ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Василь Бобинський (1898—1938)

Бобинський — це поет своєї долі. Репресований як во­рог народу, він поділив долю багатьох інших інтелігентів 30-х рр., але переїзд зі Львова в Радянську Україну 1930 р., цей його добровільний крок назустріч смерті виявляє особ­ливу фаталістичність його біографії. Людина активної вда­чі, він постійно робив свій вибір, щоразу більше зорієнто­ваний на Схід, і ця орієнтація привела його до трагічного кінця і як людину, і як поета. Спробуймо знайти цьому фак­ту більш-менш вірогідне обгрунтування.

В. Бобинський народився 11 березня 1898 р. в Кристопо- лі (нині м. Червоноград) на Львівщині, у родині залізнич­ника. Навчався у гімназіях Львова та Відня. Особливу ува­гу приділяв вивченню іноземних мов. Під час першої світо­вої війни В. Бобинський — у лавах українських січових стрільців. На цей час припадають його перші публікації. У 1920 р. В. Бобинський стає комуністом, переходить на бік Червоної Армії. Осінню 1921 р. повертається до Львова, що на той час входив уже до складу буржуазної Польщі, реда­гує різні легальні й нелегальні видання — органи ЦК КПЗУ, двічі (1923 і 1926) потрапляє до в’язниці за свою видавни­чу діяльність, випускає книжки, перекладає, друкує статті, рецензує… З листопада 1927 р. В. Бобинський — редактор


279

 

Місячника «Вікна», довкола якого гуртуються пролетарські письменники Галичини. Завдяки діяльності журналу в трав­ні 1929 р. проводиться Перша нарада пролетарських пись­менників Західної України, створюється літературне об’єд­нання «Горно». Влітку 1930 р. за рекомендацією ЦК К.ПЗУ В. Бобинський з родиною переїздить до Харкова…

У цій біографії, безумовно, є два моменти, визначальні для його долі — участь у бойових з’єднаннях усусуссів і вступ через кілька років до комуністичної партії. За часом — це роки стрімкого формування поетичного таланту В. Бобин- ського, пошуки точок опертя в літературі і в громадському житті, це роки взаємопроникнення естетики і етики в свідо­мості молодого поета. Вже перші вірші, звернення до по- братимів-усусусів,— соціально заангажовані, функціональ­ні — вони закликають, провадять, вимагають «Життя дати і кров / для добра людства й щастя Вкраїни». В. Бобинсь­кий формувався як фунціональний поет, який виступає від імені багатьох, звертається до багатьох і знає, що слово може стати ділом. Варто згадати десятки стрілецьких пі­сень, щоб зрозуміти, як справді багато важило рідне об’єд- нувальне поетичне слово у часи світових зрушень. Та відбу­вається злам в політичній орієнтації поета: ідея національ­ного визволення поступається ідеї визволення світового про­летаріату.

Слово «Україна» практично зникає з поезії В. Бобинсь- кого. Натомість слово «пролетар» ввійде в неї на рівні най­важливішого поетичного знаку. Не аналізуватимемо причи­ни такого стрімкого зламу, лише підкреслимо, що цей пере­хід відбувся в площині переорієнтації функціонального за- ангажованого поетичного слова з однієї соціумної настано­ви на іншу. Стара настанова перетворилась на табу, нова отримала точку відліку з перехідного образу «стрільців- пролетарів» до робітника-бунтаря, пролетаря, комуніста — і далі, за відомою уже в радянській літературі схемою, до образу вождя світового пролетаріату й батьківщини світо­вого пролетаріату. В. Бобинський задовго до свого переїзду в Україну вибудував собі цей шлях. Чи був у нього інший вибір після розчарування в перспективності ідей національ­ного визволення, боронених українським січовим стрілецт­вом? У поета завжди є інший вибір — займатися поезією. Феномен В. Бобинського полягає в тому, що йому довго вда­валося бути поетом і партійним діячем.

