В. Свідзинський і за життя не посідав у нашому пересічному уявленні про поезію того місця, на яке здобувся. Хоча окремі поцінувачі швидко зауважили його, але для літературної свідомості він лишався осторонь творчого виру, на периферії, затінений більшими постатями й затлумлений гучнішими голосами. Так, власне, і було. В. Свідзинський не відзначався ні видимим творчим розмахом, ні енергією шукань, ні просто навіть поетичною продуктивністю. Був старший за віком від своїх товаришів, у поезію прийшов естетично сформованою (переважно у школі символізму) особистістю. Лише в двадцять сім років надрукував першого вірша (в «Українській хаті»), а перша його збірка — «Ліричні поезії» (1922)—вийшла у світ, коли авторові було вже тридцять сім.
Природно було б порівняти її з іншими тогочасними явищами в поезії, щоб окреслити її місце в літературному процесі тих років. На жаль, такої можливості нема: у книгосховищах України її на сьогодні не знайдено. Тому складати уявлення про збірку доводиться переважно із свідчень тогочасної преси, роблячи відповідні поправки на часові деформації. Збірку помітили у широкому книжковому потоці. Серед рецензентів були такі активні учасники літературного життя, як І. Дніпровський та В. Поліщук. Перший відзначив у ній камерність, суто інтимну поезію та переробки народних пісень (може, це була своєрідна вказівка на фольклорні джерела поетики В. Сві- дзинського) і виеловив невдоволення щодо відірваності автора-«мрійника» від громадського життя. В. Поліщук підкреслив вузькість тематики й відсутність громадянських мотивів, але водночас сказав прихильне слово про щирість цієї лірики. Мабуть, докори обох колег були небезпідставні, надто ж як ураховувати, що доба настроювала на поезію вочевидь громадянськи-активну й політико-темпераментну, кликала до новаторства й дерзновенних експериментів. І така поезія переважала або ж була в центрі уваги. Проте і явища естетично (або й громадянськи) «периферійні», мотиви не «магістральні» можуть мати свою цінність, свою |
334 |
характеристичність — а отже, і правомірність, особливо для історії літератури й суспільних настроїв.
«Ліричні поезії» В. Свідзинського своєрідно враховували головні напрями розвитку української поезії, її естетичні пошуки та всю атмосферу доби. До такої думки схиляють і ті кілька творів, що їх пощастило надрукувати В. Яременку, упорядникові збірки його поезій. Наступна книжка «Вересень» вийшла 1927 р. В пресі вона дістала різко негативну оцінку. Я. Савченко писав, що поет запізнився прийти в літературу і що «його творчість, світовідчування й світогляд — цілковито поза нашою добою». Певно, такі присуди справляли гнітюче враження на В. Свідзинського і коли й не паралізували творчої волі, то, в усякому разі, дезорієнтували в самооцінках. Але є підстави вважати, що ставлення сучасників до поезії В. Свідзинського не було в усьому «одностайним» і що критичні оцінки його не вичерпували. Доказом цього може бути те, що поет користувався повагою в літературних колах, активно виступав як перекладач. У збірці переважала лірика, яку узвичаєно називати пейзажною. Але це о значення завузьке для неї і не передає її суті. У В. Свідзинського поетична філософія природи, тобто філософія людського життя в образах природи, в «приналежності» природі, багато в чому нова для української поезії. Висока культура цієї поетичної філософії та ступінь зосередженості думки на «вічних» питаннях складалися, мабуть, не без впливу вивчення античності, потяг до якої В. Свідзинський вже тоді відчував. Споглядання різних «конкретних» і мінливих картин та явищ природи переростає в переживання всесвіту й людського життя в нім, породжує поетично оформлені роздуми про кінечність і нескінченність, окресленість і безмежність, малість і великість, минущість і вічність буття. Цілком природно, що такі медитації забарвлені журбою, смутли- вою задумою, жалем за незупинним нашим проминанням. Це «філософський» сум, просвітлений розумінням (і органічним відчуттям) причетності до «солодкої тайни» вічного буття. Раз у раз він міниться, переростає в тихо-глибоку радість існування, в тихо-глибоку жагу світославлення (тут В. Свідзинський по-своєму, в українській національній «фактурі» і в своїй індивідуально-стриманій, «соромливій» тональності, відгукується на орфеїчну лінію світової лірики,— втім, світославлення є і однією з найдавніших традицій нашої народної поезії). Власне, і смуток у В. Свідзинського є нерідко «продовженням» радості буття — постає з усвідомлення її минущо |
335 |
сті, з неможливості задовольнити сповна спрагу пізнання світу.
