Творча доля М. Г. Йогансена — поета, прозаїка, журналіста, перекладача, філолога — не була винятковою для доби духовного відродження в Україні у 20-ті роки. А проте особистістю він був колоритною. Народився у Харкові, в сім’ї вчителя німецької мови, котрий був нащадком швед |
301 |
ського переселенця та дочки старобільського козака; навчався в гімназії та на класичному відділі філологічного факультету Харківського університету. Людина високої освіти, знавець мов, М. Йогансен був активним учасником таких важливих державних акцій, як ліквідація неписьменності та українізація. Укладений ним посібник з української мови, незважаючи на певні недоліки, здобув прихильний відгук громадськості. Багатогранні філологічні захоплення М. Йогансена позначилися і на його літературній діяльності, зокрема поетичній. Критика часто називала його «ювеліром форми» (І. Дніпровський), «ювеліром звукосполучень» (А. Лейтес), «чудовим майстром алітерацій» (С. Крижанівський).
«Року 1918-го почав писати вірші українською мовою»,— згадував М. Йогансен’. Цьому сприяли, напевне, трагічні катаклізми громадянської війни, передовсім криваві розправи, які вчинили Муравйов та денікінці. Віршам молодого поета був властивий мотив мрійних «островів хмар», щось на зразок «білих островів» раннього М. Рильського, слушно названий О. Білецьким «запізнілим романтизмом». Проте потужна течія революційних перетворень швидко «перемагнітила» М. йогансена. Сповнений сподіваннями на національне та соціальне оновлення, поет відчував приплив творчих сил. Не випадково один із циклів його першої поетичної збірки «Д’горі» (1921) мав назву «Скоро forte», відтворюючи напругу очікування нового й незвіданого, мажорну динаміку, суголосну ритмам революційної дійсності. Ця книжка поезій засвідчувала загальний рух тодішньої творчої думки від умовно-романтичних інтонацій до повнозвуччя духовного ренесансу. На користь цього говорить порівняння її з поетичними добірками на сторінках журналу «Шляхи мистецтва», перейнятими революційним пафосом, планетарністю художнього трактування суспільних подій, чи з циклом П. Тичини «В космічному оркестрі» і поемами В. Еллана-Блакитного «Електра», В. Сосюри «Навколо» та іншими. Сприймаючи революцію як джерело нового життєтво- рення, М. йогансен водночас з великою тривогою придивлявся до тих непримиренно конфронтаційних тенденцій, які трагічно розколювали народи, втягували їх у вир братовбивчої війни. Трагічні лунарні мотиви не випадкові в його тогочасній ліриці: «У дахів іржавім колоссю Никає місяць кривавий. Удосвіта серп укосить Молоду зів’ялу отаву…» |
1 Автобіографія та бібліографічні відомості. Відділ рукописів ДНБ АН України ім. Вернадського, архів Лі. А. Плевако (ф. XXVII, № 977). |
3*2 |
І нори, в яких поставала трагічна правда громадянської нКІпи, близькі до подібних поезій П. Тичини («Зразу ж .-?а і лом»), Є. ГІлужника (зб. «Дні»), Д. Фальківського (зб. Обрії», «На пожарищі»), дали підстави румунській дослідниці української літератури М. Ласло-Куцюк говорити про «катастрофізм» світобачення поета котрий відчував над собою фатальну тінь «Мертвого крижня» — реальних ф.чнтасмагорій 30-х рр.: «Крила йому свистять залізні, 1 >ливом повні потужні жили. Він летить — і пізні Птахи ховають голови під крила».