Неодноразово він писав, шо вважає своїм духовним учи­телем Івана Франка. І багато хто з сучасників називав його найбільшим після Франка поетом на Галичині. Та з огляду на літературний процес, в якому взаємопереплетені різно-


280

 

біжнї тенденції, це означення не постає лише позитивним. Довший час поезія В. Бобинського перебувала у полоні жан­рових структур, розроблених чи культивованих І. Франком,

і, загалом, не створила якихось видимих своїх інваріантів; для В. Бобинського І. Франко був взірцем, гарантом істин­ності обраного шляху в літературі. Вірші-заклики, звертан­ня, інвективи, пісенні форми з персонажними голосами («Пісня галицького злидаря») поєднуються з алегоричними пейзажами, які, безумовно, ведуть свою генезу від «Весня­нок» І. Франка, від інтимно-медитативної лірики, форму­ються в цикли, тяжіють до ситуаційності, сюжетності, поем- ності… Все це добре відоме з поетичної практики Франка. Але жанрові структури — це, так би мовити, зовнішнє вті­лення тої чи іншої літературної традиції. Незмірно важли­віше питання — духовна спадкоємність. І. Франко пережив довгу й складну еволюцію від атеїзму до відносного при­мирення з християнським світоглядом як базовим для на­ціонального відродження (поема «Мойсей»), В. Бобинський майже на початку свого творчого шляху зазнав глибокого розчарування щодо ідеї національного відродження як са­модостатньої, тому для нього християнство не було скарб­ницею духовності, а виступало служкою відмираючого во­рожого соціального устрою. Натомість він перейнявся духом Франка-атеїста, духом, «що тіло рве до бою». Цей дух став його релігією, як і релігією багатьох мільйонів, проте не слугував гуманізації ані мистецтва, ані суспільства. Хоча елементи біблійних образів, химерно поєднані з язичниць­кими реаліями, подибуємо впродовж усієї поетичної твор­чості В. Бобинського. В ранньому вірші («Вий, буре!», 1917) поет закликає розкувати рабів, не даючи їм «відітхнути», валити «по мерзавих лобах», щоб «любов розбудить в… серцях!»; раб з вірша «В притворі храму» «…благодаті бога недостоїн, Бо ти не муж, ти не герой, не воїн…»; у вірші «Воскресіння» (!) осліплений, обез’язичений раб примушує своїм криком сонце прорізати хмару — «Аж тріснув зір з осліпленої ями, Скотились сльози, як жемчуг, великі, На землю впали і зійшли квітками…» і т. д. Пряме переосмис­лення образу розіп’ятого Христа маємо в циклі «Розп’ятий скрипаль», що, крім усього, є тонкою стилізацією циклу П. Тичини «Скорбна мати». Порівняймо: «Гей, люди! Лю­ди! Люди! Ніхто! Ніхто не чує! Тут вічна, вічна тиша, тут вічна ніч ночує…» (В. Бобинський) і «Як страшно! Людське серце До краю обідніло…» (П. Тичина). Разом з тим у ран­нього В. Бобинського часто зустрічаються образи з язич­ницької міфології: «Опону хмар Стрибожа стрілка рве…»; «Встають тужні, як плюскіт Лети, тіні…»; «Просторінь за­


261

 

хопила Розгін Феба»; «До розигрів устиг Чугайстер…»; «Хореє! Куди ти?..»; «Плем’я окрилених кентаврів…», «Мов божеській красуні Леді птах…»; «Та ось пирсне Перун оска­женілим блиском…» — тобто образи з античної, давньо- слов’янської, давньоукраїнської міфологій і поряд з ними — часті звертання до природних стихій, особливо до бурі, віт­ру, соціологізації природи, дорікання їй у байдужості («Гу­де проклін, і глухо свище бич. А над усім симфонія приро­ди»), бажання злютувати природні процеси з соціальними («Вий, буре! Шалій, добивайся До людських зів’ялих го- лов…»). Біблійні образи й мотиви зникають там, де В. Бо- бинського цікавить людина, вписана у природу, і з’являють­ся в тій чи іншій модифікації там, де людина втиснена у соціум. Але, за небагатьма винятками, вживання християн­ських чи язичницьких елементів у поетичній тканині поета не було такою важливою й болючою світоглядною пробле­мою, як, скажімо, у раннього П. Тичини, і мало поверховий, аж ніяк не релігійний характер. В. Бобинського цікавив справедливий суспільний устрій, а точніше, боротьба за цей устрій. Оскільки справедливість була заповідана людино- богом, закономірні апеляції до нього, недовіра до нього, зневіра в ньому, зведення Божого до земного, ототожнення Божого з брехнею ворожого панівного класу аж до жахли­вої карикатури на людинобога — «…Так вчитиме пан пре­зидент, поліцай-президент Христос…» (поема «Der Bult­hund»). Віра в Ісуса Христа витісняється вірою в пролета­ріат— «Клас і партія — класу бойовий авангард — знають тактику зрілих і мудрих…» (поема «Народження республі­ки»). Але це витяги з останніх творів В. Бобинського, вони наведені тут, щоб окреслити тенденцію. На жаль, не завжди останні вірші поета були кращими, як це стверджувалось традиційним українським радянським літературознавст­вом ‘.