Неошненою лишилася любовна лірика В. Свідзинсько- го, яка вносила нову якість в українську поезію. Інтимне теж набувало філософського характеру. Поетичний образ кохання жив у атмосфері все тих же вічних загадок і таємниць буття, вічних питань про життя і смерть, забуття і пам’ять. У любовній ліриці В. Свідзннського переважає не пристрасть, а медитативна елегійність. 1 кохана постає в його поезії не так конкретною жінкою з певними портретними рисами, ознаками вроди та вдачі, як духовною істотою, образом жіночності взагалі. А мотиви єднання й розлуки люблячих душ «розмикаються» в мотиви закономірностей світового буття, його печалі й надії, його виникнення й зникнення. Часом поетична мова В. Свідзннського про кохання й кохану є водночас і мовою про саму матерію світового буття; образ коханої переростає у незбагненну всеосяжність землі; любов осмислюється як намагання матерії до самопізнання. Можливо, у любовно-філософській ліриці В. Свідзин- ського є і відгомін давньогрецької думки — тієї, що розуміла творчу силу світової матерії як взаємодію двох вічних начал: чоловічого й жіночого. Втім, ця думка присутня у багатьох давніх філософіях і не чужа народнопоетичній космогонії. Слід сказати, що збірка «Вересень» не вичерпувалася тими двома поетичними рівнями, про які йшлося. Були в ній і побутові замальовки з життя села, не позбавлені соціального навантаження, а часом і з відблиску історичної трагедії громадянської війни і ліричні образки рідного Поділля, що складалися на негучний патріотичний мотив; і поезія об’єктивного письма з колоритними картинами житейської буденності, точними реаліями, зірким баченням подробиць, виразно окресленими людськими постатями. Взагалі, вже годі поезія В. Свідзинського поставала як не позбавлена різноманітності тем, мотивів і форм, у ній вгадувалися різні рівні розвитку. На жаль, сьогодні це помітніше, ніж тоді. Тоді ж критика, закликаючи поезію до політичної й соціальної активності, часто-густо не враховувала, що можуть бути різні міри й форми цієї активності; що «людину соціалізму» формує не лише громадянський пафос, що їй потрібна загальна духовна й емоиіональна культура. Стосовно самого В. Свідзинського було спостережено лише недостатність зовнішніх ознак сучасності в його поезії, а її внутрішнє багатство не помічене. Вводила в |
336 |
оману І незвична притйшеність його голосу, скромність,
врівноваженість, самозосередженість, що сприймалися за бажання триматися на периферії соціального й духовного життя. А в нього й справді з самого початку зрілий роздум і іажурений спогад переважали юнацький запал і невпокій- пість, а якоїсь авангардистської невситимості чи молодо- геніївських амбіцій, часом таких необхідних для поетів великого масштабу, і — особливо — новаторських нахилів у нього й зовсім не бувало. Але прикро помилився б той (і помилялися!), хто за цим убачить отаку знану, таку собі злиденно-сентиментальну постать загумінкового українського «співця». Самообмеження — це ще не обмеженість, а часом і зовсім навпаки. Зрештою, В. Свідзинський як поет набагато більший за того, яким він уявлявся собі самому і, на жаль, загалові сучасників. Це справді дивний поет, а з погляду передвоєнної української літератури — чи не унікальний. Йдеться про надзвичайну душевну й поетичну