ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Євген Маланюк (1897—1968)

Є. Маланюк, на жаль, так мало знаний в Україні,— од­на з небагатьох найяскравіших постатей вітчизняної літе­ратури XX ст., її безумовний класик. Парадоксальність цього твердження тимчасова, вона зумовлена довготрива­лим зависанням «залізного заслону», крізь який ледь про­никала спотворена політичним протистоянням духовна енергія української еміграції. Знаний у її колах як поет і есеїст, Є. Маланюк усією своєю творчістю був спрямова­ний на батьківщину, і повернення 1 розпочалося лише через два десятиліття по його фізичній смерті, яка сталася 16 лютого 1968 р. в Нью-Йорку. Хоча духовно поет ніколи не полишав рідної землі, він не зраджував їй під тиском со­ціальних чинників, уник фізичного чи морального знищен­ня, яке не обминуло більшості українських МИТЦІВ.

В Є. Маланюкові маємо рідкісну в нашій культурі ці­лісну концептуальну творчу особистість, для якої літера­тура— продовження біографії, а власна біографія — чин­ник національної історії. Щоправда, сам поет розглядав цей ряд у зворотному порядку, вважаючи прихід у літера­туру представників політичної еміграції наслідком трагіч­ної поразки боротьби за українську державність 1917—

1920   рр.: «Ані Юрій Липа, ані Максим Грива, ані Оксана Лятуринська (пластик, емальєр!), ані з молодих — Олег Ольжич чи Микола Чирський — «уродженими» не були, як і Мосендз. Всі вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідності — то був, може, єдиний вихід для веден­ня перерваної війни вже не військовою зброєю, лише збро­єю мистецтва й культури, а зброєю поезії — в першу чер­гу». І далі: «…брами полоненої Батьківщини були замкне­ні. Поля для життьової діяльності — бракувало. А надмір


1 Подаємо ім’я Маланюка — Євген в традиційному написанні. По­ет наполягав писати своє ім’я так — Евген.


345

 

енергії владно кликав до національної творчости в сфері хоч би лише духової, нематеріяльної чи майбут­ньої, України»

Отже, цей біографічний злам для творчості Є. Маланю- ка, безумовно, був визначальним, тобто та біографія, до якої поет постійно повертатиметься у власній творчості як до комплексу (неспростовних) фатальних питань, біогра­фія, з якої у великій мірі виросла його поезія, закінчується там, де починається поезія — в таборі для інтернованих у Каліші (1921). Тому варто уважніше придивитися до її перебігу й до її витоків.

Є. Маланюк народився 20 січня 1897 р. в с. Ново-Архан­гельську на Херсонщині, що за доби Запорозької Січі було знане як місто Архангела Михаїла і мало понад 10 тисяч мешканців. «В лінії батька були чумаки, осілі запорожці, хоч засновники роду, найбільш правдоподібно, прийшли з Покуття. Дід, замолоду ще чумак, мав виразну поставу гу­цула. Покійний В. Сімович казав мені, що моє прізвище фігурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини,— не пе­ревіряв, але думаю, що й це могло бути. Мати була донь­кою чорногорця — Якова Стоянова, військовика із серб­ських осадчих, що їх спроваджувала Катерина II для ко­лонізації земель…

Так у нашому старому, мурованому із степового каме­ня, домі й жилося «на дві хати» — дідову й батькову.

У першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, «україноцентризму» (у свідомості діда не-українці були без­сумнівними «унтерменшами»), У другій хаті панувала ат­мосфера, приблизно кажучи, «українського інтелігента», теж «свідомого», тобто не спокушеного ані далеким Петер­бургом, ані навіть близькою Одесою. Але за дружиною то­го «інтелігента» тягнулася зовсім інша традиція: якихось степових, досить колоніального типу «дворянських гнізд» із клявесинами й дагеротипами, сентиментальними рома­нами й романсами, балями й гостинами, демонічними гу­сарами, слідами спогадів про «южних» декабристів і бай­ронічних лермонтівських поручників, засиланих на «поги­бельний Кавказ». Серед маминих посмертних (померла 1913 р.) паперів, між листів, перев’язаних рожевими стріч­ками, знайшов був я «список» лермонтівського «Демона»… («Уривок із життєпису») 2.

