ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Майк Йогансен (1896—1937)

Творча доля М. Г. Йогансена — поета, прозаїка, жур­наліста, перекладача, філолога — не була винятковою для доби духовного відродження в Україні у 20-ті роки. А проте особистістю він був колоритною. Народився у Харкові, в сім’ї вчителя німецької мови, котрий був нащадком швед­


301

 

ського переселенця та дочки старобільського козака; на­вчався в гімназії та на класичному відділі філологічного факультету Харківського університету. Людина високої освіти, знавець мов, М. Йогансен був активним учасником таких важливих державних акцій, як ліквідація неписьмен­ності та українізація. Укладений ним посібник з україн­ської мови, незважаючи на певні недоліки, здобув при­хильний відгук громадськості. Багатогранні філологічні захоплення М. Йогансена позначилися і на його літера­турній діяльності, зокрема поетичній. Критика часто на­зивала його «ювеліром форми» (І. Дніпровський), «юве­ліром звукосполучень» (А. Лейтес), «чудовим майстром алітерацій» (С. Крижанівський).

«Року 1918-го почав писати вірші українською мовою»,— згадував М. Йогансен’. Цьому сприяли, напевне, трагічні катаклізми громадянської війни, передовсім криваві роз­прави, які вчинили Муравйов та денікінці.

Віршам молодого поета був властивий мотив мрійних «островів хмар», щось на зразок «білих островів» раннього М. Рильського, слушно названий О. Білецьким «запізнілим романтизмом». Проте потужна течія революційних пере­творень швидко «перемагнітила» М. йогансена. Сповнений сподіваннями на національне та соціальне оновлення, поет відчував приплив творчих сил. Не випадково один із цик­лів його першої поетичної збірки «Д’горі» (1921) мав на­зву «Скоро forte», відтворюючи напругу очікування нового й незвіданого, мажорну динаміку, суголосну ритмам рево­люційної дійсності. Ця книжка поезій засвідчувала загаль­ний рух тодішньої творчої думки від умовно-романтичних інтонацій до повнозвуччя духовного ренесансу. На користь цього говорить порівняння її з поетичними добірками на сторінках журналу «Шляхи мистецтва», перейнятими ре­волюційним пафосом, планетарністю художнього тракту­вання суспільних подій, чи з циклом П. Тичини «В косміч­ному оркестрі» і поемами В. Еллана-Блакитного «Електра», В. Сосюри «Навколо» та іншими.

Сприймаючи революцію як джерело нового життєтво- рення, М. йогансен водночас з великою тривогою придив­лявся до тих непримиренно конфронтаційних тенденцій, які трагічно розколювали народи, втягували їх у вир брато­вбивчої війни. Трагічні лунарні мотиви не випадкові в його тогочасній ліриці: «У дахів іржавім колоссю Никає місяць кривавий. Удосвіта серп укосить Молоду зів’ялу отаву…»


1   Автобіографія та бібліографічні відомості. Відділ рукописів ДНБ АН України ім. Вернадського, архів Лі. А. Плевако (ф. XXVII, № 977).


3*2

 

І нори, в яких поставала трагічна правда громадянської нКІпи, близькі до подібних поезій П. Тичини («Зразу ж .-?а і лом»), Є. ГІлужника (зб. «Дні»), Д. Фальківського (зб. Обрії», «На пожарищі»), дали підстави румунській до­слідниці української літератури М. Ласло-Куцюк говорити про «катастрофізм» світобачення поета котрий відчував над собою фатальну тінь «Мертвого крижня» — реальних ф.чнтасмагорій 30-х рр.: «Крила йому свистять залізні, 1 >ливом повні потужні жили. Він летить — і пізні Птахи ховають голови під крила».

А втім, М. Иогансен ніколи, навіть у найскрутніші хви­лини, не був схильний до песимізму. Великий життєлюб, нін захоплювався розмаїттям довколишнього світу, жадіб­но вбирав у себе різноголосу, стобарвну життєву енергію, що тисла зівсебіч:

Ах життя моє — кругле, як м’яч.

Пружне й палюче — як любов.

Палай. Злітай. Смійся. Плач.

Цілуй дужче, знов і знов.

(«Ах життя моє дороге

Таким він був у житті — оптиміст, витівник, спортсмен. Таким він був і в літературі. Принциповий противник будь- яких регламентацій, М. Йогансен прагнув широти й сво­боди творчого самовиявлення, плекаючи віру в невпинне оновлення дійсності й висуваючи на перше місце в цьому процесі активну, повноцінну особистість. Є всі підстави розглядати його художню діяльність за типом світовідчу­вання, в річищі романтичної стильової течії, поряд із В. Чумаком, В. Елланом-Блакитним, Ю. Яновським,

О. Влизьком та іншими митцями.

