ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Василь Еллан-Блакитний (1894—1925)

Він написав небагато і рано пішов із життя. Але твори його не забулися — передусім поезії з широко відомої сво­го часу збірки «Удари молота і серця» (1920). А ті, хто знав його особисто, зберегли про нього світлий і теплий спогад. «Червоно-блакитна людина», «горів у жадобі вели­кій» (Остап Вишня), «ніжний лірик в одязі комісара суворих часів» (Б. Антоненко-Давидович), «повний револю­ційної електрики» (В. Сосюра), «перший український поет- комунар» (М. Хвильовий), «мій найближчий» (П. Тичи­на) — це тільки окремі й найстисліші витяги з характерис­тик, що залишили українські письменники старшого поко­ління про Василя Еллана-Блакитного.

В. Еллан-Блакитний — поет, журналіст, політичний і державний діяч, публіцист, редактор урядової газети «Віс­ті ВУЦВК» та деяких інших видань. За визнанням М. Зе- рова, був «сильною, впливовою постаттю» 1 на літератур­ному полі.

Кожна історична епоха висуває людей, у чиїх біогра­фіях вона відсвічує, ніби в ясному кристалі. Такою була й біографія В. М. Елланського (літературні псевдоніми — Василь Еллан, В. Блакитний, Валер Проноза, А. Орталь та ін.).

Народився 12 січня 1894 р. в с. Козел (тепер — Михай- ло-Коцюбинське) на Чернігівщині в родині священика. Батько помер, коли малому Василеві було чотири роки. Родина, в якій було ще троє дітей, опинилася в матеріаль­ній скруті. Вчитися Василь мусив піти, за прикладом стар­шого брата, у Чернігівську бурсу, а потім — у духовну се­мінарію, якої щиро не любив. По закінченні четвертого класу (1914) вступив на економічне відділення Київського комерційного інституту, де вже навчався його давній, ще з бурси, товариш — П. Тичина. Соціально-економічні дис­ципліни, що викладалися тут, були, як свідчать біографи, до душі молодому В. Елланському, але інститут він теж не закінчив: «сурмами світовими 17-й рік заграв» (В. Со­сюра) і недавнього студента захопив вире революції.

А до того, ще в Чернігові, були відвідини разом з П. Ти­чиною та іншими знаменитих «субот» у вітальні М. Коцю­бинського, перші вірші та доброзичлива увага майстра.


1 Всі наведені відгуки та характеристики подаються за збірником спогадів і матеріалів про В. Еллана-Блакитного. Див.: Ні слова про спокій! К-, 1989.


250

 

Від революційних гуртків, від товариств «просвіти» 1-а участі в організації повітового селянського з’їзду на по­чатку літа 1917 р. В. Елланський приходить до партії українських есерів, стає її.активістом, а незабаром голо­вою її Чернігівського губернського комітету.

Може видатись дивним, що на початку того ж року він пише зовсім не «есерівський» за духом вірш про майбутню Україну, шляхами якої ідуть люди «з блакиттю в душі і червоним прапором в руках… О, Україно моя,— це гор­дість, надія твоя — пролетарі, твої діти!» («Україні»), Мож­на гадати, що в свідомості В. Блакитного (це вже був постійний псевдонім його як публіциста) поки що співісну­вали й есерівсько-селянський, і пролетарський «соціалізм». Проте як член губернської ради селянських депутатів він нерідко приставав до лівих, а то й до більшовицьких гасел. На початку 1918 р. значна частина членів УПСР за актив­ної участі В. Блакитного порНває з основним її ядром і створює партію українських лівих есерів. За назвою свого центрального органу — газети «Боротьба», редактором якої був В. Блакитний — її члени стали називати себе бо­ротьбистами, пізніше — українськими комуністами-бороть- бистами.

Діяльність партії боротьбистів зазнала чимало необгрун­тованих закидів (аж до «контрреволюційності»), що дов­гий час зводилися проти неї офіційною історичною наукою. Боротьбисти, без сумніву, були однією з найлівіших партій української революційної демократії. У 1919—1920 рр. вони спільно з більшовиками входили до складу радянсь­ких урядів України. Співробітництво, щоправда, не було безконфліктним, боротьбисти вели полеміку з більшовика­ми, цілком слушно закидаючи їм недооцінку національно­го питання й небажання визнати широкий спектр суве­ренних прав Української держави, що тільки-но створю­валася за радянським сценарієм.

