ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Михайль Семенко (1892—1937)

У своїй «Поемі повстання» (1919) М. Семенко багато­значно звертався до сучасників: «Не обминайте Семенка». Та поети — а саме до них апелював відомий футурист — не поспішали впродовж десятиліть скористати з його творчого набутку, зокрема, й тому, що авангардне мистецтво, яке в українській літературі 10—20-х років найяскравіше ре­презентоване саме М. Семенком, тривалий час подавалося як антимистецтво, штукарство тощо. Тоді «беззразковості поет» ставав зразком для негативних паралелей, бо до його творчості прикладалися звичні мірки. Але подібне мисте­цтво можна зрозуміти на тлі йому «рівного», тобто в си­стемі авангардної поезії (Б. Сандрар, Т. С. Еліот, О. Гуро, О. Кручених, В. Хлєбніков, А. Штерн, В. Каменський…) та адекватних пошуків у малярстві, скульптурі, кіно (О. Ар­хипенко, К. Малевич, С. Далі, М. Шагал, О. Богомазов…).

Хто ж був цей поет, якого ще за життя один із критиків назвав «трагічною та виразною постаттю» в українськім письменстві? Чому він себе так дивно самоозначив — «І фу­турист, і антиквар»?

М. В. Семенко народився у селі Кибинці на Полтавщи­ні. Мати поета, Марія Проскурівна, була письменницею- самоучкою; навчався в Хорольській гімназії, потім — у міс­цевому та Курському реальних училищах. У 1911 р. подав­ся до Петербурга з наміром вступити до психоневрологіч­ного інституту. Скінчивши дворічні загальноосвітні курси відомого педагога А. С. Черняєва, юнак став студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факу­льтету. В 1914 році, помандрувавши за своїми кумирами — російськими футуристами, М. Семенко опинився у Києві. В 1916 р. мобілізований до армії. Служив військовим те­


267

 

леграфістом у далекому Владивостоці. В Україну повер­нувся наприкінці 1917 р.

Дебютував М. Семенко в «Українській хаті» (вірші «Да­рунок», «Гріх», «Мов квітка»). Першу збірку — «Prelude» (1913) —склали милозвучні, але неглибокі вірші. Це тра­диційна романсова лірика з властивою їй елегійністю, без­посередністю почувань. Навіть із переліку назв легко про­стежуються домінуючі образи, вловлюється визначальний мотив глибокого суму, романтичного надриву ліричного ге­роя («Мара», «Молитва», «Нудьга», «Тіні минулого», «Не­буття», «Серце рветься» тощо). Отже, у ранній творчості поет не був оригінальним, а, за влучним спостереженням Д. Загула, «співав таким же соловейком, як і інші». Пер­спектива не тішила поета. В лоні українських «модерніс­тів» він не збирався затримуватися, позаяк, за його глибо­ким переконанням, українська версифікація потребувала реформістських змін, на які хатяни та молодомузівці з їх половинчастою «модерністю» не пристали б. Проте хатяни вже мали М. Семенка за «свого» і загалом прихильно від­гукувалися на його дебютну збірку. М. Сріблянський, зо­крема, відзначив «інтелігентність та ніжність почуття»; «безумовний літературний дар молодого автора» помітив Г. Чупринка. Строгішою була рецензія М. Вороного, який, зауваживши наслідування, водночас відзначив, що немає в збірці «нахабного, нікчемного, явно бездарного, натомість цей сірий вигляд набирає місцями досить пристойної фор­ми, з-поза якої часом бринить і щира нотка» х.

Сам поет, мабуть, вважав першу збірку лише пробою пера; цих творів він не передруковував: «вірші були солод­кі, трагічні й погані»,— зауважував він в автобіографічному оповіданні, натякаючи, що його затягувала «прірва юнаць­кого психологізму тих часів».

Однак строкаті школи й напрями літературно-мистець­кого Петербурга не пройшли повз увагу поета, який вперто шукав свій голос. До власне модерної поезії він доріс саме тут. В ній М. Семенко вбачав не лише порятунок, що має забезпечити озонне дихання його поезії, а й силу, здатну здолати інерцію всієї української версифікації, що зали­шалась байдужою до новітніх пошуків світової поезії, над­то авангардної.

Перші футуристичні вірші М. Семенка датовані днем виступу В. Маяковського в психоневрологічному інституті. Це було щось схоже на другий дебют. М. Семенко різко одходить від традицій хатян, кидає романсову поетику; в


1 Вороний М. Твори. К-, 1989. С. 643.