А втім, М. Иогансен ніколи, навіть у найскрутніші хвилини, не був схильний до песимізму. Великий життєлюб, нін захоплювався розмаїттям довколишнього світу, жадібно вбирав у себе різноголосу, стобарвну життєву енергію, що тисла зівсебіч: Ах життя моє — кругле, як м’яч. Пружне й палюче — як любов. Палай. Злітай. Смійся. Плач. Цілуй дужче, знов і знов. («Ах життя моє дороге Таким він був у житті — оптиміст, витівник, спортсмен. Таким він був і в літературі. Принциповий противник будь- яких регламентацій, М. Йогансен прагнув широти й свободи творчого самовиявлення, плекаючи віру в невпинне оновлення дійсності й висуваючи на перше місце в цьому процесі активну, повноцінну особистість. Є всі підстави розглядати його художню діяльність за типом світовідчування, в річищі романтичної стильової течії, поряд із В. Чумаком, В. Елланом-Блакитним, Ю. Яновським, О. Влизьком та іншими митцями. Щоправда, сам письменник ставився до романтизму, його «мікроскопічної» сили впливу скептично, навіть називав його назадництвом, але все це було в дусі 20-х років. Можна погодитися з думкою, що «романтичне сприйняття дійсності поєднувалося у поета з найтверезішим реалізмом» 2,— як пише С. Крижанівський. Реалістичне змужніння романтика М. йогансена відбувалося від збірки до збірки, яким він давав символічні назви. Етапною після «Д’горі» стала книжка «Кроковеє коло» (1923), назва і зміст якої асоціюються з весняним оновленням землі, з піс- нями-веснянками, їх невловимим переходом від реального |
1 Див.: Ласло-Куцюк М. Шукання форми: Нариси з української літератури XX ст. Бухарест: Критеріон, 1980. С. 27—32. |
2 Крижанівський С. Майк Йогансен//День поезії. К-, 1967. С. 290—291. |
303 |
до поетично-ідеалізованого. Звертаючись до невичерпних фольклорних джерел, М. Йогансен переосмислює їх у світлі ренесансних ідей. Відома народно-поетична метафора «крокового колеса» зазнає значної трансформації, набуваючи космічного виміру: «У безмежній пустій порожнечі Позначилось кроковеє коло і вийшло з туману по плечі».
Поетична збірка «Ясен» (1929), що з’явилася після книжок «Революція» (1923) та «Доробок» (1924), виявляла нову якість творчих пошуків М. Йогансена і, за свідченням критиків, стала «однією з віх, що показують напрямок розвитку української поезії» ]. Очевидно, тут є певне перебільшення, але безперечно книжка «Ясен» була позначена рисами, властивими як загальному спрямуванню тогочасної поезії, так і оновленому світоприйняттю поета, якого дедалі більше вабила «романтика буднів». Зазначаючи, що «велич революції вимагає грандіозних образів», він у статті «Елементарні закони версифікації (віршування)» висловлює своє розуміння засобів гіперболізації, наголошуючи на тому, що «конкретність, близькість до життя з передумовою живої поезії»2. Поет великого міста, М. Йогансен уникав гіперболізованого урбанізму, притаманного, скажімо, панфутуристам. Про неприйняття їхньої естетичної платформи він неоднозначно заявив разом з М. Хвильовим та В. Сосюрою в «Універсалі», яким відкривався альманах «Жовтень» (1921). Техніка, на його думку, має сприяти збагаченню людської духовності, як про це мовиться у полемічно загостреному вірші «Машина мріє», написаному класичними терцинами. То була творча полеміка, спроба довести, що урбанізована сучасність може знаходити своє художнє трактування в розмаїтих поетичних формах, а не лише у верлібрах чи дольниках, як вважали представники «ліфу» чи «динамізму-спіралізму». Пошуки М. Йогансеном нових засобів зображальної виразності приводили до збагачення внутрішніх ресурсів українського вірша. Рішуче виступаючи проти епігонського версифікаторства (В. Алешко) чи небезпечної прозаїза- ції поезії (В. Поліщук), М. Йогансен послідовно обстоював принципи милозвучності в ліриці, кохався в звукописах, створював звукові метафори («Над вигулом вулиць, Над тремтом трамваїв», або ж «За водами — заводи»). Однак звукописна культура, якою він бездоганно володів, |
1 Лейтес А. Три книжки//Література. Наука. Мистецтво. 1924. 25 листоп. |
2 Червоний шлях. 1923. № 2. С. 116. |
304 |
не стала суто філологічним захопленням, не правила за самоціль («І птиці летять», «Ось їду по рейці і хитаюсь», Романс», «Вечір» тощо). «І в віршах своїх, і в прозі, і в ісоретичних статтях неуклінно старався підняти українське слово до європейського рівня»,— писав М. Иогансен в Автобіографії…», орієнтуючись на гасла «літературної дискусії» 1925—1928 рр.
