ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Максим Рильський (1895—1964)

У духовній і творчій постаті М. Рильського його сучас­ник і товариш по перу П. Тичина відзначив «нероздільність покликань поета, ученого і громадянина» 2.

Близько шістдесяти років тривала діяльність М. Риль­


1   Зеров М. М. Філянський. Цілую землю 11 Життя й революція 1923. № 10. С. 178.


2    Незабутній Максим Рильський: Спогади. К., 1968. С. 11.


214

 

ського в українській поезії, в якій він посів, за значенням свого художнього внеску, одне з перших місць після І. Фран­ка і Лесі Українки. Колосальною за обсягом була його пра­ця на терені художнього перекладу, головним чином пое­тичного. Як учений і критик він багато зробив для осмис­лення історії літератури та її сучасного досвіду; перу поета належать також праці з фольклористики, мистецтвознав­ства, мовознавства (лексикографія та стилістика українсь­кої мови), теорії перекладу. Визнання наукових та літера­турних досягнень поета відбилось в обранні його акаде­міком АН УРСР (1943) та АН СРСР (1958).

Активний учасник громадсько-політичного життя, він був головою правління Спілки письменників України, обирався депутатом парламенту, очолював Інститут мистецтвознав­ства, фольклору та етнографії АН УРСР.

ІІоет народився 19 березня 1895 р. в сім’ї українського культурного діяча, економіста й етнографа Т. Рильського. Батько походив із заможного польського (насправді поло­нізованого) поміщицького роду, який мав у своїх витоках українську шляхетську родину (один із пращурів Т. Риль­ського був київським міським писарем за часів Б. Хмель­ницького). Студентом Київського університету Т. Риль­ський (спільно з В. Антоновичем, майбутнім визначним іс­ториком) приєднався до українського національно-культур­ного руху, залишившись водночас переконаним прихильни­ком єднання прогресивних кіл українського, польського та російського народів, брав участь у похованні Т. Шевченка у Каневі. Людина гуманних, народолюбних переконань, ук­раїнський інтелігент з кола М. Лисенка, М. Старицького, О. Русова та інших діячів Київської Громади 60—70-х рр. користувався щирою пошаною своїх сучасників: І. Франко, маючи на увазі велике дослідження Т. Рильського «До вив­чення українського народного світогляду», назвав його од­ним з ліпших знавців народного життя, а М. Коцюбинський писав про Т. Рильського: «То була надзвичайно талановита і симпатична людина» \ Духовна атмосфера в родині бать­ків, в середовищі його друзів (гімназистом юний Максим жив у Лисенка, потім у Русова) справила глибокий вплив на світоглядне формування майбутнього поета.

Його дитячі роки минули в с. Романівка (на Житомир­щині) — в дружбі з селянськими дітьми і палкому, як він сам писав, замилуванні в природі. У Києві вчився (з тре­тього класу) в приватній гімназії педагога В. П. Науменка (пізніше — «Товариство сприяння середній освіті»), здо-


1 Коцюбинський М. Твори: В 6 т. К-, 1916. Т. 5. С. 325.


215

 

бувши там глибоку гуманітарну освіту. Писати почав ра­но— перший його вірш був опублікований уже 1907 p., а через три роки побачила світ дебютна збірка «На білих островах» (1910).

З 1915 p. М. Рильський — студент Київського універси­тету, медичного факультету, через два роки продовжить навчання на історико-філологічному, але революція, грома­дянська війна змусили його перервати освіту і переїхати на село, де він вчителюватиме у початковій школі; поет пробув в с. Вчорайшому, потім у рідній Романівці аж до* осені 1923 р. Правда, і в Києві, вже набувши голосне літе­ратурне ім’я, він ще років шість викладатиме мову й літе­ратуру в середній школі та на одному з робітфаків.

У літературних колах М. Рильський належав до групи «неокласиків». Цією обставиною спричинено, що його теж не обминули репресії: 1931 р. він півроку пробув «під слід­ством» в ув’язненні, доки не був звільнений «за відсутністю достатніх даних для обвинувачення й суду» ■.

Напружена літературна праця М. Рильського тривала й в наступні роки, хоча політичний клімат тоталітарної дер­жави обмежував творчу свободу й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії.

У роки Великої Вітчизняної війни його поезія почала відроджуватися, зазвучала по-новому, справді натхненною мовою. Патріотичні твори М. Рильського «Слово про рідну матір» і багато інших гаряче сприймалися і на фронті, і в тилу.

У повоєнні десятиліття в житті поета були трагічні ча­си. Безжально несправедлива критика, відкрите політичне гоніння. Але були й роки високого творчого піднесення, які сам поет назвав добою свого «третього цвітіння» — на жаль» останнього, передзимного…

Творче відродження поета припадає на пам’ятну «відли­гу» в житті суспільства, що почалася в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті М. Риль­ського— «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та ін.— гідно вивершують його творчу біографію» наче синтезуючи в собі кращі здобутки попередніх етапів.

Це поезія, яка чутливо відгукнулась на нові явища сус­пільної самосвідомості (хоча, як це є в справжньому ми­стецтві, не тільки «відгукнулась», а в чомусь і випереджала їх духовно). Ідеї гуманізації, «олюднення», душевного «ві­


1    Див.: Рильський Б. Болюче свідчення // Культура і життя. 1990. 18 берез.


