Близько шістдесяти поетичних збірок, десятки поем, автобіографічна проза — це безмежний світ В. Сосюри, це історія, пережита в любові й ненависті, радості й журбі гостро, до сліз, до знемоги. У глибинах його слова криється пантеїстичне відчуття, яке підносить людину на рівень вічних міт і дарує дивовижну, романтиками омріяну свободу: «Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля. Навколо вітер непереможний Реве й гуля»
В. М. Сосюра народився 6 січня 1898 р. на станції Де- бальцеве (нині Донецької обл.). Мати поета — Марія Данилівна Локотош, робітниця з Луганська, займалася хатнім господарством. Батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою й різнобічно обдарованою, перемінив багато професій, був учителем, сільським адвокатом, шахтарем2. Ще в юні літа поета охоплювали раціональному глузду не завжди підвладні почуття; тяжка благодать емоційного надміру була дарована В. Сосюрі природою і заявила про себе досить рано3. Дитячі роки поета минають в с. Третя Рота (нині м. Верхнє), у старій хворостянці над берегом Дінця, де в одній кімнатці туляться восьмеро дітей і батьки. Одинадцяти років В. Сосюра йде працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкових заробітків. Початкову освіту здобуває під опікою батька, зачитується пригодницькою літературою (Майн Рід, Жуль Берн, Фенімор Купер), віршами О. Кольцова та І. Ні- кітіна. 1911 р. вступає до міністерського двокласного училища в с. Третя Рота. Наділений блискучою пам’яттю й допитливим розумом, швидко стає одним із кращих учнів, захоплюється й художньою літературою 4. |
* Сосюра В. Твори: У 10 т. К., 1970. Т. 1. С. 82. |
2 Див.: Сосюра В. Третя Рота. К.., 1988. С. 6—7. |
8 Там само. С. 23. |
4 Див.: Голос ніжності і правди: Спогади про Володимира Сосюру. К-, 1968. С. 21—22 і.27. |
260 |
До зацікавлень його Дитячих літ належали Гомер і (1> Шіллер, Т. Шевченко і М. Гоголь, О. Пушкін і І. Франко. А разом з ними — А. Бєлий, О. Апухтін, М. Вороний, О. Олесь, С. Надсон. Саме лірика романсового настрою якнайбільше виражала молодого В. Сосюру і заохочувала його до самостійних літературних пошуків ‘. Барокова пишність вислову, символічна яскравість штриха, мелодійність поетичної фрази — мали для юного В. Сосюри особливий сенс. Від них віяло чимось прекрасним, небуденним і манливим.
Суспільне життя також почало цікавити його досить рано, та не політичними гаслами, а естетикою пісні, духотвор- чою силою ліричного слова, що торкали струни його власної поетичної натури. Свої перші поетичні спроби російською мовою В. Сосюра відносить до 1914 р.2 (усі рукописи загинули у роки першої світової війни). 1914 р. він вступає до трикласного нижчого сільськогосподарського училища у с. Яма, але смерть батька 1915 р. змушує його залишити навчання й повернутся на содовий завод учнем маркшейдерського бюро. Восени 1916 р. В. Сосюра повертається до училища, аби пробути тут до буремної осені 1918 р. Пише вірші російською та українською мовами. Як поет В. Сосюра вийшов із річища романсової традиції з притаманним їй образним рядом та інтонацією. Проте факти соціальної дійсності вражали його так само, як і факти життя особистого. Соціальна тематика природно уживалася в його вірші з сентиментальними медитаціями. Це засвідчує вже рання лірика, яку можна умовно обмежити 1921 р. Лисичанська газета «Голос рабочего» (1917, 14 жовт.) друкує вірш В. Сосюри «Плач волн», затим — українською мовою «Чи вже не пора» (22 жовтня) 3, а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу. Поет вірить у революційне оновлення життя і разом з тим болісно, гостро реагує на драму громадянської війни, що відбито у вірші «Брат на брата» («Голос рабочего». 1917. І2 листоп.). У поезії В. Сосюри ще висвічує красива жура витонченого самітника, вчувається богемний подзвін кришталю, проте до богеми він не мав жодного стосунку («Гроза», «Бокал», «Виовь один»). Та дедалі дужче звучить у |
1 Див : Сосюра В. Третя Рота. С. 96, 106. |
2 Там само. С. 108—109. |
3 Автобіографія поета 1945 р. дозволяє думати, що першодрук цього вірша відбувся раніше//Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Ф. 44. Оп. 1. № 447, |
281 |
його віршах тривожне вирування розбудженої соціальної стихії («Много в душе еще песен неспетых»).
