ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Богдан-Ігор Антонич (1909—1937)

Творчість талановитого українського поета Богдана- Ігоря Антонича досить пізно стала об’єктом дослідження в українському літературознавстві, бо ніяк не вкладалася у рамки нормативної (радянської) системи поглядів, згід­но з якими мистецтво відтворює дійсність у художніх об­


412

 

разах, його творчість суперечила їм^ «Треба сказати різко: отже, ні! — писав Б.-І. Антонич у статті «Національне мис­тецтво».— Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не пе­ретворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійс­ність».

У чому ж таємниця і сила притягання поетового слова, що знайшло вже такий широкий відгомін у світі, зокрема в слов’янстві? Подамося—уявно — на батьківщину Б.-І.Ан- тонича — в Лемківщину. «Проти розуму вірю,— писав поет,— що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Риму, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її поезію».

Народився Б.-І. Антонич 5 жовтня 1909 р., у с. Новиця, Горлицького повіту; тоді Лемківщина була ще конкретною реальністю — історичною, етнічною, культурною. Його батько — сільський священик Василь Кіт, змінив прізви­ще незадовго перед народженням єдиного сина.

Любов до віршів прищепила хлопчикові вихователька, яка знала безліч пісень, казок, віршів. Гірська природа, звичаї селян, все те, що оточувало Богдана з дитинства, сприяло розвитку його чутливої художньої натури. Далі була гімназія — польська — в містечку Сяноку, де дві го­дини на тиждень відводилося українській мові (для укра­їнців, певна річ), яку викладали В. Чайківський, а згодом Л. Гец. Ще в гімназії він перечитав усіх лауреатів Нобе­лівської премії у польському перекладі, багато творів ук­раїнської та польської класики, зібрав власну бібліотеку. Чи не найточніший і найдостовірніший портрет Б.-І. Ан- тонича-гімназиста знаходимо в одному з його віршів:

Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.

Хлопець, похилений в захваті, німо нам книжкою Мая мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

(*Зелена елегія»)

Саме до цього часу належать і перший вірш, і «дівчина перша» — теж, мабуть, із мрії…

У 1928 р. Б.-І. Антонич стає студентом Львівського уні­верситету, він вивчає славістику під опікою професора Г. Гертнера, стає улюбленим його учнем. Поета мали по­слати на державний кошт у Болгарію для поглибленого вивчення слов’янських мов, але, як то часто буває у подіб­них випадках, поїхав хтось інший.

До того ж треба сказати, що Львівський університет у той час був польським навчальним закладом. Боротьба за український вищий навчальний заклад на початку сто­


413

 

ліття захлинулася у крові. Польська окупаційна влада, анексувавши Галичину після гіркої поразки ЗУНР, роз­громила український підпільний університет, який діяв кілька років на початку 20-х років. Отже, не дивно, що в час навчання Антонича в університеті не було відділу ук­раїністики, і все ж студенти слов’янської філології ство­рили поза університетом гурток україністів, де читалися реферати, обговорювалися новинки художньої літератури, виносилися на обговорення власні проби пера.

За спогадами університетських друзів, Б.-І. Антонич — скромний, задуманий, малоговіркий, радше тип ученого, аніж поета. Всі, хто писав про нього, неодмінно згадували лемківську вимову Антонича. Треба сказати й про те, що він так опанував українську літературну мову, що пере­вершив багатьох і за віршами багато хто вважав його за наддніпрянця, а потім зі здивуванням питав: «Як, ви — лемко?!» Таку вправність принесла, звісно, наполеглива праця.

Диплом магістра філософії, який поет одержав у трав­ні 1934 р., не відчинив перед ним двері для подальших наукових студій, та й державної посади він не посів. Для нього почалася важка доля літератора й журналіста, що мусить заробляти на хліб пером. Він друкує в газетах і журналах вірші, статті про літературу і мистецтво, якийсь час редагує молодіжний журнал «Дажбог».

Втім, Б.-І Антонич закінчив університет уже досить відомим літератором. У 1931 р. вийшла перша збірка його віршів «Привітання життя», згодом ще дві: «Три перстені» (1934) та «Книга Лева» (1936).

