ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Михайло Драй-Хмара (1889—1938)

В історію української літератури М. Драй-Хмара ввій­шов як учасник літературного угруповання «неокласиків». Втім, у свідомості сучасників він, здається, стояв трохи осібно. Про нього писали менше, ніж про його побратимів, менше й нападали, а часом і недобачали його в неокла­сичній когорті. Цьому сприяла і порівняно невелика по­етична продуктивність М. Драй-Хмари, і менш активна, ніж у М. Зерова, та й П. Филиповича чи М. Рильського, участь у поточному літературному житті й полеміках, ви­ступах у пресі тощо (хоча літературознавством він зай­мався багато). Та й стилістикою, поетикою поет не в усьому відповідав виробленому вже на той час у критиці стерео­типові «неокласика».

Народився М. О. Драй-Хмара 28 вересня (10 жовтня) 1889 р. у селі Малі Канівці Золотоніського повіту на Чер­кащині, в козацькій родині. Рано залишився без матері; тужливо-теплі спогади про неї знайдемо в його віршах. Виростав серед мальовничої, щедрої придніпрянської при­роди, що дала певне емоційне тло його поезії. Початкову освіту здобув у Золотоноші, потім закінчив чотири класи Черкаської гімназії. Багато дало йому навчання в колегії Павла Галагана в Києві (1906—1910 рр.), де він, зокрема, досконало опанував французьку, німецьку, латинську й грецьку мови. Вступивши 1910 року на історико-філологіч- ний факультет Київського університету, відвідує семінар проф. В. Перетца. Через два роки за відрядженням Київсь­кого університету та «Славянского общества» відбуває у за­


1   Костюк Г. Поет-учений. Дещо про поетичну і наукову спадщину Филиповича Ц Филипович П. Література. С. 561,


325

 

кордонну подорож, працює в бібліотеках та архівах Львова,

Будапешта, Загреба, Белграда та Бухареста, студіює сло­в’янські мови, пише розвідку про хорватського письменника

А.  Качіча-Міошича, за яку був удостоєний золотої медалі університету. Закінчивши Київський університет (1915), мав готуватися до професури на кафедрі слов’янознавства. Але у зв’язку з несприятливою ситуацією на фронтах уні­верситет було евакуйовано до Саратова. М. Драй-Хмару ж відрядили до Петербурзького університету, де він пра­цював під опікою таких учених, як академіки О. Шахматов, І. Бодуен де Куртене та ін. У цей час зійшовся із земляцт­вом українських студентів, брав активну участь у його діяльності.

Після Лютневої революції, в травні 1917 року, М. Драй- Хмара повертається в Україну. У 1918—1923 рр. працює на кафедрі слов’янознавства при Кам’янець-Подільсь- кому університеті професором славістики, редагує «За­писки Кам’янець-Подільського університету» (1919—1920). 1923 р. повертається до Києва, працює на кафедрі україно­знавства Медичного інституту, при кафедрі лінгвістики у Всеукраїнській Академії Наук, у Комісії по складанню словника живої української мови, Комісії щодо досліджен­ня історії української мови (разом з академіком А. Крим­ським редагує науковий збірник), викладає у Сільськогос­подарському інституті, в Польському педагогічному інсти­туті, працює в Науково-дослідному інституті мовознавства та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

Культурницько-освітня та науково-дослідницька діяль­ність М. Драй-Хмари, участь в українізаційних заходах засвідчували щире бажання докласти сил до національного будівництва, активно прилучитися до нього. Але зробити це було нелегко. І через недовіру до «попутників», «буржу­азної інтелігенції» з боку ортодоксів та догматиків, і че­рез компрометацію й примітивізацію ними змісту й мето­дів культурної роботи. Але не в останню чергу — і через внутрішні складнощі політичного та громадянського само- означення. Протягом ряду років М. Драй-Хмара вів що­денник, і в ньому є сліди роздумів на цю тему. Так, під датою 13. VIII 1924 р. він занотовує: «В революції інтелі­генція українська не пережила в повній мірі національного моменту (не закріпила своїх позицій) і через те почуває себе «ні в цих, ні в тих» перед явищами соціального по­рядку». А під датою 3.1 1925 р. свого роду особиста само­критика чи то самовиправдання: «Я не вріс у свою епоху, бо протягом майже 20-ти років (з 9 до 29) був ізольова­ний від життя». У цих самокартаннях вчувається реакція


