ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Дмитро Фальківський (1898—1934)

Д. Фальківський (справжнє прізвище — Левчук) наро­дився 3 листопада 1898 р. у с. Великі Липеси (тепер Брест­ська область) в бідній селянській родині. 1920 р. добровіль­но вступив до лав Червоної Армії, згодом кілька років слу­жив в органах Надзвичайної комісії Білорусії, про що не любив згадувати, а якщо вже заходилося про це, то розпо­відав більш ніж стримано. Проте чимало його творів так чи інакше допомагають зрозуміти цю особливість життєвого шляху поета, бо ж інших автобіографічних свідчень та ма­теріалів (документів, листів) не збереглося.

Перші віршовані публікації молодого автора з’явилися на сторінках київської газети «Більшовик», а невдовзі у двотижневику «Глобус» (1924. № 25) була надрукована його перша поема «Чекіст». Романтизація «червоного теро­ру» губилася в масовому віршованому потоці, де на всі лади оспівувалася класова ненависть як єдина і незмінна цін­ність «історично закономірної» диктатури пролетаріату.

Однак дебют Д. Фальківського було помічено. Про нього


374

 

схвально відгукнувся Б. Коваленко, якому імпонувала «ідей­но чітка» позиція поета. Не дивно, що поет потрапив спо­чатку до складу київської філії «Плугу», очолюваної С. Щу­паком, а потім —до «Гарту», серед керівників якого пере­бував Б. Коваленко. Однак дуже швидко порвав з ними, заперечуючи жорстку обмеженість вульгарно тлумаченої «пролетарської літератури». Водночас він не приймав пла­катно-риторичних штампів, відчутних у його віршах «Колек­тив», «Інтернаціонал молоді», «Комуна» та ін., лейтмотивом яких звучало однозначне: «Хто не з нами, той проти нас». Д. Фальківський почав шукати свій шлях, звернувся до епіч­них жанрів («Краском», «Селькор», «Іоган», «Тов. Гнат», «Чабан»). Але ці твори не задовольняли автора.

Свою стихію як поет Д. Фальківський відкрив у ліриці. Стає членом літературного угруповання «Ланка» (з 1926 р.— МАРС), де обстоювалися погляди на мистецтво, близькі до поглядів «неокласиків» (а після утворення ВАГІЛІТЕ — і ваплітян), підтримувалась зорієнтованість письменників на високий фаховий рівень, виявлення та розвиток талантів. У доброзичливому оточенні «ланківців» — Б. Антоненка- Давидовича, Г. Косинки, В. Підмогильного, М. Івченка, Т. Осьмачки та інших — Д. Фальківський написав свої кра­щі поезії. Особливо, по-чоловічому міцною була його друж­ба з Є. Плужником, якому він присвятив вірша «Одшуміло літо… Одспівало жито».

Творчі інтереси й зв’язки Д. Фальківського не обмежу­вались лише колом ідей і людей, «заданим» організацією «Ланки», вони — ширші. Працюючи секретарем у журналі «Кіно», він підтримував стосунки з М. Бажаном, О. Довжен­ком, ІО. Яновським, М. Семенком, В. Поліщуком та іншими митцями — нерідко прихильниками відмінних естетичних смаків та стильових уподобань, пробував своє перо на тере- ні кінодраматургії.

За своє коротке життя, що трагічно обірвалося, він встиг видати поему «Чабан» (1925) та три поетичні збірки: «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931); активно друкувався в періодиці, пробував писати прозу та публіцистику, перекладав з білоруської (Я. Пуща), росій­ської (М. Ушакова), німецької (О. Копель) мов.

За типом світовідчування Д. Фальківський — реаліст, проте його поезії не були чужі елементи романтики, і це давало підстави деяким критикам відносити його до неоро­мантичного крила української літератури, представленого Л. Черновим, М. Йогансеном, О. Влизьком та ін. Справді, поет час од часу вдавався до укрупненого зображення, гі­перболізації певного настрою, розмивання берегів між мож­


375

 

ливим і дійсним. їак, у баладі «Одна ноґа в стременах» на тлі зимового пейзажу, з’являється вершник без голови, який поступово заповнює собою скрижанілий простір… Дарма шукати в дій, майже сюрреалістичній, картині містику. Ба­лада сприймається як сугестивне узагальнення громадян­ської війни, де безліч безіменних жертв, і їхній знак — верш­ник без голови… Це символ протиприродних явищ, тривож­них абсурдів суспільного життя:

Одна нога в стременах…

Сніги. Вітри. Зима.

