До заохочуваних мотивів належали й антирелігійні, які слушніше було б назвати богохульськими, оскільки навіть під пером визнаних майстрів вони набували брутально-войовничого й часом глумливого характеру. Поезія і проза були переповнені дідами, які усвідомили шкідливість релігії і, матеріалістично прозрівши, «спалюють бога» (вірш О. Сороки «Дід Іван»); комсомолками, які виносять із хати ікони й на протести старих відповідають: «До комірчини сходите і перехреститесь» (оповідання М. Дукина «Харитина»), і навіть синами-комсомольцями, які відлучають своїх матерів од Бога у найрішучіший спосіб: бубух- каючи з рушниці по іконах у хаті (роман І. Кирилеика «Аванпости»). Пропонувалась ідея вживати Євангеліє на курево, влаштовувати в храмах робітничі їдальні, розважальні заклади тощо. Один із найінтелігентніших українських поетів, М. Терещенко, добрий знавець світової поезії, дав своєму антирелігійному віршеві характерну назву: «Божа харя»,— і з цієї назви можна судити про тон і рівень нашої «атеїстичної пропаганди» в літературі взагалі. Ознакою доброго тону було висловити публічно радість з приводу знищення ще одного культового пам’ятника і взагалі очищення архітектурного обличчя нашої землі від за |
464 |
лишків старовини, символів рабства, що ображають визволений дух народу.
Отже, войовничі антирелігійні мотиви сполучалися з таким же войовничим запереченням історичних та культурно-побутових традицій (згадаймо знамените тичининське: «традицій підрізація» — неологізм який!). З 20-х рр. перейшла в літературу 30-х рр. тема нової моралі, але вже немовби згасаючи й зводячись переважно до висміювання буржуазних забобонів (зокрема, в родинній сфері) та досить схоластичних вправ на теми комуністичної (або комсомольської) любові. Мабуть, найбільш соціально й культурно значущим аспектом тут були спроби осмислення нової ролі жінки в суспільстві — тут наша література висловлювала загалом гуманістичні ідеї, і не її провина, що жіноча рівноправність у СРСР набула спотворених форм. Говорячи про українську прозу 30-х, не можна оминути її найбільший гріх — вільний чи невільний гріх — перед своїм народом, навіть більший, ніж співучасть у створенні естетичної структури культу Сталіна. Це — художня стилістика висвітлення в ній колективізації та викликаних нею найбільших трагедій нашого народу — масового терору проти селянства, т. зв. «розкуркулення», і організованого голоду 1932—1933 рр., названого «проривом у виконанні планів хлібозаготівлі». Як відомо, голодомор став реальним явищем наприкінці 1932 р. після того, як у колгоспах реквізували усе зерно, а протягом 1933 р. досяг жахливих масштабів. Як же усвідомлювалось і інтерпретувалось це грізне явище на державно-політичному рівні? Що думало, про що говорило і до чого закликало в цей трагічний час керівництво? Про що писала преса й література? В офіційних документах, партійних постановах та виступах преси того часу центральним стає, відповідно до позиції ЦК ВКП(б), питання про невиконання планів хлібозаготівель. Говорити про голод було заборонено. Посилання на нестачу хліба та нереальність планів хлібоздачі оголошуються хитрощами класового ворога, його «новою тактикою» в боротьбі проти радянської влади: саботажем. Треба зламати цей спротив, зламати хребет класовому ворогу — це типове гасло тих днів. Основним, а по суті і єдиним виходом з «прориву» проголошувалися подальші репресії (як і взагалі каральні заходи стали змістом аграрної політики). «Тут про репресії «забули»,— грізно звинувачує заголовок статті в центральному органі КП(б)У газеті «Комуніст» від 10 січня 1933 р. ті «місцеві організа |
465 |
ції», де «не застосовують ніяких репресивних заходів до злісних нездатчиків хліба». Ця масована пропаганда каральних заходів (як і самі репресії) мала не тільки залякати селян, але й витіснити із свідомості суспільства уявлення про реальне становище. Ця перекручена свідомість повинна була сприймати не страждання народу, а «саботаж ворога» й «боротьбу» з ним. До цієї грандіозної містифікації не без успіху були залучені й зарубіжні політичні діячі, західна преса. І, звичайно, література.