Щоправда, сам письменник ставився до романтизму, його «мікроскопічної» сили впливу скептично, навіть нази­вав його назадництвом, але все це було в дусі 20-х років. Можна погодитися з думкою, що «романтичне сприйняття дійсності поєднувалося у поета з найтверезішим реаліз­мом» 2,— як пише С. Крижанівський. Реалістичне змуж­ніння романтика М. йогансена відбувалося від збірки до збірки, яким він давав символічні назви. Етапною після «Д’горі» стала книжка «Кроковеє коло» (1923), назва і зміст якої асоціюються з весняним оновленням землі, з піс- нями-веснянками, їх невловимим переходом від реального


1  Див.: Ласло-Куцюк М. Шукання форми: Нариси з української літератури XX ст. Бухарест: Критеріон, 1980. С. 27—32.


2    Крижанівський С. Майк Йогансен//День поезії. К-, 1967. С. 290—291.


303

 

до поетично-ідеалізованого. Звертаючись до невичерпних фольклорних джерел, М. Йогансен переосмислює їх у світ­лі ренесансних ідей. Відома народно-поетична метафора «крокового колеса» зазнає значної трансформації, набу­ваючи космічного виміру: «У безмежній пустій порожнечі Позначилось кроковеє коло і вийшло з туману по плечі».

Поетична збірка «Ясен» (1929), що з’явилася після кни­жок «Революція» (1923) та «Доробок» (1924), виявляла нову якість творчих пошуків М. Йогансена і, за свідчен­ням критиків, стала «однією з віх, що показують напря­мок розвитку української поезії» ]. Очевидно, тут є певне перебільшення, але безперечно книжка «Ясен» була по­значена рисами, властивими як загальному спрямуванню тогочасної поезії, так і оновленому світоприйняттю поета, якого дедалі більше вабила «романтика буднів». Зазна­чаючи, що «велич революції вимагає грандіозних образів», він у статті «Елементарні закони версифікації (віршуван­ня)» висловлює своє розуміння засобів гіперболізації, на­голошуючи на тому, що «конкретність, близькість до життя з передумовою живої поезії»2.

Поет великого міста, М. Йогансен уникав гіперболізо­ваного урбанізму, притаманного, скажімо, панфутуристам. Про неприйняття їхньої естетичної платформи він неодно­значно заявив разом з М. Хвильовим та В. Сосюрою в «Універсалі», яким відкривався альманах «Жовтень» (1921). Техніка, на його думку, має сприяти збагаченню людської духовності, як про це мовиться у полемічно за­гостреному вірші «Машина мріє», написаному класични­ми терцинами. То була творча полеміка, спроба довести, що урбанізована сучасність може знаходити своє художнє трактування в розмаїтих поетичних формах, а не лише у верлібрах чи дольниках, як вважали представники «ліфу» чи «динамізму-спіралізму».

Пошуки М. Йогансеном нових засобів зображальної виразності приводили до збагачення внутрішніх ресурсів українського вірша. Рішуче виступаючи проти епігонсько­го версифікаторства (В. Алешко) чи небезпечної прозаїза- ції поезії (В. Поліщук), М. Йогансен послідовно обстою­вав принципи милозвучності в ліриці, кохався в звукопи­сах, створював звукові метафори («Над вигулом вулиць, Над тремтом трамваїв», або ж «За водами — заводи»). Однак звукописна культура, якою він бездоганно володів,


1   Лейтес А. Три книжки//Література. Наука. Мистецтво. 1924. 25 листоп.


2    Червоний шлях. 1923. № 2. С. 116.


304

 

не стала суто філологічним захопленням, не правила за самоціль («І птиці летять», «Ось їду по рейці і хитаюсь», Романс», «Вечір» тощо). «І в віршах своїх, і в прозі, і в ісоретичних статтях неуклінно старався підняти українсь­ке слово до європейського рівня»,— писав М. Иогансен в Автобіографії…», орієнтуючись на гасла «літературної дискусії» 1925—1928 рр.

