ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

ПРОЗА – 2

Інтрига конспіративності, напружений нерв революцій­ної боротьби по-різному виявляються у прозі М. Хвильо­вого, О. Досвітнього, Ю. Шпола. У М. Хвильового вони ні­би прориваються крізь психологічну насиченість і усклад­неність «емоційного поля» героя, дисгармонійність його світосприймання. У О. Досвітнього спостерігаємо сухувату екзальтованість героїв та пафос «технології» підпілля. У творах Ю. Шпола демонстрована легкість і радісний за­пал від романтики конспірації, збагачений інтимними при­годами та розкутим інтелектуальним ставленням до них; світоглядні ж шукання постають не як муки душі (що є у М. Хвильового), а як раціоналістичні розумування та конт- раверсії; при цьому Ю. Шпол уник нав’язливого романти­зуючого догматизму — завдяки об’ємній дозі самоіронії оповідача (що коригує його захопленість) та очудненій жвавості, навіть грайливості викладу, досить незвичної і незвичайної для попередньої української прози.

Саме це поєднання ліризму й раціональної конструкції, «розігрування» інтригою та емоційної ширості; фантазії, нерідко еротично забарвленої, та публіцистичного пафосу; гостроти й трохи нарочитої парадоксальної метафоричнос­ті; серйозності й пародійності (властиве різною мірою та­кож М. Йогансену, Гео Шкурупію, О. Слісаренку та ін.) —


452

 

змушує згадати і О’Генрі, і «ліву» експериментальну прозу експресіоністів та революційного європейського авангарду. 20-х років.

Цікавим явищем була проза М. Йогансена. Він прагнув культивувати на українському грунті конструктивно під­креслений гострий сюжет, новелістичну динамічність, але багатства матеріалу та глибини обробки і йому (й іншим експериментаторам) іноді не вистачало. Але є в його прозі й речі настільки оригінальні, що їм немає аналогій в усій українській белетристиці. Це повісті «Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки прекрасної Альцести в Слобідську Швейцарію» та «Неймовірні аван­тюри дона Хозе Перейра в Херсонському степу». Умовні екзотичні персонажі цих повістей виникли з романтичних уявлень автора, переміряних ущипливою самоіронією; сю­жет і конструкції — яскраво пародійні, з комічною демон­страцією стереотипних прийомів авантюрності; виклад, пройнятий тоном веселої містифікації. Власне, це рідкісні в українській прозі зразки комічно-пародійної прози, не- безвідносної до традицій Лоренса Стерна. Але є в цих по­вістях і сильний ліричний струмінь, пов’язаний насамперед з «демонстрацією» та переживанням картин природи. Над­то природа з її чарами, таїною, барвами, згуками; природа, що відкривається виспеціалізованому сприйняттю мандрів- ника-естета, і є справжній герой обох повістей. Сам М. Йо- гансен наголошував, що, на відміну од звичайної прози, в якій на тлі статичної природи відбувається рухливе життя персонажів, він прагнув створити прозу, в якій розгортаєть­ся рухливе життя природи… Отже, Йогансен поклав початок тій традиції, яка відгукнулася в нашій «химерній» прозі.

Інший «фланг» тодішньої української прози складали письменники, які не були принципово націлені на стильове новаторство, виходили з традицій класиків, але прагнули поглибити і збагатити їх досвід — Г. Косинка, М. Івченко, В. Підмогильпий, Б. Антоненко-Давидович, П. Панч, А. Го­ловко, І. Сенченко, 1. Дніпровський, А. Любченко,— хоча майже всі вони виразно відійшли од описового реалізму, схиляючись до орнаментальності, імпресіонізму та експре­сіонізму, ритмомелодійної індивідуалізації стилю тощо. А Ю. Яновський у «Майстрі корабля» (1928) подав зразок органічного поєднання потужної романтичної сугестії з модерною конструкцією.