Ось у такій суспільно-політичний атмосфері доводилося українській прозі розвивати тему колективізації — «історичного перелому» в долі села, в житті селянства. Розвивати, бо вона вже мала певну традицію, від самого початку 20-х років (ідея сільськогосподарської комуни, товариств спільної обробки землі тощо). Тоді багатьом здавалося, що здійснюється те, до чого прагнуло трудове селянство,— об’єднання праці в розумних кооперативних формах, на основі рівності й справедливості, на високому рівні механізації та культури аграрного виробництва. До цих ілюзій долучалася надія на подолання одвічного селянського індивідуалізму, приватновласницьких інстинктів, темних і трагічних сторін «влади землі», про які так вражаюче сказала класична література (згадаймо хоча б «Землю» О. Ко- билянської та «Fata morgana» М. Коцюбинського). Все це треба враховувати, щоб зрозуміти невипадковість, глибоку закоріненість і того широкого по перших кроках ентузіазму, з яким проза відгукнулася на ідею колективізації, і того антикуркульського пафосу, який охопив її ще в 20-ті. Та вже від самого початку над літературою тяжіла й політична міфотворчість сталінського зразка, а невдовзі вона зовсім спотворила в ній образ реальності. Трагічну підміну гуманістичної перспективи антигуманною безвихідною практикою, перетворення ідеалу в його протилежність вона змушена була прийняти як неминуче і навіть висловлювати своє захоплення. Але історичну реальність можна спостерігати і крізь систему її спотворень. Адже обличчя правди проглядає і в характері її заперечення. І «система спотворень» теж багато що говорить і про суб’єкта, і про об’єкт цих деградацій. Правду можна відновити навіть тоді, коли не сказано ані слова правди. А проза як жанр літературний не може обійтися без правди життя, без її уламків чи спроб хоч якось натякнути на неї, сховати подалі, втішаючи себе тим, що десь вона в якомусь закутку причаїлася — такою є доля літератури в суспільстві абсолютного політичного терору. Можливо, нам ще доведеться «розпізнавати» способи та |
466 |
кого «приховування» правди і в творах ряду авторів про колективізацію. Але навіть і в тих випадках, коли йдеться про письменників, які сліпо вірили в обов’язкові політичні доктрини,— пам’ятаймо, що реальні життєві враження могли виводити їх за межі тих доктрин, особливо якщо у справу «втручався» художній талант.
Звернімося до деяких найхарактерніших мотивів «ко- лективізаторської» прози 30-х років. Власне, це знов-таки стереотипи, що переходять із твору в твір. Та й саму прозу точніше було б назвати «антикуркульською», бо в центрі її уваги опинилися не так конструктивні мотиви самоорганізації сільського життя та культурно-психологічних передумов колективізму, як деструктивні мотиви «ліквідації куркульства як класу» (що відображало деструктивний характер тогочасної аграрної політики, її волюнтаристські пріоритети). Перший із цих стереотипів можна означити популярною тоді формулою: «Треба виявити куркуля». Саме виявити… Вдумаймося в цю формулу. Вона означає, що не було ніяких об’єктивних — соціально-економічних та юридичних — критеріїв для «ідентифікації» куркуля, межі цього поняття визначалися відповідно до політичної кон’юнктури та потреб влади. У зв’язку з ірраціональною сутністю тих катастрофічних процесів, які були названі «загостренням класової боротьби», «ліквідацією куркульства як класу», «революцією згори», необмежено маніпулювали відповідними поняттями або продукували нові собі на потребу. Власне, так виникло, наприклад, поняття «підкуркульник» — дивовижний виплід політичної кон’юнктури та метикованості вождів. Цей жорстокий політичний цинізм «блискуче» відобразила наша література. В оповіданні П. Капельгородського «Знищити як клас» голова сільради Петро Недокльований у вічі каже «культурному хазяїнові» (тавро «культурного хазяїна» було тоді найганебнішим, гіршим за тавро контрреволюціонера) Прокопові Кіндратовичу Рекалу: «Ти — той куркуль, що його без більшовицьких окулярів і не впізнаєш…» Це воістину геніальна формула класової боротьби, великий історичний винахід сталінізму. Крізь «більшовицькі окуляри» бачиться те, що треба. І Рекало, хоч і не мав найманої робочої сили, і проти колгоспу не виступав, усе одно потрапляє у коло тих, кого постановлено «розкур- кулити і виселити» як «наявних ворогів п’ятирічки й колективізації». Пафос оповідання спрямований проти «бухарін- ської» теорії «вростання куркуля в соціалізм», а що за цим — відомо. В цьому ж і пафос другого оповідання |
467 |
П. Капельгородського — «Середнячок», з тієї ж його збірки «Знищити як клас» (1931),— про те, як голова сільради більшовик Семен Товчигречка «занапастив (це автор іронізує.— /. Д.) культурного середнячка Романа Родивоно- вича Крячку».
