ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Микола Зеров (1890—1937)

Про М. Зерова написано чимало, найбільше на Заході. Завдяки архівним матеріалам та малоприступним на сьо­годні друкованим джерелам останнім часом можна склас­ти більш-менш цілісне уявлення про трагічну долю видат­ного поета й літературознавця, про його многотрудне й


1 Йогансен М. Переднє слово // Йогансен М. Поезії. X., 1933. С. 5.


308

 

водночас сповнене невтомного творчого дерзання життя.

Дитинство М. Зерова минуло в Зінькові па Полтавщи­ні, де він народився 26 квітня 1890 р. в сім’ї вчителя, зго­дом директора місцевої двокласної школи.

Закінчивши Зіньківську школу (цікаво, що його одно­класником був Павло Губенко, майбутній Остап Вишня), М. Зеров навчався у Охтирській гімназії, а з переїздом батьків до Переяслава 1903 р. майбутній поет переходить до Першої Київської гімназії, де пробув до 1908 р. Це важ­ливий період становлення літературних та лінгвістичних інтересів М. Зерова поета й перекладача. Особливо багато дав йому талановитий латиніст С. Трабша, який викладав ще й давньогрецьку мову.

У гімназії за його ініціативою зароджується так зване кролевецьке земляцтво, що перенесеться згодом до універ­ситету як своєрідна українська студентська громада. Вчив­ся М. Зеров блискуче, але медалі не дістав саме через опозиційні до урядової політики настрої.

1908 р. М. Зеров вступає на історико-філологічний фа­культет Київського університету. Там він мав намір спе­ціалізуватися з історії та літератури Давнього Риму, але відповідних фахівців на факультеті не виявилося. Після певних вагань він зацікавився українською історіографією й написав під номінальною орудою приват-доцента В. Да- нилевича курсову роботу «Літопис Грабянки як історичне джерело і літературна пам’ятка». Це була перша грунтов­на наукова робота М. Зерова.

До того часу це вже був сформований, як на студент­ський вік, дослідник. Від 1912 р. він друкується в україн­ському педагогічному журналі для сім’ї і школи «Світло», а з наступного року досить регулярно виступає з рецен­зіями в газеті «Рада». В ці ж роки стає активним членом української студентської громади, виступає з доповідями, бере участь в обговоренні літературних і політичних проб­лем. А на похованні Б. Грінченка 9 травня 1910 р. М. Зе­ров виголошує прощальне слово від студентства. Перед­часна смерть цього подвижника культури була тяжкою втратою. Клятвенно прозвучали заключні слова студента Зерова: «І от, журно схиливши голови перед дочасною мо­гилою діяча землі української, ми бажаємо йому непоруш­ного спокою, тихого сну, а самі підемо працювати й спо­діватись, і може, діждемось часу, коли у нас встане ціле покоління таких щирих, невтомних працівників, яким був покійний» ‘.


1 Над могилою Бориса Грінченка. К-, 1910. С. 124.


ЗОЯ

 

Це не була фраза. В університеті М. Зеров публічно виступає проти декана історико-філологічного факультету професора Т. Флорінського, затятого шовініста й монар­хічно настроєного політика.

У 1912 р. в університетській клініці професора Образ­цова лікується М. Коцюбинський. Тут пізньої осені його навідує М. Зеров як представник української студентської громади; ця зустріч залишила глибокий слід у душі мо­лодого дослідника.

Закінчувалося навчання в університеті. М. Зеров про­довжує працювати над курсовою про літопис Грабянки і в травні 1914 р. блискуче захищає її як дипломну роботу. При університеті залишитися не вдалося, хоча професор

А.  Грушка намагався посприяти в цьому М. Зерову, зва­жаючи на унікальні здібності студента. Але нічого з того- не вийшло, та й, мабуть, його діяльність в українській громаді, публічні виступи не залишилися непоміченими. Додаймо до цього ще й гострий конфлікт із Т. Флорін- ським.

