Творчість талановитого українського поета Богдана- Ігоря Антонича досить пізно стала об’єктом дослідження в українському літературознавстві, бо ніяк не вкладалася у рамки нормативної (радянської) системи поглядів, згідно з якими мистецтво відтворює дійсність у художніх об |
412 |
разах, його творчість суперечила їм^ «Треба сказати різко: отже, ні! — писав Б.-І. Антонич у статті «Національне мистецтво».— Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійсність».
У чому ж таємниця і сила притягання поетового слова, що знайшло вже такий широкий відгомін у світі, зокрема в слов’янстві? Подамося—уявно — на батьківщину Б.-І.Ан- тонича — в Лемківщину. «Проти розуму вірю,— писав поет,— що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Риму, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її поезію». Народився Б.-І. Антонич 5 жовтня 1909 р., у с. Новиця, Горлицького повіту; тоді Лемківщина була ще конкретною реальністю — історичною, етнічною, культурною. Його батько — сільський священик Василь Кіт, змінив прізвище незадовго перед народженням єдиного сина. Любов до віршів прищепила хлопчикові вихователька, яка знала безліч пісень, казок, віршів. Гірська природа, звичаї селян, все те, що оточувало Богдана з дитинства, сприяло розвитку його чутливої художньої натури. Далі була гімназія — польська — в містечку Сяноку, де дві години на тиждень відводилося українській мові (для українців, певна річ), яку викладали В. Чайківський, а згодом Л. Гец. Ще в гімназії він перечитав усіх лауреатів Нобелівської премії у польському перекладі, багато творів української та польської класики, зібрав власну бібліотеку. Чи не найточніший і найдостовірніший портрет Б.-І. Ан- тонича-гімназиста знаходимо в одному з його віршів: Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти. Хлопець, похилений в захваті, німо нам книжкою Мая мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи. (*Зелена елегія») Саме до цього часу належать і перший вірш, і «дівчина перша» — теж, мабуть, із мрії… У 1928 р. Б.-І. Антонич стає студентом Львівського університету, він вивчає славістику під опікою професора Г. Гертнера, стає улюбленим його учнем. Поета мали послати на державний кошт у Болгарію для поглибленого вивчення слов’янських мов, але, як то часто буває у подібних випадках, поїхав хтось інший. До того ж треба сказати, що Львівський університет у той час був польським навчальним закладом. Боротьба за український вищий навчальний заклад на початку сто |
413 |
ліття захлинулася у крові. Польська окупаційна влада, анексувавши Галичину після гіркої поразки ЗУНР, розгромила український підпільний університет, який діяв кілька років на початку 20-х років. Отже, не дивно, що в час навчання Антонича в університеті не було відділу україністики, і все ж студенти слов’янської філології створили поза університетом гурток україністів, де читалися реферати, обговорювалися новинки художньої літератури, виносилися на обговорення власні проби пера.
