В історію української літератури М. Драй-Хмара ввійшов як учасник літературного угруповання «неокласиків». Втім, у свідомості сучасників він, здається, стояв трохи осібно. Про нього писали менше, ніж про його побратимів, менше й нападали, а часом і недобачали його в неокласичній когорті. Цьому сприяла і порівняно невелика поетична продуктивність М. Драй-Хмари, і менш активна, ніж у М. Зерова, та й П. Филиповича чи М. Рильського, участь у поточному літературному житті й полеміках, виступах у пресі тощо (хоча літературознавством він займався багато). Та й стилістикою, поетикою поет не в усьому відповідав виробленому вже на той час у критиці стереотипові «неокласика».
Народився М. О. Драй-Хмара 28 вересня (10 жовтня) 1889 р. у селі Малі Канівці Золотоніського повіту на Черкащині, в козацькій родині. Рано залишився без матері; тужливо-теплі спогади про неї знайдемо в його віршах. Виростав серед мальовничої, щедрої придніпрянської природи, що дала певне емоційне тло його поезії. Початкову освіту здобув у Золотоноші, потім закінчив чотири класи Черкаської гімназії. Багато дало йому навчання в колегії Павла Галагана в Києві (1906—1910 рр.), де він, зокрема, досконало опанував французьку, німецьку, латинську й грецьку мови. Вступивши 1910 року на історико-філологіч- ний факультет Київського університету, відвідує семінар проф. В. Перетца. Через два роки за відрядженням Київського університету та «Славянского общества» відбуває у за |
1 Костюк Г. Поет-учений. Дещо про поетичну і наукову спадщину Филиповича Ц Филипович П. Література. С. 561, |
325 |
кордонну подорож, працює в бібліотеках та архівах Львова,
Будапешта, Загреба, Белграда та Бухареста, студіює слов’янські мови, пише розвідку про хорватського письменника А. Качіча-Міошича, за яку був удостоєний золотої медалі університету. Закінчивши Київський університет (1915), мав готуватися до професури на кафедрі слов’янознавства. Але у зв’язку з несприятливою ситуацією на фронтах університет було евакуйовано до Саратова. М. Драй-Хмару ж відрядили до Петербурзького університету, де він працював під опікою таких учених, як академіки О. Шахматов, І. Бодуен де Куртене та ін. У цей час зійшовся із земляцтвом українських студентів, брав активну участь у його діяльності. Після Лютневої революції, в травні 1917 року, М. Драй- Хмара повертається в Україну. У 1918—1923 рр. працює на кафедрі слов’янознавства при Кам’янець-Подільсь- кому університеті професором славістики, редагує «Записки Кам’янець-Подільського університету» (1919—1920). 1923 р. повертається до Києва, працює на кафедрі українознавства Медичного інституту, при кафедрі лінгвістики у Всеукраїнській Академії Наук, у Комісії по складанню словника живої української мови, Комісії щодо дослідження історії української мови (разом з академіком А. Кримським редагує науковий збірник), викладає у Сільськогосподарському інституті, в Польському педагогічному інституті, працює в Науково-дослідному інституті мовознавства та в Українському інституті лінгвістичної освіти. Культурницько-освітня та науково-дослідницька діяльність М. Драй-Хмари, участь в українізаційних заходах засвідчували щире бажання докласти сил до національного будівництва, активно прилучитися до нього. Але зробити це було нелегко. І через недовіру до «попутників», «буржуазної інтелігенції» з боку ортодоксів та догматиків, і через компрометацію й примітивізацію ними змісту й методів культурної роботи. Але не в останню чергу — і через внутрішні складнощі політичного та громадянського само- означення. Протягом ряду років М. Драй-Хмара вів щоденник, і в ньому є сліди роздумів на цю тему. Так, під датою 13. VIII 1924 р. він занотовує: «В революції інтелігенція українська не пережила в повній мірі національного моменту (не закріпила своїх позицій) і через те почуває себе «ні в цих, ні в тих» перед явищами соціального порядку». А під датою 3.1 1925 р. свого роду особиста самокритика чи то самовиправдання: «Я не вріс у свою епоху, бо протягом майже 20-ти років (з 9 до 29) був ізольований від життя». У цих самокартаннях вчувається реакція |
326 |
и.і постійні звинувачення у відриві од життя та нерозумінні доби, якими була насичена атмосфера громадсько-полі- і ичиого та культурного побуту і які, звісно ж, Драй-Хмара мусив приймати і на свій рахунок. Це травмувало Душу. Ллє це і стимулювало роботу свідомості щодо самоозна- чсііия, зусилля до поглиблення світогляду, до дієвішого иключення в суспільну практику доби, в якій тоді було ще иг все тривожне, а й обнадійливе. Всі ці суперечні й болісні стани душі, рахунки то до самого себе, то до свого чясу й суспільства почасти відбилися й на його пое- ;іії.