Категорія «куркульства» в перипетіях «революції згори» ставала такою невловною, що і в партійних постановах, і в пресі, і в літературі раз по раз зустрічаємо гіркі скарги на те, що знов і знов доводиться «виявляти» куркулів у вже багатократ «вичищених» колгоспах. У романі І. Ки- риленка «Аванпости» (1933) зазначено: «Основне — треба виявити куркулів і підкуркульників у колгоспі. Ми вже двічі чистили цей колгосп, але ясно, що всіх, кого слід, не вичистили». Це доповідає секретар райпарткому Гавриш уповноваженому ЦК Обушному. А той обіцяє: «Я за них візьмуся»; «Ми їм покажемо таку моторизацію, що й небу стане жарко!» І свою погрозу, звичайно ж, виконує. Другий постійний мотив творів того часу про колективізацію — скарги на засилля куркульства у керівництві колгоспами. Певна річ, і ця догма — не «літературного» походження: її нав’язували політичне керівництво, пропаганда, преса з метою посилення терору проти «неслухняного» селянства. Але деякі письменники, як-от той же І. Кириленко в «Аванпостах» або Г. Епік у романі «Перша весна», надто вже старанно цю резу трансформують. А втім, за всієї своєї тенденційності, і «колективізатор- ська» література подавала якісь реалії життя. Вони були спотворені, фальшиво насвітлені, але сьогодні ми можемо з історичної перспективи прозріти їхню справжню сутність. Ось, скажімо, з більшості таких творів випливає, що й через п’ятнадцять років після революції більшовицька партія — авангард народу — виявляється чужою серед нього, парті- єць відчуває себе в постійній небезпеці й мусить щоразу покладатися на уповноважених, міліцію, ГПУ або власний наган, що завжди в кишені чи під подушкою. В романі Івана Ле «Історія радості» (1934) партійний функціонер приїздить в «куркульське село» Чепеліївку, тут звиклі до таких наїздів, прибулого зустрічають поглумками, в яких звучить «люта ненависть і іронія». А ось як це коментує автор: «Дивним і непотрібним був усякий представник радянської влади для чепеліївської гнилі того часу». В романі І. Кириленка «Аванпости» надісланий до села Петрівки головою управи колгоспу «Жовтень» товариш Сукач, єдиний «справжній більшовик» на селі, скрізь наражається на «упертий, прихований опір» і просить «допомоги з району» проти куркульні: «Нас жменька, а вони нахабніють з |
468 |
Г кожним днем». Недоброзичливий настрій села секретар рай- парткому товариш Гавриш пояснює тим, що «тут свого часу кожний п’ятий був або в Петлюри, або в бандах». Але конкретний матеріал і цього та інших творів дає можливість вичитати з них і інше пояснення — приходили, приїздили на село з одним: узяти якомога більше; поводилися, як завойовники або збирачі податків; покладалися не на конструктивну роботу чи слово переконання, а на «класові» ‘ лайки та погрози, на револьвер або судову повістку.