Пошуки гармонії традиційних і нових форм віршування позначилися майже на всьому поетичному доробку М. Йо- гансена. Одним із типових щодо цього віршів є «Вікно .’іимового вагона», в якому автор вдався до графічної де­формації ямба, нерегламентованої почерговості нерівно- стопних рядків, наближення рими до оказіональних меж, підведення її під логічний наголос усередині рядка, до ак­тивізації інструментовки. Ці формотворчі заходи динамі- зували поетичне мовлення, передаючи внутрішню схвильо­ваність ліричного героя. Традиційні романтичні образи (місяць — зорі — туман — зимова ніч), не втрачаючи своєї таємничості, зазнають певної трансформації під поглядом поета-урбаніста, що вихоплює їх з нестримного потоку вражень. Динамічний пейзаж має філософський підтекст: все минуще, незабаром «вечір, витре 3 усесвіту історію снігів», скрізь панує оновлення природи, стверджується вічне через миттєве. Тож прекрасна кожна мить. Предмети зображення неначе перетікають один в одний, як «той ча­бан, що десь увечері гука. Перетворивсь на теплу і сонну птицю». Це, так би мовити, неідентична ідентичність, що становить основу йогансенівської метафори з характер­ною для неї акварельною розмитістю імпресіоністичного кшталту.

М. Йогансена подеколи називали поетом «розумового стильового експериментування» (Ф. Якубовський). На на- шу думку, мають рацію А. Лебідь, і М. Рильський, які вважали, що «в особистій ліриці М. Йогансен показав більше безпосередності» !, а разом з тим і «тонкої словес­ної музики». Иро це писала також Л. Старинкевич у ре­цензії на збірку «Ясен»: «Емоційно-лірична сторона вияви­лась… ледве чи не виразніше, аніж інтелектуальна» 2.

І хоча М. Иогансен іронічно називав свою лірику, на­самперед пейзажну, «сільськогосподарським періодом» творчості, що має замінитися «індустріальним». Вірші на штаб «Добуваєм метал», «Весна на заводі», «Завтра знову


1    Лебідь А., Рильський М. За 25 літ: Літ. хрестоматія. К-, 1926.

С. 379.


2    Старинкевич Л. (Рец. на зб. М. йогансена <Май» // Червоний шлях. 1930. № 14. С. 188.


305

 

до верстату» та інші, як і збірка «Балади про війну і від­будову» (1933), написані на межі 20—30-х під грубим тис­ком на мистецтво вульгарно-соціологічних тенденцій, ви­явились прикрою невдачею. Саме в пейзажній та інтимній ліриці він без декларацій, виключно художніми засобами доводив, що ренесансне оновлення світу сприяє розкріпа­ченню людського духу, гармонії думок і почуття. Як і В. Сосюра, М. Йогансен звертався до «вічних» тем, зокре­ма теми любові, незважаючи на її тогочасну «буржуаз- ність». Інтимна лірика М. Йогансена розкриває любов як одну з основ духовного багатства людини, змальовує її, вдаючись до певної поетичної гіперболізації, як от у вірші «Поетова весна»: «Всяка хмара в березні любов», «Всяка вулиця веде до тих дверей, Де я не посмію подзвонить…» Це високе почуття для поета рівнозначне потужному під­несенню внутрішніх моральних сил, суголосних довколиш­ній, шляхетно екзотизованій дійсності: весняному наваль­ному дощу, схвильованому вітру, невпинному міському ритму.

Своєрідність поетичного доробку М. Йогансена схарак­теризував О. Білецький: «М. йогансен… довго і наполег­ливо працює над віршем, що цікавить його й теоретично; майстерно вводить в обіг слова, несправедливо забуті або невикористовувані поетами, і вміє знаходити проникливі та бентежні вирази як для загальних («Комуна»), так і для особистих («Сонатина») почуттів» Проте в умовах класової боротьби, що механічно переносилась і на літе­ратурні терени, критика дедалі частіше засуджувала пред­ставників романтизму як речників «ідеалізованого» мето­ду в літературі. Тож не дивно, що М. Шеремет, поціно­вуючи збірку М. йогансена «Ясен», називає її автора «останнім із могікан» романтизму, висловлює сумнів щодо естетичної вартості його лірики й проголошує досить ти­повий на ті часи вирок: «Ми вважаємо за злочин і реак­ційність написати такі вірші сьогодні» 2. Історичну неспро­можність цих присудів повного мірою виявляємо сьогодні. У кращих своїх творах М. Йогансен зумів передати дух відродження національної та соціальної свідомості народу.

І все ж на творчому шляху поета траплялися й прикрі ідейно-естетичні втрати, які можна пояснити самими умо­вами становлення нового мистецтва. Непогамовний потяг поета до експериментаторства, навіть ексцентричності ви­


1   Белецкий А. Новая украинская лирика // Антология украинской поэзии в русских переводах. 1924. С. 60.


2    Молодняк. 1930. № 2. С. 152—153.


306

 

кликав і різку, в чомусь справедливу критику його творчо­сті, зокрема його «захоплення» конструктивізмом.

