Бобинський — це поет своєї долі. Репресований як ворог народу, він поділив долю багатьох інших інтелігентів 30-х рр., але переїзд зі Львова в Радянську Україну 1930 р., цей його добровільний крок назустріч смерті виявляє особливу фаталістичність його біографії. Людина активної вдачі, він постійно робив свій вибір, щоразу більше зорієнтований на Схід, і ця орієнтація привела його до трагічного кінця і як людину, і як поета. Спробуймо знайти цьому факту більш-менш вірогідне обгрунтування.
В. Бобинський народився 11 березня 1898 р. в Кристопо- лі (нині м. Червоноград) на Львівщині, у родині залізничника. Навчався у гімназіях Львова та Відня. Особливу увагу приділяв вивченню іноземних мов. Під час першої світової війни В. Бобинський — у лавах українських січових стрільців. На цей час припадають його перші публікації. У 1920 р. В. Бобинський стає комуністом, переходить на бік Червоної Армії. Осінню 1921 р. повертається до Львова, що на той час входив уже до складу буржуазної Польщі, редагує різні легальні й нелегальні видання — органи ЦК КПЗУ, двічі (1923 і 1926) потрапляє до в’язниці за свою видавничу діяльність, випускає книжки, перекладає, друкує статті, рецензує… З листопада 1927 р. В. Бобинський — редактор |
279 |
Місячника «Вікна», довкола якого гуртуються пролетарські письменники Галичини. Завдяки діяльності журналу в травні 1929 р. проводиться Перша нарада пролетарських письменників Західної України, створюється літературне об’єднання «Горно». Влітку 1930 р. за рекомендацією ЦК К.ПЗУ В. Бобинський з родиною переїздить до Харкова…
У цій біографії, безумовно, є два моменти, визначальні для його долі — участь у бойових з’єднаннях усусуссів і вступ через кілька років до комуністичної партії. За часом — це роки стрімкого формування поетичного таланту В. Бобин- ського, пошуки точок опертя в літературі і в громадському житті, це роки взаємопроникнення естетики і етики в свідомості молодого поета. Вже перші вірші, звернення до по- братимів-усусусів,— соціально заангажовані, функціональні — вони закликають, провадять, вимагають «Життя дати і кров / для добра людства й щастя Вкраїни». В. Бобинський формувався як фунціональний поет, який виступає від імені багатьох, звертається до багатьох і знає, що слово може стати ділом. Варто згадати десятки стрілецьких пісень, щоб зрозуміти, як справді багато важило рідне об’єд- нувальне поетичне слово у часи світових зрушень. Та відбувається злам в політичній орієнтації поета: ідея національного визволення поступається ідеї визволення світового пролетаріату. Слово «Україна» практично зникає з поезії В. Бобинсь- кого. Натомість слово «пролетар» ввійде в неї на рівні найважливішого поетичного знаку. Не аналізуватимемо причини такого стрімкого зламу, лише підкреслимо, що цей перехід відбувся в площині переорієнтації функціонального за- ангажованого поетичного слова з однієї соціумної настанови на іншу. Стара настанова перетворилась на табу, нова отримала точку відліку з перехідного образу «стрільців- пролетарів» до робітника-бунтаря, пролетаря, комуніста — і далі, за відомою уже в радянській літературі схемою, до образу вождя світового пролетаріату й батьківщини світового пролетаріату. В. Бобинський задовго до свого переїзду в Україну вибудував собі цей шлях. Чи був у нього інший вибір після розчарування в перспективності ідей національного визволення, боронених українським січовим стрілецтвом? У поета завжди є інший вибір — займатися поезією. Феномен В. Бобинського полягає в тому, що йому довго вдавалося бути поетом і партійним діячем. Неодноразово він писав, шо вважає своїм духовним учителем Івана Франка. І багато хто з сучасників називав його найбільшим після Франка поетом на Галичині. Та з огляду на літературний процес, в якому взаємопереплетені різно- |
280 |
біжнї тенденції, це означення не постає лише позитивним. Довший час поезія В. Бобинського перебувала у полоні жанрових структур, розроблених чи культивованих І. Франком,