326

 

и.і постійні звинувачення у відриві од життя та нерозумін­ні доби, якими була насичена атмосфера громадсько-полі- і ичиого та культурного побуту і які, звісно ж, Драй-Хмара мусив приймати і на свій рахунок. Це травмувало Душу. Ллє це і стимулювало роботу свідомості щодо самоозна- чсііия, зусилля до поглиблення світогляду, до дієвішого иключення в суспільну практику доби, в якій тоді було ще иг все тривожне, а й обнадійливе. Всі ці суперечні й болісні стани душі, рахунки то до самого себе, то до свого чясу й суспільства почасти відбилися й на його пое- ;іії.

Друкувати вірші українською мовою М. Драй-Хмара почав 1919 р. (російською писав ще в колегії Галагана). У 20-ті рр. його поезії друкуються в журналах «Червоний шлях» та «Життя й революція», які уважно ставилися до «попутників». Але продуктивним поетом він не був — ма­буть, через завантаженість науковою та педагогічною ро­ботою. Перша (і остання за життя) збірка «Проростень» вийшла 1926 р. На неї і на книжку Є. Плужника схваль­ною рецензією відгукнувся М. Рильський («Життя й рево­люція». 1926. №8). Порівнюючи їх, він писав: «…виходить ніби так: Плужник — поет ліричної сповіді, Драй-Хма­ра— співець споглядання (хай також ліричного)». І далі: «…під «золотосонячною куделею» Драй-Хмари, під обточе- иістю його вірша, вишуканістю рим… під усим тим «нео­класицизмом» чується подих живої людини. Це не трагіч­ний оптимізм Плужника, це щось суцільне, якась, може, «чорноземна сила»… Радість пізнавання та іменування, ра­дість спостереження і втілення» ‘. Невдовзі в тому ж жур­налі М. Рильському гостро заперечував К. Довгань: «…Як сучасний поет Михайло Драй-Хмара не дуже живий. І вже зовсім невдале, на нашу думку, визначення «чорноземна сила»; тут більше інтелігентського споглядання й естетич­них пейзажів очима паничика-городянина, що приїхав до села на вакації… Хто спробує розкласти всі поезії… в по­рядку хронологічнім і цим простежити еволюцію поетову за сім (1919—1926) років, той побачить, як випадково, на­падами бренять у Драй-Хмари революційні пориви і сучас­ні настрої і як потопають вони в різнобарвних, але неживих візерунках, у гурманстві, у дрімотнім спогляданні». І далі: «Уся збірка «Цроростень» справляє вражіння якогось му­зею раритетів, що в ньому кілька років не палено: холодно, не все зрозуміло, хоч іноді й цікаво» 2.


1 Рильський М. Зібр. творів: У 20 т. Т. 13. С. 26, 25.


2 Життя й революція. 1926. № 10. С. 121, 122.


327

 

Це дві протилежні оцінки. Решта відгуків не такі ви­разні.

Кожен поет вдається до самохарактеристик, які допо­магають читачеві зрозуміти його. Є такі вірші і в М. Драй- Хмари. Один із них «Я світ увесь сприймаю оком, бо лінію і цвіт люблю». Це щире й скромне авторове свідчення про те, з чого він може порадіти в своєму душевному складі й поетичному хистові. За цими зізнаннями — поет із щасли- во-насиченим зоровим баченням світу, потягом до незужи- тих, закорінених у глибинах народного духу слів, намаган­ням дисциплінувати плин вірша та захоплення словом, із зажурою неквапливого роздуму про життя; із підвладні­стю прозорому й співучому «струменю битія» (але без чут­тєвого буйства: певна рівновага споглядальності й експре­сії).