288

 

його віршах з’являється чимала доля іронії та самоіронії. Звичні теми більше не приваблюють поета; безликі поетиз- ми, затерті кліше типу «утіха пестлива», «кохання краса полохлива», «огонь палкий», якими щедро всипана збірка «Prelu.de», зникають назавжди. Визначається перехід до акцентного вірша та верлібру. Дивні метаморфози відбува­ються і з ліричним героєм: замість вразливого, сентимен­тального інтелігента — збірний образ колективних учасни­ків нового руху: рішучих, непримиренних, антитетичних щодо літературних опонентів — пасеїстів. Цей всесильний футуристичний герой зостанеться в поезії М. Семенка і на­ступних періодів. Зумисний деілюзіонізм та еротичні мотиви («осточортіли зорі-очі, й очі вже давно пора кинути озо­рювать»), оспівування банальностей замість розробки «од­вічних» тем, грубий прозаїзм, дошкульний і не завжди ви­правданий епатаж, демонстративна «агресивність», драма­тичний патетизм декларативно-програмних віршів — такі особливості його поезії, апробовані західноєвропейським авангардом, вирізнялися на тлі «Української хати» не ли­ше експериментаторством. Відвертий радикалізм М. Се­менка, який палив усі мости за собою, тепер уже лякав хатян. Не встигли вони відвести рук, якими благословляли інтелігентну поезію «хатянина» М. Семенка, як треба було його на чім світ стоїть лаяти. Створювалась парадоксальна ситуація: з-під пера поета, який теж уболівав за культурну ситуацію в Україні (а тому й спрямовував вістря своїх маніфестів «Сам» та «Кверо-футуризм» проти заскорузлих і гальмівних явищ), з’являються вірші, відчужені од на­ціональної традиції. Не дивно, що така поезія бойкотува­лася, не були належним чином поціновані безперечні зна­хідки М. Семенка, як от: звукописання, вибудоване за се­мантичним, музикальним, динамічним принципом, тощо. Найбільше на віршах кверо-футуристичного періоду позна­чився вплив раннього І. Сєверяніна та В. Маяковського, О. Гуро, хоч, власне, для М. Семенка не мали посутнього значення «орієнтири» — російська чи інші європейські лі­тератури (може, тому й залишився майже осторонь відомої літдискусії); визначальним мистецьким критерієм слугу­вала модерновість, новітність.

Основні положення теорії, яку М. Семенко влучно оз­начив як пошуковий футуризм, викладені в згаданих мані­фестах 1914 р., що були передмовами до збірок «Дерзан­ня» та «Кверо-футуризм». Спрямовувались ці маніфести проти канонізації та будь-якого культу в мистецтві (над- усе — болісного й драматичного для української літерату­ри культу Т. Шевченка), а також проти хуторянського, про­


10 юі


289

 

вінційного мистецтва. Проголошувались «краса пошуку» та «динамічний лет». Рух, за М. Семенком — абсолютний, адже «процес мистецтва динамічний субсганційно». Кве- ро-футуризм М. Семенко вважав тимчасовим явищем як течію, але постійним — як метод. Так поет намагався тео­ретично обгрунтувати один із законів буття модерного мис­тецтва,— те, над чим мізкують досі теоретики авангарду *.

Дивацтва М. Семенка в поезії, «неетичність» стосовно Т. Шевченка, а також епатажно-символічне спалення «сво­го «Кобзаря», нехтування національним у мистецтві (в уя­ві поета останнє асоціювалось з примітивним і захлан­ним) — все це спричинило нечуваний доти в історії укра­їнської літератури скандал. Дарма М. Семенко намагався заспокоїти публіку, запевняючи, що «відсутність літератур­ного преємства» крок тимчасовий, даного моменту, що пе­ребуваємо». Згодом він іронізував з цього приводу: «Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз про­лізти, ніж футуристові крізь укр. літературу до своїх про­дертись»2. Можна гадати, що юний поет дуже заздрив ро­сійським футуристам, котрі, як-неяк, мали своїх імпресаріо та меценатів (зокрема, і в Києві!); йому було одиноко й сутужно.