Становлення В. Сосюри як громадянина й митця припадає на перші пореволюційні роки. Восени 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу він бере участь у повстанні проти кайзерівських військ. Взимку 1918 р. стає козаком петлюрівської армії. Восени 1919 р. тікає з її лав і потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють, як петлюрівця, але рана виявляється несмертельною, і поет виживає. Судив В, Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя ‘. 1920 р. опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, приймають до своїх лав бійці Червоної Армії. В 1920—1921 рр. В. Сосюра воєю з білополяками та армією Н. Махна. Рання поезія В. Сосюри спрагло вбирає художні здобутки різних стилів і течій того часу. Сюжетність, грунтована на зміні емоційних станів, образність та мелодійність рядка в’яжуть його вірш з російською та українською романсовою традицією (О. Апухтін, І. Сєверянін, Олена Журлива, С. Черкасенко) — «И вспомнил розы я с предсмертною окраской, и девушку-мечту и тилий лунный свет»… Емоційне формування деталі вказує на засвоєння поетом естетичного досвіду символістів. Кольористика малюнка, мова, а часто яскравість барви і лінії свідчать про його не- байдужість до прийомів імпресіоністичного письма. Разом з тим увиразнюються риси власного стилю: романтика боротьби й кохання («На винтовке любимой родная рука, нежно пальцы грустят на затворе»), гостро відчутий «смак» життя, барви, звуку, точно вловлена психологія миті («цілувала мене, милувала мене і не знала, куди посадити»), Та головне — цілковита злитість суб’єкта лірики з навколишньою дійсністю в усьому її розмаїтті. Політкурсант 41-ї стрілецької дивізії, В. Сосюра 1920 р. знайомиться в Одесі з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К- Гордієнком, О. Ковінькою, які одностайно визнають його за складом мислення й почуття поетом українським. Газета «Одеський комуніст» (1920, 20 трав.) за підписом «Сумний» публікує його вірш «Відплата». Від 1921 р. В. Сосюра починає писати українською мовою (за винятком років Великої Вітчизняної війни, коли іноді він звертався до співвітчизників і російською). У листопаді 1920 р. червоноармієць В. Сосюра направляється в Єлисаветград, де хворіє і потрапляє до лікарні, |
1 Див.: Голос ніжності і правди. С. 117. |
262 |
:\ після одужання їде політпрацівником на Донбас. Під час відпустки 1921 р. знайомиться в Харкові з В. Коряком, В Блакитним та І. Куликом — тоді завідуючим агітпропу ІІК КП(б)У, котрий і відкликає Сосюру з армії. Починається харківський період напруженого творчого життя у колі провідних українських майстрів: О. Довженка, М. Хвильового, О. Вишні, О. Копиленка, І. Сенченка, М. йогансена…1
1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою. Нещодавно віднайдений документ коригує цю думку. Рукою Сосюри в нім записано: «В 1918 р. після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій «Пісні крові»…2 Однак відшукати цю книжечку поки не пощастило. 1921 р. виходить поема «Червона зима», яка мала небачений успіх, що й засвідчив зміну естетичних домінант у мистецтві. Лірика початку століття (романсова, декадентська) проникливо говорила про муки душі, заглибленої у власний світ, усамітнений серед хаосу соціальних потрясінь, їй відкривався духовний безмір (і нові художні обрії!), але від насущних потреб часу лірика була далекою. Тепер відкривалася принципово інша естетика — краса соціального діяння, самозречення в ім’я загального щастя, набував поширення збірний образ революції, стихія мас, витісняючи з лірики конкретну особистість. Та вже за кілька літ далися взнаки естетичні втрати тотальної деіндивідуалізації лірики, адже історію рухала не безлика маса, а множина індивідуальностей, що по-своєму раділи перемогам і мучилися поразками, любилися й страждали, і було їм сумно розлучатися й боляче помирати. Література, аби не впадати у загальність і плакатність, мусила побачити самобутні обличчя. Першому в українській ліриці це вдалося В. Сосюрі. «Червона зима» повернула в радянську поезію особистість в усій складності притаманних їй поривань. У невеличких дев’яти розділах поема вмістила цілий духовний світ представника «робітничої рані»: теплі спогади про дитинство й домівку, парубочі розваги й перше кохання, порив повстанських загонів, повернення додому й сум утрат, відчуття єдності з народом і віру в ідеали народовладдя. Здобуття свого берега в розбурханому суспільному морі, світоглядна визначеність як дарунок бунтівливій душі — |
1 Див.: Сосюра В. Третя Рота. С. 251. |
2 Рукописний фонд Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України. Ф. 139, |
263 |
ось психологічне й філософське підгрунтя поеми, що, попри всю суворість зображуваної реальності (голод, злидні, розруха, війна і смерть), наскрізь перейнята оптимістичним звучанням. Крізь кожне лихо вчується голос надії.
Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима», 1922; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно. Саме так, як ліричне «я» поеми, зливаючись з «народу «ми» святим», лишається образом конкретного юнака, що пише вірші між боями, згадує бідацьке дитинство, тужить над могилою брата… Така естетика несла в собі й заперечення аскетизму як лівореволюційної психології, що одбирала у людини право на щастя в умовах класової боротьби. Ліричний герой В. Сосюри переповнюється почуттями, які, виявляється, зовсім не заважають перетворювати світ, бо й саме це перетворення здійснюється в ім’я соціального й духовного розкріпачення людини: «Ми хвилі любим, хвилі любим, самі народжені од хвиль. О, притули вишневі губи ти до моєї голови»; «Летять віки, мов на екрані, мов вогке тьохкання в гаях… Сплелися Боротьба й Кохання,— а кращий хто, не знаю я». Лірика Сосюри 20-х років («Ластівки на сонці», «Вже в золоті лани», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія» та ін.) зворушувала, нагадувала про добре і ніжне, і в цьому була її очищувальна сила. Він сам оновив жанр інтимної лірики, з безпосередністю поганина відкинувши межу між «моїм» і «нашим»,— все, чим повниться душа героя, є від життя, яке приймається в усій своїй суперечливій повноті (інколи це призводить і до невдач — вірш «Дві», 1924). У віршах поета постають ніби вперше побачені своєрідні картини трудового міста; бруковані вулиці, срібне морське узбережжя, відчувається подих того прийдешнього життя, заради якого «в степах гули гармати, і ллялась наша кров, і падали брати…», зверталися ідоли земні й небесні, ламався світ старих уявлень»: «О, не даремно, ні, моя старенька мати зняла з своїх дітей дукатики й хрести». Вже в цьому вірші 1921 р. поет заповів своє мистецьке кредо: він завжди оспівуватиме безконечне оновлення життя у небачених і захоплюючих формах, у праці й коханні. Революційні події ілюзорно зродили надію на справжнє оновлення світу, людини, що нарешті звільнить свій дух, розкріпачить почуття: «Так ніхто не кохав! Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання…» Це — не гіпербола, |
?.М |
їм* — твердження — мрія про духовно розкрилену оеобй-
< ііть. Це, зрештою, КЛЮЧ до розуміння всієї лірики митця, нку без спрощень і втрат не можна розглядати окремо за жанрами громадянської, інтимної чи пейзажної, бо він оновив і наблизив самі ці жанри на грунті синкретичного світосприймання. Невичерпна краса і сила почуттів дозволя- ють людині, як її бачить поет, бути творцем своєї долі. І тоді, коли вона, рятуючи інших, обирає смерть (балада «Комсомолець», 1927), і коли прозирає майбутнє (вірш «Дніп- рельстан», 1926, написаний до появи самої станції), і коли сумує так, що переживання її стають порухом самої природи («Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім’я печальне: «Марія»). В. Сосюрі поталанило — він вибухнув поезією, яку жагуче потребував час: ідейно наснаженою, рвійною і водночас ніжною, діткливою, яка висвічувала в людині її істинно людську сутність — доброту, чуйність, совісність, милосердя. І в цьому образі тогочасне молоде покоління впізнало себе — яким було, яким хотіло, мріяло бути! 1922 р. виходить збірка «Червона зима», що потверджує талант молодого автора і водночас особливу здатність цього таланту засвоювати й адаптувати власною стихією різні художні форми й засоби. Так, четвертий розділ поеми «1917 рік» — типово експресіоністичний, а вже наступний, п’ятий, випромінює українською народнопісенною традицією. Окремі твори написані верлібром, а поряд — зразки нормативного вірша і образної пластики, якими можна ілюструвати практику імажинізму («1 спогади тремтять, як смажене насіння, лишають на вустах жадань прозорий глей»). Дедалі більше вияскравлюється суто сосюринська кольористика жовтогарячих, золотих і блакитних тонів, що має глибинні етнічні корені й так багато говорить душі, народженій серед хлібів під сонячним небом. Широкий діапазон має й соціально-філософська тематика поета. Даниною космізму 20-х років є поема «Навколо» (1921), ліричний суб’єкт якої прагне поглядом охопити розвихрену революцією планету. Вселенські масштаби виміру подій і у поемі «В віках» (1921). Стоїчне сприйняття суворої дійсності відбите у присвяченому М. Хвильовому диптиху «Сніг» («Сніг… перед очима за лицями лиця…»). А у вірші «Граційно руку подала і пішла» панує стихія революційного романтизму. Подібні коливання філософських акцентів також свідчать про синкретизм художнього мислення Сосюри. З-під пера митця виходить низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», |
265 |
«Сількор», «Хлоня» (всі — 1924). Нині важко стверджувати, що вони належать до вершинних художніх зразків, але тогочасному читачеві ці розширені соціальні портрети, психологічно проникливі й точні, говорили багато про нього самого. Головним же в цих творах було виведення реальної особистості з історичного ряду в історичний підряд, у знаменник, що визначає й скеровує суспільний поступ. До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924 р.), текст якої не зберігся ‘. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини, особливо цінного в атмосфері лівореволюційних вульгаризацій історії, став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926). І в цьому — позитивний сенс твору, не позбавленого багатьох вад2.
Взагалі В. Сосюру постійно приваблюють великі поетичні форми. Після поем «Віра» (1923) та яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» (1923—1924) він створює епопею «Залізниця», що складається із п’яти сюжетно пов’язаних поем. Автор простежує звивистий шлях свого героя до більшовицьких лав через робітничі загони, гетьманські кулі й поразку петлюрівщини. З рідкісною правдивістю увиразнюється діалектика мужності й страху, слабкості й сили. Попри певні недоліки твору (скажімо, сюжетну неврівноваженість окремих частин), епопея посилювала в українській поезії подих того реалізму, яким позначена «Скорбна матір» П. Тичини, проза Г. Косинки і який на довгі роки буде затаврований регламентованою сталінською естетикою. Слід відзначити й те, що більшість спроб Сосюри створити велике епічне полотно обертатиметься черговим торжеством ліризму на розкиданих брилах епічної картини світу з усіма відповідними плюсами і мінусами. Модальність чужа художній думці В. Сосюри — так було, і цього досить. Звідси — незаперечна реалістичність його письма. Але реалістичність окремого (епізоду, штриха тощо) завдає удару наївній нерозчленованості цілого. Так, ворожа кров на снігу лишається кров’ю людською, яку герой не може споглядати незворушно, любощі між боями залишаються даністю іншого життєвого контексту і в нього вписуються, всупереч світо- порядкові, хіба що здивуванням, скороспілістю. Наївний подив, розгубленість і захват від переживання подій скрізь розлиті в поемах Сосюри, логічно поєднуючи те, що не поєднується, і пояснюючи те, що розумом пояснити неможливо. Нерозчленованість враження •—прерогатива лірики, і саме |
1 Див.: Сосюра В. Третя Рота. С. 244. |
2 Вичерпний аналіз твору знаходимо в статті М. Зерова «Володимир Сосюра — лірик і епік». Див.: Зеров М. До джерел К.. 1990. Т. 2. |
266 |
у віршах поет сягає бажаної повноти н завершеності художнього освоєння дійсності («Уже зоря золоторога», 1922; «І все, куди не йду».., 1922 та ін.). Нерозчленованість — естетична сутність цього поетичного світу, його органічна й зворушлива магія.
Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпрож, а потім і Харківський університет,’ де він опинився в дивній ситуації, коли вивчав українську літературу, а сусіди по парті — його власну творчість. У літературному житті поет посідав досить незалежну, а почасти й несерйозну позицію. За десятиліття (1922— 1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАГ1ЛІТЕ, ВУСППу та ін.), керуючись не так ставленням до їхніх ідейно-естетичних програм, як особистими симпатіями (з другого боку, кожне угруповання радо вітало прихід уславленого поета). Він постійно брав участь у літературних дискусіях, то боронячи класику від лівацьких зазіхань Пролеткульту, то захищаючи громадянське покликання поезії від незрозумілих йому тенденцій неокласиків (що й виявилося в адресованому їм вірші 1926 p., якому судилася невдячна роль у боротьбі мистецьких ідей). В. Сосюрі імпонував «широкий сонячний рух української молоді до культури («Плуг») і його насторожувала аристократична замкненість ваплітян і надмірні амбіції молодняківців ’. Надто відкритий та імпульсивний, В. Сосюра в цих суперечках часто бував беззахисним, іноді сам наражався на гострі закиди. Так, він впав у розпач з приходом непу, що відверто відбилося в збірці «Місто» (1924). Щоправда, свою похмуру розчарованість (по-своєму відтінену низкою екзотичних образів — «далекої Іранії», «замріяної Індії» та ін.) поет досить швидко долає. Вже в поемі «Воно» (1924) читаємо: «Знає він, од непу стало лучче, хоч спочатку й никла голова». Але недругам було що брати на недобру пам’ять. А головне те, що в умовах невиробленої естетики, обтя- женої крайнощами класових зіткнень, Сосюрі з великими труднощами й моральними збитками доводилося боронити ліризм, поезію глибоких особистих переживань2. Поетові дедалі більше перепадає за «солов’їв», «троянди» і «синій сум очей», хоча це — лише один бік його ліричного світу, |
1 Див.: Сосюоа В. Третя Рога. С. 226—227. |
2 В. Сосюра оспівував «печальне ім’я Марії», а цього ж 1925 р. професор Рожицин, працівник ЦК, побивав прибічників одвічних естетичних цінностей лекцією «Красота — это контрреволюция». (Див.: Сосюра В. Третя Рота. С. 221). |
267 |
що мав і інший — полум’яний громадянський порив, відбитий низкою блискучих образів і картин («Сонет», 1927; «Смерті нема для творців», 1927 та ін.). Зрештою, навіть громадянська лірика поета наражалася на неприйняття ортодоксальної критики, оскільки захоплювала поета й правда життя, а не лише ідея краси, «світлого майбутнього» (згадаймо вірш «І пішов я тоді до Петлюри», 1924).
Митець аж ніяк не замикається в тісному колі особистих потерпань, його соціальне бачення — гостре, проникливе, та й не таке однозначне, яким воно уявлялося впродовж десятиліть. Він писав не тільки «На сміх і регіт індустрії ходою твердою іду», а й такі твори, як вірш «Нуждарі», перейнятий занепокоєнням щодо гвалтівних темпів індустріалізації, яка новітніми нуждарями жбурляє людей на маргінеси історії1. І це — також лірика, за яку йому не раз дорікатимуть (та й не тільки — 1924 р. Сосюру вперше виключають із партії, хоч невдовзі це рішення відмінює вища інстанція2). В. Сосюра шукає порозуміння з оточенням, готовий вдовольняти естетичні запити часу, навіть визнати «помилки» аж до крайніх меж — до відмови від власної поетики. Прикладами подібного каяття є вірш «Вечірні вулиці» (1926), де віддається данина урбанізмові та вірш «Майстерня» (1932) з його страхітливим апофеозом знео- сіблених шерег, моторошним висміюванням чуттєвих злетів і мрій конкретного «я». Однак такі епізодичні поступки вульгарній думці нічого змінити вже не могли. Вільна, окрилена особистість ставала не тільки зайвою, а й антагоністичною тоталітарній системі, що потребувала знецінення особистості до «гвинтика». В цьому — драма тогочасної лірики і мистецтва загалом, драма, що надірвала не один чистий голос — від геніального П. Тичини до не позбавленого здібностей П. Усенка. В. Сосюра, що висвітлив духовні обрії вільної людини в їх нікому не підвладному безмежжі, «вибився з хору». Це засвідчила й літературна дискусія 1925—1928 рр., яка завершилася на регістрі безпосередніх політичних звинувачень 3. Збірки Сосюри «Золоті шуліки» (1927), «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1928) сповнені погідних |
1 Див.: Микитенко О. Друзі чи супротивники?//Київ, 1990. № 2. |
2 Див.: Сосюра В. Третя рота. С. 246—249. |
3 Див.: Савченко Я• Занепадництво в українській поезії // Життя і революція. 1927. № 2. С. 160—162; Його ж. Мертве й живе в українській поезії Ц Там само. 1929. Кн. 1. С. 125—126; Христюк П. Соці-, альні мотиви в творчості Сосюри // Червоний шлях. 1926. № 2. С. 133—
1 35; Музичка А. Журнальна українська лірика // Червоний шлях. 1927. № 2. С. 169. |
268 |
настроїв і снаги творчого діяння. Місто людей (а не тільки виробничих ритмів і процесів) з усіма своїми барвами, звуками, заклопотаним нехаотичним рухом увіходить в його лірику, аби здобути в ній довге життя («Білі акації будуть цвісти», «Падають сніжини лагідно й млисто» та ін.).