216

 

дігрівання» людини й суспільства після доби трагічних ро­ків репресій, повернення почуття людяності, краси, добра — ці провідні мотиви разом із довірливими освідченнями са­мого автора, з його нелегко набутими філософським досві­дом і «пам’яттю серця» створюють чисту, живлющу й над­звичайно гуманну духовну атмосферу «завершальних» книг М. Рильського.

Активність духовного життя М. Рильського проявляєть­ся і в його роздумах, часто полемічних, на культурно-ми­стецькі теми. Він відстоює мистецтво, його сферу емоцій і краси від замахів новочасних нігілістів та технократів (ад­же «буть додатком до мотора для людини мало, далебі!» — «Діалог, навіяний дискусією про мистецтво»); пише глибокі за задумом сонети про Сікстинську Мадонну та Афродігу Мілоську, ніби завершуючи ними давню «неокласику» пое­та сьогоднішньою «класикою», заснованою на органічному поєднанні традицій і сучасності. Прихильник мудрої про­стоти й органічного саморозвитку художньої ідеї в поезії, поет висловив свої погляди на «секрети» творчості у вірші «Поетичне мистецтво», що сприймається як його естетичний заповіт. Заповітом нащадкам став вірш «Рідна мова», ви­голошений на IV з’їзді письменників України (1959) —при­страсний заклик любити, берегти, утвердити в своїх пра­вах українську мову:

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих — рідна мова.

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова.

Неволі стогін, волі спів.

Життя духовного основа.

( «Рідна мова»)

Варто також наголосити, що художня система поета, за всієї єдності її загальних стильових принципів, демонструє неабияку різноманітність манер і стилістичних розгалу­жень. М. Рильський — поет миттєвого спалаху, стисло ви­словленої ліричної імпресії (переважно у ранній період творчості); поет медитативний, сказати б, сонетний; майстер побутово-конкретного описового малюнка чи й цілої карти­ни, часто освітленої щирою усмішкою.

М. Рильський — один із найвидатніших в українській та світовій літературах майстрів художнього перекладу. Біб­ліографія його перекладацьких праць величезна: тут всі ро­ди літератури — поезія, драматургія, проза. Але найбільша увага, звичайно, віддавалася поезії з переважно трьох лі­тератур: російської, польської і французької, які він доско­нало знав і любив. У російській класиці предметом його


217

 

творчих захоплень був Пушкін, з творів якого він переклав кілька поем, зокрема й романи у віршах «Євгеній Онєгін» та «Мідний вершник»; багато ліричних віршів; низку перекла­дів він здійснив з поезії І. Крилова, М. Лєрмонтова, М. Не­красова, В. Брюсова, у співавторстві переклав «Лихо з ро­зуму» О. Грибоедова.

У польській літературі його увагу привертали великі ро­мантики XIX ст.— А. Міцкевич («Пан Тадеуш», «Конрад Валленрод», лірика, балади); Ю. Словацький («Беньов- ський, лірика); з поетів пізнішого часу — Ю. Тувім. Широ­тою й фундаментальністю відзначається його добір творів і з французької літератури: тут — написані віршем п’єси «Сід» П. Корнеля, «Федра» Ж. Расіна, «Мізантроп» Ж -Б. Мольера, «Орлеанська діва» Вольтера, «Ернані» та «Король бавиться» В. Гюго, «Сірано де Бержерак» Е. Ро­стана, лірика А. Мюссе, Т. Готьє, П. Верлена та ін. А ще ж були «Король Лір» та «Дванадцята ніч» В. Шекспіра, «Пекло» Данте (спільно з П. Карманським), численні зраз­ки лірики Й.-В. Гете, Г. Гейне, книга «Сербські епічні піс­ні» та сучасною української мовою переложене «Слово про Ігорів похід». Перекладав поет і багатьох своїх сучасників (поетів народів колишнього СРСР). Як перекладач він во­лодів даром артистичного перевтілення, тонкою чутливістю до манери, стилю різних авторів, національного та історич­ного колориту відтворюваного тексту. Разом із тим його переклади позначені печаттю творчої індивідуальності Риль­ського — ясністю, правдивістю відтворення оригіналу, лек­сичним багатством, винахідливістю в передачі ідіом та фра­зеологізмів, блиском версифікації.

Різноманітність і багатство творчої спадщини майстра — взагалі незвичайні. Вже після смерті М. Рильського було видано книжку його ранньої новелістики «Бабине літо» (К-, 1967) — новели, оповідання, етюди 1911 —1913 та по­чатку 20-х років, написані в елегійній «бунінсько-чеховсь- кій», а почасти й казково-алегоричній манері.

Вагому спадщину залишив М. Рильський в галузі літе­ратурно-художньої критики, літературознавства та фолькло­ристики. Критичні й наукові праці поета були видані за його життя майже десятьма окремими книжками — «Дружба народів» (1951), «Про поезію Адама Міцкевича» (1955), «Література і народна творчість» (1956), «Наша кровна справа» (1959), «Тарас Шевченко» (у співавторстві з О. Дейчем— 1964) тощо.

Помер М. Т. Рильський після тяжкої хвороби 24 липня 1964 р. Нещодавно завершене найповніше 20-томне наукове видання його творів, підготовлене Інститутом літератури


218

 

їм. Т. Шевченка спільно з Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського Академії наук України.