М. Зеров їде вчителювати до Златопільської гімназії. Це була глуха провінція, з якої йому вдається вирватися лише 1917 р., беручи участь у Першому й Другому Все­українських учительських з’їздах. У його виступах звучить турбота про поліпшення освітньої справи в Україні. Він настільки перейнятий організаційними проблемами, що, здається, назавжди поринув у шкільну справу. І справді, з вересня 1917 р. М. Зеров очолює секретаріат педагогіч­ної ради Київської 2-ї української гімназії ім. Кирило- Мефодіївського братства, а також викладає тут латинь. У цей же час як постійний рецензент він починає активно виступати в журналі «Книгар», водночас пише вірші, не маючи серйозного наміру їх публікувати.

Дослідники вважають, що М. Зеров не зазнав впливу якихось літературних течій, а відразу постав «неокласи­ком». Це не так. Приміром, його поезії «Про схід сонця…», «То була тиха ніч чарівниця» позначені символістськими впливами з їх неодмінною атрибутикою. Ймовірно, саме тому М. Зеров ніколи їх не друкував, проте щедро презен­тував своїм друзям акуратно вимережені саморобні збірки поезій. До сьогодні їх дійшло понад десяток, і найсолід- нішими є подаровані університетському товаришеві В. Ро- мановському три томи «Почти полного собрания сочине­ний» (1910—1919), що зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва Укра­їни.

Сторінки «Книгаря» відкривають читачеві М. Зерова як


31«

 

активного й вимогливого літературного критика, котрий в 1919—1920 рр. працює й редактором цього видання.

З 1919 р. М. Зеров, не полишаючи роботи у гімназії і «Книгарі», починає викладати у Київському архітектурно­му інституті історію української культури. Спрямування його діяльності чітко визначене. Могутній інтелект знахо­дить надійне річище, в якому можна здійснити швидке просування до вершин світової культури. Пізніше у своїх зізнаннях він виявиться не зовсім точним, коли говори­тиме про свої літературні уподобання перших пореволю- ційних років, зазначаючи: «Нечуй-Левицький і Панас Мир­ний видавалися дещо чужими» У некролозі ж 1918 р. напише: «Три тижні тому, на початку місяця квітня умер у Києві найзаслуженіший український письменник — Іван Семенович Нечуй-Левицький… І не тільки старше поко­ління, але й молодше, що саме тепер підростає, вчитиме-‘ ться рідної мови на його творах. Колись українському письменству не вільно було розвиватись,— над ним як меч висіли тяжкі заборони,— але тепер діло піде жвавіше — твори Нечуя-Левицького читатимуться і в народних думах і скрізь будитимуть серед люду любов до українського слова» 2.

Так що в загальну спрямованість діяльності М. Зеро- ва потрапляли не тільки «європейці» Франко та Леся Ук­раїнка, а й дещо старосвітський автор «Баби Параски та баби Палажки». То інша річ, що згодом багато хто з «плу- жан» не захотів бачити нічого, крім орієнтирів, розставле­них І. Нечуєм-Левицьким, хоч, ясно, піднестися до його художнього рівня такі «послідовники» були не здатні.

Високі патріотичні почуття проявляються не тільки в літературно-критичній діяльності М. Зерова, а й у його тогочасній поезії. Як зразок можна назвати вірш «Ріг Вер- нигори» (1919), в якому надії автора на відродження сво­го народу, мабуть, звучать найвиразніше. І — найбезпосе- редніше, втілюючись у поетичний образ народного богати­ря Мусія Вернигори, який прийде на допомогу гнобленому люду:

Зникнуть, зникнуть агаряне…

Вся потуга їх розтане, як весною тане сніг.

А над нашим краєм рідним задзвенить ключем побідним Вернигорин дивний ріг.


1   Зеров М. Наші літературознавці і полемісти // Червоний шлях. 1926. Ч. 4. С. 168.


*  Зеров М. Іван Нечуй-Левицький // Народна справа. 1918. Ч. 16— 17. С. 21, 24.


