Демчук М. Слов’янські автохтонні особові власні імена в побуті українців 16-17 ст.

ВСТУП

загрузка...

До свого сучасного стану українська антропонімія
пройшла довгий і складний еволюційний шлях. В ній так або
інакше знайшли своє віддзеркалення нашарування різних
суспільно-політичних, соціально-економічних, етнічних, істори-
ко-культурних і побутових процесів, а також різні явища,
що відображають історичний розвиток української мови.
Українська антропоніміка — це молода лінгвістична
наука, яка перебуває ще тільки на стадії свого становлення —
накопичення науково-дослідного і фактичного матеріалу
(132, 1).
Наявні досягнення в галузі дослідження української
антропонімії (як історичної, так і сучасної) на
загальнослов’янському антропоніміяному фоні ще дуже скромні. Ось чому на
сьогодні дослідження даного мовного явища, в якому б
аспекті воно не велося, є актуальним і одним з першочергових.
Якщо говорити про існуючі в українській антропонімії
прогалини, то головною з них є нерівномірна увага до
дослідження складових інгредієнтів української антропонімійної
системи на різних синхронних зрізах її розвитку і в діахронії
в цілому. Це наочно проявляється в майже односторонній
зацікавленості до дослідження тільки прізвищ або назв, що
походять від прізвищ, і другорядній увазі до вивчення
особових власних імен, зокрема в історичній антропонімії — імен
слов’янського автохтонного походження.
Широковживані в українському побуті аж до XVIII ст.
традиційні слов’янські автохтонні імена предметом
спеціального вивчення ще не були. Проте дослідження цієї категорії
антропонімів становить неабиякий науковий інтерес уже
хоча б тому, що в переважній більшості випадків вони є
праслов’янською антропонімійиою спадщиною, тобто зародковим
елементом усіх слов’янських антропонімійних систем, їх
генетичною основою. Переживши складний шлях свого
розвитку, цей, сформований в специфічний традиційний народний
іменник ще в доісторичні часи клас антропонімів залишив

загрузка...

дуже помітний і незгладний слід в сучасній українській
антропонімії, зокрема в складі сучасних українських прізвищ. Без
докладного вивчення складних процесів розвитку іменувань
людей того чи іншого народу в минулому не можна успішно
вивчати сучасного стану антропонімії, адже ««матерія і форма
рідної мови» стають зрозумілими тільки тоді,— відзначав
Ф. Енгельс,— коли простежується її виникнення і
поступовий розвиток, а це неможливо, коли не приділяти уваги, по-
перше, ЇЇ власним відмерлим формам і, по-друге, спорідненим
живим і мертвим мовам» (20, 313—314І. Це ж підказують нам
і положення В. І. Леніна: «дивитись на кожне питання з точки
зору того, як певне явище в історії виникло, які головні етапи
в своєму розвитку це явище проходило, і з точки зору цього
його розвитку дивитись, чим дана річ стала тепер» 139, 63];
«Весь дух марксизму, вся його система вимагає, щоб кожне
положення розглядати тільки (а) історично; (р) тільки в
зв’язку з іншими; (у) тільки в зв’язку з конкретним досвідом
історії» 149, 3151.
Дослідження слов’янських автохтонних імен є актуальним
не лише в антропонімічному, а й топонімічному відношеннях,
в першу чергу при етимологізації відантропонімних ойко-
німів. Важливе значення має вивчення слов’янських
автохтонних імен в українській історичній антропонімії і з загально-
лінгвістичного боку, особливо в плані більш глибокого
дослідження української апелятивної лексики і словотвору. Адже
багато антропоніміє цього типу взято безпосередньо з
апелятивної лексики, проте в писемності значна їх кількість вперше
зафіксована саме в ролі антропопімів, а не апелятивів. А втім,
зібрано нами цей матеріал переважно з писемних джерел,
не використаних при дослідженні української апелятивної
лексики. Отже, аитропоиіми даного типу не замінимі при
хронологізації відповідних лексем, писемно не засвідчених як
апелятиви.
Пропонована праця містить також цікаві дані для
етнографії, соціальної історії, історії культури українського
народу, художньої літератури. Вона може бути корисною для
вузівської практики, при складанні спецкурсів з української
антропоніміки та топоніміки.
Мета цієї праці — дослідити функціональні, сигиіфікативні
та структурні особливості генетично слов’янських
автохтонних особових власних імен в українській антропонімії XIV—
XVII ст.
Зокрема, ставимо перед собою завдання:
1. Розглянути проблематичні питання, пов’язані з
дослідженням слов’янських автохтонних особових власних імен.
2. Здійснити аналіз досліджуваного матеріалу в межах