стабільність у добу неймовірних громадянських та творчих еволюцій. І він — чи не єдиний на ту пору поет, мистецька доля якого позначена безперервною лінією творчого зростання на обраному напрямі, хоч це помітно тільки тепер. А верховина його творчості — це збірка «Поезії» (1940), яка, зрештою, містила вірші й із попередніх книжок, бо своєрідно підсумувала поетові здобутки Читаючи збірку сьогодні, неважко пересвідчитися, що для 1940 р. то було явище безпрецедентне. На жаль, читацький загал, коли б і міг, то не встиг її оцінити, бо незабаром — війна; з нею урвався й творчий шлях поета, якого спіткала трагічна загибель під час депортації. Тогочасна літературна критика встигла лише зауважити незвичайність цієї книжки і відповідно на неї відреагу- вати. «Чудно дивитися на сторінки «Літературного журналу» за 1940 р., коли бачиш там вірші В. Свідзинського, іноді моторошно стає, коли читаєш збірку його поезій»,— щиросердно зізнається рецензент журналу «Радянська Україна». Що ж його так настрашило? Читаємо далі: «…Чаклуни, князівни-ящірки, страхітливі звірі — єдині герої цих віршів. Поет створює якийсь фантастичний ілюзорний світ, світ поганських забобонів, старовинних казок. Він тягне вас в сиву давнину, його пейзажі нагадують нам про ті часи, коли дикуни обожнювали сили природи, бачили в її явищах боротьбу добрих і злих сил… В. Свідзинський великий майстер і в його пейзажах є щось своєрідне і поетичне, але яке воно далеке від сучасності. А мова — архаїзо- |
337 |
йана, насичена вже давно непотрібними поняттями з старовинних заклять. Навіть розширення поетичного словника йде, головним чином, за рахунок старих, забутих слів» !.
Той, хто після ознайомлення з такою вельми інтригуючою характеристикою взяв би до рук саму збірку і перечитав її, був би дуже спантеличений і, може, навіть розчарований. Ніякого «фантастичного ілюзорного світу», а звичайний світ природи, відтворений переважно реалістично-описово і лише інколи — з елементами поетичної уяви та народнопоетичної символіки. Ніякої «сивої давнини» (хіба що переклади з Гесіода та Овідія!). Ніякої мовної архаїки (а тим паче спеціальних «понять з старовинних заклять»), якщо, звісно, не брати за архаїку саму народну українську мову, у В. Свідзинського гнучку, лапідарно-точну і рафіновану. В. Свідзинський був — як, мабуть, і кожний справжній поет — сучасний для своєї доби. Тільки не зовнішніми реаліями, а внутрішнім сенсом своєї поезії, її життєлюбним, людинолюбним, гуманістичним спрямуванням. А в чомусь і полемічно сучасний. Щоправда, він ніколи не вправлявся в підтексті, та й іронічні кпини були не для нього. Лагідна простодушність його візій і медитацій не насторожувала сучасника і давала можливість часом наївно й м’яко називати речі своїми іменами. Є у нього поезії, ширший зміст яких стає очевидним лише для людини нашого часу, з її доповненим і скоригованим уявленням про минулу добу. Такою є поезія 1939 р. «Блукаю вдень то в луках, то в гаю» з прозорою думою про невідворотні оказії життя та про трагічно втрачених друзів. Такої лі тональності поезія «Ти, уст моїх слово вірне» (1934), вона — декларування, як на ті часи, неординарного (хоч воно й може здатися вельми старомодним) поетичного кредо: Він прямий і високий — розум; У нього прекрасне чоло… …він не може коритись. Нічиїх не обійме колін… Певно, багатьом із поетових сучасників такі декларації здавалися загальниковими, книжно-абстрактними, а то й банальними. Але великий і неодмінний парадокс у тому, що деякі «абстрактні категорії» саме тому зазнають дружного шельмування за «абстрактність», що мають властивість ставати певної доби останнім притулком людської конкретності; перебіг часу відслонює для нащадків їхній точний громадянський сенс. |
