ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Ю. Дараган (1894—1926)

Ю. Дараган (1894—1926)—перший поет, в якого ви­разно окреслився комплекс ідей і почувань, характерний для «пражан»; прожив мало, всього тридцять два роки. У таборах інтернованих, куди він потрапив після поразки військ УНР, захворів на туберкульоз, який звів його в мо­гилу у 1926 р. Поетеса О. Лятуринська, яка надзвичайно високо оцінювала поезію Ю. Дарагана, написала зворуш­ливий спогад: одна з її приятельок мала збірочку його віршів «Сагайдак» (єдину, яку поет встиг видати за рік до смерті) з дарчим написом «Милій панночці з фіалками». Потім ця «панночка» в роковини смерті ходила на його могилу в Ольшанах, щоб на неї покласти букетик свіжих квітів. її наступниця — вже сама О. Лятуринська — од­ного разу не знайшла могили: рів зрівняли, бо минув де­сятирічний термін її найняття. «Навіть кущ, буйний і зди­чавілий, посаджений невідомо чиєю рукою, викорчували і насадили інші квіти… Не лишилось ані сліду» *.


1 Лятуринська О. Зібр. твори. Торонто, 1983. С. 535—536.

 

Ю. Дараган не розгортає перед читачем конкретних сюжетів з минулого (крім хіба поеми «Мазепа»), він оспі­вує стихію природи, пройняту духом язичницьких уявлень давніх русичів («Дажбог лякає білі коні…»). Гострота пе­реживання посилюється літописною ремінісценцією:

Бисть тишина — в Шипюрні у шпиталі,

Бисть тишина та тіні-козаки,

Що від сухот мовчазними вмирали..

Бисть тишина безмежної тоски…

—   Хто це зробив? — пригадуєш, не знаєш.

—   Чи Гуня, чи Павлик, чи Гордієнко Кость? —

Стояв олуплений трагічний «Каліш»,

Ридав і — нічегоже бисть!

(«З літопису днів біжучих»)

Так в усіх цих видобутих з глибин історичної чи до­історичної пам’яті асоціаціях домінує боротьба: явища природи набувають ознак лицарів у бойових обладунках, вони сповнені «радощами нової борні»; місяць «в латах легких і ясних, як жар», а вечір, мов переможений воїн, «одкинув свій червоний щит». Характерний вірш «У Празі». Поет стоїть на старому Кардовому мості, але снить «за­бутим краєм», і в уяві його картина, де —

Мечі гриміли у танку,

І шал борні червоно-білих Гукав і плакав, як дикун,

і вже важко сказати, чи та борня «червоно-білих» поча­лася колись тут, біля старого мосту у Празі, а чи десь у херсонських степах, де червоно-білі кольори мали не істо­ричне, а зовсім інше, конкретне забарвлення, і сприйма­лися як натяк на події, у яких він брав безпосередню участь.

Щось подібне бачимо навіть і в поемі «Мазепа», фраг­менти якої увійшли до збірки «Сагайдак», де нема відкри­тої проекції на власні настрої, а є прагнення передати своє розуміння постаті гетьмана на тлі його епохи, пока-‘ зати картини боїв, руйнування Петром І Батурина і не­згасне бажання свободи. Але фінал твору:

І тільки спрага, спрага волі Так стисне горло, здавить так,

Що знов би, знов у дике поле!

Знов коні стріли, бранці голі,

Шаблі та повний сагайдак —

уже від самого поета. Риси як людського, так і творчого обличчя Ю. Дарагана передав досить проникливо його при­ятель і колега по перу Є. Маланюк:


427

 

Смаглявість від того вогню,

Грузинські очі, сухість вилиць,

Слова що цокались і бились,

Продзьобуючи вихід дню.

Раз — оргій клекіт, раз — стріла,

Раз— вірна куля. І ніколи Не змусив хам корогкочолий Схилити гордого чола.

Гірська душа зійшла в степи,

Де вітер і козацькі чоти,

І щось, либонь, від Дон-Кіхота,

Бувало, в постаті тремтить.

Щось старовинне, щось п’янке,

Як пісня, як лицарство й слава,

Щось разом ніжне і тужаве.

Мов криця — тверде і крихке

 

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.