Середню освіту здобув у реальній школі в Єлисаветгра-


1 Маланюк Є. Книга спостережень. Торонто, 1962. Т. 1. С. 175—176.


2 Маланюк Є. Книга спостережень. Торонто, 1966. Т. 2. С. 476.


346

 

ді, де вчилися колись славетні брати Тобілевичі, а одно­часно з Є. Маланюком — Юрій Яновський. Потім — нав­чання в Петербурзькому політехнічному інституті, з по­чатком першої світової війни — мобілізація до війська, Ки­ївська військова школа, після закінчення якої він отримує офіцерське звання і стає начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-За­хідному фронті. У листопаді 1917 р. молодий офіцер пе­реходить у розпорядження штабу 1-ої Туркестанської стрі­лецької дивізії, начальником якого був полковник Мєшков- ський, котрий під час встановлення гетьманської влади в Україні стає керівником оперативного відділу Генераль­ного штабу. З полковником Є. Мєшковським, як і з його заступником, військовим старшиною В. Тютюнником, Є. Ма- ланюка пов’язали роки боротьби за українську держав­ність. Про цих визначних військових діячів поет не раз писатиме у своїх есе (зокрема в таких, як «Євген Мєшковсь- кий», «Пам’яті Василя Тютюнника», «Василь Тютюнник», «Тютюнник і Сінклер»),

Перебуваючи на службі в оперативному відділі під ору­дою Є. Мєшковського, а згодом у штабі діючої армії, Є. Ма- ланюк був безпосереднім учасником трагічних спроб рес­таврування національної державності. Саме тоді перед май­бутнім поетом постали «історико-психологічні» комплекси української нації як проблеми, на вирішення яких була сн ямована вся подальша його творча енергія. Вперше во­ни увиразнилися вже у таборах для інтернованих, коли битву було програно, а історичний шанс знову прогаяно. «Польські табори інтернованих вояків нашої Армії. Роки 1921—1922—1923. Об’єктивно — життя тих решток Виз­вольної Війни було, певно, страшне, хоч ми, тодішні табо­ряни, залишаючись інерційно в дуже поріділих рядах сво­їх бойових побратимів, в рамках своїх, овіяних легендою дивізій, полків, куренів І сотень,’—того об’єктивного жаху не відчували, або відчували його лише моментами. Ми бо були зайняті зовсім іншими проблемами. Ми старалися знайти відповіді на зовсім інші питання. Ми розв’язували загадки, ряд загадок, що їх поставила перед нами сама історія. Розв’язували незалежно від наших службових ран­гів і бувших становищ в Армії. Розв’язував ті проблеми рядовий козак, двадцятилітній хорунжий, трохи старший сотник чи сивіючий полковник або й лисіючий генерал. Про­блеми й загадки були ті самі, мінялися лише форми й засо­би при їх розв’язуванні» ’.


1 Там само. С. 372.


347

 

