ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Володимир Сосюра (1898—1965)

Близько шістдесяти поетичних збірок, десятки поем, ав­тобіографічна проза — це безмежний світ В. Сосюри, це історія, пережита в любові й ненависті, радості й журбі гостро, до сліз, до знемоги. У глибинах його слова криється пантеїстичне відчуття, яке підносить людину на рівень віч­них міт і дарує дивовижну, романтиками омріяну свободу: «Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля. Нав­коло вітер непереможний Реве й гуля»

В. М. Сосюра народився 6 січня 1898 р. на станції Де- бальцеве (нині Донецької обл.). Мати поета — Марія Да­нилівна Локотош, робітниця з Луганська, займалася хатнім господарством. Батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою й різнобічно обдаро­ваною, перемінив багато професій, був учителем, сільським адвокатом, шахтарем2. Ще в юні літа поета охоплювали раціональному глузду не завжди підвладні почуття; тяжка благодать емоційного надміру була дарована В. Сосюрі природою і заявила про себе досить рано3.

Дитячі роки поета минають в с. Третя Рота (нині м. Верх­нє), у старій хворостянці над берегом Дінця, де в одній кім­натці туляться восьмеро дітей і батьки. Одинадцяти років В. Сосюра йде працювати до бондарного цеху содового заво­ду, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадко­вих заробітків. Початкову освіту здобуває під опікою бать­ка, зачитується пригодницькою літературою (Майн Рід, Жуль Берн, Фенімор Купер), віршами О. Кольцова та І. Ні- кітіна. 1911 р. вступає до міністерського двокласного учи­лища в с. Третя Рота. Наділений блискучою пам’яттю й до­питливим розумом, швидко стає одним із кращих учнів, за­хоплюється й художньою літературою 4.


* Сосюра В. Твори: У 10 т. К., 1970. Т. 1. С. 82.


2  Див.: Сосюра В. Третя Рота. К.., 1988. С. 6—7.


8 Там само. С. 23.


4  Див.: Голос ніжності і правди: Спогади про Володимира Сосюру. К-, 1968. С. 21—22 і.27.


260

 

До зацікавлень його Дитячих літ належали Гомер і (1> Шіллер, Т. Шевченко і М. Гоголь, О. Пушкін і І. Франко. А разом з ними — А. Бєлий, О. Апухтін, М. Вороний, О. Олесь, С. Надсон. Саме лірика романсового настрою як­найбільше виражала молодого В. Сосюру і заохочувала йо­го до самостійних літературних пошуків ‘. Барокова пиш­ність вислову, символічна яскравість штриха, мелодійність поетичної фрази — мали для юного В. Сосюри особливий сенс. Від них віяло чимось прекрасним, небуденним і ман­ливим.

Суспільне життя також почало цікавити його досить ра­но, та не політичними гаслами, а естетикою пісні, духотвор- чою силою ліричного слова, що торкали струни його власної поетичної натури.

Свої перші поетичні спроби російською мовою В. Сосюра відносить до 1914 р.2 (усі рукописи загинули у роки пер­шої світової війни). 1914 р. він вступає до трикласного ниж­чого сільськогосподарського училища у с. Яма, але смерть батька 1915 р. змушує його залишити навчання й поверну­тся на содовий завод учнем маркшейдерського бюро. Восе­ни 1916 р. В. Сосюра повертається до училища, аби про­бути тут до буремної осені 1918 р. Пише вірші російською та українською мовами.

Як поет В. Сосюра вийшов із річища романсової тради­ції з притаманним їй образним рядом та інтонацією. Проте факти соціальної дійсності вражали його так само, як і фак­ти життя особистого. Соціальна тематика природно ужива­лася в його вірші з сентиментальними медитаціями. Це за­свідчує вже рання лірика, яку можна умовно обмежити 1921 р.

Лисичанська газета «Голос рабочего» (1917, 14 жовт.) друкує вірш В. Сосюри «Плач волн», затим — українською мовою «Чи вже не пора» (22 жовтня) 3, а наприкінці жовт­ня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу. Поет вірить у революційне оновлення життя і разом з тим болісно, гостро реагує на драму громадянської війни, що відбито у вірші «Брат на брата» («Голос рабочего». 1917.

І2  листоп.). У поезії В. Сосюри ще висвічує красива жура витонченого самітника, вчувається богемний подзвін кри­шталю, проте до богеми він не мав жодного стосунку («Гро­за», «Бокал», «Виовь один»). Та дедалі дужче звучить у


1 Див : Сосюра В. Третя Рота. С. 96, 106.


2  Там само. С. 108—109.


3  Автобіографія поета 1945 р. дозволяє думати, що першодрук цього вірша відбувся раніше//Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Ф. 44. Оп. 1. № 447,


281

 

його віршах тривожне вирування розбудженої соціальної стихії («Много в душе еще песен неспетых»).

Становлення В. Сосюри як громадянина й митця припа­дає на перші пореволюційні роки. Восени 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу він бере участь у пов­станні проти кайзерівських військ. Взимку 1918 р. стає ко­заком петлюрівської армії. Восени 1919 р. тікає з її лав і потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють, як петлюрівця, але рана виявляється несмертельною, і поет виживає. Судив В, Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя ‘. 1920 р. опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, приймають до своїх лав бійці Червоної Армії. В 1920—1921 рр. В. Сосюра воєю з білополяками та армією Н. Махна.

