Довідник українських прізвищ. Ю.К. Редько

ДО ОСНОВ НАУКОВОГО ВИВЧЕННЯ СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПРІЗВИЩ — 1

У сукупності власних назв, характерних для
української мови, численну групу становлять офіційні родинні
найменування — прізвища. Науковий інтерес до прізвищ
виник не сьогодні, Та лише за нашого часу, коли
мовознавство збагатилося новими, надійними і перевіреними
даними, новими способами вивчення цих даних, виробило
досконалі основи теоретичних досліджень і має добре
підготовлені, досвідчені кадри працівників, стало можливим
глибоко розробляти принципи виникнення і визначати
лексико-семантичні категорії прізвищ, з великою певністю
з’ясовувати питання етимології, акцентології та орфографії
цих назв.
Одними з найновіших і найважливіших наукових
методів вивчення прізвищ, як і інших мовних явищ, є методи л інг-
вогеографічні. Крім того, у галузі назвознавства великою
мірою придаються і методи лінгвостатистичні. Зрозуміла
річ, що обома групами згаданих методів не можна
розв’язувати, наприклад, більшості питань правопису
прізвищ, зате вони допомагають робити красномовні висновки
щодо наголосу, словотвору та деяких інших питань
Особливо ж велике значення в цьому плані має лінгвогеографія.
Однак навіть тепер, коли в науковий обіг пущено
численні дані про прізвища, коли значна частина з них
дістала слушну характеристику семантики, морфологічної
будови і територіального поширення, деякі особливості
їх або деякі групи з них залишаються недослідженими
чи мало вивченими через нехтування лінгвогеографії.
З тієї ж причини в низці випадків окремі дослідники
припускаються хибних або неспроможних висновків,
узагальнень та рекомендацій. Загалом щодо всієї сукупності
З
українських прізвищ і щодо всіх особливостей їх ще жоден
дослідник у сучасному українському мовознавстві повністю
не послугувався методами лінгвогеографії.^Дотепер відомо
лише часткові спроби в цьому напрямі і притому вельми
успішні. Завдяки лінгвогеографічному підходові до проблем
ономастики українське мовознавство здобуло кілька дуже
важливих наукових істин. Приємно відзначити, що частина
цих істин стосується сучасних українських прізвищ і
належить, зокрема, авторові пропонованого найширшим колам
читачів «Довідника українських прізвищ» Ю. Редькові1.
На основі лінгвогеографічного методу дійшов правильних,
важливих висновків про виникнення і поширення деяких
прізвищ О. Ткаченко2. Усебічне вивчення історичних
закономірностей розвитку літературної системи українських
прізвищ іще чекає на копітку працю лінгвогеографіє,
озброєних також знаннями в галузі акцентології,
етимології, семасіології, етнографії, історії матеріальної
культури, демографії та ін.
У мовознавстві поширена думка про те, що прізвища,
як і інші власні назви, водночас належать і не належать
до лексичної системи певної мови, що в них виявляється
своє, індивідуальне, і загальномовне (фонетичний та
морфологічний матеріал), що вони підлягають і не підлягають дії
деяких закономірностей, характерних для загальних назв,
тобто думка про антиномії власних імен, про суперечність
між двома взаємовиключними положеннями, які
стосуються їх. Думку про антиномії прізвищ повністю поділяють
деякі сучасні мовознавці. Завдання полягає в тім, аби на
акцентологічних, морфологічних та інших даних
перевірити правомірність цієї думки або деталізувати,
уточнити її.
Звичайно, щоб виконати поставлене завдання, треба
широко залучати діалектні матеріали, оскільки свідчення
літературної мови, особливо писемної, іноді бувають
випадкові, неприродні, викликані іншомовними впливами.
Так, з погляду законів акцентології і на основі
лінгвогеографічного вивчення наголос на суфіксальному є в прі-
1 Див. Ю. К. Редько, Сучасні українські прізвища, К., 1966,
216 стор. ^ 2 карти.