Пошуки гармонії традиційних і нових форм віршування позначилися майже на всьому поетичному доробку М. Йо- гансена. Одним із типових щодо цього віршів є «Вікно .’іимового вагона», в якому автор вдався до графічної деформації ямба, нерегламентованої почерговості нерівно- стопних рядків, наближення рими до оказіональних меж, підведення її під логічний наголос усередині рядка, до активізації інструментовки. Ці формотворчі заходи динамі- зували поетичне мовлення, передаючи внутрішню схвильованість ліричного героя. Традиційні романтичні образи (місяць — зорі — туман — зимова ніч), не втрачаючи своєї таємничості, зазнають певної трансформації під поглядом поета-урбаніста, що вихоплює їх з нестримного потоку вражень. Динамічний пейзаж має філософський підтекст: все минуще, незабаром «вечір, витре 3 усесвіту історію снігів», скрізь панує оновлення природи, стверджується вічне через миттєве. Тож прекрасна кожна мить. Предмети зображення неначе перетікають один в одний, як «той чабан, що десь увечері гука. Перетворивсь на теплу і сонну птицю». Це, так би мовити, неідентична ідентичність, що становить основу йогансенівської метафори з характерною для неї акварельною розмитістю імпресіоністичного кшталту. М. Йогансена подеколи називали поетом «розумового стильового експериментування» (Ф. Якубовський). На на- шу думку, мають рацію А. Лебідь, і М. Рильський, які вважали, що «в особистій ліриці М. Йогансен показав більше безпосередності» !, а разом з тим і «тонкої словесної музики». Иро це писала також Л. Старинкевич у рецензії на збірку «Ясен»: «Емоційно-лірична сторона виявилась… ледве чи не виразніше, аніж інтелектуальна» 2. І хоча М. Иогансен іронічно називав свою лірику, насамперед пейзажну, «сільськогосподарським періодом» творчості, що має замінитися «індустріальним». Вірші на штаб «Добуваєм метал», «Весна на заводі», «Завтра знову |
1 Лебідь А., Рильський М. За 25 літ: Літ. хрестоматія. К-, 1926. С. 379. |
2 Старинкевич Л. (Рец. на зб. М. йогансена <Май» // Червоний шлях. 1930. № 14. С. 188. |
305 |
до верстату» та інші, як і збірка «Балади про війну і відбудову» (1933), написані на межі 20—30-х під грубим тиском на мистецтво вульгарно-соціологічних тенденцій, виявились прикрою невдачею. Саме в пейзажній та інтимній ліриці він без декларацій, виключно художніми засобами доводив, що ренесансне оновлення світу сприяє розкріпаченню людського духу, гармонії думок і почуття. Як і В. Сосюра, М. Йогансен звертався до «вічних» тем, зокрема теми любові, незважаючи на її тогочасну «буржуаз- ність». Інтимна лірика М. Йогансена розкриває любов як одну з основ духовного багатства людини, змальовує її, вдаючись до певної поетичної гіперболізації, як от у вірші «Поетова весна»: «Всяка хмара в березні любов», «Всяка вулиця веде до тих дверей, Де я не посмію подзвонить…» Це високе почуття для поета рівнозначне потужному піднесенню внутрішніх моральних сил, суголосних довколишній, шляхетно екзотизованій дійсності: весняному навальному дощу, схвильованому вітру, невпинному міському ритму.
Своєрідність поетичного доробку М. Йогансена схарактеризував О. Білецький: «М. йогансен… довго і наполегливо працює над віршем, що цікавить його й теоретично; майстерно вводить в обіг слова, несправедливо забуті або невикористовувані поетами, і вміє знаходити проникливі та бентежні вирази як для загальних («Комуна»), так і для особистих («Сонатина») почуттів» Проте в умовах класової боротьби, що механічно переносилась і на літературні терени, критика дедалі частіше засуджувала представників романтизму як речників «ідеалізованого» методу в літературі. Тож не дивно, що М. Шеремет, поціновуючи збірку М. йогансена «Ясен», називає її автора «останнім із могікан» романтизму, висловлює сумнів щодо естетичної вартості його лірики й проголошує досить типовий на ті часи вирок: «Ми вважаємо за злочин і реакційність написати такі вірші сьогодні» 2. Історичну неспроможність цих присудів повного мірою виявляємо сьогодні. У кращих своїх творах М. Йогансен зумів передати дух відродження національної та соціальної свідомості народу. І все ж на творчому шляху поета траплялися й прикрі ідейно-естетичні втрати, які можна пояснити самими умовами становлення нового мистецтва. Непогамовний потяг поета до експериментаторства, навіть ексцентричності ви |
1 Белецкий А. Новая украинская лирика // Антология украинской поэзии в русских переводах. 1924. С. 60. |
2 Молодняк. 1930. № 2. С. 152—153. |
306 |
кликав і різку, в чомусь справедливу критику його творчості, зокрема його «захоплення» конструктивізмом.
