ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Валер’ян Поліщук (1897—1937)

В. Поліщук — один з яскравих представників авангар­дизму в українській поезії 20-х років. Народився він у с. Більче Лубенського повіту на Волині (тепер — Рівнен­ська область) 1 жовтня 1897 р. Після закінчення Мирого- щанської двокласної школи навчався в міському училищі* згодом — у Катеринославській гімназії. 1917 р. вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів, наступного літа перевівся до Кам’янецького університету.

Автор понад сорока книг, він розпочинав свій творчий шлях з переспівів лірики О. Олеся, С. Надсона та ін., вже 1919 р. спромігся видати поему «Сказання давнєє про те,, як Ольга Коростень спалила», що так і не стала подією- літературного життя, написану за мотивами відомого лі­топису та під впливом реалій громадянської війни.

Період поетичного учнівства В. Поліщука проминув до­сить швидко. Сприятливим був його приїзд до тогочасного Києва, де нуртували молоді творчі сили, та знайомство з П. Тичиною, що відбулося 25 червня 1918 р. у редакції га­зети «Нова Рада». Власне П. Тичина — перший серйозний критик, який допоміг В. Поліщуку докорінно переглянути свій доробок, заохотив до пошуків нової художньої якості в ліриці. То були часи повного взаєморозуміння поетів. Во­ни навіть вирішили видавати спільний альманах або збір­ник, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників, яку мав би очолити П. Тичи­на. Невдовзі керівником цієї ефемерної організації став М. Хвильовий, з яким В, Поліщук опублікував спільну збір­ку «2» (1922).

Ранній В. Поліщук проголошував «неореалізм проле­тарського змісту, що виростав з революційного романтиз­му» і мало чим відрізнявся од гасел «пролетарського імпре­сіонізму» І. Кулика та інших численних модиих «пролетар-

 

ських» «ізмів» \ наполегливо шукав синтезу «здорових зе­рен усіх течій», зокрема «психологічного імпресіонізму» та футуризму»2, намагався згуртувати на цьому грунті про­відних українських письменників. Таку надію він покладав на альманах «Гроно» (1920), де проголошувалася спроба «бодай хоч наблизитися до того істинного шляху» в ми­стецтві, який би відповідав духовній структурі «нашої доби великих соціальних зрушень» 3.

Інтерес до «динамізму», ще не пов’язаного з конструк­тивізмом, з’являється в охопленого жагою літературного експериментаторства молодого поета у 1921 р. «Визнали мене як ватажка пролетарського динамізму»,— занотовує він у щоденнику від 5 травня 1921 р.4 Тоді ж в альманасі «Вир революції» опубліковано його статтю «Динамізм у сучасній українській поезії».

Поворот до конструктивізму накреслився у В. Поліщука в середині 20-х рр. Його естетична концепція при цьому мала свої відмінності в порівнянні з поглядами конструкти­вістів у Росії (Літературний центр конструктивістів) чи Німеччині (література «нової діловитості»). Раціональний елемент у В. Поліщука ніколи не превалював, не запере­чував емоціонального, а проймався ним. Автомобілі, літа­ки, електрифікація, кінематограф тощо — все це викликало щире захоплення, сприймалося як небуденна подія укра­їнцем, вихованим переважно у сільському середовищі. Од­нак, техніка сприймалася поза етичним критерієм — лише як ілюзорне благо, як запорука прискореного прогресу. Та­кий некритично абсолютизований, «технофільський» пафос був притаманний багатьом представникам «лівих» течій, тож, зрозуміло, впливав він і на В. Поліщука, не вільного од «симптомів модернізму», од апологетизування «естети­ки» машин («Динамо»), од протиставлення технізованої краси природній («Ейфелева вежа»). На тлі традиційних мотивів української лірики такі поетичні рефлексії здава­лися справді екзотичними:

…Аероплан.

Він он до хмарок цитронових Притискується лобом та підводить грудь,

Туди, де сонячна жага палає І де вітри спочити не дають.

(«Аеролірика»)


1  Див.: Шляхи мистецтва. 1922. № 2(4). С. 36.