Смерть постигла поета в пору злету його таланту. Це сталося 6 липня 1937 р. Уже по смерті Антонича вийшли збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» (обидві 1938).

Всього сім-вісім років тривало активне життя поета, але за цей короткий відтинок часу він у творчості досяг того рівня, який інші здобувають десятиліттями. Першу збірку Б.-І. Антонича «Привітання життя» вважають «уч­нівською», хіба що з погляду критика. В ній знайшла відо­браження вітчизняна і європейська класика, авангардист­ські течії — від «Молодої музи» початку XX ст. до україн­ської радянської поезії 20-х рр. Так, поет — завжди учень, він засвоює досвід інших майстрів, щоб іти далі. Якщо «молодомузівці» надавали можливість читачеві відпочити од дисонансів реальної дійсності на «сонячних левадах забуття», то Б.-І. Антонич славив бронзові м’язи «змагу- нів бадьорих, бронзових богів». Це був не казенний опти­


414

 

мізм. Навіть у віршах спортивного циклу помітимо погляд поета-філософа, якому доступна драма подвигу. Спорт­смен, приймаючи й підносячи до уст кубок перемоги над поверженим суперником, раптом відчуває: «у нім полин».

У творах поета звучить невдоволення похмурою дій­сністю і прагнення втекти од неї. Люди — наче зерна в колоску, і чи не краще полетіти за вітром, аніж бути роз­меленими сірими жорнами буднів? Але куди тікати? В тім- то й річ, що швидко усвідомлюєш: «можна від землі втек­ти лиш іноді — та тут на ній» («Орел і літак»). А може, за далекі моря? Морська тематика не випадково з’являє­ться у віршах Б.-І. Антонича.

Так, поет співає гімн життю, молодості, красі, та вод­ночас прагне притлумити в собі відчуття туги за нездій­сненним, недосяжним, тому той гімн проспіваний не раз «мовчанням уст».

Ширше визнання принесла йому збірка «Три перстені» (1934), сповнена ароматом гір і долин, серед яких він зростав. Уроки великих учителів Т. Шевченка, Уїтмена, Р. Тагора переплелися в його поезії з уроками фольклору, в якому збереглося так багато дохристиянських міфоло­гічних уявлень, де діє оживлена природа, і людина — не­віддільна од неї, її частка. Світ фольклорних уявлень і символів стає джерелом натхнення поета. «Поганська Ла­да з прадавніх лісів, з кичер і недей варить у глиняному дзбані черлене зілля поезії,— писав він у журналі «Даж- бог».— У хвалу Ладі підпалюємо ялівець строф. Звеличує­мо оленя, гірський потік і вітальний праінстинкт приро­ди»

Що ж становить домінанту «Трьох перстенів»? Силкую­чись згрупувати вірші за темами, не прийдемо до якогось задовільного результату. Нескінченний і водночас замкну­тий у собі перстень — такий нескінченний і замкнутий світ поета; образи, реалії, деталі повторюються, але щоразу в новій комбінації, в новому метафоричному поєднанні, ство­рюючи картину язичницької повноти світу, буяння живлю­щих соків землі. Поет «вписує» свого ліричного героя в кільце безконечних метаморфоз природи: він малює життя природи, шал весни, тут у всьому домінує сонце: сонце ходить у крисані, дівчата заплітають у волосся гребінь сонця, сонце запрягають до селянського воза, та й сам поет так зблизився з ним, що ходить «з сонцем на плечах», або «у кишені». Саме так і були сприйняті «Три перстені» чи­тачем і критикою в середині тридцятих років, коли вона


1 Дажбог. 1934. № 7. С. 70.


415

 

з’явилася друком. І сьогодні вона трактується критикою як найвище досягнення поета, закоханого в житті пога­нина.