2 Див. О. Б. Ткаченко, Прізвища з с>фіксом -снк о та
споріднені утворення, «Слов’янське мовознавство», т. II, К., 1958,
стор. 38—53.
4
звпихі Лигпвиненко не знаходить ніякого виправдання і може
бути пояснений або як наслідок змішування різних
акцентуаційних малюнків (моделей), отже, як наслідок утрати
мовного чуття, або як результат іншомовного (польського,
російського) впливу. Велику вагу діалектні матеріали
мають і для розв’язання правописних та орфоепічних
питань, для витлумачення певної особливості письма і
вимови як орфографічної та орфоепічної помилок або, навпаки,
як орфографічного та орфоепічного варіантів. Зокрема,
можна виправдати правописно відмінні родинні назви
Лесівненко і Лисівиенко як два різні прізвища, незалежні
одне від одного і нєпов’язані одне з одним етимологічно,
маючи на увазі, що перше з них походить від Лесівна
«дочка (спадкоємиця) Леся»,а друге — від Лисівна «дочка
(спадкоємиця) Лиса» (у вимові внаслідок нерозрізнення
в багатьох говорах ненаголошених є, и обидва прізвища
збігаються). Зате не можна змішувати не тільки на письмі,
а й у вимові прізвищ Гринчак і Грінчак, перше з яких
виникло на основі Грйнькб, Грйнсць, що є здрібнілими
формами від імені Григорій, а друге — на сенові
загальної назви (апелятива) грінка «кусок», «піджарена скибка
хліба», «суцвіття (кошичок) соняшника», «пучок горіхів
на дереві». Так само слід розрізняти прізвища Нечепу-
рснко (від нечепура) і Ничипдренко (від Ничипір), Лесенко
(від Лесь або Леся) і Лисенко (від лис), Лещенко (від
Лесько) і Лящепко (від ляшко), Павличенко (від Павлйк)
і Павлюченко (від Павлюк), Варенко (від Вар або Вара)
і Варченко (від Варко, що могло бути здрібнілою формою
імен Вар, Варадат, Варак, Варвар та ін., або від Варка,
що походить від жіночого імені Варвара).
Діалектні дані часом засвідчують такі місцеві
особливості прізвищ, що їх можна розглядати як рівноправні
з загальнопоширеними або приймати за нормативні
паралельно до інших локальних варіантів. Це зумовлюється,
як правило, наявністю варіантів у самих апелятивах або
назвах людей (антропонімах), від яких походять прізвища.
Наприклад, явище взаємозаступлення (або пересунення)
приголосних с і ш. в і б, с і з, п і б, к і г (г
фрикативного і г проривного) спричинилось до виникнення в
українській мові таких паралелей, як скляр — шкляр,
стельмах — штсльмах, Олекса — Олскша, Василько — Ба-
зйлько, чепуркб — чебурко. ломака — ломаґа, дейнека —
дейнега та ін. У зв’язку з цим явищем серед української
5
людності поширилися прізвища Скляр, Скляренко, Шкляр,
Шкляренко, Олексин, Олекша, Васйльченко. Базильчук,
Гавриленко, Гаврилович, ЇІків’юк, ^{кіб’юк, Чепуркд, Че-
бурко, Ломака, Домаха, Дейнека, Дейнега (очевидно, з
Дейнека) та ін. Варіанти прізвищ могли виникати також
на основі різночасних або різнодіалектних змін деяких
голосних (іноді разом із сусідніми приголосними): пор-
апелятивп чмур «гриб зморшок (МогсНеІІа О і 11.)» і чмир
«відходи короткої вовни на товкачах сукновальні»,
«сморід», «нечупара», криниця і кернйця «колодязь», пізнюхйр
і пізніхйр «дитя або пташеня пізнього народження», фй-
ґель і фуґоль «закруток», «штука», паралельні форми імен