1 Рад. Україна. 1941. № 1. С. 102. |
338 |
Сьогодні випадає оцінити скромний стоїцизм малозна- пого поета, який упродовж майже тридцяти років був не- імінно вірним собі, сповняв свій чесний труд, не чекаючи мішагород і визнання, і готовий був прийняти суворий виклик долі, тверезо усвідомлюючи обмеженість сил і можли- постей, проте знаючи, що людина завжди, попри свою людську малість, може залишатися людиною і справджувати своє призначення на землі:
Холодна тиша. Місяцю надламаний. Зо мною будь і освяти печаль мою… … Я виноград відновлення у ніч несу, На мертвім полі стану помолитися, І будуть зорі біля мене падати. Мабуть, у кожного справжнього поета потреба самовиявлення тотожна з потребою подолання відокремленості від світу, духовного опанування світового буття. Одні вдовольняють цю потребу завдяки своєрідній духовній «агресивності» й невситимості: вони ніби «екстраполюють» себе на весь світ; інші ж відмовляються від зовнішньої активності заради віднайдення внутрішньої точки доторку до потаємного пульсу космічного буття. І так само як для перших підставою натхнення є прилучення до багатоманітності людської діяльності й радісне збудження від неї, так для інших нею є цнотлива відстороненість від житейської суєти і внутрішня тиша. Тиша і самотність — найчастіше вживані у В. Свідзин- ського поняття, постійне означення пошукуваних ним обставин для духовного самовиявлення. Це, власне, все, чого він прагнув від життя. Як мало і як водночас багато для тих днів, майже нездійсненно! Було б сліпотою вбачати тут безтямну міщанську нехіть до історичних клопотів доби. Для В. Свідзинського чесне (і, якщо вдуматися, мужнє!) виборювання свого права на «тишу» і «самотність», тиха і лагідна впертість на цім були не «втечею від життя», а — в певному сенсі — швидше втечею до життя, де він міг бути собою й зосередитися на тих аспектах буття, котрі відособлені від минущих і поверхових самоусвідомлень доби. Власне, «тиша» і «самотність» — це підставові передумови цілого роду поезії, який завжди існував та існуватиме як одна з ланок людської духовності і призначення якого в тому, щоб «звести», порозуміти людину з природою, з усесвітом, усунути штучні ланки поміж ними, поставити людину перед великою очевидністю космічного буття й свого інтимного зв’язку з ним. «Самота» В. Свідзинського — це, скажімо, не драматична філософська самота Сен-Жон Перса або, якщо прига |
339 |
дати інші аналогії, не гіркувата, саркастична й інтелігентно-артистична самота Євгена Плужника. «Самота» В. Сві- дзинського — спокійна, добра й роздумлива, а його «тиша» — м’яка, ненапружена, врівноважена. Це самота вивільнення від випадкового й дріб’язкового задля посутнього; це тиша триваючого дива самоусвідомлення й щоразу нового відчуття своєї глибинної причетності до великого й радісного кругообігу природи.