Розрубані рамена.

І голови нема.

(«Одна нога в стременах…»)

Вульгарна критика була шокована цими й іншими ряд­ками («Сьгодні ж — леле! Мрець…»), трактуючи їх букваль­но, ототожнила автора з ліричним героєм, устами А. Клоччя оголосила його… «мерцем», закликала, як ослушника, повер­нутися до ортодоксії «пролетлітератури» ‘. А втім, поету вже було не по дорозі з київською філією «Гарту».

Д. Фальківський формувався як письменник гостропроб­лемний, не задовольнявся самою інтерпретацією явища Відтепер у його художньому мисленні сильніше проступа­ють і філософські мотиви. Поет порушує вічні питання, во­ни, як правило, мають конкретні джерела. З особливою дра­матичною гостротою розкривається Д. Фальківським проти­борство життя і смерті, вияви якого авторові довелося спостерігати й переживати в роки громадянської війни та під час служби в ЧК. Показовий щодо цього вірш «Нас тільки сотня…», в якому поет заперечує поширену в 20-ті роки думку про те, ніби масові жертви виправдовуються благо­родною метою революції і що іншого шляху до світлого майбутнього немає.

Вірші та поеми Д. Фальківського не вражають особли­вими відкриттями на терені поетики. Тут він здебільшого традиційний, але його версифікаційний арсенал мав виразно індивідуальне стильове забарвлення. В його ліриці, що від­значається мелодійністю, часто спостерігаємо замкнену композицію вірша, недомовленість (три крапки), усічені рядки, які загострюють сюжетний фінал, тощо. Слід також згадати схильність Д. Фальківського до сюжетної градації, яка завершувалася б катарсисом. Суворі, лаконічні рядки вірша «Зійшлись обоє на багнетах» — яскравий приклад того, як поетичні засоби цілком підкорені думці, коли кож­не слово — ніби міцно вбитий цвях. У кривавому вихорі


1 Днв.: Молодняк. 1927. № 4. С. 108,

 

громадянської війни зненацька опиняються віч-на-віч бать­ко і син, розведені фатальними подіями по ворожих таборах. Вони приголомшені такою зустріччю, а ще більше усвідом­ленням, що зараз вони мусять убити один одного. Жахлива мить, неприродні для людини боріння із почуттям кревності завершуються трагічно:

І довго ждали б два багнети (В очах кривавий перелив),

Та хтось із-заду з кулемета Обох скосив…

(еЗійшлись обоє на багнетах»)

Такою була правда національної трагедії, тривалий час замовчувана істориками. Революція, покликавши на бороть­бу за давно очікувану свободу, пробудила приспаний твор­чий потенціал народу, але не була позбавлена лівацьких авантюр, фанатичної жорстокості, відверто проголошува­ного етичного нігілізму. Надзвичайно гостро виявлялись ці суперечності в Україні, де багато родин розтиналося по живому на непримиренні табори, як це зобразили М. Хви­льовий у новелі «Я (романтика)» чи Ю. Яновський у романі «Вершники».

Українська поезія 20-х років ще встигла й змогла (по­рівняно з наступними роками) відтворити не тільки героїку революції, а й її трагедію (П. Тичина, В. Сосюра, М. Йоган- сен, Є. Плужник та ін.). Для Д. Фальківського такий підхід став визначальним. Він осмислював бачене як безпосеред­ній учасник класових битв і тому вважав неприпустимим бодай найменший прояв віршованого легкопису, сповитого романтичним серпанком. Поверховий пафос, ультрареволю- ційні фрази здавалися йому, слід гадати, святотатством, на­ругою над історичною правдою.

Д. Фальківський намагався розв’язати поставлену суво­рою і невблаганною дійсністю проблему взаємозв’язку ре­волюційного обов’язку та етичної традиції народу, подолати їхню непримиренність. Оскільки в житті, сповненому кон­фронтаційних настроїв, це зробити було неможливо, зали­шалося одне — мистецтво. Поета огортали сумніви, він на­пружено шукав відповіді. Роздуми про моральні критерії революції, які на практиці часто нехтувалися, приводили його до утвердження гуманістичної позиції, що виривалося з класових рамок. Саме етичне прозріння Д. Фальківського не дозволило його ліриці розминутися з моральними загаль­нолюдськими ідеалами, від яких відмежовувалася рево­люція.

