Мета:             розглянути життєвий і творчий шлях поета як

одного з «пражан», проаналізувати його поезії, визначити їх основні ідеї, мотиви, вчити поясню­вати їх; охарактеризувати образ України, пояснити зміст образів-символів; шліфувати вміння висловлю­вати власні міркування; розвивати навички аналізу художніх образів; виховувати патріотичні почуття, які проявляються на відстані, усвідомлення їхньої щирості й безпосередньості.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: портрет письменника, бібліографічний огляд праць про поета і його творчість, епіграф.

А я мушу незморено-проспю — Смолоскипом Тобі Одній,

Я — кривавих шляхів апостол В голубі невечірні дні.

Є. Маланюк

ПЕРЕБІГУРОКУ

1. I.  Актуалізація опорних знань, умінь, навичок

Бесіда з учнями

• Які історичні обставини зумовили появу «празької школи»?
• Назвіть представників «празької школи».
• Які естетичні засади захищали представники «празької школи»?
• Розкажіть про одного з поетів «празької школи».

1. II.   Мотивація навчальної діяльності учнів. Повідомлення теми й мети уроку

Польща, 1922 рік. Містечко Каліш з передмістям Щипьорно.

За колючими дротами таборів військовополонених майже десять

Проблемне питання. Хто він, Євген Маланюк? Що ж хви­лювало, що бентежило його душу?

1. III.   Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
   1. 1.   Повідомлення учнів

Життєвий шлях митця

Починалася поетова Еллада-Україна з дитинства, з маленького провінційного містечка Новоархангельська, загубленого в степу, якому Богом і людьми судилося протягом віків бути покордонням княжої Русі й половецького степу, Гетьманщини й Дикого поля, Запорожжя й Речі Посполитої. Містечко виникло як форпост у боротьбі проти панської Польщі. Споруджували його посланці козацьких полків і заселяли переважно козаки-зимівчани. Одним із них був предок письменника, який започаткував на берегах повноводної Синюхи нову павіть Маланюківського роду, витоки котрого, як згадував сам поет, велися десь із Покуття. Степовий край диктував поселенцям свій уклад життя. Дід Євгена Мала- нюка замолоду водив до Криму чумацькі валки, прожив без двох років століття й залишився в пам’яті Євгена «останнім чума­ком архангородським», чудовим оповідачем козацьких легенд, чумацьких бувальщин.

«У нашому старому, мурованому з степового каменю домі жилося «на дві хати» — дідову й батькову. У першій хаті пану­вав дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обря­дів та свідомого, що так скажу, «україноцентризму»,— згадував поет. Батько поета, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю в містечку. Не маючи за плечима ані університету, ані навіть гімназії, він, дякуючи природному розумові та самоосвіті,

Дружину Филимон Васильович узяв із збіднілої дворянської родини колишніх сербських осадчих. 2 лютого 1897 р. молоде подружжя святкувало народження сина Євгена. Гликерія Яківна принесла в сім’ю (в оту другу, батькову, половину хати) традиції вмираючих «дворянських гнізд» — музику, поезію, замилування романтичною й класичною літературою. Можливо, саме через це в місцевій початковій школі Євген вигідно вирізнявся серед одно­класників. Незважаючи на матеріальну скруту, батьки віддають свого первістка (Євген мав ще молодших братів: Сергія — 1898 р. та Онисима — 1900 р. народження) до повітового Єлисаветград- ського земського реального училища.

Як свідчить сам Є. Маланюк, віршувати він почав ще гімна­зистом у 13 років. Безперечним стимулом до того стали серйозні гуманітарні традиції реальної школи: позакласне читання, живо­пис і театр були предметом особливої уваги педагогів.

Мріючи про інженерну професію, Євген їде до столичного Петербурзького політехнічного інституту. Абітурієнт з провінції не поганьбив своєї школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкоді навчанню стала Перша світова війна. Доля при­водить хлопця до Київської військової школи, котру він закінчує 1 січня 1916 р. Далі запасний піхотний полк, а затим прапор­щик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по-військовому ску­пий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами й датами — криваві бої, поразки й перемоги, утрати бойових побратимів.

Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому

1918  р. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі дово­дилося здавати ворогові Київ, у якій був «кривавий листопад»

1919 року, коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях зали­шалося 5-10 бійців, а полки нараховували 50-60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли тридцятип’ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада

«…Пригадується найстрашніше. Безнадійно імлистий листопа­довий день над Збручем. День, коли армія — згідно з якимсь там параграфом «міжнародного» права — віддавала зброю,— згаду­вав пізніше Євген Маланюк.— …Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичай­ного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І — що найстрашніше — вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий

1 лихий на все,— дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, про­щаючись з ним, як з нареченою».