311

 

З весни 1918 р. М, Зеров сходиться із митцями та вче­ними, що гуртувалися навколо ректора Української Ака­демії мистецтв Георгія Нарбута. На зібраннях обговорю­валися справи про розвиток української літератури, ма­лярства, графіки. Буйних сил молодої української інтелігенції вистачало й на важливі справи, й на жарти,, які завжди притаманні людям переконаним і впевненим. Саме в цьому гурті народився образ Лупи Юдича Грабуз- дова, «неслужащого дворянина», з маломаєтних поміщиків пирятинських. Історія виникнення цього літературного пер­сонажу така. Г. Нарбут придбав оригінальний перстень із силуетом напівзруйнованого пам’ятника. Виявилося, що це родинна реліквія якогось Грабуздова. Г. Нарбут захо­пився ідеєю створення образу українського Козьми Прут­кова, намалював його портрет (довгоносий, у старовинному вбранні), вибудував його генеалогічне дерево. Ідея поля­гала в тому, щоб показати, як розкладалося малоросій­ське дворянство, як зрікалося своєї культури й мови. В пресі друкувалися фейлетони «З газетної практики Л. Ю. Грабуздова».

У 1920 р. планувалося відсвяткувати 89-літній ювілей Лупи, випустити збірник статей про рід, життєву й літе­ратурну кар’єру Грабуздова, зі спогадами про нього, його власними мемуарами, віршами, науковими працями. Ху­дожнє оздоблення книжки мав виконати Г. Нарбут. До однієї із гравюр (місячна ніч, напівзруйнований млин, що колись був джерелом достатків родини Грабуздових, а перед ним — постать самого героя в ораторській позі) М. Зеров написав такий текст: «Елегія Грабуздовська — на умолчаніє мелніци фамильної». Цією блискучою іміта­цією давньої української поезії він потвердив свій хист тонкого стилізатора. Смерть Г. Нарбута зруйнувала цей цікавий задум…

Та й у долі М. Зерова відбуваються істотні зміни. У 1920 р. він одружується з Софією Лободою, серйозно думає про наукову працю. Того ж року виходять друком підготовлені ним книжки «Антологія римської поезії», «Нова українська поезія», що стали примітним явищем у тогочасному літературному житті.

З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу у Баришівську соціально-економічну школу. Тут він працює близько трьох років, не пориваючи творчих зв’язків з Киє­вом. (Залишається членом редколегії журналу «Голос друку»; доволі часто виступає перед різною аудиторією.) Втім, про це докладно написав свого часу Ю. Клен у «Спо­гадах про неокласиків».


312

 

Це були досить плідні роки щодо творчості — всі поезії, вміщені в зеровській збірці «Камена» (1924), написані тут Л ще — низка сонетів та сатир-пародій, численні перекла­ди і навіть кілька невеликих оповідань, які збереглися в архівах.

Але провінція знову, як і в Златополі, пригнічувала. Праглося бурхливого літературного життя. Нарешті у ве­ресні 1923 р. М. Зеров дістає посаду професора української літератури до Київського інституту народної освіти (так тоді називали університет). З 1 жовтня того ж року він розпочинає читати свої лекції, про які згодом поширюва­тимуть легенди. Одночасно викладає українську літерату­ру в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. У ті роки широко практикувалося залучення най­поважнішої професури до викладання української літера­тури навіть у таких далеких від філології закладах. У різ­ний час М. Зеров мав лектуру також у Київському архео­логічному інституті, в залізничному технікумі, Інституті лінгвістичної освіти, вечірньому освітянському університе­ті. Додамо також численні курси та семінари й лише збаг­немо, який величезний обсяг роботи здійснено М. Зеровим на освітянській ниві. І скрізь його лекції супроводив успіх, слухати їх приходили студенти й інших курсів і навіть з інших вузів.

