В. Поліщук — один з яскравих представників авангардизму в українській поезії 20-х років. Народився він у с. Більче Лубенського повіту на Волині (тепер — Рівненська область) 1 жовтня 1897 р. Після закінчення Мирого- щанської двокласної школи навчався в міському училищі* згодом — у Катеринославській гімназії. 1917 р. вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів, наступного літа перевівся до Кам’янецького університету.
Автор понад сорока книг, він розпочинав свій творчий шлях з переспівів лірики О. Олеся, С. Надсона та ін., вже 1919 р. спромігся видати поему «Сказання давнєє про те,, як Ольга Коростень спалила», що так і не стала подією- літературного життя, написану за мотивами відомого літопису та під впливом реалій громадянської війни. Період поетичного учнівства В. Поліщука проминув досить швидко. Сприятливим був його приїзд до тогочасного Києва, де нуртували молоді творчі сили, та знайомство з П. Тичиною, що відбулося 25 червня 1918 р. у редакції газети «Нова Рада». Власне П. Тичина — перший серйозний критик, який допоміг В. Поліщуку докорінно переглянути свій доробок, заохотив до пошуків нової художньої якості в ліриці. То були часи повного взаєморозуміння поетів. Вони навіть вирішили видавати спільний альманах або збірник, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників, яку мав би очолити П. Тичина. Невдовзі керівником цієї ефемерної організації став М. Хвильовий, з яким В, Поліщук опублікував спільну збірку «2» (1922). Ранній В. Поліщук проголошував «неореалізм пролетарського змісту, що виростав з революційного романтизму» і мало чим відрізнявся од гасел «пролетарського імпресіонізму» І. Кулика та інших численних модиих «пролетар- |
ських» «ізмів» \ наполегливо шукав синтезу «здорових зерен усіх течій», зокрема «психологічного імпресіонізму» та футуризму»2, намагався згуртувати на цьому грунті провідних українських письменників. Таку надію він покладав на альманах «Гроно» (1920), де проголошувалася спроба «бодай хоч наблизитися до того істинного шляху» в мистецтві, який би відповідав духовній структурі «нашої доби великих соціальних зрушень» 3.
Інтерес до «динамізму», ще не пов’язаного з конструктивізмом, з’являється в охопленого жагою літературного експериментаторства молодого поета у 1921 р. «Визнали мене як ватажка пролетарського динамізму»,— занотовує він у щоденнику від 5 травня 1921 р.4 Тоді ж в альманасі «Вир революції» опубліковано його статтю «Динамізм у сучасній українській поезії». Поворот до конструктивізму накреслився у В. Поліщука в середині 20-х рр. Його естетична концепція при цьому мала свої відмінності в порівнянні з поглядами конструктивістів у Росії (Літературний центр конструктивістів) чи Німеччині (література «нової діловитості»). Раціональний елемент у В. Поліщука ніколи не превалював, не заперечував емоціонального, а проймався ним. Автомобілі, літаки, електрифікація, кінематограф тощо — все це викликало щире захоплення, сприймалося як небуденна подія українцем, вихованим переважно у сільському середовищі. Однак, техніка сприймалася поза етичним критерієм — лише як ілюзорне благо, як запорука прискореного прогресу. Такий некритично абсолютизований, «технофільський» пафос був притаманний багатьом представникам «лівих» течій, тож, зрозуміло, впливав він і на В. Поліщука, не вільного од «симптомів модернізму», од апологетизування «естетики» машин («Динамо»), од протиставлення технізованої краси природній («Ейфелева вежа»). На тлі традиційних мотивів української лірики такі поетичні рефлексії здавалися справді екзотичними: …Аероплан. Він он до хмарок цитронових Притискується лобом та підводить грудь, Туди, де сонячна жага палає І де вітри спочити не дають. («Аеролірика») |
1 Див.: Шляхи мистецтва. 1922. № 2(4). С. 36. |
2 Дальше «Гроно» // Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917—1927). X., 1928. Т. 2. С. 36. |
3 Маніфест «Гроно» // Там само. С. 29. |
4 Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН України. Ф. 136. Од. зб. 4. (Далі зазначаємо одиницю зберігання у тексті.) |
298 |
Доробок В. Поліщука поповнювався зразками поетичного сцієнтизму (триптих «Металеві віхи», «Радіо», «Меду- іа актинія», поеми «Асканія Нова», «Органи філармонії» тощо), де предметом художнього осмислення були не тільки технічні пристрої, але і явища природи та людської культури.
