ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Євген Плужник (1898—1936)

«Неголосного» за життя, приреченого сталінщиною на посмертне забуття, не відомого широкій публіці і в наступні часи, Є. Плужника сьогодні визнано одним з найвизначніших


1 Коваленко В. На роздоріжжі//Гарт. 1927. № 1. С. 111—112.


379

 

українських поетів XX ст. Плужник — Иоет Щирого ґумані- стичного болю і суму над долею безвинних жертв, поет чесної й глибокої психологічної рефлексії, незрівняний май­стер лаконічного, сповненого тонкої й гострої думки, нескін­ченно багатого в інтонаційному розумінні ліричного вір­ша — таким увійшов у духовний світ естетично чутливого читача.

його життя було недовге й не багате на зовнішні події’. Народився Є. Плужник 26 грудня 1898 р. в степовій слободі Кантемирівці (тепер смт Воронезької обл.). Його батько був вихідцем із Полтавщини — тут одружився з російською дівчиною, працював прикажчиком місцевої торговельної фірми. Вчився Євген у кількох гімназіях — в Богучарі, Ро­стові, Боброві. 1918 р. разом з родиною переїхав у полтав­ський регіон. Під час громадянської війни вчителював у селах неподалік Миргорода.

З 1921 р. Є. Плужник — у Києві. За порадою старшої сестри та її чоловіка, проф. А. Скороходька, стає студен­том… ветеринарно-зоотехнічого інституту, який невдовзі ки­дає, щоб вступити до Київського музично-драматичного ін­ституту ім. М. Лисенка. Його акторські здібності, гумор, дотепність цінують викладачі й товариші, пророкують знад­ливе сценічне майбутнє, але юнак залишає, зрештою, й цей інститут,— щоб знайти своє покликання в поезії.

Перші його українські вірші (були й російські — ще з гімназійних часів) опубліковані 1923 р. в київському жур­налі «Глобус» під псевдонімом Канте мирянин. (Вірш на смерть В. І. Леніна — «Він», що відразу ввійшов до числен­них читанок й антологій — поет підписав своїм дійсним пріз­вищем.)

«Фатумом» майже всіх молодих членів родини Плужни- ків був туберкульоз. У Євгена хвороба рано перейшла в третю стадію, і це наклало відбиток на весь спосіб його фі­зичного існування: обмежені можливості життєвої актив­ності, щорічні лікувальні поїздки у Крим чи на Кавказ, тривалі періоди загострень і «госпітального лежання»…

1926  р. вийшла перша книжка його віршів «Дні», на яку гаряче відгукнувся в журналі «Життя й революція» М. Риль­ський («Кожний нерв, що тут б’ється, б’ється сьогоднішніми болями, а як іноді обличчя йому освітлює проміння, то це проміння нашого сонця, а не того, що в старих книгах»2).


1  Докладніше див.: Череватенко Л. Все, чим душа боліла // Плуж­ник Є. Поезії. К., 1988; Коваленко-Плужник Г. Спогади//Україна. 1990. № 1—4.


2  Рильський М. Про двох поетів//Життя й революція. 1926. № 8. Цит. за: Рильський М. Твори: В 20 т. К-, 1986. Т. 13. С. 21.


380

 

Поет стае членом письменницького об*єднання «Ланка», ДЄ зустрічає друзів та однодумців,— Г. Косинку, В. Підмогиль- ного, Б. Антоненка-Давидовича, Д. Фальківського та інших своїх сучасників.

Через рік виходить друга — і остання прижиттєва — його поетична книжка «Рання осінь», прихильно розглянута в пресі Ю. Меженком, іншими критиками й піддана вульгар­ному «розносові» молодняківським критиком А. Клоччею. Атмосфера в країні ставала дедалі більш несприятливою і для Є. Плужника, і для «ланківців», і для всіх чесних, та­лановитих літераторів. Саме тому його третя книга віршів «Рівновага», остаточно впорядкована автором у 1938 р., побачила світ лише в 1966 р. у складі «Вибраних поезій» Є. Плужника.

Але поет, незважаючи на все, продовжував активно працювати в літературі: видав свій єдиний роман «Недуга», опублікував дві п’єси і готував для театру третю, писав сценарії для кіностудії; перекладав твори М. Гоголя, Л. Тол­стого, А. Чехова, М. Горького, М. Шолохова. Історики лі­тератури високо цінують таке унікальне видання, як три­томну «Антологію української поезії», укладену В. Атама­нюком, Є. Плужником і Ф. Якубовським.

Трагічно, що всього десять років тривала літературна діяльність цього талановитого письменника. Разом з ба­гатьма своїми друзями й колегами по перу він потрапив під нелюдські жорна сталінських репресій, що означали плано­мірне знищення української інтелігенції. Заарештований у грудні 1934 р., він був засуджений до розстрілу, заміненого десятьма роками ув’язнення. 2 лютого 1936 р. Є. Плужник, важко хворіючи, помер від сухот у тюремній лікарні на Со­ловках.