2  Дальше «Гроно» // Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917—1927). X., 1928. Т. 2. С. 36.


3  Маніфест «Гроно» // Там само. С. 29.


4  Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН Ук­раїни. Ф. 136. Од. зб. 4. (Далі зазначаємо одиницю зберігання у тексті.)


298

 

Доробок В. Поліщука поповнювався зразками поетич­ного сцієнтизму (триптих «Металеві віхи», «Радіо», «Меду- іа актинія», поеми «Асканія Нова», «Органи філармонії» тощо), де предметом художнього осмислення були не тіль­ки технічні пристрої, але і явища природи та людської ку­льтури.

Прагнучи піднести рідне поетичне слово до рівня запи­тів сучасності, В. Поліщук великі надії покладав на вер­лібр як, на його думку, єдину віршовану систему, здатну передати стрімку ритміку нової доби. Формула «урбанізм, індустріалізація побуту, життя висунули верлібр» — стриж­нева для «динамічного конструктивізму» В. Поліщука. Во­на виявилась і його «ахіллесовою п’ятою». Всупереч дома­ганням авангардиста літературна практика довела, що верлібр — не універсальна віршована форма і тому не мо­же бути раз і назавжди припнутою до тої чи тої течії або теми. Та й сам поет не дотримувався проголошеної ним де­кларації. У доробку його знаходимо «Кострубатий сонет», «Газель», вірші з класичним ямбом та з дотриманням обо­в’язкового римування («Осінь за містом», «Незрівнянна» та ін.), поеми «Ярина Курнатовська», «Пацанок», «Дума про Бармашиху», створені на основі класичної та народної версифікацій. Вказуючи на джерела свого верлібру (ліри­ка У. Уїтмена, Е. Верхарна, А. Рембо, Й. Бехера, В. Ма- яковського, Ш. Вільдрака, Ж- Дюамеля), він на перше міс­це висував український фольклор, зокрема народну пісню.

Віршовані верлібри склали основу першої збірки В. По­ліщука «Сонячна міць» (1920), з якою він по-справжньому увійшов в українську літературу. Вони засвідчили відпо­відність цієї форми його поетичній натурі, підвладній роз­бурханим стихіям асоціацій, невпинній зливі образів. У цій формі поет спромігся якнайповніше реалізувати можливо­сті свого таланту, перейнявшись радістю подолання опору словесного матеріалу. Імпульсивний темперамент В. Полі­щука, всупереч деклараціям «динамічного конструктивіз­му», поцяткованим гаслами утилітаризму та беземоційнос- ті, доцільності та прозаїзації поетичного мовлення, долав межі суто авангардистських настанов. Про це свідчать пе­редовсім його пейзажні замальовки, написані як полемічний «прийом», спрямований проти позицій «волошкових», тоб­то традиційних поетів, творчість яких він вважав анахро­нічною в добу індустріалізації. Любов до світу, його барв і згуків («Літом», «Асонанс»), захоплення його невичерп­ним розмаїттям і таємничістю («На мавський Великдень»), мариністичні акварелі («Піна», «На морі») та багато ін­ших — усе це здається, на перший погляд, несподіваним


299

 

для запеклого авангардиста. О. Білецький, рецензуючи збірку «Радіо в житах» (1923), найдовершенішими вважав поетичні пейзажі («Цвіркуни», «Лан», «Хуга»), які «по своїй музичності й глибокому чуттю, можливо, не уступ­лять» П. Тичині1. «Як простими словами Про солов’їні ро­коти писать?» — це далеко не риторичне питання непокоїло В. Поліщука, котрий за всієї симпатії до «естетики» ма­шин відчував і небезпеку порушення одвічної єдності лю­дини й природи.

