Довідник з українського правопису. Ред. Вихованець І.Р.

Василь Німчук Про проект 1999 р. нової редакції українського правопису

загрузка...

У нинішніх дискусіях, що точаться навколо проблем
функціонування української мови, помітне місце
посідають питання нової редакції „Українського правопису».
І це не випадково. Значення стабільної орфографії для
духовної культури — велетенське, адже вона забезпечує
міцність норми (кодексу) літературної мови, сприяє
освт й усталенню грамотності громадян.
Орфографія є важливим складником етнічної
культури і невід’ємним її атрибутом, тому царський уряд
забороняв український національний правопис, а радянські
функціонери прямо втручалися в справи орфографії.
Єдиний правопис консолідує національну культуру,
етнос Хаотичне розхитування орфографічних правил
призводить до дестабілізації всієї норми літературної
мови, дезорієнтує носіїв писемної мови, знижує
грамотність населення, викликає елементи безладу у
словниках, у яких має бути чітко витримана алфавітна система.
Державна мова (а такою знову стала українська)
повинна мати єдиний правописний кодекс, якого мають
дотримуватися всі громадяни й друковані органи.
Послідовні правописні варіанти, а тим паче — різні
правописні системи не практикуються, як правило, навіть у
найдемократичгііших країнах світу.
У нашій державі, що недавно повернула собі
незалежність після тоталітарної доби, демократію не всі
усвідомлюють як засіб для вільного організованого
життя Дехто демократію трактує як уседозволеність. Наші офіційні видання, більшість друкованих
органів масової інформації, книгодрук, освіта
використовують чинний „Український правопис» у його редакції
1960 р. з невеликими змінами 1990 р. і 1993 р.
Частина нашого громадянства відкидає все в
орфографії, що напрацьоване в ній після брутальної заборони
1933 р. правил «Українського правопису» 1927 р (1928р ).
Не обізнані з історією української орфографії люди
гадають, що ті, хто вживає норми 1927 р. (1928 р.),
користуються діаспорними правилами. 1 зловмисники
іменують прийнятий демократичним шляхом «Український
правопис» 1927 р. (1928 р.) діаспорним.
Декотрі видання вживають саморобний „гібридний»
правопис У чинний орфографічний кодекс вносять
елементи правопису 1927 р. (1928 р.).
До цього треба додати, що через факсимільні
перевидання до широкого читача доходять книги,
надруковані правописними системами XIX— початку XX
століть.
У складній ситуації, що утворилася в нашій
орфографічній практиці, відбивається вся складність долі
української писемно-літературної мови в XX ст.
Як українська літературна мова взагалі, так і її
правопис були і є предметом уваги політиків, суспільства.
За ним пильно стежать патріоти, він є предметом
зацікавлення „інтернаціоналістів» 3 обох боків у пресі
з’являються нефахові, некомпетентні міркування й оцінки
А правопис має ґрунтуватися на лінгвістичній, науїсовій
основі.
Вік нашого правопису налічує понад тисячу років,
через те в ньому співіснують елемент, усталені ще в
сиву давнину, з елементами, що стали нормою кілька
десятків років тому В історії української орфографії
виділяємо кілька умовних, але важливих етапів:
I Перший етап — давній українсько-руський період:
X — третя чверть XIV ст.
II Другий етап — староукраїнський остання чверть
XIV— XVI ст — час так званого другого
південнослов’янського впливу
Ш Третій етап — XVII — XVIII ст , коли діяли норми
„Граматики» 1619 року М Смотрицького.
IV Четвертий етап — новоукраїнський: XIX -XX ст
За всю свою тисячолітню історію український
правопис не зазнав такого інтенсивною спеціального
колективного опрацювання, як за останні 80 років.
Варто згадати, що створена в квітні 1918 р. при
Міністерстві народної освіти Центральної Ради
невелика Правописна комісія на чолі з І.Опєнком через місяць
подала до затвердження „Найголовніші правила
українського правопису» (25 правил про орфографію
українських та 13 — про написання запозичених слів). У 1919 р
вийшли друком «Головніші правила українського
правопису», ухвалені МНО (у них 28 пунктів щодо правопису
питомих українських і 12 про орфографію „чужих»
слів) Уже 5 травня та 12 липня 1919 р спільне зібрання
Академії наук схвалює „Найголовніші правила
українського правопису», складені Правописною комісією на
чолі з академіком А Кримським Це — доповнені
„Головніші правила» (кодекс правил написання питомих
лексем охоплює 32 пункти, запозичених — 14 пунктів) Вони
— основа нашої орфографічної системи донині
98
23 липня 1925 року при НКО створено Правописну
комісію під головуванням наркома освіти О Шумського
11-21 листопада цього ж року на першому пленумі
Комісії розглянуто проекти окремих розділів, сгеорено іх>
дакційну колегію. У складанні проекту взяли участь
найвідоміші українські лінгвісти того часу Зокрема
В. Ганцов, О Синявський, О Курило, М Наконечний,
Л. Булаховський, М. Грунський та інші. Вже 5-8
квітня 1926 р. на другому пленумі Комісії розглянуто
проект. Цього ж року його опубліковано для обговорення.