Серед найглибших художніх свідчень про українське селянство в революцію та громадянську війну — проза Г. Косинки. Він говорив щиру правду про складні колізії повсталого села; сполучав народність світосприймання та


453

 

слова з вишуканою імпресіоністичністю малюнка; вбирав у себе «винниченківську» чутливість до широкого діапазо­ну мінливих соціальних явищ і «стефаниківську» здатність бачити в селянинові особистість у всій висоті людських по­чуттів і силі переживань та здатність виразити цю особис­тість її власним «конгеніальним» голосом.

Особлива позиція й місце в літературі 20-х років нале­жали В. Підмогильному. У добу експериментування, коли в прозі (її здатній до пошуків частині) перевага надава­лася фабулі та сюжету або ж суб’єктивній ліричній імпро­візації із структурно підкресленою індивідуалізацією син­таксису та ритмомелодики, він розробляв «традиційну» (учень М. Коцюбинського!) психологічну, трохи імпресіо­ністично забарвлену, прозу з урівноваженим поєднанням чуттєвої пластики та прозорого раціоналістичного роздуму. Цю позицію він полемічно підкреслив у передмові до збір­ки «Проблема хліба» (1927), написаній у формі листа до свого друга Є. Плужника, де висловив побоювання, «щоб уся наша література не почала бити в один фабульно-сю­жетний барабан».

Але за цією формальною відмінністю, зумовленою особ­ливостями літературного обдарування та культурною шко­лою В. Підмогильного, стояла й важливіша відмінність змі­стового порядку: в самому матеріалі та його інтерпретації. Якщо М. Хвильовий, О. Досвітній, Ю. Шпол, О. Слісаренко, Гео Шкурупій та інші «революційні романтики» й експери­ментатори, футуристи (а з іншого боку — «плужани») зверталися переважно до зображення активних сил рево­люції або прилучених до неї шарів, то В. Підмогильний більше цікавився її соціальною периферією, пасивом або навіть жертвами. Він відображав не стільки настрої тих, хто «робив революцію», не стільки романтичну ейфорію підпільників, конспіраторів, комісарів, чекістів та інших її «суб’єктів», різні метаморфози цього кола людей, скільки настрої та стан тих, хто був жертвою або об’єктом рево­люційної навали, революційного шквалу.

Особливо близькою була йому тема страждань україн­ського села (реквізиції, голод, пошесті), його вимирання — в лихоліття громадянської війни. Характерно, що й жахи голоду 1921 року він пов’язує з жорстокою утопічністю, ілюзорністю революційних догматів періоду «військового комунізму». І яким трагічним гротеском обертається ха­рактерна для бідняцьких героїв української прози початку 20-х років (зокрема, оповідань А. Головка) мрія про «елек­тричну комуну» — скажімо, в роздумах молодого Васюрен- ка поруч з вмираючою з голоду матір’ю (оповідання «Син»).


454

 

Тема голоду розкрита і в психологічних оповіданнях В. Підмогильного «Собака», «Проблема хліба», О. Сліса- ренка «Тварина», О. Досвітнього «Сірко», К- Поліщука «Інший світ», в драмі М. Куліша «97». (Отже, про голод 1921 р. наша літературу мала хоч мінімальну можливість говорити; через десять років про голодомор 1932—1933 рр. вона мусила не тільки мовчати, а й уславлювати щасливе життя колгоспників.)

Історична доля українського села, непередбачуваний теоріями вплив на хід революції його соціальної енергії, в якій складно й суперечливо поєдналися демократичні, ін­дивідуалістичні, анархічні традиції та імпульси — все це стало для Підмогильного тлом проникливої і об’єктивної інтерпретації махновщини та постаті Нестора Махна в по­вісті «Третя революція»; письменник дає відчути й внут­рішню драматичність постаті ватажка та всього махновсь­кого руху, й історичну зумовленість та певну правомірність того «запасу» ненависті села до міста (що уявлялось вті­ленням багатства й паразитизму), який не раз ставав дже­релом неоднозначних історичних потрясінь і трагічних ви­бухів — і соціальних, і національних.