У березні 1920 р. боротьбисти об’єдналися з КП(б)У. їхній вступ мав неабияке позитивне значення для цієї пар­тії, сприяючи налагодженню її зв’язків з українським се­лянством та українською інтелігенцією, посиленню держав­ної уваги до питань української культури. Історично під­тверджена і правота принципових, хай публічно нечислен­них, виступів цих «новобранців» проти шовіністичних та націонал-нігілістичних тенденцій у партії й державі («опо­зиційна» промова В. Блакитного на V конференції КП(б)У в листопаді 1920 р., пізніша боротьба О. Шумського проти провокаційної політики Л. Кагановича).

Трагічний фінал колишніх боротьбистів у 30-ті роки

 

відомий: майже всі вони були знищені фізично І оббріхані, очорнені морально,— посмертно цієї долі не уникнув, зо­крема, і В. Еллан-Блакитний.

В. Блакитний був безпосереднім учасником багатьох важливих подій в Україні. За часів Центральної ради він потрапив до Лук’янівської в’язниці за антиурядову відозву «До робітників і селян України», потім брав участь у ство­ренні підпільної друкарні в Одесі, очолив повстання проти гетьмана в Полтаві, під час наступу Денікіна керував ки­ївським підпіллям боротьбистів, переховуючись у сторож­ці на Байковому цвинтарі. З 1920 р. він, крім редагування «Вістей», очолює колегію Всевидаву (об’єднане державне видавництво республіки), активно працює як публіцист і громадський діяч.

У мирні роки свої службові пости й досить високе ста­новище в державних органах В. Блакитний використовує переважно для збирання сил української літератури, куль­тури загалом. Декого з майбутніх відомих письменників, як, скажімо, Остапа Вишню, він витяг з підвалів ЧК і залучив до роботи в «Вістях», багатьом допоміг у їхньому творчому й громадянському становленні. З його іменем по­в’язане створення тижневика-додатка до «Вістей» — «Літе­ратура. Наука. Мистецтво» (пізніше — «Культура і побут»), журналів «Всесвіт» і «Червоний перець». Одне з перших літературних об’єднань після 1920 р. в Україні — спілка пролетарських письменників «Гарт» — теж було засноване з ініціативи В. Блакитного, який його і очолив. До «Гарту» входили вже відомі на той час письменники — П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен, І. Кулик, В. Полі­щук та ін.

З раннього дитинства В. Еллан-Блакитний хворів на тяжку недугу серця, яка й звела його в могилу на 32-му році життя — 4 грудня 1925 р. Згодом ім’я поета було на­довго приречене на забуття, лише після 1956 р. знову по­чали видавати його твори.

Повсякденна напруга життя революціонера, одного з «перших хоробрих», спади й піднесення боротьби, сувора й знадлива романтика «червоних зір», ілюзорні, хоча й по­ширені свого часу, сподівання на світову революцію — без усього цього не збагнути ні пафосу поезії В. Еллана, ні самої його кипучої натури. Син своєї драматичної доби, її романтик, а почасти, в душевних глибинах, і її трагік — таким він був у житті й творчості.

У ранніх віршах В. Еллана (вони відомі від 1912 р.) поетичну індивідуальність автора ще нелегко помітити за популярними поетизмами тих часів і досить віддаленими


9 50

 

відгомонами таких поетів, як М. Вороний, О. Олесь, ґ. Чуп­ринка. Різнотонна й мозаїка мінливих юнацьких настроїв, проте невдовзі в ній починають домінувати вольові, опти­містичні мотиви — «Той не буде плазом долі, хто гартує­ться в огні!»1 («Юний лад»). Характерно, що в антивоєн­них віршах 1915 р., поруч з інтонаціями громадянської поезії О. Олеся («Сумирним»), явно відчутні перегуки з образністю і лексикою віршів Маяковського.

У лютому 1917 р. написана вже згадувана поезія в прозі «Україні» (із старих зшитків) —твір цілком своєрідний в тогочасній українській поезії, хоча, звичайно, не все в ньо­му сприйме сучасний читач. В своєму пориві до соціаліс­тичного ідеалу молодий поет виявляв такий безоглядний максималізм — «Хай зникне Минуле в ім’я Будучини!»,— па догоду якому ладен був вирубати вишневі садки і ви­садити в повітря старовинні церкви. Двома-трьома роками пізніше ці лівацькі екстреми зазвучать і в творах деяких інших поетів, що зазнали впливів ура-революційного уто­пізму (дехто із співців космізму, футуристів тощо). Сто­совно ж В. Еллана треба сказати, що згадані мотиви аж ніяк не дають права уявляти його в ролі апологета того тупого нищення, яке завдало в пожовтиеві часи стільки шкоди нашому суспільству.

