Про М. Зерова написано чимало, найбільше на Заході. Завдяки архівним матеріалам та малоприступним на сьогодні друкованим джерелам останнім часом можна скласти більш-менш цілісне уявлення про трагічну долю видатного поета й літературознавця, про його многотрудне й |
1 Йогансен М. Переднє слово // Йогансен М. Поезії. X., 1933. С. 5. |
308 |
водночас сповнене невтомного творчого дерзання життя. Дитинство М. Зерова минуло в Зінькові па Полтавщині, де він народився 26 квітня 1890 р. в сім’ї вчителя, згодом директора місцевої двокласної школи. Закінчивши Зіньківську школу (цікаво, що його однокласником був Павло Губенко, майбутній Остап Вишня), М. Зеров навчався у Охтирській гімназії, а з переїздом батьків до Переяслава 1903 р. майбутній поет переходить до Першої Київської гімназії, де пробув до 1908 р. Це важливий період становлення літературних та лінгвістичних інтересів М. Зерова поета й перекладача. Особливо багато дав йому талановитий латиніст С. Трабша, який викладав ще й давньогрецьку мову. У гімназії за його ініціативою зароджується так зване кролевецьке земляцтво, що перенесеться згодом до університету як своєрідна українська студентська громада. Вчився М. Зеров блискуче, але медалі не дістав саме через опозиційні до урядової політики настрої. 1908 р. М. Зеров вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Там він мав намір спеціалізуватися з історії та літератури Давнього Риму, але відповідних фахівців на факультеті не виявилося. Після певних вагань він зацікавився українською історіографією й написав під номінальною орудою приват-доцента В. Да- нилевича курсову роботу «Літопис Грабянки як історичне джерело і літературна пам’ятка». Це була перша грунтовна наукова робота М. Зерова. До того часу це вже був сформований, як на студентський вік, дослідник. Від 1912 р. він друкується в українському педагогічному журналі для сім’ї і школи «Світло», а з наступного року досить регулярно виступає з рецензіями в газеті «Рада». В ці ж роки стає активним членом української студентської громади, виступає з доповідями, бере участь в обговоренні літературних і політичних проблем. А на похованні Б. Грінченка 9 травня 1910 р. М. Зеров виголошує прощальне слово від студентства. Передчасна смерть цього подвижника культури була тяжкою втратою. Клятвенно прозвучали заключні слова студента Зерова: «І от, журно схиливши голови перед дочасною могилою діяча землі української, ми бажаємо йому непорушного спокою, тихого сну, а самі підемо працювати й сподіватись, і може, діждемось часу, коли у нас встане ціле покоління таких щирих, невтомних працівників, яким був покійний» ‘. |
1 Над могилою Бориса Грінченка. К-, 1910. С. 124. |
ЗОЯ |
Це не була фраза. В університеті М. Зеров публічно виступає проти декана історико-філологічного факультету професора Т. Флорінського, затятого шовініста й монархічно настроєного політика.
У 1912 р. в університетській клініці професора Образцова лікується М. Коцюбинський. Тут пізньої осені його навідує М. Зеров як представник української студентської громади; ця зустріч залишила глибокий слід у душі молодого дослідника. Закінчувалося навчання в університеті. М. Зеров продовжує працювати над курсовою про літопис Грабянки і в травні 1914 р. блискуче захищає її як дипломну роботу. При університеті залишитися не вдалося, хоча професор А. Грушка намагався посприяти в цьому М. Зерову, зважаючи на унікальні здібності студента. Але нічого з того- не вийшло, та й, мабуть, його діяльність в українській громаді, публічні виступи не залишилися непоміченими. Додаймо до цього ще й гострий конфлікт із Т. Флорін- ським. М. Зеров їде вчителювати до Златопільської гімназії. Це була глуха провінція, з якої йому вдається вирватися лише 1917 р., беручи участь у Першому й Другому Всеукраїнських учительських з’їздах. У його виступах звучить турбота про поліпшення освітньої справи в Україні. Він настільки перейнятий організаційними проблемами, що, здається, назавжди поринув у шкільну справу. І справді, з вересня 1917 р. М. Зеров очолює секретаріат педагогічної ради Київської 2-ї української гімназії ім. Кирило- Мефодіївського братства, а також викладає тут латинь. У цей же час як постійний рецензент він починає активно виступати в журналі «Книгар», водночас пише вірші, не маючи серйозного наміру їх публікувати. Дослідники вважають, що М. Зеров не зазнав впливу якихось літературних течій, а відразу постав «неокласиком». Це не так. Приміром, його поезії «Про схід сонця…», «То була тиха ніч чарівниця» позначені символістськими впливами з їх неодмінною атрибутикою. Ймовірно, саме тому М. Зеров ніколи їх не друкував, проте щедро презентував своїм друзям акуратно вимережені саморобні збірки поезій. До сьогодні їх дійшло понад десяток, і найсолід- нішими є подаровані університетському товаришеві В. Ро- мановському три томи «Почти полного собрания сочинений» (1910—1919), що зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва України. Сторінки «Книгаря» відкривають читачеві М. Зерова як |
31« |
активного й вимогливого літературного критика, котрий в 1919—1920 рр. працює й редактором цього видання.
