ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Юрій Липа (1900—1944)

Історія української літератури знає чимало письмен­ницьких династій: Старицькі, Косачі, Кандиби, Гординсь- кі, Вороні, Крушельницькі… Ось у такій сім’ї в Одесі 5 травня 1900 р. народився Ю. Липа. Від свого батька, ві­домого прозаїка й поета, активного громадського діяча, одного із засновників Братства Тарасівців, од лікаря Іва­на Липи він успадкував не лише любов до рідної мови, жагу літературної творчості, а й захоплення медициною, зокрема фітотерапією.

У здоровому духовному мікрокліматі української пись­менницької родини формувався характер літератора-гума- ніста, закладалися підвалини національної самосвідомості майбутнього учасника визвольних змагань в Україні 1917—

1921   рр.— козака збройного куреня морської піхоти уряду УНР, невдовзі — заступника командира Одеської січі, який пішов слідами свого батька, члена Центральної Ради та Трудового Конгресу. Після крутих воєнних доріг, що про­лягли через Кам’янець-Подільський, Станіславів та Вин­ники, Ю. Липа опинився в еміграції, закінчив медичний факультет Познанського університету (1929), виконував

 

обов’язки асистента на Медичній кафедрі Варшавського університету. Був він і стипендіатом Лондонського універ­ситету, але недовго, оскільки виступив на оборону галичан. У Галичині, поблизу Яворова—батьківщини його дружи­ни, художниці Галини Захарясевич в с. Буків, і обірвалося коротке життя письменника. Як лікаря, що рятував від смерті вояків УПА, його замордували енкаведисти, зла­мавши дане перед тим «слово» звільнити полоненого за дві години. Це сталося 18 серпня 1944 р. «його знайшли через два дні мама, згорьована, з дівчинкою-сусідкою, за­порпаного в землі, битій штукатурці…»,— згадує кошмарну картину дочка письменника М. Липа-Гуменецька *. Неза­довго перед цим гестапівці у концтаборі Заксенхаузені зни­щили поета Олега Ольжича.

Вирваний із життя у розквіті таланту, Ю. Липа зали­шився назавжди в історії свого народу як один із яскравих представників літературного ренесансу на вигнанні. По­тяг до письменства прокинувся в ньому ще в дитячому ві­ці, але батько, добре знаючи «підводні рифи» цієї невдяч­ної праці, намагався «остудити» інтерес свого сина. Тіль­ки схвалення М. Самійленком та І. Франком перших спроб юного пера визначило літературну долю Ю. Липи. Пере­буваючи в Києві, охопленому трагедією громадянської вій­ни, він — як поет і прозаїк —брав участь у діяльності ви­давництва «Народний стяг», згодом — в еміграції — за­снував літературне об’єднання «Сонцецвіт», став одним із фундаторів короткочасного літературного угруповання «Танк» (Варшава, 1929).

Досить неоднозначні, якщо не драматичні, стосунки складалися у Ю. Липи з представниками «празької школи» (О. Телігою, Л. Мосендзом та іншими), котрі друкувалися переважно на сторінках львівського журналу «Вісник», а відтак — з редактором часопису Д. Донцовим. Вони зумов­лювалися незалежною позицією митця, його особливими етичними настановами, гуманізмом, пошуками гармонії національних та загальнолюдських цінностей. Свої погля­ди він обгрунтовував у публіцистичних та наукових роз­відках та есеях («Бій за українську літературу», 1935; «Українська доба», 1936; «Українська раса», 1936; «При­значення України», 1938, 1953; «Чорноморська доктрина», 1940; «Розподіл Росії», 1941 та ін.). Серед історіософічних досліджень Ю. Липи про долю України звертає на себе увагу обгрунтування її права на Чорноморський арсенал,


1  Липа-Гуменецька М. Про мого батька й діда//Березіль. 1991. №1. С, 122.


362

 

виявлення тут генетичних коренів національного буття. Аналізуючи основні культурні тенденції в Європі та в Ук­раїні, Ю. Липа ніколи не трактував людину як засіб пев­ної мети і різко засуджував будь-які теорії тоталітаризму, передовсім більшовизму, вбачаючи в ньому пряме продов­ження політики «імперських правителів Петербурга» ‘. При цьому вважав себе спадкоємцем Т. Шевченка, якого нази­вав «Селянським Королем», що «…затримує похід Москов­щини в Великій Україні й Кубані», має вплив на Галичи­ну, Буковину й Закарпаття 2. Розділ, присвячений висвіт­ленню постаті Т. Шевченка,— центральний у книжці «Бій за українську літературу», що сприймається як низка тон ких, саме письменницьких, спостережень над найважливі шими подіями в українському письменстві. На думку Л. Че- реватенка, «аналогій ця розвідка не має: це одночасно па­норама передбачення, макро- і мікро-аналіз, полеміка і синтез»3. При явному перебільшенні щодо «аналогій» в цілому критик має рацію.