Рік 1923-й був схожий на трамплін, із якого «неокла­сики» рушили в літературний процес. Саме тоді вони всі з’їхалися до Києва й познайомилися, спершу об’єднавшись у рамках АСПИСу. Того ж року в грудні відбулася перша зустріч М. Зерова з М. Хвильовим, коли той у складі хар­ківської письменницької делегації «Гарту» приїхав до Києва. Листи цього палкого прихильника «азіатського ре­несансу», що якимось дивом збереглися до сьогодні, за­свідчують, наскільки плідним було їхнє спілкування. (Про це свідчать опубліковані листи Хвильового в журналі «Рад. літературознавство». № 7—8. 1989.) Саме цієї пам’ятної осені «неокласики» влаштовують серію літературних вечо­рів, із яких особливого розголосу набрали зібрання, про­ведені 25 вересня і в середині грудня. Із спогадів їх учас­ників знаємо, що основні зусилля цих заходів були спря­мовані на згуртування мистецьких сил, на прямування їх у річище конструктивної праці. Передумови для цього існували. Але така позиція викликала різкий спротив офі­ційно підтримуваних літературних кіл. Намагання М. Зе­рова намітити платформу для консолідації здорового ядра в літературному процесі було скваліфіковано як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців.


313

 

…Ось така складна ситуація виникла на початку 1924 р. Він розпочався відразу з бурхливих дискусій. На культ- комісії Всеукраїнської Академії наук 3 січня М. Зеров ви­голосив доповідь «Українська література в 1923 р.», а 20 січня там відбувся диспут, де на доповідь Д. Загула «Криза сучасної української лірики» опонували М. Зеров, Ю. Меженко, Г. Косинка, М. Івченко. Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». З’яви­лася ціла низка цікавих імен, варті уваги книги. Пожвав­ленню літературного життя сприяли нові журнали. В Киє­ві, приміром, встановилася своєрідна змагальність між «Новою громадою», до якої тяжіли члени АСПИСу, і «Глобусом», де виступали переважно футуристи, гартован- ці, плужани. Тобто все, за розумінням М. Зерова, йшло нормальним шляхом. Д. Загул ставився до літературної ситуації з іншими вимірами — він фактично обстоював не­обхідність уніфікації, суворої регламентації як вибору ідей, так і художніх засобів. Уже тут виразно окреслюва­лася конфронтація, що згодом трагічно відіб’ється на роз­витку української літератури.

1924 р. виходить у світ вимріяна «Камена». Задум ви­зрівав давно, автор розповідав про нього у листах да М. Рильського, П. Филиповича, М. Хвильового, П. Тичини, а першому навіть надсилав рукопис майбутньої книжки. Дивно, але слава про М. Зерова-поета випереджала його публікації — часто оперта на чутки та упередженість. Сам же М. Зеров скептично ставився до своїх віршів, називаю­чи їх «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фан­тазії. Але вже багато хто з його сучасників відчув могутню силу цього карбованого поетичного слова. Дух класичної простоти, по-парнаськи піднесене почуття, глибоке про­никнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікаторська майстерність (він писав переваж­но сонети й олександрійські вірші — данина захопленню давньоримською поезією й французькими «парнасцями») — все це вражало сучасників. Вони були свідками, як під брухливими словесними потоками того часу в твердій шкаралупі зовнішньо академічної безпристрасності визрі­вало ядро його поезії. Це зовсім не означає, що він був байдужим до пошуків сучасності, навпаки — гаряче любив ту складну епоху, в яку довелося йому жити. Правда, ба­гато хто вважав, що це поет несучасний, що байдужий до проблем актуальних. Підстави для таких тверджень давали не тільки його поезії, а й перший випуск історико-літера- турного нарису «Нове українське письменство» та невелич­ка монографія «Леся Українка», що також були видані


314

 

1924 р. Все це, вважали противники Зерова, належить ми­нулому, і вони його просто відкидали. До докорів, що їх рясно діставав за своє життя М. Зеров, на початку 1925 р. додаються й такі, що, мовляв, він майже не виступає як літературний критик. У пам’яті ще не стерлася активність його часу «Книгаря». Проте саме цей рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя й революція» вмістив 17 його ма­теріалів різних жанрів.