Рання поезія В. Сосюри спрагло вбирає художні здо­бутки різних стилів і течій того часу. Сюжетність, грунто­вана на зміні емоційних станів, образність та мелодійність рядка в’яжуть його вірш з російською та українською ро­мансовою традицією (О. Апухтін, І. Сєверянін, Олена Жур­лива, С. Черкасенко) — «И вспомнил розы я с предсмерт­ною окраской, и девушку-мечту и тилий лунный свет»… Емоційне формування деталі вказує на засвоєння поетом естетичного досвіду символістів. Кольористика малюнка, мова, а часто яскравість барви і лінії свідчать про його не- байдужість до прийомів імпресіоністичного письма. Разом з тим увиразнюються риси власного стилю: романтика бо­ротьби й кохання («На винтовке любимой родная рука, нежно пальцы грустят на затворе»), гостро відчутий «смак» життя, барви, звуку, точно вловлена психологія миті («цілувала мене, милувала мене і не знала, куди по­садити»), Та головне — цілковита злитість суб’єкта лірики з навколишньою дійсністю в усьому її розмаїтті.

Політкурсант 41-ї стрілецької дивізії, В. Сосюра 1920 р. знайомиться в Одесі з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К- Гор­дієнком, О. Ковінькою, які одностайно визнають його за складом мислення й почуття поетом українським. Газета «Одеський комуніст» (1920, 20 трав.) за підписом «Сумний» публікує його вірш «Відплата». Від 1921 р. В. Сосюра почи­нає писати українською мовою (за винятком років Вели­кої Вітчизняної війни, коли іноді він звертався до співвіт­чизників і російською).

У листопаді 1920 р. червоноармієць В. Сосюра направ­ляється в Єлисаветград, де хворіє і потрапляє до лікарні,


1 Див.: Голос ніжності і правди. С. 117.


262

 

:\ після одужання їде політпрацівником на Донбас. Під час відпустки 1921 р. знайомиться в Харкові з В. Коряком, В Блакитним та І. Куликом — тоді завідуючим агітпропу ІІК КП(б)У, котрий і відкликає Сосюру з армії. Починаєть­ся харківський період напруженого творчого життя у колі провідних українських майстрів: О. Довженка, М. Хвильо­вого, О. Вишні, О. Копиленка, І. Сенченка, М. йогансена…1

1921   р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою. Нещодавно віднайдений документ коригує цю думку. Рукою Сосюри в нім записано: «В 1918 р. після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій «Пісні крові»…2 Однак відшукати цю книжечку поки не пощастило.

1921   р. виходить поема «Червона зима», яка мала не­бачений успіх, що й засвідчив зміну естетичних домінант у мистецтві. Лірика початку століття (романсова, декадент­ська) проникливо говорила про муки душі, заглибленої у власний світ, усамітнений серед хаосу соціальних потрясінь, їй відкривався духовний безмір (і нові художні обрії!), але від насущних потреб часу лірика була далекою. Тепер від­кривалася принципово інша естетика — краса соціального діяння, самозречення в ім’я загального щастя, набував по­ширення збірний образ революції, стихія мас, витісняючи з лірики конкретну особистість. Та вже за кілька літ далися взнаки естетичні втрати тотальної деіндивідуалізації лірики, адже історію рухала не безлика маса, а множина індиві­дуальностей, що по-своєму раділи перемогам і мучилися поразками, любилися й страждали, і було їм сумно розлу­чатися й боляче помирати. Література, аби не впадати у загальність і плакатність, мусила побачити самобутні об­личчя. Першому в українській ліриці це вдалося В. Сосюрі.

«Червона зима» повернула в радянську поезію особис­тість в усій складності притаманних їй поривань. У неве­личких дев’яти розділах поема вмістила цілий духовний світ представника «робітничої рані»: теплі спогади про ди­тинство й домівку, парубочі розваги й перше кохання, порив повстанських загонів, повернення додому й сум утрат, від­чуття єдності з народом і віру в ідеали народовладдя.

Здобуття свого берега в розбурханому суспільному морі, світоглядна визначеність як дарунок бунтівливій душі —


1  Див.: Сосюра В. Третя Рота. С. 251.


2  Рукописний фонд Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України. Ф. 139,


263

 

ось психологічне й філософське підгрунтя поеми, що, попри всю суворість зображуваної реальності (голод, злидні, роз­руха, війна і смерть), наскрізь перейнята оптимістичним звучанням. Крізь кожне лихо вчується голос надії.

Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима», 1922; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно. Саме так, як ліричне «я» поеми, зливаючись з «народу «ми» святим», лишається образом конкретного юнака, що пише вірші між боями, згадує бідацьке дитинство, тужить над могилою брата…

Така естетика несла в собі й заперечення аскетизму як лівореволюційної психології, що одбирала у людини право на щастя в умовах класової боротьби. Ліричний герой В. Со­сюри переповнюється почуттями, які, виявляється, зовсім не заважають перетворювати світ, бо й саме це перетворен­ня здійснюється в ім’я соціального й духовного розкріпа­чення людини: «Ми хвилі любим, хвилі любим, самі наро­джені од хвиль. О, притули вишневі губи ти до моєї голови»; «Летять віки, мов на екрані, мов вогке тьохкання в гаях… Сплелися Боротьба й Кохання,— а кращий хто, не знаю я».

Лірика Сосюри 20-х років («Ластівки на сонці», «Вже в золоті лани», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія» та ін.) зворушувала, нагадувала про добре і ніжне, і в цьому була її очищувальна сила. Він сам оновив жанр інтимної ліри­ки, з безпосередністю поганина відкинувши межу між «мо­їм» і «нашим»,— все, чим повниться душа героя, є від життя, яке приймається в усій своїй суперечливій повноті (інколи це призводить і до невдач — вірш «Дві», 1924).

