ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Володимир Кобилянський (1895—1918)

Усього 24 роки прожив Володимир Кобилянський, із них неповних дев’ять віддав літературі. Невелика за обсягом його творчість3, яка «не вельми надається до характерис-


1 Див.: Далавурак С., Лесик В. Ужинок бентежного поета //За­гул Д. Поезії. К, 1990. С. 25.


2    Митуса. 1922. № 1—4. С. 21.


8 Дві збірки поезій В. Кобилянського «Мій дар» (1920) та «Тво­ри…» (1930) вийшли посмертно.


236

 

тики» ‘, засвідчує, що це були роки інтенсивних і напруже­них пошуків власного поетичного голосу. Вірші В. Коби- лянського прочитуються як лірико-драматична сповідь мо­лодої людини, а його ім’я вписується у ряд талановитих митців, котрим судилося коротке життя (В. Чумак, Б.-І. Антонич, В. Симоненко). Можливо, саме напруга їхніх емоційно-інтелектуальних сил перед невідворотністю фату­му виливалася в непересічні твори.

Народився В. Кобилянський 27 серпня 1895 р. в м. Ясси (Румунія) у сім’ї кравця. Дитинство пройшло в Чорткові та Чернівцях, тож недаремно називав він себе «соколом з гір зелених Буковини», «тінню Довбуша», «Черемоша ду­хом». Навчався у німецькій початковій школі, Чортківській німецько-українській гімназії, яку за браком коштів не за­кінчив; у семінарії; вчителював в одній із народних шкіл Буковини, де мав нагоду переконатися, що «учительство — не його фах і хист»2. Ще будучи гімназистом, підготував поетичну збірку «Між лататтям», яка так і залишилась рукописною. Дебютував фейлетонами, віршами та опові­данням «Клево» на шпальтах газети «Нова Буковина» у 1912 р.

Точно не відомо, чому В. Кобилянський восени 1913 р. переїхав до Києва, покинувши рідну Буковину, за якою мав відтоді у серці щемливу «тугу одвічну». Ситуація «ду­шевного переключення» виявилася для вразливого юного поета болісною («душу надломив, спинив рої надій») І значною мірою визначила мінорні настрої його поезій, при­наймні трьох наступних літ, сповнених ностальгічних суму­вань за малою батьківщиною («Пісня», «Три роки, як кинув я…», «Там, де Черемош…», «Я вас кинув», «У тебе, коханий мій краю» та ін.). Його «буковинська патріотика» (М. Зеров) — щира й безпосередня. Поет раз по раз нази­ває Наддніпрянщину чужиною, «зітхання співучі й дарунки свої небагаті» він посилає гуцульському краю, на його ре­гістри «настроює арфу свою». Рівній, ясній та мелодійній поезії цього періоду властива позаметафорична будова образів. Автор дуже уважний до віршованої форми, вже в раннього В. Кобилянського зустрічаємо тріолети, сонети, октави, секстини.

Про поетичну лектуру поета залишив свідчення його побратим літературний Д. Загул: серед авторів, якими той зачитувався,— В. Брюсов і Бальмонт, Тетмайєр і М. Ко-


1 Зеров М. Володимир Кобилянський // Кобилянський В. Мій дар. К., 1920. С. 8.


2 Кобилянський В. Твори. К-, 1930. С. 11.


237

 

нопніцька, Стафф і 1 еорге, Рільке і Геине, Шіллер і Ле- нау. Рання поезія В. Кобилянського позначена відчутним впливом німецьких романтиків та українських модерніс­тів.

У Києві дев’ятнадцятирічний В. Кобилянський звідав усі злигодні існування безпаспортного австрійського під­данця, якому неминуче загрожувало вигнання з України. Попервах за протекцією консула він таки влаштувався на службу. Коли австрійське консульство було розгромлене чорносотенним натовпом, залишився безробітним, а від­так — без жодних засобів до існування. Ностальгічне «ні флояри тут не чую, ні заплаканих трембіт» мусило тепер змінитися трагічнішим відчуттям, усвідомленням власної безвиході:

Три велетні-роки стоять за плечем І гострять на мене сокиру.

(«Три роки, як кинув я…»)

Визначальною стає тема страждання, яка спочатку на­буває автобіографічного відтінку, а згодом трансформуєть­ся в наскрізний по-бодлерівському забарвлений мотив — неминучого приречення на життєві муки. У віршах остан­ніх літ культ страждання стає релігійним.

Невлаштованості особистого життя поволі минають. Довелось В. Кобилянському й переховуватись у Покров- ському монастирі, й працювати в поліцейській дільниці, де безпаспортному чужинцеві було легше «загубитись», лише згодом він з труднощами влаштовується на роботу в вій­ськовий шпиталь, потім — у «Земський союз». Страхіття імперіалістичної війни, «криваву драму всесвітньої меси» він безпосередньо спостерігав на фронті, куди виїздив із санітарним поїздом. У пореволюційні роки він працює в Народному секретаріаті освіти, в українській секції Все- видаву, завідує канцелярією Книжкової палати. «Урядов­цем В [олодимир] О [лександрович] був немудрим: він раз у раз спізнювався з ріжними відомостями, повсякчас ходив замислений і немов заслуханий в собі, а зоставшись в кан­целярії на самоті, коли всі службовці розходились, наки­дав на канцелярських бланках строфи, які тим часом у ньо­го склалися» ‘.