А ще ж були інші часописи, усні виступи, лекції перед студентами — почалася відома літературна дискусія 1925— 1928 рр. Загальноприйнято її відлік вести із статті Г. Яко- венка «Про- критиків і критику в літературі» (Культура і побут. 1925. 20 квіт.) та відповіді на неї М. Хвильового. І це справді так. Проте навряд чи буде помилкою визнати, що літературна дискусія не розгорілася б так швидко й яскраво без потужного імпульсу, яким став диспут «Шля­хи розвитку української літератури», що відбувся 24 трав­ня 1925 р. у приміщенні бібліотеки ВУАН. У Києві на той час уже «напрацювався» солідний досвід подібних зібрань. І душею їх був талановитий промовець і полеміст М. Зе­ров. Досить зазначити, що лише від початку року пролу­нала низка доповідей, виголошених на вечірках історико- літературного товариства при ВУАН такої тематики: «Українська література в 1924 році», «Запізнений. роман­тик— Я. Щоголів», «Творчість Марка Черемшини», «Че­ремшина і ми». Величезного розголосу набув вечір оригі­нальної й перекладної поезії «п’ятьох із Парнасу» — М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бур- гардта і М. Зерова. І це лише заходи, в яких М. Зеров виступав центральною постаттю, брав участь в обговорен­нях, диспутах та численних поетичних вечорах…

Отже, поетичний вечір 17 березня 1925 р. відбувся у бурхливій громадській атмосфері. У ньому взяли участь представники всіх літературних організацій Києва, а та­кож письменники, що перебували поза літературними угру­пованнями. Вступну доповідь прочитав Ю. Меженко. В об­говоренні її виступили Б. Коваленко, М. Зеров, В. Десняк, В. Підмогильний, С. Щупак, М. Могилянський, П. Фили- пович, О. Дорошкевич, Б. Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Івченко, В. Нечаївська, І. Жигалко та М. Рильський. Основна полеміка розгорнулася навколо того, якими шля­хами українська література може вийти на справжні вер­ховини новітнього мистецтва. У бурхливих дебатах акцент з основної доповіді перемістився на виступ М. Зерова, па­фос якого гаряче підтримали М. Могилянський, П. Фили-


315

 

пович, О. Дорошкевич, Б. Антоненко-Давидович та М. Риль­ський. Уже визнаний на той час як лідер «неокласиків», він відчуває ті небезпеки, які чигають на молоду проле­тарську літературу. Боротися насамперед треба проти «вопіющого неуцтва»; нездорової обстановки гурткової ви­ключності й привілеїв; нехтування формою, а властиво — художньою довершеністю творів. Позитивна ж програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції — це дасть змогу чимало «сучасних» авторитетів оцінити тверезо й реально; перенесення на український грунт найвидатніших творів європейської класики й сучасної літератури з ме­тою піднесення «планки художності»; нарешті, слід вста­новити атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон’юнктурного протегування. «Ми повинні,— наголошував М. Зеров,— повсякчас заявляти про потребу уважного від­ношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заяви­ти, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону,— а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе» ‘.

Така на сьогодні безсумнівна у своїй логічності позиція викликала на диспуті, та й згодом у пресі, зливу запере­чень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимо­га замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Вульгарно утилітаризований ідеологізм вже утверджувався в літературному процесі. Приміром, С. Пилипенка найбільше непокоїла теза М. Зе­рова про життєву необхідність творчого змагання для ор­ганічного розвитку літератури. Він тлумачить цю тезу М. Зерова в політичній площині, очевидно, свідомо викрив- ляючи її зміст: «Отже, допустити вільну конкуренцію це, коли далі розвинути за межі художньої літератури, є до­пустити волю друку, допустити і т. д. На це робітничо-се­лянська влада, звичайно, не піде і від протекціонізму про­летарським організаціям (в якій будь ділянці життя) не зречеться» 2.

Коли незабаром у М. Зерова виникла нехіть до розмов про сучасну літературу, то причини насамперед слід шу-


1 Шляхи розвитку сучасної української літератури. К-, і 925. С. 29.


2 Пилипенко С. Літературна вода на політичний млин//Вісті. 1925.’ 18 черв.