З 1919 р. М. Зеров, не полишаючи роботи у гімназії і «Книгарі», починає викладати у Київському архітектурному інституті історію української культури. Спрямування його діяльності чітко визначене. Могутній інтелект знаходить надійне річище, в якому можна здійснити швидке просування до вершин світової культури. Пізніше у своїх зізнаннях він виявиться не зовсім точним, коли говоритиме про свої літературні уподобання перших пореволю- ційних років, зазначаючи: «Нечуй-Левицький і Панас Мирний видавалися дещо чужими» У некролозі ж 1918 р. напише: «Три тижні тому, на початку місяця квітня умер у Києві найзаслуженіший український письменник — Іван Семенович Нечуй-Левицький… І не тільки старше покоління, але й молодше, що саме тепер підростає, вчитиме-‘ ться рідної мови на його творах. Колись українському письменству не вільно було розвиватись,— над ним як меч висіли тяжкі заборони,— але тепер діло піде жвавіше — твори Нечуя-Левицького читатимуться і в народних думах і скрізь будитимуть серед люду любов до українського слова» 2. Так що в загальну спрямованість діяльності М. Зеро- ва потрапляли не тільки «європейці» Франко та Леся Українка, а й дещо старосвітський автор «Баби Параски та баби Палажки». То інша річ, що згодом багато хто з «плу- жан» не захотів бачити нічого, крім орієнтирів, розставлених І. Нечуєм-Левицьким, хоч, ясно, піднестися до його художнього рівня такі «послідовники» були не здатні. Високі патріотичні почуття проявляються не тільки в літературно-критичній діяльності М. Зерова, а й у його тогочасній поезії. Як зразок можна назвати вірш «Ріг Вер- нигори» (1919), в якому надії автора на відродження свого народу, мабуть, звучать найвиразніше. І — найбезпосе- редніше, втілюючись у поетичний образ народного богатиря Мусія Вернигори, який прийде на допомогу гнобленому люду: Зникнуть, зникнуть агаряне… Вся потуга їх розтане, як весною тане сніг. А над нашим краєм рідним задзвенить ключем побідним Вернигорин дивний ріг. |
1 Зеров М. Наші літературознавці і полемісти // Червоний шлях. 1926. Ч. 4. С. 168. |
* Зеров М. Іван Нечуй-Левицький // Народна справа. 1918. Ч. 16— 17. С. 21, 24. |
311 |
З весни 1918 р. М, Зеров сходиться із митцями та вченими, що гуртувалися навколо ректора Української Академії мистецтв Георгія Нарбута. На зібраннях обговорювалися справи про розвиток української літератури, малярства, графіки. Буйних сил молодої української інтелігенції вистачало й на важливі справи, й на жарти,, які завжди притаманні людям переконаним і впевненим. Саме в цьому гурті народився образ Лупи Юдича Грабуз- дова, «неслужащого дворянина», з маломаєтних поміщиків пирятинських. Історія виникнення цього літературного персонажу така. Г. Нарбут придбав оригінальний перстень із силуетом напівзруйнованого пам’ятника. Виявилося, що це родинна реліквія якогось Грабуздова. Г. Нарбут захопився ідеєю створення образу українського Козьми Пруткова, намалював його портрет (довгоносий, у старовинному вбранні), вибудував його генеалогічне дерево. Ідея полягала в тому, щоб показати, як розкладалося малоросійське дворянство, як зрікалося своєї культури й мови. В пресі друкувалися фейлетони «З газетної практики Л. Ю. Грабуздова».