Мотив «поганства» розкривався в Б.-І. Антонича не стільки в плані язичницької тілесності та еротики, як у прагненні віднайти джерела символів, що трансформува­лися в народнопісенній образності, і надати цій символіці нового філософського змісту. Так, у метафорах «корови моляться до сонця», «струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом» («Село») відчуваються натяки на дохристиянський обряд, коли «моління корови» озна­чало, на думку О. Потебні, молитву-жертву, обряд, що пе­рейшов до християнства й зберігся у ритуалі різдвяної вечері, а через дерево й птаха людина спілкувалася з сон­цем, переносячи на небо земні форми життя й встановлю­ючи між землею і небом «ідеальний зв’язок світобудови» *.

Саме звідси, на наш погляд, треба виходити, розшиф­ровуючи семантику його образу трьох перстенів. Сам автор дає ключ для такої дешифровки, визначаючи тріаду, об’єд­нану образом перстеня: пісню («Елегія про перстень піс­ні»), молодість («Елегія про перстень молодості») та ніч («Елегія про перстень ночі»). Всі ці три поняття перебу­вають у взаємозв’язку й взаємодіють між собою.

У «Трьох перстенях» світ поета існує у двох основних вимірах, кожний з яких має певну самостійність і водно­час вони взаємопов’язані: розмаїтість і краса світу, від­криті зовнішньому сприйняттю, проектуються на сприйман­ня глибинне, внутрішні істини, що відкрилися внутрішньо­му зорові, висловлюються мовою природи. Взаємодія «зовнішньої дійсності» і «другої дійсності» у «Трьох пер­стенях» близька до пантеїзму в сковородинівському розу­мінні, за яким духовне начало «розчинене» в природі як джерело її саморуху і саморозвитку. Антоничівський образ перстеня як безконечного й замкненого кола споріднений із образом змії («Потоп змиїн» Г. Сковороди), кільця якої символізують замкненість і безконечність.

Дальший творчий розвиток Б.-І. Антонича відбувався двома напрямами, що позначилося на його наступних по­етичних збірках «Книга Лева» і «Зелена євангелія». Оби­дві книжки поділені на «глави» та «ліричні інтермеццо», які продовжують лінію «Трьох перстенів» з їхньою одухо­твореною природою, «глави» започатковують лінію приг- чево-міфологічного начала. Двоїння в «очах, що хочуть


1 Потебня А. Объяснение малорусских и сродных песен. II. Коляд­ки и щедровки. Варшава, 1887. С. 159.


416

 

все пізнати», відбилося на самій структурі книжок, поет композиційно уклав цикли, як два табори — один проти одного. До того ж між «главами» й «інтермеццо» існує протистояння, поступово розрив скорочується й здійснює­ться взаємодія між ними.

Міфологічне начало цих книжок виявляється в тому, що реальне зливається з ірреальним. Перехід від «види­мого», зовнішнього в сферу духовного здійснюється то на основі біблійної міфології, то за логікою фольклорної сим­воліки, то шляхом одухотворення природи і небесних сфер.

Відсутність межі природного й надприродного є однією з ознак міфа, який дає можливість сприймати реальність поза часом і простором, віднаходячи в цій ідеалізованій дійсності істини, шо мають абсолютний характер. Від зам­кненого світу трьох перстенів уява поета пролягає у нову реальність.

У творчості Б.-І. Антонича, в його концепції світу від­бувалися певні зміни, шо позначилися вже на тематично­му пласті поезій: від лемківського язичництва автор про­сувається далі — в прапервісність природи. Філософський сенс глав «Книги Лева» виявляється в тому, щоб, з одного боку, утвердити єдність усього живого й проголосити по­творні морські істоти «братами з дна вод», а з іншого знайти для втілення «праречі» відповідне «праслово», щоб сутість речей «схопити в клітку слова» («Шість строф містики»).

Зміст поетичної концепції Б.-І. Антонича періоду «Кни­ги Лева» й «Зеленої євангелії» виявляється у прагненні охопити весь цикл космічної світобудови від початку «пра- первісного мороку природи» до загибелі через «присут­ність» у всіх цих грандіозних процесах авторського «я», його трансформованої біологічної й духовної сутності. Тут маємо замкнене коло: первісний хаос темних вод і «дочас­ного світла» переходить в апокаліпсис — хаос міста, що несе з собою кінець світу, міста, яке, за словами самого поета, «майже царина природи (…) майже біологізова- не»

Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто, примарні папороті, грифи і затоплені комени й дзвони.