Миродайне усамітнення у В. Свідзинського — це інтуїтивне протистояння «відчуженню» людини, знелюдненню її, спроба повернути її природну універсальність і цілісність, але не шляхом гігантизму чи постулювання якоїсь філософської точки опертя, а одухотворенням звичайних рутинних стосунків із землею, сердечною уважністю й спо- чутливістю до неї, «самотужки» — в розрахунку на скромні людські сили. Тут і є його, В. Свідзинського, специфічне: приязна уважність до життя природи, загострена спостережливість і якась світла сумирність у думці про людину. Вони постали у поета не без впливу античних авторів, яких студіював і перекладав, та народного світогляду; хоча й у світопочу- ванні сучасної людини він певною мірою закорінений. До речі, не розбшцацький оптимізм «завойовника природи», а настрій, близький до того, який бачимо у В. Свідзинського, супроводив здебільше великих знавців та дослідників природи. Поряд із «самотою» у В. Свідзинського майже завжди йде «мовчання» як іще один елемент його поетичної тріади («самотність, труд, мовчання»), його мовчання — дуже об’ємний стан духу. Є в ньому і щось від тієї одвічної заздрої недовіри поетів — жерців слова! — до слова (знамените тютчевське: «Мысль изреченная есть ложь»), від тієї проблеми, що її так визначив О. Потебня: «Всяке розуміння є водночас і нерозуміння». Є і повага до святості слова, небажання прилучатися до епідемічного словоблудства: є очевидна громадянська чеснота. Але не лише це і, може, не найбільше це. Головне — охороняти свою внутрішню тишу, дати їй визріти до духовного екстазу. В. Свідзинський не просто спостережливий, знаючий співець природи: вона для нього сповнена живих сил, вона — незупинне диво, і він щоразу намагається схопити її незбагненні чародійства. Тут у нього лучаться і щось від античної мудрої наївності з її баченням філософської проблематики крізь найелементарніші з’яви буття, і народний анімізм, поганська ритуальність, здорова народнопоетич |
340 |
на «містика» (особливо в баладах та казкових поезіях),— тобто те естетичне переживання історично-глибинного донаукового народного світогляду, яке, щедро і невимушено живлячи поетичну уяву пластичним матеріалом з просторої й рухливої підсвідомості, вкупі з ледь чутним настроєм «природничої» сюрреалістичності надає зовні традиційній поезії В. Свідзинського «на теми природи» внутрішньо сучасного, модерного характеру.
Рефлексія над природою є в нього рефлексією над цілістю життя й людської долі; над призначенням людини і сенсом її буття, як і над власною особистістю, індивідуальною долею. Здебільшого людина в нього просто незримо присутня в природі, ніби «закодована» в ній, і тому естетичне входження в неї є водночас і входженням в істоту людини. Проте часом ці два плани в нього незчленовані і співвідносяться символічно, як от у тих поезіях баладного характеру, де в дусі поетики народних вірувань, суб’єктивно трансформованої його творчою уявою, антропоморфічні сили природи вочевидь утручаються в людську долю, нав’язують велезначний діалог з людиною, підстерігають її потаємний роздум. Тоді поезія В. Свідзинського стає тривожнішою й драматичнішою («Відколи сховав я мертву голубку…», «Аби заснув, приходиш крадькома…» та ін.), створює складніший і специфічніший образ людського життя. Поетична сповідь В. Свідзинського про природниче явище — це завершений сюжет певного буття, вичерпана природа думки, доконана цілість переживання зі своєю, щоразу неповторною, драматургією. Ця поезія, мабуть, здавалася б трохи ідилічною і благодушно-споглядальною, якби не той інстинкт неспокою, інтуїтивне відчування таїни й неспогаданності природного життя, які властиві В. Свідзинському і тримають його весь час на грані душевних небезпек. Всі поетові пошукування стягуються до того душевного стану, в якому б відкрився внутрішній зв’язок речей. Такі важливі стосовно цього «самота», «мовчання», «тиша» — всього лиш передумови цього стану, а серед них має тихо і рівно пломеніти духовна любов, що розпросторюється на все суще, лежить в основі солодкотаємничої єдності людини й природи, людини й космічного буття. Житейська й метафізична проблематичність такого душевного стану зроджує в поезії В. Свідзинського мотиви втрати, то неминучої, то пов’язаної з провиною; так само — мотив цінності недооціненої миті; найчастіше вони виливаються в нього в ліриці спогаду. Мотиви емоційних та ду |