У 1920 р. планувалося відсвяткувати 89-літній ювілей Лупи, випустити збірник статей про рід, життєву й літературну кар’єру Грабуздова, зі спогадами про нього, його власними мемуарами, віршами, науковими працями. Художнє оздоблення книжки мав виконати Г. Нарбут. До однієї із гравюр (місячна ніч, напівзруйнований млин, що колись був джерелом достатків родини Грабуздових, а перед ним — постать самого героя в ораторській позі) М. Зеров написав такий текст: «Елегія Грабуздовська — на умолчаніє мелніци фамильної». Цією блискучою імітацією давньої української поезії він потвердив свій хист тонкого стилізатора. Смерть Г. Нарбута зруйнувала цей цікавий задум… Та й у долі М. Зерова відбуваються істотні зміни. У 1920 р. він одружується з Софією Лободою, серйозно думає про наукову працю. Того ж року виходять друком підготовлені ним книжки «Антологія римської поезії», «Нова українська поезія», що стали примітним явищем у тогочасному літературному житті. З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу у Баришівську соціально-економічну школу. Тут він працює близько трьох років, не пориваючи творчих зв’язків з Києвом. (Залишається членом редколегії журналу «Голос друку»; доволі часто виступає перед різною аудиторією.) Втім, про це докладно написав свого часу Ю. Клен у «Спогадах про неокласиків». |
312 |
Це були досить плідні роки щодо творчості — всі поезії, вміщені в зеровській збірці «Камена» (1924), написані тут Л ще — низка сонетів та сатир-пародій, численні переклади і навіть кілька невеликих оповідань, які збереглися в архівах.
Але провінція знову, як і в Златополі, пригнічувала. Праглося бурхливого літературного життя. Нарешті у вересні 1923 р. М. Зеров дістає посаду професора української літератури до Київського інституту народної освіти (так тоді називали університет). З 1 жовтня того ж року він розпочинає читати свої лекції, про які згодом поширюватимуть легенди. Одночасно викладає українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. У ті роки широко практикувалося залучення найповажнішої професури до викладання української літератури навіть у таких далеких від філології закладах. У різний час М. Зеров мав лектуру також у Київському археологічному інституті, в залізничному технікумі, Інституті лінгвістичної освіти, вечірньому освітянському університеті. Додамо також численні курси та семінари й лише збагнемо, який величезний обсяг роботи здійснено М. Зеровим на освітянській ниві. І скрізь його лекції супроводив успіх, слухати їх приходили студенти й інших курсів і навіть з інших вузів. Рік 1923-й був схожий на трамплін, із якого «неокласики» рушили в літературний процес. Саме тоді вони всі з’їхалися до Києва й познайомилися, спершу об’єднавшись у рамках АСПИСу. Того ж року в грудні відбулася перша зустріч М. Зерова з М. Хвильовим, коли той у складі харківської письменницької делегації «Гарту» приїхав до Києва. Листи цього палкого прихильника «азіатського ренесансу», що якимось дивом збереглися до сьогодні, засвідчують, наскільки плідним було їхнє спілкування. (Про це свідчать опубліковані листи Хвильового в журналі «Рад. літературознавство». № 7—8. 1989.) Саме цієї пам’ятної осені «неокласики» влаштовують серію літературних вечорів, із яких особливого розголосу набрали зібрання, проведені 25 вересня і в середині грудня. Із спогадів їх учасників знаємо, що основні зусилля цих заходів були спрямовані на згуртування мистецьких сил, на прямування їх у річище конструктивної праці. Передумови для цього існували. Але така позиція викликала різкий спротив офіційно підтримуваних літературних кіл. Намагання М. Зерова намітити платформу для консолідації здорового ядра в літературному процесі було скваліфіковано як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців. |
313 |
…Ось така складна ситуація виникла на початку 1924 р. Він розпочався відразу з бурхливих дискусій. На культ- комісії Всеукраїнської Академії наук 3 січня М. Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 р.», а 20 січня там відбувся диспут, де на доповідь Д. Загула «Криза сучасної української лірики» опонували М. Зеров, Ю. Меженко, Г. Косинка, М. Івченко. Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». З’явилася ціла низка цікавих імен, варті уваги книги. Пожвавленню літературного життя сприяли нові журнали. В Києві, приміром, встановилася своєрідна змагальність між «Новою громадою», до якої тяжіли члени АСПИСу, і «Глобусом», де виступали переважно футуристи, гартован- ці, плужани. Тобто все, за розумінням М. Зерова, йшло нормальним шляхом. Д. Загул ставився до літературної ситуації з іншими вимірами — він фактично обстоював необхідність уніфікації, суворої регламентації як вибору ідей, так і художніх засобів. Уже тут виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відіб’ється на розвитку української літератури.