Друкувати вірші українською мовою М. Драй-Хмара почав 1919 р. (російською писав ще в колегії Галагана). У 20-ті рр. його поезії друкуються в журналах «Червоний шлях» та «Життя й революція», які уважно ставилися до «попутників». Але продуктивним поетом він не був — мабуть, через завантаженість науковою та педагогічною роботою. Перша (і остання за життя) збірка «Проростень» вийшла 1926 р. На неї і на книжку Є. Плужника схвальною рецензією відгукнувся М. Рильський («Життя й революція». 1926. №8). Порівнюючи їх, він писав: «…виходить ніби так: Плужник — поет ліричної сповіді, Драй-Хмара— співець споглядання (хай також ліричного)». І далі: «…під «золотосонячною куделею» Драй-Хмари, під обточе- иістю його вірша, вишуканістю рим… під усим тим «неокласицизмом» чується подих живої людини. Це не трагічний оптимізм Плужника, це щось суцільне, якась, може, «чорноземна сила»… Радість пізнавання та іменування, радість спостереження і втілення» ‘. Невдовзі в тому ж журналі М. Рильському гостро заперечував К. Довгань: «…Як сучасний поет Михайло Драй-Хмара не дуже живий. І вже зовсім невдале, на нашу думку, визначення «чорноземна сила»; тут більше інтелігентського споглядання й естетичних пейзажів очима паничика-городянина, що приїхав до села на вакації… Хто спробує розкласти всі поезії… в порядку хронологічнім і цим простежити еволюцію поетову за сім (1919—1926) років, той побачить, як випадково, нападами бренять у Драй-Хмари революційні пориви і сучасні настрої і як потопають вони в різнобарвних, але неживих візерунках, у гурманстві, у дрімотнім спогляданні». І далі: «Уся збірка «Цроростень» справляє вражіння якогось музею раритетів, що в ньому кілька років не палено: холодно, не все зрозуміло, хоч іноді й цікаво» 2. |
1 Рильський М. Зібр. творів: У 20 т. Т. 13. С. 26, 25. |
2 Життя й революція. 1926. № 10. С. 121, 122. |
327 |
Це дві протилежні оцінки. Решта відгуків не такі виразні.
Кожен поет вдається до самохарактеристик, які допомагають читачеві зрозуміти його. Є такі вірші і в М. Драй- Хмари. Один із них «Я світ увесь сприймаю оком, бо лінію і цвіт люблю». Це щире й скромне авторове свідчення про те, з чого він може порадіти в своєму душевному складі й поетичному хистові. За цими зізнаннями — поет із щасли- во-насиченим зоровим баченням світу, потягом до незужи- тих, закорінених у глибинах народного духу слів, намаганням дисциплінувати плин вірша та захоплення словом, із зажурою неквапливого роздуму про життя; із підвладністю прозорому й співучому «струменю битія» (але без чуттєвого буйства: певна рівновага споглядальності й експресії). У М. Драй-Хмари вгадується певна схильність до цілісного світу, йому не властива була «спеціалізація» чи то в громадянських рефлексіях, чи то в інтимних емоціях, чи то в природопочуванні. Душевний стан його більше чи менше пов’язаний з усіма цими чинниками, які, сказати б, і «добирають» собі одні одних за внутрішнім «сродством», вдаючись до думки Г. Сковороди, промовляють мовою одні одних. Відбувається і певна тонка «трансформація» картини зовнішнього світу солідарно до світу внутрішнього. У природі він вбачає не тільки статику, а й динаміку, здебільшого її противенства, переживає драму її стихій. Напевно, тут була не лише особливість його органічного природопо- чування, а й «екстраполяція» душевного досвіду, вражень та імпульсів громадянського порядку, переживань історії та сучасності. За драмою природи іноді вгадується і драма соціальна. Характерною є і його символіка. Тут треба нагадати, що М. Драй-Хмара, як і більшість українських ліриків 20-х років, вийшов із символізму: неокласики