341 |
ховних втрат, проминущості миті здебільшого пов’язані у
В. Свідзинського з поетичною ідеєю проминальності життя; проте нерідко домішується і гіркота власної необачності чи безпорадності: тут виказується зворотний бік тієї душевної делікатності й цнотливості, яких бракує житейській «агресивності»; тієї певної недовіри до цінності активної дії, яка знайшла вираження у культі самоти, мовчання, тиші, що, отже, має також і свій негативний знак навіть у межах власного ідеалу. Та сприкрення власного нездатністю улагіднюється як суб’єктивною філософською резигнацією, що примирює докір і жаль за втраченим, так і елементом трохи зверхнього, трохи лукавого народного фаталізму. Роздум про життя, щастя, долю у В. Свідзинського (хоч і він є уже плодом набутої духовної культури, індивідуального духовного досвіду та суб’єктивної рефлексії) часто висловлено в дусі народної поетичної філософії, як вона відбилася в казках, баладах, притчах, прислів’ях, повір’ях; в дусі поглибленого символізму і водночас остудливого гумору, що випливає із віковічної «притерпілості» і своєрідного усвідомлення поставлених людині берегів. На поезії В. Свідзинського лежить печать високої зрілості. Йдеться не просто про зрілість думки й вислову (які можуть бути результатом виучки), а про зрілість, сказати б, усього психічного комплексу, душевного ладу. Позначився на цім і змужнілий вік поетів, великий душевний досвід. Багато було пережито, продумано й зважено, поетична думка нахистилася оперувати вагомими узагальненнями і в потрібний момент брати на поміч спогад; вона набула «резюмуючого» характеру. Предметом її стали не стільки окремі оказії життя, скільки все життя як цілість, як людська доля, як гуманістична проблема й загадка буття. Недостатність реалій доби в поезії В. Свідзинського не є чимось навмисним, установчим, або чимось, що випливає з поетового стосунку саме до цієї доби. Може, він і хотів би писати інакше, «сучасніше», «злободенніше», як радили рецензенти,— але не міг. Річ просто в розміреності його поетичного настрою й мислення, в його віднесеності до позачасових начал буття. Адже так само небагато в його поезії і «автобіографічних моментів», відгуків приватної долі. Поетична індивідуальність його не біографічного, а характерологічного порядку, і ного лірика — це вираз не сильної особистості, а особливого світопочування. Тому коло обсервації, здавалося б, найвужче, але яка повнота роздуму про життя! |
342 |
Так само, всупереч звичному пов’язуванню символізму з абстрактністю, безплотністю, надреальністю, треба говорити про повноту реалістичної предметності у В. Свідзин- ського. В його поезії зичлива уважливість людського духу без кінця розчленовує початкову аморфну сірість буття, вихоплює з неї нові й нові грані, невтомно її уречевлює.
В. Свідзинський має слово-назву до кожної дії (як мало хто в українській поезії, він засвідчив стислу «підігнаність» мови до всієї розмаїтості явищ буття, її достатність і зручність для уречевлювальної дії людського духу), і його «антична» зосередженість і докладність називання певні своєї достеменності, його ретельність називання — це гущина пізнавання, щільність входження світу в свідомість. В українській поезії творчість В. Свідзинського стоїть трохи осібно. її пов’язували з «неокласиками». Це слушно тільки частково. Вплив античної духовності та культура вірша, дисципліна вислову, певний раціоналістичний контроль над чуттєвою сферою — це, мабуть, і все, що в нього з ними спільного (і тут їхній вплив безперечний). Проте поезія В. Свідзинського далеко не така книжна, раціональна та «ідеократична», як скажімо, у М. Зерова,— не наголошуємо вже на енергії, енциклопедичності і розмаху останнього. З «неокласиків» найбільший вплив на В. Свідзинського справляв М. Рильський, близький йому чутливістю