Юхим і Йовхйм, Онопрій і Онуфрій, Опанас і Панас,
Ісько і Йбсько та прізвища Чмур, Чмир, Криничка, Кер-
нйцький, Пізнюхйренко, Пізніхйренко, Фйголь, Фуголь,
ІОхйменко ЇЇовхйменко, Онопріенко, Онуфріенщ Опанасюк,
Панасюк, Ііценко, Йоїцєнко. Крім того, на правописі
і вимові прізвищ могло відбитися ще вживання
близьких, але різних за походженням суфіксів і відмінних
закінчень, тобто неоднакових показників граматичного роду,
напр.: Чернега і Черніга, Досбсга і Довбяга, Шеремет і
Шсремета, Подоляк і Подоляка та ін. Само собою
зрозуміло, що в усіх цих і подібних до них випадках діалектні
відмінності фонетичного і морфологічного характеру не
суперечать літературним нормам, через те прізвища з цими
відмінностями легко стають загальноприйнятними, отже,
літературно-національними. По-іншому були б оцінені такі
факти, як «Алекса» чи «Алекша», «Яков’юк» чи «Якав’юк»,
«Шпримет» чи «Шірімет», «Пудуляк» чи «Падаляк»,
«Чмирь», бо всі вони містять грубі, далекі від літературно-
національної норми орфоепічні і правописні помилки
(зміна ненаголошеного о в а або в у, ненаголошеного є —
в и або в і, збереження о чи навіть зміна його вав
закритому складі, пом’якшення р). Критично були б
сприйняті н факти типу «Штелльмах», «Габриллович», оскільки
в них виступає невластиве українській мові подвоєння
приголосних.
Завдяки діалектним відмінностям, а зрідка й певним
хитанням, що спостерігаються або спостерігалися давніш
у літературній українській мові, частина сучасних прізвищ
виявляє деякі внутрішні антиномії, що дозволяють
говорити про такі прізвища, як про перехідну, проміжн\ кате-
6
горію, співвідносну з неоднотипними, протилежними
групами прізвищ. Найчастіше це, очевидно, стосується наголосу
і найменше — правопису та орфоепії. Суперечність щодо
наголосу виявляється, зокрема, в прізвищах типу
Прокопенко, Никифдренко, Степаненко, Григоренко і типу Ан-
дріенко, Матвіінко, Гордієнко. Це пояснюється тим, що
імена, які лежать в основі першої і рупії розгляданих
прізвищ, віддавна мали акцентуаційну двоїстість, у зв’язку з
чим обидві моделі породжували акцентуаційно відмінні
варіанти прізвища: Прокіп— Прокопенко, але Прокіп —
Прокопенко, Никйфор — Никкфоренко, але
Никифбр—Никифбренко і т. д. Парокситонічні варіанти прізвищ (з
наголосом на суфіксальному є) могли впливати на інші типи,
подібні до себе тільки структурно: пор. Романенко, Іва-
ненко— за аналогією до Степаненко, Прокопенко та ін.
Щоправда, пересунення наголосу в ряді
Роман—Романе нко слід пов’язувати ще з дією акцентуаційної аналогії
таких апелятивів, як роман, бур’ян, дурман, талан, що в
непрямих відмінках у діалектній мові здебільшого мають
рухомий наголос. Імена, які лежать в основі другої групи
розгляданих прізвищ, зазнали впливу численних оксито-
нованих апелятивів на -їй (пор. мамій — мамія,
торохтій—торохтія, тюхтій — тюхтія) і через те часто
виступають із парокситонічним наголосом (Матвіенко, Горді-
(нко, Сергіенко), замість закономірного пропарокситоніч-
його (Матвієнко, Гордієнко, Сергієнко).
Суперечність щодо правопису та орфоепії
спостерігається, наприклад, у прізвищах Лавріненко— Лаврененко,
Куліш — род. відм. Кулеша і Кулішсї, Бігдан — Богдан.