У М. Драй-Хмари вгадується певна схильність до ціліс­ного світу, йому не властива була «спеціалізація» чи то в громадянських рефлексіях, чи то в інтимних емоціях, чи то в природопочуванні. Душевний стан його більше чи менше пов’язаний з усіма цими чинниками, які, сказати б, і «доби­рають» собі одні одних за внутрішнім «сродством», вдаю­чись до думки Г. Сковороди, промовляють мовою одні од­них. Відбувається і певна тонка «трансформація» картини зовнішнього світу солідарно до світу внутрішнього. У при­роді він вбачає не тільки статику, а й динаміку, здебільшо­го її противенства, переживає драму її стихій. Напевно, тут була не лише особливість його органічного природопо- чування, а й «екстраполяція» душевного досвіду, вражень та імпульсів громадянського порядку, переживань історії та сучасності. За драмою природи іноді вгадується і дра­ма соціальна.

Характерною є і його символіка. Тут треба нагадати, що М. Драй-Хмара, як і більшість українських ліриків 20-х років, вийшов із символізму: неокласики теж по-своєму культивували символіку. А у символізмі немає випадково­стей. Скажімо, для пейзажно-філософської лірики поета характерна тема осені: відповідні настрої й думи відбива­ють ширший стан духу, небезвідносний і до його соціально­го самопочуття. Хоч тут потрібна естетична делікатність: надто прямолінійне прочитання може призвести до вуль­гаризації. Один із найчастіше вживаних у М. Драй-Хмари символічних образів — вітер. Але це не «вітер з України» П. Тичини і не той образ вітру як світової соціальної триво-: ги й туги за бунтом, що шумить у верховітті сосен «азіат­ського краю» М. Хвильового. Це вже й не так сталий сим­вол, як некерована стихія, різнолика й різнонастроєва; у


328

 

1’тихії «вітру», крім імпульсів руху, змінності, енергії, СВО- Поди, вчуваються і незатишність буття, і якась небезпека, исочікуваність, і, сказати б, неясність, незбагненність…

Або ще один образно-символічний ряд: хмари, карава­ни хмар. Вони, мабуть, прикметніші для М. Драй-Хмарино- і*о «пейзажу» неба, ніж зорі, сонце чи місяць. Вони теж промовляють про змінність, химерність та загадковість і природного, і соціального буття.

Зупинимо увагу на одній із прикмет, що вирізняли М. Драй-Хмару з-поміж інших «неокласиків», його поезія не така дисциплінована думкою, як у М. Зерова; не така прозора й згармонізована, як, скажімо, у М. Рильського та й навіть у П. Филиповича. В ній порівняно більше «не- і порядкованої» стихії, емоційно випадкового; більше та­ємничості — якогось позараціонального залишку — того, то не пізнаєш за допомогою раціо.

Ця трохи приглушена, розфокусована (без трагедійно­го загострення чи катастрофізму) таємничість буття у М. Драй-Хмари не лише декларована, проіменована як те­ма — вона відчутна в образній тканині вірша. Не випадко- во в його поезії часто з’являється мотив сну. І здебільшого сон — це відсвіт таємничості життя, його загадкове про­довження. Зважаючи на все це, можна констатувати, що в поезії М. Драй-Хмари наявні ознаки сюрреалізму, елемен­ти «позараціоналістичної» поетичної мови, мови уяви, під­свідомості й інтуїції, яка широко утверджується нині в творчості багатьох «восьмидесятників» та інших молодих авторів.