За спогадами університетських друзів, Б.-І. Антонич — скромний, задуманий, малоговіркий, радше тип ученого, аніж поета. Всі, хто писав про нього, неодмінно згадували лемківську вимову Антонича. Треба сказати й про те, що він так опанував українську літературну мову, що перевершив багатьох і за віршами багато хто вважав його за наддніпрянця, а потім зі здивуванням питав: «Як, ви — лемко?!» Таку вправність принесла, звісно, наполеглива праця. Диплом магістра філософії, який поет одержав у травні 1934 р., не відчинив перед ним двері для подальших наукових студій, та й державної посади він не посів. Для нього почалася важка доля літератора й журналіста, що мусить заробляти на хліб пером. Він друкує в газетах і журналах вірші, статті про літературу і мистецтво, якийсь час редагує молодіжний журнал «Дажбог». Втім, Б.-І Антонич закінчив університет уже досить відомим літератором. У 1931 р. вийшла перша збірка його віршів «Привітання життя», згодом ще дві: «Три перстені» (1934) та «Книга Лева» (1936). Смерть постигла поета в пору злету його таланту. Це сталося 6 липня 1937 р. Уже по смерті Антонича вийшли збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» (обидві 1938). Всього сім-вісім років тривало активне життя поета, але за цей короткий відтинок часу він у творчості досяг того рівня, який інші здобувають десятиліттями. Першу збірку Б.-І. Антонича «Привітання життя» вважають «учнівською», хіба що з погляду критика. В ній знайшла відображення вітчизняна і європейська класика, авангардистські течії — від «Молодої музи» початку XX ст. до української радянської поезії 20-х рр. Так, поет — завжди учень, він засвоює досвід інших майстрів, щоб іти далі. Якщо «молодомузівці» надавали можливість читачеві відпочити од дисонансів реальної дійсності на «сонячних левадах забуття», то Б.-І. Антонич славив бронзові м’язи «змагу- нів бадьорих, бронзових богів». Це був не казенний опти |
414 |
мізм. Навіть у віршах спортивного циклу помітимо погляд поета-філософа, якому доступна драма подвигу. Спортсмен, приймаючи й підносячи до уст кубок перемоги над поверженим суперником, раптом відчуває: «у нім полин».
У творах поета звучить невдоволення похмурою дійсністю і прагнення втекти од неї. Люди — наче зерна в колоску, і чи не краще полетіти за вітром, аніж бути розмеленими сірими жорнами буднів? Але куди тікати? В тім- то й річ, що швидко усвідомлюєш: «можна від землі втекти лиш іноді — та тут на ній» («Орел і літак»). А може, за далекі моря? Морська тематика не випадково з’являється у віршах Б.-І. Антонича. Так, поет співає гімн життю, молодості, красі, та водночас прагне притлумити в собі відчуття туги за нездійсненним, недосяжним, тому той гімн проспіваний не раз «мовчанням уст». Ширше визнання принесла йому збірка «Три перстені» (1934), сповнена ароматом гір і долин, серед яких він зростав. Уроки великих учителів Т. Шевченка, Уїтмена, Р. Тагора переплелися в його поезії з уроками фольклору, в якому збереглося так багато дохристиянських міфологічних уявлень, де діє оживлена природа, і людина — невіддільна од неї, її частка. Світ фольклорних уявлень і символів стає джерелом натхнення поета. «Поганська Лада з прадавніх лісів, з кичер і недей варить у глиняному дзбані черлене зілля поезії,— писав він у журналі «Даж- бог».— У хвалу Ладі підпалюємо ялівець строф. Звеличуємо оленя, гірський потік і вітальний праінстинкт природи» Що ж становить домінанту «Трьох перстенів»? Силкуючись згрупувати вірші за темами, не прийдемо до якогось задовільного результату. Нескінченний і водночас замкнутий у собі перстень — такий нескінченний і замкнутий світ поета; образи, реалії, деталі повторюються, але щоразу в новій комбінації, в новому метафоричному поєднанні, створюючи картину язичницької повноти світу, буяння живлющих соків землі. Поет «вписує» свого ліричного героя в кільце безконечних метаморфоз природи: він малює життя природи, шал весни, тут у всьому домінує сонце: сонце ходить у крисані, дівчата заплітають у волосся гребінь сонця, сонце запрягають до селянського воза, та й сам поет так зблизився з ним, що ходить «з сонцем на плечах», або «у кишені». Саме так і були сприйняті «Три перстені» читачем і критикою в середині тридцятих років, коли вона |
1 Дажбог. 1934. № 7. С. 70. |
415 |
з’явилася друком. І сьогодні вона трактується критикою як найвище досягнення поета, закоханого в житті поганина.