Згідно з законом про чергування голосних є—і, у
прізвищі Лаврененко слід було б писати тільки є (пор. лат.
Ьаигепз, рос. Лаврен, назви сіл Лавренівка на Донеччині
і Лавренків на Сумщині, укр. прізвище Лавренчук). Однак
у писемній та усній мові часто замість є вживається і,
що зумовлене випаданням імені Лаврін з групи слів, на
які поширюється дія згаданого закону. До речі, на
користь голосного є промовляє вживання в писемній
практиці и (написання Лавриненко зустрічається в газетах).
У род. відм. прізвища Куліш як наслідок відбиття
російської мовної традиції теж часто зберігається і (пор. апе-
лятив куліш — кулешу). Подібна суперечність характерна
й для похідних назв сіл (пор. Кулешів на Вінниччині
і Київщині, Кулішів на Дніпропетровщині і Чернігівщині,
7
Кулішівка на Житомирщині, Полтавщині, Сумщині,
Харківщині та ін.). Прізвище Богдан подекуди виступає з і,
що є відбиттям дії закону про перехід о в і в закритому
складі (пор. бігме, бігма, помагайбі, спасибі). Тут
суперечність привела до того, що варіанти Бігдан і Богдан
існують, по суті, як окремі прізвища.
Великої уваги, численних перевірених матеріалів і
послуг ування методами лінгвогеографії потребує питання про
акцентуаційну своєрідність прізвищ, питання про те, чи є
українські прізвища окремою акцентологічною групою. Щодо
форм однини, принаймні наз. відм., то тут нібито ніякої
своєрідності немає, отже, прізвища всіх структурних груп
за наголосом не відрізняються від загальних назв. З
приводу форм непрямих відмінків однини зустрічається
твердження про те, що для відокремлення власних назв, які
вимагають наголосу на закінченні, від назв, для яких
таке перенесення небажане, навряд чи можна знайти
критерії1. Матеріали Ю. Редька, відбиті в «Довіднику», на
це питання здебільшого дають задовільну відповідь з
переважно чітким розмежуванням груп прізвищ, де наголос
переходить на закінчення, і груп, у яких наголос
характеризується сталістю. Щоправда, рукописний варіант
«Довідника» не охоплював деяких груп прізвищ, через те його
довелося доповнити. Так, у пункті «Наголос на
передостанньому складі» додано прізвища на -ата(-ята) типу
Малята, 11 утята, де в формах однини наголос
нерухомий, а в множині пересувається на закінчення. Підрозділ
про прізвища з наголосом на останньому складі доповнено
розглядом прізвищ на -ан(-ян) типу Балаган, Кипран,
Милян, які, на відміну від прізвищ дієприкметникового
походження (пор. Скидан, -на, -нові . . .), в однині мають
сталий наголос, а в множині — пересунений на закінчення,
розглядом прізвищ на -ась (типу Демидась, Климась,
Микитась) і на -аш (типу Григораш, Карлаш, Лукаш,
Білаш, Барабаш), які в непрямих відмінках однини і в
множині характеризуються перенесенням наголосу на
закінчення, і прізвищ на -о з м’якою основою (типу Гна-
тьд Ваньо, Васьд), які мають ті ж акцентуаційні
особливості, проте не вивляють однотипності, оскільки серед
них зустрічаються випадки з наголосом в однині на корені
1 Див А В. Суперанская, Ударение в собственньїх именах
в современном р\сском язьіке, М., 11)00, стор. 4і.