його класифікаційних різновидів, якими є: а) слов’янські
автохтонні особові власні імена-композити; б) відкомпозитні
слов’янські автохтонні особові власні імена; в) слов’янські
автохтонні особові власні імена відапелятивиого походження.
3. Під час аналізу особових власних імен-композит
спробувати вияснити питання діапазону їх поширення, багатства
іменника з залученням і ойконімннх свідчень. При
дослідженні відкомпозитних особових власних імен — розглянути
проблему їх розмежування із відапелятивнпми особовими
власними іменами, а при аналізі останніх — проблему їх
розмежування із вуличним:і прізвиськами та питання класифікації.
Джерелами фактичного матеріалу в праці послужили
опубліковані писемні пам’ятки XIV—XVII ст., в яких
ідентифікуються особи української народності майже всієї етнічної
території України, а також всіх соціальних верств населення.
В контрольному аспекті (для умовного визначення кінцевого
рубежу вживання в українському побуті слов’янських
автохтонних особових власних імен) використано важливі
видання українських писемних пам’яток також XVIII ст. Джерела
цього дослідження в українській антропоиімічпій літературі
переважно відомі і з джерелознавчого боку одержали вже
відповідну оцінку як в самих їх виданнях [напр.: Гр. XV
5—23 і; АКЖМУ 5—37; ДМВИ 5-19; АСО 2—Б1, так і в
деяких аитропонімічних працях, зокрема в монографії М. Л. Ху-
даша «З історії української антропонімії» 1128» 32—441.
Основу цих джерел становлять пам’яткії, писані
староукраїнською мовою. Однак, крім них, в монографії
використовуються також писемні пам’ятки з інших мов: латинські
(АС2), польські (ОКЗР, К2, ЛК, ЛСБ. ССХ, ЛКС, ЛЛС) та
російські (ПКі XII), в яких ідентифікуються особи української
народності. В названих іншомовних ділових документах
українські антропоніми в багатьох випадках фігурують у не
властивій українській мові огласовці, як, наприклад,
латинській (Реігиз аІіа$ Куетуегка, Ргокоріиз Кіуесгиуа), польській
(Руаіко Лагу) та російській (Степка Шестак, Саска Найдений
і под.). І все ж для вивчення слов’янських автохтонних імен
в українській антропонімії XIV—XVII ст. ці іншомовні
джерела в цілому мають дуже важливе значення, оскільки в них
у багатьох випадках зустрічаються різні українські антропо-
німійні факти, не зафіксовані староукраїнською писемністю.
В значній мірі ці пам’ятки дають можливість більш повно
відтворити стан української антропоиімійної системи
досліджуваного періоду та виявити багатство українського імен-
1 Список удшшшх скорочень додаєть»*. Арабські цифри після
скорочень вказують иа сторінку.

ника того часу, його генетичні джерела, словотворчі типи та
моделі.
Однак, якщо йдеться про джерела фактичного матеріалу
даного дослідження, необхідно попередньо відзначити ще
один дуже суттєвий момент. Писемні пам’ятки, які фіксують
українську антропонімію досліджуваного періоду,
представлені дуже нерівномірно як в діахронному, так і в
територіальному відношеннях, а також за ступенем наявності в них антро-
понімів. Українська антропонімія XIV — 1-ї половини
XVI ст. засвідчена майже виключно в різного виду грамотах
і актах, де іменування людей зустрічаються рідко, а ті, що
зустрічаються частіше, стосуються переважно представників
соціальної верхівки із західних та північно-західних регіонів
України. Суцільні списки українського населення з
соціальних низів стали з’являтися тільки з другої половини XVI ст.
Враховуючи ці факти, ми відмовились від застосування в праці
якихось порівняльних діахронннх таблиць і діаграм, оскільки
вони не відтворювали б реальної антропопімійної дійсності
в часі й просторі.
Досліджуваний матеріал у праці наводиться із
збереженням графіки видань, з яких він узятий. Антропонімії,
зафіксовані в непрямих відмінках, подаються в називному відмінку,
надрядкові букви вводяться в рядок без позначення цих
випадків; аитропоніми, засвідчені в написанні з малої букви,
подаються з великої (виняток становлять контексти). Аитро-
понімійний матеріал із латино-польських писемних пам’яток
не транслітерується. Лише у випадках наявності неясних або
непевних форм тих чи інших особових назв у дужках дається
їх українська транслітерація.
Відзначимо також, що в роботі розглядаються лише
чоловічі слов’янські автохтонні імена, оскільки в добу феодалізму
жінка, як юридично і звичаєво нерівноправний з чоловіком
суб’єкт, називалася в писемних пам’ятках дуже рідко. В
досліджуваних матеріалах нам зустрілося буквально кілька
жіночих слов’янських автохтонних імен, зокрема в одночленних
іменуваннях: Ждана (АрхІОЗР, 1561, УІ/1, 36), ЬііЬка (ОКЗР
II, 218), Милоха (ОКиЗ 115), Мігіпка (ЛКС 184), Немила
(АрхЮЗР, 1586, VIІ І/З, 634), Куегагіка (ОКЗР III, 351), Рго-
зітка (ЛК 47), в двочленних іменуваннях; Богдана Заяцовая
(АрхЮЗР, 1579, VI11/4, 349), Богдана Федоровна (АрхЮЗР,
1584, УІІІ/4, 181), Богдана Филоновна (АрхЮЗР, 1596, УІ/1,
243), Богумила Ивановна (АрхЮЗР, 1563, VI/!, 14), Духна
Мормьілевая (АрхЮЗР, XV ст., УШ/4, 134), Ждана
Федоровна (АрхІОЗР, 1542, IV/4, 254), Щасная Крупская
(АрхЮЗР, 1511, УШ/4, 214), Зоюа Хеішапуспа (Ар’хІОЗР, 1651,
VI/!, 577).

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.