По-іншому висвітлена тема села і міста в романі «Міс­то» (1928). Під гаслами «змички» в 20-ті роки відбувалися складні соціальні процеси, які мали розширити соціальну базу «диктатури пролетаріату» й підготувати наступне «сти­рання граней» між містом і селом. В Україні ці процеси мали і свою гостро виявлену специфіку, зумовлену як іс­торично, так і актуальними національно-культурними зав­даннями. Приплив сільської молоді в місто, спричинений революційним зрушенням на селі, політикою «культурної революції», прилученням селянських мас до освіти, «укра­їнізацією»,— приховував величезний соціальний та націо­нально-політичний зміст і був пов’язаний з тенденцією до державно-політичного самоутвердження радянської Укра­їни. І хоча ці процеси не були доведені до кінця, хоча від самого початку на них лежав фатальний карб непослідов­ності й половинчастості,— все таки вони залишили глибо­кий слід в політичній і культурній атмосфері українського життя, запліднили її енергією, яку навіть «палеозойський» терор 30-х років не відразу погасив.

Герой роману В. Підмогильного Степан Радченко спер­шу сприймається (і сам себе усвідомлює) носієм цієї енер­гії села, свіжої крові оновлення, представником революцій­ної сільської молоді (недавній повстанець, потім культпра­цівник), жадібної до науки, сповненої бажання опанувати міську культуру, нести її в народ. Але ця соціальна місія


455

 

у Степана Радченка психологічно локалізується на почутті особистого успіху, і, таким, чином, соціально-культурна енергія має тенденцію трансформуватися в енергію кар’є­ризму. В міру адаптації до міста початкове «стереоскопіч­не» сприйняття суб’єктивної ситуації — з самокритичністю, що доходить до самоіронії,— згодом поступається агре­сивній реакції, що розвивається з упередженості до міста. З іншого боку, моменти невдач і дискомфорту в чужому середовищі пробуджують у ньому глибини споконвічної ні­бито «селянської» ворожості й ненависті до урбанізовано- сті. Прихований комплекс неповноцінності у Степана по­єднується з почуттям вищості, усвідомленням своєї особ­ливої ролі в світі. Внаслідок взаємодії цих чинників та мотивацій на місце самопочуття соціально-культурного мі­сіонера приходить самопочуття «завойовника», здобичника. Щось у цьому є від героїв Бальзака й Мопассана (зокрема, сексуальна «психотехніка» Степана Радченка змушує при­гадати «Любого друга»), у яких В. Підмогильний з такою любов’ю навчався. Але немало — ї від соціально-культур­ного змісту життя 20-х років. Зрештою, тип «провінціала», який завойовує столицю,— один із вічних типів світової літератури, і В. Підмогильний дав змістовну й оригінальну його варіацію, в якій є і загальнолюдське, і те особливе, що було породжене українською реальністю 20-х років. Певна річ, це лише одна з граней величезної і багатогранної те­ми: село і місто післяреволюційної України. Але важливо, що В. Підмогильний увійшов у цю тему, сказати б, не з па­радного ходу, а з неофіційного, робочого, і побачив те, що не дуже помічалося й акцентувалося.

Для В. Підмогильного взагалі характерне те, що він не дуже піддавався ідеологічним навіюванням, вперто три­мався власної «установки» на спокійне, чесне й кваліфіко­ване письмо. Авторитет і вплив його були значними, він був одним із тих, хто сприяв піднесенню культурного тону­су української прози, а коли ще врахувати, що він був і досвідченим перекладачем не лише художніх творів, а й філософських трактатів, соціологічних та історичних до­сліджень (зокрема, переклав трактати Гельвеція та «Кон­вент» Жореса: тоді як уже багато десятиліть філософські та наукові праці такого рівня українською мовою не вида­ються),— то можна уявити, кого в його особі втратила ук­раїнська література.