б
(Лемцьо, Зінцьо, Кедьо) або з двома можливими
наголосами (Кузьо, Хймцьд). Щоб розрізнити прізвища з
наголошеним суфіксом -ай (пор. Бородай, -дая, -даеві …)
і прізвища, де -ай належить до кореня, несучи на собі
наголос у непрямих відмінках однини (пор. Білогай, -гая,
-гаєві …)» відповідне місце в «Довіднику» зазнало
уточнення і конкретизації, хоч доцільність такого розрізнення
має бути перевірена за даними усної літературної і
діалектної мови. Як випливає з матеріалів «Довідника» і з
наведених доповнень, рухомий і різномісний наголос
українських прізвищ, успадкований, звичайно, від слов’янської
давнини, не поступається перед наголосом нерухомим,
закріпленим за одним яким-небудь голосним, як це
відзначається в сучасній російській мові1. Навпаки, у
багатьох українських говорах виявляється тенденція до
розхитування нерухомого наголосу в тих морфологічно і
лексично нечисленних групах прізвищ, де він ще виступає
(пор. у західнополтавських говорах: Бандай,-дая, Зуй—Зуя,
Пільгай, -гая, Нагай, -гая, але Хмай — Хмая; у
чернігівських: Бичуй, -чуя, Коровай, -вая; у правобережних
середньонаддніпрянських: Май — Мая, Буй — Буя та ін.).
У матеріалах Ю. Редька пересунення наголосу в
непрямих відмінках однини здебільшого відбите задовільно.
Це стосується прізвищ на -ак, -як (Грабчак, -ка, Бари-
ляк, -ка), -ук, -юк (Бийчук, -ка, Безносюк, -ка), -ун, -юн
(Катрун, -на, Галідн, -на), -унь (Братунь, -ня, Іва-
нунь, -ня), -ай, -яй (Бородай, -ая, Ширяй, -яя, Швидяй,
-яя), -їй (Довбій, -ія, Розумій, -ія), -ух, -юх (Дідух, -ха,
Павлюх, -ха), -ах, -ях (Дмитрах, -ха, Матях, -ха), -ач,
-яч (Клепач, -ча, Заганяч, -ча), -хно (Лахно, -на), у
багатьох на -ко (Шлапко, -ка, Зеленькб, -ка) та ін. У всіх
подібних випадках автором «Довідника» легко розв’язане
й питання про перехід наголосу на закінчення в формах
множини (пор. Грабчакй, Бойчукй, Катрунй, Братуні,
Бородаї, Головіі, Павлюхй, Матяхй, Заганячі і т. ін.).
Не зовсім чітко, за даними Ю. Редька, вимальовується
питання про наголос у формах непрямих відмінків однини
від прізвищ ка -ей (Гулей, -ея, але Микитей, -ея), на
-ар, -яр (Вівчар, -ря, Куцар — Куцаря, Чубар — Чубаря,
але Вбвняр, -ра), на -ат (Шкурат, -та, але Михальчат,
-та), на -ок (Гавришбк, -шка, але Починок, -нка) і под.
1 Див. А. В. Суперанская, зазнач, праця, стор. 39.
9
Зрозуміла річ, що в формах множини тут ще частіше
виявляються непослідовність, хоч усі вони, як свідчить
більшість українських діалектів і як випливає з норм
літературної мови, мають наголос на закінченні (Гулеї,
Микитеї, Чубарі, Шкурати, Михальнатй і т. ін.).