У біографічних нотатках М. Иогансен зазначав: «Склав маніфеста для збірника «Жовтень» («Універсал») у кон­структивістському дусі… у «Шляхах мистецтва» знову пи­сав «конструктивістські статті», будучи абсолютно незна­йомим з тодішнім конструктивізмом і вкладаючи в нього свій зміст». Певна річ, романтично імпульсивний М. Йо- гансен з його довірою до розкутої творчої уяви, не міг серйозно поділяти настанови літератури «нової діловито­сті», культивованої конструктивістами. Протиставлення абсолютної користі і здобутків техніки життєвій красі, до­кументальної схеми — поезії швидше було характерне для В. Поліщука, ніж для М. Йогансена, хоча поезія останньо­го й «інкрустована» елементами авангардизму. І коли ав­тор «Крокового кола» називав конструктивізм «мистецтвом переходової доби», то в цьому визначенні було стільки ж слушності, як і в «пролетарському імпресіонізмі» І. Кули­ка чи «неореалізмі пролетарського змісту» раннього В. По­ліщука.

Треба сказати, що подібні «екскурси» в теорію найменш позначилися на творчості М. Йогансена, хіба що відбилися в його літературознавчих студіях, зокрема в книжці «Як будується оповідання» (1928), у якій рецензенти побачили «нігілізм в найгіршому розумінні слова плюс спрощення, вульгаризацію». Знаючи нахил М. Йогансена до парадок­сальних суджень, його вміння несамохіть «розіграти» опо­нента, любов до містифікацій, можна припустити, що ця робота — звичайна пародія на тогочасну вульгарно-соціо­логічну теоретичну продукцію, йринаймні, не варто вести мову про якесь «своєрідне євангеліє» українських форма­лістів» !. Адже в «Автобіографії та бібліографічних відо­мостях», написаних спеціально для М. Илевако, М. Йоган- сен не згадав видання «Як будується оповідання», можливо, не вважаючи його гідним уваги, як і повість «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» (1925, підписану псевдонімом В. Вецеліус). Там, де проза М. йогансена не цурається поетичної стихії, вона звучить природно, як, скажімо, «Подорож ученого доктора Леонардо і його май­бутньої коханки Альчести у Слобожанську Швейцарію» (1930). Повість побудована на загостреному, віртуозно складеному сюжеті, засвідчує прагнення автора запровади­ти в українській літературі нові жанрові різновиди, фа­бульні прийоми, зокрема, запозичені із зарубіжної беле-


1 Смолич Ю. Розповідь про неспокій. К-, 1968. С. 121.


397

 

тристики (Е. По, О’Генрі, Г. Уелса та інших письменників, яких М. Йогансен перекладав). Було б несправедливим не помічати в таких експериментах, якими, до речі, захоплю­валися і Г. Шкурупій, і О. Слісаренко, і Ю. Смолич, і М. Яловий та ін., раціонального зерна, пошуку нових сти­льових резервів, сміливого схрещення різних стильових на­чал, зародків умовно алегоричної чи й «химерної прози», що згодом по-різному проявиться у творчості сучасних письменників В. Шевчука, В. Дрозда чи В. Земляка. Про­йняті поезією й нариси М. Йогансена, а «Подорож у Да­гестан» (1933) буквально пересипана віршами.

Відомо, що М. Йогансен покладав великі надії на про­зу, розглядаючи роботу в поезії як «юнацьку спробу», вва­жаючи лірику «недовговічною та ефемерною», мріяв на­писати «велике полотно» про Харків, про «індустріальне оновлення» велетенського міста. Проте, якщо не брати до уваги прозових творів для дітей, талант М. Йогансена розкрився з найбільшою силою там, де він найменше спо­дівався,— не у великій прозі чи в теорії літератури, а в поезії, яку він, до речі, писав до кінця життя. Втім, пись­менник не міг не усвідомлювати, що власне на терені лі­рики відбулася ного художня еволюція, яку він сформу­лював так: «…від стихійної романтики юнацьких літ че­рез манівці романтики чистого слова, до балад учасника соціальної будови» ‘. Як на нашу думку, рух його поезії спрямовувався від умовної романтики «островів хмар», до спалахів романтичного космізму і, нарешті, до інтимізо­ваної «романтики буднів». Що ж до «балад учасника соці­альної будови», то тут М. йогансен не уникнув ілюстрації сюжетів громадянської війни, римування політичних гасел, слідом за якими надходила пора, коли оспівана М. йогансеном комуна перетворювалася на «казарму», а над поетом і його поколінням зависнув «мертвий крижень» сталінізму.

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.