і, загалом, не створила якихось видимих своїх інваріантів; для В. Бобинського І. Франко був взірцем, гарантом істинності обраного шляху в літературі. Вірші-заклики, звертання, інвективи, пісенні форми з персонажними голосами («Пісня галицького злидаря») поєднуються з алегоричними пейзажами, які, безумовно, ведуть свою генезу від «Веснянок» І. Франка, від інтимно-медитативної лірики, формуються в цикли, тяжіють до ситуаційності, сюжетності, поем- ності… Все це добре відоме з поетичної практики Франка. Але жанрові структури — це, так би мовити, зовнішнє втілення тої чи іншої літературної традиції. Незмірно важливіше питання — духовна спадкоємність. І. Франко пережив довгу й складну еволюцію від атеїзму до відносного примирення з християнським світоглядом як базовим для національного відродження (поема «Мойсей»), В. Бобинський майже на початку свого творчого шляху зазнав глибокого розчарування щодо ідеї національного відродження як самодостатньої, тому для нього християнство не було скарбницею духовності, а виступало служкою відмираючого ворожого соціального устрою. Натомість він перейнявся духом Франка-атеїста, духом, «що тіло рве до бою». Цей дух став його релігією, як і релігією багатьох мільйонів, проте не слугував гуманізації ані мистецтва, ані суспільства. Хоча елементи біблійних образів, химерно поєднані з язичницькими реаліями, подибуємо впродовж усієї поетичної творчості В. Бобинського. В ранньому вірші («Вий, буре!», 1917) поет закликає розкувати рабів, не даючи їм «відітхнути», валити «по мерзавих лобах», щоб «любов розбудить в… серцях!»; раб з вірша «В притворі храму» «…благодаті бога недостоїн, Бо ти не муж, ти не герой, не воїн…»; у вірші «Воскресіння» (!) осліплений, обез’язичений раб примушує своїм криком сонце прорізати хмару — «Аж тріснув зір з осліпленої ями, Скотились сльози, як жемчуг, великі, На землю впали і зійшли квітками…» і т. д. Пряме переосмислення образу розіп’ятого Христа маємо в циклі «Розп’ятий скрипаль», що, крім усього, є тонкою стилізацією циклу П. Тичини «Скорбна мати». Порівняймо: «Гей, люди! Люди! Люди! Ніхто! Ніхто не чує! Тут вічна, вічна тиша, тут вічна ніч ночує…» (В. Бобинський) і «Як страшно! Людське серце До краю обідніло…» (П. Тичина). Разом з тим у раннього В. Бобинського часто зустрічаються образи з язичницької міфології: «Опону хмар Стрибожа стрілка рве…»; «Встають тужні, як плюскіт Лети, тіні…»; «Просторінь за |
261 |
хопила Розгін Феба»; «До розигрів устиг Чугайстер…»; «Хореє! Куди ти?..»; «Плем’я окрилених кентаврів…», «Мов божеській красуні Леді птах…»; «Та ось пирсне Перун оскаженілим блиском…» — тобто образи з античної, давньо- слов’янської, давньоукраїнської міфологій і поряд з ними — часті звертання до природних стихій, особливо до бурі, вітру, соціологізації природи, дорікання їй у байдужості («Гуде проклін, і глухо свище бич. А над усім симфонія природи»), бажання злютувати природні процеси з соціальними («Вий, буре! Шалій, добивайся До людських зів’ялих го- лов…»). Біблійні образи й мотиви зникають там, де В. Бо- бинського цікавить людина, вписана у природу, і з’являються в тій чи іншій модифікації там, де людина втиснена у соціум. Але, за небагатьма винятками, вживання християнських чи язичницьких елементів у поетичній тканині поета не було такою важливою й болючою світоглядною проблемою, як, скажімо, у раннього П. Тичини, і мало поверховий, аж ніяк не релігійний характер. В. Бобинського цікавив справедливий суспільний устрій, а точніше, боротьба за цей устрій. Оскільки справедливість була заповідана людино- богом, закономірні апеляції до нього, недовіра до нього, зневіра в ньому, зведення Божого до земного, ототожнення Божого з брехнею ворожого панівного класу аж до жахливої карикатури на людинобога — «…Так вчитиме пан президент, поліцай-президент Христос…» (поема «Der Bulthund»). Віра в Ісуса Христа витісняється вірою в пролетаріат— «Клас і партія — класу бойовий авангард — знають тактику зрілих і мудрих…» (поема «Народження республіки»). Але це витяги з останніх творів В. Бобинського, вони наведені тут, щоб окреслити тенденцію. На жаль, не завжди останні вірші поета були кращими, як це стверджувалось традиційним українським радянським літературознавством ‘.