У віршах поета постають ніби вперше побачені своєрідні картини трудового міста; бруковані вулиці, срібне мор­ське узбережжя, відчувається подих того прийдешнього жит­тя, заради якого «в степах гули гармати, і ллялась наша кров, і падали брати…», зверталися ідоли земні й небесні, ламався світ старих уявлень»: «О, не даремно, ні, моя ста­ренька мати зняла з своїх дітей дукатики й хрести». Вже в цьому вірші 1921 р. поет заповів своє мистецьке кредо: він завжди оспівуватиме безконечне оновлення життя у небачених і захоплюючих формах, у праці й коханні.

Революційні події ілюзорно зродили надію на справжнє оновлення світу, людини, що нарешті звільнить свій дух, розкріпачить почуття: «Так ніхто не кохав! Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання…» Це — не гіпербола,


?.М

 

їм* — твердження — мрія про духовно розкрилену оеобй-

< ііть. Це, зрештою, КЛЮЧ до розуміння всієї лірики митця, нку без спрощень і втрат не можна розглядати окремо за жанрами громадянської, інтимної чи пейзажної, бо він оно­вив і наблизив самі ці жанри на грунті синкретичного сві­тосприймання. Невичерпна краса і сила почуттів дозволя- ють людині, як її бачить поет, бути творцем своєї долі. І то­ді, коли вона, рятуючи інших, обирає смерть (балада «Ком­сомолець», 1927), і коли прозирає майбутнє (вірш «Дніп- рельстан», 1926, написаний до появи самої станції), і коли сумує так, що переживання її стають порухом самої при­роди («Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім’я пе­чальне: «Марія»).

В. Сосюрі поталанило — він вибухнув поезією, яку жа­гуче потребував час: ідейно наснаженою, рвійною і водно­час ніжною, діткливою, яка висвічувала в людині її істинно людську сутність — доброту, чуйність, совісність, милосер­дя. І в цьому образі тогочасне молоде покоління впізнало себе — яким було, яким хотіло, мріяло бути!

1922   р. виходить збірка «Червона зима», що потверджує талант молодого автора і водночас особливу здатність цього таланту засвоювати й адаптувати власною стихією різні художні форми й засоби. Так, четвертий розділ поеми «1917 рік» — типово експресіоністичний, а вже наступний, п’ятий, випромінює українською народнопісенною традицією. Окре­мі твори написані верлібром, а поряд — зразки нормативно­го вірша і образної пластики, якими можна ілюструвати практику імажинізму («1 спогади тремтять, як смажене на­сіння, лишають на вустах жадань прозорий глей»). Дедалі більше вияскравлюється суто сосюринська кольористика жовтогарячих, золотих і блакитних тонів, що має глибинні етнічні корені й так багато говорить душі, народженій се­ред хлібів під сонячним небом.

Широкий діапазон має й соціально-філософська темати­ка поета. Даниною космізму 20-х років є поема «Навколо» (1921), ліричний суб’єкт якої прагне поглядом охопити роз­вихрену революцією планету. Вселенські масштаби виміру подій і у поемі «В віках» (1921). Стоїчне сприйняття суво­рої дійсності відбите у присвяченому М. Хвильовому дипти­ху «Сніг» («Сніг… перед очима за лицями лиця…»). А у вірші «Граційно руку подала і пішла» панує стихія рево­люційного романтизму. Подібні коливання філософських акцентів також свідчать про синкретизм художнього мис­лення Сосюри.

З-під пера митця виходить низка ліро-епічних поем: «Ок­сана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар»,


265

 

«Сількор», «Хлоня» (всі — 1924). Нині важко стверджувати, що вони належать до вершинних художніх зразків, але того­часному читачеві ці розширені соціальні портрети, психоло­гічно проникливі й точні, говорили багато про нього самого. Головним же в цих творах було виведення реальної особис­тості з історичного ряду в історичний підряд, у знаменник, що визначає й скеровує суспільний поступ. До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924 р.), текст якої не зберігся ‘. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини, особливо цінного в атмосфері лівореволюційних вульгаризацій історії, став вір­шований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926). І в цьо­му — позитивний сенс твору, не позбавленого багатьох вад2.

Взагалі В. Сосюру постійно приваблюють великі поетич­ні форми. Після поем «Віра» (1923) та яскраво експресіо­ністичного «Золотого ведмедика» (1923—1924) він створює епопею «Залізниця», що складається із п’яти сюжетно по­в’язаних поем. Автор простежує звивистий шлях свого героя до більшовицьких лав через робітничі загони, гетьманські кулі й поразку петлюрівщини. З рідкісною правдивістю уви­разнюється діалектика мужності й страху, слабкості й сили. Попри певні недоліки твору (скажімо, сюжетну неврівнова­женість окремих частин), епопея посилювала в українській поезії подих того реалізму, яким позначена «Скорбна ма­тір» П. Тичини, проза Г. Косинки і який на довгі роки буде затаврований регламентованою сталінською естетикою. Слід відзначити й те, що більшість спроб Сосюри створити велике епічне полотно обертатиметься черговим торжеством ліриз­му на розкиданих брилах епічної картини світу з усіма від­повідними плюсами і мінусами. Модальність чужа художній думці В. Сосюри — так було, і цього досить. Звідси — неза­перечна реалістичність його письма. Але реалістичність окремого (епізоду, штриха тощо) завдає удару наївній не­розчленованості цілого. Так, ворожа кров на снігу лиша­ється кров’ю людською, яку герой не може споглядати не­зворушно, любощі між боями залишаються даністю іншого життєвого контексту і в нього вписуються, всупереч світо- порядкові, хіба що здивуванням, скороспілістю. Наївний подив, розгубленість і захват від переживання подій скрізь розлиті в поемах Сосюри, логічно поєднуючи те, що не по­єднується, і пояснюючи те, що розумом пояснити неможливо. Нерозчленованість враження •—прерогатива лірики, і саме


1  Див.: Сосюра В. Третя Рота. С. 244.