— О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп? —

таку картину змальовує поет в «Сурмах останнього дня».

Спостерігаючи логіку переходу від трьох перстенів до четвертого, яка охоплює сферу філософського поступу ав-


1 Назустріч. 1935. 1 серп.


14 Ю1


417

 

тора й виявляється в завоюванні нових обширів обсерва­ції, водночас зупиняємося перед новим питанням: чи від­бувається у рамках цього нового замкненого кола, цього «четвертого перстеня» своя світоглядна еволюція? Питання це важливе й заслуговує на увагу, оскільки різні дослід­ники дають на нього різну, часто протилежну відповідь. Так, канадський літературознавець Д. Козій у статті «Тро­яке джерело творчого натхнення Б.-І. Антонича» протестує проти, за його словами, спроб «втиснути Антонича в рамки філософського матеріалізму» ‘, а Яр Славутич свою пози­цію виражає уже самою назвою статті «Від ідолопоклон­ства до християнства» («Шлях», Філадельфія, 1949. 25 груд.). Більша частина авторів — і українських, і за­рубіжних (Д. Павличко, М. Неврлі, Ф. Неуважний, А. Фла- кер) — вбачають рух поета в протилежному напрямі. Чи дає поезія Б.-І. Антонича підстави для простеження такої еволюції? Якщо в ранній збірці віршів «Велика гармонія» (вона не була видана окремою книжкою) ліричний герой поета шукав Бога, але «розминулись поруч себе дві доро­ги», а в «Книзі Лева» постійно присутній погляд того, хто «створює й винищує світи», «гасить ночі й світить свічі днів» («Балада про пророка йону»), сплітає «вінки божих блискавиць» («Знак Лева»), то «Зелену євангелію» про­ймає ідея одухотвореної матеріальності. Початок цієї ко­рінної зміни — «Пісня про незнищенність матерії» у другій главі «Книги Лева». Головне в цій метаморфозі не так авторська декларація, як поетична концепція, яку можна б назвати культом чи домінантою біологізму, доводить: «за­кони біосу однакові для всіх», їм підвладний і мікро- і макрокосмос — рослини, звірі, зорі, люди.

Біологізм Б.-І. Антонича — плідний як поетична кон­цепція, що утверджує єдність світу, космосу, підпорядко­ваного законам природного саморозвитку, і включає лю­дину в «мудре коло життя» як органічну частку приро­ди, де

Лисиці, леви, ластівки і люди,

Зеленої зорі черва і листя матерії законам піддані незмінним, як небо понад нами сине і сріблисте!

(«До істот з зеленої зорі»)

Мотиви антоничівського біосу особливо виразно вияви­лися в «ліричних інтермеццо» його «Книги Лева» та «Зе­леної євангелії», які продовжують лінію «Трьох перстенів». Тут теж персоніфікована стихія лемківських пейзажів, але


1 Слово. Едмонтон, 1970. С. 169.


418

 

якщо раніше можна було відчути дистанцію між ліричним героєм і зображенням, сказати б, незлитість у системі суб’єктно-об’єктних відношень, то тепер ланки зв’язку зникають, і «я» поета цілком розчиняється, «зростається» із світом рослин, тварин, зірок. Тепер уже не знайдеш у нього, що ранок скочить, як лоша, а день вливається в до­лину, як у миску молоко, тепер —

Нас двоє — два кошлаті й сплетені кущі, і усміх наш — метелик ніжний і крилатий.

Проколені думки, мов бджоли на дощі, тріпочуться, на гостре терня міцно вп’яті.

(«Сад»)

Тотожність з природою в творчості Антонича американ­ський дослідник, українець за походженням, Б. Рубчак характеризує як сходження «з холодних олімпійських ви­сот назад до життя, від «ортодоксально-релігійної поезії» до «низу», «землі», а югославський літературознавець А. Флакер — як сходження вниз, у світ природи (цей мо­тив він знаходить і в хорватській поезії 20—30-х років).