М. Драй-Хмара зовсім не був аж таким далеким від життя, як це йому закидали войовничі вульгаризатори. Правда, в нього можна знайти мотиви самоти — і як болю­чої неминучості, і як бажаного стану душевної зосередже­ності. Але це — людське, і це відбивало звичайні духовні та психологічні проблеми творчої натури, проблеми духов­ної суверенності «я». Тобто, мало здебільшого філософську або психологічну мотивацію, аніж соціально-політичну. Якогось же принципового самоусунення від дійсності в ньо­го не було, зокрема й од чинників громадського порядку. Просто в поезії він не виходив на них «напряму», вони опо­середковувалися загальним станом душі і «розчинялися» в цілісних переживаннях буття. Але інколи громадянські мотиви та політичні самонастановлення проривалися і в натуральність декларацій та злободенних рефлексій. У при­свяченому М. Хвильовому вірші «Лани — як хустка в баса- мани» (1923) картина сонної краси степу забарвлена у тужливе чекання і вривається не дуже характерним для


399

 

М. Драй-Хмари соціально-акцентованим вигуком, на^е За­позиченим у революційних романтиків або футуристів: «Коли ж задзвонить тут машина, засяє електричний вік?» Зустрінемо в нього і своєрідне самозакликання револю­цією («Горять священні орифлами революційної весни»), правда, не дуже переконливе: емоційної перейнятості рево­люційним духом бракувало. Проте один із ранніх віршів («Хмеліють хмари…») звучить в інтонаціях В. Чумака.

Певний соціально-гуманістичний характер поезії М. Драй-Хмари виявляється інколи і в безпосередніх, «ути­літарних» альтруїстичних реакціях або у звичайному лю­дяному співчутті до знедолених і стражденних.

Все це змушує вважати неправомірними закиди М. Драй-Хмарі з боку частини тодішньої критики в байду­жості до соціальної сфери, у відстороненні од дійсності, в самоізоляції тощо. Просто поет бачив трохи не ту дійсність, і враження його дещо опосередковані особливим типом сприймання та образного відтворення. Зрештою, і догмат обов’язкової реакції на дійсність — надуманий і неперспек­тивний для мистецтва: воно має безліч і загальностильо- вих, і індивідуальних способів, вимірів, рівнів, форм як наближення до актуальності, так і дистанціювання від неї, і це лише один із аспектів взаємозв’язку мистецтва та жит­тя. Звичайно, в революційну добу це питання неминуче по­стає по-особливому, об’єктивним є нетерпляче бажання спростити й інтенсифікувати цей зв’язок; зобов’язливою силою стає попит на політизоване мистецтво та відповідні «соціальні замовлення». М. Драй-Хмара не був ідеально пристосований для такої громадянської відзивності, але зусилля настроїти себе на «бойовитіший» лад, зняти емо­ційно-психологічний бар’єр між своїм духовним світом і будованою новою реальністю революційного світу — ро­бив. І не можна не зважати на відповідну його еволюцію.

І все ж таки треба сказати, що певне відсторонення було, і воно знов почало зростати в останні роки — в кінці 20-х та на початку 30-х рр. Загрозливо наростали прикрі, тяжкі явища, які спричинювали гнітючі «негативні емоції». Висловити їх, «розрядити» їх у слові не було можливості. Хистом перетворення негативних емоцій в «позитивні», на відміну од сучасників, М. Драй-Хмара не володів. Зали­шалося — порядком душевного самозахисту — якось по можливості відключатися од травмуючих сторін дійсності. Це був парадоксальний «гермегизм» навиворіт: не через естетичну невиражальність «я» для світу, а через політичну невиражальність навколишньої дійсності.

Але ця тенденція не була панівною. Спроби порозумі*

 

тися з дійсністю не припинялися, як і, навпаки, окремі прориви» глухуватих протестних настроїв, мотивів невдо- молення — в алюзіях та символіці. Це останнє стосується переважно деяких пізніших, не друкованих віршів з його спадщини. Але мотиви громадянського сумніву, відго­мони суперечливих роздумів зустрінемо і в збірці «Про- ростень».