теж по-своєму культивували символіку. А у символізмі немає випадковостей. Скажімо, для пейзажно-філософської лірики поета характерна тема осені: відповідні настрої й думи відбивають ширший стан духу, небезвідносний і до його соціального самопочуття. Хоч тут потрібна естетична делікатність: надто прямолінійне прочитання може призвести до вульгаризації. Один із найчастіше вживаних у М. Драй-Хмари символічних образів — вітер. Але це не «вітер з України» П. Тичини і не той образ вітру як світової соціальної триво-: ги й туги за бунтом, що шумить у верховітті сосен «азіатського краю» М. Хвильового. Це вже й не так сталий символ, як некерована стихія, різнолика й різнонастроєва; у |
328 |
1’тихії «вітру», крім імпульсів руху, змінності, енергії, СВО- Поди, вчуваються і незатишність буття, і якась небезпека, исочікуваність, і, сказати б, неясність, незбагненність…
Або ще один образно-символічний ряд: хмари, каравани хмар. Вони, мабуть, прикметніші для М. Драй-Хмарино- і*о «пейзажу» неба, ніж зорі, сонце чи місяць. Вони теж промовляють про змінність, химерність та загадковість і природного, і соціального буття. Зупинимо увагу на одній із прикмет, що вирізняли М. Драй-Хмару з-поміж інших «неокласиків», його поезія не така дисциплінована думкою, як у М. Зерова; не така прозора й згармонізована, як, скажімо, у М. Рильського та й навіть у П. Филиповича. В ній порівняно більше «не- і порядкованої» стихії, емоційно випадкового; більше таємничості — якогось позараціонального залишку — того, то не пізнаєш за допомогою раціо. Ця трохи приглушена, розфокусована (без трагедійного загострення чи катастрофізму) таємничість буття у М. Драй-Хмари не лише декларована, проіменована як тема — вона відчутна в образній тканині вірша. Не випадко- во в його поезії часто з’являється мотив сну. І здебільшого сон — це відсвіт таємничості життя, його загадкове продовження. Зважаючи на все це, можна констатувати, що в поезії М. Драй-Хмари наявні ознаки сюрреалізму, елементи «позараціоналістичної» поетичної мови, мови уяви, підсвідомості й інтуїції, яка широко утверджується нині в творчості багатьох «восьмидесятників» та інших молодих авторів. М. Драй-Хмара зовсім не був аж таким далеким від життя, як це йому закидали войовничі вульгаризатори. Правда, в нього можна знайти мотиви самоти — і як болючої неминучості, і як бажаного стану душевної зосередженості. Але це — людське, і це відбивало звичайні духовні та психологічні проблеми творчої натури, проблеми духовної суверенності «я». Тобто, мало здебільшого філософську або психологічну мотивацію, аніж соціально-політичну. Якогось же принципового самоусунення від дійсності в нього не було, зокрема й од чинників громадського порядку. Просто в поезії він не виходив на них «напряму», вони опосередковувалися загальним станом душі і «розчинялися» в цілісних переживаннях буття. Але інколи громадянські мотиви та політичні самонастановлення проривалися і в натуральність декларацій та злободенних рефлексій. У присвяченому М. Хвильовому вірші «Лани — як хустка в баса- мани» (1923) картина сонної краси степу забарвлена у тужливе чекання і вривається не дуже характерним для |
399 |
М. Драй-Хмари соціально-акцентованим вигуком, на^е Запозиченим у революційних романтиків або футуристів: «Коли ж задзвонить тут машина, засяє електричний вік?» Зустрінемо в нього і своєрідне самозакликання революцією («Горять священні орифлами революційної весни»), правда, не дуже переконливе: емоційної перейнятості революційним духом бракувало. Проте один із ранніх віршів («Хмеліють хмари…») звучить в інтонаціях В. Чумака.