За обсягом продукція кверо-футуризму невелика, але був це чи не найцікавіший період українського футуризму (на противагу іншим національним «футуризмам» репре­зентований одним митцем і теоретиком). Національна своє­рідність українського раннього футуризму визначається тим, що він виріс із загальної національної атмосфери, а відтак був спрямований на її «больові точки».

З 1915 р. в творчості М. Семенка розпочинається дру­гий, продуктивний і відмінний од попереднього, період творчості і відкривається він циклом «Крапки і плями», більшість віршів якого написані в імпресіоністичній мане­рі,— тут і безпосередність бачення й відтворення, «культ враження», і фіксація далекосхідної природи, схопленої в певну мить, уривчастими штрихами, через яскраві кольоро- звукохарактеристики. Дещо дивним видається звернення М. Семенка-реформіста до напряму, що хронологічно пе­редував авангарду; з іншого боку — нічого дивного: рух відбувався ь єдиному річищі романтичної стильової течії.

Пародіювання заштампованих поетичних прийомів, глу­зування над традиційним уявленням про поезію, «естетство


1  Див.: Тези всесоюзної наукової конференції «Поезія російського та українського авангарду: історія, поетика, традиції». Херсон, 1990.


2   Семенко М. Кобзар. К., 1924 С. 617


290

 

ікпімноріт», властиве кверо-футуристичному періоду, схо­пи 11» нанівець у сюжетних циклах інтимної лірики «Осіння І >. 111 а», «П’єро кохає», де помітне тяжіння до традиційної форми. Ліризм циклів органічний. Написані вони у формі солдатського щоденника. Закоханий поет, прислухаючись /ні «тихих затонів душі своєї», оспівував «захвати щастя ікммежного в місті над бухтою». В солдатськім щоденнику М Семенка подибуємо справжні перлинки інтимної та ме- пггативної лірики — «Кондуктор», «Ніч», «Розставання», (аплети косу міцніш» та ін. Подібні вірші, вважає Л. Гін- ібург, інтелектуальні та психологічні: «упродовж двох- і рьох рядків проходить складний рух, різноспрямовані пси­хологічні ходи: свідомість поета кудись віддаляється, вер­титься, робить якийсь новий поворот, і на наших очах про­ходить інтенсивна зміна психологічних станів» ‘,— було туг щось і від раннього футуризму, а головне, то були сліди сту­лювання в Бехтерева.

Найнесподіванішим було те, що український футурист розбився об серце». А щоб не дуже свої насміхались над тім, «сентиментальною квашею», придумав вигідний іро­нічний прийом — карнавальні маски П’єро та Дон-Кіхота. І Іерше наймення поет досить вперто вписував у назви цик­лів і книг (окрім згаданих — ще й «П’єро мертвопетлює» (1918), а в 1929 р. І том Повного зібрання творів називати­меться «Арії трьох П’єро»). Автор маскувався.

Привертають увагу ліричні мініатюри — новий для по­ста жанр, який засвідчив, що його художня лабораторія, маючи загалом типово західну орієнтацію, набувала міс­цями іншої налички — класично східної. Своєю лапідарні- стю, пунктирністю і навіть композицією такі вірші, як «Ла­стівка», «Мила йде», «Над рейдом», «Рух благальний» то­що, нагадують японську, китайську поезію.

Повернувшись на батьківщину, М. Семенко працює на- вдивовиж продуктивно і лише протягом 1918 р. створює дев’ять поетичних циклів. Серед них помітню виділяються два символістські — «Гімни св. Терезі» (сюжет владивос­тоцьких циклів продовжений: одружившись, закоханий по­ст став «грішним», а його молода дружина — «святою Те­резою»,— своєрідне поетичне переосмислення східної йоги, яка відкидає тілесне кохання) та цикл «в садах безроз- пих» — з особливим відчуженням од тогочасної дійсності.

З  світів матеріальних вигнана моя міць нечувана»,— так поет характеризує свій стан і додає: «стояв, чорні руки за­


1 Стенографічний звіт про святкування 80-річчя М. Семенка М, 1073.


10*


291

 

ломлюючи». Відвертий виплеск песимізму засвідчили прой­няті трагічними мотивами експресіоністські «Поезії згуби»:

З  перерізаним горлом І захололим осміхом губ

Стояв

І  куди рушити не знав


Світ не винен Що немає на світі Жившого.

Воскреси!

Метелик душі роздертої Прости! 1

Спостерігаємо типову для поета-гуманіста болісну реакцію на драматичні післяреволюційні події в Україні.