Що ж, на наш погляд, в набутку поета варте уваги? Вірші, написані в час, коли він був вільним від потреб газетно- журнальної заангажованості. Вінок сонетів «Ніч кохання» датовано 1923 р. В найскладнішій із поетичних форм, яку можна порівняти з багатогранним, довершеним у своїй багатовимірній симетричності алмазом, поет зображує прекрасні хвилини людського життя, вписаного в споконвічний природний ритм Еросу, де все взаємопереливається — чоловік і жінка, природа і новий зачатий час. Вірші пройняті світлим життєствердним |
1 Див.: Дубина М. Слово поета бореться Ц Бобинський В. Поезії. K., 1986. С. 27. |
282 |
почуттям безмежної всесвітньої любові, поет уважний до кожної деталі в мікро- і макрокосмосі, до найтонших нюансів в емоційному стані найближчої людини — коханої жінки, і це дає можливість ліричному герою дорівнятися всесвіту з його споконвічним часоплином — «Я жду, я прагну міліони літ! Невтишною, пекучою жагою Палю сонця в погоні за Тобою, Викручую планети з їх орбіт!». Цикл має зв’язок із усією світовою культурою — від «Пісні пісень» і аж до Сосюриного «Так ніхто не кохав!..». Тілесне й духовне в «Ночі кохання» — одне й те саме, людина створена для краси та любові, для нового життя, для продовження себе в новому вимірі. Людина в цьому циклі — богоподібна. У циклі «Майбутній метеор» (1924—1925) точка зору зміщена від людського до природного. Ліричним суб’єктом тут постає море, розкрите через його своєрідний монолог. Море (вода) — одна з основних природних стихій — втілення всепоглинаючого часу, непроминальної, незалежної від соціуму краси.
У циклі панує Краса, єдина і змінна, і непроминальна. Схрещуються стихії, що «вічність їх пісень ми знаєм — я й поет», народжуються і відходять різноманітні форми життя, врешті-решт з’являється і знання того, що і це море також колись змертвіє, як і поезія про нього, але Далекий мандрівник з незбагнутих висот, Мертвяк у мертвяка грудьми твердими вдарить, розсипеться вогнем, і мертву тлінь розжарить, і викреше новий золотострунний льот. Світ природи прекрасний в усіх своїх проявах, конечної смерті у ньому немає. Все це було відомо, як бачимо, В. Бобинському — любов, краса, природа могли б стати твердими основами його поезії, але, повторимось, рівень релігійності (християнської чи пантеїстичної), був, очевидно, надто поверховим для встановлення необхідної рівноваги між вищеназваними чинниками і розбурханим соціумом, впливала на нього фран- ківська тенденція занадто сильно, тож поету не вдалося вповні створити «в серці другий небосхил» (цикл «Стріла»), його щоразу більше поглинав соціум, перетворюючи любов у класову боротьбу, красу — у натуралістичні сцени панського визиску і революцію, природу — в тюрму, бо ж не досягнуто соціальної справедливості: Єдина цінність тут: достойність чоловіча, І все ж усій бридні, всім вам наперекір, підноситься уверх, велична, бунтівнича, сягаючи по жар до пломенистих зір, |
283 |
Там, там, у тих низах, де кров, як жар, червона, і сльози, й піт гіркий згноїли пишно грунт, там, в темній глибині заплідненого лона, вже скільчився й росте страшний, як змора, бунт.