26 травня — 6 червня 1927 р відбулася Всеукраїнська
правописна конференція в Харкові. Вона затвердила
основну частину орфографічного кодексу Остаточно мала
оформити „Український правопис» президія
Правописної комісії. 6 вересня 1928 р. нарком освіти М Скрипник
затвердив „Український правопис». Цю систему
української орфографії часто називають харківським або
скрипниківським правописом. Зовсім новий детальний
кодекс — книгу з цілковито новим текстом, набором
правил було створено за три роки.
Без жодного обговорення „переробила»
„Український правопис» у 1933 р. правописна комісія НКО на чолі
з А.Хвилею, яка затаврувала норми 1927 р (1928 р.) як
націоналістичні
Навіть під час Вітчизняної війни, коли Академія
наук була евакуйована до Уфи, не припинено праці над
орфографією- у 1942 р. уряд УРСР звернувся до
Академії наук із пропозицією продовжити роботу над
урегулюванням і вдосконаленням правопису. За дорученням
Президії АН цю працю очолив академік Л
А.Булаховський. Враховуючи попередні проекти, за участю співро-
99
бітників Інституту мови і літератури АН, Л.А.Булахов-
ський підготував новий проект, із яким 2.10 1942 р.
ознайомив членів Президії АН, що схвалила гфіінципи
нової редакції і передала проект Урядові. Окремі члени
комісії даремно намагалися відновити дещо з правил
1927 р (1928 р.), зокрема букву ґ. Згодом проект ще раз
розглянуто в Уфі. 28 серпня 1943 р. Правописна комісія
в повному складі зібралася гад Харковом, за який
точилися бої, де було в основному схвалено проект. Після
того як НКО П Тичина затвердив його, Рада Народних
Комісарів 8 травня 1945 р схвалила цю редакцію
„Українського правопису».
Проте 1956 р. з’явилися „Правила русекой орфогра-
фии и пунктуации», і начальство веліло зробити
відповідні зміни в правописі великої і малої букви, в
написаннях разом та окремо, в пунктуації української мови.
Восени 1959 р. була готова нова редакція „Українського
правопису», що вийшла друком у 1960 р. Цією
редакцією в нас послуговувалися 30 років.
У 1988 році, в період так званої перебудови, чергове
редагування правописного кодексу розпочала
Орфографічна комісія при Відділенні ЛММ АН УРСР Проект
обговорювався і в новоствореному Товаристві
української мови їм.Т.Шевченка, голова якої, Д.Павличко,
запропонував розширити склад Комісії і змінити її
юридичний статус. За ухвалою Президії АН вона стала її
тимчасовим органом. 14.11.1989 р Орфографічна
комісія АН затвердила чергову редакцію, яка вийшла у
світ у 1990 р. Найпомітнішою рисою редакції 1990 р. є
повернення до абетки літери г і номінації кличний від-
100
мінок замість клична форма. Деякі елементи цієї
редакції тоді викликали жваву дискусію в пресі.
На хвилі національно-державницького руху науковці на
1 Міжнародному конгресі україністів (27 сергаія — 3
вересня 1990 р.) заявили про потребу створення єдиного ;шя
всіх українців світу право су. Ідучи назустріч
бажанням громадськості, Уряд України 8 червня 1994 р своєю
постановою затвердив склад Української національної
комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів на
чолі з тодішнім віце-прем’єр-міністром, академіком
М.Г.Жулинським. Комісія мала підготувати нову
редакцію «Українського правопису» до кінця 1996 р.,
тобто за два з половиною роки. Йшлося про нову редакцію,
а не якийсь новий правописний кодекс. Відповідальність
за виконання цієї праці було покладено на повостворс-
ний 1991 р. Інститут української мови (власне,
відновлений в іншій формі й з іншими завданнями Інститут
української наукової мови, ліквідований у 1930 р.).
Та минуло сім років, а нову редакцію „Українського
правопису» досі не затверджено.
Таке становище складалося не з об’єктивних причин.
Поважна правописна комісія при Кабінеті Міністрів
України, сформована загалом із знаних учених-фахіїщів.
