ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

ПРОЗА – 3

До заохочуваних мотивів належали й антирелігійні, які слушніше було б назвати богохульськими, оскільки на­віть під пером визнаних майстрів вони набували бруталь­но-войовничого й часом глумливого характеру. Поезія і проза були переповнені дідами, які усвідомили шкідли­вість релігії і, матеріалістично прозрівши, «спалюють бога» (вірш О. Сороки «Дід Іван»); комсомолками, які виносять із хати ікони й на протести старих відповідають: «До ко­мірчини сходите і перехреститесь» (оповідання М. Дукина «Харитина»), і навіть синами-комсомольцями, які відлуча­ють своїх матерів од Бога у найрішучіший спосіб: бубух- каючи з рушниці по іконах у хаті (роман І. Кирилеика «Аванпости»). Пропонувалась ідея вживати Євангеліє на курево, влаштовувати в храмах робітничі їдальні, розва­жальні заклади тощо. Один із найінтелігентніших україн­ських поетів, М. Терещенко, добрий знавець світової пое­зії, дав своєму антирелігійному віршеві характерну назву: «Божа харя»,— і з цієї назви можна судити про тон і рі­вень нашої «атеїстичної пропаганди» в літературі взагалі. Ознакою доброго тону було висловити публічно радість з приводу знищення ще одного культового пам’ятника і вза­галі очищення архітектурного обличчя нашої землі від за­


464

 

лишків старовини, символів рабства, що ображають ви­зволений дух народу.

Отже, войовничі антирелігійні мотиви сполучалися з та­ким же войовничим запереченням історичних та культур­но-побутових традицій (згадаймо знамените тичининське: «традицій підрізація» — неологізм який!).

З 20-х рр. перейшла в літературу 30-х рр. тема нової моралі, але вже немовби згасаючи й зводячись переважно до висміювання буржуазних забобонів (зокрема, в родин­ній сфері) та досить схоластичних вправ на теми комуніс­тичної (або комсомольської) любові. Мабуть, найбільш со­ціально й культурно значущим аспектом тут були спроби осмислення нової ролі жінки в суспільстві — тут наша лі­тература висловлювала загалом гуманістичні ідеї, і не її провина, що жіноча рівноправність у СРСР набула спотво­рених форм.

Говорячи про українську прозу 30-х, не можна оминути її найбільший гріх — вільний чи невільний гріх — перед сво­їм народом, навіть більший, ніж співучасть у створенні естетичної структури культу Сталіна. Це — художня сти­лістика висвітлення в ній колективізації та викликаних нею найбільших трагедій нашого народу — масового терору про­ти селянства, т. зв. «розкуркулення», і організованого голо­ду 1932—1933 рр., названого «проривом у виконанні планів хлібозаготівлі».

Як відомо, голодомор став реальним явищем наприкінці 1932 р. після того, як у колгоспах реквізували усе зерно, а протягом 1933 р. досяг жахливих масштабів. Як же усві­домлювалось і інтерпретувалось це грізне явище на дер­жавно-політичному рівні? Що думало, про що говорило і до чого закликало в цей трагічний час керівництво? Про що писала преса й література?

В офіційних документах, партійних постановах та ви­ступах преси того часу центральним стає, відповідно до по­зиції ЦК ВКП(б), питання про невиконання планів хлібо­заготівель. Говорити про голод було заборонено. Посилан­ня на нестачу хліба та нереальність планів хлібоздачі оголошуються хитрощами класового ворога, його «новою тактикою» в боротьбі проти радянської влади: саботажем. Треба зламати цей спротив, зламати хребет класовому во­рогу — це типове гасло тих днів. Основним, а по суті і єдиним виходом з «прориву» проголошувалися подальші репресії (як і взагалі каральні заходи стали змістом аг­рарної політики). «Тут про репресії «забули»,— грізно звинувачує заголовок статті в центральному органі КП(б)У газеті «Комуніст» від 10 січня 1933 р. ті «місцеві організа­


465

 

ції», де «не застосовують ніяких репресивних заходів до злісних нездатчиків хліба». Ця масована пропаганда ка­ральних заходів (як і самі репресії) мала не тільки заля­кати селян, але й витіснити із свідомості суспільства уяв­лення про реальне становище. Ця перекручена свідомість повинна була сприймати не страждання народу, а «сабо­таж ворога» й «боротьбу» з ним. До цієї грандіозної місти­фікації не без успіху були залучені й зарубіжні політичні діячі, західна преса. І, звичайно, література.

