Д'яков А. С., Кияк Т. Р., Куделько 3. Б. - Основи термінотворення: семантичні та соціолінгвістичні аспекти

5.7. ДО ПИТАННЯ ПРО ВІДТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ СЛІВ ЛАТИНКОЮ ТА КОНЦЕПЦІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЛАТИНКИ

Поруч з питанням про зовнішню форму
нових термінів не менш важливим питанням термінологічного
планування в Україні є проблема відтворення українських слів,
зокрема власних назв, латинською абеткою.
Згідно з міжнародними вимогами латинське написання всіх
власних назв повинно на сто відсотків збігатися з
оригінальним написанням у мові-продуценті, тобто з написанням у тій
мові, звідки ця власна назва пішла.
Радянський Союз залишався чи не єдиною країною в світі,
на яку ця традиція не поширювалась і де панувала цілком
протилежна традиція — передавати засобами іншої мови не
написання, а вимову та пристосовувати власні назви до кожної
конкретної мови. Але це суперечить міжнародним вимогам
зберігати єдине латинське написання незалежно від мови.
І ось вже майже вісім років українська мова має статус
державної, але ми досі не знаємо, як свої власні назви та, вза-
190 галі, українські слова писати по-інтернаціональному, тобто
латинськими літерами. І ця проблема виходить за рамки суто
лінгвістичної. Це питання торкається мовної політики чи
навіть політики взагалі.
Латинська графіка давно вже стала інтернаціональною
системою письма, одним з основних засобів міжнародного
спілкування. Згідно з міжнародними вимогами латинське
написання всіх власних назв має повністю збігатися з написанням у
мові-продуценті. Тобто німецьке прізвище Schiller або
угорське Kovdcs має таке ж написання в усіх інших, принаймні
європейських, мовах, що користуються латинкою, воно
трансплантується на іншомовний ґрунт без змін та орфографії мови-
реципієнта не підкорюється.
Якщо ж для мови-продуцента використовується власна
система письма, відмінна від латинки, то в такому разі мають
бути чіткі та однозначні правила відтворення національної
системи письма латинкою. Тобто засобами латинської абетки має
відображатися написання національною абеткою з Гарантією
недвозначного відтворення оригінального написання.
В цьому можна переконатися на прикладі Китаю чи Японії,
де власні назви пишуться латинкою однаково незалежно від
мови: Qindao (Циндао), Хіао-Оип (Сяо-Цун), Fujiyama (Фудзія-
ма) тощо. На карті Сербії місто Крушевац позначено як Krusavac,
Мілошевича в усіх західних Газетах подають як Milosevic
(кирилицею — Мнлошевиїї). Столиця Македонії подається
англійською мовою як Skopje, а не як Skopye чи Skopie.
І помилковою є думка, що ті народи, які не користуються
латинкою, повинні передавати засобами латинської графіки не
написання, а вимову своїх власних назв, пристосовуючи їх до
конкретної мови. Бо згідно з міжнародними вимогами
пріоритет повинен надаватися не практичній транскрипції, а
транслітерації, тобто не вимові, а написанню.
Зараз у нас прийнято вважати, що українські власні назви
повинні писатися так, аби їх могли прочитати за кордоном.
Є навіть система Української Комісії з питань правничої
термінології (рішення № 9, протокол № 2 від 19 квітня 1996 р.)
(далі — УКППТ). Розглянемо цю систему докладніше
(повністю її наведено в Додатку 3). Перше, що впадає в очі — це
однобічна орієнтація на англійську мову. Проте, це ще не є її
ґанджем, бо зараз більшість транслітераційних систем світу
так чи інакше зорієнтовані на англійську правописну
традицію. Турбує інше: ця система не відображає всіх тонкощів
української орфографії, тому вона не Гарантує однозначної
зворотної транслітерації назад у кирилицю, бо при зворотній
транслітерації так чи інакше виникнуть різночитання. Більш
того, розробники цієї системи зробили англійську правописну
191
традицію, фактично, «ложем Прокруста», бо вони не
допускають ніяких відхилень від цієї традиції. А що вже казати пр0
автоматичну транслітерацію за допомогою комп’ютера…
І взагалі, цей документ призначено для відображення
українських власних назв у англійській мові. Тобто, виходить, що
правила передачі українських слів в англійській мові,
затверджені спільно Мін’юстом та Інститутом української мови НАН
України, поширюються лише на англійську мову, а інших мов
вони не стосуються [http://www.rada.kiev.ua/translit.htm].