Мотив «поганства» розкривався в Б.-І. Антонича не стільки в плані язичницької тілесності та еротики, як у прагненні віднайти джерела символів, що трансформувалися в народнопісенній образності, і надати цій символіці нового філософського змісту. Так, у метафорах «корови моляться до сонця», «струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом» («Село») відчуваються натяки на дохристиянський обряд, коли «моління корови» означало, на думку О. Потебні, молитву-жертву, обряд, що перейшов до християнства й зберігся у ритуалі різдвяної вечері, а через дерево й птаха людина спілкувалася з сонцем, переносячи на небо земні форми життя й встановлюючи між землею і небом «ідеальний зв’язок світобудови» *. Саме звідси, на наш погляд, треба виходити, розшифровуючи семантику його образу трьох перстенів. Сам автор дає ключ для такої дешифровки, визначаючи тріаду, об’єднану образом перстеня: пісню («Елегія про перстень пісні»), молодість («Елегія про перстень молодості») та ніч («Елегія про перстень ночі»). Всі ці три поняття перебувають у взаємозв’язку й взаємодіють між собою. У «Трьох перстенях» світ поета існує у двох основних вимірах, кожний з яких має певну самостійність і водночас вони взаємопов’язані: розмаїтість і краса світу, відкриті зовнішньому сприйняттю, проектуються на сприймання глибинне, внутрішні істини, що відкрилися внутрішньому зорові, висловлюються мовою природи. Взаємодія «зовнішньої дійсності» і «другої дійсності» у «Трьох перстенях» близька до пантеїзму в сковородинівському розумінні, за яким духовне начало «розчинене» в природі як джерело її саморуху і саморозвитку. Антоничівський образ перстеня як безконечного й замкненого кола споріднений із образом змії («Потоп змиїн» Г. Сковороди), кільця якої символізують замкненість і безконечність. Дальший творчий розвиток Б.-І. Антонича відбувався двома напрямами, що позначилося на його наступних поетичних збірках «Книга Лева» і «Зелена євангелія». Обидві книжки поділені на «глави» та «ліричні інтермеццо», які продовжують лінію «Трьох перстенів» з їхньою одухотвореною природою, «глави» започатковують лінію приг- чево-міфологічного начала. Двоїння в «очах, що хочуть |
1 Потебня А. Объяснение малорусских и сродных песен. II. Колядки и щедровки. Варшава, 1887. С. 159. |
416 |
все пізнати», відбилося на самій структурі книжок, поет композиційно уклав цикли, як два табори — один проти одного. До того ж між «главами» й «інтермеццо» існує протистояння, поступово розрив скорочується й здійснюється взаємодія між ними.
Міфологічне начало цих книжок виявляється в тому, що реальне зливається з ірреальним. Перехід від «видимого», зовнішнього в сферу духовного здійснюється то на основі біблійної міфології, то за логікою фольклорної символіки, то шляхом одухотворення природи і небесних сфер. Відсутність межі природного й надприродного є однією з ознак міфа, який дає можливість сприймати реальність поза часом і простором, віднаходячи в цій ідеалізованій дійсності істини, шо мають абсолютний характер. Від замкненого світу трьох перстенів уява поета пролягає у нову реальність. У творчості Б.-І. Антонича, в його концепції світу відбувалися певні зміни, шо позначилися вже на тематичному пласті поезій: від лемківського язичництва автор просувається далі — в прапервісність природи. Філософський сенс глав «Книги Лева» виявляється в тому, щоб, з одного боку, утвердити єдність усього живого й проголосити потворні морські істоти «братами з дна вод», а з іншого знайти для втілення «праречі» відповідне «праслово», щоб сутість речей «схопити в клітку слова» («Шість строф містики»). Зміст поетичної концепції Б.