завершила обговорення підготовлених робочою групою
Комісії пропозицій у кінці 1996 р. Але коли на засіданні
бюро ЛММ НАНУ в середині листопада 1998 р було
заслухано звіт заступника голови Комісії ОО.Тарапенка
— колишнього директора ІУМ НАНУ, з’ясувалося, що
нова редакція не готова. У кінці грудня 1998 року нова
дирекція Інстатуту української мови одержала більшість
напрацьованих матеріалів Комісії, а решту — в середині
січня 1999 р.
101
Після цього було скликано засідання членів робочої
групи Комісії, обговорено справи, затверджено склад
членів оновленої групи, які мали все переглянути з тим,
щоб підготувати до друку проект найновішої редакції
„Українського правопису». До групи ввійшли: чл.-кор.
НАНУ І. Р. Вихованець (зав. відділу історії й граматики
української мови Інституту української мови НАНУ),
д. ф. н. К. Г. Городенська (заступник директора Інституту
української мови НАНУ), академік АПН А. П. Грищенко
(зав. кафедри української мови Київського
Національного педагогічного університету ім.М.Драгоманова), д ф.н.
В.В.Жайворонок (провідний науковий співробітник
Інституту мовознавства ім.О.Потебні НАНУ). д.ф.н.
МФ.Клименко (зав. відділу структурно-математичної
лінгвістики шститугу мовознавства ім.О.Потебні НАНУ),
чл.-кор. НАНУ В.В.Німчук (директор шститугу
української мови НАНУ), чл.-кор. НАНУ Г.П.Півторак (зав.
відділу загальнославістичної проблематики і
східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім.О.Потебні НАНУ),
д.ф н О.Д.Пономарів (зав. кафедри української мови і
стилістики Інституту журналістики Київського
Національного університету ім.Т.Г.Шевченка), д ф н. Ш.Тоцька
(викладач Національного університету Києво-Могилян-
ська академія). Вони знову опрацювали за розділами
весь текст правописного кодексу. У роботі групи брав
участь к.ф.н. С.І.Головащук (провідний науковий
співробітник Інституту української мови НАНУ), але він із
багатьма запропонованими змінами не погодився.
Члени робочої групи вважають слушною думку
академіка Ю.Шевельова (її він не раз висловлював), що „не
мета правопису воювати з мовою і накидати їй те, що їй
102
уже чуже», а „формулювати, як писати те, що є в мові, а
не реформувати мову засобами правопису'». Однак цей
принцип треба застосовувати помірковано, бо інакше
можна узаконити все, що з’явилося через „суржикиза-
цію» мовлення значної частини населення або нав’язане
чиновниками в часи тоталітаризму. Силоміць усунені
або відтіснені на периферію системи мовні елементи
варто підживити. А це буде не війна з мовою, її
системою, а підтримка неповторності мови, успадкованої від
наших батьків, дідів і пращурів.
У попереднього керівництва Інституту була
настанова нічого не міняти в правописі, лише вдосконалювати
текст. Було взято як засаду: зміна в правило (правила)
вноситься тільки тоді, коли на засіданні Комісії
відповідна пропозиція набирає 3/4 голосів! У зв’язку з цим
було відкинуто переконливі пропозиції змін, бо вони не
добирали 1—2 голоси придуманої норми. До того ж на
більшості засідань Комісії фактично не було кворуму.
Робоча група вважала, що не можна задовольнитися
косметичними корекціями в правописі, а треба зробити
зміни, які б враховували столітні традиції української
орфографії, відбивали б живе, неспотворене >тсраїнське
слово, наскільки це доцільно на письмі, враховували б
тенденції в сучасній українській літературній мові, що
відбуваються в ній без тиску влади.
Викладемо дещо із суттєво нового, що 1999 року
запропоновано в проекті нової редакції правописного
кодексу. Обгрунтуванню пропозицій ми присвятили
окрему працю „Проблеми українського правопису в XX ст»2.
У написанні питомих українських та засвоєних слів
запропоновано такі уточнення або модифікації:
103
І. У правилі про букву г чітко сказано, що її пишемо
в українських питомих і засвоєних загальних та власних
назвах — прізвищах і топонімах — згідно з вимовою,
отже, не тільки в словах дзиґа, ґава, ґуля, ремиґати і
т д,, похідних від них прізвищах: Ґудзь, Ґалаґан, Ґонти
тощо, а й в інших антропонімах: Ґалап, Ґеник, Ґжиць-
кшї, Ґига% Ґреіиук, Гриґа^ Ґутковський, у географічних
назвах. Ґорґани (центральна частина Бескидів,
найменше заселена частіша Українських Карпат), Ґоронда,
Ґаітчі — назви сіл на Закарпатті і т.ін.
