Історія української літератури знає чимало письменницьких династій: Старицькі, Косачі, Кандиби, Гординсь- кі, Вороні, Крушельницькі… Ось у такій сім’ї в Одесі 5 травня 1900 р. народився Ю. Липа. Від свого батька, відомого прозаїка й поета, активного громадського діяча, одного із засновників Братства Тарасівців, од лікаря Івана Липи він успадкував не лише любов до рідної мови, жагу літературної творчості, а й захоплення медициною, зокрема фітотерапією.
У здоровому духовному мікрокліматі української письменницької родини формувався характер літератора-гума- ніста, закладалися підвалини національної самосвідомості майбутнього учасника визвольних змагань в Україні 1917— 1921 рр.— козака збройного куреня морської піхоти уряду УНР, невдовзі — заступника командира Одеської січі, який пішов слідами свого батька, члена Центральної Ради та Трудового Конгресу. Після крутих воєнних доріг, що пролягли через Кам’янець-Подільський, Станіславів та Винники, Ю. Липа опинився в еміграції, закінчив медичний факультет Познанського університету (1929), виконував |
обов’язки асистента на Медичній кафедрі Варшавського університету. Був він і стипендіатом Лондонського університету, але недовго, оскільки виступив на оборону галичан. У Галичині, поблизу Яворова—батьківщини його дружини, художниці Галини Захарясевич в с. Буків, і обірвалося коротке життя письменника. Як лікаря, що рятував від смерті вояків УПА, його замордували енкаведисти, зламавши дане перед тим «слово» звільнити полоненого за дві години. Це сталося 18 серпня 1944 р. «його знайшли через два дні мама, згорьована, з дівчинкою-сусідкою, запорпаного в землі, битій штукатурці…»,— згадує кошмарну картину дочка письменника М. Липа-Гуменецька *. Незадовго перед цим гестапівці у концтаборі Заксенхаузені знищили поета Олега Ольжича.
Вирваний із життя у розквіті таланту, Ю. Липа залишився назавжди в історії свого народу як один із яскравих представників літературного ренесансу на вигнанні. Потяг до письменства прокинувся в ньому ще в дитячому віці, але батько, добре знаючи «підводні рифи» цієї невдячної праці, намагався «остудити» інтерес свого сина. Тільки схвалення М. Самійленком та І. Франком перших спроб юного пера визначило літературну долю Ю. Липи. Перебуваючи в Києві, охопленому трагедією громадянської війни, він — як поет і прозаїк —брав участь у діяльності видавництва «Народний стяг», згодом — в еміграції — заснував літературне об’єднання «Сонцецвіт», став одним із фундаторів короткочасного літературного угруповання «Танк» (Варшава, 1929). Досить неоднозначні, якщо не драматичні, стосунки складалися у Ю. Липи з представниками «празької школи» (О. Телігою, Л. Мосендзом та іншими), котрі друкувалися переважно на сторінках львівського журналу «Вісник», а відтак — з редактором часопису Д. Донцовим. Вони зумовлювалися незалежною позицією митця, його особливими етичними настановами, гуманізмом, пошуками гармонії національних та загальнолюдських цінностей. Свої погляди він обгрунтовував у публіцистичних та наукових розвідках та есеях («Бій за українську літературу», 1935; «Українська доба», 1936; «Українська раса», 1936; «Призначення України», 1938, 1953; «Чорноморська доктрина», 1940; «Розподіл Росії», 1941 та ін.). Серед історіософічних досліджень Ю. Липи про долю України звертає на себе увагу обгрунтування її права на Чорноморський арсенал, |
1 Липа-Гуменецька М. Про мого батька й діда//Березіль. 1991. №1. С, 122. |
362 |
виявлення тут генетичних коренів національного буття. Аналізуючи основні культурні тенденції в Європі та в Україні, Ю. Липа ніколи не трактував людину як засіб певної мети і різко засуджував будь-які теорії тоталітаризму, передовсім більшовизму, вбачаючи в ньому пряме продовження політики «імперських правителів Петербурга» ‘. При цьому вважав себе спадкоємцем Т. Шевченка, якого називав «Селянським Королем», що «…затримує похід Московщини в Великій Україні й Кубані», має вплив на Галичину, Буковину й Закарпаття 2. Розділ, присвячений висвітленню постаті Т. Шевченка,— центральний у книжці «Бій за українську літературу», що сприймається як низка тон ких, саме письменницьких, спостережень над найважливі шими подіями в українському письменстві. На думку Л. Че- реватенка, «аналогій ця розвідка не має: це одночасно панорама передбачення, макро- і мікро-аналіз, полеміка і синтез»3. При явному перебільшенні щодо «аналогій» в цілому критик має рацію.