У низці творів «опоетизовано» нове у світовій історії явище — масове хлібовилучення за допомогою «буксирних бригад». їхньою ударною силою виступають, поряд з парт- уповноваженими, також комсомольці та піонери. У романі Івана Ле «Історія радості» особливо агресивні «войовничі настрої піонерів», а у героїв-комсомольців І. Кириленка («Аванпости») «з молодих очей просто бризкала люта ненависть і бажання негайної акції проти ворога». Характерно, що нікчемній мудрості старших цей молодий «бравий народ» протиставляє свою вищу «класову свідомість», яка увібрала ходовий набір газетних фраз. їхній світогляд вичерпує зворушлива філософема з Кириленкових «Аванпостів»: «Є наказ — виконуй». Мабуть, у цьому творі найяскравіше відтворено воєнізований характер колективізації. Це підкреслено вже самою назвою роману, а потім обгрунтовано всім його пафосом, навіть фразеологією: «на штурм нових фортець», «на аванпости фронту», «передові позиції», «Особлива Далекосхідна», «розгромити, роздушити», «фронт» і т. д., і т. п. На жаль, усе це не метафорика. Це була реальність і фразеології, і мислення, і методів. Література — в її уцілілій частині — механічно й слухняно відбила цю реальність. І все-таки за цим верхнім шаром газетно-директивної тенденційності у творах про колективізацію можна побачити і її об’єктивний стан, враховуючи, сказати б, коефіцієнт викривлення, переломлюючи його «назад», до норми… Враховуючи цей «коефіцієнт викривлення», зробивши «поправку» з історичної дистанції, багато що можна вичитати і в загальній картині колективізації, її принципових політичних та ідеологічних конструкціях — за всієї збідненості, спрощеності та схематичності цієї картини в літературі. Якесь зіткнення позицій та думок навіть у стані колективі- заторів «осідало» на сторінках книжок; були подані, хай і в окарикатуреній формі, висловлювання «ворогів». Певна річ, «ворогам» надавалося слово лише для того, щоб вони самовикривалися, публічно демонструючи своє огидне нутро й відтіняючи історичну правоту колективізаторів. Ця |
469 |
правота і правда були тільки в офіційних лозунгах і дирек- І тивах, а найменший сумнів у них майже завжди прирівню- І вався до зради. Позитивні герої неухильно керувалися чіт- 1 кими вказівками центру, і міра їхньої войовничості у здій- і сненні цих вказівок за будь-яку ціну і була одночасно мірою їхньої позитивності, людської цінності взагалі. Ті, хто і в чомусь відхилявся від генеральної лінії або не встигав ,і за її зигзагами, тим самим засвідчували свою негативність З і зрештою поставали як одверті або приховані класові во- 1 роги.
Та ось минуло півстоліття, і ми з гірким посміхом знаходимо в «злобних» пророцтвах ворожих елементів при- Я крі передбачення, які, на жаль, збулися, а в «плутаних» , міркуваннях малосвідомих елементів та різномасних опор- ]! туністів маємо крихти здорового глузду. І тоді відчуваєш ( навіть вдячність цій літературі, часом і псевдолітературі, Я за те, що вона хоча б у такий спотворений, мало не маячливий спосіб якось донесла деякі фрагменти реальної істо- Ч рії, реальної боротьби, якісь відлуння народної соціальної і мудрості, вкладеної в уста «ворогів», якісь свідчення чесної моральної позиції, затаврованої всілякими «ізмами». Особливо цікавий під цим кутом зору роман Г. Епіка «Перша весна» (1931). Хоч і в ньому героїзуються насильство над селянином та соціально-деструктивні інстинкти у формі «класової свідомості», але водночас є і чимала «ін- , формація для роздумів» сучасному читачеві. В ньому, мабуть, більше, ніж у будь-якому іншому творі того часу, ‘ політичних суперечок навколо проблем колективізації; посутніше репрезентовано позицію та почасти аргументацію «ухильників» та «опортуністів», противників сталінських у методів колективізації. Старий революціонер, голова окр- виконкому Сергій Голубенко застерігає: «…Тільки надто гарячі, надто молоді голови уявляють собі