2 Мабуть, під впливом галицької традиції в право-
писі 1928 р. сформульовано правило, за яким на початку
слова пишемо тільки / Але по всій Україні в багатьох
лексемах функціонує початковий и Під впливом
написаного зазнає деструкції ця риса живої мови. Функціо-
н)ваііня зазначеної голосної на початку слова
підтверджує статус и як окремої фонеми української мови, а не
позиційного варіанта фонеми і. З огляду на це
запропоновано чітке правило: писати и на початку незапозиче-
них та давно засвоєних слів перед приголосними н та р\
ишшій і т.д, ипій, прій (пор. вирій), иржа, иржапш
(пор. діал гшшшй, гиржа і под.), индик, ирод та
похідних від цих слів. Пор: «Бо вернулись Москалики
питими шляхами»; «Посиль индикам-ь, гусямь дай»
(«Кобзарь» Т Г. Шевченка — С.-Петербургь, 1860. —
С71, 130) тощо, а також у відзвуконаслідувальному
дієслові икати (пор. гикати), вигуку ич та похідних
від них словах.
3. В українській мові функціонує невідмінюване
слово піе „половина»: піе на шосту, о нів на другу. Здава-
104
лося б, що його завжди треба писати окремо від інших.
Проте за зразком російської мови, в якій лексеми пол із
цим значенням немає, в нас також завели писати слово
пів разом із наступним (піваркуша, пів’яблука) і через
дефіс (пів-Києва). У зв’язку з такою орфографією в
лексиконах, зокрема в „Словнику української мови»,
натрапляємо в реєстрі на безліч фіктивних слів півгодини
„половина години», півдня „половина дня», півкілогра-
ма „половина кілограма», півлітра „половина літра» і
т.д., що трактуються як невідмінювані іменники!
Пропонуємо писати слово пів завжди окремо від сусідніх,
якщо воно означає «половина», напр.,: пів години, пів
гривні, пів літра, пів яблука, пів Києва і т д Якщо з
наступним словом елемент пів не виражає цього
значення, а є частиною складного слова, то його пишемо з ним
разом: півколо, південь, північ, піваркуш, півлітра
(розм.) „пляшка в пів літра з горілкою або випивка
взагалі» і под., півгодинний, півлітровий і т д.
4. Пропонуємо писати апосіроф після губних, перед
якими стоїть не тільки р, але й л полб’яний, а не пол-
бяний (полба — різновид пшениці).
5. З огляду на живе мовлення більшості українців,
засвідчене діалектологічним «Атласом української
мови» (том І, карта 190, том П, карти 174-175), історичну
практику, в тому числі й основоположників сучасної
літературної мови І.Котляревського (И сольї крьімкьі и
бахмуткьі; роздуть вь ньіхь храбростьі огонь), Т.
Шевченка (Пошли тоби Матер-божа Тій благодать! Всего
того, чого матьі Не зуміє датьі) та сучасне вживання в
багатьох органах масової інформації, практику (зокрема,
105
в постійному титулі патріарха Київського і всієї Ук-
раїни-Руси), пропонуємо реабілітувати як нормативну
флексію -и в родовому відмінку однини іменників
третьої відміни з основою на групу приголосних: (вісти,
злости, радости, чеерти і т.д,), слів Русь, Білорусь,
осінь, сіль, кров, любов (рсени, соли, крови, любови).
6. У 1945 р. незакономірно нав’язано літературній
мові флексію -і замість -и (цього не зроблено навіть
1933 р.) в родовому відмінку однини іменників
четвертої відміни з суф. -єн-. Тут рекомендовано відновити
закінчення -и-\ імена, племени, сімена згідно з живою
мовою і традицією До того ж стане монолітною
парадигма Пор . дитяти, козеняти, курчати і т.д.
7 Зроблено пропозицію узаконити звертання тільки
у формі кличного відмінка: Іване! Іване Івановичу!
Пане Іване, пане професоре, пане генерале, пане
Президенте, пане професоре Пилипчуку!