Що ж, на наш погляд, в набутку поета варте уваги? Вір­ші, написані в час, коли він був вільним від потреб газетно- журнальної заангажованості.

Вінок сонетів «Ніч кохання» датовано 1923 р. В най­складнішій із поетичних форм, яку можна порівняти з ба­гатогранним, довершеним у своїй багатовимірній симетрич­ності алмазом, поет зображує прекрасні хвилини людського життя, вписаного в споконвічний природний ритм Еросу, де все взаємопереливається — чоловік і жінка, природа і новий зачатий час. Вірші пройняті світлим життєствердним


1 Див.: Дубина М. Слово поета бореться Ц Бобинський В. Поезії. K., 1986. С. 27.


282

 

почуттям безмежної всесвітньої любові, поет уважний до кожної деталі в мікро- і макрокосмосі, до найтонших нюан­сів в емоційному стані найближчої людини — коханої жін­ки, і це дає можливість ліричному герою дорівнятися все­світу з його споконвічним часоплином — «Я жду, я прагну міліони літ! Невтишною, пекучою жагою Палю сонця в по­гоні за Тобою, Викручую планети з їх орбіт!». Цикл має зв’язок із усією світовою культурою — від «Пісні пісень» і аж до Сосюриного «Так ніхто не кохав!..». Тілесне й ду­ховне в «Ночі кохання» — одне й те саме, людина створена для краси та любові, для нового життя, для продовження себе в новому вимірі. Людина в цьому циклі — богоподібна. У циклі «Майбутній метеор» (1924—1925) точка зору змі­щена від людського до природного. Ліричним суб’єктом тут постає море, розкрите через його своєрідний монолог. Мо­ре (вода) — одна з основних природних стихій — втілення всепоглинаючого часу, непроминальної, незалежної від со­ціуму краси.

У циклі панує Краса, єдина і змінна, і непроминальна. Схрещуються стихії, що «вічність їх пісень ми знаєм — я й поет», народжуються і відходять різноманітні форми жит­тя, врешті-решт з’являється і знання того, що і це море та­кож колись змертвіє, як і поезія про нього, але

Далекий мандрівник з незбагнутих висот,

Мертвяк у мертвяка грудьми твердими вдарить, розсипеться вогнем, і мертву тлінь розжарить, і викреше новий золотострунний льот.

Світ природи прекрасний в усіх своїх проявах, конечної смерті у ньому немає.

Все це було відомо, як бачимо, В. Бобинському — лю­бов, краса, природа могли б стати твердими основами його поезії, але, повторимось, рівень релігійності (християнської чи пантеїстичної), був, очевидно, надто поверховим для встановлення необхідної рівноваги між вищеназваними чин­никами і розбурханим соціумом, впливала на нього фран- ківська тенденція занадто сильно, тож поету не вдалося вповні створити «в серці другий небосхил» (цикл «Стріла»), його щоразу більше поглинав соціум, перетворюючи любов у класову боротьбу, красу — у натуралістичні сцени пан­ського визиску і революцію, природу — в тюрму, бо ж не досягнуто соціальної справедливості:

Єдина цінність тут: достойність чоловіча,

І все ж усій бридні, всім вам наперекір, підноситься уверх, велична, бунтівнича, сягаючи по жар до пломенистих зір,


283

 

Там, там, у тих низах, де кров, як жар, червона, і сльози, й піт гіркий згноїли пишно грунт, там, в темній глибині заплідненого лона, вже скільчився й росте страшний, як змора, бунт.