2  Вичерпний аналіз твору знаходимо в статті М. Зерова «Володи­мир Сосюра — лірик і епік». Див.: Зеров М. До джерел К.. 1990. Т. 2.


266

 

у віршах поет сягає бажаної повноти н завершеності ху­дожнього освоєння дійсності («Уже зоря золоторога», 1922; «І все, куди не йду».., 1922 та ін.). Нерозчленованість — естетична сутність цього поетичного світу, його органічна й зворушлива магія.

Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпрож, а потім і Харківський універ­ситет,’ де він опинився в дивній ситуації, коли вивчав укра­їнську літературу, а сусіди по парті — його власну твор­чість. У літературному житті поет посідав досить незалеж­ну, а почасти й несерйозну позицію. За десятиліття (1922— 1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткуль­ту, «Плугу», «Гарту», ВАГ1ЛІТЕ, ВУСППу та ін.), керую­чись не так ставленням до їхніх ідейно-естетичних програм, як особистими симпатіями (з другого боку, кожне угрупо­вання радо вітало прихід уславленого поета). Він постійно брав участь у літературних дискусіях, то боронячи класику від лівацьких зазіхань Пролеткульту, то захищаючи грома­дянське покликання поезії від незрозумілих йому тенденцій неокласиків (що й виявилося в адресованому їм вірші

1926  p., якому судилася невдячна роль у боротьбі мистець­ких ідей). В. Сосюрі імпонував «широкий сонячний рух української молоді до культури («Плуг») і його насторо­жувала аристократична замкненість ваплітян і надмірні амбіції молодняківців ’.

Надто відкритий та імпульсивний, В. Сосюра в цих су­перечках часто бував беззахисним, іноді сам наражався на гострі закиди. Так, він впав у розпач з приходом непу, що відверто відбилося в збірці «Місто» (1924). Щоправда, свою похмуру розчарованість (по-своєму відтінену низкою екзо­тичних образів — «далекої Іранії», «замріяної Індії» та ін.) поет досить швидко долає. Вже в поемі «Воно» (1924) читаємо: «Знає він, од непу стало лучче, хоч спочатку й никла голова». Але недругам було що брати на недобру пам’ять.

А головне те, що в умовах невиробленої естетики, обтя- женої крайнощами класових зіткнень, Сосюрі з великими труднощами й моральними збитками доводилося боронити ліризм, поезію глибоких особистих переживань2. Поетові дедалі більше перепадає за «солов’їв», «троянди» і «синій сум очей», хоча це — лише один бік його ліричного світу,


1   Див.: Сосюоа В. Третя Рога. С. 226—227.


2    В. Сосюра оспівував «печальне ім’я Марії», а цього ж 1925 р. професор Рожицин, працівник ЦК, побивав прибічників одвічних ес­тетичних цінностей лекцією «Красота — это контрреволюция». (Див.: Сосюра В. Третя Рота. С. 221).


267

 

що мав і інший — полум’яний громадянський порив, відби­тий низкою блискучих образів і картин («Сонет», 1927; «Смерті нема для творців», 1927 та ін.). Зрештою, навіть громадянська лірика поета наражалася на неприйняття ортодоксальної критики, оскільки захоплювала поета й правда життя, а не лише ідея краси, «світлого майбутньо­го» (згадаймо вірш «І пішов я тоді до Петлюри», 1924).

Митець аж ніяк не замикається в тісному колі особис­тих потерпань, його соціальне бачення — гостре, проникли­ве, та й не таке однозначне, яким воно уявлялося впродовж десятиліть. Він писав не тільки «На сміх і регіт індустрії ходою твердою іду», а й такі твори, як вірш «Нуждарі», перейнятий занепокоєнням щодо гвалтівних темпів індуст­ріалізації, яка новітніми нуждарями жбурляє людей на маргінеси історії1. І це — також лірика, за яку йому не раз дорікатимуть (та й не тільки — 1924 р. Сосюру вперше виключають із партії, хоч невдовзі це рішення відмінює ви­ща інстанція2). В. Сосюра шукає порозуміння з оточенням, готовий вдовольняти естетичні запити часу, навіть визнати «помилки» аж до крайніх меж — до відмови від власної поетики. Прикладами подібного каяття є вірш «Вечірні ву­лиці» (1926), де віддається данина урбанізмові та вірш «Майстерня» (1932) з його страхітливим апофеозом знео- сіблених шерег, моторошним висміюванням чуттєвих злетів і мрій конкретного «я». Однак такі епізодичні поступки вульгарній думці нічого змінити вже не могли. Вільна, окри­лена особистість ставала не тільки зайвою, а й антагоніс­тичною тоталітарній системі, що потребувала знецінення особистості до «гвинтика». В цьому — драма тогочасної лірики і мистецтва загалом, драма, що надірвала не один чистий голос — від геніального П. Тичини до не позбавле­ного здібностей П. Усенка. В. Сосюра, що висвітлив духовні обрії вільної людини в їх нікому не підвладному безмежжі, «вибився з хору». Це засвідчила й літературна дискусія 1925—1928 рр., яка завершилася на регістрі безпосередніх політичних звинувачень 3.