-І. Антонича періоду «Книги Лева» й «Зеленої євангелії» виявляється у прагненні охопити весь цикл космічної світобудови від початку «пра- первісного мороку природи» до загибелі через «присутність» у всіх цих грандіозних процесах авторського «я», його трансформованої біологічної й духовної сутності. Тут маємо замкнене коло: первісний хаос темних вод і «дочасного світла» переходить в апокаліпсис — хаос міста, що несе з собою кінець світу, міста, яке, за словами самого поета, «майже царина природи (…) майже біологізова- не» Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто, примарні папороті, грифи і затоплені комени й дзвони. — О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп? — таку картину змальовує поет в «Сурмах останнього дня». Спостерігаючи логіку переходу від трьох перстенів до четвертого, яка охоплює сферу філософського поступу ав- |
1 Назустріч. 1935. 1 серп. |
14 Ю1 |
417 |
тора й виявляється в завоюванні нових обширів обсервації, водночас зупиняємося перед новим питанням: чи відбувається у рамках цього нового замкненого кола, цього «четвертого перстеня» своя світоглядна еволюція? Питання це важливе й заслуговує на увагу, оскільки різні дослідники дають на нього різну, часто протилежну відповідь. Так, канадський літературознавець Д. Козій у статті «Трояке джерело творчого натхнення Б.-І. Антонича» протестує проти, за його словами, спроб «втиснути Антонича в рамки філософського матеріалізму» ‘, а Яр Славутич свою позицію виражає уже самою назвою статті «Від ідолопоклонства до християнства» («Шлях», Філадельфія, 1949. 25 груд.). Більша частина авторів — і українських, і зарубіжних (Д. Павличко, М. Неврлі, Ф. Неуважний, А. Фла- кер) — вбачають рух поета в протилежному напрямі. Чи дає поезія Б.-І. Антонича підстави для простеження такої еволюції? Якщо в ранній збірці віршів «Велика гармонія» (вона не була видана окремою книжкою) ліричний герой поета шукав Бога, але «розминулись поруч себе дві дороги», а в «Книзі Лева» постійно присутній погляд того, хто «створює й винищує світи», «гасить ночі й світить свічі днів» («Балада про пророка йону»), сплітає «вінки божих блискавиць» («Знак Лева»), то «Зелену євангелію» проймає ідея одухотвореної матеріальності. Початок цієї корінної зміни — «Пісня про незнищенність матерії» у другій главі «Книги Лева». Головне в цій метаморфозі не так авторська декларація, як поетична концепція, яку можна б назвати культом чи домінантою біологізму, доводить: «закони біосу однакові для всіх», їм підвладний і мікро- і макрокосмос — рослини, звірі, зорі, люди.
Біологізм Б.-І. Антонича — плідний як поетична концепція, що утверджує єдність світу, космосу, підпорядкованого законам природного саморозвитку, і включає людину в «мудре коло життя» як органічну частку природи, де Лисиці, леви, ластівки і люди, Зеленої зорі черва і листя матерії законам піддані незмінним, як небо понад нами сине і сріблисте! («До істот з зеленої зорі») Мотиви антоничівського біосу особливо виразно виявилися в «ліричних інтермеццо» його «Книги Лева» та «Зеленої євангелії», які продовжують лінію «Трьох перстенів». Тут теж персоніфікована стихія лемківських пейзажів, але |
1 Слово. Едмонтон, 1970. С. 169. |
418 |
якщо раніше можна було відчути дистанцію між ліричним героєм і зображенням, сказати б, незлитість у системі суб’єктно-об’єктних відношень, то тепер ланки зв’язку зникають, і «я» поета цілком розчиняється, «зростається» із світом рослин, тварин, зірок. Тепер уже не знайдеш у нього, що ранок скочить, як лоша, а день вливається в долину, як у миску молоко, тепер —
Нас двоє — два кошлаті й сплетені кущі, і усміх наш — метелик ніжний і крилатий. Проколені думки, мов бджоли на дощі, тріпочуться, на гостре терня міцно вп’яті. («Сад») Тотожність з природою в творчості Антонича американський дослідник, українець за походженням, Б. Рубчак характеризує як сходження «з холодних олімпійських висот назад до життя, від «ортодоксально-релігійної поезії» до «низу», «землі», а югославський літературознавець А. Флакер — як сходження вниз, у світ природи (цей мотив він знаходить і в хорватській поезії 20—30-х років). Злитість ліричного «я» поета з природою, контакт із всесвітом стають домінантними рисами «пізнього» Б.