Давно стало звичним протиставлення 20-х і 30-х років як двох періодів радянської історії, в першому з яких пе­реважала ліберальніша модель будівництва соціалізму, а в другому — утвердилася одверто тоталітаристська. Особ­


456

 

ливо привабливий такий контраст, коли йдеться про форми й процедури політичного та культурного життя, про духов­ну атмосферу взагалі. Воно має певні підстави, але їх не варто перебільшувати. Щоб таке протиставлення не супе­речило реальному перебігові історичних процесів, його тре­ба доповнити співвіднесенням 20-х і 30-х років, оскільки 30-ті — це не лише хронологічне, а й суспільно-політичне продовження 20-х, а не їх заперечення. Те, що діялося в 30-ті, підготовлене в 20-х. Різниця між ними в тому, що коли в 20-ті була взаємодія й боротьба багатьох тенденцій, часто несумісних, то в 30-ті перемогли, утвердилися і ре­ально проявилися лише певні з них, притлумивши інші і тим самим змінивши власну сутність. Спотворені форми колективізації та індустріалізації великою мірою постали з кризи НЕПу, а централізація влади в руках Сталіна й знищення політичної опозиції були зумовлені антидемокра­тичною структурою партії та психологією партійця-функ- ціонера, що склалася в роки конспірації та підпілля, ре­волюції та в 20-ті роки. Та ідея терору, як відомо, поро­дження не 30-х рр. Саме в 20-ті й раніше було освячено «червоний терор», співалися йому гімни різними мовами, і серед співців його були й найкращі українські поети. Не в 30-ті роки народилася й ідея сільгоспкомуни, ідея роз- куркулення, ідея войовничого атеїзму та багато інших ідей, що уявлялися як шлях до нового гуманізму, але в реаль­ності обернулися найбільшим знущанням з народу. В 30-ті відбулася селекція й трансформація ідей, які набирали си­ли в 20-ті, але тоді вони були ще тільки частиною політич­ного й культурного життя.

Та й розглядати 30-ті роки як щось цілісне й однознач­не не зовсім слушно. Цю добу можна умовно розчленува­ти на кілька періодів чи, точніше, означити кілька хвиль у цьому потоці. Перша хвиля— 1930—1932 рр. Маховик штучно загостреної «класової боротьби» вже розкручено на повну силу, але і в суспільно-політичному, і особливо в на­ціонально-культурному житті в Україні ще зберігається інерція деяких процесів та ідей 20-х. У грудні 1932 р. та в січні 1933 р. відбуваються пленуми ЦК ВК,П(б), на яких піддано гострій критиці «помилки» керівництва КП(б)У в справі колективізації та в національній політиці; для зміц­нення керівництва та проведення нової, «правильної» по­літики в Україну прибули П. Постишев, Хатаєвич та інші керівники вищого, середнього й нижчого рангу. Так почав­ся другий період — масового терору й спровокованого го­лоду, який тривав до 1935 р. включно. Рік 1936-й приніс певну стабілізацію. Потрібна була «передишка», хоча б для


457

 

всенародного обговорення найдемократичнішої в світі Ста­лінської конституції та проголошення здійсненості ідеалів соціалізму. 1937—1938 рр. «реалізували» Сталінську кон­ституцію. Але вже з кінця 1938 року масовий терор знову трохи пригасає, робляться спроби стабілізувати ситуацію. Це, певно, було пов’язане як з внутрішніми труднощами, викликаними кадровим спустошенням, так і з катастрофіч­ною зовнішньополітичною ситуацією, загрозою війни, до якої країна не була ще готова.

У 30-ті роки ціною величезних жертв і злигоднів насе­лення досягнуто ефектних успіхів в індустріалізації Для культури ж, духовності 30-ті, попри деякі успіхи українсь­кого мистецтва, сталн періодом втрати того потенціалу, що окреслився раніше. Досить порівняти зміст літературно- мистецьких часописів 30-х років, вимучених й висушених, з періодикою 20-х, розмаїтою, задерикуватою, винахідли­вою,— щоб побачити разючий занепад художньої і теоре­тичної думки, відчути страхітливі кадрові проломи. Уні­фікації зазнавала тематика й проблематика української літератури; збідніла її поетика: із засудженням усілякого «формалізму» згасли стильові пошуки (навіть у таких май­стрів, як П. Тичина, 10. Яновський, А. Головко); авангар­дизм було шельмовано, а зі складної амальгами натура­лізму й революційної романтики залишилися здебільшого зовнішня описовість і патетична фраза. На перший план виходить соціально замовлене однозначне оспівування ге­роїки колективізації та індустріалізації, культурної рево­люції, що включала в себе конструювання «нової людини» та «нової моралі». І ще: боротьба… з «націоналізмом», з «куркулями», із «троцькістами», із «шкідниками», із «шпи­гунами», з «релігійним дурманом» тощо. Літературу нама­гаються (і небезуспішно) перетворити у величезне пропа­гандистське відомство, державний трест по виробництву «охудожнених» ідеологічних стереотипів.