Образно кажучи, ці «табори» розв’язування національ­них гордієвих вузлів екстраполювали на всю подальшу біо­графію Є. Маланюка, ніби зупинили її, замінили її твор­чістю. Хоча далі була Чехо-Словаччина, навчання в По- дєбрадській академії, диплом інженера, праця за фахом у Польщі; Варшава, «похмура доба німецької окупації» ‘, короткочасне перебування в Празі, потім — Мюнхен і в червні 1949 р.— від’їзд до США. Були й книжки — уже як віхи поетичної біографії: «Озимина. Альманах трьох» (Ка- ліш, 1923); «Стилет і стилос» (Подєбради, 1925); «Герба­рій» (Гамбург, 1926); «Земля й залізо» (Париж, 1930); «Земна мадонна» (Львів, 1934); «Перстень Полікрата» (Львів, 1939); «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943); «Вла­да» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью- Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953). По смерті виходить книжка «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972). Есеїстику, що публікувалася в різних еміг­рантських українських виданнях, часто у «Віснику», який редагував Д. Донцов, і виходила окремими збірками, зіб­рано в двох томах «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2). У світоглядному плані поезія і проза — есеїстика Є. Маланюка становлять одне ціле, взаємодоповнюють одне одного, розвивають ті самі ідеї, ві­дображаючи та висловлюючи їх у різних жанрах. Найго­ловнішою, стержневою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості Є. Маланю­ка, була його вірою і головною настановою. Державність з політичної категорії переходила у світоглядну, творила систему відношень поета до світу, перетворювалася на сво­єрідний моральний імператив. Усе, що сприяє державнос­ті,— беззастережно добре; усе, що протистоїть їй,— вороже. Від перших сторінок табірного калуського альманаху «Ози­мина», що починався його циклом «Держава Жовтня» і до останнього вірша з «Ностальгії», посмертної книжки «Перстень і посох», де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає «державницький мотив» поезії Є. Маланюка.

Та її досить умовно можна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою виб­раного (1943), й доробок, написаний після другої світової війни. У найзагальніших рисах першому періоду притаман­ний войовничіший «державницький» характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, в яких має очиститися


1 Маланюк Є. Серпень. Нью-Йорк, 1964. С. 69.


348

 

й воскреснути Україна. Другий період, що увібрав розмах

і наслідки нечуваної світової бойні, посиливши трагедій­ність світопочування поета, скерував його творчість від зу­мисне позбавленого ліризму «державного» поетичного бу­дівництва до проблем особистості, захопленої виром істо­рії. З ідеї державності поставала ієрархічність світобудови в світоглядній концепції Є. Маланюка. На вершині ієрар­хії— Бог, вища справедливість, вищий судія; поет — ланка між Богом і землею, Україною, творець вертикального ви­міру степової, площинної батьківщини, натхненник її нової державної історії; слово поета — трансформація Божого слова; слово заклику, слово любові і слово прокляття — чинне, державотворче:

Шматками розпадається морок,

І ти, — нащадче мій, збагнеш,

Як крізь тисячолітній порох Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,

Яких цей зір нагледів мет,

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет.

С«Напис на книзі віршів»)

Проблема, винесена в заголовок збірки «Стилет і сти­лос»,— найпродуктивніша для першого періоду,— була ви­рішена на користь стилосу. Вибір, як зазначалося вище, диктували обставини, та Є. Маланюк усе робив для того, щоб його стилос нагадував стилет. Для Є. Маланюка пое­тичне слово функціональне в найвищому розумінні, бо зв’я­зане з формотворчим духом нації, тому воно підпорядко­ване чітким завданням пробудження нації, підготовки її до майбутніх вирішальних випробувань, тобто воно виразно заангажоване, тенденційне. Завдання української поезії на еміграції поет сформулював у програмовій, як на той час, статті «Група «Танк». Ось кілька основних її по­ложень: «Мистецтво українське стає органічною части­ною духовної чинності Нації — це є незаперечним фак­том…

Міцно зорганізована на еміграції група національних мистців буде радіотелеграфною станцією, що постійно ви­силатиме на Батьківщину нашу національну енергію…

Тільки озброєні ідеологією, в якій емоція є організована інтелектом, ми побачимо дальшу мету і просту путь до неї…

Хто ж як не поети й малярі, музики й журналісти мають бути духовним штабом національного руху!

Українець-мистець не може, не сміє не бути воїном!

Занадто рішучий період історії нашої творимо ми, щоб


349

 

бавитися в «самоотвержену» мімікрію і «аполітичне» естет­ство.

Події не ждуть.

Мусимо їх не лишень зустрінути підготовленими, а й при­скорювати їх ритм» 1.