У пізніших віршах М. Драй-Хмари (другої книжки по­ет так і не зміг видати, хоч підготував її, вона мала назву «Сонячні марші») помітний розвиток тих тенденцій, про які нже мовилося. Водночас його творчість ширшає тематично і мотивами, з’являються поезії культурно-історичного ха­рактеру з негучним патріотичним настроєм; поетичні інтер­претації постатей української історії та літератури; реф­лексії, пов’язані з перебуванням у пам’ятних місцях тощо; роздуми про минуле і майбутнє з відчуттям драматичного плину історичного часу. Помітним твором у його спадщи­ні є поема «Поворот» (1922—1927), яку він не став пропо­нувати до друку, вважаючи її «надто абстрактною, мінор­ною» (запис у щоденнику від 22 січня 1928 р.). Та справа, напевне ж, не в цьому, а в тому, що поема є пристрасним монологом любові до України, в ній біль і тривога за неї, а па той час патріотична тема ставала дедалі неприйнятні- шою і починала вже виклилати на себе вогонь офіціозних критиків.

Попри всі сумніви, болі й вагання М. Драй-Хмара й да­лі щиро прагне перейнятися пафосом віри у світле майбут­нє, пафосом благодатного руху вперед — бодай у найза- гальнішій формі (конкретизувати свою поетичну мову тут йому не вдавалося). Хоча побачити нове, але дивиться якось наче збоку, «з вікна» («Зимова казка»); переконує себе, що нова індустріальна, соціалістична Україна буде кращою і славнішою за стару, князівську і козацьку («Стою над порохом віків…», «На Хортиці», поезії про Дон­бас). Водночас у нього є мотиви, що виводять поезію М. Драй-Хмари за межі ортодоксальних стереотипів того­часної словесності («Поділ», «Виходь на путь сувору і тве­резу» та ін.). Подекуди якась обережність, тривога і пере­сторога вчуваються у надіях на майбутнє. Скажімо, в поезіях 1930 року… На відміну од тих, хто глушив себе гім­нами на честь нібито здійсненого соціалістичного ідеалу, М. Драй-Хмара давав відчути історичну дистанцію між ним і реальністю. І не віриться, що в «Місті майбутнього»

(1930)    маємо ствердження наявного, а не відтінення його мрією. Цей сонет почасти перегукується з пізнішим віршем «Томас Мор» (1935), де в мотив уславлення великої Утопії


331

 

виразно вплітається і думка про її оманливість, про постій­ну зміну хвиль щасливих ілюзій та гіркого прозріння: «од­ні з них сміються — на серці їм легко, а других бере неви­мовний одчай. .» Певно, настрій цих останніх був знайомий і М. Драй-Хмарі Адже ще раніше, у творі «Комар» (1930) він писав: «Я бачу вічну темряву страшенну, і серед тиші чорної небес пишучу руку великоогненну і троє слів: ме­не, текел, фарес».

Окремо стоїть питання про те, наскільки мали підстави недоброзичливі критики М. Драй-Хмари вбачати в деяких його поезіях інакомовлення, розшифровувати прихований політичний зміст окремих образів, картин, натяків. Зви­чайно ж, у поезії все має зміст ширший, ніж конкретно означене, ніж її буквальний текст. З цього погляду вона взагалі вся — інакомовлення. Трапляється й специфічніше інакомовлення, коли, скажімо, картина природи викликає настрої чи рефлексії, що мають соціальну забарвленість; коли певні символи й метафори «шифрують» політичний мотив, коли недомовленість чи натяк мають вивести на якусь злободенну «крамольну» думку тощо… Все це — теж типові для поезії речі, є вони і в М. Драй-Хмари.

Чи ж випадкові образи «жертви» і «крові» в суто ніби­то пейзажному вірші «Перед грозою»? Невже це просто абстрактна символіка, безвідносна до суспільно-політичної атмосфери? Так само поетична обробка кримської легенди «Медвідь-гора» навряд чи знадобилася б поетові для про­стого переказу народних уявлень,— коли б не наклався на це історичне тло пізніший досвід. Вочевидь алегоричний характер має сонет «По кліті кованій» — гіркий роздум про долю поета за умов несвободи.