Злитість ліричного «я» поета з природою, контакт із всесвітом стають домінантними рисами «пізнього» Б.-І. Ан­тонича, про що свідчать, зокрема, його начерки до віршів: строфи або ж окремі рядки, мовби спалахи думки: «І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий», «І ри­би з моря моляться до риб із зодіаків», «У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк…», «Сестра Антонича — лиси­ця» тощо.

І нарешті, ще один аспект біологізму, «зеленої єванге­лії». Сьогодні, коли в соціології, філософії, соціальній пси­хології все настійнішою стає ідея взаємодії природи і су­спільства, тієї енергії людського розуму і етики, які мають стати оборонним щитом природного середовища, поезія Б.-І. Антонича, що проголосила єдність людини з приро­дою, з біосом, закони якого «однакові для всіх», вписала людину у вічний колобіг (перстень) усього живого, утвер­джувала «розумне» в природі, «природне» в людині як гарант їх обопільного виживання.

Здавалося, подібні мотиви мали б відсторонювати уяву поета від української поетичної традиції, розчинити її в якихось позанаціональних формах, образах, асоціаціях. Однак він зумів наповнити ідею животворчих соків при­роди символікою українського фольклору і класики. Ха­рактерний зразок — «Яворова повість»:

Мав дяк в селі найкращу доню, дівчину явір покохав.


14*


419

 

Почула пліл у свому лоні по ночі, п’яній віл гріха.

Дізнавшись, дяк умер з неслави, мов ніч, похмурний був і гнівний.

Кущем, як мати, кучерявим росте син явора й дяківни.

Д. Павличко, аналізуючи цей вірш, який у заголовку має сюжетне визначення повісті, а в підзаголовку «малої балади», справедливо підкреслює, шо суть його не в описі гріха, а в пізнанні «суті гріха як живородної душі вічно­сті» тобто торжества тих самих сил біосу, закони якого «однакові для всіх». Але який поетичний чар здобула ця ідея, оперта на фольклорний образ!

Так само, у плані загальної поетичної концепції (лю­дина і одухотворена природа) розкривається місце поета в літературній традиції свого народу:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, шо іх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейкаї Де вечори з євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко, як за Шевченка, знову поягь пісню хмелем.

(«Вишні»)

Образ поета — хруща на шевченківській вишні, який сьогодні став візитною карткою Б.-І. Антонича, його ге­ральдичним знаком і неодноразово повторений у присвяче­них йому статтях та віршах, свого часу не був сприйнятий читачами й критиками, й самому авторові довелося його розтлумачувати. Це пояснення має для нас сьогодні ширше значення, оскільки вводить читача в саму суть поетичної концепції поета, гак би мовити, з перших рук. «Антонич така сама частина природи,— читаємо у відповіді поета на докори критики,— як трава, вільхи, зозулі, лисиці тощо, частина, органічно зв’язана з загальним біологічним рос­том… Образ з славним уже хрущем до деякої міри має джерело в подібному відношенні до природи. Але його зміст таки інший Вірш «Вишні», що в ньому виступає цей образ, висловлює зв’язок з традицією нашої національної поезії, а зокрема з шевченківською традицією. У цій тра­диції поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хру­щем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, наче б сягав корінням ще шевченківських часів» («Назустріч». 1935. 1 серп.).


1 Павличко Д. Над глибинами. К-, 1983. С. 132.


420

 

Зазначимо, що образ Шевченка виступає у поезії

Б.-І. Аитонича не тільки через «зрошення» ліричного героя автора зі світом природи, її метаморфоз. Поет бачить у Шевченкові втілення народного гніву і надії, він для пое­та — «вогонь, людина, буря», печать слів його «пропекла до дна нам душі» («Країна благовіщення», «Шевченко»).

Світ поезії Б.-І. Антонича різнобарвний і повнозвучний, особливо в його пейзажах. У них вражає не тільки багат­ство несподіваних живописних і музичних асоціацій (зга­даймо хоча б присутність естетичного начала в природі та побутових реаліях збірки «Три перстені»), а й певний прин­цип організації сюжету, художнього сприйняття крізь приз­му музики.