Супротивники єдиної української латинки (Інститут
української мови НАНУ тощо) стверджують, що українці повинні
турбуватися, як в інших країнах читатимуть українські власні
назви належним чином. Але ж пристосування латинського
написання власних назв до фонетичних та орфографічних
особливостей конкретної мови суперечить міжнародним вимогам
зберігати єдине латинське написання. Виходить, що цей документ
теж суперечить світовим стандартам. Та, взагалі, тут
напрошується риторичне питання: чому ніхто в світі не замислюється над
тим, як їхні власні назви читатимуть іноземці, а ми, виявляється,
повинні турбуватися про це?
До речі, в колишньому Радянському Союзі існувала цілком
придатна система російської латинки, затверджена у 50-ті роки
Академією наук СРСР [4]. Інша річ, що вона не мала практичного
застосування, але це вже — із суто політичних міркувань.
Отже, в Україні також повинна бути прийнята власна
система відтворення українських слів латинкою, яка б засобами
латинської графіки демонструвала кириличне написання та
Гарантувала недвозначне відтворення назад у кирилицю.
Найкращою з таких систем української латинки на даний момент є
система, розроблена Термінологічною комісією з природничих наук
(ТКПН) Київського університету імені Тараса Шевченка [1-3].
До речі, вона є компромісом між «англофілами» та
«слов’янофілами», бо містить елементи й англійської писемної традиції
(шиплячі приголосні там передаються на англійський манер),
і західнослов’янської (літери «й» та «ц» там передаються, як у
польській чи чеській мовах). Проте, незважаючи на такий
компроміс, вона залишається цілісною системою, яка чітко й
однозначно передає засобами латинки всі тонкощі українського
правопису (див. таблицю). Та ще й гарантує відновлення
кириличного написання без будь-яких спотворень. А головне —
пристосована до автоматичної конверсії туди й назад за допомогою
комп’ютера. Бо автори тієї системи добре усвідомили, що компроміс
компромісом, але є деякі межі, які переступати не можна.
І серед тих меж можна насамперед назвати вимоги до
транслітерації, сформульовані О. О. Реформатським [4]. По-пери*6′
передавати латинкою треба написання, а не вимову. По-ДрУ^’
192
кожній літері українського алфавіту має відповідати її
латинський еквівалент. І, по-третє, має бути Гарантія
стовідсоткового відтворення кирилицею без будь-якої двозначності. Завдяки
тому, що автори запропонованої системи з ТКПН намагалися
взагалі уникнути вживання діакритичних знаків, ця система є
незамінною в міжнародному телеграфі, в електронній пошті та
в інших випадках, де не передбачені додаткові латинські
літери з діакритичними знаками. Для уникнення двозначності
розробники цієї системи насамперед позбавили літеру h
самостійного значення і залишили за нею функцію свого роду
діакритичного знаку. Отже, літера г в цій системі виглядає як
gh. А літера щ виглядає як shh, бо це — літера sh з
діакритичним знаком у вигляді допоміжної літери її.
Звичайно, система ТКПН не позбавлена деяких вад, але їх
можна просто усунути. В усякому разі, на наш погляд,
необхідно керуватися відомим китайським принципом: не має
значення, якою буде кішка, важливо те, чи зможе вона ловити
мишей. Отже, перефразовуючи її, можна сказати: не має значення,
якою буде українська латинка. Головне — чи відповідатимуть
засади її побудови та практичного застосування світовим
вимогам.