-І. Антонича, про що свідчать, зокрема, його начерки до віршів: строфи або ж окремі рядки, мовби спалахи думки: «І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий», «І риби з моря моляться до риб із зодіаків», «У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк…», «Сестра Антонича — лисиця» тощо. І нарешті, ще один аспект біологізму, «зеленої євангелії». Сьогодні, коли в соціології, філософії, соціальній психології все настійнішою стає ідея взаємодії природи і суспільства, тієї енергії людського розуму і етики, які мають стати оборонним щитом природного середовища, поезія Б.-І. Антонича, що проголосила єдність людини з природою, з біосом, закони якого «однакові для всіх», вписала людину у вічний колобіг (перстень) усього живого, утверджувала «розумне» в природі, «природне» в людині як гарант їх обопільного виживання. Здавалося, подібні мотиви мали б відсторонювати уяву поета від української поетичної традиції, розчинити її в якихось позанаціональних формах, образах, асоціаціях. Однак він зумів наповнити ідею животворчих соків природи символікою українського фольклору і класики. Характерний зразок — «Яворова повість»: Мав дяк в селі найкращу доню, дівчину явір покохав. |
14* |
419 |
Почула пліл у свому лоні по ночі, п’яній віл гріха.
Дізнавшись, дяк умер з неслави, мов ніч, похмурний був і гнівний. Кущем, як мати, кучерявим росте син явора й дяківни. Д. Павличко, аналізуючи цей вірш, який у заголовку має сюжетне визначення повісті, а в підзаголовку «малої балади», справедливо підкреслює, шо суть його не в описі гріха, а в пізнанні «суті гріха як живородної душі вічності» тобто торжества тих самих сил біосу, закони якого «однакові для всіх». Але який поетичний чар здобула ця ідея, оперта на фольклорний образ! Так само, у плані загальної поетичної концепції (людина і одухотворена природа) розкривається місце поета в літературній традиції свого народу: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, шо іх оспівував Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейкаї Де вечори з євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко, як за Шевченка, знову поягь пісню хмелем. («Вишні») Образ поета — хруща на шевченківській вишні, який сьогодні став візитною карткою Б.-І. Антонича, його геральдичним знаком і неодноразово повторений у присвячених йому статтях та віршах, свого часу не був сприйнятий читачами й критиками, й самому авторові довелося його розтлумачувати. Це пояснення має для нас сьогодні ширше значення, оскільки вводить читача в саму суть поетичної концепції поета, гак би мовити, з перших рук. «Антонич така сама частина природи,— читаємо у відповіді поета на докори критики,— як трава, вільхи, зозулі, лисиці тощо, частина, органічно зв’язана з загальним біологічним ростом… Образ з славним уже хрущем до деякої міри має джерело в подібному відношенні до природи. Але його зміст таки інший Вірш «Вишні», що в ньому виступає цей образ, висловлює зв’язок з традицією нашої національної поезії, а зокрема з шевченківською традицією. У цій традиції поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, наче б сягав корінням ще шевченківських часів» («Назустріч». 1935. 1 серп.). |
1 Павличко Д. Над глибинами. К-, 1983. С. 132. |
420 |
Зазначимо, що образ Шевченка виступає у поезії