1924 р. виходить у світ вимріяна «Камена». Задум визрівав давно, автор розповідав про нього у листах да М. Рильського, П. Филиповича, М. Хвильового, П. Тичини, а першому навіть надсилав рукопис майбутньої книжки. Дивно, але слава про М. Зерова-поета випереджала його публікації — часто оперта на чутки та упередженість. Сам же М. Зеров скептично ставився до своїх віршів, називаючи їх «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фантазії. Але вже багато хто з його сучасників відчув могутню силу цього карбованого поетичного слова. Дух класичної простоти, по-парнаськи піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікаторська майстерність (він писав переважно сонети й олександрійські вірші — данина захопленню давньоримською поезією й французькими «парнасцями») — все це вражало сучасників. Вони були свідками, як під брухливими словесними потоками того часу в твердій шкаралупі зовнішньо академічної безпристрасності визрівало ядро його поезії. Це зовсім не означає, що він був байдужим до пошуків сучасності, навпаки — гаряче любив ту складну епоху, в яку довелося йому жити. Правда, багато хто вважав, що це поет несучасний, що байдужий до проблем актуальних. Підстави для таких тверджень давали не тільки його поезії, а й перший випуск історико-літера- турного нарису «Нове українське письменство» та невеличка монографія «Леся Українка», що також були видані |
314 |
1924 р. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, і вони його просто відкидали. До докорів, що їх рясно діставав за своє життя М. Зеров, на початку 1925 р. додаються й такі, що, мовляв, він майже не виступає як літературний критик. У пам’яті ще не стерлася активність його часу «Книгаря». Проте саме цей рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя й революція» вмістив 17 його матеріалів різних жанрів.
А ще ж були інші часописи, усні виступи, лекції перед студентами — почалася відома літературна дискусія 1925— 1928 рр. Загальноприйнято її відлік вести із статті Г. Яко- венка «Про- критиків і критику в літературі» (Культура і побут. 1925. 20 квіт.) та відповіді на неї М. Хвильового. І це справді так. Проте навряд чи буде помилкою визнати, що літературна дискусія не розгорілася б так швидко й яскраво без потужного імпульсу, яким став диспут «Шляхи розвитку української літератури», що відбувся 24 травня 1925 р. у приміщенні бібліотеки ВУАН. У Києві на той час уже «напрацювався» солідний досвід подібних зібрань. І душею їх був талановитий промовець і полеміст М. Зеров. Досить зазначити, що лише від початку року пролунала низка доповідей, виголошених на вечірках історико- літературного товариства при ВУАН такої тематики: «Українська література в 1924 році», «Запізнений. романтик— Я. Щоголів», «Творчість Марка Черемшини», «Черемшина і ми». Величезного розголосу набув вечір оригінальної й перекладної поезії «п’ятьох із Парнасу» — М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бур- гардта і М. Зерова. І це лише заходи, в яких М. Зеров виступав центральною постаттю, брав участь в обговореннях, диспутах та численних поетичних вечорах… Отже, поетичний вечір 17 березня 1925 р. відбувся у бурхливій громадській атмосфері. У ньому взяли участь представники всіх літературних організацій Києва, а також письменники, що перебували поза літературними угрупованнями. Вступну доповідь прочитав Ю. Меженко. В обговоренні її виступили Б. Коваленко, М. Зеров, В. Десняк, В. Підмогильний, С. Щупак, М. Могилянський, П. Фили- пович, О. Дорошкевич, Б. Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Івченко, В. Нечаївська, І. Жигалко та М. Рильський. Основна полеміка розгорнулася навколо того, якими шляхами українська література може вийти на справжні верховини новітнього мистецтва. У бурхливих дебатах акцент з основної доповіді перемістився на виступ М. Зерова, пафос якого гаряче підтримали М. Могилянський, П. Фили- |
315 |
пович, О. Дорошкевич, Б. Антоненко-Давидович та М. Рильський. Уже визнаний на той час як лідер «неокласиків», він відчуває ті небезпеки, які чигають на молоду пролетарську літературу. Боротися насамперед треба проти «вопіющого неуцтва»; нездорової обстановки гурткової виключності й привілеїв; нехтування формою, а властиво — художньою довершеністю творів. Позитивна ж програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції — це дасть змогу чимало «сучасних» авторитетів оцінити тверезо й реально; перенесення на український грунт найвидатніших творів європейської класики й сучасної літератури з метою піднесення «планки художності»; нарешті, слід встановити атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон’юнктурного протегування. «Ми повинні,— наголошував М. Зеров,— повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону,— а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе» ‘.
