ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Микола Терещенко (1898—1966)

Ім’я М. Терещенка сучасне покоління читачів пов’язує з блискучими перекладами з Еміля Верхарна: «Вечори, ро­зіп’яті на обрії в огнях, в болотах відбили тугу і благання…» У 1966 р. вийшло «Вибране» відомого бельгійського поета з передмовою перекладача. А ще невдовзі перед цим був за­вершений «гідний пошани труд» (М. Рильський) —двотом­на антологія французької поезії, в якій представлено 250 поетів з біобібліографічними даними й стислими характе­ристиками. Саме ці два явища в українському літературному житті певною мірою відвернули увагу від М. Терещенка — самобутнього й оригінального поета. Сучасникам, зокрема молодим, мало що в «цій м’якій, тихій, делікатній… з печат­тю інтелігентності в усьому» (І. Дзюба) людині нагадува­ло її буремну молодість і неабияку творчу й літературно- будівничу активність зачинателя нової літератури. Разом з тим протягом 20-х рр. його ім’я було в центрі уваги кри­


зе»

 

тиків, а вірші й переклади постійно з’являлися у різних то­гочасних часописах.

Народився М. Терещенко 13 вересня 1898 р. в с. Щер­бинці на Полтавщині (тепер Золотоніського району Чер­каської області). Навчався у Золотоніській гімназії, згодом у Київському політехнічному інституті. Вірші почав писати ще в гімназії, вперше опублікував їх у 1918 р. в «Літератур- но-науковому віснику». А ще через рік почали його поезії друкуватися в «Мистецтві», в «Музагеті». «Червоному він­ку». Це були емоційно-проникливі, повні людяного змісту вірші з вправною технікою. Але в цілому вони не були по­зитивно сприйняті пролетарською критикою, оскільки в них переважали настрої безмежності й мрійності, а теми борні за волю, співчуття до гноблених розкривалися не з допомо­гою крицево-рішучих ритмів, а в сполуці з меланхолійними інтонаціями й традиційними ямбами. Поет передавав приро­дні людські настрої — печалі й ніжності («Печаль і ніж­ність— о, як розняти в душі поета печаль і ніжність»), а це сприймалося як занепадництво. «Не на часі» вважалось за­хоплення поета народнопісенною творчістю, яке простежу­валося у ранніх віршах «Ой летять над синіми борами кру­ки…», «Що в долині білі вівці, а на кручі гай…», «Чи тополя гнеться, а чи воля серед поля…» та ін. Вже публікація поезій М. Терещенка в «Музагеті» — органі символістів — давала привід шукати витоки його творчості в символізмі. Цим і пояснюється те, що поет не включив їх до своєї пер­шої збірки «Лабораторія» (1924).

За час від перших публікацій до появи «Лабораторії» в світогляді поета відбулась еволюція, зумовлена художньо- літературними пошуками тієї доби. Не відсторонюючи себе од подій в країні й літературі, від пролетарського мистецт­ва, М. Терещенко сходиться з групою М. Семенка, бере участь у літературних об’єднаннях «Аспанфут» і «Комун- культ». Друкується у виданому В. Поліщуком альманасі «Гроно» Після розколу «Комункульту» входить до «Жовт­ня». І хоча більшість критиків згодом була одностайна, що з футуризмом М. Терещенко був пов’язаний лише орга­нізаційно, однак перехід до іншої «естетичної системи» по­значився на світогляді поета, образному ладі його творів та, власне, й на самій структурі вірша.

У збірці «Лабораторія» помітимо виразне звернення до сучасності. Схвально зустрінута пролетарською критикою, збірка загалом відповідала вимогам доби; основні її моти­ви — сучасне місто, індустріалізація, уславлення людського духу, утвердження віри в людину й працю. Головний герой поезій М. Терещенка — кочегар, робітник. Лексика онов-


370

 

лена відповідною виробничою термінологією: «риметрс», «брикс», «казан», «труби», «розтруби», «заводи» і «завкоми». Традиційний вірш поступається місцем верлібру, музиці парових котлів». Тут вміщено віршоване оповідання Цень-Цань», твори про Леніна («Помер?», «Ленінські за­повіти») .

Але є в книжці й вірші, зокрема в розділі «Земна книга», в яких відлунюють картини страшного голоду, неврожаю і червоного терору, вони пройняті безмірним співчуттям до

людини:

А хліб не родить — поле під боями И позамерзали води.