Свідомо обрана поетом позиція, зрозуміло, викликала


377

 

невдоволення офіційної критики й вимагала од нього гро­мадянської мужності. Так, Я. Савченко з підозрою конста­тував у збірці «На пожарищі»… приховану аргументацію «проти революції», спробу заперечити «залізну логіку істо­ричної неминучості, а значить, і історичної доцільності ве­ликих жертв класової революційної боротьби» •. Революція неможлива без жертв, але якщо жертви сягають неймовірних масштабів, стають наслідком злочинних дій, вони дискре­дитують революцію. Загибель людей, насильницька смерть кожної окремої особистості сприймалися Д. Фальківським як трагедія, як непоправна втрата. Трагічне сприйняття подій, а не «біологічний переляк», обумовлювало позицію письменника. Порушуючи питання вічності і швидкоплин­ності життя, драми смерті, великих ідеалів і шляхів до них, поет шукав опори у визнаних людством етико-філософських категоріях і ними виміряв глибину трагічної правди:

А там, де льон мережить тіні,

Чиясь розбита голова Вп’ялась очима в небо синє,

Проклявши людськість і права.

(V/ вперше вдарили гармати»)

Не часто траплялися в українській поезії тих літ твори, які б вражали таким душевним болем за людину. Сумління поета:громадянина констатувало загрозливі прикмети — брак звичайної людяності в суспільстві, особливо небезпеч­ний в той переломний момент історії. Під час служби в ла­вах НК Білорусії Д. Фальківський з гіркотою спостерігав тенденції переростання класового протистояння в класову помсту, прояви бездушного функціонерства, що зароджува­лись у середовищі чекістів: «Рука сім раз пером чиркне, І вийде слово просте «Розстріл» («В степу коса збиває роси…»).

Мужньому реалістові, Д. Фальківському були чужі ко­турни бадьористої патетики, в бік якої дедалі більше штов­хали письменників офіційна критика, утвержуване тоталі­тарне суспільство. На його думку, це був би шлях лицемір­ства й зневажання долі свого народу. Натомість в його ліриці з’являються мінорні інтонації. Як і в поезіях В. Со- сюри чи Г. Косяченка, вони народжені тогочасною супереч­ливою й драматичною дійсністю, що не вичерпувалась, за свідченням М. Доленго, непівськими обставинами та «суто економічними чинниками». «Хай мінор, зате щирий мі­нор!»— змушений був виправдовуватися поет перед крити­


1 Савченко Я. Мертве й живе в українській поезії//Життя й рево­люція. 1929. № 1. С. 136, 135,


378

 

ками, які звинувачували його в «декадентстві». «Чи ж Я винен, що з віршів кар’єр не роблю й не робитиму я?» — заявляв він, відкидаючи перспективу благополучного риму- вальника політичних гасел як аморальну. Де ж тут «терп­кий песимізм й безмірний одчай», що вбачалися Я. Савченку, де тут «єсенінщина, що тоді трактувалася (за М. Буха- ріним) як «гробокопательство, сльози в шинку, розгільдяй- ство, чванство і юродство?» Справа тут і не в тому, що поезія, переживши етап «космічних» мотивів 1917—1922 рр., пізніше втратила свою енергію, як про це писав В. Ко­валенко’, чи в тому, що наставала криза лірики,— на той час вона ще переживала, як засвідчують факти, пору свого відродження, криза надійде згодом…

Д. Фальківський стояв на принципах правди й людяно­сті і не поступався ними, навіть передчуваючи навислу ка­тастрофу над собою, над своїм поколінням, над революцією. Ряд його поезій перейнято тривожними, віщувальними ви­діннями:

… і раптом долу впадеш під стальні копита, і запечеться кров’ю на вустах тавро підков, цвяхованим півколом.

І  вже не встать тобі, не звести руку, не ухопиться знов ^а повідки, не загнуздать коня на біг прудкий, на біг непевний на непевнім бруку.

(«А за стіною стогне завірюха»)

13—15 грудня 1934 р. виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням армвійськюриста 1 рангу В. Ульріха звинуватила 28 представників україн­ської культури «в організації підготовки терористичних ак­тів проти діячів Радянської влади». 17 грудня Д. Фальків- ського розстріляли як «терориста-білогвардійця» разом із братами Крушельницькими, О. Влизьком, Г. Косинкою та К. Буревієм…

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.