Така творча програма була логічною для покоління, яке усвідомлювало свою покликаність поезією як єдино мож­ливий в умовах еміграції національний чин — улюблене слово Є. Маланюка. Чи й справді такий чин був єдино мож­ливий—питання проблематичне. Так само, як питання «абсолютності» еміграції, адже Західна Україна входила до складу тієї самої держави, де Є. Маланюк жив у період між двома світовими війнами,— Польщі. У кожному разі погляд його — звернений на «підсовєтську» Україну, усві­домлення себе поетом витіснило пошукування конкретних політичних шляхів наближення нових боїв за українську державність, власне, поезія стала цим шляхом, тобто по­зицією, що ризикувала привести до «творчих катастроф», як сам про це писав поет. Україні бракувало українців — ось найважливіший історичний урок. «Малоросів» і «хах- лів» вистачало. Поезія, як це засвідчила «вулканічна» з’я- ва Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготувати її до грядущих випробувань. Отже, поетич­ний бій за державну Україну було розпочато. Інакше це ще можна назвати процесом міфотворення (як слушно зау­важив Л. Череватенко в статті «Епоха йде молитви і вог­ню…»2). Поезія Є. Маланюка творила у слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Найпер­ше вона відтворювала обшири «Степової Еллади», відда­леної од поета у просторі, реставрувала ознаки «Риму», тобто державництва, викликаючи з товщі часу «варязький первень» княжої доби (він був прихильником норманської теорії утворення Київської Русі), звертаючись до образів І. Мазепи і П. Орлика як носіїв державницької ідеї в часи гетьманства і шведського короля Карла XII як союзника України у війні з Росією та й до багатьох постатей світової історії (від Перикла до Муссоліні), які, на думку поета, бу­ли носіями державницької ідеї — і, таким чином, «проекту­вала» майбутнє України:

Стомившись бути полем бою, полем,

Що байдуже приймає щедру кров,

Коритися сей нарід був здоров,

Молив віки, як ми тепер ось молим.

А він все пухне, той всесвітній Голем —


1 Статті про танк. Варшава. С. 6—7.


2  Див.: Дніпро. 1990. № 3. С, 86.


350

 

Мертвеччино матерії, маро!

Та вдарить день і загуде Дніпро

Й хрестом своїм ми ідола розколем.

Сховавши зір і світла біжучи,

Щезатиме слизьке, гниле, подвійне У димну тьму, що хаосом кричить.

Майбутнє ж знов різбитимуть мечі При смолоскипах, що запалять війни В сей чорний час. Отеє тепер. Вночі.

(*Стомившись бути полем бою, полем…»)

Історизм поезії Є. Маланюка тісно пов’язаний з її ге- ографізмом. Поет відтворює географію України умовно від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї малої батьківщини до великої. Географія України явлена у ній повністю, окрес­лена державним зором поета; людина вписана у географію, «виліплена» нею. Звідси ж — наскрізна тема історично-гео­графічного прокляття степом України, яке спричинює зво­ротне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й без- державницькому типові людини, витвореному нею.

«Звернімося до мапи Батьківщини. Ми бачимо в ній три виразні смуги: ліс — на півночі, лісо-степ приблизно на широті Київщини і степ, одне з дуже типових явищ нашої географії, що тягнеться до нашого моря, яке ста­новить природно-географічну підставу нашої Батьківщини.

Лісова смуга нашої Батьківщини найбільш заховала тяглість культурно-історичного життя (напр., Чернігівщи­на) тому, що для кочовика-номада з його отарами й «кібіт- ками» ліс становив значну перешкоду. Меншою перешкодою для кочовика була смуга лісо-степова, і тому історик і ар­хеолог натрапляє в цій смузі на певні зміни в культурнім її обличчі, перерви в тяглості культурного процесу.

Врешті, йде смуга, що відогравала таку величезну роль в найбурхливіших і найтрагічніших добах нашої історії, смуга, що її, наприклад, Вячеслав Липинський уважав (в її націо-психічних наслідках) найбільшим прокляттям на­шої землі, аж до недавньої «махнівщини» включно («дух степу»). Степова смуга становила відвічний «коридор», від­вічний географічний «протяг» в нашім історичнім «помеш­канні». Через той «коридор» проходили періодичні хвилі кочових навал, що їх Азія викидала із своїх нетрів. Коридор цей — понад то — відтинав нашу Батьківщину від її при­родної підстави — моря.