8. Дозволено відмінювання запозичених слів на -о,
відповідно до живого мовлення, коли перед закінченням
не стоїть інший голосний- радіо, Маріо, але пальта,
ситра, кіпа, бюра тощо
9. В опублікованому проекті найновішої редакції
„Українського правопису» через недогляд не зазначено,
як транскрибувати старослов’янські
(церковнослов’янські) тексти української редакції, давньо- і староукраїнські
оригінальні та перекладні пам’ятки, новоукраїнські
твори, писані етимологічною орфографією. В
орфографічному кодексі необхідно сказати принаймні про те, що,
цитуючи названі вище тексти, на місці букви ьі пишемо
сучасну и (сьш — син, мьіло — мило), на місці букви и
106
між приголосними і після приголосної в кіпці слова —
нинішню і* (присно — присно, мило — мило, прийди —
прийди), на початку слова і перед йотованими
голосними — і (имя -ім’я, єєангєлиє — євангеліє), на місці
букви є (є) між приголосними і після приголосної в кінці
слова — є (небеса -небеса, брате — брате), на початку
слова та після голосної — є (єго — єго, житнє — житіє),
на місці букви «ять» усередині і кінці слова — і (літо),
на початку слова й після голосної — ї(їсти, єї).
Запропоновано внести деякі зміни в правопис
іншомовних слів.
10 До „ляльолюкання» не може бути вороття, отже,
далі треба писати м’яку або тверду л залежно від того, як
узвичаєне слово в нашій мові: бал, молекула, клас,
план, колонія, флот, блуза, апелянте, вакуоля,
шлягер, гольф, кльош, блюмінг і т.д. У нових запозиченнях
л тверду чи м’яку варто писати в згоді з характером
приголосного в мові-донорі.
11. Щодо передавання чужомовних £ та А, то варто
повернутися до академічних правил 1919-1921 рр. та
проекту 1926 р. „Українського правопису»: у загальних
назвах пишемо тільки г, незалежно від того /і (гербарій,
гіпотеза та ін.) чи § (газ, газета, гараж, гол, голкіпер,
грог) вимовляють у мові-джерелі. В окремих словах,
переважно запозичених через російську мову з англійської,
відповідно до А передбачено далі писати .*: хавбек,
хокей, ноу-хау та ін.
Відповідно до традицій не пишемо г на початку слів,
давно запозичених із грецької мови: арфа, історія,
омонім, осанна та ін., проте в нових словах, запозиче-
них через західноєвропейські мови, наявний початковий
г: гемоглобін, голографія, гомогенний тощо.
12. Але власні назви мусимо писати з максимальним
наближенням до звучання їх у чужих мовах, щоб
уникнути можливих непорозумінь (пор. вимову прізвища
колишнього віце-президента СПІА Оог як Гор, тоді як
антл. ІУкоге -вимовляється ко: г — „повія»), тобто
відповідно до # та /і мови-джерела писати ґ або г.
У проекті сказано, що відповідно до # та к вживаємо
ґ або г лише в антропонімах {Ґете, Гюґо, Гейне, Геґель
тощо) та похідних від них лексемах Особисто
вважаємо, що відповідно до § та к мови-джерела треба
вживати ґ чи г також у топонімах {Копенгаген, Ґеатемала,
Гамбург, Гаваї) та похідних від них слів: гегелівський,
гватемальський і т.ін., бо коли заводити нове правило,
то воно має охоплювати весь клас власних назв. Тут
можливі лише винятки для давніх запозичень: Англія,
Греція, Грузія, Рига та деякі інші.
13. На місці грецької 0(передається латинською
графікою через ііі) в більшості слів у нас усталилася вимова
і написання т: астма, бібліотека, етика, метод,
патетика, ритм, театр, трон і т.д., в меншій кількості
— ф: анафема, дифірамб, ефір, міф та ін. В
західноукраїнській традиції вимовляють анатема, етер, міт
тощо (до речі, в усіх європейських мовах на місці
грецького 0 вимовляють і). В іменах людей відповідно до ік у
нас закріпилися паралельно ф і т. Агафангел — Ага-
тангел, Афіни — Атена, Шарфа — Марта, Фекла
(Векла) — Текля, Феодосій — Теодосій, Тодось і т.д. У
зв’язку з цим запропоновано як нормативні паралельні
108
форми: ефір- етер, кафедра — катедра, марафон —
маратон, Гефсиманський — Гетсимапський та ін
14. До мінімуму зведено випадки подвоєння
приголосних в іншомовних словах: топа (замість тонна),
мира (замість мірра), але ванна, булла та ін
15. Зазначено, шо слова з церковно-релігійної сфери
(головно — давні запозичення з грецької мови) з
правилом „дев’ятки» не пов’язуються і в них між усіма
приголосними пишемо и. євангелист, єпископ,
митрополит, архімандрит, аштрахиль, кивот, прокимен,
илилуя та ін.
16. Рекомендовано правило ,дев’ятки» застосовувати
і в іншомовних власних назвах- Аристотель, Едип,
Цецилія, Кордильєри, Занзибар, Сиракузи, Тимор і т.д.