Для деяких мовознавців, зокрема й автора цього
«Довідника», видаються сумнівними або неприродними факти
перенесення парокситонічного наголосу в однині на
закінчення в множині. Однак сумніви з’являються лише тоді,
коли оперувати даними поліських та деяких півдепно-
західних діалектів. Якщо ж виходити з акцентуаційної
системи середньонаддніпрянських і багатьох південних
говорів, якщо спиратись на акцентологічні закономірності
сучасної української літературної мови, то в множині
треба послідовно переносити наголос на закінчення в усіх
прізвищах, які в однині характеризуються парокситоніч-
ним наголосом, зокрема в прізвищах на -ок (Озймок —
Озимки), -ава (Білава — Білавй), -аба (Балада — Балабй),
-ага (Верещага — Верещагй), -айко (Бородайко — Боро-
дайкй), -айло (Борикайлп — Борикайлй), -ака (Федоряка—
Федорякй), -ала (Качала — Качали), -аля
(Рогаля—Рогалі), -анко (Петрушанко — Петрушанкй), -ара (Чабара —
Чабарй), -аха (Щербаха— Щербахй), -да (Кдйда — Кой-
дй), -еба (Кулеба—Кулебй), -евка (Костевка—Костевкй),
-ега (Василсга — Василегй), -ела (Бурбела — Бурбелй),
-ема (Козерсма — Козеремй), -еня (Зубеня—Зубені), -епа
(Дулепа — Дулепй), -ера (Шендера — Шендерй), -ета (Лу-
пета—Лупетй), -еха (Лепеха — Лемехй), -ига (Петрй-
га — Петригй), -ида (Бригада — Бригидй), -ика (Гала-
зйка — Галазикй), -ийло (Загасййло — Загасийлй), -ило
(Шарпйло — Шарпилй), -ина (Грицйна — Грицинй), -исько
(Гнатйсько — Гнатиськи), -иха (Данилйха — Даіїилихй),
-иця (Іванйця — Іваниці), -ич (Микулич — Микуличі),
-ишко (Малишко—Малишки), -ище (Данйще — Данищі),
-от, -іт (Шкрббот — Шкроботй, Дробіт—Дроботй),
-ович, -евич (Григорович — Григоровичі, Даневич — Дане-
вині), -ола (Квичбла — Квичолй), -онько (Федоронько —
Федоронькй), -ора (Мосора -~ Мосорй), -ота (Гамдта —
Гамотй), -оха (Пальдха — Пальохй), -очко (Климочко —
Климочкй), -уга (Лапуга — Лапугй), -ука (Сапрука—
Сапрукй), -ула (Бідула—Бідулй), -уля (Горуля — Гору-
лі), -уник (Івануник — Івануникй), -ура (Дідура — Ді-
дурй), -ута (Балута — Балутй), -уто (Яруто — Ярутй),
ю
-уха (Петруха — Пструхй), -уша (Гаркуша —- Гаркуші),
-уця (Марикуця — Марикуці) та ін.
Відповідне пересунення наголосу властиве й тим
прізвищам, які в однині мають наголос на третьому або
четвертому від кінця складі, зокрема прізвищам на -ало
(IIIокало — Шокала, Гстало — Геталй), -енко (Микйтсн-
ко — Микитенкй, Тесленко— Тесленкй), -ень (Вйхопень—
Вихопні), -ка (Сироватка — Сироватки), -очка (Маиї-
ночка— Малиночкй), -ош (Лакатош — Лакатоші),
складним прізвищам (Майборода — Майбородй) та ін.
З огляду на відзначені особливості і закономірності
всі прізвища з наголосом у наз. відм. одн. на другому,
третьому або четвертому складі від кінця під час
редакційного доопрацювання «Довідника» було приведено до
єдиної системи з позначенням наголосу в множині на
закінченні.
У зв’язку з тими ж особливостями і закономірностями
слід підкреслити, що майже всі апелятиви і прізвища
збігаються в наголошуванні форм однини, зате часто
виявляють відмінність у наголошуванні форм множини.
Так, апелятиви басараби, литвини, полтавці; коні,
ведмеді, ворони, шуліки, мухи; вуси, зуби, лікті, ноги; поли,
ломаки,г спиці, оберемки, варениці, гнилиці, води, гори;
гони, біди і т. ін. у літературній мові послідовно
виступають парокситонами (з наголосом на передостанньому
складі), а похідні прізвища Басарабй, Литвини,
Полтавці, Білоконі, Ведмеді, Ворони, Шуліки, Деримухй,
Вусй,^ Гнилозубй, Лікті, Тонконоги, Довгополії, Ломаки,
Спиці, Оберемки, Варениці, Гнилиці, Вариводи, Верни-
горй, Воекогонй, Ведибідй вживаються лише як окснтони
(з наголосом на останньому складі). Через те в
«Довіднику» було зроблено необхідні доповнення і виправлення.