У поезії Є. Плужник — переважно лірик, хоча неабиякою глибиною «фундаментального» ліро-епічного мислення по­значені й дві написані ним поеми. Його лірика вирізняється навіть на тлі найдобірніших зразків української поезії 20— 30-х років. Отже, це лірика напруженої, схвильованої, але підкреслено «антисєнтиментальної» й «антипатетичної» об­разної думки, лірика гранично стислого, психологічно на­сиченого висловлювання, що вкладається здебільшого в кілька (2, 3, рідко — 4, 5) канонічних строф. Культура цього структурного ліричного типу дуже своєрідна, хоч постають і ближчі традиції та зразки, на яких виробляв її автор «Днів»: в українській поезії це — рефлексійна й «вибухо­ва» лірика Т. Шевченка часів заслання (скажімо, «І досі чудно… А де ж дітись…»), дещо з О. Олеся, «кларнетний» і особливо «плужний» П. Тичина, М. Рильський періоду


381

 

«Осінніх зір», в російській — передусім А. Ахматова і О. Блок.

Як майстер він сформувався на диво швидко (якщо мати на увазі відому нам частину ранніх віршів). Уже в його перших українських публікаціях — «Жовтень», «Рур» (тро­хи пізніше — «Пригадай», «Серп і молот» та ін.) віднайдемо характерні для Є. Плужника ритміко-інтонаційний та син­таксичний малюнок, еліптичну, часом різко скорочену, фра­зу і «залізний закон» загальної стислості. І все це лише вірші-плакати на газетно-політичні теми.

В українську поезію середини 20-х років Є. Плужник увійшов передусім як співець того сповненого трагічних зву­чань гуманізму, який проповіді класової ненависті й брато­вбивчої безжальності протиставляв ідею абсолютної цін­ності людського життя, несхитний протест проти жорстоко­сті й безглуздого розливу людської крові. (У критиці такий гуманізм безпідставно був означений як «абстрактний», хоч здебільшого стояв на сторожі невід’ємних прав саме конк­ретної людини.) Підведення моральних підсумків недавньої громадянської війни, небувало кровопролитної й жорстокої з боку всіх супротивних сил, породжувало в тогочасній пое­зії різні й неоднозначні ідейні мотиви. Дехто з письменників був, свідомо чи несвідомо, примирений навіть із крайньою жорстокістю класових битв як з явищем неминучим і ви­правданим, мовляв, «далекою метою». (Навіть такий поет, як В. Сосюра, у вірші «Відплата» міг писати «від імені мас»: «За це ми душим вас, ламаєм ноги, руки і топимо в крові свій нескінченний гнів». Правда, було це в 1920 р.) По-своє­му глибокою й вистражданою була позиція М. Рильського (цикл «Вікна говорять», поема «Крізь бурю й сніг»), П. Ти­чини («Живем комуною»), ряду інших поетів: переболівши кривавицею «жахного вчора» і не забувши її, вони намага­лися знайти рівновагу й натхнення в дні сьогоднішнім, у якому «ростуть жита і юний вітер ходить».

Є. Плужник у книжці «Дні» висловив свій глибоко ви­стражданий погляд на болісну проблему, окреслену суспіль­ною пам’яттю. Рядки із «Скорбної матері» П. Тичини, взяті епіграфом до збірки — «Як страшно! Людське серце до краю обідніло»,— достатньо точно характеризують трагічне сприй­мання поетом подій громадянської війни, яким присвячена більша частина віршів цієї книжки. Чітко одгранені, закуті майже в зовсім мініатюрні об’єми, Плужникові поезії яв­ляють собою гранично конденсовані ліричні драми, де май­же в кожному сюжеті — безвинна смерть, холодно-байдуже вбивство, трагедія злочинно обірваного життя, нерозквіт­лої молодості, епізод з нелюдського світу, в якому загибель


382

 

людини, «притуленої до стінки», стала звичним, майже побутовим явищем. Хто в нього гине, виступає жертвою? Гинуть яскраз прості, добрі люди з того народу, іменем якого клянуться всі ворогуючі табори: селянин, що «зустрів кулю за лісом, саме там, де посіяв жито» 1 («Зустрів кулю за лісом»); юнак, у якого «десь Шевченко і мати»( «А він молодий-молодий»); дрібний службовець, інтелігент, котрий у момент розстрілу згадує, що «на ранок хліба немає у жінки» («Впало — ставай до стінки!»). Є загибель невин­них жертв, але є, хай не часто в Є. Плужника, і смерть ге­роїв, свідомих борців за революцію, і тоді в словах поета — не тільки жаль, але й моральне схиляння перед подвигом: «Відбулось. Мета моя далека, я такої смерті не боюсь!» («Уночі його вели на розстріл»). Що ж до тих, хто вбиває, то «соціальне» розрізнення їх для автора, зрештою, річ дру­горядна,— йому болить трагізм людської загибелі, обурює моральна нелюдськість, протиправність і жорстокість по­дібних розправ над безвинними й беззахисними людьми. Але важливо пам’ятати, що свій акт поетичного правосуддя Плужник вчиняє не тільки над «генералами» та «офіцера­ми» (як у віршах «Уночі його вели на розстріл», «Сідало сонце. Коливались трави…»), а й над представниками про­тилежного табору, які діяли начебто в ім’я «світлого май­бутнього»,— і над цими, можливо, ще частіше. З незвичай­ною силою сказано про це в коротенькому вірші:

Притулив до стінки людину,

Витяг нагана…

Придивляйсь, дітлоха, з-за тину, —

Гра бездоганна!