(«Гейзери на тротуарах»)

Цикли «Ніч кохання» та «Майбутній метеор» (останній написано не без впливу А. Рембо, автора славетного «П’я­ного корабля», якого В. Бобинський переклав) були таки винятком в загальній течії його поезії. Ці вірші й справді були не на часі, якщо поціновувати їх з точки зору заанга- жованої партійної літератури. Поезія В. Бобинського, мож­на сказати, творилася між двома могутніми магнітами — різноманітними поетичними впливами, до яких він був завжди відкритий, і переконанням в обов’язковій соціальній заангажованості мистецтва. У випадку з аналогією А. Рем­бо маємо виняток, коли вплив і магія поетичного слова предтечі французького символізму перемогли ідею служін­ня пролетарській справі передусім (тобто мистецтво без­застережно перемогло!). У зіставленні з І. Франком маємо закономірність, де вплив літературної творчості збігається з соціальною її заангажованістю, яку проповідував каме­няр.

Найяскравіше ця закономірність втілена в поемі «Смерть Франка» (1926). Насичена хрестоматійними бібліографіч­ними моментами, цитуванням з поезій, звертаннями до йо­го прози, поема дає поетичну розробку генези світогляду велета духу і праці «Той гордий дух, що бунтувався бо­гу…»), але до певної міри в зворотному порядку — від кар­тини фіналу «Мойсея» в пролозі до розгорнутого потрак­тування образу каменярів у найбільшому, основному — VII розділі й уривчастій експресивній мові епілогу, яка передає перехід у вічність революційного каменярського духу. Сім розділів поеми — це і є в безпосередньому вира­женні ті жанрові структури, які наслідував і розробляв сам В. Бобинський. В певному розумінні, він, пишучи «Смерть Франка», відкриває головне джерело своєї поезії, хоча, по суті, він і ніколи з цим не крився. Але писати поему про поета завжди небезпечно, такий твір найчастіше виходить вторинним щодо творчості того, про кого пишуть. 1 це було б так, якби не VII розділ. Поданий у сюрреалістичній екс­пресивній манері, написаний пружними терцинами розділ містить поза цим усім один надзвичайно цікавий характер­ний момент — возвеличення І. Франка над каменярською фалангою, створення йому своєрідного культу, а це щось абсолютно протилежне всьому змісту й пафосу Франкових «Каменярів»:


284

 

1 він почув, як сил прибоєм ДИКИМ його рвонуло вверх, і він росте, росте титаном, обром огнеликим.

І вздрів, що бідне, кволе серце те, мов у кліщах, затиснуте у жмені, пучнявіє і полум’ям цвіте.

А того полум’я мечі черлені прорізують, рубають тьму й у тьмі вирубують вогнисте слово «геній».

Це вже не «тисячі таких самих, як я», це тенденція ча­су всеохоплюючого тоталітаризму. Соціум, позбавлений релігійності, потребує своїх богів і божків, і цю з’яву чітко (усвідомлював це В. Бобинський чи ні) було показано в поемі «Смерть Франка». Безумовно, такий соціум потребує і ворогів, і віршів про боротьбу з цими ворогами, і письмен­ників, які пишуть такі твори, і читачів, які їх читають і ни­ми надихаються.

У 1927 р. було утворено журнал «Вікна», а пізніше — об’єднання «Горно», відповідальним секретарем якого став В. Бобинський. Відтепер його літературна діяльність на­була чіткого «пролетарського» скерування, де панували ка­тегорії класової боротьби, мотив пробудження рабів до бунту, все частіше з’являлися персонажі нелюдів-панів і збезчещених, але бунтівливих покриток-месниць («Зимова балада»), революціонерів, дуже схожих на шпигунів («Хо­дить привид»), вапняних облич наляканих «країною Рад» імперіалістів, картин війни, бунту, революції («Касарняна балада»). З цих віршів зникає ліричне «я» поета. Це не здобуток, а синдром смертельної для ліричного поета хво­роби. Журнально-газетна заангажованість вбиває ліричне «я», а отже, й гуманістичний пафос поезії. Там, де знева­жають особистість в ім’я колективу, починається повільне, непомітне, але зростаюче чавлення крові з людини.

