ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Святослав Гординський (1906—1993)

Навдивовиж різноманітний талант С. Гординського формувався в духовній атмосфері, що панувала насампе­ред в родині майбутнього поета, художника, мистецтво­знавця, котрий народився ЗО грудня 1906 р. в Коломиї. Від свого батька Я- Гординського, відомого вченого та педа­гога, він успадкував інтелектуальну пристрасть та тонкий естетичний смак, невтоленну жагу пізнання.

Грунтовна освіта, здобута в престижній академічній гімназії (Львів), навчання малярству у мистецькій школі О. Новаківського (відділ Українського тайного універси­тету у Львові) виявились недостатніми для жадібного до знань і творчості юнака, його шлях прослався до Берлі­на. Там С. Гординський студіював у візантолога професо­ра В. Залозецького, а невдовзі — в Академії Жуліана та Модерній академії кубіста Фернана Леже в Парижі Зба гачений ідеями тогочасного авангардизму «неовізантолог», С. Гординський, повернувшись до Галичини 1931 р., засну­вав разом з художниками II. Ковжуном, Я. Музикою та М. Осінчуком Асоціацію Незалежних Українських Митців (АНУМ), на рахунку якої збірник «Екслібрис», близько тридцяти виставок, де експонувалися їхні роботи, а також полотна Пікассо, Модільяні, Деррена та ін. Це угрупован­ня видавало журнал «Мистецтво» (1932—1937), редагова ний С. Гординським, довкола якого гуртувалися митці мо­дерних напрямків. Поет і художник працював водночас співредактором разом з літературознавцем М Рудницьким часопису «Назустріч» (1934—1939). На сторінках назва­них періодичних видань з’являлися його статті та рецензії про вітчизняне та світове, традиційне та новітнє маляр­ство. С. Гординський — автор монографій «Микола Глушен- ко» (1934), «Тарас Шевченко — маляр» (1940), а також книжок про творчість П. Ковжуна (1944), О. Грищенка (1964), В. Цимбала (1971), Л. Моложанина (1984) — ав­тора пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні та ін Серед цих праць С. Гординського найпомітніша — про всесвітньо відомого українського авангардиста О Архипенка (1960), динамічна скульптура якого синтезувала традиції україн­ського мистецтва, починаючи від трипільських часів, та пошуки новоєвропейського модернізму. С. Гординський завжди намагався знайти спадкоємні, генетичні лінії су­часного мистецтва. Добре відоме його захоплення візан­тійським стилем, що зумовило появу окремих аналітико-


423

 

ілюстративних видань «Українські церкви в Польщі, їх Історія, архітектура» та «Українська ікона XII—XVIII ст.», а також позначилось на його роботах, зокрема монумен­тальних розписах Софійського собору в Римі, вплинуло на його живопис та графіку, що сприймається у контексті авангардизму.

Таке ж органічне переплетення стильових струменів спостерігається і в поезії С. Гординського, продемонстро­ване дебютною, ним же оформленою збіркою «Барви й лінії» (1933). Смілива асоціативність притлумлювала її стильову еклектику, де нагромаджувались романтизовані елементи футуризму, «неокласицизму» та неоромантизму. Змістове коло замикалося переважно на темі мистецтва, помітне місце у книжці посідали «Листи з Парижа», про­йняті пафосом творчого неспокою, атмосферою богемного життя та «парнасизму». Поет усвідомлював свою причет­ність до європейської культури, якою збагачувався сам і збагачував нею українську лірику, ставив перед собою ви­сокі художні критерії, сумірні з правдою життя. Про це, зокрема, йшлося у сонеті «Автопортрет»:

Одного лиш боюсь: впадати в трафарет.

Аж надто в нас кому затуплювали пера!

Я хочу, щоб кохав однаково поет І буревій доби, і квіти, і хмародера.

Та найважніше, щоб, зриваючись у лет,

Мав кришечку бодай фантазії Бодлера!

Водночас поет спирався на версифікаційний досвід Ве­ликої України, що розкрився у період духовного відро­дження 20-х рр., постійно експериментував з художнім словом, ритмомелодикою, урізноманітнював поетику тощо.