Поетичну лірику з її різноманітними жанрами й форма­ми можна вважати головною цариною творчого самовияву М. Рильського, можливо, найбільш органічною для його мистецької індивідуальності. Правда, доробок поета міс­тить і чимало артистично виконаних поем, але і в них домі­нуюча роль належить саме ліричному, розмовно-сповідаль- ному елементу, що обумовлює і певну своєрідність їхніх композиційних форм.

Перша збірка юного поета «На білих островах» (1910) була книжкою початківця, який, однак, уже вправно воло­дів і віршем, і словом. Легко виявити тут наслідування гро­мадянських мотивів народницької поезії, сповнені щирого неспокою роздуми про власне майбутнє, яке автору уявля­лося драматичною дорогою ідеалу («Шлях»), Але було тут і чимало нафантазованого, підліткового мінору («Годі! Скінчилася пісня моя…»), всіляко педальованої меланхолії, аж до уявленого переселення поетової істоти на «білі ост­рови» — високі хмари, що пливуть над грішною землею.

Книжку загалом привітали в тогочасній пресі, правда, разом з напутніми порадами, зокрема, в рецензії Л. М. Ста- рицької-Черняхівської є порада: «не спочивати довго на хмарах, замерзне і душа, і талан поета», адже тепло в при­роді тримається біля землі, «тому й горнеться все до неї…»

Наступна збірка поета «Під осінніми зорями» (1918) за основними мотивами й колізіями легко суголосна іншим його творам,— опублікованим майже одночасно поемам «Царівна», «На узліссі», драматичному малюнку «Бен­кет»,— і разом з ними становить ліричну сповідь молодої душі.

За сім років, що минули від «Білих островів», М. Риль­ський творчо зростав, мужнів його талант, вагомішало слово. Опора на П. Куліша й М. Старицького, помітна в першій книжці, була доповнена засвоєнням художнього дос­віду О. Олеся, М. Вороного, поетів-молодомузівців, але не тільки їхнього — він зумів грунтовно простудіювати росій­ську й західноєвропейську поезію, доробок представників символізму та акмеїзму, утримавшись при цьому від «при­лучення» себе до будь-якого з новітніх літературних напря­мів. Сформульованого «неокласицизму» тут ще не поміт­но, але була впевнена орієнтація на інтимно-довірливий,


1 ЛНВ. 1911. № 4—6. С. 381.


219

 

рвучкий і разом з тим «прозорий» психологічний ліризм кла­сиків, а частково й сучасників — від М. Лєрмонтова, Т. Шев­ченка, А. Фета до О. Блока, І. Анненського, А. Кримського та М. Філянського.

У другій книжці лірики М. Рильський виступає вже сфор­мованим поетом, майстром дещо імпресіоністичного й вод­ночас лаконічно-мальовничого вірша з трепетним психоло­гічним підтекстом. Для тогочасної української поезії це бу­ло свіже й цікаве слово. Ідейний і особливо настроєвий лад цієї лірики далекий від цілісності, але провідним тут усе ж виступає щира людяність, закоханість у «світове життя», прообраз якого поет знаходить у природі, і живлена всім цим світла молода надія на добро і щастя — всупереч усім внутрішнім кризам:

Глибшає далеч. Річка синіє.

Річка синіє, зітхає, сміється…

Де вас подіти, зелені надії?

Вас так багато — серце порветься!

У збірці «Під осінніми зорями» було багато тонко орке­строваних в емоційному розумінні віршів, які стали шедев­рами української пейзажної і психологічної (точніше було б сказати — пейзажно-психологічної) лірики. Серед них — такі зразки, як «На білу гречку впали роси…», «Весною ми їздили в поле…», «Молюсь і вірю…», «Мені снилось…», «Зе­лені тіні…», «Вже червоніють помідори…» та ін.

А разом з тим — скільки неспокою, скрух і тривог («О моя тривого невгасима!..») в поетичному світі молодого М. Рильського! Раз у раз тут звучать мотиви гіркого невдо­волення поета самим собою, болісного пошуку цінностей та ідеалів, моральної мотороші перед спокусами декадентсько­го «Содому» (цикл «Беатріче і гетера»), усвідомлення від­сутності ширших життєвих зв’язків,— усього, що досить типове для молодих інтелігентних «блукальців» у кризові історичні періоди: «Хіба я не крапля мала, що світ нєоб- межний одбила,— лиш грунту свого не знайшла, лиш крила родимі згубила!» («Плюскочуться білі качки…»). І як фі­лософська реакція на все це, як спроби рятівного виходу з душевних смут — поривання до цілющої об’єктивності при­роди («Люби природу не як символ…»), до світового уні- версуму, що так переконливо нагадує про марноту самот­ності («Згадай, безумче! Світ не тільки ти…»).

Той же неспокій і напруга духовних пошуків перейма­ють тогочасні поеми М. Рильського — щиросповідальну, ро­мантично-тужливу «Царівну»; класичними октавами писану ідилію «На узліссі», що розповідає про одне з «проміжних» моральних вирішень поета, оглавлене епіграфом із Вольте-


220

 

ра — «Треба плекати наш сад»; гостропроблемний «Бен­кет» — із явно критичним щодо «чистого мистецтва» розв’я­занням питання про місце поета в часи повстань і грома­дянських змагань.