Потім їли яєшню з салом,

До синців тисли Мотрі груди…

О, минуле! Твоїм васалам І в майбутньому тісно буде!

(«Притулив до стінки людину»)

Так, «васалів» минулого з їхньою радісною готовністю вбивати й нищити, гнітити й принижувати людину вияви­лось, на жаль, надто багато серед тих, хто боровся начебто в ім’я ідеалів соціальної справедливості. І не тільки в часи Плужника, а й після них.

З віршами Є. Плужника, сповненими непозбутнього бо­лю над «марними» й «немарними» жертвами революції та громадянської війни, в українську поезію ввійшов той не­обхідний для осягнення вищої істини голос «загальнолюд­ської» гуманності, милосердя, який доти дозволив собі лише


1 Плужник Є. Поезії. К., 1988. С. 135.


383

 

П. Тичина в «Скорбній матері» та на сторінках збірки «За­мість сонетів і октав»,— і обидва поети в цьому були не лише суголосні, а й сумірні один з одним!

Своєрідність світоглядної позиції автора «Днів» поляга­ла у тому, що в його поезії поєднались дві протилежні й конфліктуючі між собою настроєності: трагічно-болісне пе­реживання втрат учорашнього та суперечностей сьогодніш­нього дня — і пристрасна, хочеться сказати, компенсуюче- рятівна віра в справедливе й людяне майбутнє, шлях до якого відкритий тією самою революцією^ «Я знаю: переку­ють на рала мечі. І буде родюча земля — не ця… І буде так: пшеницями зійде кров, і пізнають, яка на смак любов. Ві­рю» («Я знаю»). Такий знайомий з творів романтичних поетів минулого мотив самоофіри, самоспалення в ім’я ідеа­лу, мети чи віри по-своєму оживає в тихій екстатичності Плужникового самоприречення: «І ось ляжу,— родючий гній,— на скривавлений переліг…— Благословен еси, часе мійі Навчи мене заповітів твоїх!» (…«І ось ляжу,— родючий гній»).

Ідейно-емоційна напруга між двома полюсами — дійсність і мрія, невеселе сучасне й жадане майбутнє — у Є. Плужни- ка така велика, що в деяких його віршах ніби поставлені на діалектичний двобій початок і кінець, вихідна і завершальна «теза» твору (за смислової, ясна річ, переваги останньої).

Правда, його скепсис гостро мислячого інтелектуала ча­сом буває не меншим, ніж його мрійництво, і тоді він просто відгороджується від набридлої «високої словесності»: «Ах, про майбутнє все я переслухав, а про минуле все перечитав» («Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці»).

І все ж для першої книги найбільш характерний отой двоєдиний акорд журби і віри, тверезого критицизму і мрій- ницького пориву до далекого майбутнього, про який так ‘ проникливо писав М. Рильський: «Він «не может о другом», він «всегда об одном». А це одне — як дволикий Янус: гри­маса старого, просвітлена даль майбутнього. І в цьому сус­пільне значення Плужникової поезії» *.

Яскраво підтверджують цю думку поеми «Галілей» і «Канів», що увійшли до книжки «Дні». Обидві вони моно­логічні, хоча у першій розповідь веде ліричний герой, на­ділений певною сумою характерних прикмет, а в другій — просто роздумливий оповідач. Зате інтонаційні відмінності впадають в око. Якщо в «Каневі» оповідь тече спокійно й розмірено — виважуються відповіді на великі соціально- історичні, філософські питання,— то в «Галілеї» перед на-


1 Рильський М. Зібр. творів: У 20 т. Т. 13. С. 22.


884

 

ми — нервовий, уривчастий монолог людини палкої і зболе­ної, справді здатної «за всіх сказати, за всіх переболіти».

«Галілей» — поема про драматичні суперечності порево- люційної дійсності й борню сумніву та надій, що роздирає серце поета-гуманіста. Гуманіста тієї великої, класичної школи, який не вірить, що «сотворить добро недобрий», і який знає, що «сльоза одинока каліки важить більш, ніж промови, баланси і тисячі віршів і драм!» («Галілей»), Як тут не нагадати про Івана Карамазова в Достоєвського з його знаменитою відмовою од «квитка» на царство небесне, поки на землі може бути пролита хоч одна сльоза замуче­ної дитинні Пошуки правди для «малої» людини, яку герой поеми жаліє й любить, бо й сам уявляє себе порошинкою на «байдужій руці» часу, пошуки історичної правди для ці­лої епохи — тут і б’ється головний ідейний нерв поеми, ле­жить її центральна тема.