Збірки Сосюри «Золоті шуліки» (1927), «Коли зацві­туть акації», «Де шахти на горі» (1928) сповнені погідних


1  Див.: Микитенко О. Друзі чи супротивники?//Київ, 1990. № 2.


2  Див.: Сосюра В. Третя рота. С. 246—249.


3  Див.: Савченко Я• Занепадництво в українській поезії // Життя і революція. 1927. № 2. С. 160—162; Його ж. Мертве й живе в укра­їнській поезії Ц Там само. 1929. Кн. 1. С. 125—126; Христюк П. Соці-, альні мотиви в творчості Сосюри // Червоний шлях. 1926. № 2. С. 133—

1          35; Музичка А. Журнальна українська лірика // Червоний шлях. 1927. № 2. С. 169.


268

 

настроїв і снаги творчого діяння. Місто людей (а не тільки виробничих ритмів і процесів) з усіма своїми барвами, зву­ками, заклопотаним нехаотичним рухом увіходить в його лірику, аби здобути в ній довге життя («Білі акації будуть цвісти», «Падають сніжини лагідно й млисто» та ін.).

1927   р. поет пише взоровану на традиції шевченківської по­літичної сатири поему «Відповідь». 1928—1929 рр.; поеми «Вчителька», «Поет», «ДПУ» і найзначнішу з-поміж них — «Заводянка». Все це дає підстави стверджувати, що він щасливо вийшов з «непівського» психологічного розламу, мобілізувався і як лірик вжився у мирний будень України. Це відзначає неупереджена критика, вбачаючи в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру ’. Однак на терезах політичної кон’юнктури фахова думка вже нічого не важи­ла. Безконечні закиди в бік поета суворішають (аж до «пе­ревиховання» поета при верстаті (1931) *, ввергаючи його в стан нової глибокої творчої коизи. Настрої відчаю позна­чилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, однойменно­му вірші. До проблем громадсько-літературних долучаються особисті, дається взнаки нещадне ставлення поета до сво­го здоров’я; 1934 р. він потрапляє до психіатричної лікар­ні 3. З огляду на розв’язаний у країні терор можна припус­тити, що це рятує його від страшнішого. Цього ж року його вдруге виключають з компартії4. Лише 1940 р. після від­чайдушного листа поета до Сталіна, якому він щиро вірив, його поновлять у лавах ВКП(б).

У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займаєть­ся поетичними перекладами. Декотра стильова одноманіт­ність, зумовлена природою поетичного мислення, приховує іншого В. Сосюру — блискучого версифікатора, що доскона­ло володіє словом (згадаймо його переклад «Демона» М. Лєрмонтова).

І все ж таки «вершителі судеб» визнають за краще збе­регти «поета робітничої рані», которого знає і любить на­род. 1936 р. Сосюру приймають до Спілки радянських пись­менників. 1937 р. він одержує змогу переїхати з родиною до ново! столиці України — Києва, удостоюється ордена «Знак пошани». У припливі нових сил і надій повертається до ро­боти. Сумного для країни 1937 р. з’являється збірка «Нові поезії», яка свідчить, що й у важку пору муза зазирала до


1  Див.; Коряк Б. Українська література: Конспект. X., 1929. С. 246; Белецкий А. Я. Владимир Сосюра // Красное слово. 1928. № 4.

С.        148-150.


2  Див.: Сосюра В. Третя Рота. С. 106—113.


3  Див.: Микитенко О. І. Друзі чи супротивники? К-, 1990. № 2.


4  Див.: Сосюра В. Третя Рота, С. 281.


269

 

В. Сосюри, залишаючи такі свої щемні знаки, як «Айстра» (1934) або «Хвилі» (1934).

Побитий, травмований, поет у змаганні із часом вийшов переможцем й остаточно утвердився на позиціях особистіс- ного ліризму: «Сонце впало птицею за гори, зоревїє сурми дальній спів. Я такий же лірик, як і вчора, в золотому шумі вечорів» (1935). Щоправда, ціною цього було досить широке продукування і кон’юнктурно-декларативних текстів, на взі­рець «Пісні про Ворошилова», які легко виходили з-під пе­ра. Але «Нові поезії», а ще більше збірка «Люблю» (1939) означили новий етап його творчості, пору художньої врів­новаженості, стилістичної витонченості. Уповні розкрива­ється живописний талант майстра, котрий і звичайний пей­заж уміє зробити чуттєво незглибимим («Осінь», 1938). Романсові перебори (мелодраматичні надміри, форсована наспівність) зникають з тканини вірша, лишаючись хіба що десь в основах поетики (специфічна образність і кольористи- ка, неодмінне сполучення близького й далекого планів). Але при цьому вони позбуваються романтичної винятковості й «висаджуються» на грунт «доброго реалізму і прозорої яс­ності спостережень» (О. І. Білецький), бо винятковою для В. Сосюри є звичайна земна краса. Бунтівливий вигнанець

і  «печерний хлопчик» обіймає світ поглядом зрілого мужа. Немає розтерзаних, часто істеричних трьох крапок, рапто­вих вигуків і такого ж раптового заніміння на деталі — нія­ких сентиментів. Дихання вірша спокійне, лінії малюнка ясні й прозорі: «В тиші алей вальсує вітер. На цвіт жор­жини і вербен холодне злото ронить клен. Надходить осінь соковита» (1936). Поет дійшов згоди з природою і собою. Вища незалежність художника заявила про себе доскона­лістю поетичного живопису.