Наступний період у творчості М. Рильського, що охоплює кінець 10-х і всі 20-ті роки, за усталеною історико-літера- турною традицією можна назвати «неокласичним». До ос— новних рис цієї школи в українській поезії звичайно відно­сять орієнтацію на вивірені віками духовні цінності, відда­ність традиціям (а значною мірою і формі) світової класи­ки— від античності до XIX — початку XX ст., визначальну роль морально-психологічної та історико-культурної про­блематики, стримане, а то й негативне ставлення до вимоги політичної заангажованості мистецтва (що в 20-ті роки слу­жило основним «жупелом» для вульгарно-соціологічної кри­тики в її полеміці з «неокласиками»). Щоправда, тут слід зважити на індивідуальну своєрідність творчої практики кожного з поетів — М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филипо- вича чи О. Бургардта; стосовно творчості М. Рильського це має особливе значення.

Поезії, що ввійшли до збірки «Синя далечінь» (1922), створювалися переважно в роки соціальних, воєнних хур­товин, смертельних загроз і нестатків (згодом поет оповість про них в алегоричному вірші «Буря»). Відгомін цих жор­стоких часів вчуваємо в стриманих згадках поета про «довгі муки безсердечних літ», про людей, що «іменем лю­бові любов убили»; окремими мотивами ці згадки увійдуть і до творів наступних часів.

Певного стійкого настрою в ліричній мозаїці книжки, зрозуміло, немає—навпаки, її характеризує суперечли­вість, боріння світлих і темних барв. Світлих — тому, що сонцелюбний талант поета нерідко свідомо спрямовував йо­го психіку на подолання і своєрідну «сублімацію» болючих відчуттів, як це бачимо, наприклад, у відомому вірші «Со­лодкий світ». Так чи інакше, а в «Синій далечійі» знаходимо цілий разок просто-таки античних за світовідчуттям віршів на теми радості й повноти буття, вирваних в неласкавої дійсності («Грім одгримів…», «Нашу шлюбну постелю…», «Несіть богам дари…», «На вулицях вода синіє…», «Я знов на драбинчастім возі…»). Але є тут і другий емоційний по­люс, де знаходять вияв (хай притамований словесно) три­вожні настрої, викликані великим історичним поворотом («Ми одпливали в каламутну даль… Ми одпливали. Скіль­ки нас було…»), почуття самотності й моральної розгубле­ності («Поете! Живемо в пустині серед каміння та лю­дей…», «П. Савченкові»), тужливі передчуття («Як тепла


221

 

свічка, вечір догора… Так мало жить до ночі нам… так ма­ло», «І знов дорога й бризки з-під коліс…»).

Культура, мистецтво, краса, мрія, наснаженість поетич­ної уяви — чи не найголовніші цінності в світоглядному кредо молодого М. Рильського. Різні грані цієї проблема- ки відбилися, зокрема, в тонко вигранених сонетах про митців і мислителів — «Ніцше», «Гейне», «Шекспір», «Бод­лер». Навряд чи треба заперечувати присмак самоцінного естетизму, присутній у наскрізній темі тогочасного світо- почуття поета — темі «синьої далечіні», яскраво декларо­ваній в однойменному диптиху, що відкриває книжку. Але ще важливіше бачити, що цей «естетизм» включає ви­сокі етичні критерії, згідно з якими служіння Музі є для поета не менш як душевним подвижництвом і навіть біль­ше — актом морального самоочищення від «гріхів» щоден­них («Прийшла, прийшла таки, нарешті!»).

З’ява поетичних збірок 1925—1929 рр.— «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929)—знаменувала своєрідне «акме», вищий ступінь розквіту духовних і твор­чих сил М. Рильського в умовах пореволюційної дійсності. «В останні часи в моїй ліриці відносно мотивів іде еволю­ція, і що вона дасть, побачить читач. У кожному разі су­часність заговорила»,— зазначав поет ранньої осені 1923 р. ‘Справді, «любить чи не любити те, що вколо нас, що в нас самих росте, що творить нас, що творимо самі ми»,— ли­ше сліпець, на його думку, «тривожиться питаннями таки­ми» («Епоху, де б душею відпочить…»).

Народжене в цей час почуття єдності з народом («Неси в щільник свій мозок, кров і плоть, таких, як ти, кипучі міліони…»); ідей спадкоємності культури як неодмінної умови суспільного прогресу; пафос праці «з людьми і для людей» (ще не обтяженої соціальними викривленнями піз­нішого часу) — такі, можна сказати, філософські «кити», на яких тримається тепер художній світ поета.

Це помітно, зокрема, в провідних мотивах його тогочас­них поем, а також близьких до них ліроепічних циклів («Вікна говорять», «Ганнуся» та ін.).

У поемі «Чумаки», датованій 1923 р., роком відчутного духовного злету поета, пристрасна полеміка про культурну ■спадщину та її місце в новому світі ведеться вже з просвіт­ницьких і будівничих позицій. Сперечаючись із пролеткуль- тівцями та іншими нігілістами, поет нагадував: «…В мину­лім є терни, але є також і вінки тернові…», «Є ланцюги, що їх не можна рвать, немов у тілі вен або артерій. Чи ж сором Марку Гракхові подать братерську руку?» («Чумаки»,


222

 

«Октави»), Все це, врешті-решт, було спрямоване на захист приниженої, зневаженої людської особистості від «залізо­бетонних» концепцій ультралівого більшовицького радика­лізму.