Кульмінаційним пунктом твору є опис вищого, остан­нього суду, який здійснюють «дужі, щасливі» люди прийдеш­нього над сучасниками поета і ним самим. Соціальні сим­патії і антипатії Є. Плужника виявлені тут дуже виразно: будуть вигнані геть «похмурі» — гнобителі, володарі, его­їсти; будуть увінчані славою герої, «хто, вірні меті, йшли безупинно до неї»; помилувані, але не виправдані, обивате­лі, які «не відали, що творили»; і, нарешті, передбачається справедливий присуд таким, як ліричний герой поеми («не герої, не жертви… ми так собі»…): не виправдуючи, мабуть, їхню надмірну «тихенькість» і «маленькість», їм все ж з глибоким співчуттям скажуть — відпочиньте. «Нині відпус- каєши рабів твоїх, часе! Бо ми бачили муку твою — і віри­ли в радість!» («Галілей»),

Та це — в далекому майбутньому. А поки що герой му­сить втішати себе вельми умовною, хоча й цілком діалек­тичною, «гармонією» сучасної дійсності:

І я зовсім, зовсім спокійний!

Ах, яка це безсмертна гармонія —

Революція, голод і війни,

І маленького людського серця агонія!

(«Галілей»)

Трагічний оптимізм трагічного романтика — ось, ма­буть, найкоротша формула світосприймання поета. Світо­сприймання суперечливого, болісного і все ж глибоко при­вабливого своєю чесністю, щирістю, відданістю моральному абсолютові.

На відміну од поеми «Галілей» з її строфами і строфо- їдами, що мало не вибухають від внутрішньої вібрації, «Канів» закутий у панцир строгої й вигадливої, спеціально


13 юі


383

 

винайденої автором строфіки: зобов’язував сам тон розмо­ви, а крім того — молодий поет звертався до різних фор­мальних напрямів.

«Канів» — поема медитативна і філософська, і розмова іде в ній на теми магістральні, вирішальні для нації в нові історичні часи: село і місто, їхнє сучасне, минуле й майбут­нє, конфліктність їхніх нинішніх соціокультурних взаємин і можливість гармонії в далекому «завтра», в тих часах, де «поєднає села і міста велика єдність праці і культури» («Канів»), В суперечках між «селюками» (В. Поліщук пи­сав навіть — «селозаторами») та «урбаністами», які вже тоді велися в українській радянській літературі, Є. Плуж­ник посідав цілком певну і, слід гадати, розважливу пози­цію: «Бо виріс я на межах двох світів — півмерлих сіл і міста молодого, і не зречусь ні там, ні тут нічого…» («Ка­нів»), Він не писатиме «рядків наївних тихої еклоги», але й не тішитиме душу «в полоні цегли, диму і дротів» — «чу­жий, чужий я цим новим богам, з своїм селянським розми­нувшись богом!» («Канів»). Вірний своїм мріям, поет зма­льовує утопічну картину заобрійного прийдешнього — «коли не буде ні села, ні міста, а будуть тільки люди і сади» («Канів») — і тут же осмикує самого себе, згадавши, які ще злидні й темнота панують «на Вкраїні, де не всім відомі абетка, потяг, мило й олівець» («Канів»),

В цьому, здається,— головний ідейний акцент поеми: мрійливий Є. Плужник, навіть малюючи знадливі картини золотого майбутнього, суворо кликав до реалізму в сучас­ності, і передусім реалізму у ставленні до колиски нації — села. Бо — «Мільйони сіл, де поруч комнезами й вечірній дзвін до церкви,— знаю вас! Не швидко ви у той щасливий час доженете скрипучими возами! Ще вам не раз звертати на той самий знайомий шлях — проклятий вже не раз — знесилля, муки, темряви й образ, политий потом, кров’ю і сльозами!» («Канів»), Суворе і, на жаль, підтверджене істо­рією пророцтво! А «надтемою» поеми є тема України (на загальнонаціональний масштаб думки вказує вже і симво­лічна в своєму контексті її назва). Автора хвилює проблема складного шляху рідного народу в майбутнє: він бачить всі можливості, відкриті революцією, але попереджає, що ви­рішальними у цьому поступі будуть цінності загальнолюд­ської цивілізації — розум, знання, творчість, «велика єд­ність праці і культури» та ще — на кожну душу населення — принаймні крапелька пам’яті й любові до того «порогу батьківської хати», від якого «і досі серця не віддер» сам поет Є. Плужник…

Поезія збірок «Рання осінь» та «Рівновага» — лірична,


386

 

і точніше — переважно інтнмно-особнстісна, глибоко пси­хологічна за характером. Сприймається вона як своєрідні записи з щоденника, зроблені в хвилину душевного пере- живання й забарвлені його неповторно-індивідуальними то­нами. Є. Плужник — великий майстер передавати особли­вості різних станів душі в усій моментальній характерності їхнього виникнення, емоційного тонусу і психологічного «жесту». І — володар особисто виробленої, високодоскона- лої поетичної техніки для такої передачі. Тому і йдеться зовсім не про щоденникову емпірію, а про добірні поетичні плоди бездоганної в своїй щирості й водночас блискуче уза­гальненої психологічної рефлексії: сповідь, інтроспекція, «заглядання в себе», завжди освітлені в нього ніби сторон­ньою, непохитною в правдивості, думкою. «Я натомився вічно знати в собі самому — двійника… Душе! Обридлива яка ти! І непримирлива яка!» («Я натомився вічно зна­ти»),— писав поет, маючи на увазі саме цю свою рису.