Написаний у тому ж році вірш «Вперед» («Ні слова про спокій! Ні слова про втому!») став у поезії В. Еллана віхою, що позначила вступ автора в період творчої зрі­лості. Витриманий у «традиційних» маршових тонах, він був перейнятий таким щирим і палким поривом, що мимо­волі пригадуються мотиви Лесі Українки. Недарма зустрі­немо тут і парафразу з її відомих рядків — «вже грають- палають досвітні огні».

Про вплив, який мала поезія В. Еллана-Блакитного в пореволюційні роки, свідчить автобіографічний вірш М. Ба­жана «Дебора». Революційна романтика, яка в Умані 1920—1921 рр. захмелювала майбутнього поета і його дру­зів, асоціювалася головним чином з іменами трьох україн­ських співців своєї доби: «…Вчать нас нечуваних нами пі­сень Тичина, Блакитний, Чумак»2. Звичайно, В. Еллан не дорівнював поетичним талантом органному поліфонічному П. Тичині, не дихали його вірші й тим глибоким «перелив­ним» ліризмом, яким зачаровував своїх читачів В. Чумак, але його поезія теж мала свою художню силу й принад­ність. Це твори високої вольової напруги, що імпонували


1  Еллан (Блакитний) В. Поезії. К-, 1983. С. 43,


2  Вітчизна. 1968. № 8. С. 7.

 

сучасникам своїми рвучкими гаслами й конденсованими образними «формулами» соціальних переживань. Тому й програмові, як їх часто називали, вірші Еллана несли в собі прикмети справжньої лірики. Це була розповідь про час, але воднораз і про себе.

Добре відома поетизація ним героїки «перших хороб­рих» жодною мірою не зводиться до ідеалізації якого-не- будь гуртка змовників, купки бунтарів — поет прекрасно знав і відчував (або, принаймні, вірив), хто стоїть за цими «першими»:

Муром затято обрій.

Вдарте з розгону: р-раз…

Ми — тільки перші хоробрі,

Мільйон підпирає нас.

(«Удари молота»)

Образний світ поезії В. Еллана (основна частина його лірики була написана в 1917—1920 рр„ склавши збірку «Удари молота і серця») — це світ, яким бачить його ре­волюціонер, що визнав за закон свого життя боротьбу й саможертовність (з усім її аскетизмом і… неувагою до «простих» життєвих реалій тих самих «мільйонів», за які він бореться). Світ, що має широкі просторові координати: від тюремної камери («До берегів») і київської вулиці до Кремля, Будапешта, Парижа, цілої Європи і, зрештою, планети. Це світ повстань і битв, кривавий світ громадян­ської війни: «Хтось холодний, хтось недобрий гримнув зда­леку з гармат: засвітив огнями обрій.— Бонапарт? Айх- горн? Мюрат? («Канонада»), Світ, в якому «кожен день мобілізації й черги, з остюками хліба крайки», але в яко­му навіть це притишене визнання супроводжується засте­режливим окликом ліричного героя, точніше, його другого, непіддатного хитанням і паніці, «я»: «Хто там співає туж­ливі пісні? Хто там співає?» («На обважнілі…»).

Поетичні уявлення про дійсність концентруються в цьо­му світі здебільшого навколо новітньої соціальної симво­ліки й близької до неї системи понять-образів. Тут і такі характерні для В. Еллана «зорі», зрозуміло, червоні («І над розвіяністю хмар червоні зорі… зорі»), і «комуна» («Слово «комуна», як постріл, слово «комуна», як спів»), і різні «буруни» та «бурі», і Кремль, як антитеза «Бастіліям» («Бастілія»), і знов-таки суто елланівські «удари молота» в такт з «ударами серця», і взаємоуподібнення — в широ­кому образному застосуванні — нервів і струн («Нерви — як струни»—«Маніфестація»): «Простяглися напружені струни. Червоні нерви оголила земля» («Бастілія»). Чер­вона барва взагалі домінує в творах В. Еллана, її поетична

 

семантика не потребує пояснень (але в нього, переважно в ранній ліриці, превалюють романтичні мрійливі блакит­на та синя барви, недарма перша з них стала псевдонімом поета).