Характерними не для одного з тогочасних поетів моти­вами «прощання з минулим» починається поема «Крізь бу­рю й сніг», герой якої через біль і сумніви, через драматич­ні контрасти пореволюцінної дійсності приходить до усві­домлення того, що хоч би як там було, а все ж «сіяє в ві­щому тумані симфонія мускулатур» і що в полях «ростуть жита і юний вігер ходить». М. Рильський сподівався на творчі сили й можливості нового ладу,— а хіба не вірили в те ж саме П. Тичина, Г. Косинка, А. Головко, М. Куліш,. Ю. Яновський, інші їх сучасники?

Фактично ця ж тема провідна і в «жовтневій поемі> М. Рильського — «Сашко» (1928), але тони тут однозвуч- ніші, часом фанфарні, із загального колориту майже зов­сім усунуте все тяжке й болюче в тогочасному трагічному житті.

Поеми 20-х рр. засвідчують розмаїття стилістичних і композиційних вирішень поета: медитативні й полемічні «Чумаки» (правда, із зародком «додаткового» і швидко згорнутого сюжету), мозаїчна, в дусі блоківських «Двана­дцяти», лірико-драматична «Крізь бурю й сніг» і майже алегоризована за своїм сюжетом, формально побудованим навколо однієї людської долі, поема «Сашко».

У панорамі мотивів та образів тогочасної ліричної по­езії М. Рильського виразно окреслюється постать її «внут­рішнього», головного героя. Це — гуманний і освічений ін­телігент із совісної «просвітительської» формації. Це осо­бистість з інтенсивним внутрішнім життям, ясний і добро­зичливий характер, прикметною рисою якого є прагнення до гармонії — між особистістю й навколишнім світом, чут­тями й розумом, людиною й природою. (Класицизм як художня школа тому й виявився таким близьким поетові,, що естетично він заснований на цьому прагненні.) І справ­ді, поет естетично найбільш чутливий до моментів особли­вої ясності, повноти, людяної «оптимальності» і власного, внутрішнього і зовнішнього, навколишнього життя,— хоч, разом з тим, аж ніяк не схильний замовчувати дисонанси реальної дійсності, зокрема й власні душевні негаразди («Умерли всі — а за одним найтяжче…», «Ти зацілована, запльована…», «Як тінь, як пес, холодна самота…», «Принц Данський» та ін.). Неокласицизм М. Рильського не озна­чав затикання вух на «негармонійні» голоси його бурхли­вої доби.


223

 

Світ ліричної поезії М. Рильського замкнений у строгі лінії, у ньому панують здебільшого дзвінкі й насичені ко­льори (зорові враження тут рішуче переважають): «Чер­вонобоким яблуком округлим скотився день, доспілий і тяжкий, і ніч повільним помахом руки широкі тіні чорним пише вуглем» («Людськість»), На фоні природи, пейзажу відбувається більшість медитацій та сердечних пережи­вань автора, зміни пір року тут виступають неабиякими подіями, і поет володіє майстерністю передати «обличчя» й «психологію» кожної з них. Тут і сповнена передчуттів і надій весна («Гнуться клени ніжними колінами, чорну хма­ру сріблять голуби… Ще от день — і все ми, все покинемо для блакитнокрилої плавби» — «Ластівки літають, бо лі- тається…»); і розквітле, пишне літо («Як соковито й повно гуде і стелеться понад землею ясного полудня віолон­чель!»— «Опівдні»); й дорідна осінь із її «прозорістю ду­мок» і неповторними земляними запахами («Запахла осінь в’ялим тютюном, та яблуками, та тонким туманом…», «За­пахла осінь…»).

Цікавими й своєрідними рисами позначена просторово- часова організація «неокласичної» лірики поета (в наступ­ні періоди тут відбудеться певна еволюція). Дух класицис­тичної всезагальності часто обумовлює в його поетиці певні «розширення» зображуваного простору, продовження його в далеку перспективу, а отже, й піднесення від «емпірії» (теж смаковито вималюваної) до чогось місткішого й зна­чущого.

Час у цій ліриці так само «поширений» або, за Д. Ли- хачовим, емансиповапий від побутової конкретності. Дія навіть таких, багатих на рясні деталі, віршів, як «Опівдні», «Людськість», «Осінній холодок над спраглою землею…», «Запахла осінь…», відбувається на тлі якщо не вічності, то, принаймні, якоїсь великої «всезагальної» епохи — без по­дальших її уточнень. (Ці риси «надчасовості» особливо помітні в численних антологічних віршах типу «Філософ», «Поет», «Музика», «Труд», «Відпочинок», вони — наслідок стилізації, дотримання вимог жанру.) У цілому ж ця роз- ширеність часу й простору в ліриці поета надає їй прикмет високої, одухотвореної узагальненості (хоча нерідко — й споглядальності), оповиває слово і образ ореолом особли­вої поетичної повноти і значущості.