Звичайно ж, з гаслами і маршами. Переїзд до Харкова логічно довершував справу. З-під пера В. Волинського ви­ходять професійно довершені римовані політичні фей­летони та памфлети (цикл поем «Три портрети»), що сто­ять поза літературою і слугують обгрунтуванню нових кла­сових боєнь:

Ні! Не помста, не помста!

А зріла рука

класу-хірурга, класу-лікаря, що вогнем гангрбнозну врість пістряка

з  тіла людства випече, вирве…

Тоталітарним режимам не потрібна лірика. Вони вби­вають її і, в метафоричному і в прямому значенні. Як у


285

 

випадку з ІЗ. Бобинським, який, незважаючи ні на Що, все- таки був ліриком. В останніх своїх поемах, на жаль, В. Бобинський був і досить добрим стилізатором. Коли мов­чав його ліричний голос, він використовував фейлетонно- публіцистичні стилі, напрацьовані радянською поезією (В. Маяковський, М. Семенко, М. Бажан та ін.), але і це його не врятувало від трагічного кінця, який він сам собі наблизив. Дивовижно, але в його поезії є своєрідні пророц­тва щодо цього:

Де зникли ті жорстокі розбійники-приблуди,

•що тут мене лишили?

1 це були ще людн…

Куди пішли ті вбивці

з  кривавими мечами?

Це були люди, люди

з  червоними серцями!..

(Цикл «Розп’ятий скрипаль»)

Літературну спадщину В. Бобинського складають збір­ки «В притворі храму. Поезії. Книжечка перша» (1919), «Ніч кохання. Сонети» (1923), «Тайна танцю. Поезії. Кни­жка друга» (1924), «Поезії 1920—1928» (1930), «Слова в стіні. Вибрані поезії» (1932), численні публікації в пері­одиці, статті, рецензії, оповідання, уривки роману «Львів». Поет за життя був широко відомий, друкувався в багатьох країнах світу в перекладах і мовою оригіналу.

Своєрідним зв’язком-«наслідком» літературної діяльно­сті В. Бобинського можна вважати з’яву найбільш натур- філософічного українського поета XX століття Б. і. Антони- ча (завдяки циклам «Ніч кохання» та «Майбутній метеор»). Втім, більшою мірою це твердження слушне щодо письмен- ників-«вікнівців». Найбільш характерним, надзвичайно ти­ражованим з них у десятиліття культу й застою (поряд з Я- Таланом) був О. Гаврилюк (1911 — 1941). Для профе­сійного революціонера, секретаря КПЗБ (Білорусії), в’яз­ня сумнозвісного концтабору Береза Картузька художня література була виключно засобом революційної боротьби за торжество справи всесвітнього пролетаріату. У О. Гав- рилюка не знайдемо жодного твору, який тематично хоча б виламувався із заданої схеми потреб партійної агітації. Ось назви поезій — «Спогади політв’язня», «Поема про пе­тлю», «Плакати», «Береза» (мається на увазі концтабір), «Пісня з Берези», «Жовтень у Львові», «Мавзолей» і т. д.— поезій, які писалися, безумовно, щиро, але розглядати їх можна лише в межах історії партійної літератури, що і ро­билось упродовж десятиліть. Питання про стиль, жанрові


286

 

традиції чи новації, притягання чи відштовхування від то­го чи іншого літературного напряму, про міру належності тій чи іншій теологічній системі тут не висувається. Є лише одне — і не питання, а заклинання — безоглядна, фанатич­на відданість компартії, хоч би що вона творила, її вождям (вірш «Мавзолей та ін.).

Це також спадок, залишений поетом, а точніше часом наступу тоталітаризму, який приклався і до В. БобинсьКОГО.

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.