Дедалі ширше звертається В. Сосюра до традиції укра­їнського фольклору (прямі ремінісценції до відомих пі­сень— «Сині трави», поетика паралелізму, запитання-звер- нення до читача тощо). Наприкінці 30-х він ніби заглиблю­ється в океан народної пісні й думи, хоча спершу в його лі­риці переважали романсові мотиви й ближчі в часі маршові ритми (не обходиться тут і без стилізації, що, однак, зали­шається винятком, а не правилом).

1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоногвардієць», який увіб­рав усе те, що становить автобіографічну основу його твор­чості 20—30-х років. Роман (у першому виданні названий поемою), до якого включено навіть окремі розділи поеми «Заводянка», став своєрідним підсумком художньої розроб­ки власних проблемно-тематичних обширів: спогади про


270

 

дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська вій­на, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєд­нанні, гостре переживання миті й віталістичний порив за видимі грані часу.

Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940) сповнені мотивів любові до жін­ки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни, до життя, що, проминаючи так швидко, дарує душі безмір переживань. Людські переживання, здатність захоплюватися, вражатися поет підносить вище раціональ­ного глузду («Ти спиш, а я заснуть не можу»).

Велика Вітчизняна війна застає В. Сосюру в Кисловод­ську. Він повертається до Києва, в складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. З наближенням фрон­ту разом із Спілкою письменників виїздить до Уфи. Звідти лунає щире слово поета, його чують і на окупованих зем­лях. Написаний в Башкирії славнозвісний «Лист до земля-, ків» (1941) поширюється у формі листівок по всій Україні: «Я звертаюсь до нас, дорогі земляки-побратими, крізь по­жарів злий гук, крізь удари навпинні гармат, щоб велику любов передати рядками малими…» В. Сосюра був одним із перших серед митців, хто бадьорий заклик до бою замі­нив людською розмовою із співвітчизниками.

1942 р. поет наполягає на переїзді до Москви, працює в українському радіокомітеті, українському партизанському штабі, 1943 р. направляється «в розпорядження Політуправ- ління фронтів, які вели бої за Україну» ‘. Співпрацює з ре­дакцією фронтової газети «За честь Батьківщини», виїздить у діючі війська, виступає перед воїнами2.

Лірику Сосюри цього періоду (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періо­диці) проймають два мотиви. Це — віра в перемогу й водно­час неретушований показ біди, яку тяжкими офірами долає й неодмінно здолає народ («Ми переможемо», «Забрали все із хати…»). Це також показ такого житейського щастя, що було до війни й буде після її закінчення, яке кожного че­кає в колі домашнього затишшя («Коли додому я прийду», «Коли фіалка синім оком…»). Декому ця друга «нута» зда­валася зайвою і несвоєчасною. Навкруги ревло залізо, а В. Сосюра, що вмів бути й грізним, озивався голосом манд­рівного співця, «крізь гарматний грім-вогонь» посилаючи Україні дарунок «бідного серця» («Срібний вітер, жаль і


* Див.: Голос ніжності і правди: Спогади про Володимира Сосюру. С. 249.


2  Див.: Сосюра В. Твори: В 10 т. Т. 10. С. 19.


271

 

день…», 1941). Подібну реакцію спричинила й «Мандрівка в молодість» М. Рильського, на тривалий час віднесена до «хибних» і маловартісних творів. Але тим, хто замерзав в окопах і задихався в пожарищах, щодня стикався із смертю, думка про щастя, нормальне життя насправді була вкрай необхідна й дорога — як світло в кінці тунелю, як мета всіх зусиль.

У широкому розумінні ці два мотиви є гранями однієї теми: боротьби й перемоги добра над злом, освітленої пафо­сом високого гуманізму — «щоб війну війною вбити, ми на землю цю прийшли». Звідси — первинна моральна вищість ліричного героя В. Сосюри над ворогом, джерело оптимізму його воєнної лірики. З великих творів цього періоду найці­кавішою є поема «Мій син» (1942—1944), що висвітила дра­му війни як примножену суму конкретних трагедій і осо­бистих втрат. У нечастому для себе діалектичному натхнен­ні В. Сосюра сягнув тієї грані, де окреме коригується за­гальним, власні почуття і вчинки — розумом і духом народу.

1944 р. Сосюра повертається до Києва, пише й працює на відбудові міста. «І стало тихо так навколо, мов не було іще ніколи такої тиші на землі» — так увічнить він першу хвилину миру в поемі «Огненні дороги» (1947). Та вже за мить озвалися в тій тиші гул моторів і шум садів — трудо­вий і духовний ритм відбудови. Бажане стало дійсністю (адже й назва збірки 1947 р. «Щоб сади шуміли» — це ря­док із вірша 1941 р. «В цю годину грізну»), яка зроджує у поета піднесені, життєрадісні настрої: «І все, чим марив я, зі мною, і все зі мною, чим я снив». «Жита краса», «срібло рік», «зелені сни душі» — така образність домінує в його ліриці, доносячи психологічну суть часу, хоча й нерідко при- зводячи до самоповторів.

У поезії, що відтепер прагне розкрити читачеві не тіль­ки чуттєву картину світу, а й принесене досвідом розуміння його моральних законів, посилюється дидактичний струмінь. «На землі блажен навіки той, хто не тліє, а горить!» — за якесь десятиліття на ці слова відгукнеться молодий Б. Олій­ник віпшем «Та не тліть, а горіть!».