Те, що Товариство українських письменників та жур­налістів, яке дотримувалось високих естетичних принци­пів, відзначило С. Гординського за книжку «Барви й лінії», свідчить, що вона була помітним явищем у тогочасній лі­тературній Галичині.

Наступні його збірки («Буруни», 1936; «Слова на ка­менях», 1937; «Легенди гір», 1939, «Вітер над полями», 1938; «Сім літ», 1939) —то шлях напруженого внутріш­нього вдосконалення, кристалізації стилю, намагання по­єднати полюси романтики та «парнасизму», що постали в «Барвах й лініях». Ліричний герой С. Гординського — мрійник і мандрівник, він протистоїть убогому животінню обивателя, подеколи епатує його смаки в дусі А. Рембо, М. Семенка чи О. Близька («Цей вечір прослиза, бездар­ний і тяжкий — заледенілий труп з топельницької морги»), при цьому ніколи не втрачає своєї інтелігентності. Та «нео­


434

 

романтичні» пристрасті не були визначальними для С. Гор- динського, вони врівноважувались «мармуровим спокоєм», витонченим спокоєм французького «парнасизму». вплив ■-ікого він зазнав на собі. Не обминуло його лірилу і за хоплення творчістю київських «неокласиків». Однак спроба поєднати відмінні стильові тенденції була для нього не досить ефективною, призвела швидше до зовнішнього ефекту, на відміну, скажімо, од ІО. Клена, який все-таки досяг синтезу романтичної пристрасті та гармонії, об­стоюваної «неокласиками». С. Гординський домігся такої єдності вже в поемі «Сновидів» (1938), в якій змальовано історичну долю України.

Повоєнна збірка «Вогнем і смерчем» (1947) —безпе­речне досягнення поета, не лише митця, а й громадянина, перейнятого болями й надіями українського народу, на терені якого велося найстрашніше в історії людства про­тиборство між двома імперіями зла. Пекло війни загост­рило смак життя і смерті, призвело до переоцінки мораль­но-етичних, релігійних та інших гуманістичних цінностей, коли світ розколовся в апокаліптичній агонії (вірш «Апо­каліпсис»). Вірш «Христос» типовий у цьому аспекті:

Вже замало нашим устам білого тіла Твого:

Ах, скажи це вогнистим пером записати Маркові,

Що на барикадах своїх щоденних Голгот Самі випиваємо вино своєї жертовної крові.

Лірична інтонація С. Гординського при цьому стає енер­гійною, ритміка — пружною, пафос — вольовим.

С. Гординський збагатив українську літературу худож­німи перекладами. Помітним явищем стала його антологія «Поети Заходу» (1961), яка охопила не лише твори, по­чинаючи від Горація, що складають духовну скарбницю світового мистецтва, а й ті, які пов’язані з українською тематикою (Г. Аполлінер, В. Гюго) чи асоціюються з нею (Ш. Бодлер, Гельдерлін). С. Гординський видав та­кож у власних перекладах повну збірку поезій Ф. Війона (1973).

Неоціненне значення має участь С. Гординського у по­ширенні творів репресованих сталінським режимом пись­менників— М. Зерова, М. Куліша, Т. Осьмачки, О. Близь­ка, Є. Плужника та ін., що свідчить про безперервність розвитку української духовності всупереч об’єктивним об­ставинам, часто штучно розбудованим на його тернистому шляху. Багато зусиль доклав С. Гординський також у по­пуляризації поетичної спадщини Б.-І. Антонича, «Зібрані твори…» якого він видав у 1967 р. разом з літературознав­цем і поетом Б. Рубчаком.

 

У доробку митця — кілька варіантів перекладів «Сло­ва про Ігорів похід» (1936, 1947, 1950, є ще один, щойно завершений) та літературознавчі розвідки цієї історичної пам’ятки.

С. Гординський, живучи у Франції, залишався укра­їнцем і митцем, тісно пов’язаним з рідною землею, її куль­турою, літературою, мистецтвом.

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.