Певний соціально-гуманістичний характер поезії М. Драй-Хмари виявляється інколи і в безпосередніх, «утилітарних» альтруїстичних реакціях або у звичайному людяному співчутті до знедолених і стражденних. Все це змушує вважати неправомірними закиди М. Драй-Хмарі з боку частини тодішньої критики в байдужості до соціальної сфери, у відстороненні од дійсності, в самоізоляції тощо. Просто поет бачив трохи не ту дійсність, і враження його дещо опосередковані особливим типом сприймання та образного відтворення. Зрештою, і догмат обов’язкової реакції на дійсність — надуманий і неперспективний для мистецтва: воно має безліч і загальностильо- вих, і індивідуальних способів, вимірів, рівнів, форм як наближення до актуальності, так і дистанціювання від неї, і це лише один із аспектів взаємозв’язку мистецтва та життя. Звичайно, в революційну добу це питання неминуче постає по-особливому, об’єктивним є нетерпляче бажання спростити й інтенсифікувати цей зв’язок; зобов’язливою силою стає попит на політизоване мистецтво та відповідні «соціальні замовлення». М. Драй-Хмара не був ідеально пристосований для такої громадянської відзивності, але зусилля настроїти себе на «бойовитіший» лад, зняти емоційно-психологічний бар’єр між своїм духовним світом і будованою новою реальністю революційного світу — робив. І не можна не зважати на відповідну його еволюцію. І все ж таки треба сказати, що певне відсторонення було, і воно знов почало зростати в останні роки — в кінці 20-х та на початку 30-х рр. Загрозливо наростали прикрі, тяжкі явища, які спричинювали гнітючі «негативні емоції». Висловити їх, «розрядити» їх у слові не було можливості. Хистом перетворення негативних емоцій в «позитивні», на відміну од сучасників, М. Драй-Хмара не володів. Залишалося — порядком душевного самозахисту — якось по можливості відключатися од травмуючих сторін дійсності. Це був парадоксальний «гермегизм» навиворіт: не через естетичну невиражальність «я» для світу, а через політичну невиражальність навколишньої дійсності. Але ця тенденція не була панівною. Спроби порозумі* |
тися з дійсністю не припинялися, як і, навпаки, окремі прориви» глухуватих протестних настроїв, мотивів невдо- молення — в алюзіях та символіці. Це останнє стосується переважно деяких пізніших, не друкованих віршів з його спадщини. Але мотиви громадянського сумніву, відгомони суперечливих роздумів зустрінемо і в збірці «Про- ростень».
У пізніших віршах М. Драй-Хмари (другої книжки поет так і не зміг видати, хоч підготував її, вона мала назву «Сонячні марші») помітний розвиток тих тенденцій, про які нже мовилося. Водночас його творчість ширшає тематично і мотивами, з’являються поезії культурно-історичного характеру з негучним патріотичним настроєм; поетичні інтерпретації постатей української історії та літератури; рефлексії, пов’язані з перебуванням у пам’ятних місцях тощо; роздуми про минуле і майбутнє з відчуттям драматичного плину історичного часу. Помітним твором у його спадщині є поема «Поворот» (1922—1927), яку він не став пропонувати до друку, вважаючи її «надто абстрактною, мінорною» (запис у щоденнику від 22 січня 1928 р.). Та справа, напевне ж, не в цьому, а в тому, що поема є пристрасним монологом любові до України, в ній біль і тривога за неї, а па той час патріотична тема ставала дедалі неприйнятні- шою і починала вже виклилати на себе вогонь офіціозних критиків. Попри всі сумніви, болі й вагання М. Драй-Хмара й далі щиро прагне перейнятися пафосом віри у світле майбутнє, пафосом благодатного руху вперед — бодай у найза- гальнішій формі (конкретизувати свою поетичну мову тут йому не вдавалося). Хоча побачити нове, але дивиться якось наче збоку, «з вікна» («Зимова казка»); переконує себе, що нова індустріальна, соціалістична Україна буде кращою і славнішою за стару, князівську і козацьку («Стою над порохом віків…», «На Хортиці», поезії про Донбас). Водночас у нього є мотиви, що виводять поезію М. Драй-Хмари за межі ортодоксальних стереотипів тогочасної словесності («Поділ», «Виходь на путь сувору і тверезу» та ін.). Подекуди якась обережність, тривога і пересторога вчуваються у надіях на майбутнє. Скажімо, в поезіях 1930 року… На відміну од тих, хто глушив себе гімнами на честь нібито здійсненого соціалістичного ідеалу, М. Драй-Хмара давав відчути історичну дистанцію між ним і реальністю. І не віриться, що в «Місті майбутнього» (1930) маємо ствердження наявного, а не відтінення його мрією. Цей сонет почасти перегукується з пізнішим віршем «Томас Мор» (1935), де в мотив уславлення великої Утопії |
331 |
виразно вплітається і думка про її оманливість, про постійну зміну хвиль щасливих ілюзій та гіркого прозріння: «одні з них сміються — на серці їм легко, а других бере невимовний одчай. .» Певно, настрій цих останніх був знайомий і М. Драй-Хмарі Адже ще раніше, у творі «Комар» (1930) він писав: «Я бачу вічну темряву страшенну, і серед тиші чорної небес пишучу руку великоогненну і троє слів: мене, текел, фарес».