Певна річ, українська проза і в ці роки прагнула реа­гувати на всю багатоманітність життя, але найбільше її увагу орієнтовано на те, що називалося революційними соціалістичними перетвореннями в суспільстві. На жаль, художнє їх моделювання — попри щирий ентузіазм бага­тьох літераторів — дедалі більше підпорядковувалося полі- тизованим догматичним настановам, свобода й самостій­ність досліджень поступово зводилися нанівець.

Так звана «соціалістична індустріалізація», впроваджу­вана у варварських формах і форсованому темпі, зумови­ла докорінні й драматичні зміни соціальної структури та побуту народу, об’єктивного образу української землі, бо­


458

 

лісно виривала із звичного грунту мільйони людей і транс­формувала їхню психіку та мораль. Вона мала всі підстави претендувати на одну з центральних тем нашої літератури, тим важливішу, що на рівні історичного життя цей про­цес був пов’язаний з формуванням національного робітни­чого класу і виповнюванням раніше «редукованої» соціаль­ної структури української нації. А на рівні предмета художнього зображення йшлося про принципово новий жит­тєвий матеріал (тим паче, що робітництво в українській літературі майже не було представлене — за винятком тво­рів І. Франка, М. Чернявського, С. Черкасенка). Активна — політично заохочувана — розробка теми індустріалізації дала українській прозі так зв. «виробничий роман» («ви­робничу повість», «виробничу драму»). Треба сказати, що це був певний поступ у розширенні жанрово-тематичних обріїв національної літератури, у функціональному й сти­лістичному збагаченні літературної мови. Але в атмосфері 30-х тема перетворень, зумовлених індустріалізацією, була повністю підпорядкована суто пропагандистським завдан­ням, і ті можливості філософського й соціально-психоло­гічного осмислення феномена міста, індустріальної праці, робочої людини, які окреслювалися раніше, були втрачені. Не кажучи вже про адекватне відтворення соціального дра­матизму «перекроювання» народного життя. На жаль, цей потік майже не дав прозових творів, які зберігали б ідейно- естетичне значення для пізніших часів. Деякі з них можуть мати пізнавальне значення, але потребують специфічного читацького вміння відрізняти історично правдиве від , кон’­юнктурного або надуманого. У більшості творів домінують не світ людської душі, а виробничі процеси й адміністра­тивні конфлікти, які могли зацікавити частину тогочасних читачів, а на сьогодні вони становлять інтерес хіба що для істориків народного господарства (навіть для історика літератури — не завжди). Журнали наввипередки дру­кували сирі, недопрацьовані, уривчасті нарисові мате­ріали, гордо титуловані «романами». Скажімо, «Червоний шлях», ще недавно солідний і престижний журнал, а в 30-ті рр. вимушено-поблажливий до літературного штукар­ства, друкує 1935 р. (№ 12) «пробні розділи» (!) з роману

В.  Кузьмича «Гребля» (згодом виходив і під іншими на­звами) — про будівництво Дніпрогесу. Цей автор дуже ак­тивно розробляв «виробничу» та «науково-технічну» тема­тику, постав тут деякою мірою новатором, але власне художнього бачення життя не спромігся. Згаданий же твір — це нашвидкуруч змонтовані описи мітингів, вироб­ничих нарад, колажі соціалістичних зобов’язань та гасел.


459

 

Такими ж були роман Ю. Зорі «Авангард» та багато інших «шедеврів».