Така на сьогодні безсумнівна у своїй логічності позиція викликала на диспуті, та й згодом у пресі, зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Вульгарно утилітаризований ідеологізм вже утверджувався в літературному процесі. Приміром, С. Пилипенка найбільше непокоїла теза М. Зерова про життєву необхідність творчого змагання для органічного розвитку літератури. Він тлумачить цю тезу М. Зерова в політичній площині, очевидно, свідомо викрив- ляючи її зміст: «Отже, допустити вільну конкуренцію це, коли далі розвинути за межі художньої літератури, є допустити волю друку, допустити і т. д. На це робітничо-селянська влада, звичайно, не піде і від протекціонізму пролетарським організаціям (в якій будь ділянці життя) не зречеться» 2. Коли незабаром у М. Зерова виникла нехіть до розмов про сучасну літературу, то причини насамперед слід шу- |
1 Шляхи розвитку сучасної української літератури. К-, і 925. С. 29. |
2 Пилипенко С. Літературна вода на політичний млин//Вісті. 1925.’ 18 черв. |
316 |
кати в подібного роду інсинуаціях та в неможливості їх відмести й спростувати. Все де для поета ставало малоцікавим. Починаючи з 1926 р. він лише принагідно виступає як літературний критик, основні зусилля зосередивши на перекладах та історико-літературних студіях. Він старанно відшліфовує курс лекцій з історії українського письменства — до часів «Основи». (Курс, до речі, студенти законспектують і згодом розмножать авторизований текст на гектографі; таким чином буде збережено цю працю.)
Проте події нагніталися. Офіційна влада звинувачувала «неокласиків» в антипролетарських настроях. М. Зе- ров саме тепер практично повністю відходить од літературно-критичної практики, припиняє публікувати свої вірші (хоча продовжує їх писати й леліє задум нової книжки). У листах цього періоду він із друзями ділиться планами негайного завершення другого випуску «Нового українського письменства». Він багато працює як упорядник (разом з С. Єфремовим та ГІ. Филиповичем) «Збірника з теорії та історії письменства», перший випуск якого побачив світ 1928 р. під назвою «Література». Мабуть, ця праця тримала не тільки розум в напруженні, а й дух у готовності до тяжких випробувань. Вони ж насувалися як фатум. Г. Майфет 3 липня 1927 р. так писав М. Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичина каже: «Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе»… Або Ваші слова — про необхідність зосередження в історико-літера- турній діяльності? Знову ж трагедія критика. Не бережуть людей: сварка, ворожнеча, лайка — не література, а саж…»1 У сажу товктись не хотілося… М. Зеров береться за серію передмов до видань української класики в «Дешевій бібліотеці ‘красного письменства», пише тексти до альбому портретів «Письменники Радянської України» (1928), спільно з іншими готує антологію французької поезії, подеколи друкується в журналах. У 1929 р. встигає вийти його книжка «Від Куліша до Винниченка», яка не була оцінена критикою… З 1 вересня 1934 р. М. Зерова усунено од викладання в Київському університеті, але залишено на кафедральній науковій роботі (тоді така була), яка «протривала» рівно два місяці. А 1 листопада наказом ректора без пояснення причин професора М. Зерова увільнено з університету. Біда, як кажуть, сама не ходить. На початку того ж |
1 Рукописний відділ Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вер- надського АН України. Ф. XXXV, ч. 514. |
317 |
фатального листопада ще один тяжкий удар випав на долю цієї людини — після ускладнення від скарлатини помер син. Відторгнутий владою, покинутий більшістю київських друзів, він на початку 1935 р. виїздить до Москви, сподіваючись там знайти бодай тимчасову роботу.