Ось у такій суспільно-політичний атмосфері доводилося українській прозі розвивати тему колективізації — «істо­ричного перелому» в долі села, в житті селянства. Розви­вати, бо вона вже мала певну традицію, від самого початку 20-х років (ідея сільськогосподарської комуни, товариств спільної обробки землі тощо). Тоді багатьом здавалося, що здійснюється те, до чого прагнуло трудове селянство,— об’єднання праці в розумних кооперативних формах, на основі рівності й справедливості, на високому рівні меха­нізації та культури аграрного виробництва. До цих ілюзій долучалася надія на подолання одвічного селянського ін­дивідуалізму, приватновласницьких інстинктів, темних і трагічних сторін «влади землі», про які так вражаюче ска­зала класична література (згадаймо хоча б «Землю» О. Ко- билянської та «Fata morgana» М. Коцюбинського).

Все це треба враховувати, щоб зрозуміти невипадковість, глибоку закоріненість і того широкого по перших кроках ентузіазму, з яким проза відгукнулася на ідею колективіза­ції, і того антикуркульського пафосу, який охопив її ще в 20-ті. Та вже від самого початку над літературою тяжіла й політична міфотворчість сталінського зразка, а невдовзі вона зовсім спотворила в ній образ реальності. Трагічну підміну гуманістичної перспективи антигуманною безвихід­ною практикою, перетворення ідеалу в його протилежність вона змушена була прийняти як неминуче і навіть вислов­лювати своє захоплення.

Але історичну реальність можна спостерігати і крізь систему її спотворень. Адже обличчя правди проглядає і в характері її заперечення. І «система спотворень» теж ба­гато що говорить і про суб’єкта, і про об’єкт цих деградацій. Правду можна відновити навіть тоді, коли не сказано ані слова правди. А проза як жанр літературний не може обійтися без правди життя, без її уламків чи спроб хоч якось натякнути на неї, сховати подалі, втішаючи себе тим, що десь вона в якомусь закутку причаїлася — такою є доля літератури в суспільстві абсолютного політичного терору. Можливо, нам ще доведеться «розпізнавати» способи та­


466

 

кого «приховування» правди і в творах ряду авторів про колективізацію. Але навіть і в тих випадках, коли йдеться про письменників, які сліпо вірили в обов’язкові політичні доктрини,— пам’ятаймо, що реальні життєві враження мог­ли виводити їх за межі тих доктрин, особливо якщо у спра­ву «втручався» художній талант.

Звернімося до деяких найхарактерніших мотивів «ко- лективізаторської» прози 30-х років. Власне, це знов-таки стереотипи, що переходять із твору в твір. Та й саму прозу точніше було б назвати «антикуркульською», бо в центрі її уваги опинилися не так конструктивні мотиви самоорга­нізації сільського життя та культурно-психологічних пе­редумов колективізму, як деструктивні мотиви «ліквідації куркульства як класу» (що відображало деструктивний ха­рактер тогочасної аграрної політики, її волюнтаристські пріоритети).

Перший із цих стереотипів можна означити популярною тоді формулою: «Треба виявити куркуля». Саме виявити… Вдумаймося в цю формулу. Вона означає, що не було нія­ких об’єктивних — соціально-економічних та юридичних — критеріїв для «ідентифікації» куркуля, межі цього поняття визначалися відповідно до політичної кон’юнктури та по­треб влади. У зв’язку з ірраціональною сутністю тих ката­строфічних процесів, які були названі «загостренням кла­сової боротьби», «ліквідацією куркульства як класу», «ре­волюцією згори», необмежено маніпулювали відповідними поняттями або продукували нові собі на потребу. Власне, так виникло, наприклад, поняття «підкуркульник» — диво­вижний виплід політичної кон’юнктури та метикованості вождів.