(«Гейзери на тротуарах») Цикли «Ніч кохання» та «Майбутній метеор» (останній написано не без впливу А. Рембо, автора славетного «П’яного корабля», якого В. Бобинський переклав) були таки винятком в загальній течії його поезії. Ці вірші й справді були не на часі, якщо поціновувати їх з точки зору заанга- жованої партійної літератури. Поезія В. Бобинського, можна сказати, творилася між двома могутніми магнітами — різноманітними поетичними впливами, до яких він був завжди відкритий, і переконанням в обов’язковій соціальній заангажованості мистецтва. У випадку з аналогією А. Рембо маємо виняток, коли вплив і магія поетичного слова предтечі французького символізму перемогли ідею служіння пролетарській справі передусім (тобто мистецтво беззастережно перемогло!). У зіставленні з І. Франком маємо закономірність, де вплив літературної творчості збігається з соціальною її заангажованістю, яку проповідував каменяр. Найяскравіше ця закономірність втілена в поемі «Смерть Франка» (1926). Насичена хрестоматійними бібліографічними моментами, цитуванням з поезій, звертаннями до його прози, поема дає поетичну розробку генези світогляду велета духу і праці «Той гордий дух, що бунтувався богу…»), але до певної міри в зворотному порядку — від картини фіналу «Мойсея» в пролозі до розгорнутого потрактування образу каменярів у найбільшому, основному — VII розділі й уривчастій експресивній мові епілогу, яка передає перехід у вічність революційного каменярського духу. Сім розділів поеми — це і є в безпосередньому вираженні ті жанрові структури, які наслідував і розробляв сам В. Бобинський. В певному розумінні, він, пишучи «Смерть Франка», відкриває головне джерело своєї поезії, хоча, по суті, він і ніколи з цим не крився. Але писати поему про поета завжди небезпечно, такий твір найчастіше виходить вторинним щодо творчості того, про кого пишуть. 1 це було б так, якби не VII розділ. Поданий у сюрреалістичній експресивній манері, написаний пружними терцинами розділ містить поза цим усім один надзвичайно цікавий характерний момент — возвеличення І. Франка над каменярською фалангою, створення йому своєрідного культу, а це щось абсолютно протилежне всьому змісту й пафосу Франкових «Каменярів»: |
284 |
1 він почув, як сил прибоєм ДИКИМ його рвонуло вверх, і він росте, росте титаном, обром огнеликим.
І вздрів, що бідне, кволе серце те, мов у кліщах, затиснуте у жмені, пучнявіє і полум’ям цвіте. А того полум’я мечі черлені прорізують, рубають тьму й у тьмі вирубують вогнисте слово «геній». Це вже не «тисячі таких самих, як я», це тенденція часу всеохоплюючого тоталітаризму. Соціум, позбавлений релігійності, потребує своїх богів і божків, і цю з’яву чітко (усвідомлював це В. Бобинський чи ні) було показано в поемі «Смерть Франка». Безумовно, такий соціум потребує і ворогів, і віршів про боротьбу з цими ворогами, і письменників, які пишуть такі твори, і читачів, які їх читають і ними надихаються. У 1927 р. було утворено журнал «Вікна», а пізніше — об’єднання «Горно», відповідальним секретарем якого став В. Бобинський. Відтепер його літературна діяльність набула чіткого «пролетарського» скерування, де панували категорії класової боротьби, мотив пробудження рабів до бунту, все частіше з’являлися персонажі нелюдів-панів і збезчещених, але бунтівливих покриток-месниць («Зимова балада»), революціонерів, дуже схожих на шпигунів («Ходить привид»), вапняних облич наляканих «країною Рад» імперіалістів, картин війни, бунту, революції («Касарняна балада»). З