У цьому зв’язку не можна оминути гучного «сканда­лу» — такого характерного для атмосфери кінця 20-х та 30-х,— пов’язаного з сонетом «Лебеді». Сонет з’явився друком у першій книзі (грудень 1928) «Літературного яр­марку». В цей час нагінки на неокласиків небезпечно заго­стрювалися, і сонет М Драй-Хмари прозвучав як мужній голос на захист друзів-однодумців — з вірою в чистоту, правоту і невмирущість їхнього естетичного ідеалу. Але в недругів «неокласиків» не знайшлося бодай тієї крихти благородства, яка б не дозволила їм своє роздратування вихлюпнути в політичний наклеп. Символіку сонета, за якою вгадувалася моральна і творча ситуація, було злісно витлумачено в політичному плані.

Можна уявити, скільки нервів і душевних сил відбира­ло таке цькування і в Драй-Хмари, і в решти «неокласи­ків» — та хіба тільки в них?! А попереду були ще гіркіші


332

 

часи… І залишається дивуватися, як багато було зроблено

і за цих умов.

Як і всі «неокласики», М. Драй-Хмара багато сил і хис­ту віддавав перекладам Ця справа була сповнена для ньо­го і його друзів високого і благородного змісту: і мистець­кого, і філологічного, і національно-культурного. Грунтовні знавці європейських мов і культур, свідомі трудівники на ниві духовного взаємозбагачення народів, великі вболі­вальники за честь своєї літератури, вони заклали перекла­дацьку традицію, значення якої сьогодні особливо відчутне. Звичайно, внесок М. Драй-Хмари чималий. Коло його пе­рекладацьких інтересів широке, але вабила переважно французька поезія.

З літературознавчих праць найважливішою є моногра­фія «Леся Українка» (1926). Свого часу вона ознаменува­ла чималий поступ у вивченні творчості нашої великої по­етеси (вводила у обіг новий біографічний матеріал, висвіт­лювала роль М. Драгоманова у становленні світогляду своєї племінниці, давала широке історичне та суспільно- політичне тло, а почасти й світовий літературний контекст для головних мотивів її творчості; торкалася співвідношен­ня національного та загальнолюдського в ній та ін.). Це дослідження не втратило свого значення й нині. Лесі Ук­раїнці М. Драй-Хмара присвятив і ряд інших матеріалів, з-поміж яких особливою науковою, академічною скрупу­льозністю та ряснотою використаного матеріалу відзнача­ється розвідка «Поема Лесі Українки „Віла Посестра“ на тлі сербського та українського епосу». Приділив увагу М. Драй-Хмара й шевченкознавству.

Дослідницькі інтереси поета охоплювали широке коло явищ слов’янських літератур. Обізнаність із польською лі­тературою кінця XIX ст., з феноменом «Молодої Польщі» засвідчує стаття «Творчий шлях Казіміра Тетмаєра». Шіст­десят років тому написав він працю «Проблеми сучасної славістики», а поставлені в ній питання і сьогодні не втра­тили гостроти.

Критикою сучасної літератури М. Драй-Хмара, на від­міну од М. Рильського і М. Зерова, майже не займався. Але зацікавився, скажімо, життєписом В. Чумака; проана­лізував чеський переклад поезій П. Тичини.

Певно, багато зробив би він і на ниві науки, і в царині поезії. Але не забарилося те, що він відчував уже давно: «Я бачу, що моя прийшла черга»…

Після арешту 1933 р. він знову був ув’язнений 5 вересня 1935 року, засуджений за «контрреволюційну діяльність» і засланий у концтабори на Колиму, де й помер наприкінці


333

 

1938 р. «Я в кам’янім, у кам’янім мішку» — цей вражаючої сили вірш залишився відлунням його страждань. Та ще листи до родини…

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.