Тому представники нашої термінологічної школи
розробили чітку концепцію побудови української латинки (див. [Д’я-
ков, Кияк 19952]). За основу української транслітерації ми
взяли: а) алфавіти споріднених слов’янських мов — польської,
чеської, словацької, хорватської, словенської; б) систему
латинської транслітерації російських слів, розроблену АН СРСР
[Щерба 1940; Реформатский I960]; в) міжнародні системи
транслітерації кирилиці засобами латинки [ISO/R 9 — 1968; ISO 9:
1995].
Головними засадами розробленої нами системи були
принципи, сформульовані О. О. Реформатським: 1.
Інтернаціональний характер; 2. Однозначність; 3. Оборотність, тобто
можливість переводити назад в оригінальний напис; 4. Реґульованість
елементарними правилами, для засвоєння яких не вимагається
знання мов, правил національних орфографій [Реформатский
I960, с. 97].
Незалежно від нас Термінологічна комісія з природничих наук
(ТКПН) Київського університету ім. Тараса Шевченка на тих же
засадах розробила власну однозначну та інтернаціональну
систему української латинки [Білодід, Корнілов, Нерознак, Вакуленко,
Вакуленко 1996; Вакуленко 1995і-2] (див. Додаток 3).
Основні відміни системи ТКПН від нашої системи лежать у
таких аспектах:
1. Система ТКПН уникає вживання додаткових
літер з діакритичними знаками типу $, с, z, тому шиплячі
193
літери передаються там, відповідно, як sh, ch, zh.
Через це літера h позбавлена будь-якої самостійної
функції, тому літера г передається там як gh, а літера х —
як kh.
2. Апостроф за системою ТКПН вживається на
місці апострофа у кирилиці, а для пом’якшення там
вживається літера у.
3. Для згаданої вище системи створено
комп’ютерну програму, яка забезпечує однозначну автоматичну
конверсію українського тексту, записаного кирилицею,
на латинку і, навпаки, з латинки на кирилицю.
На наш погляд, перевагою системи ТКПН порівняно з
нашою розробкою є, по-перше, збереження апострофа у функції
розділового знака (на місці російського твердого знака), по-
друге, вживання літери j у функції пом’якшувача, що дасть
можливість збереження одноваріантної передачі латинкою
йотованих літер незалежно від позиції (я — ja; є — je; ю — ju),
що точніше узгоджується з принципом «кожній літері
українського алфавіту відповідає свій латинський символ», на відміну
від нашої системи, де літера ^на початку слів та після голосних
передавалася як ja, а після голосних — як ‘а. Тому ми в
багатьох моментах погоджуємося з ТКПН і вважаємо, що на
початковому етапі їх система цілком може бути запроваджена як
універсальна система відтворення українських слів латинкою.
До того ж, система ТКПН є не дуже зручною, наприклад, у
бібліографії. Тому ми вважаємо за необхідне модернізувати цю
систему, замінивши в ній диграфи sh, ch, zh, відповідно,
літерами s, с, z. Через це літера h може мати самостійне значення й
відповідати літері г. Тоді сполучення kh вже не
сприйматиметься як диграф, тому ми замінили це сполучення літерою х. Це
не суперечить традиції укладання латинізованих алфавітів,
через те що в багатьох алфавітах (іспанський, португальський,
албанський, в’єтнамський) літера вчитається інакше, ніжу
латинському, до того ж ця літера відповідає літері ху так званій
славістичній українській транслітерації, яка застосовується в
багатьох країнах з науковою метою [Горняткевич 1995, с. 57 —
58]. Проте для «експортного» написання українських власних
назв, не кажучи вже про електронну пошту чи міжнародний
телеграф, доцільніше, все-таки, уникнути вживання
діакритичних знаків.
Можна, наприклад, для розробки єдиного українського
національного стандарту взяти систему УКППТ, трохи змінивши її, аби
вона відповідала світовим вимогам щодо транслітерації.
По-перше, треба обов’язково передавати пом’якшення.
Інакше зникне різниця, скажімо, між прізвищами Панко і Пань-
ко, що неминуче приведе до плутанини.
