Протягом останнього часу в мовах народів
світу (чи, принаймні, в тих мовах, що розповсюджені в межах
європейського ареалу) проглядається тенденція до уніфікації
написання власних назв, екзотизмів та інтернаціональних
елементів, що походять від сучасних мов всупереч
орфографічним та орфоепічним традиціям мов-реципієнтів. Це,
безумовно, полегшує спілкування між носіями різних мов та спрощує
міжнародну ідентифікацію термінологічних банків даних. Тим
паче, що в Європі звикли звертати більше уваги саме на
написання іншомовних слів, а не на їх вимову.
У мовних паралелях європейських мов, як стверджував
Braun, є тенденція до розширення інтернаціональності, яка
полягає в тім, що новітні запозичення не завжди
підпорядковуються фонетичним законам та орфографічним
правилам мови-реципієнта. Збереження чужих звуків та форм
можна насамперед приписати до екстралінгвістичних
чинників [Braun 1989, с. 162].
Якщо Вюстер на початку 30-х років наполягав на
необхідності стандартизації науково-технічної термінології, то
приблизно в той же самий період, як писав Nedobity, Verkade так само
наполягав на стандартизації написання деяких хімічних
термінів, а саме — у 1932 році він виклав думку стосовно цього у
своєму коментарі до міжнародної номенклатури з органічної
хімії, ухваленої у 1930 році [Nedobity 1989, с. 173].
В останні десятиліття орфографічна міжмовна
інтерференція вийшла за межі європейського ареалу. Так, у країнах
Сходу спостерігається тенденція до інтеграції місцевих мов до
єдиного сучасного світового культурно-історичного ареалу,
наприклад, через запровадження паралельних латинізованих
алфавітів для мов, що використовують інші системи письма.
Тим більше, що з ростом автоматизації та механізації передачі
інформації незручність, спричинена розходженнями в
написанні, зростатиме [Суперанская 1978, с. 9].
Виходячи з цього, питання про транслітерацію
розглядається з точки зору саме термінології, а не просто правопису
[Paclt 1946, Білодід, Корнілов, Нерознак, Вакуленко 1996; Ваку-
ленко 19951]. Як вже підкреслювалося вище, транслітерація,
згідно з міжнародними нормами та стандартами, має бути
однозначною. Тобто тут проглядається аналогія з термінами: якщо
термін є однозначним і будь-яке поняття з тієї чи іншої галузі
знань має позначатися (в ідеалі) не більш ніж одним терміном,
то в транслітерації — так само: кожен символ транслітерації
(його можна порівняти з терміном) відповідає певному
символові оригінальної писемності (тобто поняттю). Тому
побудову транслітерації слід розглядати як складову частину заходів з
термінологічного планування, як один з його аспектів, в
результаті чого виходить однозначне та стандартизоване
«інтернаціональне» написання лексичних одиниць мов з нелатин-
ськими системами письма. Тим більше, що головне призначення
транслітерації — гарантія стовідсоткового відтворення
транслітерованої лексичної одиниці в оригінальному написанні без
будь-яких спотворень. Тому О. О. Реформатський виклав такі
вимоги до транслітерації: 1) інтернаціональний характер; 2)
однозначність; 3) оборотність, тобто можливість переводити на-
142
зад в оригінальний напис; 4) реі’ульованість елементарними
Правилами, для засвоєння яких не вимагається знання мов,
правил національних орфографій, ані знайомства з
лінгвістичною термінологією. Крім того, вона не залежить від
конкретної мови, на відміну від практичної транскрипції [Реформат-
ский 1960, с. 97]. «Транслітерація може та й повинна бути
міжнародною, через те що вона не орієнтується на якийсь
конкретний національний алфавіт, тоді як практична
транскрипція виходить саме з якогось певного алфавіту та правил
читання його літер і сполучень, які прийняті для даної орфографії»
[Реформатский 1967, с. 379]. Крім того, виходячи з сучасних
вимог, транслітерація має бути пристосована до можливості
автоматичної комп’ютерної обробки [Білодід, Корнілов, Неро-
знак, Вакуленко 1996; Вакуленко 19951*2].
Першим про необхідність побудови єдиної універсальної
транслітерації стверджував британський мовознавець Lepsius,
який у своїй монографії «Standard Alphabet» виклав
структуру універсальної латинської транслітерації для всіх основних
мов як з латинською, так і з нелатинською системою письма
[Lepsius 1863].
На міжнародному рівні системи транслітерації нелатин-
ських систем письма розроблялися, зокрема, Міжнародною
організацією стандартів (ISO). Ця організація розробила чіткі та
однозначні системи транслітерації, де кожному нелатинському
символові відповідає однозначний латинський символ. При
цьому вживання сполучень літер повністю виключається.
Такою є, наприклад, універсальна транслітерація знаків
кирилиці без урахування особливостей тієї чи іншої слов’янської
мови. Перша редакція цього стандарту вийшла в 1968 році
[ISO/R — 1968]. Нова редакція цього стандарту, до якої було
залучено також знаки кирилиці для неслов’янських мов,
побачила світ у 1995 році [ISO 9; 1995]. Системи транслітерації
існують і на національному рівні — варіант Бібліотеки Конгресу
США [Реформатский 1967], Британський стандарт [British
Standard 1958].
На національному рівні теж розроблялися правила
однозначного відтворення тієї чи іншої системи письма латиницею
стосовно конкретної мови. Так, у 1958 році Всекитайські
Збори народних представників прийняли фонетичний алфавіт для
китайської мови [Прядохин 1960; Сердюченко 1959; Гилярев-
ский, Гривнин 1964, с. 214-215]. У Японії також у 1937 році
Урядом було створено латинізовану систему Kunrei-siki.
Паралельно в Японії використовується система Hepburn [Dunn &
Yanada 1965, с. і; Гиляревский, Гривнин 1964, с. 217; Saito 1988].
Ідеальним варіантом транслітерації можна назвати два
паралельних та рівноцінних алфавіти для сербохорватської мови
143
[Sedacek 1989]. У Радянському Союзі також були спроби за-
провадити паралельну латинську транслітерацію для
російської мови [Щерба 1940; Реформатский 1960; 1967]. Згідно 3
міжнародними вимогами Термінологічна комісія з
природничих наук (ТКПН) Київського університету ім. Т. Шевченка
створила однозначну транслітерацію для української мови, а також
комп’ютерну програму до неї [Білодід, Корнілов, Нерознак, Ва-
куленко 1996; Вакуленко 19951*2].