Голод. Холод.’

І суд над куркулями,

червоний терор — в зуби, в пику, в серце.

(€Зуб за зуб»)

Далеко не всі з українських поетів 20-х років так від­верто й реалістично писали про муки відірваної внаслідок революційного катаклізму від землі й трансплантованої в чуже середовище сільської людини, як це зробив М. Тере­щенко у вірші «Місто». Всупереч загальній поетичній тен­денції оспівувати пролетаря й пролетарську масу, моноліт­ний колектив у тріумфальному поході, його поезія «Товар» сповнена «жорстокими думками» про долю людей з обру­баним корінням і розтоптаною гідністю:

Товарний вагон, а в ньому пасажири незграбно мостяться, немов худоба, й на їх обличчях, заспаних і сірих — нужда, знесилення, хвороба…

Товарний вагон Але й у ньому люди, а не бездушний проданий товар…

Коли ж, коли ж на їх обличчях буде горіть огонь замість звичайних харь?

(«Товар»)

Не типовим серед численних пеанів індустріалізації сприймалося поетове вболівання за природу у вірші дещо пантеїстичного характеру «Дніпро»: «Дніпро: над ним аеро­план, а по мосту автомобіль, І боляче йому од ран, од радіохвиль… і скоро, скоро всю воду викачають для машин, у казани, в резервуари… Дніпро: засмучений такий, заславсь димами, наче тінню».

У 1922 р. вийшла в перекладі М. Терещенка збірка пое­зій Е. Верхарна. «Мало хто з європейських поетів був такий співзвучний творчим шуканням молодої радянської поезії, як видатний бельгійський поет Еміль Верхарн,— згадував


371

 

опісля М. Терещенко 1. Відтоді, за його визнанням, він по­стійно знайомить українського читача з окремими здобут- ками французької поезії — Війоном, Беранже, Гюго, Потье, друкуючи переклади в періодичних виданнях.

Поетична збірка «Чорнозем» (1925) переважною біль- шістю творів присвячена селу. За це промовляли самі назви віршів «Тов. Врожай», «Радянський чорнозем», «Селянине (Посівкомпанія)» — отже, звучали заклики до колективіза­ції. Природно властиві його поезії риси спокійної спосте­режливості, виваженості, влучної метафоричності М. Тере­щенко приховував тепер за пролеткультівськими гаслами, в його мові штучно плутались предметно точні яскраві мета­фори з холодною риторикою: — не розпорошуй сили, неза­можник, об’єднуйся в колектив»; і тут же: «над яром ранок креше іскри, мантачать коси на горбах, а роси свій остан­ній жбанок порозливали у полях». М. Зеров слушно назвав вірші збірки «газетними фейлетонами» й радив авторові «Чорнозему» повернутись до перекладів з французької.

У 1927 р. М. Терещенко вступає до ВУСППу, тим же роком виходить і одна з кращих книжок поета цього періо­ду— «Мета й межа», в якій «виразніше, ніж раніше, прори­ваються патетика поетично-філософської думки», «мотиви гуманістичної тривоги», «невідповідність між ідеалами ре­волюції та соціальної дійсності», де автор «повертається до символіко-філософського трактування природи»2. Однак ви­хід цієї збірки ще не засвідчив відхід поета від надмірної соціологізації. Вплив пролеткультівської «літературної по­літики» позначається особливо на наступних збірках «Краї­на роботи» (1928) та «Риштування» (1930); до останньої передмову написав І. Кулик, в якій він називає поета «сві­домим прихильником утилітаризму», тим, хто «твердо взяв настановлення на обслуговування пролетарського читача»*. «Риштування» славлять громохкий індустріальний світ, ге­роїчне неодмінно пов’язується з жертовністю, трагічною за­гибеллю героя.

У ці роки М. Терещенко творчу й перекладацьку діяль­ність активно поєднує з літературно-громадською, він — один із редакторів журналу «Життя і революція», а в 1932 р. входить до складу оргкомітету новоутвореної Спілки радян­ських письменників.

З часом поезія М. Терещенка позбудеться пролетарсько- футуристичних тенденцій, що в суті своїй були спрямовані


1         Терещенко М. Трибун і майстер Ц Верхарн Е. Вибране. К-, 1968.