Універсалізація цього правила спростить орфографію,
усуне суперечності типу Дізель і дизель. Уже в нині
чинному правописі (1993 р. видання) в іншомовних
запозичених перед приголосними після дж, ж,»/, ш, щ, ц,
р та в інших окремих випадках велено писати «’ Пор. у:
Не вь Сьшопу, Отаманьї, Панове — молодци («Кобзарь»
Т. Шевченка. -С.-Петербургь 1840. -С.105).
Особисто думаємо, що біблійні власні назви з я
потрібно виділити окремо, адже в конфесійній літературі,
як правило, пишуть топоніми: Вавилон, Вифанія, Внф-
леєм, Галилея, Генисарет, Єрихон, Ливан, гора Олив-
па, Тир, Сидон і ін. Багато біблійних антропонімів
стали в українців хресними іменами, тому і в церковно-
релігійних текстах треба узаконити вживання їх’ Іван,
Матвій, Пилип та под. (див. ще нижче про назви з
початковим ів, І0, іу). Отже, в правописі треба узаконити
109
орфографічну практику християнських конфесій, у
храмах яких Божа Служба та інші відправи здійснюються
українською мовою (УАПЦ, УПЦ Київського
патріархату, УГКЦ, УКЦ, різні протестантські конфесії).
17. У чинному орфографічному кодексі є правило,
згідно з яким в іншомовних словах після відповідних
приголосних перед я, ю, є, і’ треба писати апостроф
(б’єф, комп’ютер, інтерв’ю тощо) з застереженням, що
„апостроф не пишеться .., коли я, ю позначають
м’якшення приголосних перед я, ю (бюджет, бюро,
пюпітр і т.д.)». Але в цих словах та подібних
вимовляють м’які приголосні переважно активні українсько-
російські (російсько-українські) білінгви або особи, що
навчилися української мови не від батьків, дідів, бо
звичайно всі, хто засвоїв природну українську мову, губні
приголосні та йотовані голосні вимовляють окремо,
незалежно від того, чи слово своє, чи іншомовне.
Принаймні в загальних назвах після губних перед
йотованими варто писати апостроф: б’юджет, б’юро, п’ю-
пітр. Таким чином спростимо правопис лексем і не
будемо руйнувати природдгу фонологічну систему
української мови.
18. Досить своєрідна ситуація склалася в нас із
передаванням в іншомовних словах у або і у сполуках із
голосними. Споконвіку у слов’янських мовах для
уникнення зіяння (гіатусу) в цих випадках розвивалися вставні
звуки, переважно відбувалася йотація; це відбивають
писемні тексти вже з X ст.: июдеи, иєреи, дияконть,
дияволі» і т.д. Давні зміни відбиває живе українське
мовлення, що яскраво видно в загальних назвах та антропо-
110
шмах: дяк, Дем’ян, диякон, Касян, Касіян, Лук’ян,
Тетяна тощо. На початку слова часто початковий и (й)
зникав, тому вже в найдавніших пам’ятках писали: Юда,
Юдея, Яковгь.
У церковно-релігійній літературі практикуються
написання Яків, Юда (переважно УЩ КП, УАІЩ, УГКЦ)
та Іаков, Іуда (переважно УПЦ). Намічено узаконити
написання Яків, Юда і под , які більше відповідають
українській історичній традиції та фонетичній системі
нашої мови.
19. За чинним правописом іншомовні сполуки іо,]о
нині передаються то через іо (іон, іонійський, Іонічне
море), то через йо (йод, йота, Йордан, Йорданія та
ін.). У церковно-релігійних текстах зустрічаємо
написання Йов, Йона, Йоан та Іов, Іона, Іоанн (у
правописній практиці відповідних Церков). Тут
запропоновано спростити правило й писати всі слова з початковим
її: йоаніпш, йоп, йонічншї, Йоан, Йона, Йов (пор.
прізвище Йовенко)згі]що з духом української мови.
20. За чинною орфографією в іншомовних лексемах
усередені слова після голосних пишемо йотовані є, Г,
незалежно від того, чи в мові-джерелі наявна йотація, чи її
немає: дієта, руїна, теїн, Уїтмен. Правопис 1933 р. у
таких випадках заборонив йотацію: теін, дієта, руіна.
Вживання йотованих голосних є, і — є, ї — після
голосних в іншомовних запозиченнях відновлено в 1945 р.
Рудиментом орфографії 1933 р. нині є написання про-
ект і под., незважаючи на те, шо в латинській мові, з
якої запозичено лексему, в її звуковому складі є й: рго-
}есїт (пор. цього ж кореня об’єкт, суб’єкт, рос.