Упродовж чотирьох років М. Семенко не звертався так демонстративно до поетики футуризму, як у циклі «П’єро мертвопетлює». Вірші знову стають гнівні, епатажні та ексцентричні. Ліричний герой роздвоюється: «футуристич­ний», плакатний, сповнений бравади — нахваляється ви­ставити «свої закривавлені груди» і «має міць синтетичну й могутню»,— герой рівний і антипсихологічний; але є тут і маленький герой, беззахисна людина із- всіма болями й слабинами, «душа якої просить ласки» і «прагне друга як колись». Експансія та знеосіблення — ось два нюанси цьо­го своєрідного Семенкового «епічного» психологізму.

Відколи М. Семенко став футуристом, він всіляко на­магався форсувати ствердження в українській поезії об­разної стихії міста,— це було його програмним моментом. На відміну од своїх попередників, які послуговувались в урбаністичній ліриці вивіреними поетичними прийомами, він звертається до авангардних: «телеграфний» стиль, син­таксичний максималізм, введення розмовно-побутової лек­сики та науково-технічної термінології- тощо. Від узагаль­неного образу міста поет майстерно переходить до конкре­тизації («Ліхтар», «Бульвар», «Кафе», «Тротуар», «Вули­ця»,— ці та подібні вірші сприймаються як живописні етю­ди). М. Семенко-імпресіоніст відтворює звук і колір, дина­міку міста, змальовує його в різні пори року. До нього ніхто, окрім, хіба. Е. Верхарна, не акцентував так увагу на окремих урбаністичних реаліях та атрибутиці, так не опо­етизовував їх; то ж слід погодитися із В. Коряком, що М. Семенко «всією творчістю споруджує в українській по­езії культ урбанізму» 2.


1  Семенко М. Кобзар. С. 318—319.


2  Коряк В. Місто в українській поезії // Шляхи мистецтва. 1921.

Ч. II. С. 124.


292

 

Залишившись і надалі вірним урбаністичній тематиці, М. Семенко віртуозно відкрив цілу гаму відтінків: через юппішній емпіризм підійшов до створення «узагальненого пГіразу міста як певного символу» (Е. Адельгейм); десь

<             >і і я десятка його віршів мають назву «Місто»; поет ство­рім! колоритні образи конкретних міст («Ленінград», «Ри­га», «Чорний Берлін», «Москва»).

Семенкова поезія довго, набагато довше, аніж російсь­ких футуристів, «не приймала» революційної тематики. По­части це дивувало, бо Семенко щеу Владивостоці вступив до лав РСДРП(б), працював у більшовицькому підпіллі, і » своїй творчості попервах відтворив лише психологічну реакцію на негативні наслідки революції. Але, як зазначав І> Якубовський, М. Семенко був «надто поет», аби його не підхопила повінь революційного піднесення. «Відчувалось, що ця напівбожевільна поезія в екстазі кинеться в будь- яку бурю, в будь-який вир» ‘. Він, як і його колега В. Ма­хновський, справді щиро кинувся «переглядати світів основу» та «до останнього гудзика в одязі» переробляти життя. Переламними в його творчості стали ліро-епічні по- езофільми «Тов. Сонце», «Весна», «Поема повстання» та «Степ». Злободенна тематика, оптимістичний (нерідко над­мірно) пафос, а відтак надуживання ультрареволюційною риторикою, оголена публіцистичність у поєднанні (краще сказати — поряд) з тонким ліризмом — такі риси револю­ційного футуризму.

Паралельно М. Семенко й надалі розробляє футурис­тичну теорію. Одержимість, невсипуща енергія, послідов­ність, з якою він це робив, викликає подив. Ним були зор­ганізовані групи «Кверо» (1914), «Фламінго» (1919), «Удар­на група поетів-футуристів» (1921), «Аспанфут» (1921); після загибелі Г. Михайличенка він взявся редагувати лі­тературно-мистецький тижневик «Мистецтво», далі — цілу серію футуристичних одноденок: «Катафалк мистецтва», «Семафор у майбутнє», «Бумеранг», «Гонг Комункульту»… Коли постало питання про призначення М. Семенка на від­повідальну партійну посаду, він вийшов із партії, аби спов­на віддатись творчій роботі. Цей вчинок, як і зв’язок із боротьбистами, йому згодом було пригадано.