С.       5.


2  Дзюба /. Трудівник слова //Терещенко М. Твори. К-, 1988. С. 22.

*  Кулик /. Передмова // Терещенко М. Риштування, X., 1930. С, 4.


372

 

на руйнацію національного й традиційного в мистецтві, на­буде інших естетичних якостей, які природно розкриються в ліриці воєнних років. Протягом війни вийшло п’ять його поетичних збірок — «Вінок слави» (1942), «Дівчина з Украї­ни» (1942), «Верба рясна» (1943), «Ташкентський зошит» (1944), «Зорі» (1944). З щирою патетикою звучать в них уболівання за долю народу, мотиви нескореності й незлам­ності духу, віри в перемогу. Поезія М. Терещенка воєнного періоду відзначається людяністю й реалістичністю. Пережи­ваючи війну як вселенське лихо, він водночас уміє виокре­мити людську долю, особистісну трагедію війни. Це — доля матері, на очах якої вбито хлопчика («Хлопчик з м’ячи­ком»), дівчинки, яка ховає ляльку і гине сама («Дівчинка з лялькою»). Найповніший вияв знаходить у ліриці доби лихоліть і національно-патріотичне самопочування поета, яке трансформується в мотиви скорботної туги за Україною, окупованою фашистами. Подальший свій розвиток знайде тема культурного єднання. Зокрема, заслуговують на увагу його літературні портрети узбецьких поетів, об’єднані в цикл «Слово і слава». Жанр поетичного портрета М. Терещенко розвиває і в повоєнний період.

З неменшою напругою й активністю працює і в 50-60-ті роки. Виходить чимало його поетичних збірок, серед яких і ті, що укладені з доскіпливо дібраних поезій різних років. Готуються до видання його твори в перекладі на російську, водночас він плідно працює над інтерпретацією українсько­го твору російських поетів.

Подальший розвиток у ліриці М. Терещенка останнього десятиліття знаходить тема спорідненості літератур на заса­дах загальнолюдських цінностей. Окреме місце посідають поетичні портрети-роздуми над постатями вчених, митців — Т. Шевченка, П. Грабовського, Сірано де Бержерака, О. Дов­женка, М. Ломоносова, М. Кибальчича. Частіше звертаєть­ся до джерел книжної культури, художньо-філософського осмислення здобутків людства. Радісним пафосом природно перейняті поезії М. Терещенка про перші кроки в освоєнні людиною космосу. Поезія його стає більш поміркованою, споглядально-виваженою.

Найкращі свої поезії («Велике у малім», «Осінній роз­дум», «Осіннє джерело», «Акварель», «Неспокій» та ін.) він пише саме в 60-ті роки. Це ліричні медитації, зміст яких — усвідомлення людського буття передусім у його не колективістському, а індивідуальних проявах, осягнення са- моцінності людської особистості. Невід’ємною часткою цьо­го буття виступає і природа. Осінні барви, осінні пейзажі, що навівають елегійний смуток, повертають пам’ять зрілого


373

 

поета в літа молодості: «хтось розсипав листя серед гаю, що багрянцем оповитий весь. Я в задумі, Я не пам’ятаю, як літа свої розвіяв десь». Написані вони у традиційній формі із завжди властивою поетові високою музикою вірша, ра­фінованою культурою образу. Цими останніми поезіями, із оксамитовою зажурою над плином життя, зрілістю, М. Те- рещенко близький М. Рильському пори його «третього цві­тіння».

І все ж не буде помилкою сказати, що над усіма здобут­ками поета в оригінальній поезії переважає історико-куль- турна значущість його творчої діяльності. Незадовго до смерті він уклав «Літературний щоденник» — своєрідне ен­циклопедично-довідкове видання про письменників, перекла­дачів, фольклористів, бібліографів із характеристиками й датами основних біо-бібліографічних фактів. На окрему увагу заслуговує й літературознавча розвідка «Трибун і майстер» про Еміля Верхарна (передмова до вибраних тво­рів). Він був першим лауреатом премії імені М. Т. Риль­ського за послідовно здійнювану протягом життя перекла­дацьку працю, вершиною якої стали «Сузір’я французької поезії» та «Вибране» Е. Верхарна.

Помер М. І. Терещенко 1966 р., похований у Києві.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.