Д'яков А. С., Кияк Т. Р., Куделько 3. Б. - Основи термінотворення: семантичні та соціолінгвістичні аспекти

3.2.2. ІМПЛІЦИТНІ ВНУТРІШНІ ФОРМИ

загрузка...

Імпліцитні внутрішні форми представлені, як
правило, простими словами, що належать у своїй більшості до
первинної лексики. Виключаючи граматичні аспекти, можна
стверджувати, що непохідним мовним одиницям властива, з
точки зору сучасного стану мови, довільність плану виразу
стосовно плану змісту, відносна незалежність вибору означальни*
ка від характеру означувального. У лінгвістичній літературі, з
іншого боку, можна зустріти думки про те, що в початковій
формі мова була цілком визначеним та «прозорим» знаком речей
у намаганні бути схожими на них та відображати їх у своїй
формі, Мішель Фуко пише, що імена були пов’язані з тими
речами, котрі означалися ними. Мови розпалися та стали
несумісними одна з одною саме в тій мірі, в якій насамперед
втратилася ця схожість мови з речами, які були першопричиною
виникнення мови. Є лише одна мова, котра зберігає пам’ять
про цю схожість, через те що вона утворилася безпосередньо
з того первісного, нині забутого запасу слів. Це мова іврит, або
давньоєврейська, яка подібно до уламків містить ознаки
первинного найменування [Фуко 1977, с. 83]. Як аргумент вчений
наводить приклад з давньоєврейським словом chasida (лелека),
яке буквально означає «добрий», «милосердний».
Незважаючи на можливу категоричність деяких
історичних довідок, ми погоджуємося тут із головним висновком:
«первинні слова» також мали свою внутрішню форму, що
відображала специфічні риси означувальних денотатів. Про таке
вживання лексичних одиниць писав ще Демокрит: «Слова
виходять, ніби статуї (наявних речей), як імена, що є
наслідуванням розумових видів та чисел» [цит. за: Апресян 1978, с. 19].
Аналогічну думку відстоювали також гуманісти епохи
Відродження Франческо Санчес [Малявина 1985, с. 39 — 41] та
Микола Кузанський [Блумфилд 1968, с. 54 — 55].
З таким же правом можна стверджувати й те, що непохідні
лексичні одиниці, котрими ми користуємося зараз, також
мають узуальну внутрішню форму. Чи не створюємо ми сьогодні
самі собі їх внутрішню форму? Чи не є для них внутрішньою
формою те, що А. А. Ветров називає «розумовим образом» У
тріаді «предмет — розумовий образ — слово» [Ветров 1968,
с. 108—118] чи «образ знака», «внутрішній знак» (на противагу
«образу денотата», «внутрішньому денотатові») у Ч. Пірса та
Г. П. Мельникова [Мельников 1978, с. 223].
Одним із проявів імпліцитності внутрішньої форми непохіД’
них одиниць є їхня відносна суб’єктивність. Тому термін «внУ’
трішня форма» можна сприймати як трохи невдалий, через те
66
шо не слова мають внутрішню форму, а люди «приписують» її
ттйм словам; самі носії мови виділяють з лексичного значення
Смітну ознаку (ознаки) як внутрішню ознаку, структуруючи
Й з відомого їм змісту одиниці. Спільність таких внутрішніх
сЬорм сприяє взаєморозумінню, виділяючи з відповідних
значень найбільш релевантні ознаки.
Наведемо кілька прикладів, що ілюструють наше
розуміння внутрішньої форми непохідних одиниць. Так, внутрішньою
формою слова «ґазета» буде більш чи менш уніфікований для
всіх комунікантів образ, який репрезентує одну чи кілька
істотних ознак, що входять до відповідних лексичних значень.
Умовно він може відповідати, наприклад, такій дефініції;
«періодичне видання у вигляді великих аркушів, як правило, щоденне,
яке присвячується подіям поточного політичного та
суспільного життя» [Ожегов 1973]. І навряд чи виникне в когось образ
венеціанської грошової одиниці gazetta, що відповідала
вартості першого вісника 450 років тому. Так само й слово «вікно»
потенційно продукує спільні риси знайомого нам денотату, та,
мабуть, ніхто не стане реставрувати в процесі комунікації
етимологічну внутрішню форму типу «щілина для ока».
Але подібна внутрішня форма кореневого слова не
однакова для всіх носіїв мови, що залежить від багатьох культурних,
соціальних, ситуативних факторів. Наприклад, внутрішній формі
слова «книга» відповідає образ, що включає найнеобхідніші,
але нерідко різні, риси книги: можна уявити розкриту книгу,
котру читаємо, можна уявити собі інкунабулу, побачену в
музеї, тощо. По-різному може бути сприйнята внутрішня форма
слів «людина», «дім», «ваза», «птах», «дерево».