Окремо стоїть питання про те, наскільки мали підстави недоброзичливі критики М. Драй-Хмари вбачати в деяких його поезіях інакомовлення, розшифровувати прихований політичний зміст окремих образів, картин, натяків. Звичайно ж, у поезії все має зміст ширший, ніж конкретно означене, ніж її буквальний текст. З цього погляду вона взагалі вся — інакомовлення. Трапляється й специфічніше інакомовлення, коли, скажімо, картина природи викликає настрої чи рефлексії, що мають соціальну забарвленість; коли певні символи й метафори «шифрують» політичний мотив, коли недомовленість чи натяк мають вивести на якусь злободенну «крамольну» думку тощо… Все це — теж типові для поезії речі, є вони і в М. Драй-Хмари. Чи ж випадкові образи «жертви» і «крові» в суто нібито пейзажному вірші «Перед грозою»? Невже це просто абстрактна символіка, безвідносна до суспільно-політичної атмосфери? Так само поетична обробка кримської легенди «Медвідь-гора» навряд чи знадобилася б поетові для простого переказу народних уявлень,— коли б не наклався на це історичне тло пізніший досвід. Вочевидь алегоричний характер має сонет «По кліті кованій» — гіркий роздум про долю поета за умов несвободи. У цьому зв’язку не можна оминути гучного «скандалу» — такого характерного для атмосфери кінця 20-х та 30-х,— пов’язаного з сонетом «Лебеді». Сонет з’явився друком у першій книзі (грудень 1928) «Літературного ярмарку». В цей час нагінки на неокласиків небезпечно загострювалися, і сонет М Драй-Хмари прозвучав як мужній голос на захист друзів-однодумців — з вірою в чистоту, правоту і невмирущість їхнього естетичного ідеалу. Але в недругів «неокласиків» не знайшлося бодай тієї крихти благородства, яка б не дозволила їм своє роздратування вихлюпнути в політичний наклеп. Символіку сонета, за якою вгадувалася моральна і творча ситуація, було злісно витлумачено в політичному плані. Можна уявити, скільки нервів і душевних сил відбирало таке цькування і в Драй-Хмари, і в решти «неокласиків» — та хіба тільки в них?! А попереду були ще гіркіші |
332 |
часи… І залишається дивуватися, як багато було зроблено і за цих умов. Як і всі «неокласики», М. Драй-Хмара багато сил і хисту віддавав перекладам Ця справа була сповнена для нього і його друзів високого і благородного змісту: і мистецького, і філологічного, і національно-культурного. Грунтовні знавці європейських мов і культур, свідомі трудівники на ниві духовного взаємозбагачення народів, великі вболівальники за честь своєї літератури, вони заклали перекладацьку традицію, значення якої сьогодні особливо відчутне. Звичайно, внесок М. Драй-Хмари чималий. Коло його перекладацьких інтересів широке, але вабила переважно французька поезія. З літературознавчих праць найважливішою є монографія «Леся Українка» (1926). Свого часу вона ознаменувала чималий поступ у вивченні творчості нашої великої поетеси (вводила у обіг новий біографічний матеріал, висвітлювала роль М. Драгоманова у становленні світогляду своєї племінниці, давала широке історичне та суспільно- політичне тло, а почасти й світовий літературний контекст для головних мотивів її творчості; торкалася співвідношення національного та загальнолюдського в ній та ін.). Це дослідження не втратило свого значення й нині. Лесі Українці М. Драй-Хмара присвятив і ряд інших матеріалів, з-поміж яких особливою науковою, академічною скрупульозністю та ряснотою використаного матеріалу відзначається розвідка «Поема Лесі Українки „Віла Посестра“ на тлі сербського та українського епосу». Приділив увагу М. Драй-Хмара й шевченкознавству. Дослідницькі інтереси поета охоплювали широке коло явищ слов’янських літератур. Обізнаність із польською літературою кінця XIX ст., з феноменом «Молодої Польщі» засвідчує стаття «Творчий шлях Казіміра Тетмаєра». Шістдесят років тому написав він працю «Проблеми сучасної славістики», а поставлені в ній питання і сьогодні не втратили гостроти. Критикою сучасної літератури М. Драй-Хмара, на відміну од М. Рильського і М. Зерова, майже не займався. Але зацікавився, скажімо, життєписом В. Чумака; проаналізував чеський переклад поезій П. Тичини. Певно, багато зробив би він і на ниві науки, і в царині поезії. Але не забарилося те, що він відчував уже давно: «Я бачу, що моя прийшла черга»… Після арешту 1933 р. він знову був ув’язнений 5 вересня 1935 року, засуджений за «контрреволюційну діяльність» і засланий у концтабори на Колиму, де й помер наприкінці |
333 |
1938 р. «Я в кам’янім, у кам’янім мішку» — цей вражаючої сили вірш залишився відлунням його страждань. Та ще листи до родини… |