процес знищен- ; ня капіталістичних елементів на селі, наче якусь нову революцію». І далі: «Історія має свої закони, і хто хоче її перехитрувати чи обійти, той буде немилосердно покараний нею». Справедливість цих слів стане очевидною пізніше; сам же Голубенко, зацькований партійцями, наклав на се- ’ бе руки (чи не передбачення долі Скрипника, Хвильового та інших?). Є в романі ще один опортуніст, голова райви- і конкому Товстодум, який вважає, що «пояснювати все тіль- і ки куркульським наступом, куркульською агітацією — це виправдовувати усі наші помилки. Причини такого ставлення селянства до колгоспів лежать глибше». Характерно, що «правильні» (Діденко, Холод, Логвин) навіть не намагаються спростовувати аргументи опонентів — їм вистачає |
470 |
констатувати, що вони не відповідають «лінії». Варто ще наголосити, що Голубенко й Товстодум у своїх поглядах та аргументації мають багато спільного з секретарем райкому Опейкою — із знаменитої трилогії білоруса І. Мележа…
І ще одне мимовільне пророцтво в романі. Воно — у зловорожих словах селянина непевних статків і непевної орієнтації Гниди (в романі так званий «проміжний елемент») — їх так глузливо передає голова комнезаму Григорій Химочка, який ратує за «темпи» і за те, щоб «вдарити всією силою»: «Він такої вчора нам заспівав, що хоч із села тікай. Ви, каже, руйнуєте господарство. Ви, каже, ведете всіх до голоду…» Слово голод було в ті роки — 1932—1933, та й пізніше — заборонене. Преса писала про «прорив» у хлібозаготівлях та про ліквідацію цього «прориву». Але в художній літературі прохоплювалися згадки про голод. Хронологічно, мабуть, найперша з них — в оповіданні А. Любченка «Костри- га», опублікованому 11 січня 1933 р. в газеті «Комуніст». У ньому йдеться про селянина, який нібито сам себе і сім’ю морив голодом, закопавши хліб, аби не віддати його владі,— з класової ненависті до неї. Версія про те, що куркулі, «підкуркульники» та просто несвідомі селяни самі себе і свої сім’ї морять голодом задля компрометації радянської влади та політики колективізації використовувалася і в усній пропаганді. В шпальти газет її не пускали, щоб не дати офіційних доказів голодомору. Але в художній літературі вона зрідка зринала. У «сценарії мовного фільму на сім частин» «Пристрасть» (1934) Ю. Яновського і М. Бажана, де дія відбувається в трудовому концтаборі на Півночі, про одного із засланих туди «куркулів» розповідається, що «він закопав свій хліб», і «через це вмерли з голоду жінка його й четверо дітей». До речі, в сценарії, перейнятому пафосом більшовицького трудового перевиховання в концтаборі колишніх урків та повій, робиться наголос на тому, що єдиний елемент, який не піддається перевихованню, це, звичайно ж, куркулі, «землеїди невмивані»: «—За що сидимо? — Не покорилися,— шепотів дідок.— І не покоримося…» Ще раніше, саме 1933 р., Ю. Яновський і М. Бажан написали літературний сценарій фільму «Серця двох». У ньому військові маневри відбуваються на тлі щасливої української землі, «радгоспної Фламандії», серед «скирт колгоспного збіжжя», і колгоспниця, яка виносить червоноар- мійцям «повну макітру пирогів», примовляє: «От які в нас трудодні в колгоспі білі». Про багатий колгоспний трудодень пишуть у ті голодні |
471 |
роки й інші автори. В оповіданні М. Дукина «Восени», датованому саме 1933 р., бригадир мовить, що колгоспники «вже по сто пудів жита та пшениці у коморах на трудодні позасипали». А проте несвідомі колгоспники «жменьками ячмінь крадуть з току». Вкрала й Варка, дружина Сидора. Його реакція на жінчин вчинок бездоганно принципова: «Я піду й скажу!.. Нехай тебе скарають, як хочуть… Я без тебе тисячу разів проживу, а без артілі не проживу… Мені повірять… повинні повірити…» Ще «правдивіша» реакція сина-комсомольця, який, вартуючи колгоспний тік, вовчою картеччю перебив хребта одному підкуркульнику: «—Що ж… Виходить, і вас мені, мамо, встрелити треба?..»