Трапилося так, що саме революція надала поетові гро­мадянство, звільнила від поліційного нагляду. Проте в йо­го творчість революційна тематика увійшла у вигляді


1 Зеров М. Володимир Кобилянський // Кобилянський В. Мій дар. С. 7-8.


238

 

короткочасної і Досить приглушеної переакцентації на со­ціальні мотиви.

…Я ниткою мрій злотосяйною Сплітав вам нові теореми Про щастя, про волю в тиші…

Аж ось під ударами молота Зробилася казка звичайною —

(4Мій дар»)

так пише поет, вітаючи революцію, яка йому уявлялася «здійсненням чудес», воскресінням народу. Поет «хаосу молиться», бо вірить, що в ньому куються прекрасні еде- ми, де вільними будемо всі». Віра в майбутнє виступає по­руч з усвідомленням неможливості ввійти в той щасливий час, інтуїтивне передчуття власної приреченості не покидає його. Можливо, саме тому твори цього періоду позбавлені душевної бадьорості, в них немає патетики, типових для революційних романтиків планетарно-космічних образів, поетичні аксесуари віршів В. Кобилянського модерністські. Відбувається переосмислення християнської термінології в новому соціальному контьксті («Христос воскрес», «небо на землі»), яке слід розглядати в річищі подібних явищ тогочасної поезії (П. Тичина, О. Блок та ін.).

Філософсько-поетична концепція творчості В. Кобилян­ського виявилася більш герметичною й цілісною, ніж уяв­ляв сам митець. Не оспівувати революцію, народ-«лицар» і бути його «вірною тінню», а «дух окриляти», здійснюва­ти «ясні, творчі дива», «жиги в країні чистих зір» — ось у чому вбачав поет своє покликання:

Змагай до вічності, ти Слово, ти Творець.

На небі безліч зір, —їх творчість засвітила,

І   творчістю земля переживе кінець.

(«Різьбяреві»)

У цей час остаточно визначається перехід від спогля­дально-мрійливих віршів, меланхолійних роздумів до фі­лософських медитацій ірраціонально-інтуїтивного спряму­вання. Поет пише гарні пантеїстичні вірші («Тисячоліття тут», «Я закоханий в дерево»). Проблема неба і землі, матерії і духу, тлінності земного і вищості, незнищенності ідеального — центробіжна в його ліриці. Поет прагне осяг­нути макрокосмос інобуття, і в його творах здебільшого присутня агностична жилка, рідше буває навпаки — пере­магає життєствердна сила:

Мій кожний крок — огонь!

Я не живу — горю!


238

 

А там десь осторонь Гашу стару зорю.

(<гМій кожний крок—»)

І в тому, і в іншому випадку поет — максималіст. Така полярність психологічних станів ліричного героя властива натурфілософській ліриці В. Кобилянського. «Поет,— слушно зауважує М. Зеров,— любить околишній світ, його красу, його форми, його пластику; …і з радим серцем, упо­коєний красою зримого, зачиняє двері в таємницю, «в гли­бокий льох той, що одвіку зачинений був чоловіку» *. Що­правда, більшість теургічних віршів поета позбавлені крайнощів, притаманних поезії В. Соловйова, Д. Мережков- ського, 3. Гіппіус, Я. Савченка.

Поступово вибудовується в ліриці В. Кобилянського культ «краси вмирання». Але, як і в Ш. Бодлера, «негатив­ні емоції» у нього естетично вартісні, поет «сумує благо­словляючи». Смерть йому не страшна:

Краса переходу — найвища краса…

Прекрасне те листя, що впало під ноги, —

Як трупом засохлим покриє дороги,

Ясніші стають небеса.

Краса переходу — найвища краса…

Ліричний герой уже зовсім не схожий на того «соціаль­ного», який прагнув «в хаос боротьби влитися без крику». Тепер він збайдужіло заявляє: «Ах, засипляти! Дайте ж бо м’яти! Дайте могильної м’яти з підлісся й хрест білору­кий!», а інколи навіть говорить про свою смерть в минуло­му: «Коли навік замовк бездушний лебідь — я». Трагічна патетика цих карбованих віршів ненав’язлива, умонастро­єм поета легко пройнятися. Слід відзначити, що вірші та­кого плану в українській ліриці з’явилися вперше, пізніше ці мотиви були підхоплені Є. Плужником.