Ці риси ідейно-стильової еволюції виявилися вже у вір­ші 1941 р. «Любіть Україну!», шо на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був опублікований в Україні та в Москві (в перекладах О. Прокоф’єва та М. Ушакова), а 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. Починаючи зі статті в газеті «Правда» (1951,

2  лип.) «Проти ідеологічних перекручень в літературі», на­ростає каламутна хвиля «голобельних» виступів, в яких пое­тові відмовляється у праві на громадське й літературне


272

 

життя, і в запопадливій «активності» заперечується не тіль­ки цей вірш, а й все, ним написане *. Тоталітарний механізм нищення особистості, який зупинила війна, знову був при­ведений у дію. Жодних підстав для такої розправи над пое­том вірш не давав, а просто був зручним приводом після «викриття космополітів» розпочати зворотну кампанію за­лякування тих, котрі відродилися душею після 1945 р. і ви­несли з війни істинну свободу совісті, зокрема й національ­ної. Необхідна в герці з фашизмом, вона загрожувала тепер самій сталінській системі, Її ідеологічному диктату, а тому й підлягала винищенню.

В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Ста­ліна 1953 р. І тоді з’являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов’їні далі» (1957). З книгою «Солов’їні далі» пов’язуємо початок останнього і, сказати б, світлого періоду творчості поета.

Праця на рідній землі, зачарованість світом, мелодії умиротвореного віком та не згаслого кохання — всім цим повниться прозора, як вересневе небо, «осіння» лірика мит­ця. Вона — цілком у річищі повоєнних життєрадісних, по- людськи таких зрозумілих настроїв. Однак за порогом 50-х ці ідейно-стильові тенденції (свідомо підживлювані «згори» як доказ настання «радянського раю») різко знижують внутрішню конфліктність вірша, його драматичну напругу. Багатьох митців це заводить у безвихідь плакатної бадьо­рості. Десятками декларативних віршів-одноденок познача­ється це й на творчості В. Сосюри. Тим цікавіше, що поет все ж таки виривається із сфери соціально-психологічної влаштованості, яка перероджується в «благополучизм». Без­конфліктність його вірша поступово переходить у іншу есте­тичну якість — вона набуває смислу гармонії людини й світу, неконфліктності поетичної свідомості й всесвіту, пер­вісного всеприйняття, що завжди живило творчість В. Со­сюри і саме тепер остаточно оформлюється в художню кон­цепцію: «Я тонко злився з вишиною, між нею й мною про- мінь-спів».

Ця філософська вісь поетики В. Сосюри — дуже тонка, але тверда, як лезо. Вона переформовує поетичний його світ в незалежну од соціальних канонів естетичну даність. Дійс­ність 50-х років трактується літературою як позбавлена «гострих кутів» (а тим часом ГУЛАГ розростається). Ліри­ка В. Сосюри також світла й піднесена, але не до висот


1 Див. Моргаєнко П., Речмедін В. Вірші, які не служать народу // Вітчизна 1951 № 7. С. 156.


273

 

Сталінського «едему», а до вічності: «Зоря золотими руками од ночі звільняє блакить. Шумлять осокори над нами — це вічність над нами шумить». Крізь брами канонізованої ра­дості поет проривається до надкласової гармонії людини і природи. У вершинних зразках ліричний поетовий персо­наж — не ілюстрація добра і щастя, а їх духовний перебіг, доконаність: «Я життя зеленолукеє, п’ю, немов зорі вино. Дощ іде і наче стукає срібним пальцем у вікно» (1948).

Із  відстані часу особливо помітна дивовижна духовна просвітленість і свобода сосюринського ліричного «я», спраглого, попри декларовану суспільну гармонію, безумов­ної первозданної гармонії всесвіту («Залило водою луки…», «Вже скосили гречку, осінь недалечко…»).

Багато працює В. Сосюра в епічному жанрі — пише пое­ми «Студентка» (1947), «Вітчизна» (1949), «Україна» (1951, присвячена братерству східнослов’янських народів, що, од­нак, не рятує автора від ярлика «зоологічного націоналіс­та»!), «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959— 1960). Віднесена до «заборонених творів», поема разом з грунтовним літературознавчим аналізом лише 1988 р. була опублікована у журналі «Київ» ‘. Цей великий, замислений в епічних вимірах твір ще раз підтвердив ліричний талант В. Сосюри, для котрого переживання подій було завжди ближчим за їх осмислення. Це не означає, що поема бідна на філософську думку: навпаки, «Мазепа» — твір концепту­альний і містить думку про те, що діяння особистості мо­жуть виважуватися тільки на терезах долі народу, а не окремої миті його історичного шляху. Річ у тім, що концеп­цію цю забезпечує наскрізне, єдине і могутнє почуття — лю­бов до України, що й веде поета цілиною історичних подій і важким тереном художніх ускладнень.

У ці роки поет з особливою чулістю поетизує рідну До­неччину. Саме завдяки ліриці В. Сосюри широко і свіжо входить у вітчизняний культурний материк цей задимлений і непишний степовий край («Земля моїх батьків», 1955 та багато інших). Це вдячна любов: в «краю шахт і руд» на­вчається поет розуміти естетику його повсякденної праці, з його природного голосу творить власну образну мову («Ми за труною йдемо і плачемо, а він в холоднім мертвім супо­кої— як одлетілий кайла дзвін»).

Від кінця 50-х доля всміхнулася Сосюрі й дарувала йому насамкінець спокій і духовний лад. І він зміг, не витрачаю­чись на марноту, вслухатися в красу світу, відчути себе


1 Див.: Барабаш Ю. Іван Мазепа — ще одна літературна версія// Київ. 1988. № 12.