194
По-друге, літеру услі& закріпити лише як латинський
еквівалент літери и, а йотацію слід позначати якоюсь іншою
літерою, наприклад, літерою j (як це робиться в переважній
більшості європейських мов). І не слід лякатися, що прізвище
Яремчук на Заході читатимуть як Джаремчук, бо, як вже
стверджувалося вище, західну людину більше цікавить написання, а
не вимова. А в самій англійській мові і так вистачає власних
назв іншомовного походження, де літера j читається як й
Sarajevo, Skopje, Ljubljana, Reykjavik, Jena тощо.
По-третє, літеру ц слід позначати літерою с, а не
сполученням ts. З одного боку, з’являється логічний ланцюжок c+h=ch,
так само, як s+h =sh та z+h =zhx де літера h служить ознакою
шиплячості. З іншого боку, це відповідає загальнослов’янській
традиції позначати звук [ц] літерою с (наприклад, у польській,
чеській, хорватській мовах). І взагалі, перевагу слід надавати
простішому зображенню за принципом: літери, які
зустрічаються частіше, повинні мати простішу форму. Те ж саме
стосується і сполучення kh, яке слід замінити літерою х (все одно,
вимова західну людину цікавить менш за все), тим більше,
сама собою забезпечується різниця між літерою х та
сполученням кг.
Якщо літера h матиме самостійне значення, треба
забезпечити різницю між лігатурами для ш, ч, ж та вільними
сполученнями сг, цг, зг (наприклад, у словах жадати та згадати.
Найкраще для цього підходить апостроф, тоді як пом’якшення
можна передавати через літеру у після приголосного. Тим
більше, що носії української мови сприймають апостроф як
розділовий знак, а не знак пом’якшення. Тому апостроф доцільно
вживати, по-перше, на місці апострофа в традиційній
орфографії на основі кирилиці, а, по-друге, щоб розрізняти лігатури
та вільні сполучення літер (sh [ш] — sh [сг], ja [я] —j’a [йа],
sch [щ] — s’ch [сч]). А в ролі «м’якого знака» виступатиме
літера у, бо літери й та ь фактично дублюють одна одну: м’який
знак ніколи не стоїть в українській мові після голосних, як і
«йот» майже ніколи не стоїть після приголосних. Цікаво, що
цей факт уперше було помічено слов’янським ученим Ю. Кри-
жаничем понад 300 років тому. У зв’язку з цим він пропонував
вилучити з руського алфавіту літеру й і вживати замість неї ь
та писати краь, роь, стоь, пеьте, тощо [Лингвистические зада-
чи 1983, с. 76]. Саме так зараз уживають літеру у хорвати та
словенці, де вона не тільки означає звук [j], а й виступає як
«м’який знак» у сполученнях #та nj.
В усякому разі, українська транслітерація повинна бути
прийнята як загальнонаціональний універсальний стандарт,
який повинен мати практичне застосування в усіх випадках
вживання латинської графіки. Необхідно, насамперед, внести
195
правила відтворення українських слів латинкою до нової
редакції “Українського правопису” як окремий розділ.
Фактично український правопис повинен мати два
обличчя — оригінальне (для власних потреб) та латинізоване (для
міжнародного спілкування). Тому з цією системою необхідно
ознайомити всіх громадян України (насамперед учнів шкіл та
студентів) та світову громадськість.
Вивчення української латинки необхідно включити до
курсу української мови у середній школі, а також до курсу ділової
української мови у вищих навчальних закладах. Наші
співвітчизники повинні навчитися правильно записувати українські
слова латинкою. Тобто навчати носіїв української мови
латинській абетці слід у курсі викладання РІДНОЇ мови, а не іноземної.
Крім того, слід пам’ятати, що транслітерація призначена не
лише для написання власних назв (наприклад, прізвищ у
паспортах та посвідченнях водія), але й для латинізованого
написання зв’язних текстів українською мовою (наприклад, у
науковій літературі чи в бібліографії, у міжнародному телеграфі, в
електронній пошті). Випадки застосування практичної
транскрипції треба скоротити до мінімуму, а в офіційно-діловій
документації, науковій літературі та в комп’ютерних банках даних
її взагалі треба вилучити з ужитку.