316

 

кати в подібного роду інсинуаціях та в неможливості їх відмести й спростувати. Все де для поета ставало мало­цікавим. Починаючи з 1926 р. він лише принагідно висту­пає як літературний критик, основні зусилля зосередивши на перекладах та історико-літературних студіях. Він ста­ранно відшліфовує курс лекцій з історії українського письменства — до часів «Основи». (Курс, до речі, студенти законспектують і згодом розмножать авторизований текст на гектографі; таким чином буде збережено цю працю.)

Проте події нагніталися. Офіційна влада звинувачу­вала «неокласиків» в антипролетарських настроях. М. Зе- ров саме тепер практично повністю відходить од літера­турно-критичної практики, припиняє публікувати свої вір­ші (хоча продовжує їх писати й леліє задум нової книжки). У листах цього періоду він із друзями ділиться планами негайного завершення другого випуску «Нового україн­ського письменства». Він багато працює як упорядник (разом з С. Єфремовим та ГІ. Филиповичем) «Збірника з теорії та історії письменства», перший випуск якого поба­чив світ 1928 р. під назвою «Література». Мабуть, ця пра­ця тримала не тільки розум в напруженні, а й дух у го­товності до тяжких випробувань. Вони ж насувалися як фатум. Г. Майфет 3 липня 1927 р. так писав М. Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жах­лива. Тичина каже: «Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе»… Або Ваші слова — про необхідність зосередження в історико-літера- турній діяльності? Знову ж трагедія критика. Не бережуть людей: сварка, ворожнеча, лайка — не література, а саж…»1

У сажу товктись не хотілося… М. Зеров береться за се­рію передмов до видань української класики в «Дешевій бібліотеці ‘красного письменства», пише тексти до альбо­му портретів «Письменники Радянської України» (1928), спільно з іншими готує антологію французької поезії, по­деколи друкується в журналах. У 1929 р. встигає вийти його книжка «Від Куліша до Винниченка», яка не була оцінена критикою…

З 1 вересня 1934 р. М. Зерова усунено од викладання в Київському університеті, але залишено на кафедральній науковій роботі (тоді така була), яка «протривала» рівно два місяці. А 1 листопада наказом ректора без пояснення причин професора М. Зерова увільнено з університету.

Біда, як кажуть, сама не ходить. На початку того ж


1 Рукописний відділ Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вер- надського АН України. Ф. XXXV, ч. 514.


317

 

фатального листопада ще один тяжкий удар випав на до­лю цієї людини — після ускладнення від скарлатини помер син. Відторгнутий владою, покинутий більшістю київських друзів, він на початку 1935 р. виїздить до Москви, споді­ваючись там знайти бодай тимчасову роботу.

Але «всевидяще око» пильно наглядало за опальним поетом, який притулився під Москвою на станції Пушкіно. 28 квітня 1935 р. його заарештовують. В архівах НКВД зберігається судова справа М. Зерова і його «банди», озна­йомлення з якою розкриває багато «таємниць» останніх років життя поета.

У середині грудня 1934 р. серне кожного чесного укра­їнського інтелігента здригнулося, коли було опубліковано вирок двадцяти восьми діячам культури, звинуваченим у тероризмі. Всі знали, що це неправда. М. Зеров зайшов до М. Рильського 26 грудня переговорити у справі пере­кладів із Брюсова, над яким вони тоді працювали. При розмові був також молодий письменник С. Жигалко. Зга­дали про Г. Косинку, О. Близька, О. Фальківського… По­м’янули невинні душі. Потім М. Зеров прочитав кілька поезій — «Учись у них» О. Фета, «Минуло літо» Я. Щого- ліва та «До кобзи» П. Куліша. Пригнічений пішов додому.

8 січня заарештували С. Жигалка. Допитували мало не щодня. І от 25 квітня він «показав» про поминальне читання у помешканні М. Рильського і додав, що, мабуть, М. Зеров якийсь особливий зміст вкладав у такі слова П. Куліша:

Гей, хто на сум благородний багатий,

Сходьтеся мовчки до рідної хати,

Та посідаймо на голих лавках,

Та посумуймо по мертвих братах.