Але «всевидяще око» пильно наглядало за опальним поетом, який притулився під Москвою на станції Пушкіно. 28 квітня 1935 р. його заарештовують. В архівах НКВД зберігається судова справа М. Зерова і його «банди», ознайомлення з якою розкриває багато «таємниць» останніх років життя поета. У середині грудня 1934 р. серне кожного чесного українського інтелігента здригнулося, коли було опубліковано вирок двадцяти восьми діячам культури, звинуваченим у тероризмі. Всі знали, що це неправда. М. Зеров зайшов до М. Рильського 26 грудня переговорити у справі перекладів із Брюсова, над яким вони тоді працювали. При розмові був також молодий письменник С. Жигалко. Згадали про Г. Косинку, О. Близька, О. Фальківського… Пом’янули невинні душі. Потім М. Зеров прочитав кілька поезій — «Учись у них» О. Фета, «Минуло літо» Я. Щого- ліва та «До кобзи» П. Куліша. Пригнічений пішов додому. 8 січня заарештували С. Жигалка. Допитували мало не щодня. І от 25 квітня він «показав» про поминальне читання у помешканні М. Рильського і додав, що, мабуть, М. Зеров якийсь особливий зміст вкладав у такі слова П. Куліша: Гей, хто на сум благородний багатий, Сходьтеся мовчки до рідної хати, Та посідаймо на голих лавках, Та посумуймо по мертвих братах. Темно надворі, зоря не зоріє, Вітер холодний од Півночі віє, Квилять вовки по степах-облогах. Цього було досить. Уже 27 квітня в Москві був виписаний ордер на арешт М. Зерова, якого звинувачували в терористичній діяльності. На першому допиті на це він заявив однозначно: «До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше змушений буде відповідати інакше… Під час обшуку вилучено дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Г. Косинки та роман П. Куліша «Чорна Рада». Оце й усі докази. І особливі прикмети: «волосся руде, очі карі, ніс звичайний». 20 травня його відправили до Києва. От тут почалася справжня «робота». Допити слідчого Ліх- мана ледь не через день. Протоколи відбивають лише |
318 |
слова, зафіксовані працівником НКВД й підтверджені підписом арештованого. Що було поза тим? Здогадатися не так уже й важко. Бо вже 9 липня М. Зеров «розколовся»: «Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь».
На суді, який відбувся 1—4 лютого 1936 р., М. Зеров, погоджуючись із звинуваченням, ніби він «входив до складу керівництва контрреволюційної організації, яка ставила перед собою завдання скинення радянської влади на Україні і створення буржуазної незалежної української республіки», погоджуючись і з тим, що мовби-то готував замах на Косіора й Постишева водночас і насміхався над долею, над собою, над усім фарсом. «З мого боку,— заявив він,— був лише один раз зроблений заклик до терору — у формі прочитання вірша Куліша на зборах у Рильського». За це він дістав десять років, так само як П. Филипо- вич та А. Лебідь. Інші учасники «групи», котрі всі разом познайомилися тільки під час очних ставок, були засуджені на трохи менші строки: поет М. Вороний — вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пили- пенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич — по сім років. Вдалося вижити лише Митькевичеві. Під час реабілітації він розповів, що «зізнання» Ліхман витягав побоями. «При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, пам’ятаю,— згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року,— Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють». Отож, наприкінці зими «банда» вирушила на Північ, і через Ленінградський пересильний пункт звичним етапним маршрутом «Ведмежа Гора — Кем — Соловки» всі прибули на острів у перших числах червня 1936 р. Режим у таборі напочатку був більш-менш терпимим. За станом здоров’я М. Зеров не міг працювати лісорубом (правда, аж до Колими котитимуться чутки, ніби він пе тільки сам виконував норми, а й іншим допомагав), йому випало прибирати кімнати господарської служби. Після закінчення роботи міг у комірчині сторожа віддаватися улюбленим заняттям — перекладам, історико-літературним студіям. Про це він докладно повідомляє дружину в листах, які нині вже надруковані (Рад. літературознавство. 1988. №1). Останній з них датований 19 вересня 1937 р. Зеров готувався до своєї другої соловецької зими, просив надіслати калоші… |
319 |
Дата його смерті довгий час лишалася невідомою. Тепер вона з’ясована. 9 жовтня 1937 р. М. Зерову, П. Фили- повичеві, М. Вороному та Б. Пилипенкові була при перегляді їхньої справи винесена вища міра покарання. Причини? Хто на це відповість? Розстріляли їх 3 листопада, в третю річницю похорону Костика, сина Зерова…
Здається, це був якийсь фантасмагоричний день на Со- ловках. Саме 3 листопада 1937 р. Григорію Епіку невідомо в який спосіб вдалося дати телеграму дружині: «Здоровий, цілую тебе, синочка». А наступного дня не стало й Г. Епіка. Тяжка українська доля привела М. Зерова, як і багатьох наших культурних діячів, на Голгофу сталінських катувань. Але минають десятиліття, а його ясна, чітка думка дедалі потужніше входить у культурне життя народу, його доля відбиває трагедію цілого покоління. Проте вона повчальна. В оновленій Україні ім’я М. Зерова стає символом справжнього національного відродження. |