В поезії В. Кобилянського все активнішим стає симво­лістський елемент, до «Музагету» (1919) поет прийшов цілком сформованим символістом. Якщо для багатьох по- етів-музагетівців участь у цьому угрупованні була етапною, але епізодичною, то поет залишився вірним «Музагету» до останніх своїх поетичних виявлень. М. Зеров назвав його «найбільшим аполлонівцем» з усієї групи», зауваживши при цьому, що «Музагет» зміцнив у В. Кобилянського потяг до викінченого вислову, вишуканої форми,— «парнаська манера» була для нього органічною 2. Версифікаційні по-


1    Зеров М. Володимир Кобилянський // Кобилянський В. Мій дар. С. 10.


2    Там само.


340

 

Шуки в галузі форми особливо цікаві й продуктивні. В. К.О- билянський виявив себе майстром звукопису, у нього трап­ляються вірші, побудовані на алітераціях («В новім руслі», «Сипле, стеле сад самотній…», «Срібло-сірий сніг суво­рий…»). Поет вигадував власні складні й своєрідні поділи на строфи, писав вірші у формі графічних малюнків («На­тюрморт», «Під рев і гук гармат»). Один із критиків, ре­цензуючи «Музагет», зауважував коротко: «Кобилян- ський — форма» *.

У «Музагеті» поет відігравав далеко не другорядну роль і, схоже, був дуже захоплений організацією журналу, який надавав би на своїх сторінках місце усьому, що має мистецьку вартість.

Свої вірші поет не любив читати, неохоче їх друкував, проте в «Музагеті» з’явилися не лише поезії, а й літера­турна стаття про книгу Д. Загула «На грані» та дві рецен­зії під псевдонімами Бульварний та Остап Сумрак. Він щиро вболівав за відродження літератури, гостро й дотеп­но висміював графоманську збірку А. Худоби. За словами рецензента, подібні віршовані вправи компрометують ук­раїнську поезію, яка «намагається створити нову красу, нові закони і форми виявлення тої краси»2. Міркування до певної міри відрізняються від тих ідей, які автор вислов­лював у статті «Завдання пролетарського мистецтва»3. Щоправда, якщо уважно вчитатися, то помітимо, що і тут автор не всліпу пропагував міфічну теорію пролетарської культури, а з певною гостротою говорив про творчість про- леткультівців, втрату естетичних вартостей мистецтва. За В. Кобилянським, мистецтво повинно культивуватись як «вища одиниця буття». «Треба поширювати,— писав він,— його розуміння краси, сили і волі, кувати в ньому непере­можне бажання іти все вперед і вперед революційним кро­ком, поки не відчиниться перед ним брама світлого прий­дешнього царства» 4. В думках В. Кобилянського, перейня­того щирим уболіванням за долю високого мистецтва, помітні «вкраплення» модної революційної фразеології, яка, на щастя, не вплинула на переконання та естетичні смаки поета.

Багато перекладав. Удвох із Д. Загулом вони відтвори­ли українською мовою всього Г. Гейне. В Кобилянському, зокрема, належать переклади сонетів, романсів та циклів «Поворот» і «З нових поезій». Серед інших поетів, яких


1  Мистецтво. 1919. № 4. С. 45.


2  Музагет. 1919. С 157—158.


3    Боротьба. 1919. 20 квіт.


4    Музагет. 1919. С. 157—158.


S41

 

автор подав українському читачеві,— Ф. Шіллер, прован­сальський мандрівний поет XIII ст. Тангейзер, А. Мальчев- ський. Подарував нам поет і майстерні переклади циган­ських романсів.

Останні вірші В. Кобилянського дуже відрізняються од його ранніх спроб. Відчувається вправна і впевнена рука майстра слова, який, коли б не був «при вході до святині» спалений «неублаганним гнівом» Долі (помер поет від черевного тифу в Олександрівській лікарні м. Києва), став би, безсумнівно, першорядним ліриком. Його «лебедина пісня» — це моторошні есхатологічні вірші «Стрічаю рік новий», «Як побачив мій труп», «Тонесеньке коло гадюки», «Для вас цвинтар…» тощо. В одному із них він писав:

Я не вмер як герой на славетних полях,

Не віддав я життя за ідею.

Мене вбили зневіра і сумнів, і страх,

Як вбиває мороз орхідею.

Як жебрак, я не знав, чого сам я бажав,

Свій талант і життя проледачив.

Я в душі за чужі поривання дрижав,

А своєї дороги не бачив.

і далі:

Смерть моя — це ганебна утеча з життя,

Це погашений промінь змагання —

Не розгадка одвічної тайни буття,

А сумна таємниця остання.

Зустрічаючи останній рік свого життя, такий плідний щодо творчості й такий фатальний щодо долі, двадцяти- чотирьохрічний поет передчував: «З цим роком ще на крок наблизилася смерть». І, зустрічаючи, прощався: «Прощай, останній рік короткого життя». Мотив ранньої смерті став домінуючим і мало не єдиним. Так завершувалася історія його надлюдської муки. Про В. Кобилянського можна під­сумувати -його ж словами: була це «трагедія героя-поета, що в шуканні розгадки одвічних таємниць дійшов до такої страшної межі, та впав у безсилій боротьбі з «непрогляд­ною запоною» вічності».

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.