Музичний ключ вірша «Концерт» мовби відчиняє для нас двері в концертну залу природи. Твір побудований за принципом розгортання жанру симфонії, де в увертюрі «горлянки соловейків плещуть, мов гобої», далі «у зозуль прамові прадавній корінь «ку» у горде соло лине», затим вступають у гру все нові й нові «інструменти», ведуть нові теми, які, переплітаючись між собою, досягають під кінець справжнього апогею:

Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок, коли в таріль землі тарелем сонця гримне.

Можна з повного підставою стверджувати, що Б.-І. Ан- тонич розвивав сольні партії тополиних арф і флейтових мелодій свого попередника — П. Тичини, що проспівав так геніально «зелений гімн» природі.

Остання збірка Автонича «Ротації» — книга про місто. Щодо тематики її можна вважати продовженням «Приві­тання життя», щодо розвитку філософських мотивів — «Кни­ги Лева». Але якщо потвор океанських глибин первісної природи поет називав «братами з дна вод», то потворам рукотворного міста він пророкує загибель. «Біологізм» міста (визначення, як пам’ятаємо, самого автора) постає як своєрідна антитеза справжньої природи, як її запере­чення, відрив од першої веде другу (місто) у безодню, до апокаліпсису («Кінець світу»; «Сурми останнього дня»; «Міста і музи»; «Балада про блакитну смерть»),

У збірці найвиразніше прозвучали соціальні мотиви поезії Б.-1. Антонича. Осуд поета в сучасному місті викли­кав, передусім, дух гендлярства й продажності. Усю збірку пронизує образ грошей, він переростає в суцільну розгор­нуту метафору. Всесилля купівлі-продажу веде до розтлін­ня душ, морального переродження особистості, до втрати людської подоби. «За двадцять сотиків купити можна


421

 

щастя» («Міста й музи») — така солодка омана чатує на

кожному кроці. Людська доля справді «в дзьобику кривім 1 папуги колишеться шматком дешевого паперу» («Міста ; й музи»). Тут слова коханців, «мов гроші, пристрастю про­терті» («Вербель»), і все це «котиться в провалля під ло- ^ піт крил і мегафонів» («Кінець світу»).

Збірка «Ротації» увібрала не тільки нові тематичні | пласти, а й засвідчила нові риси поетики. Сам автор на- І зивав її «якимось надреалістичним натуралізмом». Це ви­значення найближче стоїть до сюрреалізму. Як згадував приятель поета, художник В. Ласовський, на Антонича сильно вплинули полотна сюрреалістів Де Кіріко та М. Андрієнка: монументальна статичність та скульптур- 1 ність зображення. Він теж прагне створити картину, яка має передати відчуття відрази. Ліричний сюжет будується за іншим принципом, ніж у попередніх збірках, де пере- І важає поступовий розвиток теми на основі одного образу ; чи метафори Тут уже панує не гармонія, а дисгармонія, ] разючий контраст. Суперечності, що роздирають місто, пе- | редані через нагромадження, зіткнення віддалених асоціа- і цій:

Як віко скришо, ніч прикрила муравлисько міста, в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.

На голови міщан злітають зорі, наче листя,

У скорчах болю і багатства людський вир заснув.

(«Концерт з Меркурія»)

Поет умер, поставивши крапку на запереченні. Чи мало і бути це заперечення його останнім словом взагалі? Гадаю, | що ні. Мрія про високе, туга за ним явно звучать поміж рядків, породжуючи образи крилатих авт, телефонних тру- А бок, що співають голосами птахів, будинків, які сплять сном втомлених звірят…

Остання книга Б.-І. Антонича закінчується запитання- || ми, зверненими до самого себе:

Хто ж потребує слів твоїх?

Чи той, що важить хліб і сіль, чи той, що відсотки рахує, чи той, що у безсонну ніч бунтарські зазиви друкує, чи той, кого гарячка палить і з голоду запеклий вже, чи той, що чорні тюрми валить, чи той, що тюрми береже?

(«Закінчуючи»)

Відповідають на них численні читачі: слово поета з тими, хто руйнує тюрми неволі, несправедливості, насиль­ства над людиною і народами.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.