Отже, це — «історія душі» молодого інтелігента, люди­ни з нелегкою особистою долею, з «гейнівським» іронічним розумом і незвичайно чулим серцем. Історія, схоплена пе­реважно в своїх драматичних, часто суперечливих, настроє­вих моментах. «Соціальних» проблем у прямому розумінні тут майже немає, а от емоційну атмосферу свого часу, пов­ного тривожних, недобрих передчуттів, поет передав самою кров’ю й плоттю власних душевних колізій, хоча вони й стосувалися вічних питань радості й журби людського існу­вання.

Лірика Є. Плужника майже в усьому внутрішньо кон­фліктна, в ній відбивається поривна, тверда в незримих гли­бинах і разом з тим мінлива в перебіжних настроях натура поета.

У віршах, створених після книги «Дні», він, здається, відходить і од пафосу трагічного оптимізму, і від роман­тичної формули саможертовності в ім’я прекрасного май­бутнього. У «Ранній осені» все це заступається, переважно, мотивами примирення з «осіннім» спокоєм, або навіть жа­данням його. Автор раз у раз вітає цей спокій, вітає його і — хворій людині важко не повірити — ладен сказати «Про­щайте!» всім молодим поривам, сподіванням і мріям («Пе­редосінній холодок чуття голубить…», «Дивлюсь на все спо­кійними очима, давно спокійним бути я хотів…», «Все більше спогадів і менше сподівань» бо «ближчає та грань, що жде за нею прикінцевий спокій…», «Вчись у природи творчого


1 На доказ філігранної майстерності Є. Плужника (всупереч його визивним ескападам про «марність» віршування загалом) варто відзна-


13*


387

 

спокою…» та ін.). І стилістично вірші «Ранньої осені» орі­єнтовані більше на «неокласичну» (М. Рильський переду­сім) холоднувату вивіреність слова, метру, інтонації, рит­міки,— автор, здається, відчув нервово-емоційну перенаси­ченість своєї попередньої поезії. Цікаво, що в метриці тієї ж «Ранньої осені» рішуче переважає п’ятистопний ямб (39 віршів із 49) — улюблений в українській і російській пое­зії розмір для медитації і розповіді.

Але годі шукати спокою в поезії Є. Плужника, і вся справа в тому, що великий дух життя, діяння, поривання, як казали давні романтики, «Ins Blau» \ безнастанно зма­гається в ній з духом накликуваного спокою, примирення і безнадії. В ім’я нібито спокійного й тверезого аналізу жит­тя він ладен «відтяти» від себе не тільки сподівання й три­воги, а й мрії,— річ для поета, зрештою, неможлива. Кон­фліктність і антиномічність поетичного мислення Є. Плуж­ника такі, що кінцівка нерідко в нього «вибухає» прямим запереченням початку, завершальна думка бурхливо спро­стовує думку першопокладену. Як ось у цьому «смиренно­му» вірші, де автор заповідає для себе тихе життя в малень­кому містечку:

Знаю, як мало людині треба.

Спогадів трохи, тютюн, кімната…

Інколи краєчок неба…

…Симфонія Дев’ята…

(*Місто мале…»)

Щось подібне спостерігається і в роздумах (таких же, як і всі інші,— лаконічних, «раптових», уривчастих) на теми поезії, віршування, книжності загалом,— їх чимало в двох останніх його збірках. Людина широких знань, невситимий читач, він водночас зболено іронізує над книжкою, «цитат­ною» мудрістю («Ах мудрість цитатна — мудрість гірка! Вона на горами двига!» — «Минають дні…»), в формі гост­рого парадоксу підтверджує давню істину про самосильну, трудову, сказати б, основу пізнання світу: «Мудрості не вив­читись чужої,— треба помилятися самим».

Діапазон емоційних тональностей у його ліриці не нале­жить до надто широких, але він і далекий від аскетичної звуженості. Хистка рівновага різних смислових полярностей його скептичної діалектики часто забарвлена спокійним мі­нором, але є в нього й кілька таких поезій, де наче розвер- зається прірва розпуки і відчаю — він і тут нічого не при­


чити вишукану семантичну «гру» автора на анафоричній тотожності складу «спо-», яким починаються три такі різні за значенням — і тому так ефектно наближенії — слова, як «спогади», «сподівання» і «спокій».