Всі ці три геокультурні смуги нашої Батьківщини пере­тинає один з найстарших на землі водних шляхів — Дніп­ро» («Нариси з історії нашої культури») ’.


1 Маланюк Є. Книга спостережень. Т. 2. С. 68.


351

 

Поезія намагається зняти це одвічне «прокляття» степом,

адже вона — звернена до Бога, вона здатна рушити й тво­рити гори:

Роковане повторення історій —

Сей смертний сон, сей ренесанс лихий.

Знов суходіл задушує в покорі,

І згубний вітер зрізує верхи.

А десь дзвенять блакиттю береги,

Зростаючи в живучому просторі Припливом хвиль, барвистістю факторій,

І груди моря грають від снаги.

О сей короткий, сей кривавий рай,

А потім знов голодний крик: карай!

Карай і край!

Суворий формотворче,

Кажи горбами стати сій землі,—

Вода й вогонь хай дику плоть покорчить,

Щоб степ узрів блакить і кораблі.

(«Роковане повторення історій…»)

Географічна «пластична» Україна, «Скитська Еллада», пронизана жіночим началом, персоніфікується в поезії Є. Маланюка в ряді жіночих взаємопротиставлених обра- зів-символів: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й роз­пусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почут­тям ненависті, слова слави — словами прокляття, «Ода до прийдешнього» — «Візією» апокаліпсису. Психологічний ключ до таких емоційних коливань — не лише у відчуванні історичного феномена України чи в історичному відтинкові біографії Є. Маланюка,— він у ранній смерті матері пое­та, відтвореній у вірші «Липень» («Перстень Полікрата»), Контраст природного й людського породжує бунт ліричного героя проти байдужості природи, зумовлює подальшу дво­їстість персоніфікації і емоційне джерело страшного про­кляття, адресованого рідній землі. Ліричний суб’єкт в пое­тичній ієрархії Є. Маланюка ніби перебирає на себе функції Бога, він часом занадто впевнений у своїй богообраності, а тому (застосуємо теологічну термінологію) непо­мітно для себе впадає в гріх, забувши основну з заповідей християнства — любити ближнього свого. Смерть найближ­чої людини розпочинає хід Танатосу поезією Є. Маланюка. Ерос і Танатос часом химерно ототожнюються — поет ві­рить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а ні, то прирече її на загибель з її ворогами:

О,                                                                     коли так — навік, навік, —                                                            <|

Тоді вже нічого губити Ти пісню оберни — на крик!

Ти руку простягни — убити!


352

 

Чуже лахміття гордо скинь І встань, як степ твій, чорна й гола,

І, бенкетуючи, загинь,

Під грім від вироку — «ніколи».

Усім огнем твоєї тьми,

Всім пеклом зради й самозгуби Ти переможця обійми,

Вцілуй свою отруту в губи!

(«•Антимарія», третій вірш)

Та реальна війна виявилась незмірно жахливішою за поетичні візії. Це той випадок, коли вогонь знищується вогнем. Лише кілька віршів написано в час війни, і хоч як не суперечить войовничості попередньої поезії Є. Маланю- ка, вони сповнені смирення, пройняті контрастністю особис- тісного та історичного начал — «Твоє життя, поглянь,— як атом. Вичерпуй воду. Затикай Пробоїни. Будь мужем, татом. Керуй, молись, не нарікай…» (вірш «Доба», датований 15 січня 1943 р.). Все частіше поет порівнює свого ліричного суб’єкта з образом Одіссея, який повертається на батьків­щину, для якого суттєва вже не війна, а дорога повернення.