Восени 1923 р. Є. Маланюк виїздить до Чехо-Словаччини для навчання на гідротехнічному відділі інженерного факуль­тету Української Господарської Академії в Подєбрадах. Чехо- Словаччина, завдяки політиці її президента Томаша Масарика, стала тоді справжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції. Для тисяч біженців з України та колиш­ніх вояків українських армій відкривалися національні школи, гімназії, інститути, академії. Видавалися численні українські журнали, започатковувалися видавництва. Лише в Подєбрадах в Академії виходило більше десяти часописів: «Наша громада», «Подєбради», «Село» та інші.

Навчання в Подєбрадах для Євгена Маланюка було не лише часом копіткої праці в читальних залах та навчальних аудито­риях, а й періодом бурхливого літературного життя: доповідей, дискусій, мистецьких змагань. Серед побратимів-літераторів — уже відомі сьогодні особистості: Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Наталія Лівицька-Холодна, Микола Чирський, Михайло Мухин, Олена Теліга, Улас Самчук.

У 1929 р. Євген Маланюк закінчує навчання і в пошуках роботи виїздить до Варшави. Тут він влаштовується на роботу в міському магістраті й працює на посаді інженера у відділі регу­лювальних споруд на Віслі. Робота. Сім’я. Література. Це — його світ. Кінець 20-х — початок 30-х рр. XX ст. позначений особливою активністю літературного процесу, котрий Н. Лівицька-Холодна характеризувала так: «Всюди, де тільки з’являлися хоч кілька письменників, поставали літературні гуртки і виходили у світ хоч неперіодичні видання».

Війна й окупація Польщі примусила його шукати роботу. Певний час удалося працювати в українській гімназії у Варшаві, підробляти на випадкових роботах, а інколи доводилося переби­ватися й без хліба. В останні місяці війни Є. Маланюк був зму­шений покинути Польщу й повернутися до Чехії, а відтак знову збиратися в дорогу. Перебувати в Чехії було небезпечно.

1944  р. Євген Маланюк був змушений залишити домівку, сім’ю й податися в другу еміграцію. Точніше, з цього року для нього розпочався другий період блукань, уже в Німеччині. І знову майже чотири довгих таборових роки життя. У таборовій школі міста Регенсбурга Євген Филимонович влаштовується вчителем математики та української літератури. Навколо нього знову зби­рається коло літературно обдарованої молоді з нової хвилі україн­ської еміграції — Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава. Поет бере участь у створенні письменницької організації МУР, що протягом 1945-1949 рр. працювала в Німеччині й стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні. А загалом для Є. Маланюка то були тяжкі часи: життя перевалило за полу­день віку, а його необхідно було починати заново; з чого почи­нати, на що сподіватися — поет часто не знав.

Під кінець сорокових люди все частіше від’їздили з таборів: хто — до Латинської Америки, хто в Австралію, проте, більшість прагнула потрапити до СІЛА. В одному із транспортів 1949 р. від­пливав у свою третю еміграцію і Євген Маланюк.

Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом — на інженерну посаду в Нью-Йорку; у креслярському бюро він пра­цював до виходу на пенсію в 1962 р.

Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 р. в Нью-Йорку. Похо­ваний на кладовищі в Бавнд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто нази­вають українським пантеоном.

Огляд творчості Євгена Маланюка

Сам себе Є. Маланюк назвав імператором залізних строф! Ця фраза міцно вкоренилася в літературі стосовно життя й творчості

Поезію Євгена Маланюка можна назвати автобіографічною, адже в ній митець передавав своє світовідчуття, розуміння подій, свідком яких він був. Воїн УПА після поразки визвольних зма­гань повинен був разом зі своїми товаришами назавжди поки­нути Батьківщину, стати вигнанцем. Опинившись в еміграції, він, як і багато інших, гостро переживав свою відірваність від України, мріяв повернутися на рідну землю.

Життя склалося так, що його муза була покликана служити державотворчій ідеї, будити й формувати націю. Майбутній пись­менник вітав українське відродження 1917-1918 рр., про що пізніше написав у своїх поетичних творах. Поетичні рядки — це пошуки відповіді на ті питання, які дуже хвилювали молоду людину, це роздуми над історією й майбутнім рідної держави і її народу, вони, по суті, стали магістральним напрямом ранньої творчості Євгена Маланюка.

У Подєбрадах (1924) поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос», через рік виходить його друга збірка — «Гербарій». Осмислення трагічної долі Вітчизни та пошуки виходу із цього становища — наскрізні мотиви поезій цього періоду.

У наступних збірках («Земля й залізо», 1930; «Земна Ма­донна», 1924; «Перстень Полікрата», 1939) Є. Маланюк усе більше заглиблюється в історію України, шукаючи в ній державотворчі ідеали, але разом із тим шукаючи відповіді на питання сього­дення. Міцності, силі, мужності поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу». Він шмагає українців і Укра­їну задля однієї мети — хоч так розбудити віками витравлювань національну свідомість народу.