274

 

тим, ким насправді і був — «співною часткою зоряного ру­ху». Поета не полишає радісне відчуття творчої сили, мо­лодої снаги, незалежної від похилого віку й хвороб. Воно не зрадить поету і буде дарованою йому «іскрою богів», однією з провідних тем останніх років життя. В основі цих пізніх мажорів (що йдуть не від пози й казенного оптиміз­му, а високості погляду, якому відкрито те, чого не бачать інші) — свідомість роду, що не відає смерті, чуття свого на­роду, в єдності з яким поет щасливий. Лірик із ліриків, Сосюра в ці роки не зазнає жури самотності: він — «разом», він— кровина роду, якій за себе не страшно: «Народе мій!.. З тобою в далі солов’їні мені судилося іти», «Батьківщини молодість — молодість моя!» та ін. Всемогутнє, всеохопне це почуття десятиліттями трактувалося як вияв громадян­ськості. До певної міри — так, але хіба це тільки свідома соціальна установка, а не щось глибше, складніше й багат­ше?!

Змальовувана дійсність для В. Сосюри — безумовно по­зитивна й прийнятна, тотожна таким поняттям, як юність, життя, вічність, любов тощо. Вона не є предметом рефлек­сії, що виступає неодмінною ознакою соціального мислення й критичної свідомості, поза якими про громадянськість ху­дожника годі говорити. І навпаки, відсутність дистанції між індивідуальним і суспільним світосприйманням, їхня цілко­вита природна злитість характерні для синкретичної свідо­мості, яка не так зазнає корекцій з боку особистості, як об­даровує індивіда. Ця свідомість — і поетова, і родова, всіх і кожного, її можна «передавати з рук у руки», і вона при цьому нічого не втратить, а тільки розпросториться, що і є головною формою її розвитку: «Люби її і серцем і душею… і будеш ти з Вітчизною своєю, як і вона, безсмертна у ві­ках»,— поет не повчає, не радить — він передає іншим те, чим сам багатий!

Всі розумування про В. Сосюру як свідомого громадян­ського поета (по суті кон’юнктурні, покликані перетворити його на рупор державних ідей певного часу) спростовують­ся громадянською ідеєю, якою справді перейнята вся його лірика. Осердям цієї ідеї є апологетизація життя як такого в усіх його багатоликих виявах. І тому рівновартісними тут є любов до жінки й до краю, замилування природою й люд­ським трудом: це різні вияви одухотвореності, що має само­чинне й незалежне від ідеологічних установок значення («До тебе, друг, любов мою незмінну…», 1957). В універ­сальності сповідуваних В. Сосюрою духовних цінностей — сила поета, що звільнила його кращі твори від суспільно- історичної фальші й облуди.


275

 

1960 р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р.1 Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам’яті шматком втраченої поеми «Махно». Поема багата на проникливі характеристики, які з відстані літ автор дає друзям і знайомим і які разом з оцінкою власних вчинків і почуттів відтворюють духовний образ трагічного часу. Ці поетичні мемуари стали першим великим зверненням пово­єнної поезії до фактів епохи сталінізму і разом із його авто­біографічним романом «Третя Рота» (1989) поклали початок розробки і цієї теми.

Низку цікавих творів приносять книги «Близька дали­на» (1960) і «Поезія не спить» (1961), що виходять з робітні Сосюри попри тяжку хворобу серця 2. Разом з тим заявляє про себе небезпека творчого самоповторення і переспіву. Блискучий майстер вірша, він практично не відмовляє ре­дакціям на їхні численні (переважно ювілейні) замовлення, тематична вбогість яких і сама «принагідність» писанння не можуть не позначитися на художньому рівні продукції. Цих віршів нараховується багато десятків. Разом із тим спогадів, повернення до днів молодості, характерного для лірики по­передніх періодів, стає менше.

За всієї тонкої філософічності пізня лірика Сосюри сповнена молодечого руху, енергії, радісного світовідчуття. Це — не поважні медитації сивого мудреця, а мудрість чут­тєвої повні, вітання вічних змін. І рух, і воля, і любов — ось пропозиція митця людині, присадженій на життєвий діл ілюзіями раціонального глузду: «І все, як пісня солов’їна, чуття загострює моє… Прекрасна мить, коли людина, люди­на птицею стає!» (1962).

Чим гостріші осінні вітри студять чоло поета, тим пал­кіше поривається він до буйноцвіття життя, тим повніше відчуває його. Між оцими з великим хистом і щирістю окресленими берегами вмирання й відродження проляга­ють основні мотиви останніх збірок Сосюри «Осінні мелодії» (1964) та «Весни дихання» (1964). Відчуваючи всього себе у всьому, поет без розпачу й скорботи говорить про красу осінньої пори, наче це не шістдесят четверта, а вісімнадця­та його осінь: «Синьо й молодо навкруг… Що там, що там лине? То душі моєї друг —крик перепелиний» («Серцем я пишу листи…», 1960—1961).

Як лірик тривожної, музичної душі, він черпав силу у


1  Див.: Вітчизна. 1988. № і. С. 92.


2  Див.: Сосюра В. Твори: В 10 т, Т. 10. С. 165,


278

 

вічно молодому русі людського життя й природи, вірив у нього, сам був його «співною часткою»: «Хай опадає лист в саду на землю в срібному інеї — я в пісні молодість знай­ду і довго-довго буду з нею» («Подібна юність до весни…»).

8 січня 1965 р. поета не стало, але старість жодної хви­лини не мала над ним влади. На зорі космічно-атомної ери, коли збадьорена науковими досягненнями людина втопила свій погляд у небі, шукаючи віри й снаги для поступу в розламах ідеологічних догм, між галактиками та нейтрино, В. Сосюра висвітив космос душі людської, прозрівши шлях гуманістичної думки на десятиліття вперед: «Я все люблю, люблю без краю, люблю за серця теплого биття… Я крапля та, що думає й співає у океані вічному життя» (1962).

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.