Ю. Дараган (1894—1926)—перший поет, в якого виразно окреслився комплекс ідей і почувань, характерний для «пражан»; прожив мало, всього тридцять два роки. У таборах інтернованих, куди він потрапив після поразки військ УНР, захворів на туберкульоз, який звів його в могилу у 1926 р. Поетеса О. Лятуринська, яка надзвичайно високо оцінювала поезію Ю. Дарагана, написала зворушливий спогад: одна з її приятельок мала збірочку його віршів «Сагайдак» (єдину, яку поет встиг видати за рік до смерті) з дарчим написом «Милій панночці з фіалками». Потім ця «панночка» в роковини смерті ходила на його могилу в Ольшанах, щоб на неї покласти букетик свіжих квітів. її наступниця — вже сама О. Лятуринська — одного разу не знайшла могили: рів зрівняли, бо минув десятирічний термін її найняття. «Навіть кущ, буйний і здичавілий, посаджений невідомо чиєю рукою, викорчували і насадили інші квіти… Не лишилось ані сліду» *. |
1 Лятуринська О. Зібр. твори. Торонто, 1983. С. 535—536. |
Ю. Дараган не розгортає перед читачем конкретних сюжетів з минулого (крім хіба поеми «Мазепа»), він оспівує стихію природи, пройняту духом язичницьких уявлень давніх русичів («Дажбог лякає білі коні…»). Гострота переживання посилюється літописною ремінісценцією:
Бисть тишина — в Шипюрні у шпиталі, Бисть тишина та тіні-козаки, Що від сухот мовчазними вмирали.. Бисть тишина безмежної тоски… — Хто це зробив? — пригадуєш, не знаєш. — Чи Гуня, чи Павлик, чи Гордієнко Кость? — Стояв олуплений трагічний «Каліш», Ридав і — нічегоже бисть! («З літопису днів біжучих») Так в усіх цих видобутих з глибин історичної чи доісторичної пам’яті асоціаціях домінує боротьба: явища природи набувають ознак лицарів у бойових обладунках, вони сповнені «радощами нової борні»; місяць «в латах легких і ясних, як жар», а вечір, мов переможений воїн, «одкинув свій червоний щит». Характерний вірш «У Празі». Поет стоїть на старому Кардовому мості, але снить «забутим краєм», і в уяві його картина, де — Мечі гриміли у танку, І шал борні червоно-білих Гукав і плакав, як дикун, і вже важко сказати, чи та борня «червоно-білих» почалася колись тут, біля старого мосту у Празі, а чи десь у херсонських степах, де червоно-білі кольори мали не історичне, а зовсім інше, конкретне забарвлення, і сприймалися як натяк на події, у яких він брав безпосередню участь. Щось подібне бачимо навіть і в поемі «Мазепа», фрагменти якої увійшли до збірки «Сагайдак», де нема відкритої проекції на власні настрої, а є прагнення передати своє розуміння постаті гетьмана на тлі його епохи, пока-‘ зати картини боїв, руйнування Петром І Батурина і незгасне бажання свободи. Але фінал твору: І тільки спрага, спрага волі Так стисне горло, здавить так, Що знов би, знов у дике поле! Знов коні стріли, бранці голі, Шаблі та повний сагайдак — уже від самого поета. Риси як людського, так і творчого обличчя Ю. Дарагана передав досить проникливо його приятель і колега по перу Є. Маланюк: |
427 |
Смаглявість від того вогню, Грузинські очі, сухість вилиць, Слова що цокались і бились, Продзьобуючи вихід дню. Раз — оргій клекіт, раз — стріла, Раз— вірна куля. І ніколи Не змусив хам корогкочолий Схилити гордого чола. Гірська душа зійшла в степи, Де вітер і козацькі чоти, І щось, либонь, від Дон-Кіхота, Бувало, в постаті тремтить. Щось старовинне, щось п’янке, Як пісня, як лицарство й слава, Щось разом ніжне і тужаве. Мов криця — тверде і крихке |