Парадоксально, що при цьому весь час наголошувалася необхідність зображення «живої людини» та її внутрішньо­го світу (цього вимагали і партія, і літературна критика), і навіть закликалося письменників давати «філософію» (І. Микитенко) життя. Але на практиці масова література зводилася до «філософського», догматичного ідеологізуван- ня, а саму людину сприймала суто функціонально (політич­но й господарськи), і цю функціональність нерідко тільки підкреслювали наївні замінники духовності й внутрішнього життя у вигляді любовних трикутників, миттєвих, слабкос- тей героя чи героїні (забігання в міщанство, закоханість у соціально чужого елемента тощо).

Виробнича література того часу напрацювала низку стереотипів, серед яких майже неодмінне викриття шкід­ництва буржуазних спеців, троцькістів та націоналістів, що не зупиняються ні перед якими злочинами, аби зірвати графік введення в дію об’єкта і виконання соцзобов’язань та п’ятирічки взагалі; небачені темпи й приголомшливі ре­корди передових робітників — неодмінно з власної ініціа­тиви й неодмінно всупереч шаленому опору буржуазних спеців та адміністрації, але при вирішальній підтримці міс­цевого партійного ватажка; участь у будівництві амери­канських або німецьких інженерів, одні з яких щиро пере­ймаються соціалістичним будівництвом, а інші приховані вороги, які, виходячи зі своєї буржуазної обмеженості, вва­жають, що не можна, скажімо, бетонувати греблю в грозу або напівроздягненим дівчатам працювати на лютому мо­розі й вітрі, або що неможливо ставити такі непосильні завдання й тримати такі шалені темпи. У фіналі, як прави­ло, ці представники буржуазного світу визнають свою по­разку й розчулено говорять про незбагненну для них силу цього дивовижного народу.

Була й низка інших стереотипів. Багато які з них знай­демо, наприклад, у романах В. Кузьмича «Крила» (1930), Г. Коцюби «Нові береги» (1932), С. Скляренка «Бурун» (1932), О. Донченка «Зоряна фортеця» (1933); у збірці творів Я- Баша «Сила» (1934), у «Повісті про Тракторобуд» (1932) Ф. Кандиби та ін. Певна річ, усі ці стереотипи не лише причетні до усієї атмосфери життя, це все-таки пев­ний показово-пропагандистський зріз спотворюваної реаль­ності.

Змістовніші й цікавіші на сьогодні ті з «виробничих ро­манів», де є спроба патетику соціалістичного- будівництва вписати у загальнішу гуманістичну, духовну проблематику.


460

 

Такі, наприклад, романи, як О. Копиленка «Народжується місто» (1932) та Ю. Шовкопляса «Інженери» (1934—1937). Роман О. Копиленка присвячений спорудженню гіганта соціалістичної індустрії Стальгорода. Автор трактував це будівництво як здійснення мрії про гармонійне поєднання науково організованої механізованої праці та здорового, естетично прекрасного побуту трудящих. Але вся ця утопія підпорядкована ряду ідеологічних та «наукових» догм, які сьогодні викликають мимовільну посмішку з приводу штуч­ної поетизації системи колективного співжиття і соці­ально-культурної поведінки, гімнів «житловим комбінатам» та комунальним службам. У романі борються дві концеп­ції в містобудуванні — «пролетарська» і «буржуазна». При­чому позитивні герої, певна річ, наполягають на класовому характері архітектури, а негативні, звісно, заперечують принцип класовості. «Ваше соціалістичне будівництво для мене не існує. Є просто будівництво, для всіх однакове. Я не бачу різниці між вашим будівництвом і буржуаз­ним»,— «цинічно» заявляє представник «буржуазної» інте­лігенції архітектор Всеволод. Він же відіграє в романі роль глумливого критика соціалізму.