У системі символів і образних понять автора інколи зу­стрічаються і схвальні згадки про якобінський терор, який «промерзло згадує Париж», про «червоний жах», який несе радянське військо інтервентам-панам. Більшовицькі ідео­логічні догми тут брали верх над поглядами поета, людини гуманної й чутливої. Але не в цих крайнощах пізнаємо справжнього В. Еллана-Блакитного, а в тому глибинному трагіко-героїчному пафосі подвигу й самопожертви, з яким він стверджує суворі закони свого часу: «За життя роз­плата тільки кров’ю, тільки смертю переможеш смерть» («Повстання»).

Широку популярність принесли В. Еллану такі вірші, як «Вперед», «Після Крейцерової сонати». «Червоні зорі», «Удари молота», «На чатах», «В розгулі» та ін., сповнені високої й водночас щироліричної патетики, витримані зде­більшого в закличній інтонації, позначені експресивно-ла­конічною манерою вислову і разом з тим позбавлені рито- рично-декламативного фальцету, характерного для досить численних зразків поезії революційного «авангарду».

Але є у В. Еллана і вірші конкретно-розповідної тональ­ності, і серед них — «Повстання», один з найкращих у йо­го спадщині. Вірш натхнений глибоким особистим почут­тям — ідеться про спробу повстання проти гетьмана, здій­снену в Чернігові А. Заливчим, молодим письменником і близьким товаришем В. Еллана по партії боротьбистів. Повстання було придушене, А. Заливчий загинув. Поетика відповідає тут темі і сюжету. Щойно згадану інтонаційну експресію змінюють у «Повстанні» неквапні оповідні рит­ми; майже емблематичну символіку — докладні предметні описи з виразними деталями; «монохромну» бадьорість — гіркувата сполука невимовного жалю з утвердженням, освяченням героїчного подвижництва. Трагічний фінал по­дій постає у всій своїй суворій простоті:

…А надвечір — все укрив туман,

Сніг лягав (так м’яко—м’яко танув…)

На заціплений в руках наган,

На червоно-чорну рану.

(VПовстання»)

Поет не мав права мовчати, що «хтось вночі заломить у смертельній тузі руки» ‘; тому вірш ‘завершується ряд-


1 Деталь для тих, хто цікавиться біографічними подробицями: на­речена А. Заливчого Л. Вовчик пізніше стала дружиною Блакитного,


255

 

ками про нову ухвалу «комітету»: «Кров горить на наших прапорах. Наша кров.— Вперед!». Іншого закінчення В. Ел- лан у 1918 р., напевно, не міг і помислити.

Все це знов і знов підносить дуже важливе для поезії Еллана, як і загалом для світовідчуття тодішньої револю­ційної (щиро, переконано революційної!) інтелігенції, пи­тання про взаємовідносини особистого й загального, інтим­но-людського та соціального в духовному світі. Найбільш загострено ця проблема була окреслена у вірші «Після Крейцерової сонати» з його знаменитими першими рядка­ми: «Покласти б голову в коліна… Відчути б руку на чо­лі… Сентиментальність! Хай загине і пам’ять ніжних на землі». Але, незважаючи на категоричність цього присуду, на рішучий, здавалося б, вибір фанфар замість віоліни й маршу замість сонати, конфлікт між серцем і розумом поета тут цілком очевидний. Так чи інакше, з більшими чи меншими поступками серцю й почуттю цей вибір присутній і в інших поезіях В. Еллана — аж до кінця його життя. Жадання добрих і теплих почуттів, жадання краси в лю­дині з душею і серцем не могли бути придушені будь-яки­ми вольовими зусиллями,— ось чому «гнана» віоліна ви­ступала в вірші такою ж естетично значущою, як і при­йнята «на озброєння» фанфара.

Після 1921—1922 рр. творча активність В. Еллана в галузі ліричної поезії поволі спадає. Дехто пояснює це тим, що поет, розчарований, за певними припущеннями, непом, «заморозив» (М. Зеров) чи навіть «повісив» (М. Хви­льовий) у собі лірика. Часто цитований у цьому зв’язку вірш «На обважнілі, розпатлані нерви…» (1922) справді свідчив про дисонанси в свідомості поета, викликані за­гальною ситуацією в країні, на явища якої він відтепер реагує переважно сатиричною поезією. Але знаменним є й те, що вірш «Ранок» (1923), який можна назвати пое­тичним заповітом В. Еллана, наче в новому аспекті пред­ставив цього лірика — тепер поета й філософа мирних, од­нак по-своєму теж драматичних буднів.