В існуванні внутрішніх форм простих і похідних слів
проявляється, на наш погляд, цікава мовна антиномія. Спробуємо
її розкрити. Похідні одиниці мають в основному експліцитні
внутрішні форми, «підказують» своїм складом, структурними
особливостями єдину внутрішню форму, що претендує на
спільність для всіх комунікантів. Наприклад, не викликає сумніву
наявність у комунікантів різноманітних внутрішніх форм
слова «вежа», кількість яких скорочується до мінімуму в
словосполученні «Пізанська вежа». Те ж саме відбувається при
зіставленні внутрішніх форм лексичних одиниць в рядах «машина —
машиніст — обчислювальна машина», «стіл — настільний —
столова — письмовий стіл», «дім — домогосподарка», «кни~
г<з — книжковий — книгосховище — технічна книга» і т. п.
З таких прикладів витікає також і той факт, що чим нижче
словотворчий рівень лексичної одиниці, тим більш високий
стУПінь спільності вона має і тим ближче внутрішня її форма
Ао значення; і навпаки, одночасно зі зменшенням екстенсіона-
^ поняття відбувається не тільки збільшення його інтенсіонала,
67
але й конкретизація відповідної внутрішньої форми. Можна
стверджувати, що й кореневі слова в цілому абстрактніше і
багатіше обсягом поняття, чим похідні одиниці, і разом з тим
бідніше за змістом, оскільки, як відомо, обсяг і зміст поняття
перебувають в зворотному відношенні [Белецкий 1981, с. 16;
Буслаев 1977, с. 129—130]. Тому ми вважаємо також, що
загальновживані слова в цілому мають більший обсяг поняття,
чим термінологічні одиниці, але, навпаки, вужчий зміст, що й
зумовлює відносну близькість внутрішніх форм
загальновживаних слів до їх лексичного значення. Дана властивість
використовується в тлумачних словниках — у тлумачення
лексичних одиниць з багатим інтенсіоналом включаються одиниці з
багатим екстенсіоналом у вигляді родової ознаки. Тому дуже
важливо, щоб «підказана» об’єктивна внутрішня форма
максимально відповідала вимогам взаєморозуміння, зіставлялася в
значенні з найважливішою, всім відомою ознакою, яка легко
запам’ятовується. Цим підтверджується і той факт, що сама
мова з метою вдосконалення комунікації обрала шлях
створення нових найменувань: абсолютну більшість нових утворень
становлять саме похідні одиниці, і їхня питома вага продовжує
зростати.
Проте внутрішня форма в кінцевому результаті — явище
синхронне. І властивість цю визначено станом лексичного
значення, з котрим внутрішня форма зіставляється. Етимологічні
дослідження здатні виявити шукану чи реконструювати
цілком іншу внутрішню форму, зіставлену, скоріше за все, з
іншим значенням. Але відмінною ознакою цих внутрішніх форм
буде їх відповідність різним епохам розвитку мови, де вони по-
різному мотивуються. Незмінна складова внутрішня форма,
звичайно, все менше відповідає значенню, що постійно
еволюціонує. В цьому відношенні більш вигідні непохідні слова, що мають
гнучкішу внутрішню форму. Отже, сутність згаданої антиномії
полягає, з одного боку, у відносній стійкості внутрішньої
форми похідних одиниць при наявності визначеного ступеня
об’єктивності і, з іншого — у значній гнучкості, але відносній
суб’єктивності внутрішніх форм кореневих слів.
В залежності від ситуації спілкування комунікативно реле-
вантними можуть бути різні ознаки (зміст) денотата. Для студен-
та-фізика, наприклад, поняття «електрика» під час іспиту
виступає як особливий фізичний феномен, у побуті ж — як засіб
освітлення. Але серед цих змістів завжди можна виявити одну з
ознак, що є регулярною, та детермінативну актуалізовану ознаку.
Внутрішня форма простих слів в основному орієнтує на їхнє
лексичне значення. Більше того, з деякою мірою умовності
можна стверджувати, що в знайомому для учасників
комунікації кореневому слові внутрішня форма у вигляді складової час-
68
-ґйяи, як ознака, як образ, включається в його лексичне
значення. Внутрішня форма непохідних лексичних одиниць
залежить від багатьох екстралінгвістичних чинників (стану
суб’єкта, його досвіду, знань, віку тощо), що не входять до кола питань,
які нас цікавлять. Тому головним об’єктом нашої уваги
служать більш об’єктивні внутрішні форми, представлені
похідними одиницями, що піддаються безпосередньому
спостереженню та дослідженню.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.