Прагнучи піднести рідне поетичне слово до рівня запитів сучасності, В. Поліщук великі надії покладав на верлібр як, на його думку, єдину віршовану систему, здатну передати стрімку ритміку нової доби. Формула «урбанізм, індустріалізація побуту, життя висунули верлібр» — стрижнева для «динамічного конструктивізму» В. Поліщука. Вона виявилась і його «ахіллесовою п’ятою». Всупереч домаганням авангардиста літературна практика довела, що верлібр — не універсальна віршована форма і тому не може бути раз і назавжди припнутою до тої чи тої течії або теми. Та й сам поет не дотримувався проголошеної ним декларації. У доробку його знаходимо «Кострубатий сонет», «Газель», вірші з класичним ямбом та з дотриманням обов’язкового римування («Осінь за містом», «Незрівнянна» та ін.), поеми «Ярина Курнатовська», «Пацанок», «Дума про Бармашиху», створені на основі класичної та народної версифікацій. Вказуючи на джерела свого верлібру (лірика У. Уїтмена, Е. Верхарна, А. Рембо, Й. Бехера, В. Ма- яковського, Ш. Вільдрака, Ж- Дюамеля), він на перше місце висував український фольклор, зокрема народну пісню. Віршовані верлібри склали основу першої збірки В. Поліщука «Сонячна міць» (1920), з якою він по-справжньому увійшов в українську літературу. Вони засвідчили відповідність цієї форми його поетичній натурі, підвладній розбурханим стихіям асоціацій, невпинній зливі образів. У цій формі поет спромігся якнайповніше реалізувати можливості свого таланту, перейнявшись радістю подолання опору словесного матеріалу. Імпульсивний темперамент В. Поліщука, всупереч деклараціям «динамічного конструктивізму», поцяткованим гаслами утилітаризму та беземоційнос- ті, доцільності та прозаїзації поетичного мовлення, долав межі суто авангардистських настанов. Про це свідчать передовсім його пейзажні замальовки, написані як полемічний «прийом», спрямований проти позицій «волошкових», тобто традиційних поетів, творчість яких він вважав анахронічною в добу індустріалізації. Любов до світу, його барв і згуків («Літом», «Асонанс»), захоплення його невичерпним розмаїттям і таємничістю («На мавський Великдень»), мариністичні акварелі («Піна», «На морі») та багато інших — усе це здається, на перший погляд, несподіваним |
299 |
для запеклого авангардиста. О. Білецький, рецензуючи збірку «Радіо в житах» (1923), найдовершенішими вважав поетичні пейзажі («Цвіркуни», «Лан», «Хуга»), які «по своїй музичності й глибокому чуттю, можливо, не уступлять» П. Тичині1. «Як простими словами Про солов’їні рокоти писать?» — це далеко не риторичне питання непокоїло В. Поліщука, котрий за всієї симпатії до «естетики» машин відчував і небезпеку порушення одвічної єдності людини й природи.