Найцікавіша особливість чи не більшості творів 30-х ро­ків — вкладена в уста негативних персонажів «зловорожа» критика сьогодні прочитується зовсім інакше і найцінніша у творах як найправдивіше свідчення про ту добу, а багато які «ворожі» пророцтва, висміяні тут як плід класової зло­би й недоумства, на жаль, виправдалися з лишком. І ще одне: суто політизовані та ідеологізовані мотиви не витри­мали випробування часом. І, навпаки, більш прийнятними виявилися ті твори або ті мотиви творів, де є стихійні або навмисні відхилення від магістральних тем і актуальних настановлень у «периферійніші» сфери життя. А втім, по- літизація проникала всюди, як чад.

Тематика культурної революції охоплювала твори про народження та політичне загартування «нової» інтеліген­ції; про «нову» мораль, зокрема сексуальну (на матеріалі молодіжного середовища); антирелігійні мотиви та пафос заперечення минулого.

Розробка образу інтелігента і проблем інтелігенції теж засвідчувала жанрово-тематичне збагачення та інтелекту­альне зростання української прози. Але й найоригінальніші твори такої проблематики написані в 20-ті або на самому початку 30-х рр. А далі вже стала зовсім неможливою по­ява подібних речей, як роман М. Хвильового «Вальдшнепи» (1927, опублікована лише перша частина) з його насичені­стю пристрасними політичними роздумами та справжніми,


461

 

тивного терору», тоді як пильні комсомольці з загостреним «класовим чуттям», викриваючи їх, мріють про «могутній прожектор, що в одну мить викриває ворога… Бомба слі­пучого світла розривається над темрявою, освітлює її, ни­щить…»

Певна частина літераторів залюбки відгукується на за­клики каральних органів викривати «нову тактику» кла­сового ворога, який, мовляв, бувши битий, але недобитий, перейшов від прямого до витонченішого шкідництва, він пристосовується і вдає із себе лояльного. Показовим тут може бути оповідання Я. Качури «Нащадок Богуна», опуб­лікований «гарячого» 1934 р. в часописі «Життя й револю­ція» (№ 4). Оповідання починається із цитування вказівок нового шефа ГПУ В. Балицького: «Зацілілі рештки націо­налістичної контрреволюції спробують перешикуватися, підуть в глибоке підпілля, глибше законспіруються і звід­тіль намагатимуться провадити свою каїнову роботу, нама­гатимуться шкодити нашому соціалістичному будівництву». Герой оповідання, який й розробляє цю нову тактику для себе та своїх друзів, наляканий цими словами: виявляєть­ся, його бачать наскрізь, найпотаємніші його думки прочи­тані й навіть передбачені! І все-таки він не може відмови­тися од підривної діяльності, складає план дій — але «ти­хою сапою»: «Будь витонченим дворушником. Цурайся своїх помилок, засуджуй їх сьогодні, щоб назавтра знову їх помножити у іншій, замаскованішій, шкідливішій формі… Шкодь в дрібницях… Будь гадюкою в душі і тихим, смир­ним голубом на людях… Для нашої мети всі засоби годя­ться…»

Що це? Національний мазохізм? «Наводка» для ГПУ? Мабуть, відчайдушне запевнення у власній лояльності та ще белетризація нових ідеологічних настанов ГПУ, його програми нового витка в розкручуванні терору. Хоч як тоскно читати такі твори сьогодні, проте вони дають нам хоч деяке уявлення про атмосферу, в якій доводилося жити й працювати нашій інтелігенції в 30-ті роки. До речі, герой оповідання не випадково наділений прізвищем «Богун». Більшовизовані інтерпретатори історії оголошували І. Бо­гуна та інших героїв національно-визвольної боротьби ук­раїнського народу у XVII ст. (насамперед тих, хто не по­годжувався із Богданом Хмельницьким у справі союзу з Росією) виразниками інтересів нібито феодальної верхівки й від них проводили генеалогічну лінію українського «бур­жуазного» націоналізму. Цей мотив на короткий час дістав був поширення і в літературі. Тож і в оповіданні Я. Качу­ри науковий співробітник радянської установи Іван Богун


462

 