«Поезія трудів і днів» — так можна назвати його ліри­ку 20-х рр. включає чимало натхненних медитацій і осяянь, присвячених філософським роздумам над діалектикою змінного і незмінного, «години» і «негоди», одиничного й загального в природі й людському житті («Студений вітер


224

 

б’є в холодні вікна…», «Година й негода», «Мені здається: завтра буде сонце…», «Тріпоче сокір сріблом потемні­лим…»); дорогій для М. Рильського темі творчості і праці («Опівдні», «Труди і дні», «Із абетки» та ін.); радощам і драмам кохання («Осінь ходить, яблука золотить…», «Ко­ли полинуть бригантини», «Есмеральда», «Ластівки літа­ють…», «Поцілунок», «Війнулася фіранка на вікні…»); ос­мисленню «вічних питань» краси, мистецтва, поезії («У пу­щі, де лише стежки звірині…», «Скільки літ не пройде…», «Як мисливець обепежний…», «Вона ішла по місту в час облоги…», «Я натомився од екзотики…», «Адоніс і Афроді- та», «Ніч», «Суворих слів, холодних і шорстких»), І прос­то — перлової, переливної лірики, спонтанних, завжди надзвичайно принадних у М. Рильського виплесків різно­тонних настроїв («Я молодий і чистий…», «Осінній холо­док над спраглою землею…», «По теплому дощі…», «Не надивився, ні!..», «Волохатий, фіолетовий…», «Всім пахо­щам Аравії не змити…» та ін.). За всіх відмінностей в емо­ційних барвах і пульсації думки та серця перед нами — поезія ясних, можливо, не позбавлених лагідної просвіти­тельської утопічності, але від того не менше щирих, сподівань на щастя («узавтра буде сонце!») — щастя осо­бистості й народу.

За два десятиліття поезія М. Рильського пройшла не дуже помітну зовні, але все ж істотну стильову еволюцію. Зникають певні впливи символізму, імпресіоністичної «нер­вової» моментальності в фіксації вражень і переживань, що були відчутні на етапі «осінніх зір». Загалом посилю­ються класицистична ясність (за М. Зеровим — кларизм), предметність, конкретність образу, точність і розміреність композиційного ладу (правда, в ліриці, але ніяк не в по­емах), стрункість і прозорість синтаксису, орієнтація на тбчні й вивірені строфічні форми. Але, звичайно, поезія М. Рильського в чистому розумінні не є поезією «новітньо­го класицизму». З повним правом тут можна говорити про цікавий індивідуальний синтез кількох тенденцій, що ре­презентують великі стильові школи світової поезії, а саме: класицизму, романтизму й реалізму. (Принаймні, сучасна літературна теорія дедалі впевненіше сходиться на думці, що в художній практиці не часто трапляються випадки «чистих» стилів, особливо коли йдеться про визначні літе­ратурні осббистості.) Так було й у М. Рильського — до­статньо зіставити, скажімо, стилізовані (в свою чергу, під численні стилізації ХІТІ—XIX ст.) антологічні вірші — яс­краво й «модерно» романтичний за образним ладом цикл «Адоніс і Афродіта» і багату буденними, побутовими де­


8 -01


225

 

талями реалістичну розповідь в ідилії «Перед весною» та поему «Сіно». Але в більшості творів поета ці стилістичні струмені, звичайно, вільно й органічно злиті.

Творчість М. Рильського у 30-ті позначена суперечно­стями, характерними й для багатьох інших талановитих письменників. Ці суперечності проймали, як відомо, все життя країни: з одного боку — духовний заряд революції 1917 р., а з другого — гніт антинародної командно-бюро­кратичної системи, кривавий режим тоталітаризму. Правда про життя, відкрито висловлена в літературі в умовах тяжкої творчої несвободи, стала неможливою, й письменни­ки в багатьох випадках повинні були працювати в леща­тах «дозволеного», в умовах напівправди, що зводилася здебільшого до зображення і оспівування «світліших» сто­рін дійсності. Втім, у певні «позитиви» цієї дійсності вони здебільшого вірили або намагалися вірити.

Поезія М. Рильського, наче благородна сонцелюбна рослина, дуже чутливо реагувала — в якісному, естетич­ному аспекті — на політичний клімат часу. Різке зниження художнього рівня цілком очевидне, наприклад, у «перебу- довній» книзі «Знак терезів» (1932), створеній за часів колективізації, й особливо — в «Україні» (1938); разом з тим певні ознаки поетичного відродження помітні в збір­ках «Літо» (1936) та «Збір винограду» (1940). Надалі ця прикмета простежуватиметься не так виразно — аж до славного «третього цвітіння», яким поет відреагував на кі­нець сталінщини.

У часи «сталінських п’ятирічок» з їхньою насильною колективізацією, страшним голодомором 1932—1933 років та форсованою за рахунок надлюдського «ентузіазму» ін­дустріалізацією поезія М. Рильського тематично «пере­будовується», але при цьому відчутно (а в деяких випадках і фатально) падає якісний художній рівень. Скоряючись вимогам офіційної критики (а також прямому грубому державному тискові, одним із виявів якого був шестимі­сячний арешт поета органами ДПУ в 1931 р.), М. Риль­ський надає відтепер першорядного значення «громад­ським», соціально-політичним мотивам своєї творчості, але саме в них здебільшого й виявляється неорганічність, ви­мушеність, а нерідко й «самонав’язаність» внутрішньої по­зиції. З особливою наочністю це продемонструвала «пере- будовна» книга «Знак терезів» (1932), яку відкривала відома «Декларація обов’язків поета і громадянина» з її напівзмушеним, але й напівщирим зобов’язанням перед самим собою: «Мусиш ти знати, з ким виступаєш у лаві, мусиш віддати їм образи й тони яскраві». Притиск автора