1927 р. поет пише взоровану на традиції шевченківської політичної сатири поему «Відповідь». 1928—1929 рр.; поеми «Вчителька», «Поет», «ДПУ» і найзначнішу з-поміж них — «Заводянка». Все це дає підстави стверджувати, що він щасливо вийшов з «непівського» психологічного розламу, мобілізувався і як лірик вжився у мирний будень України. Це відзначає неупереджена критика, вбачаючи в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру ’. Однак на терезах політичної кон’юнктури фахова думка вже нічого не важила. Безконечні закиди в бік поета суворішають (аж до «перевиховання» поета при верстаті (1931) *, ввергаючи його в стан нової глибокої творчої коизи. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, однойменному вірші. До проблем громадсько-літературних долучаються особисті, дається взнаки нещадне ставлення поета до свого здоров’я; 1934 р. він потрапляє до психіатричної лікарні 3. З огляду на розв’язаний у країні терор можна припустити, що це рятує його від страшнішого. Цього ж року його вдруге виключають з компартії4. Лише 1940 р. після відчайдушного листа поета до Сталіна, якому він щиро вірив, його поновлять у лавах ВКП(б). У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. Декотра стильова одноманітність, зумовлена природою поетичного мислення, приховує іншого В. Сосюру — блискучого версифікатора, що досконало володіє словом (згадаймо його переклад «Демона» М. Лєрмонтова). І все ж таки «вершителі судеб» визнають за краще зберегти «поета робітничої рані», которого знає і любить народ. 1936 р. Сосюру приймають до Спілки радянських письменників. 1937 р. він одержує змогу переїхати з родиною до ново! столиці України — Києва, удостоюється ордена «Знак пошани». У припливі нових сил і надій повертається до роботи. Сумного для країни 1937 р. з’являється збірка «Нові поезії», яка свідчить, що й у важку пору муза зазирала до |
1 Див.; Коряк Б. Українська література: Конспект. X., 1929. С. 246; Белецкий А. Я. Владимир Сосюра // Красное слово. 1928. № 4.
С. 148-150. |
2 Див.: Сосюра В. Третя Рота. С. 106—113. |
3 Див.: Микитенко О. І. Друзі чи супротивники? К-, 1990. № 2. |
4 Див.: Сосюра В. Третя Рота, С. 281. |
269 |
В. Сосюри, залишаючи такі свої щемні знаки, як «Айстра» (1934) або «Хвилі» (1934).
Побитий, травмований, поет у змаганні із часом вийшов переможцем й остаточно утвердився на позиціях особистіс- ного ліризму: «Сонце впало птицею за гори, зоревїє сурми дальній спів. Я такий же лірик, як і вчора, в золотому шумі вечорів» (1935). Щоправда, ціною цього було досить широке продукування і кон’юнктурно-декларативних текстів, на взірець «Пісні про Ворошилова», які легко виходили з-під пера. Але «Нові поезії», а ще більше збірка «Люблю» (1939) означили новий етап його творчості, пору художньої врівноваженості, стилістичної витонченості. Уповні розкривається живописний талант майстра, котрий і звичайний пейзаж уміє зробити чуттєво незглибимим («Осінь», 1938). Романсові перебори (мелодраматичні надміри, форсована наспівність) зникають з тканини вірша, лишаючись хіба що десь в основах поетики (специфічна образність і кольористи- ка, неодмінне сполучення близького й далекого планів). Але при цьому вони позбуваються романтичної винятковості й «висаджуються» на грунт «доброго реалізму і прозорої ясності спостережень» (О. І. Білецький), бо винятковою для В. Сосюри є звичайна земна краса. Бунтівливий вигнанець і «печерний хлопчик» обіймає світ поглядом зрілого мужа. Немає розтерзаних, часто істеричних трьох крапок, раптових вигуків і такого ж раптового заніміння на деталі — ніяких сентиментів. Дихання вірша спокійне, лінії малюнка ясні й прозорі: «В тиші алей вальсує вітер. На цвіт жоржини і вербен холодне злото ронить клен. Надходить осінь соковита» (1936). Поет дійшов згоди з природою і собою. Вища незалежність художника заявила про себе досконалістю поетичного живопису. Дедалі ширше звертається В. Сосюра до традиції українського фольклору (прямі ремінісценції до відомих пісень— «Сині трави», поетика паралелізму, запитання-звер- нення до читача тощо). Наприкінці 30-х він ніби заглиблюється в океан народної пісні й думи, хоча спершу в його ліриці переважали романсові мотиви й ближчі в часі маршові ритми (не обходиться тут і без стилізації, що, однак, залишається винятком, а не правилом). 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20—30-х років. Роман (у першому виданні названий поемою), до якого включено навіть окремі розділи поеми «Заводянка», став своєрідним підсумком художньої розробки власних проблемно-тематичних обширів: спогади про |
270 |
дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська війна, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєднанні, гостре переживання миті й віталістичний порив за видимі грані часу.
Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни, до життя, що, проминаючи так швидко, дарує душі безмір переживань. Людські переживання, здатність захоплюватися, вражатися поет підносить вище раціонального глузду («Ти спиш, а я заснуть не можу»). Велика Вітчизняна війна застає В. Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва, в складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. З наближенням фронту разом із Спілкою письменників виїздить до Уфи. Звідти лунає щире слово поета, його чують і на окупованих землях. Написаний в Башкирії славнозвісний «Лист до земля-, ків» (1941) поширюється у формі листівок по всій Україні: «Я звертаюсь до нас, дорогі земляки-побратими, крізь пожарів злий гук, крізь удари навпинні гармат, щоб велику любов передати рядками малими…» В. Сосюра був одним із перших серед митців, хто бадьорий заклик до бою замінив людською розмовою із співвітчизниками. 1942 р. поет наполягає на переїзді до Москви, працює в українському радіокомітеті, українському партизанському штабі, 1943 р. направляється «в розпорядження Політуправ- ління фронтів, які вели бої за Україну» ‘. Співпрацює з редакцією фронтової газети «За честь Батьківщини», виїздить у діючі війська, виступає перед воїнами2. Лірику Сосюри цього періоду (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це — віра в перемогу й водночас неретушований показ біди, яку тяжкими офірами долає й неодмінно здолає народ («Ми переможемо», «Забрали все із хати…»). Це також показ такого житейського щастя, що було до війни й буде після її закінчення, яке кожного чекає в колі домашнього затишшя («Коли додому я прийду», «Коли фіалка синім оком…»). Декому ця друга «нута» здавалася зайвою і несвоєчасною. Навкруги ревло залізо, а В. Сосюра, що вмів бути й грізним, озивався голосом мандрівного співця, «крізь гарматний грім-вогонь» посилаючи Україні дарунок «бідного серця» («Срібний вітер, жаль і |
* Див.: Голос ніжності і правди: Спогади про Володимира Сосюру. С. 249. |
2 Див.: Сосюра В. Твори: В 10 т. Т. 10. С. 19. |
271 |
день…», 1941). Подібну реакцію спричинила й «Мандрівка в молодість» М. Рильського, на тривалий час віднесена до «хибних» і маловартісних творів. Але тим, хто замерзав в окопах і задихався в пожарищах, щодня стикався із смертю, думка про щастя, нормальне життя насправді була вкрай необхідна й дорога — як світло в кінці тунелю, як мета всіх зусиль.
У широкому розумінні ці два мотиви є гранями однієї теми: боротьби й перемоги добра над злом, освітленої пафосом високого гуманізму — «щоб війну війною вбити, ми на землю цю прийшли». Звідси — первинна моральна вищість ліричного героя В. Сосюри над ворогом, джерело оптимізму його воєнної лірики. З великих творів цього періоду найцікавішою є поема «Мій син» (1942—1944), що висвітила драму війни як примножену суму конкретних трагедій і особистих втрат. У нечастому для себе діалектичному натхненні В. Сосюра сягнув тієї грані, де окреме коригується загальним, власні почуття і вчинки — розумом і духом народу. 1944 р. Сосюра повертається до Києва, пише й працює на відбудові міста. «І стало тихо так навколо, мов не було іще ніколи такої тиші на землі» — так увічнить він першу хвилину миру в поемі «Огненні дороги» (1947). Та вже за мить озвалися в тій тиші гул моторів і шум садів — трудовий і духовний ритм відбудови. Бажане стало дійсністю (адже й назва збірки 1947 р. «Щоб сади шуміли» — це рядок із вірша 1941 р. «В цю годину грізну»), яка зроджує у поета піднесені, життєрадісні настрої: «І все, чим марив я, зі мною, і все зі мною, чим я снив». «Жита краса», «срібло рік», «зелені сни душі» — така образність домінує в його ліриці, доносячи психологічну суть часу, хоча й нерідко при- зводячи до самоповторів. У поезії, що відтепер прагне розкрити читачеві не тільки чуттєву картину світу, а й принесене досвідом розуміння його моральних законів, посилюється дидактичний струмінь. «На землі блажен навіки той, хто не тліє, а горить!» — за якесь десятиліття на ці слова відгукнеться молодий Б. Олійник віпшем «Та не тліть, а горіть!». Ці риси ідейно-стильової еволюції виявилися вже у вірші 1941 р. «Любіть Україну!», шо на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був опублікований в Україні та в Москві (в перекладах О. Прокоф’єва та М. Ушакова), а 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. Починаючи зі статті в газеті «Правда» (1951, 2 лип.) «Проти ідеологічних перекручень в літературі», наростає каламутна хвиля «голобельних» виступів, в яких поетові відмовляється у праві на громадське й літературне |
272 |
життя, і в запопадливій «активності» заперечується не тільки цей вірш, а й все, ним написане *. Тоталітарний механізм нищення особистості, який зупинила війна, знову був приведений у дію. Жодних підстав для такої розправи над поетом вірш не давав, а просто був зручним приводом після «викриття космополітів» розпочати зворотну кампанію залякування тих, котрі відродилися душею після 1945 р. і винесли з війни істинну свободу совісті, зокрема й національної. Необхідна в герці з фашизмом, вона загрожувала тепер самій сталінській системі, Її ідеологічному диктату, а тому й підлягала винищенню.