Пересічного носія української мови слід раз і назавжди
переконати, що власна латинська абетка — це один з
атрибутів інтеграції України в світове (насамперед, у європейське)
співтовариство. Бо відкритість, цивілізованість суспільства, його
інтеграція до світової спільноти починається ось із таких
маленьких дрібниць. Не випадково такі стандартизовані системи
передачі національної писемності існують у багатьох країнах
світу з нелатинською абеткою (Японія, Китай, Югославія,
Македонія, Греція, Ізраїль тощо). Так само не випадково все
більше народів світу бажають мати латинську абетку за основну
систему письма (візьмемо, хоча б, ту ж саму Туреччину чи
Малайзію, які перейшли на латинську абетку з арабської).
Тут, звичайно, йдеться не про повну відмову від нашої
традиційної графіки на основі кирилиці. Бо ми кирилицю
використовуємо вже понад тисячу років, вона повністю пристосована
до особливостей слов’янської фонетики й тому немає підстав
замінювати її латинкою повністю. Так само від своїх
традиційних систем письма не збираються відмовлятися ані китайції
ані японці, ані араби. Але це зовсім не означає, що вони
відмовляються від вживання латинської графіки взагалі й
маскуються під латинописні народи та мови, спотворюючи своє власне
обличчя на догоду якимось «старшим братам», чи просто наро-
дам «вищого ґатунку». Зараз фактично для кожної мови
повинна бути створена латинізована абетка. Інша річ, для одних
196
мов вона повинна використовуватися як основний алфавіт, а
для інших — як допоміжний.
Тому безпідставними є думки типу: «Нащо нам латинка,
якщо ми масмо кирилицю?», чи: «Ми не на Заході, в нас є інші
традиції та стандарти!», чи навіть: «Ми не можемо
користуватися латинкою, бо ми сповідуємо Православ’я!» (в останньому
випадку твердження є особливо абсурдним хоча б через те, що
православна Румунія та навіть мусульманські Албанія та
Туреччина використовують латинку як основну систему письма). Всі
ці хуторянські потуги тільки далі поглиблюватимуть штучну
ізоляцію України від світової спільноти і далі виховуватимуть
комплекс меншовартості українців, які на догоду Америці чи
Німеччині далі спотворюватимуть своє власне обличчя «тільки
щоб нас правильно прочитали».
Чомусь західну людину не цікавить, як правильно
прочитати іншомовну власну назву; їх більше цікавить НАПИСАННЯ,
а не вимова. Все одно, ми не можемо примусити іноземців
вимовляти наші власні назви так, як робимо це ми. Цього нам
не вдасться, хочемо ми цього, чи не хочемо. А якщо ми і далі
будемо наші власні назви писати окремо для англійців, для
німців, для інших народів — це тільки призводитиме до подальшої
плутанини.
Але рано чи пізно змушені будемо визнати міжнародні
стандарти й змиритися з ними. Інакше нас і далі не сприйматимуть
у світі всерйоз як цивілізовану державу. Настав час
усвідомити, що пройшла пора, коли радянські національні стандарти
створювалися всупереч міжнародним нормам. Маємо
пам’ятати, що створюємо цю систему насамперед для себе. Іншим
народам залишається тільки ознайомитися з нашою системою
постфактум. А на Заході на більше й не претендують: там
твердо знають, що українська латинка — це внутрішня справа
самої України, їм у цю справу лізти не треба. Можна
сперечатися скільки завгодно з приводу, скажімо, правопису літери ґ:
тут кожна зі сторін знайде свої вагомі аргументи, які
неможливо спростувати, і кожна сторона по-своєму матиме рацію. Але
стосовно української латинки двох правильних думок бути не
може. Тут або ми визнаємо міжнародні вимоги, або не
визнаємо, далі залишаючись винятком з правил. Тож, може, годі
замикатися у власній шкаралупі?

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.