226

 

На слові «мусиш» тут не випадковий — як поет політичний і громадянський він у ці роки (а почасти й пізніше) не стільки творив, скільки служив, звично змушуючи себе писати різні оди, величання й заклики на теми, продикто­вані офіційною політикою та ідеологією. Хоча були моти­ви, ідеї, істини, щодо яких М. Рильському не треба було силувати себе й фальшивити — коли він, скажімо, утвер­джував своїм віршем дружбу народів і зв’язки їхніх куль­тур чи вітав чесну народну працю або таврував фашист­ських підпалювачів війни. Прислуговуючи, в дусі тогочас­ної естетики, швидкоминучим потребам дня (аж до край­ньої «ділової» вимоги, ним же і сформульованої 1932 р.: «…Боротьба за цукровий буряк варта більш, як борня з вітряками’!»— «На порозі»), поет у своїх «громадянських» темах нерідко опускався до скороспілих відгуків і святко­вих здравниць (…«Хай здійснює найкращі сни радянський депутат!» — «Радянський депутат») або легкодумних полі­тичних тостів («Підношу з повним кухлем… за тих людей, що окрилили… кого взиватимуть віки ясним ім’ям: більшо­вики»— «Золоті ворота». 3. «Я і Київ»), Отже, опускався до того «одержавленого» ремісництва, яке прикро знижу­вало творчий авторитет поета, хоча багатьом було зрозу­міло, що таким чином він мусив «заробляти» собі право на поезію справжнього творчого самовияву. Був М. Рильський і автором «Пісні про Сталіна» («Із-за гір та з-за висо­ких»…), що співалася передусім завдяки вдалій, з націо­нально-фольклорним забарвленням, музиці Л. Ревуцького.

Помітно звузивши сферу своєї поетичної духовності — з її тематичного поля випало майже все інтимно-особистіс- пе, переважно в його непростих, драматичних аспектах — М. Рильський тим часом зумів визначити в 30-х роках як основну тему своєї поезії — тему патріотизму. Закоханий у рідну землю, її історію й людей, щирий друг інших наро­дів, тут він мав що сказати. І якщо в деяких творах «про­грамового» звучання поет оспівував реальність, значною мірою міфологізовану в дусі тогочасної пропаганди, якщо хрестоматійний для свого часу вірш «Моя Батьківщина» справді відтворював полаковану офіційну модель, то ре­альніший зміст увібрали такі вірші, як заснований на істо­ричних асоціаціях «Народам радянської землі», що кли­кав до дружби й приязні між націями («Хіба забулось, що за грати нас ворог спільний посилав, що Чернишевському, як брату, Шевченко руку подавав?» — «Народам Радян­ської землі»), і визначна за художнім рівнем і емоційним піднесенням, величава, немов маніфест, поезія «Народам світу» — з її натхненним уславленням всього істинно люд­

 

ського, що об’єднує народи планети: «Вам дорогий ваш біль, ваш хміль, ваш серп, ваш меч, ваш спів, ваш гнів, і усміх дочок та синів, і струнний перебір дібров, і неокрая- на любов…» (II. «Труди і дні». «Народам світу»).

Але справжньою творчою відрадою тоді для М. Риль­ського була лірика звичайного, щоденного життя, в про­стих, знайомих явищах якого перед оком митця раптом розкривався глибоко людяний, естетично значущий зміст. Тяжіння поета до такої «демократичної» конкретики по­мітно посилювалось — чи не через своєрідну самокомпен- сацію — поряд із зростанням кількості писаних ним де­кларативних політичних відгуків.

Такого щиро довірливого М. Рильського бачимо в кра­щих ліричних партіях «Октав» («Що ж, признаюсь; люб­лю я здавна Київ…») і у вірші «На березі» (збірка «Київ», 1935), в інтимізуючій ремарці — «Я стою, я стис рушни­цю, дожидаю перельоту», яка, по суті, перетворює цикл «Чотири вірші», задуманий як широкоосяжна «уславлю- вальна» панорама, на кілька барвистих пейзажних і жан­рових малюнків. (Хоча явна полігизація, густо й без по­треби розставлені «акценти» не обійшли й цих малюнків.) З часом подібні сюжетні новели й нариси, переважно з близьким до алегоричності другим планом, стануть продук­тивним жанровим різновидом у поезії М. Рильського (вір­ші «Видіння», «Голосіївський ліс», «Мости», «Вуж» та ін.).