Панфутуристичною теорією, яку поет запропонував у

1921   p., була зроблена спроба по-своєму інтерпретувати розвиток мистецтва, певне місце в якому належить, звичай­но, модерну. За М. Семенком, «мистецтво, досягнувши вер­


1  Панфутуризм, таким чином, ставив двоєдине завдання — де

струкцію.


293

 

шин академізму та класицизму, пішло деструктивним шля­хом. Отже, міркував теоретик, потрібно не чекати, поки воно само по собі відімре (ідеї смерті мистецтва були тоді популярними), а «добивати» його, деструктувати, аби «з уламків старого мистецтва зводити, конструювати нове». Панфутуризм, таким чином, ставив двоєдине завдання — деструкцію та конструкцію — мислився як мистецтво пе­редової доби від однієї вершини, якою виступає академіч- не(!) мистецтво, до іншої, де буде «метамистецтво» (після- мистецтво).

Неабиякий хист оратора й затятого полеміста допомог­ли йому завоювати репутацію «літературного страховись­ка», як то часто бувало в футуристів. Його виступам нерід­ко бракувало виваженості, емоції брали верх, мали місце некоректні випадки проти опонентів, але був М. Семенко «фігурою доби». Він одним із перших почав згуртовувати літературні сили; саме завдяки його підтримці в літера­турно-мистецьке життя влились М. Бажан, Ю. Яновський, Р. Лісовський, А. Чужий та інші: багатьом він допоміг у скрутну хвилину і морально, і матеріально. Тільки один промовистий факт: коли в Росії не наважувались друкувати статті К. Малевича, їм знаходилось місце на сторінках «Но­вої генерації», редагованої М. Семенком.

Але соціальна тематика безжально наступала, і якщо ревфутпоеми М. Семенка — ліричні, барокові, то зовсім ін­ше слід сказати про його аскетичні функціональні вірші. Ця гостроагітаційна, наступальна, але майже лозунгова поезія (а якщо справедливіше — квазі-поезія), що реалізу­вала теорію «соцзамовлення», побудована за згубним для поетів-ліриків принципом раціоналізму. Як і ком-футурисг В. Маяковський, М. Семенко «наступав на горло власній пісні». Його збірник «З радянського щоденника» (цикли: «Труднощі перемоги», «На штурм ударного кварталу») — це схематичне переказування газетної інформації, віршу­вання гасел дня, закликів партії, що на ділі означало від­мову од розмаїтої експериментальної поетики, виробленої роками. Доводилося втискувати себе в рамки агітки, що сковувало творчі потужності поета. М. Семенко не раз «про­говорювався», висловлюючи невимовний сум і затаєний біль від того, що «творчість сковано рукою жорстокою і жорсткою»:

Писать про активність я мушу, забувши

про людську душу *.


1 Семенко М. З радянського щоденника. К-, 1932. С. 86.


294

 

( ‘хематизм цієї ліфівської теорії Семенко намагався по­долати.

У 1924 р. вийшов, а в наступному році витримав пере иидання Семенків «Кобзар» — повний збірник творів в од­ному томі, який охопив вірші 1910—1922 рр. Епатажну на­шу своєї книги автор прокоментував так: «То був «Кобзар» однієї епохи: а це — іншої»; себто українська кобза почат­ку XX ст. посутньо інша, аніж середини XIX.

Одна за одною виходять книги «Степ» (1927), «Маруся І.огуславка» (1927), «Малий Кобзар і нові вірші» (1928). І’»перто дратуючи критику і читача, які не зрозуміли поета, по бажаючи дійти з ними згоди, він повторив у новій ін­терпретації назву попереднього збірника. Власне, «Малий Кобзар і нові вірші» — остання напівмодерна книжка М. Семенка. Із супре-, футуро-, кубо-поезією тут сусідять традиційні ліричні вірші («Океанія», «Туга», «Було біля моря весело» та інші, поетичною сублімацією яких стала чарівна «Атлантида»).