Мистецька позиція В. Поліщука досить неоднозначна, невіддільна од драматичного літературно-художнього контексту 20-х років, перейнята «симптомами» авангардизму, художнього етикету якого він постійно дотримувався, вважаючи себе «революціонером» у поезії, де зрікаються традицій в ім’я творення абсолютно нових якостей, не приховував свого пафосу заперечення: «…приємно руйнувати якість норми, що закосніли, що в’яжуть волю людини, приємно звільняти суспільство од забобонів як життєвих, так і літературних» (86). У дусі естетики «лівих» В. Поліщук закликав «одгетькувати якомога рішучіш «селосовані» (О. Вишня) традиції дотеперішньої української культури»2. Відомі його нетолерантні випади проти П. Тичини, що викликали гостру реакцію М. Хвильового (памфлет «Ахтанабіль сучасності…»), котрий застерігав полеміста від необдуманих і зухвалих критичних випадів. Як не парадоксально, «поет був тісно й міцно пов’язаний з народнопісенною традицією своєї вітчизни і йому були близькими благородні традиції Шевченка і Франка»3. Йдеться передовсім про такі його твори, як «Франко у труні», «Сковорода» та ін. Це підтверджують і щоденникові записи В. Поліщука, фрагменти листів до дружини. «Тарас Шевченко [мене] піднімає,— читаємо його нотатки від 31 березня 1922 р.,— Леся Українка і Коц [юбинський] для мене зорять. Тич[ина] каже, що я од К [оцюбин] ського вийшов, і я готов згодитись» (15). Захоплюється він філософською лірикою Ф. Тютчева та Е. Верхарна («Один Тютчев дійсно геній та ще Верхарн»— 132), перебуває під великим враженням від роману Л. Толстого «Війна і мир» («Ах, який геній!» — 167), творів О. Бальзака («Прочитав я Бальзака і — відчув повну силу майстерності» — 219) тощо. Суперечливе ставлення В. Поліщука до художньої спадщини, до творчості сучасників — типове для авангардистів. |
1 Див.: Червоний шлях. 1923. № 4—5. С. 249. |
* Полііцук В. Літературний авангард. X., 1926. С. 12. |
3 Гринберг И. Творчество Валериана Полищука // Полищук В. Из- браняое. М., 1958. С. 13. |
300 |
Нони, одержимі й непримиренні, виростали з класики і на- иіть у своєму запальному її запереченні залежали від неї. Та й не вона власне дратувала їх, а каламутні хвилі елі- ппгства та провінційщини, що заливали простори україн-
<і.кої лірики 20-х рр., і їм вони силкувалися протиставити нові, так їм здавалося, нікому ще не знані форми. Водночас па естетичних поглядах В. Поліщука позначились і його суб’єктивні риси. Для нього творчий процес поставав як ненастанне змагання митців, не позбавлене спортивного азарту, постійної гри. Поетові ввижалося, що він «переганяє» С. Єсеніна чи П. Тичину, і тут же сахається: «Да простять мені це невелике і недивне для юноші зухвальство» (15). У стосунках з письменниками йому подеколи шкодили не так авангардистські концепції, як гіпертрофоване честолюбство, прагнення поширити «динамічний конструктивізм» на всю літературу, тобто по-своєму уніфікувати її, нав’язати власний стиль іншим письменникам, яких він у полемічному запалі проголошував несучасними й неперспективними, в чому гірко помилявся. На шастя, домагання В. Поліщука залишилися нереалізовані, хоча тенденція виявилась надто життєздатною і згодом виявила себе у піве- ляторській формі соцреалізму. Складну еволюцію пережив В. Поліщук від вторинних учнівських переспівів до усвідомлення потреби торувати нові шляхи української лірики, від неортодоксального «Грона» та організації пролетарських письменників «Гарт» до «динамічного конструктивізму» з малочисельними прихильниками (О. Левада, Л. Чернов-Малошийченко, Р. Троянкер, В. Ярина та ін.), названих «авангардівцями» (од видання «Авангард», 1928—1929), які протистояли футуристам. У 30-ті роки В. Поліщук критично ставився до своїх попередніх авангардистських захоплень, називав їх «романтичними». Наприкінці 1934 р. поет був заарештований, засланий на Соловки, де загинув у 1937 р. |