* Ins Blau (нім.) — в блакить.


388

 

ховує: «Гряди жі Рази! Я ниць тебе стрічаю. Ти переміг! Ги подолав, одчаю!» («Знесилений, німий, бездушний май­же»; див. також вірші «Дві паралелі, два меридіани…», «Що не збулось…»). Це могутні у своїй скорботі ліричні поезії. Є. Плужник знав, що таке грізні вісники долі.

Подибуємо в його поезії мотиви іншого, відмінного зву­чання,— хай не голосне, але кришталево-чисте й світле ві­тання життю. Це переважно пейзажні малюнки й спричинені ними імпресії («Ніч… а човен — як срібний птах…», «Бла­китний безум…», «Ах, флейти голос над рікою…») або ж вірші про жінку — предмет не тільки чуттєвої залюблено- сті, а й незмінного духовного схиляння поета («Річний пі­сок слідок ноги твоєї…», «Вона зійшла до моря…» та ін.). Віршів такого змісту хай і не густо, але все ж більше, ніж будь-де, саме в «Рівновазі», яка стала творчим зенітом Є. Плужника — ліричного поета. У морських пейзажних шкіцах, якими вона відкривається,— цих найкоштовніших перлинах української поетичної мариністики,— радісна на­солода красою навколишнього світу, вслухання, як «світо- твору тиша вигрімля», ніби переважають «тютчевський» острах перед тим же нічним небом чи перед хаосом розви- рованих морських глибин.

У «Рівновазі» поет відкрив для себе новий і, слід гада­ти, дуже перспективний жанрово-тематичний напрям, йдеть­ся про цикл віршів, які можна було б назвати своєрідними філософськими баладами; героями в них виступають відомі в історії особистості або ж літературні персонажі. (Як у «Гофмановій ночі» М. Бажана чи вірші «Ходить Фауст…» П. Тичини, тільки у Є. Плужника, справді, «баладніше».) Про що ці вірші? Про середньовічну життєву драму Елоїзи і Абеляра, в якій «довершився подвиг любові, що кохання перебула…» («В листопаді, місяці тихім»). Про лицемірст­во можновладних покровителів культури («Фрідріху, чом не Орфей ти?..») — чи не з прицілом щодо «кремлівського горця», як назвав Сталіна О. Мандельштам,— про релятив­ність усякої істини і про не раз спостережене в науці, полі­тиці, практичному житті розходження між метою і реально здобутими наслідками — вірш про Колумба, який подолав величезні перепони: «…Індію відкривши, обіймає Америки якоїсь береги!..» («Подолано упертість Ізабелли»), І пре­красний вірш про Гогена, який, здавалося б, знайшов на Таїті найбільше для художника щастя («Ось вона, глибина остання, всіх чуттів первина»),— а завершить почате «неми­нучим Парижем», повернувшись до нього (уже своїми кар­тинами), в вітальні ситих буржуа. Стрімкий розвиток сю­жету, лаконізм, незвичайна місткість кожної деталі, спов­


389

 

нені тонкої іронії парадокси, загострені антитези — весь арсенал цих Є. Плужникових засобів спрацьовує тут без­доганно.

його поетика така виразна й індивідуальна, що її не­рідко можна пізнати з кількох віршованих рядків.

Цілісність і оригінальність його естетики визначаються передусім їхньою суперечливістю, точніше, антиномічністю. Мрійник, він своєї мрійливості стидається. Поет, він не вірить у свою поезію. «О тишина моїх маленьких рим» — М. Рильський. Романтик, додамо, він не терпить багато чого з атрибутів романтичного мислення, романтичного стилю — культу «героїв», голосного слова, заквітчаної метафорич­ності…

Є взагалі чимало речей, яких він не тільки не любив,— ненавидів у поезії. Серед них — сентиментальність, поза, «жерстяний» пафос, і вже безумовно — будь-яка аморфність словесного виразу, в якому реалізується художня думка. Все це дають відчути самі його вірші.

У його поезії був такий сильний внутрішній жар і така гострота смислових контроверз, що він легко обходився «звичайним», позбавленим прикрашального орнаменту, словником і невеликою кількістю тропів,— переважно тих, що також не претендують на особливу «поетичність». Вирі­шував передусім внутрішній емоційний тонус та ще крайня напруга думки, яка рухалась ніби окремими поштовхами — з глибокими «прогалинами» на місці опущених логічних ланок («Дуже просто. Гостренька куля заступила йому да­лечінь.— Серце днями собі намуляв,— Спочинь!»; «Мабуть, дуже йому боліло»). Або: «Тільки гудзик пришити новий,— та і мрій собі серед буднів… Ви! Майбутні!» («Розминувся зі мною сон»). Фігурі еліпсиса належить першорядна, ви­няткова роль в поетичному (точніше, смисловому) синтак­сисі Є. Плужника, і це, звичайно, теж працює на лаконізм його віршованої мови.