Мистецька позиція В. Поліщука досить неоднозначна, невіддільна од драматичного літературно-художнього кон­тексту 20-х років, перейнята «симптомами» авангардизму, художнього етикету якого він постійно дотримувався, вва­жаючи себе «революціонером» у поезії, де зрікаються тра­дицій в ім’я творення абсолютно нових якостей, не прихо­вував свого пафосу заперечення: «…приємно руйнувати якість норми, що закосніли, що в’яжуть волю людини, при­ємно звільняти суспільство од забобонів як життєвих, так і літературних» (86). У дусі естетики «лівих» В. Поліщук закликав «одгетькувати якомога рішучіш «селосовані» (О. Вишня) традиції дотеперішньої української культу­ри»2. Відомі його нетолерантні випади проти П. Тичини, що викликали гостру реакцію М. Хвильового (памфлет «Ахтанабіль сучасності…»), котрий застерігав полеміста від необдуманих і зухвалих критичних випадів. Як не па­радоксально, «поет був тісно й міцно пов’язаний з народно­пісенною традицією своєї вітчизни і йому були близькими благородні традиції Шевченка і Франка»3. Йдеться пе­редовсім про такі його твори, як «Франко у труні», «Ско­ворода» та ін. Це підтверджують і щоденникові записи В. Поліщука, фрагменти листів до дружини. «Тарас Шев­ченко [мене] піднімає,— читаємо його нотатки від 31 бе­резня 1922 р.,— Леся Українка і Коц [юбинський] для мене зорять. Тич[ина] каже, що я од К [оцюбин] ського вийшов, і я готов згодитись» (15). Захоплюється він філософською лірикою Ф. Тютчева та Е. Верхарна («Один Тютчев дійсно геній та ще Верхарн»— 132), перебуває під великим вра­женням від роману Л. Толстого «Війна і мир» («Ах, який геній!» — 167), творів О. Бальзака («Прочитав я Бальзака і — відчув повну силу майстерності» — 219) тощо.

Суперечливе ставлення В. Поліщука до художньої спад­щини, до творчості сучасників — типове для авангардистів.


1 Див.: Червоний шлях. 1923. № 4—5. С. 249.


*  Полііцук В. Літературний авангард. X., 1926. С. 12.


3  Гринберг И. Творчество Валериана Полищука // Полищук В. Из- браняое. М., 1958. С. 13.


300

 

Нони, одержимі й непримиренні, виростали з класики і на- иіть у своєму запальному її запереченні залежали від неї. Та й не вона власне дратувала їх, а каламутні хвилі елі- ппгства та провінційщини, що заливали простори україн-

<і.кої лірики 20-х рр., і їм вони силкувалися протиставити нові, так їм здавалося, нікому ще не знані форми. Водночас па естетичних поглядах В. Поліщука позначились і його суб’єктивні риси. Для нього творчий процес поставав як ненастанне змагання митців, не позбавлене спортивного азарту, постійної гри. Поетові ввижалося, що він «перега­няє» С. Єсеніна чи П. Тичину, і тут же сахається: «Да про­стять мені це невелике і недивне для юноші зухвальство» (15). У стосунках з письменниками йому подеколи шкодили не так авангардистські концепції, як гіпертрофоване често­любство, прагнення поширити «динамічний конструктивізм» на всю літературу, тобто по-своєму уніфікувати її, нав’я­зати власний стиль іншим письменникам, яких він у поле­мічному запалі проголошував несучасними й неперспектив­ними, в чому гірко помилявся. На шастя, домагання В. Поліщука залишилися нереалізовані, хоча тенденція ви­явилась надто життєздатною і згодом виявила себе у піве- ляторській формі соцреалізму.

Складну еволюцію пережив В. Поліщук від вторинних учнівських переспівів до усвідомлення потреби торувати нові шляхи української лірики, від неортодоксального «Гро­на» та організації пролетарських письменників «Гарт» до «динамічного конструктивізму» з малочисельними прихиль­никами (О. Левада, Л. Чернов-Малошийченко, Р. Троянкер, В. Ярина та ін.), названих «авангардівцями» (од видання «Авангард», 1928—1929), які протистояли футуристам. У 30-ті роки В. Поліщук критично ставився до своїх по­передніх авангардистських захоплень, називав їх «роман­тичними».

Наприкінці 1934 р. поет був заарештований, засланий на Соловки, де загинув у 1937 р.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.