Чи могли такі масові запаморочення в літературі протриматися довго? У творах, що з’являлися в другій половині 30-х, таких страхітливих викликів елементарному почуттю правдоподібності вже немає. Але обов’язкові стереотипи залишаються; класова боротьба на селі й далі спрощується та примітивізується, підмінюється набором шаблонних «надзвичайних» ситуацій. Знайдемо її і в романі П. Нечая «Поворот» (1935). У повісті В. Минка «Ярина Черкас» (1936)—все ті ж махінації куркуля: ухиляння від хлібоздачі, одруження куркульського синка із батрачкою з метою приховати експлуатацію чужої праці, створення куркульської лжеартілі. В романі О. Десняка «Удай-рі- ка» (1938) йде у нових формах розбазарювання колгоспної землі, насаджування хуторів, розвиток присадибних ділянок на шкоду колективному господарюванню. Майже у всіх творах другої половини 30-х років не те що захоплено, а навіть гарячково оспівується щастя колгоспної праці, колгоспного життя і казковий, над усяку людську міру, достаток (хіба що у своєму художньому письмі О. Кундзіч 1 у «Родичах» та К. Гордієнко у «Дітях землі» трохи стриманіші). І ще що вражає — масова танцювальна ейфорія, що охопила українське колгоспне селянство. Танцюють — святкуючи перемогу над класовим ворогом або просто виражаючи нестримну радість причетності до сталінської доби — в «Диктатурі» І. Микитенка, в «Гопаку» М. Дукина, у «Удай-ріці» О. Десняка, в колективному збірнику «Ой, чого ти, земле, молодіти стала?» (1938), у кіносценарії «Пристрасть» і п’єсі «Потомки» Ю. Яновського… Ю. Яновський, письменник величезного обдарування і доброї, світлої, романтичної душі, змушений був втискувати свій неповторний художній світ в убогу й людоненавис- ницьку офіційну модель життя. Як страждала, фальшив |
1 Літературні портрети О. Кундзіча, Ю. Яновського подано у другій книзі, ч. 1. |
472 |
лячи, і шукала виходу його натура, його художня думка,— можна відчути за його творами на колгоспну тематику, а найбільше, за п’єсою «Потомки» (1940). Важко сказати, чи свідомо Ю. Яновсь’кий розраховував на можливість різного акцентування ряду сцен, чи просто його талант «випирав» із обов’язкової схеми,— але постать Григорія Чорного, який повернувся до рідного села із заслання,— всупереч усім обов’язковим компрометаційним зусиллям автора (вустами інших персонажів), постає у вимірах трагічної людської долі, здатної багато що сказати про жорстоку добу та людську засліпленість; відносність і минущість тих критеріїв та принципів, які тоді намагалися утвердити як абсолютні та вічні. Можна припустити навіть, що знайдеться режисер, який зовсім по-інакшому, ніж раніше, поставить і «Потомків» 10. Яновського, і, скажімо, «Диктатуру» І. Микитенка. Подивиться на ті часи очима нашого часу.
Таке переакцентування можливе й після прочитання ряду творів прози. Навіть у найменш талановитих і найбільш догматичних, тенденційних з них дещо можна вичитати про реальний стан справ. Але все-таки це — лише крихти правди. Крихти зі столу, де бенкетувала неправда. Тим часом зовсім по-інакшому відбувався розвиток прози в літературі Західної України. Тут домінували найавторитетніші представники старшого покоління: В. Стефа- ник, М. Черемшина, О. Маковей, Т. Бордуляк, О. Кобилян- ська, Б. Лепкий, хоча не всі з них зберігали свою творчу активність. У нарисах та оповіданнях О. Маковея, В. Сте- фаника велике місце посідає тема страждань і руїни західноукраїнського села під час першої світової війни. У творчості В. Стефаника посилюються національно-патріотичні мотиви («Марія», «Сини», «Дід Гриць» та ін.), як і у творчості Ольги Кобилянської («Апостол черні»). Рівноцінного поповнення майстрам західноукраїнська проза в 20-ті роки не мала. Свої мотиви вносили в неї молоді письменники — учасники визвольної боротьби, які намагалися осмислити свій досвід у ній, рідше — її загальні уроки. Серед них були емігранти з Наддніпрянської України, як от Федір Дудко, автор повістей «Отаман Крук» (1924), «В заграві», «Чорторий», «Квіти і кров», «На згарищах», «Прірва» (1928—1931), збірки оповідань «Дівчата відчайдушних днів» (1937) та інших творів переважно на теми визвольної боротьби, яку він подає в романтичних барвах, контрастно зображуючи національний і більшовицький табори, часом примітивізуючи останній. |
473 |
Ще один емігрант з Наддніпрянщини, К. Поліщук (який пізніше повернувся в Україну і загинув на Соловках), опублікував 1922 р. роман у двох частинах «Отаман Зелений»