Темно надворі, зоря не зоріє,

Вітер холодний од Півночі віє,

Квилять вовки по степах-облогах.

Цього було досить. Уже 27 квітня в Москві був випи­саний ордер на арешт М. Зерова, якого звинувачували в терористичній діяльності. На першому допиті на це він заявив однозначно: «До ніякої контрреволюційної діяльно­сті я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше змушений буде відповідати інакше… Під час об­шуку вилучено дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Г. Косинки та роман П. Куліша «Чорна Рада». Оце й усі докази. І особливі прикмети: «волосся руде, очі карі, ніс звичайний». 20 травня його відправили до Києва. От тут почалася справжня «робота». Допити слідчого Ліх- мана ледь не через день. Протоколи відбивають лише


318

 

слова, зафіксовані працівником НКВД й підтверджені під­писом арештованого. Що було поза тим? Здогадатися не так уже й важко. Бо вже 9 липня М. Зеров «розколовся»: «Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націона­лістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь».

На суді, який відбувся 1—4 лютого 1936 р., М. Зеров, погоджуючись із звинуваченням, ніби він «входив до складу керівництва контрреволюційної організації, яка ставила перед собою завдання скинення радянської влади на Ук­раїні і створення буржуазної незалежної української рес­публіки», погоджуючись і з тим, що мовби-то готував за­мах на Косіора й Постишева водночас і насміхався над долею, над собою, над усім фарсом. «З мого боку,— заявив він,— був лише один раз зроблений заклик до терору — у формі прочитання вірша Куліша на зборах у Рильсько­го». За це він дістав десять років, так само як П. Филипо- вич та А. Лебідь. Інші учасники «групи», котрі всі разом познайомилися тільки під час очних ставок, були засуд­жені на трохи менші строки: поет М. Вороний — вісім ро­ків, працівник українського історичного музею Б. Пили- пенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич — по сім років. Вдалося вижити лише Митькевичеві. Під час реабілітації він розповів, що «зізнання» Ліхман витягав побоями. «При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, пам’ятаю,— згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року,— Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють».

Отож, наприкінці зими «банда» вирушила на Північ, і через Ленінградський пересильний пункт звичним етап­ним маршрутом «Ведмежа Гора — Кем — Соловки» всі прибули на острів у перших числах червня 1936 р.

Режим у таборі напочатку був більш-менш терпимим. За станом здоров’я М. Зеров не міг працювати лісорубом (правда, аж до Колими котитимуться чутки, ніби він пе тільки сам виконував норми, а й іншим допомагав), йому випало прибирати кімнати господарської служби. Після закінчення роботи міг у комірчині сторожа віддаватися улюбленим заняттям — перекладам, історико-літературним студіям. Про це він докладно повідомляє дружину в лис­тах, які нині вже надруковані (Рад. літературознавство. 1988. №1). Останній з них датований 19 вересня 1937 р. Зеров готувався до своєї другої соловецької зими, просив надіслати калоші…


319

 

Дата його смерті довгий час лишалася невідомою. Те­пер вона з’ясована. 9 жовтня 1937 р. М. Зерову, П. Фили- повичеві, М. Вороному та Б. Пилипенкові була при пере­гляді їхньої справи винесена вища міра покарання. При­чини? Хто на це відповість? Розстріляли їх 3 листопада, в третю річницю похорону Костика, сина Зерова…

Здається, це був якийсь фантасмагоричний день на Со- ловках. Саме 3 листопада 1937 р. Григорію Епіку невідомо в який спосіб вдалося дати телеграму дружині: «Здоровий, цілую тебе, синочка». А наступного дня не стало й Г. Епіка.

Тяжка українська доля привела М. Зерова, як і бага­тьох наших культурних діячів, на Голгофу сталінських катувань. Але минають десятиліття, а його ясна, чітка дум­ка дедалі потужніше входить у культурне життя народу, його доля відбиває трагедію цілого покоління. Проте во­на повчальна. В оновленій Україні ім’я М. Зерова стає символом справжнього національного відродження.

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.