У біографічних нотатках М. Иогансен зазначав: «Склав маніфеста для збірника «Жовтень» («Універсал») у конструктивістському дусі… у «Шляхах мистецтва» знову писав «конструктивістські статті», будучи абсолютно незнайомим з тодішнім конструктивізмом і вкладаючи в нього свій зміст». Певна річ, романтично імпульсивний М. Йо- гансен з його довірою до розкутої творчої уяви, не міг серйозно поділяти настанови літератури «нової діловитості», культивованої конструктивістами. Протиставлення абсолютної користі і здобутків техніки життєвій красі, документальної схеми — поезії швидше було характерне для В. Поліщука, ніж для М. Йогансена, хоча поезія останнього й «інкрустована» елементами авангардизму. І коли автор «Крокового кола» називав конструктивізм «мистецтвом переходової доби», то в цьому визначенні було стільки ж слушності, як і в «пролетарському імпресіонізмі» І. Кулика чи «неореалізмі пролетарського змісту» раннього В. Поліщука. Треба сказати, що подібні «екскурси» в теорію найменш позначилися на творчості М. Йогансена, хіба що відбилися в його літературознавчих студіях, зокрема в книжці «Як будується оповідання» (1928), у якій рецензенти побачили «нігілізм в найгіршому розумінні слова плюс спрощення, вульгаризацію». Знаючи нахил М. Йогансена до парадоксальних суджень, його вміння несамохіть «розіграти» опонента, любов до містифікацій, можна припустити, що ця робота — звичайна пародія на тогочасну вульгарно-соціологічну теоретичну продукцію, йринаймні, не варто вести мову про якесь «своєрідне євангеліє» українських формалістів» !. Адже в «Автобіографії та бібліографічних відомостях», написаних спеціально для М. Илевако, М. Йоган- сен не згадав видання «Як будується оповідання», можливо, не вважаючи його гідним уваги, як і повість «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» (1925, підписану псевдонімом В. Вецеліус). Там, де проза М. йогансена не цурається поетичної стихії, вона звучить природно, як, скажімо, «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альчести у Слобожанську Швейцарію» (1930). Повість побудована на загостреному, віртуозно складеному сюжеті, засвідчує прагнення автора запровадити в українській літературі нові жанрові різновиди, фабульні прийоми, зокрема, запозичені із зарубіжної беле- |
1 Смолич Ю. Розповідь про неспокій. К-, 1968. С. 121. |
397 |
тристики (Е. По, О’Генрі, Г. Уелса та інших письменників, яких М. Йогансен перекладав). Було б несправедливим не помічати в таких експериментах, якими, до речі, захоплювалися і Г. Шкурупій, і О. Слісаренко, і Ю. Смолич, і М. Яловий та ін., раціонального зерна, пошуку нових стильових резервів, сміливого схрещення різних стильових начал, зародків умовно алегоричної чи й «химерної прози», що згодом по-різному проявиться у творчості сучасних письменників В. Шевчука, В. Дрозда чи В. Земляка. Пройняті поезією й нариси М. Йогансена, а «Подорож у Дагестан» (1933) буквально пересипана віршами.
Відомо, що М. Йогансен покладав великі надії на прозу, розглядаючи роботу в поезії як «юнацьку спробу», вважаючи лірику «недовговічною та ефемерною», мріяв написати «велике полотно» про Харків, про «індустріальне оновлення» велетенського міста. Проте, якщо не брати до уваги прозових творів для дітей, талант М. Йогансена розкрився з найбільшою силою там, де він найменше сподівався,— не у великій прозі чи в теорії літератури, а в поезії, яку він, до речі, писав до кінця життя. Втім, письменник не міг не усвідомлювати, що власне на терені лірики відбулася ного художня еволюція, яку він сформулював так: «…від стихійної романтики юнацьких літ через манівці романтики чистого слова, до балад учасника соціальної будови» ‘. Як на нашу думку, рух його поезії спрямовувався від умовної романтики «островів хмар», до спалахів романтичного космізму і, нарешті, до інтимізованої «романтики буднів». Що ж до «балад учасника соціальної будови», то тут М. йогансен не уникнув ілюстрації сюжетів громадянської війни, римування політичних гасел, слідом за якими надходила пора, коли оспівана М. йогансеном комуна перетворювалася на «казарму», а над поетом і його поколінням зависнув «мертвий крижень» сталінізму. |