проект, англ. рщесі і т. д.) Не виключено, що в написанні
проект відбивається російська орфоепія (літературна
російська вимова орфографеми проект — прожт).
З огляду на викладене, запропоновано відновити
написання є в слові проект і споріднених.
Наші опоненти, виправдовуючи недоладне введення
1933 р., покликаються на ніби аналогічний випадок у
назві поет. їм варто нагадати, що це слово й деякі інші
з його коренем увійшли в європейські мови з грецької
через латинську, в якій воно вживалося без/ роеіа, (агз)
роеґіса і т.д. (прямим запозиченням із грецької були
терміни піїт „поет», «піїтика» „поетика»).
21. Йотація інших голосних (а, у, о) нині заборонена
Чудом збереглися написання з ия, ія тільки в словах із
церковно-релігійної сфери: василіянин, диякон,
парафіянин, християнство (та похідних від них), які
перебували на периферії радянського слововжитку.
Принаймні написання ія всередині слів іншомовного
походження варто реабілітувати Між іншим, й тут має опору
в основах багатьох лексем: артеріяльний (пор.
артерія), геніяльний (пор. геній), матеріял (пор.
матерія).
22 Запропоновано усунути незакономірний зайвий її
у слові фоє.
23. За сучасною орфографією на місці звукосполуки
аи у словах (часто — одного кореня) грецького та
латинського походження пишемо то ав\ автор, лавр,
фавн, авгур та ін., то ау: аут екологія, лауреат, фауна,
інаугурація тощо. Запропоновано уніфікувати корені та-
112
ких слів у бік живого мовлення і писати лавреат,
фавна, інавгурація. Українці на місці іншомовного аи у
запозиченнях звичайно вимовляють ав із так званим
нескладовим у — звуком середнім між в та у Згідно з
практикою усного мовлення запропоновано писати ав замість
ау у словах із латинським коренем аисі-ю ,.чути,
слухати»: авдшп, авдиторія і под. (пор. авдиснція —
починаючи з XVII ст., авдитор — починаючи з ХУШ ст.) та
павза, яке в цій формі засвідчується з ХУП ст.
24. У проекті залишено нинішнє правило
передавання німецького дифтонга еі. Проте ми вважаємо, що у
власних найменуваннях потрібно б писати, згідно з
німецькою літературною орфоепією, ай (Айзенишшйн,
Ліхтенштайн, Гайне).
Отже, зміни в орфографічному кодексі
запропоновано не кардинальні. В основному — це уточнення правил,
зменшення кількості винятків. Повернення до норм 1928
року власне в орфографії немає: пропозиції торкаються
двох флексій — у родовому відмінку однини іменників
третьої і четвертої відмін, причому в останній
вирівнюється парадигма, усувається виняток. Лише одиничні
елементи правопису іншомовних слів повертають нас до
орфографії, що її прийняла Всеукраїнська правописна
конференція. Щодо правопису літер ґ і г в іншомовних
словах можливе повернення до норм 1919 р (1921 р.) як
чітких і прийнятних для всіх українців. Більшість із
нововведень, запропонованих у проекті „Українського
правопису», вже нині практикуються в періодиці й
книжковій продукції України. Гадаємо, наші пропозиції
виважені, і сподіваємося, що громадськість України та ук-
113
раїнці, які живуть поза її межами, з розумінням
поставляться до запропонованих змін у орфографії, які можуть
знову згуртувати всіх, хто прагне до того, щоб наша
багатостраждальна писемно-літературна мова мала
обличчя, що відповідає її духові, природі, історії, і припинять
правописні суперечки.
Настала пора рішуче зробити вже нині належні
зміни в нашій орфографії, а не чергові косметичні
виправлення і додатки, не відкладаючи справи на невизначе-
ний час. Опоненти змін у правописі поширюють
розраховану на наївних, недосвідчених у лінгвістичних
проблемах громадян думку, ніби модифікації в орфографії
уповільнять повернення до материнської мови людей,
що її призабули, та створять труднощі для осіб, які
бажають засвоїти українську мову. У сьогодні вживаний
правопис лінгвісти вклали чимало труду, але вони
змушені були опрацювати орфографію в рамках,
дозволених радянською владою Цей кодекс є чинним ось уже
понад сорок років, із яких тридцять — до проголошення
України самостійною державою, проте саме протягом
1960 — 1990 років катастрофічно зменшувалося число
носіїв української мови. Старий правопис віджив своє.