Своє право на поезію звичайних, не обов’язково «соці­альних», шматочків життя, як і особистих, інтимних пере­живань поет принципово утверджував і відстоював. Саме тому 1940 р., напередодні війни, він міг дозволити собі (в книжці «Збір винограду») «розкіш» мальовничих і ви­зивних за темою «Рибальських сонетів», принадних у своїй безпосередності віршованих щоденникових нотаток (цикл «Море і солов’ї»), інтимної лірики циклу «Весняна книж­ка» і навіть зовсім «побутової» поеми «Любов» — про ко­хання, родину, випадковий жіночий гріх і розумне «пока­яння». А завершувалась книжка одним із архітворів любовної лірики поета — віршем «Лист до загубленої ад­ресатки». Цією збіркою, в’ якій знайшли своє місце й пате­тика послання «Народам світу», й ліричний гумор «Ри­бальських сонетів», М. Рильський стверджував право автора на свої теми, на виявлення неокраяної повноти людських почуттів. Недарма ще 1932 р. у відомому вірші про те, що «нове життя нового прагне слова», він навіть притиснутий, можна сказати, до стінки вульгарною кри­тикою, що вимагала «маршу», все ж нагадував, які могут­ні сили в людській психіці протистоять цій казенній вимо-

 

зі: «Ще Блок, ще Гріг, ще лілія, ще мрія, ще колихання голубливих вод..!» («Нове життя нового прагне слова…»).

«Лірик — він спить і марить про велике епічне полот­но» ‘,— писав наприкінці 20-х рр. критик М. Доленго, й паче вгадував: саме в цей час поет починав працю над сво­їм найбільшим епічним полотном — поемою «Марина» (1938). Це була поема про жіночу долю, долю жінки-крі- пачки, яка могла бути сучасницею Шевченка і прототипом якоїсь із його героїнь (епіграфом до свого твору поет взяв рядки з однойменної поеми класика). Шевченковим болем, Шевченковим етичним ідеалом осяяний жіночий образ по­еми — дівчини з убитою, а згодом — з обманутою любов’ю, страдниці й месниці. Та водночас «Марина» — це справді епічний твір, із сторінок якого чути подих тяжкої і героїч­ної історії народу, перед нами — багатофігурна сюжетна композиція, в якій один проти одного встають два світи — панський і кріпацький. У зображенні жорстокого й розпус­ного панства, яке на Правобережжі було здебільшого польським за національністю, поет наче дописував і до­вершував гострі соціальні присуди, які висловлював на ад­ресу цього класу, рвучи з ним, його батько, Т. Рильський (журнал «Основа», 1861, листопад — грудень). І можна зрозуміти, чому авторові стала в особливій пригоді худож­ня школа А. Міцкевича2 (щойно перед цим М. Рильський закінчив переклад «Пана Тадеуша») —школа «густого», щедро деталізованого поетичного живописання з помірни­ми дозами іронії й сарказму, а інколи — й із пронизливи­ми ліричними партіями та фольклорними ремінісценціями. Так у художньому світі поеми вільно й доцільно поєдна­лись шевченківське і міцкевичівське начала.

Роки Великої Вітчизняної війни стали часом духовного злету для поета. Послабшав тиранічний гніт тоталітарних ідеологічних канонів, внутрішньо вільнішою стала творча думка, а головне — на перше місце в свідомості митця ви­шила пекуча тривога за долю Вітчизни і народу. Все це вдихнуло в поезію М. Рильського справжню пристрасть і біль.

Написані в роки війни політичні вірші — його натхнен­на «патріотика» і заклики до єднання народів проти фа­шизму — залишаться взірцем високої громадянської гід­ності українського поетичного слова в критичну добу іс­торії.


1   Критика. 1929. № 5. С. 43.


2    «Найбільшим епічним поетом нових часів» назвав М. Рильський А. Міцкевича у присвяті до вірша «Човен» (1924).


900

 

Тяжка боротьба з фашистськими загарбниками розбу­дила й піднесла в суспільстві національну самосвідомість, яка так жорстоко викорінювалась. Тепер навіть Сталін заговорив про «знамено великих предків»,— але виключно російських. М. Рильський одним із перших у тогочасній українській літературі відчув потребу національного са­моутвердження — гордого й величного, всупереч усім за­грозам часу,— і створив «Слово про рідну матір», вперше проголошене по радіо 26 листопада 1941 р. Це була новітня ода, в якій стверджувалась ідея безсмертя народу, нездо­ланності його духу:

Хто золоту порве струну,

Коли у гуслях — дух Боянів,

Хто димний запах полину Роздавить мороком туманів,

Хто чорну витеше труну На красний Київ наш і Канів?

(«Слово про рідну матір»)

Краса пейзажів рідної землі, героїка національної іс­торії, волелюбність народу, овіяні пошаною багатьох поко­лінь імена творців його культури,— для цього М. Риль­ський знайшов слова виняткової поетичної ніжності й міст­кості: кожне випромінює цілі пучки дорогих українській людині асоціацій.

Творчість М. Рильського не раз, маючи на увазі її «традиційні» художні складники, називали мостом між класичною і радянською літературою. З цим до певної мі­ри можна погодитись, якщо усвідомити новаторське зна­чення його творчості в українській поезії свого часу. І в естетичному, і в культурно-психологічному розумінні висо- козмістовним і новим був уже центральний людський об­раз у його поезії,— образ її ліричного героя, за яким, ска­жімо, академік О. Білецький бачив характер, тип, постать «гармонійної особи» сучасної епохи, котрою «хотів би ста­ти кожний з нас і яку хотіли б ми бачити в своїх дітях»

М. Рильський входить як визначна творча постать не лише в коло найбільших майстрів літератури ближнього зарубіжжя, але і в загальнослов’янську, та й світову по­езію XX ст.

 

1 Білецький. О. Зібр. праць: В 5 т. К, 1966. Т. 3. С. 201.

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.