(з незакінченої «Трилогії Українського Визволення»), в якому широко змальовував повстанський рух та подавав зідеалізовану постать самого отамана: «Сумний і ніжний, як колискова пісня матері, укоханий всіма за щирість і справедливість, він добровільно переніс усі негоди життя й пройшов усі дороги терпіння, аби нарешті скласти на ріднім полі свою безталанну голову й залишити після себе одні лише болючі спогади…» К. Поліщукові належать також роман «Гуляйпільський батько» (1925), ряд прозових та поетичних збірок, драматичні твори. Тему визвольних змагань, громадянської війни активно розробляли поет і прозаїк О. Бабій, Г. Журба та інші письменники. Як і в радянській українській літературі, ця тема висвітлюється на гострих контрастах, тільки розподіл тонів—зовсім протилежний. Але були й цікаві спроби глибшої психологічної розробки проблеми вибору між двома ідеями — національної та соціальної в її більшовицькій інтерпретації (порівняймо таку ж проблему — але в інакшому насвітленні — в українській радянській прозі), проблеми пошуку ідеологічної відповіді на більшовицький виклик. Тут зберігають своє пізнавальне значення й емоційну впливовість такі речі, як повість «Дві сестри» (1936) О. Бабія та повість І. Зубенка «Фатум» (1934), де є спроба самокритичного погляду на ідеологію національного табору та причин його «ласування» перед більшовицькою ідеєю. Натомість у героїні Г. Журби («В переліті років», 1925) сумнівів немає: «Це ж ми, ми мусимо дати щось, щоб захопити маси. Міцний, здоровий націоналізм, як противагу соціалмосковській гнилі». У творчості О. Бабія велике місце посідає стрілецька тема, «Голгофа українських полків» («Перші стежі», 1931). На теми громадянської війни на Наддніпрянщині писав Ю. Горліс-Горський («Отаман Хмара», 1934; «Червоний чортополох», 1935; «Холодний Яр», 1937). В 30-ті роки активно працює в прозі Улас Самчук, автор трилогії «Волинь» (1932—1937), в якій на епічному соціально-побутовому тлі зображено національно-політичні шукання молоді кінця 20-х рр., та повісті «Марія» (1934), що стала відгуком на трагедію українського села в 30-ті роки. Велике місце в західноукраїнській прозі посідала історична тематика, суголосна розвитку історичного жанру в українській літературі загалом. До найбільших здобутків української літератури радян |
474 |
ського періоду можна віднести досить активний розвиток історичної прози. У кожного народу в добу бурхливих соціальних змін та зміцнення національного самоусвідомлення (а одним із таких періодів і була для України перша третина XX ст.) загострюється потреба в глибокому й систематизованому пізнанні своєї історії, повноти й повчальності свого минулого — у створенні своєрідної художньої «автобіографії». Цій потребі протистояло в перші роки революції нігілістичне ставлення до історії, зневажання минулих етапів розвитку людства, насаджуваний фанатиками революції стереотип «нульового» часу: нібито справжня історія людства почалася лише з міфічного залпу «Аврори». Тому українській літературі нелегко було відстояти право на історичний жанр, і спочатку вона мала підпорядковувати його розробці актуальної революційної теми та революційних мотивів, вишукуючи в минулому свого народу переважно моменти класової боротьби, повстань, вибухів бунтівничої енергії. (Хоча історичний жанр мав уже певні традиції в українській дожовтневій літературі. Передумови його існували ще в літописанні старокиївської доби, перекладній умовно-історичній літературі, оригінальних «хоженіях», самобутніх козацьких літописах, в історичній пісні та думі. Українська історична проза в ново- часному розумінні народжується в ЗО—40-ві роки XIX ст., а її класичним зразком став історичний роман П. Куліша «Чорна рада». П. Куліш витворив той тип історичного роману, який на багато десятиліть стане найпродуктивнішим для української літератури: поєднавши органічно історичну хроніку, епічний малюнок народного життя й невимушені пригодницькі епізоди. Свій внесок в українську історичну прозу зробили також Є. Гребінка, М. Костомаров, Марко Вовчок, М. Старицький, І. Франко, А. Чайковський,
Перші твори української радянської історичної прози з’являються в середині 20-х (повісті П. Панча, Івана Ле,
О. Досвітній, О. Слісаренко, Г. Шкурупій використали прийоми жанру (пов’язавши їх із специфікою політично- |
475 |
авантюрного роману) для художнього освоєння актуального досвіду революції, підпілля, громадянської війни, для романтизації постаті революціонера й сатиричного викриття обивателя та ворога.