Б.-І. Аитонича не тільки через «зрошення» ліричного героя автора зі світом природи, її метаморфоз. Поет бачить у Шевченкові втілення народного гніву і надії, він для поета — «вогонь, людина, буря», печать слів його «пропекла до дна нам душі» («Країна благовіщення», «Шевченко»). Світ поезії Б.-І. Антонича різнобарвний і повнозвучний, особливо в його пейзажах. У них вражає не тільки багатство несподіваних живописних і музичних асоціацій (згадаймо хоча б присутність естетичного начала в природі та побутових реаліях збірки «Три перстені»), а й певний принцип організації сюжету, художнього сприйняття крізь призму музики. Музичний ключ вірша «Концерт» мовби відчиняє для нас двері в концертну залу природи. Твір побудований за принципом розгортання жанру симфонії, де в увертюрі «горлянки соловейків плещуть, мов гобої», далі «у зозуль прамові прадавній корінь «ку» у горде соло лине», затим вступають у гру все нові й нові «інструменти», ведуть нові теми, які, переплітаючись між собою, досягають під кінець справжнього апогею: Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок, коли в таріль землі тарелем сонця гримне. Можна з повного підставою стверджувати, що Б.-І. Ан- тонич розвивав сольні партії тополиних арф і флейтових мелодій свого попередника — П. Тичини, що проспівав так геніально «зелений гімн» природі. Остання збірка Автонича «Ротації» — книга про місто. Щодо тематики її можна вважати продовженням «Привітання життя», щодо розвитку філософських мотивів — «Книги Лева». Але якщо потвор океанських глибин первісної природи поет називав «братами з дна вод», то потворам рукотворного міста він пророкує загибель. «Біологізм» міста (визначення, як пам’ятаємо, самого автора) постає як своєрідна антитеза справжньої природи, як її заперечення, відрив од першої веде другу (місто) у безодню, до апокаліпсису («Кінець світу»; «Сурми останнього дня»; «Міста і музи»; «Балада про блакитну смерть»), У збірці найвиразніше прозвучали соціальні мотиви поезії Б.-1. Антонича. Осуд поета в сучасному місті викликав, передусім, дух гендлярства й продажності. Усю збірку пронизує образ грошей, він переростає в суцільну розгорнуту метафору. Всесилля купівлі-продажу веде до розтління душ, морального переродження особистості, до втрати людської подоби. «За двадцять сотиків купити можна |
421 |
щастя» («Міста й музи») — така солодка омана чатує на кожному кроці. Людська доля справді «в дзьобику кривім 1 папуги колишеться шматком дешевого паперу» («Міста ; й музи»). Тут слова коханців, «мов гроші, пристрастю протерті» («Вербель»), і все це «котиться в провалля під ло- ^ піт крил і мегафонів» («Кінець світу»). Збірка «Ротації» увібрала не тільки нові тематичні | пласти, а й засвідчила нові риси поетики. Сам автор на- І зивав її «якимось надреалістичним натуралізмом». Це визначення найближче стоїть до сюрреалізму. Як згадував приятель поета, художник В. Ласовський, на Антонича сильно вплинули полотна сюрреалістів Де Кіріко та М. Андрієнка: монументальна статичність та скульптур- 1 ність зображення. Він теж прагне створити картину, яка має передати відчуття відрази. Ліричний сюжет будується за іншим принципом, ніж у попередніх збірках, де пере- І важає поступовий розвиток теми на основі одного образу ; чи метафори Тут уже панує не гармонія, а дисгармонія, ] разючий контраст. Суперечності, що роздирають місто, пе- | редані через нагромадження, зіткнення віддалених асоціа- і цій: Як віко скришо, ніч прикрила муравлисько міста, в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну. На голови міщан злітають зорі, наче листя, У скорчах болю і багатства людський вир заснув. («Концерт з Меркурія») Поет умер, поставивши крапку на запереченні. Чи мало і бути це заперечення його останнім словом взагалі? Гадаю, | що ні. Мрія про високе, туга за ним явно звучать поміж рядків, породжуючи образи крилатих авт, телефонних тру- А бок, що співають голосами птахів, будинків, які сплять сном втомлених звірят… Остання книга Б.-І. Антонича закінчується запитання- || ми, зверненими до самого себе: Хто ж потребує слів твоїх? Чи той, що важить хліб і сіль, чи той, що відсотки рахує, чи той, що у безсонну ніч бунтарські зазиви друкує, чи той, кого гарячка палить і з голоду запеклий вже, чи той, що чорні тюрми валить, чи той, що тюрми береже? («Закінчуючи») Відповідають на них численні читачі: слово поета з тими, хто руйнує тюрми неволі, несправедливості, насильства над людиною і народами. |