Відповідні зміни торкаються й тих прізвищ, в основі
яких лежать апелятиви — пропарокситони Спор, лебеді —
Лебеді, голови — Великголовй, бороди — Майбородй).
Однак не в усіх випадках матеріали достатньо
переконливі щодо наголосу в множині. Частина прізвищ
потребує ще додаткових акцентологічних і лінгвогеографіч-
них студій. Найбільшою мірою це стосується прізвищ на
-ець, які в однині мають наголос на другому або третьому
складі від кінця і частина яких походить від
кількаскладових топонімів. Хоч у деяких середньонаддніпрянських
і суміжних (не поліських) говорах наголошується закіп-
11
чення Спор. Волинці, Запоріжці, Канівці, Коломийці,
Литвинці, Лубенці, Любарці, Пилявці, Хорольці, Терці),
у низці випадків тенденція до подібного вирівнювання
діє непослідовно або ж через брак даних немає
можливостей її простежити. За непевні — з погляду наголосу
в множині — прізвища можна вважати такі, як Артемі-
еець, Білоцерківець, Богуславець, Задніпрянець,
Запоріжець, Лебедйнець, Лисогірець, Лі типець, Марущинець,
Самарець, Смілянець, Фастівець, Фединйшинець,
Чорнобривець, Щасливець та деякі інші. Цією обставиною й
пояснюється те, що в «Довіднику» над закінченнями наз.
відм. мн., наведеними до відповідних прізвищ, не
поставлено знака наголосу.
Акцентуаційну своєрідність у формах множини
виявляють ще прізвища на -ський-, -цький-, -зький.
Спостережено, що в середньонаддніпрянських говорах ці прізвища
виступають з окситонічним наголосом (пор. Красовські,
Варвинські, Гадяцькі, Сшпницькі, Підлузькі). Розглядану
особливість тут засвідчують і деякі інші прізвища
прикметникового типу (пор. Безхлібні, Задорожні, Колодяжні,
Заплавні, Пшепишні). Однак питання про таке
пересунення наголосу широко ще не вивчене і через те в
«Довіднику» до всіх подібних прізвищ наведено форми наз.
відм. мн. з ненаголошеними закінченнями.
Прізвища на -ський, -цький, -зький викликають
дискусію з іншого приводу. Деякі дослідники (і серед них
автор «Довідника») схильні визначати майже в усіх цих
прізвищах єдиний парокситонічний наголос. Проте в
українській мові, як нерідко й у російській1, зустрічається
чимало прізвищ іншого акцентуаційного малюнка — пропа-
рокситонічного або навіть окситонічного, напр.: Ладйжин-
ський, Винницький, Білолйпецький, Варвинський, Сіверський,
Полоцький, Кобринський, Ніжинський, Кудерський,
Зауральський, Гадяцький, Сйтницький, Бобрбвицький, Вепри-
цький, Уманський; Броварський, Зміївськйй та ін. До речі,
Ю. Редько в праці «Сучасні українські прізвища» й сам
навів кілька фактів з пропарокситонічним наголосом:
Шаповаловський (стор. 44), Галицький (стор. 82), Бандрів-
ський, Галичанівський (стор. 83). Причиною наголосу на
другому або третьому від кінця складі часто бувають
Див. А. В. Суперанская, зазнач, праця, стор. 145—146.
12
не іншомовні впливи, а передовсім
акцентуаційно-словотворчі особливості самого українського матеріалу (пор.