а не казенно-регламентованими ідеологічними суперечка­ми; ні таких, як роман М. Івченка «Робітні сили» (1929) з його непересічною і неоднозначною інтелектуальною та філософською змістовністю; ні таких, як роман О. Досвіт­нього «Кварцит» (1932), в якому обговорення проблем зв’язку інтелігенції з робітництвом давало можливість для спроби пояснити літературно-естетичні позиції ошельмова­них друзів з ВАПЛІТЕ; ні таких, як роман В. Підмогиль- ного «Місто» (1928) з його складним ставленням героя до тогочасної дійсності; не залишалося вже місця і для фор­мальних пошуків у дусі «лівої», експериментальної прози (М. Иогансен, О. Слісаренко, Гео Шкурупій, Ю. Шпол, Л. Скрипник, ранні твори Ю. Смолича).

Від початку 30-х порівняно вільне й щире обговорення в літературі проблематики, пов’язаної з участю інтеліген­ції в революції, дедалі більше витісняється белетризацією вульгарно-соціологічних стереотипів, як-от: протиставлен­ня молодих радянських кадрів буржуазній інтелігенції, по- трактованій вельми упереджено; суто інструменталістське висвітлення інтелігента як «спеца» без уявлення про ве­личезне явище культури як такої тощо. Прикладом для академіка мав бути пролетар, від якого треба було набира­тися світогляду й класової мудрості. Студенти з робітничо- селянської молоді — у таких творах — сміливо руйнували фальшиві авторитети буржуазних професорів і пере­ковували своїх учителів або викривали їх. Так профанува­лися загалом гуманістичні уявлення про інтелігенцію, про зв’язок науки з життям, про життєву мудрість народу тощо…

Серед творів того часу на цю тему трохи осібно стоїть роман О. Кундзіча «Моцарт і ботокуди» (1935); не позбав­лений вульгарносоціологічних настановлень та полігизова- них схем, він, одначе, сягав психологічної змістовності та глибини думки у трактуванні відносин робітництва й ін­телігенції, проблем освоєння духовної культури трудящими.

З початку 30-х дедалі настирливіше нав’язується літе­ратурі соціальне замовлення на викриття «художніми за­собами» підривної діяльності української буржуазно-націо- налістичної інтелігенції. У таких викриттях і філіппіках змагалося між собою немало письменників, зокрема й ві­домих. А молодий тоді літератор П. Колесник навіть змай­стрував по свіжих слідах процесу над СВУ галютинативно викривальний роман «Боротьба» («Життя й Революція», 1932, № 1—3) про СУМ («Спілку Української молоді»). Члени СУМу в романі намагаються мобілізувати україн­ську молодь у «лави бойового фашизму під прапором ак-


463

 

подумки розмовляє з портретом полковника Богуна й немов­би пояснює йому, що сьогодні потрібна інша тактика… Все це настільки політично фантасмагорійно, що закрадається думка: а може, тут викладено інший зміст, може, ав­тор і хотів залишити враження трагічного абсурду? Така підозра виникає, коли читаєш багато інших творів тих літ, особливо на теми колективізації, про що далі.

Дедалі гостріше викриття «націоналістичної» інтеліген­ції в літературі підкріплювалося уславленням діяльності ГПУ, а то й «особисто тов. В. Балицького». Це був такий же обов’язковий ритуал, як і влавляння Сталіна та По- стишева. Найбільше тут прислужилася поезія, але осторонь не лишилися й інші жанри. Проза запопадливо пропагува­ла міф про рятівну місію ГПУ, яке проводить невпинний і переможний двобій із підступним і невгамовним ворогом. Як справжній гімн «вартовому революції» звучав фінал п’єси І. Микитенка «Кадри». Дух шпигуноманії та викри- вальництва проймає багато творів того часу — досить на­звати романи В. Гжицького «Семен Вовгура» (1932),

С.  Скляренка «Бурун» (1932), О. Донченка «Зоряна фор­теця» (1933) та «Море відступає» (1934); повісті Л. Юх- вида «Вибух» (1932), Н. Рибака «Гармати жерлами на схід» (1934), І. Плахтіна «Вузол» (1936), роман Н. Рибака «Київ» (1936).

 

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.