Творча спадщина Ю. Липи нараховує близько 200 назв. Серед них найпомітнішим видається «роман із XVII сто­ліття» «Козаки в Московії» (1934) — про події часів Хмель ниччини, написаний у дусі творів Вальтера Скотта та П. Ку ліша. його сюжет позначений динамікою небезпечних при­год українського шляхтича з Полтавщини Петра Сокольця Вяжевича та його побратимів у Польщі, Росії та Україні Твір викликав неоднозначну реакцію еміграційної критики- скажімо, М. Рудницький заперечував його як «малохудож­ній», на думку ж А. Доленго — то «цінна книжка».

Ю. Липа — автор новел «Нотатник» (1937), «Рубан» («Кіннотник» та інші оповідання» (1946). В Нотатни- ку» змальовані постаті української національної револю­ції з такою «безпристрасністю», що С. Гординський назвав її «майже лікарською» (маючи, напевне, на увазі психо­логічний аспект твору), наголосивши на великій життє­вій достовірності персонажів цієї книжки4. Усі прозові твори ІО. Липи — й історичні («Гетьман Іван Мазепа»), й автобіографічні («Світильник невгасимий», спогади про батька) та інші — засвідчують, що їхній автор передо­всім — реаліст, хоча й небайдужий до романтичних засо­


1  Липа Ю. Розподіл Росії. Нью-Йорк, 1954. С. 9.


2  Липа Ю. Селянський Король//Слово і час. 1990. № 5 С. 52


3  Череватенко Л. «Господь міцним мене створив і душу дав нероз- ділиму..»//Дніпро. 1991. № 4. С. 151.


4  Гординський С. Проблема української стихії//Назустріч. 1936. 15 жовт.


363

 

бів, якими почасти інкрустовані його новели, повісті та романи.

Однак тільки поезія стала справжнім покликанням Ю. Липи. Незважаючи на його скептичне ставлення до власного віршування, саме в цій царині він постав орга­нічно сформованим щодо стилю, тематики і словника. Пер­ша збірка «Світлість» (1925), надрукована в Калуші — в таборі інтернованих вояків армії УНР, заявила про дебют акварельно-імпресіоністичного лірика, який стрімко еволю­ціонував до виповненої вольовими інтонаціями, строгими історіософічними алюзіями «Суворості» (1931). Критика поставила видання в контекст емігрантської поезії, прой­нятої пафосом державництва та формування національно свідомої особистості, спрямованої на заперечення сенти­ментально-етнографічної традиції, версифікаційної прак­тики в Україні. Є. Маланюк, який у «Суворості» розпізна­вав генетичну лінію поетичного мислення з родоводом від «Повчання» Володимира Мономаха й бароковості часів І. Мазепи та Києво-Могилянської Академії, наголосив та­кі визначальні ознаки поетичного стилю Ю. Липи: 1) бла­городна ясність виразу; 2) аскетична доцільність слова; 3) динамічна ощадність речення»1. На думку критика, вта­ємниченого в магію слова, ця лірика асоціюється з графі­кою.

Різьбленні тропи Ю. Липи акумулювали в собі барокові (І. Величковський, Грифіус) та готичні джерела, увібрали ознаки пізнього середньовіччя, дух козацьких літописів, стиль яких відбився в архаїзованій лексиці «Суворості», у важких синтаксичних конструкціях окремих поезій. Втім, подібні тенденції так само були притаманні й творчим по­шукам Ю. Дарагана, Є. Маланюка, О. Стефановича, М. Ба­жана. Схильний до історіософічних візій, Ю. Липа володів надзвичайно гострим чуттям сучасності, поєднаним із гли­боким осмисленням драматичної долі свого народу. Його муза могла бути світлою («Балада»), твердою, як криця («Київські легенди», цикл «Суворість»), медитативною, за­нуреною в екзистенціальну проблематику буття («Зорі ве­ликі дрижать…») і воднораз — гнівною, коли йшлося про зневаження людських цінностей, особливо відчутне на еміг­рації, як от у вірші «Прокляття»:

Бездумність псів, що лижуть кість суху,

Нагороди притулком теплим. Боже,

Вкажи брудним ропухам купи листя

І гайворонам їх колючі гнізда.


1 Маланюк Є. Книга спостережень. Т. 1. С. 232.

864

 

А тим, хто злочин тління розсівають,

Убійникам з’явись у гніві.

Указуючи путь, що безконечна, —

Хай з божевільним поглядом од жаху Покинуть справедливу Батьківщину І іншої довіку не знайдуть.

Тут Ю. Липа продовжував традицію старозаповітних пророків, в одкровеннях яких розкривалося Боже прови­діння, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка. Невдовзі його лірика, що поступала від прозорого звукового образу до густого метафоричного вислову, а далі — оголеності філо­софської думки, особливо засвідченої останньою збіркою «Вірую» (1938), еволюціонувала до автологічності. На жаль, Ю. Липа не вважав себе поетом (подібні приклади траплялися в українській літературі, напр., М. йогансен). Він не міг не бачити, що його вірші не в усьому сприйма­ються читацьким загалом, і це, очевидно, зумовило його скепсис.

Втім, перед нами талановита лірика, елітарна, лірика високої культури поетичного мислення. Вона поставила Ю. Липу в один ряд з київськими «неокласиками» та пред­ставниками «празької школи», котрі в драматичній атмо­сфері національного та духовного відродження в Україні першої половини XX ст. накреслювали перспективні лінії розвитку української літератури.

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.