Наприкінці 20-х рр. розпочинається третій період твор­чості поета. Стильові метаморфози були спричинені при­наймні кількома факторами. Футуризм умер. Його реані­мація сприймалася як назадництво, бо напрям ізжив себе як певна система ідейно-естетичних настанов. Але в його поетиці були корисні, життєспроможні моменти, які варто було б творчо засвоїти й розвивати. Втім, склалось так, що й вони були відкинуті нормативною естетикою. На тлі згор­тання стильового полілогу, внаслідок уніфікації радянської літератури під дахом єдиного методу, відхід М. Семенка од власної поетичної системи був вимушеним: йому, футу­ристові, важко було підкорятись не внутрішній, а продик­тованій потребі писати, як усі. Упосліджуваний як попут­ник, він, однак, не складав пісень про «вождів всіх народів», а з «Михайля балакучого зробивсь Михайлом мов­чазним». В ньому мало залишилось від того ділового, спов­неного задумів і енергії М. Семенка початку 20-х років. Займався випадковою роботою, здебільшого редакційною та перекладацькою, писав віршовані лібрето до опер. На­магаючись довести і своє право називатись «пролетарсь­ким», написав сповнений мотивів самоприниження вірш «Починаю рядовим», що було сприйнято як щира програм­на заява, як відмова лідера від сповідуваних постулатів та банкрутство футуризму. Нелегко шукав поет виходу, на­магаючись «здолати» свій футуризм найбезболіснішим шля­хом. В цьому плані стає зрозумілим звернення М. Семенка до сатири, де він, зберігай своє гострослів’я та дотепність, міг хоч до певної міри залишатись собою.


295

 

У 1930 р. вийшов збірник памфлетів та віршів «Європа і ми» з центральною тезою: «Треба вчитись у Європи — це так та не думати ефіопою». Памфлети М. Семенка часто перетворюються у засіб естетичної полеміки, маючи кон­кретного адресата; цікаві вони й з художнього боку: іронія згущується до сарказму, використовуються гротескні об­рази, поетика парадоксів, поєднання різних мовних стилів тощо. Траплялося, щоправда, що лівацькі настрої поета спричиняли помилкові оцінки деяких явищ літературного та громадсько-політичного життя, що особливо відчутно в памфлеті «Континенти і люди» (1927—1936).

У публіцистичних віршах 1932—1933 рр. (збірка «Між­народні діла») поет уже, «як усі», прославляв «СРСР — ударний загін пролетарських сил» та викривав націоналі­стичний світ (цикли «Німецькі діла» та «Американські оповідання»). Перший цикл, створений по свіжих слідах по­їздки до Німеччини, більше вдався поету, тоді як «Амери­канські оповідання» — книжні, поверхові. М. Семенко втра­чав свій голос, відчутно знеособлювалась його поезія. На­магання критики подати творчість його початку 30-х років як період ствердження нових естетичних ідеалів та твор­чого злету не має підстав.

Помітним твором того часу стала хіба що «Німеччина» (1936)—гостросатирична поема політичної, філософської думки, напівстилізована під манеру Г. Гейне. Нею, як і памфлетами «Промова Гітлера», «Інтерв’ю а Іа Гітлер», автор попереджав світ про загрозу фашизму та його люди­ноненависницькі заміри. Сатиричний пафос особливо гостро сприймається на тлі глибоких лірико-філософських розду­мів. «Я зрозумів,— згадував через роки враження від про­читаної автором поеми Ю. Смолич,— що Семенко — справ­жній і великий поет… Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письменник високої загальної ку­льтури, широкої ерудиції і багатого життєвого досвіду»

23 квітня 1937 р. в Києві ще відбувся творчий вечір Михайля Семенка, а через три дні його заарештували, ін­кримінувавши, як і багатьом тоді, участь в «троцькістсько- авербахівському блоці». Після піврічного тюремного ув’яз­нення М. Семенка розстріляли в м. Києві 24 жовтня 1937 р.

Ще в 1925 р. Ф. Якубовський визнав, що творчість М. Семенка, поета неординарного та глибокого, є «високим зразком конструктивно-поетичної вмілості»2. Він ніколи не


1  Смолич Ю. Розповідь про неспокій триває. К., 1969. С. 24.


2  Якубовський Ф. Михайль Семенко//Червоний шлях. 1925. № 1—>2. С. 252.


296

 

повторювався: вийшовши з «Української хати», відштовх­нувшись од традиційного віршування, запровадив своєрід­ний кверо-футуризм, став романтиком революції, хоч далі пішов неорганічним для лірика шляхом ліфів. Він так по- і пішав, залишаючись вірним своєму «кверо-», що не всти­гав закріпити за собою форму, яку вже, здавалось, відшу­кав. Урок великого українського футуриста — урок постій­ного оновлення поетики та усвідомленого прагнення бути сучасним і — що не менш важливо — незалежним.

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.