цих віршів зникає ліричне «я» поета. Це не здобуток, а синдром смертельної для ліричного поета хвороби. Журнально-газетна заангажованість вбиває ліричне «я», а отже, й гуманістичний пафос поезії. Там, де зневажають особистість в ім’я колективу, починається повільне, непомітне, але зростаюче чавлення крові з людини. Звичайно ж, з гаслами і маршами. Переїзд до Харкова логічно довершував справу. З-під пера В. Волинського виходять професійно довершені римовані політичні фейлетони та памфлети (цикл поем «Три портрети»), що стоять поза літературою і слугують обгрунтуванню нових класових боєнь: Ні! Не помста, не помста! А зріла рука класу-хірурга, класу-лікаря, що вогнем гангрбнозну врість пістряка з тіла людства випече, вирве… Тоталітарним режимам не потрібна лірика. Вони вбивають її і, в метафоричному і в прямому значенні. Як у |
285 |
випадку з ІЗ. Бобинським, який, незважаючи ні на Що, все- таки був ліриком. В останніх своїх поемах, на жаль, В. Бобинський був і досить добрим стилізатором. Коли мовчав його ліричний голос, він використовував фейлетонно- публіцистичні стилі, напрацьовані радянською поезією (В. Маяковський, М. Семенко, М. Бажан та ін.), але і це його не врятувало від трагічного кінця, який він сам собі наблизив. Дивовижно, але в його поезії є своєрідні пророцтва щодо цього:
Де зникли ті жорстокі розбійники-приблуди, •що тут мене лишили? 1 це були ще людн… Куди пішли ті вбивці з кривавими мечами? Це були люди, люди з червоними серцями!.. (Цикл «Розп’ятий скрипаль») Літературну спадщину В. Бобинського складають збірки «В притворі храму. Поезії. Книжечка перша» (1919), «Ніч кохання. Сонети» (1923), «Тайна танцю. Поезії. Книжка друга» (1924), «Поезії 1920—1928» (1930), «Слова в стіні. Вибрані поезії» (1932), численні публікації в періодиці, статті, рецензії, оповідання, уривки роману «Львів». Поет за життя був широко відомий, друкувався в багатьох країнах світу в перекладах і мовою оригіналу. Своєрідним зв’язком-«наслідком» літературної діяльності В. Бобинського можна вважати з’яву найбільш натур- філософічного українського поета XX століття Б. і. Антони- ча (завдяки циклам «Ніч кохання» та «Майбутній метеор»). Втім, більшою мірою це твердження слушне щодо письмен- ників-«вікнівців». Найбільш характерним, надзвичайно тиражованим з них у десятиліття культу й застою (поряд з Я- Таланом) був О. Гаврилюк (1911 — 1941). Для професійного революціонера, секретаря КПЗБ (Білорусії), в’язня сумнозвісного концтабору Береза Картузька художня література була виключно засобом революційної боротьби за торжество справи всесвітнього пролетаріату. У О. Гав- рилюка не знайдемо жодного твору, який тематично хоча б виламувався із заданої схеми потреб партійної агітації. Ось назви поезій — «Спогади політв’язня», «Поема про петлю», «Плакати», «Береза» (мається на увазі концтабір), «Пісня з Берези», «Жовтень у Львові», «Мавзолей» і т. д.— поезій, які писалися, безумовно, щиро, але розглядати їх можна лише в межах історії партійної літератури, що і робилось упродовж десятиліть. Питання про стиль, жанрові |
286 |
традиції чи новації, притягання чи відштовхування від того чи іншого літературного напряму, про міру належності тій чи іншій теологічній системі тут не висувається. Є лише одне — і не питання, а заклинання — безоглядна, фанатична відданість компартії, хоч би що вона творила, її вождям (вірш «Мавзолей та ін.).
Це також спадок, залишений поетом, а точніше часом наступу тоталітаризму, який приклався і до В. БобинсьКОГО. |