Хоча це не свідчить про якийсь відчутний злам в шкалі етичних цінностей поета, скоріше — це зміщення акцентів у мотивах, що постійно були присутні в його поезії; це пе­реоцінка вже вироблених вартостей, адже друга книга поета «Гербарій» містила вже вірші переважно з інтимної, «світ­ської», сфери, однак до першої підсумкової збірки вибра­ного «Поезії» (Львів-Краків, 1943) ці твори не ввійшли. Поет стає уважнішим до пластики довколишнього світу, та Україна нагадує про себе навіть і чужими ландшафтами (цикл «В горах», збірка «Остання весна»). Тому й не див­но, що мотив нагадування є композиційним чинником, ос­кільки у кожній поетичній книжці Є. Маланюка другого періоду з’являються вірші, написані в 20—30-х рр.,— ті, що вже друкувалися в попередніх книжках і актуалізувалися з часом; і ті, які раніше не потрапили до збірок. Прийом на­гадування — спосіб контактування з минулим і його оцін­ки контекстом сучасного. Ліризація поезії другого періоду обумовлює зміни в ієрархічній структурі — ліричний суб’єкт стає заземленішим, втрачає риси богообраності і навіть ставить під сумнів свій зв’язок з Богом (вірш «В цім небі Бога немає», збірка «Остання весна»), переймається почут­тям смирення й провини («1 не зважав, що під зухвалим кроком Розтоптані лишились пелюстки…» — вірш «Сер­пень»), і це, з позицій християнства, миліше Богові, ніж колишня ієрархічна вознесеність поета над юрбою. Цю зміну не слід потрактовувати як відмову Є. Маланюка од


12 юі


363

 

державницької ідеї,— лише як переоцінку засобів її осяг­нення, перевтілення суворого пророка та «імператора строф» в особу—теж царського роду, але до часу невпіз­нанну і загублену серед чужинного люду — Одіссея, кот­рий затято відшукує дорогу до свого дому і родини. Про­кляття, що вряди годи проривається з його вуст, стосується вже не степової Еллади, а літератури, яка не виправдала його сподівань:

Будь проклята, літературо,

Що виссала із серця кров!

Це — через тебе — не буйтуром,

Не блискавицею — мертвим муром Закам’янів і спить Дніпро.

Будь проклята, співуча мово Сльозавих і слизьких пісень,

Бо кожен чин пожерло слово,

Бо зміст заїла передмова

І   в ніч лягає кожен день.

(«■Будь проклята, літературо…»)

З’ява образу Гомерового блукальця не випадкова у твор­чості представника (та ще й на еміграції) народу, котрий перебуває на шляху до осягнення своєї державності. Диво­вижно, але Є. Малаиюк не розумів «Улісса» Джойса, цьо­го ірландського вигнанця, взагалі не сприймав європейсько­го й американського модернізму, трактував його як згубний вплив «достоєвщини», яку виводив з фатальної для росій­ської літератури та й взагалі для Росії постаті М. Гоголя, цієї страшної помсти українського духу російській імпе­рії. Цим неприйняттям модерну, як і відвертою тенден­ційністю, Є. Маланюк і справді близький до представника горезвісного «соціалістичного реалізму», про що писав Л. Че- реватенко у вже згадуваній статті. Але не враження по­верхове. Позиція поета має набагато глибші корені й ускладнена тим, що дослідники його творчості визначають як співвідношення бароко й класицизму в його поезії ‘.Та й навіть зовнішнє зіставлення потверджує той факт, що по­зиція Є. Маланюка — це позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не прислуговує ніяким партійним доктри­нам. У полі його зору були і європейські модерністи від Джойса до Ануя, і літературний процес в Україні від П. Ти­чини до Л. Костенко, і чехи, і поляки, і росіяни, і музика, і малярство, і театр. Об’ємна есеїстика поета засвідчує це. Два томи «Книги спостережень» увібрали незмірно ширше коло питань, ніж суто літературне. Хоча Є. Маланюк нале­жав до тих митців, які не визнавали чистого мистецтва, не


*  Див.: Дзюба І. Поезія вигнання // Прапор. 1990. № 1. С. 135.


354

 

любив гри в літературу, був соціально заангажованим, що, однак, не завадило йому підтримати нову, модерну гене­рацію поетів української еміграції, які назвали себе Нью- Йоркською групою.

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.