Роман О. Соколовського «Перші хоробрі» (1927) поклав початок циклові творів про революційну боротьбу народників. Одна з найдраматичніших сторінок історії революційного народництва — тривалий, тяжкий двобій з таємною агентурою, що її заслала в коло змовників царська охранка з ініціативи обер-прокурора синоду К- П. Победоносцева — стала предметом оповіді в романі «Нова зброя» (1932). Тут, як і в попередньому творі, є динаміка авантюрних епізодів, сюжетних загадок і розгадок — але вже більше «виходів» на історично-інформативні рівні тексту, прямого використання документів, авторських інтерпретацій проблематики народницького руху. У романі «Роковані на смерть» (1933) ідеологічна та документальна сторона народницької змови (йдеться про відомий невдалий замах на Олександра III, безпосередніми учасниками якого були Шевирьов, Ульянов, Осипанов, Андрєюшкін та Генералов) виходить на перший план. Трохи осібно стоїть повість «Бунтарі» (1934). Голосна свого часу втеча відомих народників Дейча й Стефановича з київської Лук’янівської тюрми стала сюжетом революційно-пригодницького твору. Однак у центрі повісті — не так сама втеча та її підготовка, як психологія і рефлексії в’язня-революціонера, насамперед Дейча, його роздуми про мету й шляхи боротьби, вагання й сумніви. Коли О. Соколовський писав свої твори, наукове дослідження історії народництва ще тільки починалося. Белетристика мала книжки С. Степняка-Кравчинського, Д. Мо- рдовця, Н. Арнольді, англійського письменника Д. Конрада, польського — С. Бржозовського. В 1925 р. виходять роман О. Форш «Одягнені в камінь» та повість С. Ауслендера «За волю народну»; повість Б. Бухштаба «Герой підпілля» (1927) ; Тож О. Соколовський був серед піонерів, і хоча творчий шлях його урвався дуже рано, проте в українській літературі він постать помітна. Саме йому випало започаткувати художню розробку величезного історичного матеріалу про народницький рух в Україні та у зв’язках з Україною. Саме він залишив класичні зразки українського історико-революційного роману, де гармонійно поєдналися захоплююча інтрига і динамічний сюжет з живою розробкою характерів історичних осіб. Це було освоєння не лише нової теми, а й нових можливостей жанру. Наприкінці 20-х з’являються і твори про козаччину, бо |
476 |
ротьбу з іноземними поневолювачами. Письменники прагнули висвітлити її по-новому, підпорядковуючи національний момент соціальному (згідно з теорією марксизму-ле- нінізму); звертаючись до життя й побуту трудових мас, оцінюючи історичні явища з «класових» позицій. Фактично це прибирало форм залежності від вульгарно-соціологічних концепцій, які вимогливо орієнтували на спрощенство, схематизм і натяжки, по суті антиісторизм,— і сліди цього явища лишилися в творчості багатьох навіть талановитих авторів 20—30-х рр.
Цікавою з’явою в белетристиці були твори В. Таля «Любі бродяги» (1927) та «Надзвичайні пригоди бурсаків» (1929)—«чисті» зразки історико-пригодницького жанру, яких в нашій літературі небагато. У другій, наприклад, описано походеньки та мандрівку на Січ двох бурсаків Києво- Печерської братської школи. Яскраво пригодницький характер мала й історична повість М. Горбаня «Козак і воєвода» (1929) —про повстання українських козаків та селян 1668 року проти утисків і знущань царської адміністрації на чолі з харківським воєводою Ситіним. Наступна книжка М. Горбаня — «Слово й діло государеве» (1930) була свого роду колекцією курйозних випадків з діяльності заснованої Петром І «Таємної канцелярії», яка особливо лютувала в Україні. |