до предметного багатства буття, спокійною помічаль- ністю, естетизацією буденності і пафосом уречевлення. Але й від нього, не кажучи вже про інших «неокласиків», він відрізнявся більшою органічністю народнопоетичного світогляду і більшою безпосередністю інтуїції та підсвідомості, більшою розвільненістю вірша й слова, своєрідністю спектру настроїв та думок (тут не говоримо про літературну масштабність обох постатей). Щось є у нього трохи спорідненого з раннім Тичиною — в характері імагінації, в музиці думки, в персоніфікаціях природи. Вище ми зіставляли деякі його мотиви з Плужниковими; але додамо, що інколи вони близькі в способах збагачення і «прозаїзації» ритміки, у виході за канонічні розміри, «перебиванні» їх тощо. Поза тим сліди його поетичної школи — не так у сучасній літературі, як у народній поезії; книжні впливи були переважно наслідком багаторічної й подвижницької перекладацької праці, здебільше в античних зразках (втім, крім Гесіода, Овідія, Арістофана, перекладав він і «Слово о полку Ігоревім»); можна здогадуватися, що він брав уроки не лише в античної філософії, епіки та драматургії, а й у античної лірики. |
343 |
Загалом же поезія В. Свідзинського, хоча невелика кількісно, досить різноманітна й різнорідна своїм характером. Аж дивно, що поет, котрий написав не дуже багато й здавався пасивним, відстороненим від буяння життя (з тих, мовляв, хто «вариться у власному соку»),— насправді такий причетний до світу, різноякісний і многоликий. Він і виразно суб’єктивний лірик, і епічний хист йому не чужий; журна задума і миродайний спокій споглядання так само йому притаманні, як чіпка помічальність і добротна реалістична описовість сполучаються в нього з тим, що тепер називають «еліптичністю» поетичного мислення, а пафос натуральності природи — з химерною міфотворчістю. Хоча він не є поетом ні раціоналістичним, ні дидактичним,— імагінативним поетом його також не назвеш; його поезія — не так поезія уяви, енергії почування чи метафорично-асоціативного мислення (усі ці елементи більшою чи меншою мірою притаманні йому), як поезія обсервації; проте у своїх обсерваціях В. Свідзинський високою мірою виборчий, сугестивний і зосереджений. Шляхами поетичної інтуїції він легко й невимушено увіходить у внутрішній потаємний взаємоплин речей, дає свій, підвладний критеріям загальної очевидності і водночас глибоко індивідуальний, розтин світу. Це один з небагатьох в українській поезії випадків, коли дар емоційного переживання, насиченість побутових спостережень, розкіш предметної пластики поєднані з дисципліною думки, рафінованою душевною культурою, заглибленою рефлексією і наполегливістю самоспоглядання…
На сьогодні очевидна не тільки історична чи відносна (порівняно до об’єктивних можливостей доби чи до того, що писалося тоді іншими поетами), але й абсолютна, неперехідна цінність поезії В. Свідзинського, яка грунтується на незгладимості людського «я» і його узгодженості, органічності з усім обширом живого — на індивідуалізмі природної солідарності. Не набувши популярності ні за життя, ні по смерті, він не справив помітного впливу на сучасне чи наступні поетичні покоління. Проте його місце в українській поезії, в нашому естетичному самоусвідомленні взагалі, зростає і зростатиме. А національне й народне підгрунтя поетики, образної мови, світопочування таке глибоке, що деякі сучасні наші талановиті поети то в одному, то в іншому «мимоволі» внутрішньо споріднені з ним (хоч безпосередній вплив, здається, виключається). Насамперед тут можна назвати П. Мовчана з його філософсько-космогонічними мотивами; нинішнього М. Вінграновського з «екранізацією» душевного життя на суверенну стихію природи й побуту та з його |
344 |
інтимним «поводженням» із словом; почасти — Л. Талалая із заглиблювальним поєднанням предметності і ліричності думки. А з іншого погляду — характеру усвідомлення творчої місії, незалежності, непоступливості думки й слова — Л. Костенко. Та головне, звичайно, не в цьому. Головне — в об’єктивному значенні поезії В. Свідзинського. І в її не- проминальному людському й естетичному досвіді. |