Противники змін в орфографії, особливо —
упорядники нинішнього („радянського») правопису, лякають
громадськість тим, що запропоновані нововведення
вимагатимуть великих коштів на перевидання підручників,
словників тощо. Насправді ніяких витрат не буде, бо
запропоновані зміни обмежені і не кардинальні; вони не
змінюють до невпізнання слів. До того ж нові елементи
передбачено вводити впродовж тривалого часу,
протягом якого написання, замість котрих уведено нові, вва-
114
жатимуться не помилковими, а застарілими. Варто при
цьому зауважити, що в деяких країнах — колишніх
республіках СРСР — уряди не побоялися навіть повної
зміни основ писемності — переходу на латинську графіку.
Хто любить нашу мову, активно й охоче нею
користується чи бажає її навчитися, легко засвоїть нові
елементи в українському правописі, бо вони чіткі, стрункі,
їх неважко запам’ятати.
Наші опоненти за будь-якої нагоди підкреслюють
консерватизм, незмінність правописів протягом дуже
тривалого часу в деяких народів Європи. Однак вони
чогось забувають про те, що, наприклад, англійцям і
французам чужі правителі не нав’язували орфографічних
норм.
Постараймося, щоб у друге тисячоліття своєї
писемної форми і в третє тисячоліття по Різдві Христовому
наша мова прямувала з удосконаленою системою
орфографії.
Опрацьований проект 1999 р. надруковано в 150
примірниках, розіслано для обговорення до наукових
установ НАН України та Академії педагогічних наук,
Міністерства освіти і науки, Спілки письменників
України, Спілки журналістів, до вузів, редакцій
видавництв, газет, журналів, надіслано окремим знаним
діячам науки, освіти, письменникам, журналістам. До
Інституту української мови НАНУ надійшло понад 50
письмових відгуків.
У кінці серпня 1999 р. проект обговорювано і
загалом прихильно сприйнято на IV Міжнародному конгресі
україністів, що відбувся в Одесі. На початку грудня 1999 р.
Наукове товариство ім. Т.Шевченка в Нью-Йорку з
115
ініціативи тоді виконавчого президента його Л.Онишке-
вич організувало обговорення проекту в Нью-Йорку та
Філадельфії (СПІА) за участю членів Української
національної комісії з питань правопису акад. Ю. Шевельова
(СІЛА) і проф. А.Горняткевича (Канада), директора
Інституту української мови НАНУ, а також акад. НАНУ,
президента УВАН О.-М.Біланюка. Проект загалом
схвалено, але висловлено низку зауважень. Дуже високо
оцінив проект добре знаний у середовищі лінгвістів світу
академік Ю.Шевельов.
З ініціативи академіка НАНУ В.Русанівського, який
виступає проти будь-яких змін у чинній орфографії,
створено Комісію НАН України для вивчення проекту
нової редакції „Українського правоігису». Нині члени
робочої групи працюють над остаточним текстом
проекту нової редакції „Українського правопису» Після
опрацювання зауважень до проекту в нього буде внесено
відповідні корективи. Кінцевий текст проекту мас
обговорити й затвердити Українська національна комісія з
питань правопису, яку передбачається скликати в
повному складі у 2002р. І вже після цього нову редакцію
„Українського правопису» буде подано на розгляд
Кабінетові Міністрів України.
Проект обговорено в лінгвістичних установах НАН
України — в Інституті української мови, Інституті
мовознавства ім. О. Потебні, Українському мовно-інформаційному
фонді. Таємне голосування показало, що багато з
запропонованих змін підтримує більшість співробітників.
На лютий 2001 р. було заплановане пленарне
засідання комісії з питань правопису. Однак противники
змін в орфографії організували проти проекту нової ре-
116
дакції «Українського правопису» добре підготовлену
кампанію в засобах масової інформації. Ніхто з фахівців-
лінгвістів не виступив із науково-обґрунтованою
критикою. Президент України Л. Д. Кучма дав розпорядження
не приймати в 2001 р. нової редакції «Українського
правопису»» і продовжувати обговорювати проблеми
орфографії.
Мова — живий організм, система якого перебуває в
постійному русі, тому ніякий правоїшсний кодекс не
може охопити всього того, що в ній існує. Весь час
потрібно враховувати нове в нашій мові, уточнювати
поодинокі елементи орфографії. У зв’язку з цим вважаємо за
необхідне утворення в системі Національної академії наук
України, на базі Інституту української мови, постійної
Правописної комісії. Як відомо, така комісія існувала на
початковому етапі функціонування НАН України.
1. Літературна Україна. — 1999 — №13-14 (4829-
4830)-1 квітня.-С. 10.
2. Український правопис: Проект найновішої
редакції. — К, 1999. — С.242-333.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.