Банд рів — Бандрівський, Умань — Уманський, Барва —
Варвинський, Гадяч — Гадяцький і Гринівці — Гриневе-
цький, Коцюбйнці — Коцюбинський, Дзендзелівка — Дзен-
дзелівський). Хитання щодо наголосу тут можуть
викликатись як значними польськими впливами, так і природною
взаємодією обох типів наголосу, з яких пропарокситоніч-
ний тепер зустрічає дедалі більшу підтримку серед
однозвучних відтопонімічних відносних прикметників (пор.
Уманський район, Ладйжинський колгосп).
Як випливає з географічних даних до наведеного
матеріалу, пропарокситонічний наголос у прізвищах на -ський,
-цький, -зький зустрічається не тільки в говорах,
поширених на Полтавщині, Черкащині, Чернігівщині, Мико-
лаївщині, а й у говорах Львівщини. Зрозуміла річ, що
цей наголос заслуговував наукової оцінки, і його було
частково відбито в «Довіднику».
Серед українських прізвищ значну і важливу з різних
поглядів групу становлять прізвища на -енко. Для
розуміння акцентуаційної природи, для вивчення питань їхньої
історії і правопису чимало дає збір однотипних прізвиськ
(вуличних найменувань). У говорах давнього, природного
вживання прізвищ на -енко часто виступають тотожні
фонетично, але відмінні за наголосом прізвиська.
Наявність таких акцентуаційних дублетів, розрізнюваних
стилістично і навіть за змістом, нерідко становить рису говірки
одного й того ж населеного пункту. Наприклад, до
прізвищ Вакуленко, Варченко, Галченко, Голоеченко, Дймченко,
Катренко, Макаренко, Максйменко, Мартйненко, Мела-
щенко, Оксененко, Пархбменко, Самійленко, Сидоренко,
Сіденко, Фурсенко, Юрченко, записаних на Полтавщині,
Чернігівщині, Черкащині і Юровоградщині, там же
виявлено паралелі-прізвиська Вакуленко, Варченко, Галченко,
Голоеченко, Дймченко, Катренко, Макаренко, Максйменко,
Мартйненко, Мелащенко, Оксененко, Пархоменко,
Самійленко, Сидоренко, Сіденко, Фурсенко, Юрченко, Ця дублет-
ність свідчить, очевидно, про те, що прізвища-пропарокси-
тони на-енко є давнішими, ніж відповідні прізвиська-паро-
кситони. На підставі дублетності можна легко розв’язувати
питання про орфоепічні і правописні помилки в суфіксі
прізвищ (типу Мартйнінко, Мирднінко} Микйтінко), що
13
зустрічаються, наприклад, у північностепових і нижньонад-
дніпрянеьких говорах.
Як не дивно, прізгища на-енко викликають суперечки
навколо питання про місце наголосу. Акцентологічне
і лінгвогеографічне вивчення цих прізвищ доводить, що
величезна більшість їх розподіляється на дві групи з
постійним фіксованим місцем наголосу в кожній із них,
причому це місце визначається акцентуаційними
особливостями твірного кореня, тобто рухомістю або нерухомістю,
кореневим або флективним місцем наголосу апелятива
(епоніма), пор., з одного боку, горб — горба — Горбенко,
Хома — Хоми — Хомснко і, з другого, — головка —
головки — Голсвченко, Борис — Бориса — Борйсенко. Відзначена
закономірність була коротко викладена автором цих
рядків ще 1957 р. г Відтоді в справі дослідження прізвищ
зроблено чимало, однак щодо наголосу діє якась
упередженість, якесь небажання збагнути його природу.
Неглибокий підхід до наголосу в прізвищах на -енко виявили,
зокрема, Ю. Редько2 та О. Суперанська3. Дуже часто
прізвища на -енко мають неправильний наголос у вимові
дикторів українського радіо. Через те тут слід спинитися
на порушеному питанні трохи ширше, залишивши всебічне
висвітлення його на великому матеріалі для іншої,
спеціальної статті.

Категорія: Довідник українських прізвищ. Ю.К. Редько

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.