Творча спадщина Ю. Липи нараховує близько 200 назв. Серед них найпомітнішим видається «роман із XVII століття» «Козаки в Московії» (1934) — про події часів Хмель ниччини, написаний у дусі творів Вальтера Скотта та П. Ку ліша. його сюжет позначений динамікою небезпечних пригод українського шляхтича з Полтавщини Петра Сокольця Вяжевича та його побратимів у Польщі, Росії та Україні Твір викликав неоднозначну реакцію еміграційної критики- скажімо, М. Рудницький заперечував його як «малохудожній», на думку ж А. Доленго — то «цінна книжка». Ю. Липа — автор новел «Нотатник» (1937), «Рубан» («Кіннотник» та інші оповідання» (1946). В Нотатни- ку» змальовані постаті української національної революції з такою «безпристрасністю», що С. Гординський назвав її «майже лікарською» (маючи, напевне, на увазі психологічний аспект твору), наголосивши на великій життєвій достовірності персонажів цієї книжки4. Усі прозові твори ІО. Липи — й історичні («Гетьман Іван Мазепа»), й автобіографічні («Світильник невгасимий», спогади про батька) та інші — засвідчують, що їхній автор передовсім — реаліст, хоча й небайдужий до романтичних засо |
1 Липа Ю. Розподіл Росії. Нью-Йорк, 1954. С. 9. |
2 Липа Ю. Селянський Король//Слово і час. 1990. № 5 С. 52 |
3 Череватенко Л. «Господь міцним мене створив і душу дав нероз- ділиму..»//Дніпро. 1991. № 4. С. 151. |
4 Гординський С. Проблема української стихії//Назустріч. 1936. 15 жовт. |
363 |
бів, якими почасти інкрустовані його новели, повісті та романи.
Однак тільки поезія стала справжнім покликанням Ю. Липи. Незважаючи на його скептичне ставлення до власного віршування, саме в цій царині він постав органічно сформованим щодо стилю, тематики і словника. Перша збірка «Світлість» (1925), надрукована в Калуші — в таборі інтернованих вояків армії УНР, заявила про дебют акварельно-імпресіоністичного лірика, який стрімко еволюціонував до виповненої вольовими інтонаціями, строгими історіософічними алюзіями «Суворості» (1931). Критика поставила видання в контекст емігрантської поезії, пройнятої пафосом державництва та формування національно свідомої особистості, спрямованої на заперечення сентиментально-етнографічної традиції, версифікаційної практики в Україні. Є. Маланюк, який у «Суворості» розпізнавав генетичну лінію поетичного мислення з родоводом від «Повчання» Володимира Мономаха й бароковості часів І. Мазепи та Києво-Могилянської Академії, наголосив такі визначальні ознаки поетичного стилю Ю. Липи: 1) благородна ясність виразу; 2) аскетична доцільність слова; 3) динамічна ощадність речення»1. На думку критика, втаємниченого в магію слова, ця лірика асоціюється з графікою. Різьбленні тропи Ю. Липи акумулювали в собі барокові (І. Величковський, Грифіус) та готичні джерела, увібрали ознаки пізнього середньовіччя, дух козацьких літописів, стиль яких відбився в архаїзованій лексиці «Суворості», у важких синтаксичних конструкціях окремих поезій. Втім, подібні тенденції так само були притаманні й творчим пошукам Ю. Дарагана, Є. Маланюка, О. Стефановича, М. Бажана. Схильний до історіософічних візій, Ю. Липа володів надзвичайно гострим чуттям сучасності, поєднаним із глибоким осмисленням драматичної долі свого народу. Його муза могла бути світлою («Балада»), твердою, як криця («Київські легенди», цикл «Суворість»), медитативною, зануреною в екзистенціальну проблематику буття («Зорі великі дрижать…») і воднораз — гнівною, коли йшлося про зневаження людських цінностей, особливо відчутне на еміграції, як от у вірші «Прокляття»: Бездумність псів, що лижуть кість суху, Нагороди притулком теплим. Боже, Вкажи брудним ропухам купи листя І гайворонам їх колючі гнізда. |
1 Маланюк Є. Книга спостережень. Т. 1. С. 232.
864 |
А тим, хто злочин тління розсівають,
Убійникам з’явись у гніві. Указуючи путь, що безконечна, — Хай з божевільним поглядом од жаху Покинуть справедливу Батьківщину І іншої довіку не знайдуть. Тут Ю. Липа продовжував традицію старозаповітних пророків, в одкровеннях яких розкривалося Боже провидіння, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка. Невдовзі його лірика, що поступала від прозорого звукового образу до густого метафоричного вислову, а далі — оголеності філософської думки, особливо засвідченої останньою збіркою «Вірую» (1938), еволюціонувала до автологічності. На жаль, Ю. Липа не вважав себе поетом (подібні приклади траплялися в українській літературі, напр., М. йогансен). Він не міг не бачити, що його вірші не в усьому сприймаються читацьким загалом, і це, очевидно, зумовило його скепсис. Втім, перед нами талановита лірика, елітарна, лірика високої культури поетичного мислення. Вона поставила Ю. Липу в один ряд з київськими «неокласиками» та представниками «празької школи», котрі в драматичній атмосфері національного та духовного відродження в Україні першої половини XX ст. накреслювали перспективні лінії розвитку української літератури. |