ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

О. Лятуринська (1902—1970)

О. Лятуринська (1902—1970) народилася в 1902 р. на Волині, померла в 1970 р. у м. Міннеаполісі (США). Осо­биста доля поетеси склалася драматично. Дитинство її минуло серед щедрої волинської природи коло хутора Вишневця недалеко від м. Кременця. В її батьків (дале­кий предок батька був француз Лятур) було восьмеро дітей, Оксана серед них наймолодша. Видана силоміць батьком у сімнадцятирічному віці заміж, вона втекла від нелюбого чоловіка й з пригодами дісталася до Чехосло- ваччини. Завершивши середню освіту в Українській гімна­зії, вчилася в Карловому університеті. Українській мисте­цькій студії та Чеській вищій промисловій школі у Празі. Була талановитим скульптором, брала участь у художніх виставках, та в 1945 р. під час воєнних подій твори її про­пали, а саму авторку спіткало лихо — вона майже зовсім втратила слух. По війні переселилася до США, де жила самотньо до смерті. Поетична творчість О. Лятуринської міжвоєнного періоду обмежується двома її збірками: «Гус­ла» (1938) та «Княжа емаль» (1941), які, проте, постави­ли її ім’я серед найталановитіших представників «празької школи».

О. Лятуринська назвала свою першу збірку «Княжа емаль», і ця назва найкраще, найточніше передає харак­тер її світосприймання. Авторка добре обізнана з княжою епохою, де пущі й нетрі, де «зуб, ратище, копито, пазур» постійно чатують на людину, де «муж ішов на силу вра­жу», де і «гучні, меткі на гони, Перуна стріли, коні», але — «упали вежі, впали стіни, і зрівняно вали». Ця язичницько- ранньохристиянська атмосфера — не архаїка, а спосіб оживити історію. Спресованість зображення обумовлює лаконічність вислову, де немає ні розлогої метафори, ні


428

 

навіть емоційно забарвленого епітета, а сам вірш стисне­ний, мов пружина. Смисловий простір поезії О. Лятурин- ської створює те, що за кожною деталлю проступають ниті зв’язку особистості із світом пущ, з оживленою при­родою, з великим світом, що простягся перед очима і від­бився у душі, закарбувався в пам’яті. За спостереженням Ю. Шевельова, поезію О. Лятуринської пронизує тради­ційна обрядовість, завдяки якій здійснюється живий зв’язок особистості не тільки з людським гуртом, а із всесвітом; «обряд робить людину частиною світу, і так стає можли­вою перспектива —

Сім зірок, одне весельце, а між ними місяць. > 1

Історична реалія в її віршах стає ключем до розшиф­рування смислових кодів, ланкою зв’язку споріднених явищ, що об’єднують віддалені між собою епохи:

Підводилися руки вгору, сухі уста переривали:

«За тих. що згинули від мору…

За тих, які в боях упали».

(сПідводилися руки вгору…»)

День догоряв так світозарно!

Душа просила корабля.

Десь біля голосила Карна, тужила Жля.

(*Жилились стязі, пнулись вгору…»)

Це не історія, це щось більше: гіркі уроки минулого не раз повторювалися, додаючи роботи Карні і Жлі (сим­воли плачу й скорботи за полеглими на полях битв за свої, а частіше чужі інтереси, за померлими від стихійного, а частіше штучно створеного голодомору). Можливо, що викликав з історичної пам’яті цих Карну і Жлю організо­ваний великим вождем і страшний голодомор 1933 року, од трагічних наслідків якого здригалось не тільки серце, а й сама земля.

«Гусла» О. Лятуринської мовби продовжують пісні тих гуслярів, то співали і про «золочені щити», і про «черво­не поле бою», і про Карну та Жлю… А далі язичницькі символи зрощуються з християнськими («Василечки і чор­нобривці за Миколою святим», «Щитом Господнім засло­ни, мечем Архистратига!»), а також кольорами національ­ної історичної символіки («синьо-сині сподом, верхом, зо­лоті. все йдуть хресним ходом, мов корогви ті»).


1 Шевельов Ю. Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринсь- жою /І Лятуринська О. Зібр. твори. Торонто, 1083 С, 18.


429

 

Вражає у поезії О. Лятуринської органічне поєднання мужності й ніжності, за словами відомого літературознав­ця того часу П. Зайцева, що рецензував збірку «Гусла», в ній є «щось від якоїсь особливої «амазонської» ніжно­сті — ніжності жінки-войовниці, коли вона відкладає стрі­ли й лук і віддається пестощам мрій, ще не стративши напруження м’язів»

Такий образ, таке враження — єдність мужності й ніж­ності— склалися і в інших авторів, хто знав її творчість. Так, літературознавець Ю. Лавріненко есе про поетесу на­звав: «Князівна, що обходить шатра», а поет Є. Маланюк присвятив такі рядки:

Аж пуща зашумить волинська й на оксамит і златоглав в сап’янцях легких Лятуринська Виходить годувати пав.

Художня палітра поетеси збагачується, про це свідчать назви розділів, її поетичних збірок, а саме: «печерні ри­сунки», «княжа емаль», «волинська майоліка», а відтак, уже в пізніші часи,— «веселка»… Повне видання творів поетеси вийшло в Торонто в 1983 р.

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.