В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Сталіна 1953 р. І тоді з’являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов’їні далі» (1957). З книгою «Солов’їні далі» пов’язуємо початок останнього і, сказати б, світлого періоду творчості поета. Праця на рідній землі, зачарованість світом, мелодії умиротвореного віком та не згаслого кохання — всім цим повниться прозора, як вересневе небо, «осіння» лірика митця. Вона — цілком у річищі повоєнних життєрадісних, по- людськи таких зрозумілих настроїв. Однак за порогом 50-х ці ідейно-стильові тенденції (свідомо підживлювані «згори» як доказ настання «радянського раю») різко знижують внутрішню конфліктність вірша, його драматичну напругу. Багатьох митців це заводить у безвихідь плакатної бадьорості. Десятками декларативних віршів-одноденок позначається це й на творчості В. Сосюри. Тим цікавіше, що поет все ж таки виривається із сфери соціально-психологічної влаштованості, яка перероджується в «благополучизм». Безконфліктність його вірша поступово переходить у іншу естетичну якість — вона набуває смислу гармонії людини й світу, неконфліктності поетичної свідомості й всесвіту, первісного всеприйняття, що завжди живило творчість В. Сосюри і саме тепер остаточно оформлюється в художню концепцію: «Я тонко злився з вишиною, між нею й мною про- мінь-спів». Ця філософська вісь поетики В. Сосюри — дуже тонка, але тверда, як лезо. Вона переформовує поетичний його світ в незалежну од соціальних канонів естетичну даність. Дійсність 50-х років трактується літературою як позбавлена «гострих кутів» (а тим часом ГУЛАГ розростається). Лірика В. Сосюри також світла й піднесена, але не до висот |
1 Див. Моргаєнко П., Речмедін В. Вірші, які не служать народу // Вітчизна 1951 № 7. С. 156. |
273 |
Сталінського «едему», а до вічності: «Зоря золотими руками од ночі звільняє блакить. Шумлять осокори над нами — це вічність над нами шумить». Крізь брами канонізованої радості поет проривається до надкласової гармонії людини і природи. У вершинних зразках ліричний поетовий персонаж — не ілюстрація добра і щастя, а їх духовний перебіг, доконаність: «Я життя зеленолукеє, п’ю, немов зорі вино. Дощ іде і наче стукає срібним пальцем у вікно» (1948).
Із відстані часу особливо помітна дивовижна духовна просвітленість і свобода сосюринського ліричного «я», спраглого, попри декларовану суспільну гармонію, безумовної первозданної гармонії всесвіту («Залило водою луки…», «Вже скосили гречку, осінь недалечко…»). Багато працює В. Сосюра в епічному жанрі — пише поеми «Студентка» (1947), «Вітчизна» (1949), «Україна» (1951, присвячена братерству східнослов’янських народів, що, однак, не рятує автора від ярлика «зоологічного націоналіста»!), «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959— 1960). Віднесена до «заборонених творів», поема разом з грунтовним літературознавчим аналізом лише 1988 р. була опублікована у журналі «Київ» ‘. Цей великий, замислений в епічних вимірах твір ще раз підтвердив ліричний талант В. Сосюри, для котрого переживання подій було завжди ближчим за їх осмислення. Це не означає, що поема бідна на філософську думку: навпаки, «Мазепа» — твір концептуальний і містить думку про те, що діяння особистості можуть виважуватися тільки на терезах долі народу, а не окремої миті його історичного шляху. Річ у тім, що концепцію цю забезпечує наскрізне, єдине і могутнє почуття — любов до України, що й веде поета цілиною історичних подій і важким тереном художніх ускладнень. У ці роки поет з особливою чулістю поетизує рідну Донеччину. Саме завдяки ліриці В. Сосюри широко і свіжо входить у вітчизняний культурний материк цей задимлений і непишний степовий край («Земля моїх батьків», 1955 та багато інших). Це вдячна любов: в «краю шахт і руд» навчається поет розуміти естетику його повсякденної праці, з його природного голосу творить власну образну мову («Ми за труною йдемо і плачемо, а він в холоднім мертвім супокої— як одлетілий кайла дзвін»). Від кінця 50-х доля всміхнулася Сосюрі й дарувала йому насамкінець спокій і духовний лад. І він зміг, не витрачаючись на марноту, вслухатися в красу світу, відчути себе |
1 Див.: Барабаш Ю. Іван Мазепа — ще одна літературна версія// Київ. 1988. № 12. |
274 |
тим, ким насправді і був — «співною часткою зоряного руху». Поета не полишає радісне відчуття творчої сили, молодої снаги, незалежної від похилого віку й хвороб. Воно не зрадить поету і буде дарованою йому «іскрою богів», однією з провідних тем останніх років життя. В основі цих пізніх мажорів (що йдуть не від пози й казенного оптимізму, а високості погляду, якому відкрито те, чого не бачать інші) — свідомість роду, що не відає смерті, чуття свого народу, в єдності з яким поет щасливий. Лірик із ліриків, Сосюра в ці роки не зазнає жури самотності: він — «разом», він— кровина роду, якій за себе не страшно: «Народе мій!.. З тобою в далі солов’їні мені судилося іти», «Батьківщини молодість — молодість моя!» та ін. Всемогутнє, всеохопне це почуття десятиліттями трактувалося як вияв громадянськості. До певної міри — так, але хіба це тільки свідома соціальна установка, а не щось глибше, складніше й багатше?!