Вірш запам’ятовується тверезо-правдивим відчуттям су­перечностей життя і досить переконливим на ті часи ствер­дженням мужнього Елланового оптимізму. Хоч би що про­понував новий день, якого вітає поет,— «радості прапор квітчастий» чи злети до «екстазних верховин», «вогкий серпанок смутку» чи лещата «тупого, злого болю», «п’яний трунок» люті чи, може, чиюсь смертну муку,— «все одно він наш, цей день бадьорий», і поет зустрічає його

Ясним поглядом очей у очі прямо

І  гучним, бадьорим криком-співом:


256

 

— Го-го-го… Приходьте,

Повоюймо!

(«Ранок»)

Хоч би скільки говорилося тепер (хай справедливо) про історичні ілюзії і виправдані сподівання,— не було світо­відчуття, яким жило в епоху В. Еллана, всупереч усякому лиху і труднощам, багато людей, особливо молодшого по­коління. То були інші часи — часи першопочинань, а не їх­ніх деформованих наслідків.

Досить точну характеристику В. Еллана — соціального лірика — дав В Поліщук у невеликій нотатці «Залізний птах поезії» (1925): «Патетична й схематична мова поезії Еллана першої доби має основою як попередній перед­революційний розвиток української поезії, так і той про- кламативний з узагальненими схемами характер перших років Жовтневої революції, коли легше було бачити ве­личезні скиби і обсяги її розвитку, ніж деталі того побуту, який не можна назвати побутом. І ту добу повинен був від­повідно відобразити Василь Еллан своїми сконцентрова­ними поезіями» *.

Як редактор «Вістей» В. Блакитний часто виступав і в «амплуа» Валера Пронози — поета-сатирика, який по-своє­му коментував і роз’яснював події внутрішнього й міжна­родного життя. Протягом 1924—1925 рр. він видав три книжки цієї віршованої газетної сатири — «Нотатка олів­цем», «Радянська гірчиця», «Державний розум». Здебіль­шого це відгуки на конкретну подію, на винесений в епіграф свіжий факт — вірш-репліка, вірш-фейлетон, вірш-епігра- ма, що дає йому належне висвітлення і оцінку.

Тісна прив’язаність до «злоби дня», а часом і кваплива приблизність літературного виконання («фразою-сирцем бий, публіцисте»,— реагував на такі випадки В. Маяков- ський) полишають сьогодні за значною частиною цієї са­тиричної поезії головним чином історико-літературне і, сказати б, історико-соціологічне значення. Але було у Ва­лера Пронози й чимало талановитого, дотепного — досить згадати такі, присвячені різним темам, вірші, як «Чвань­ко», «Пісенька з прозаїчним кінцем», «Лулу», «Тиша в Гамбурзі», «Героїчна поема», «Патріотична присяга», «Плакат на вулиці» та ін. І якщо поет часто не уникав ідео­логічних загострень, то він також висловлював і певні своє­часні застереження, скажімо, від крайнощів антирелігійної


1   Ні слова про спокій! С. 199.

9 Ю*                                                       257

 

пропаганди («Крути, та не перекручуй»), чи від надуживан­ня іменем Леніна («Про розум»).

Автором «веселих і влучних пародій на українських поетів» назвав Еллана (тут — Маркіза Попелястого) М. ЗеровСправді, він умів іронічно «перевтілюватись» в Я. Мамонтова, Я. Савченка, Н. Кибальчич, В. Тарноград- ського та інших авторів, комічно акцентуючи найхарактер­ніше в їхніх стильових манерах.

Творчу багатогранність В. Блакитного-письменника за­свідчують і низка його новелістичних етюдів та начерків («Фабрична», «Лист без адреси», «Наші дні» та ін.), і значна за обсягом публіцистична проза політичної та за­гальнокультурної тематики, а також низка вагомих статей і виступів із питань літератури й мистецтва.

Політична публіцистика В. Блакитного, регулярно ве­дена ним на шпальтах «Боротьби», а потім «Вістей», від­биває складні перипетії революції й громадянської війни в Україні. Статті письменника мають розглядатися в світ­лі об’єктивного прочитання нашої історії, хоча чимало йо­го оцінок не втратили свою актуальність, надто в публіка­ціях 1919—1920 рр., насичених духом полеміки з більшови­ками в національному та селянському питаннях.