Отже, він володіє, як вправний скульптор доброю, пла­стичною глиною. Фрази і речення в його строфах не тільки імпульсивно-короткі й місткі, мало не кожна — артистич­но завершена, «округла», вміщуючи в собі якусь зав’язь афоризму, якщо не готове «летюче слово» («І буде знову: два меридіани, дві паралелі — квадратовий рай» — «Дві паралелі, два меридіани»). Або: «Цвітуть думки, і на слова скупіше… Росту» («Цвітуть думки, а на слова скупіше…»). Майже «грибоєдовською» афористичністю він засяє потім у віршованій трагікомедії «Змова у Києві».                                              ,

Поетична думка Є. Плужника не лише містка й багато­планова, вона здебільшого й гостро діалектична. Антиноміч-


390

 

ність і оксюморонність, гра антитез і контрастів проникають у найглибші шари його образного мислення,— варто лише придивитись до незчисленних поєднань-зіставлень таких ре- ;ілій і понять, як світле майбутнє — і «кулі та нужа», краса і сила — і «невелика дірка між ребер», «обрії безмірні» — і «тишина моїх маленьких рим», пізній сум — і «радість передчасна» тощо. І вже справжнім володарем він був у царстві афористичних парадоксів та напівпарадоксів: «Я мов радий — крізь квітень запізнілий побачити дочасний листо­пад»; «Як у друзів не заробиш згадки — може, не забудуть вороги»; «Може й твоя з тих багатющих душ, що вміють всесвіт слухати з кімнати» та ін. І це не просто гра думки: поет гостро відчував суперечності світу — аж до протиріч у самому собі (а з нього був неабиякий майстер інтроспек­ції). І це відчування доведено в нього до самого способу бачити світ, до власної, сказати б, поетичної морфології (тропи) і власного поетичного синтаксису (фігури). І, на­решті, «система коротких ударів», так точно відзначена М. Рильським (для ілюстрації він наводить вкорочені ряд­ки, рядки-пуанти, що завершують два вірші на спільну тему: «Ганок. Труп біля стінки» — або: «А хтось далеко десь ге­нералу: Усі»), «Хаос можна малювати в два способи,— продовжував свою думку автор статті «Про двох поетів»,— чіткими лініями, так, щоб прозорість, закованість і викова- ність форми зумисне не відповідали бурхливості змісту… і лініями гарячковими, химерно й безглуздо переплетени­ми, що зразу непокоять нас своїм неспокоєм. Плужник див­но єднає обидва способи. У своїй недоговореності він зав­жди каже все і до кінця висловлюється: він ні «радості вга­дування», ні його муки не хоче залишати читачеві. Суворий до свого слова, він не ганяється за образами» 1.

Найстисліший підсумок своєї поетичної творчості зро­бив сам поет у короткому й довірливому зверненні до чита­ча, яке знаходимо на останній сторінці «Рівноваги». «Суво­рому судові» сучасників він протиставляє зважену оцінку «нащадків безсторонніх»:

«їм промовлятиме моя спокійна щирість». Істинно плуж- никівські слова.

Є. Плужник працював і в інших літературних жанрах — прозі та драматургії. Він залишив свій слід навіть у галузі лексикографії, уклавши разом з В. Підмогильним словник «Фразеологія ділової мови», культуртрегерське значення якого для масової (тут — ділової, державної, громадської


1 Рильський М. Твори: У 20 т. Т. 13. С. 23.


391

 

чи виробничої) мовної практики й сьогодні важко переоці­нити.

Перший і єдиний прозовий твір поета — роман «Неду­га» — з’явився друком 1928 р. Присвячено його було досить поширеній на той час темі — коханню робітника-комуніста до жінки «з класово-чужого табору». Розуміючи, очевидно, всю мілину цього «інтригуючого» белетристичного завдання, автор намагався збагатити виклад певними психологічни­ми колізіями. Критика зустріла роман стримано. Прихиль­ніше поставилась до нього 3. Голубєва в монографії про український радянський роман ‘.

Значно органічнішою для Є. Плужника виявилась праця в драматургічних жанрах. Протягом 1929 р. журнал «Життя й революція» опублікував дві його п’єси — «Професор Су- хораб» та «У дворі на передмісті». Кілька років тривала робота над віршованою трагікомедією «Змова в Києві» (ін­ші варіанти назви — «Інженери», «Брати», «Шкідники». Доля її була сумна, як і доля автора: тепло зустрінута в літературних і театральних колах, узята до постановки в «Бе­резолі» Л. Курбасом, вона не була ні поставлена, ні надру­кована (опублікував Л. Череватенко тільки 1989 р. в жур­налі «Дніпро»),

У п’єсах Є. Плужника діє переважно сучасна йому ін­телігенція, її ідейно-психологічні типажі, порушуються со­ціальні й національні проблеми. Правда, цікавили його й мешканці міської околиці, маргінальні, як кажуть тепер, типи. «Маленькі» й не дуже щасливі люди, якими постають вони у комедії «У дворі на передмісті». Бідність матеріаль­на (яка обминула хіба що домовласника Рибку) по-своєму «гармонує» тут з нестатками духовними. Випробовуються й «просвічуються» невеселі герої п’єси здебільшого кохан­ням, теж болючим і гірким. Автор знає, що є якась сила — інерція, душевна слабкість, боязкість чи невміння зробити рішучий вчинок,— що не дає людям здолати своє лихо, вир­ватись із занепаду. А втім, найбільш скривджені з чолові­ків — найбільш великодушні: світлі промені «в темному царстві» автор все ж умів бачити.