Творчість Є. Маланюка дійшла до читача в дев’ятьох збірках. Самі назви говорять нам багато: «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля і залізо», «Земна Мадонна», «Серпень» та інші. Дуже різ­номанітними видаються нам тексти поета, але серед них так чи інакше вирізняються кілька мотивів, кілька тем, що наскрізно проходять крізь усю творчу спадщину Є. Маланюка:

• центральний образ лірики — образ України, її доля, її іс­торія;
• болісне почуття розлуки з рідним краєм — головний мотив творчості поета-мислителя в еміграції;
• образ України присутній практично в усіх віршах Є. Мала­нюка, бо, осмислюючи минуле й сучасне, поет посилається на історію України, на долю української нації. Складними

• суть концепції історії України очима Є. Маланюка в тому, що митець постійно шукав відповіді на питання: чому Україна зазнала поразки? І пов’язував історію України із сконцент­рованою символікою в пласті історії. Для поета Україна — Еллада Степова, Київ — Степова Александрія;
• Є. Маланюку болить втрата державності, утрата тієї еллін­ської краси й сили, які були притаманні Україні княжої доби. Є. Маланюк був упевнений, що Україна зуміє вибороти собі незалежність, бо має це місце в історії.

1. Виразне читання поезії «Під чужим небом»
2. Бесіда з учнями

• До кого звертається поет у творі?
• 3 якими образами асоціюється поетова Україна?
• Про які деталі поетового «українського» життя ви дізналися?
  • Який прийом використовує автор у вірші? (Антитезу: про­тиставляється життя в Україні і в еміграції).
  • 3 якими образами автор пов’язує еміграцію?
  • Що ви можете сказати про композицію вірша?
    • Визначте мотив другої частини поезії. (Для поета еміграція — смерть).
    • Визначте тему та ідею поезії.
      • Чи можна вважати вірш автобіографічним? Обґрунтуйте від­повідь.
      • Дослідіть художні засоби поезії. (Епітети: «убогий митар», «вогненний слід», «сіре поле в чорних круках», тавтологія «Ая тут, на чужинних бруках, Чужий — несу чужий тягар», оксиморон «страшна краса» та ін.).

1. Узагальнення

Доля закинула ліричного героя (він же й автор) далеко на чужину. Усе добре — цивілізація, розваги, тільки героєві самот­ньо, тоскно без рідної Херсонщини, старенької батьківської хати, маленької річечки й привіту рідних та близьких. Усе це йому сниться, пригадується, ятрить серце, але повороту немає, і мати вже, напевне, перестала очікувати сина. Виявляється, що туга за батьківщиною — одне з найболючіших почуттів, і поет добре відчув це на собі.

Вірш складається з п’яти частин, кожна з них має свій рит­момелодійний малюнок відповідно до змісту й настрою героя (від теплих спогадів до відчаю, підкріпленого алкоголем).

1. Виразне читання вірша «Стилет чи стилос?..»
2. Бесіда з учнями

• На початку вірша звучить риторичне запитання: «Стилет чи

стилос?». Чому перед поетом постав такий вибір?

• Як образно поет передає своє вагання у виборі?
• Який прийом лежить в основі поезії? (Антитеза: «тут»…

і «там»)

• Що ближче поетові? Як про це сказано у вірші?
• Які образи-символи використовує Є. Маланюк?
• Які завдання ставить Маланюк перед митцем?
• У чому полягає державотворча місія поета?
• Визначте ідейний зміст твору.
• Проаналізуйте мову вірша.

1. Узагальнення

Є. Маланюку належить відома фраза, що стала афоризмом чи то пак навіть гаслом: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети». Митець, попри свою творчу «професію», брав на себе надзвичайно велику громадянську відповідальність. Є. Маланюк вважав, що поет, людина мистецтва — єдиний, хто може роз­будити душі співвітчизників, донести до суспільства певні ідеї, вірування, прагнення.

У Маланюка реальний світ постає крізь призму поетового «я», і читач захоплюється символічністю та образністю. Так, у поезії «Стилет чи стилос?..» ці предмети несуть на собі не просто пряме, матеріально виражене значення: стилет — короткий кинджал, стилос — паличка для письма. Стилет є символом одвічного близь­кого бою сам на сам, свідомого вибору жертовної боротьби за іде­али народу. Стилос — це уособлення мистецтва з його витонченою гармонією, музикою людських почуттів та магією добра й краси. Ліричний герой поезії, а з ним і сам автор, вагається, чому надати перевагу — боротьбі, дії, силі чи прекрасному, поезії. Вибір цей інколи буває трагічним. Найчастіше в житті людини, та й у при­роді відбувається протиборство, суперечка або переплетення цих сил (там «пестощі» — тут «жаха набряклий вітром обрій»). І все ж герой зачарований «веселим галасом бою», «безмежжям» та гото­вий поринути у вир бурхливого життя.

1. IV.  Узагальнення вивченого матеріалу

Продовжте речення

• Батько Є Маланюка був людиною…
• Мати, Гликерія Яківна, принесла в сім’ю…