Автор «Червоних зір» був одним з перших теоретиків і критиків української літератури. Рівнем і духом історич­ної самосвідомості часу обумовлені його статті й виступи з питань літератури й культурного будівництва в Україні.

Визначальною в естетико-літературних міркуваннях В. Блакитного була ідея соціальної ролі мистецтва, його пізнавального й суспільно-дієвого значення. «Наука, літе­ратура, мистецтво,— писав він,— не самі по собі, не «цін­ність в собі», а лише засоби в руках людини для пізнання світу і зміни його» 2. Це вислів в стилі тургенєвського Ба- зарова: «цінність в собі» мистецтво обов’язково повинно мати! — а все ж на перше місце висунуто гносеологічну функцію мистецтва, а отже, й вимогу його правдивості, істинності свідчень про світ: теза принципово важлива в умовах часу, коли досить наполегливо проповідувались лівацькі погляди, що зводили суть мистецтва до «життє- будівництва» (без «життєпізнання»), організації почувань.

Згідно з тогочасними уявленнями й соціальність мисте­цтва В. Блакитний часто трактував як майже всеохопну «класовість» (хоча у статті 1919 р. «До проблеми проле­тарського мистецтва» ще справедливо іронізував з «жер-


1  Зеров М. Твори: У 2 т. К., 1990. Т. 2. С. 566.


2  Еллан (Блакитний). Твори У 2 т. К-, 1958. Т. 2. С 188.


258

 

мін пролетарського мистецтва», які звужують все людське до класового). Це зумовлювало вузькість критеріїв, поміт­ну в деяких його судженнях та оцінках.

Водночас незаперечна плідність і перспективність ря­ду конкретних думок, висловлених критиком із питань лі­тератури і мистецтва. Він піддавав, наприклад, дедалі глибшій критиці пролеткульт, з остаточною ясністю квалі­фікувавши його 1925 р. як «революційну» маніловщину, и основі якої лежить «віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції» ‘. Оволодіти «всім цін­ним із здобутків попередніх поколінь, не замикаючись у рамках якоїсь «своєї», специфічно пролетарської культу­ри» 2,— так мислив В. Блакитний магістральну лінію по- жовтневого культурного розвитку. Значення ідейної тен­денції в художньому творі він незмінно підкреслював, але Гюго розуміння взаємовідносин тенденційності й життєвої правди все ж давало певний творчий простір для тогочас­ного «пролетарського письменника»… «Освітлюємо всі пи- ілінія, викриваємо цілу правду, але рішуче боремося з на­строями підупаду, пасивізму, розхлябаності, здохлятини в нашому робітничо-селянському суспільстві… Не просто го- поримо: трудно нам, зле живеться,— але направляємо дум­ку і почуття того, як би із сучасних умов вирватись» 3.

В. Блакитному були чужі сектантство й курс на приві­лейовану «пролетарську» групівщину в літературі. Він об’єднував талановиті сили тогочасного письменства не­смежно від їхніх поглядів і стильових симпатій. «Єдиним критерієм, – писав ніп, наприклад, у вступній нотатці до першого номера журналу «Шляхи мистецтва»,— для ре- д.II Il.il буде художність твору і його поступовість без жод­ної иузької фракційності, без обмеження якоюсь школою ми напрямком»4. Настанова, що явно протистояла групо- ініі нетерпимості «напостовства» (пізніше — раппівщини та иусппівства).

В. Бллан-Блакитний був дбайливим будівником нової України та її національної культури. Закликаючи зробити у країнську мову «мовою Жовтня», він мав на увазі перед­усім широке її впровадження в усі сфери державного й суспільного життя: досить сміливе бажання для 1922 р., коли «Вісті» лише недавно перестали бути «Известиями», а центральний орган КП(б)У — газета «Коммунист» — ви­ходив російською мовою!


1  Еллан (Блакитний). Твори: У 2 т. Т. 2. С. 72.


2    Там само. С. 194.


3  Там само. С. 120.


4  Там само. С. 74.


259

 

В. Еллан — яскрава й характерна постать письменника й діяча з фаланги «перших хоробрих», талановитого поета і публіциста, в революційній романтиці якого злилися і безсумнівна правда свого часу і його складні історичні ілюзії.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.