Чесність інтелігента — людини з близького йому суспіль­ного середовища — для Є. Плужника визначалась передусім чесністю у фаховій справі, чи це наука, мистецтво або на­родна освіта, і, звичайно, людською порядністю. І не стільки звичні, майже канонічні для тогочасної літератури критерії! політичної «перевихованості» й включеності в «масовий ен­тузіазм», скільки ця визначальна етична характеристика


1 Голубєва 3. Український радянський роман 20-х років. X., 1967.


392

 

робить позитивними героями старих інтелігентів — профе­сора Сухораба та інженера Лукаша. Правда, в художньому розумінні вони виписані не дуже густими барвами і не без явної декларативності. Та головний інтерес — в їхньому .іюдському оточенні, в гостроті інтриг і кипінні пристрастей» що вирують навколо них.

Драма професора — в глибокому розходженні з родиною, її молодшим поколінням, представники якого виявляють різні види міщанського егоїзму, бездуховності й пристосу­ванства. Старший син — готовий на все «безробітний», ко­лишній офіцер, другий — шахрай і розтратник-кооператор, третій моститься з кар’єрними цілями в партію, донька стає нареченою «непмана з прасолів» Голоп’ятого. У цього ділка перспектива такої родинної спілки викликає бурхливе за­хоплення: «Го-го-го-го! Голоп’ятий і Сухораб! Культура і капітал!» ‘.

Міщанство в усіх його видозмінах, зокрема й міщанство інтелігентське, Є. Плужник зневажав з усією палкістю ра­фінованого інтелектуала й переконаного етичного ідеаліста. Викриває він міщанство і в останній своїй п’єсі, але на пер­ший план тут виходять мотиви соціально-політичні та ідео­логічні. У комедійну стихію твору, сповнену іронії і сарказ­му, вплітаються дедалі голосніші трагічні ноти, що й дало авторові підстави назвати її трагікомедією. Але є в п’єсі й дещо загадкове,— якщо зважати на можливість її прямого й «непрямого» прочитання.

Формально вона витримана повністю в межах тодішньо­го «канону» — п’єса про шкідництво в промисловості та ідейно-політичну диференціацію серед науково-технічної ін­телігенції в добу соціалістичної реконструкції. Але надмірні запевнення в цілковитій «канонічності» твору, що йшли на шкоду елементарному художньому враженню, були, видно, потрібні Є. Плужникові тому, що внутрішньо його п’єса глибоко «єретична» — іншої він і не міг написати, розроб­ляючи цю тему.

Досить точно — переважно в аспектах культури й мо­ви — поставлена в п’єсі національна проблема. Якщо старий Лукаш позитивно й творчо розв’язує для себе «фатальний цей трикутник — соціалізму, нації і «я», то для Василя не­прийнятне саме слово — СРСР, а шовініст-великодержав- ник Єремєєв обіцяє в разі успіху: «Мы нацполитикой блес­нем такою, что все украинцы попросятся в хохлов». В осуді як національної непримиренності так і шовінізму та націо­нального нігілізму — одна з сюжетних ліній твору.


1 Життя й революція. 1929. № 1. С. 67.


393

 

Натхненником Є. Плужника в живописанні людських типів і стилістиці твору був, без сумніву, О. Грибоєдов з його безсмертним «Лихом з розуму». Але й наслідувальною цю п’єсу ніяк не назвеш. її персонажі схарактеризовані виразною мовою. «Рапірні» репліки (Валентина. У мові не­смак, у чутті — хапання… Безмежний. Кохання не знання, а пізнавання), точні, чіпкі характеристики (Аркадій про Ва­лентину: «Героїв чергових ідейна приживалка»); (повні ущипливого лукавства афоризми Василь: «Як два по два — чотири; лівіють погляди — псуються і маніри») зустрі­чаємо у тексті безліч. Так само як і суто лексичні знахідки та «винаходи» у поезії Є. Плужника («думкам устріть», «обутріло», «все даліє», «каменя один приділ — лежати», «світотвору тиша вигрімля», «недомисел природи», «всіх чуттів первина» тощо). Був він справжнім артистом у воло­дінні різноманітним інструментарієм рідної мови.

М. Бажан у мотто до книги «Вибраних поезій» Є. Плуж­ника 1966 р., означивши цю поезію як «одночасово і сильну, і філігранну, і печальну, і оптимістичну, і глибоко індивіду­альну, і соціально значущу» відніс її до найдорожчих цін­ностей української літератури, повернутих народові.

 .

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.