Змальовувана дійсність для В. Сосюри — безумовно позитивна й прийнятна, тотожна таким поняттям, як юність, життя, вічність, любов тощо. Вона не є предметом рефлексії, що виступає неодмінною ознакою соціального мислення й критичної свідомості, поза якими про громадянськість художника годі говорити. І навпаки, відсутність дистанції між індивідуальним і суспільним світосприйманням, їхня цілковита природна злитість характерні для синкретичної свідомості, яка не так зазнає корекцій з боку особистості, як обдаровує індивіда. Ця свідомість — і поетова, і родова, всіх і кожного, її можна «передавати з рук у руки», і вона при цьому нічого не втратить, а тільки розпросториться, що і є головною формою її розвитку: «Люби її і серцем і душею… і будеш ти з Вітчизною своєю, як і вона, безсмертна у віках»,— поет не повчає, не радить — він передає іншим те, чим сам багатий! Всі розумування про В. Сосюру як свідомого громадянського поета (по суті кон’юнктурні, покликані перетворити його на рупор державних ідей певного часу) спростовуються громадянською ідеєю, якою справді перейнята вся його лірика. Осердям цієї ідеї є апологетизація життя як такого в усіх його багатоликих виявах. І тому рівновартісними тут є любов до жінки й до краю, замилування природою й людським трудом: це різні вияви одухотвореності, що має самочинне й незалежне від ідеологічних установок значення («До тебе, друг, любов мою незмінну…», 1957). В універсальності сповідуваних В. Сосюрою духовних цінностей — сила поета, що звільнила його кращі твори від суспільно- історичної фальші й облуди. |
275 |
1960 р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р.1 Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам’яті шматком втраченої поеми «Махно». Поема багата на проникливі характеристики, які з відстані літ автор дає друзям і знайомим і які разом з оцінкою власних вчинків і почуттів відтворюють духовний образ трагічного часу. Ці поетичні мемуари стали першим великим зверненням повоєнної поезії до фактів епохи сталінізму і разом із його автобіографічним романом «Третя Рота» (1989) поклали початок розробки і цієї теми.
Низку цікавих творів приносять книги «Близька далина» (1960) і «Поезія не спить» (1961), що виходять з робітні Сосюри попри тяжку хворобу серця 2. Разом з тим заявляє про себе небезпека творчого самоповторення і переспіву. Блискучий майстер вірша, він практично не відмовляє редакціям на їхні численні (переважно ювілейні) замовлення, тематична вбогість яких і сама «принагідність» писанння не можуть не позначитися на художньому рівні продукції. Цих віршів нараховується багато десятків. Разом із тим спогадів, повернення до днів молодості, характерного для лірики попередніх періодів, стає менше. За всієї тонкої філософічності пізня лірика Сосюри сповнена молодечого руху, енергії, радісного світовідчуття. Це — не поважні медитації сивого мудреця, а мудрість чуттєвої повні, вітання вічних змін. І рух, і воля, і любов — ось пропозиція митця людині, присадженій на життєвий діл ілюзіями раціонального глузду: «І все, як пісня солов’їна, чуття загострює моє… Прекрасна мить, коли людина, людина птицею стає!» (1962). Чим гостріші осінні вітри студять чоло поета, тим палкіше поривається він до буйноцвіття життя, тим повніше відчуває його. Між оцими з великим хистом і щирістю окресленими берегами вмирання й відродження пролягають основні мотиви останніх збірок Сосюри «Осінні мелодії» (1964) та «Весни дихання» (1964). Відчуваючи всього себе у всьому, поет без розпачу й скорботи говорить про красу осінньої пори, наче це не шістдесят четверта, а вісімнадцята його осінь: «Синьо й молодо навкруг… Що там, що там лине? То душі моєї друг —крик перепелиний» («Серцем я пишу листи…», 1960—1961). Як лірик тривожної, музичної душі, він черпав силу у |
1 Див.: Вітчизна. 1988. № і. С. 92. |
2 Див.: Сосюра В. Твори: В 10 т, Т. 10. С. 165, |
278 |
вічно молодому русі людського життя й природи, вірив у нього, сам був його «співною часткою»: «Хай опадає лист в саду на землю в срібному інеї — я в пісні молодість знайду і довго-довго буду з нею» («Подібна юність до весни…»).
8 січня 1965 р. поета не стало, але старість жодної хвилини не мала над ним влади. На зорі космічно-атомної ери, коли збадьорена науковими досягненнями людина втопила свій погляд у небі, шукаючи віри й снаги для поступу в розламах ідеологічних догм, між галактиками та нейтрино, В. Сосюра висвітив космос душі людської, прозрівши шлях гуманістичної думки на десятиліття вперед: «Я все люблю, люблю без краю, люблю за серця теплого биття… Я крапля та, що думає й співає у океані вічному життя» (1962). |