Цей жорстокий політичний цинізм «блискуче» відобра­зила наша література. В оповіданні П. Капельгородського «Знищити як клас» голова сільради Петро Недокльований у вічі каже «культурному хазяїнові» (тавро «культурного хазяїна» було тоді найганебнішим, гіршим за тавро контр­революціонера) Прокопові Кіндратовичу Рекалу: «Ти — той куркуль, що його без більшовицьких окулярів і не впі­знаєш…» Це воістину геніальна формула класової бороть­би, великий історичний винахід сталінізму. Крізь «більшо­вицькі окуляри» бачиться те, що треба. І Рекало, хоч і не мав найманої робочої сили, і проти колгоспу не виступав, усе одно потрапляє у коло тих, кого постановлено «розкур- кулити і виселити» як «наявних ворогів п’ятирічки й колек­тивізації». Пафос оповідання спрямований проти «бухарін- ської» теорії «вростання куркуля в соціалізм», а що за цим — відомо. В цьому ж і пафос другого оповідання


467

 

П. Капельгородського — «Середнячок», з тієї ж його збір­ки «Знищити як клас» (1931),— про те, як голова сільради більшовик Семен Товчигречка «занапастив (це автор іро­нізує.— /. Д.) культурного середнячка Романа Родивоно- вича Крячку».

Категорія «куркульства» в перипетіях «революції згори» ставала такою невловною, що і в партійних постановах, і в пресі, і в літературі раз по раз зустрічаємо гіркі скарги на те, що знов і знов доводиться «виявляти» куркулів у вже багатократ «вичищених» колгоспах. У романі І. Ки- риленка «Аванпости» (1933) зазначено: «Основне — треба виявити куркулів і підкуркульників у колгоспі. Ми вже дві­чі чистили цей колгосп, але ясно, що всіх, кого слід, не вичистили». Це доповідає секретар райпарткому Гавриш уповноваженому ЦК Обушному. А той обіцяє: «Я за них візьмуся»; «Ми їм покажемо таку моторизацію, що й небу стане жарко!» І свою погрозу, звичайно ж, виконує.

Другий постійний мотив творів того часу про колективі­зацію — скарги на засилля куркульства у керівництві кол­госпами. Певна річ, і ця догма — не «літературного» по­ходження: її нав’язували політичне керівництво, пропаган­да, преса з метою посилення терору проти «неслухняного» селянства. Але деякі письменники, як-от той же І. Кири­ленко в «Аванпостах» або Г. Епік у романі «Перша весна», надто вже старанно цю резу трансформують.

А втім, за всієї своєї тенденційності, і «колективізатор- ська» література подавала якісь реалії життя. Вони були спотворені, фальшиво насвітлені, але сьогодні ми можемо з історичної перспективи прозріти їхню справжню сутність. Ось, скажімо, з більшості таких творів випливає, що й через п’ятнадцять років після революції більшовицька партія — авангард народу — виявляється чужою серед нього, парті- єць відчуває себе в постійній небезпеці й мусить щоразу покладатися на уповноважених, міліцію, ГПУ або власний наган, що завжди в кишені чи під подушкою. В романі Івана Ле «Історія радості» (1934) партійний функціонер приїздить в «куркульське село» Чепеліївку, тут звиклі до таких наїздів, прибулого зустрічають поглумками, в яких звучить «люта ненависть і іронія». А ось як це коментує автор: «Дивним і непотрібним був усякий представник ра­дянської влади для чепеліївської гнилі того часу». В ро­мані І. Кириленка «Аванпости» надісланий до села Петрів­ки головою управи колгоспу «Жовтень» товариш Сукач, єдиний «справжній більшовик» на селі, скрізь наражається на «упертий, прихований опір» і просить «допомоги з райо­ну» проти куркульні: «Нас жменька, а вони нахабніють з


468

 

Г кожним днем». Недоброзичливий настрій села секретар рай- парткому товариш Гавриш пояснює тим, що «тут свого ча­су кожний п’ятий був або в Петлюри, або в бандах». Але конкретний матеріал і цього та інших творів дає можли­вість вичитати з них і інше пояснення — приходили, при­їздили на село з одним: узяти якомога більше; поводилися, як завойовники або збирачі податків; покладалися не на конструктивну роботу чи слово переконання, а на «класові» ‘ лайки та погрози, на револьвер або судову повістку.

У низці творів «опоетизовано» нове у світовій історії явище — масове хлібовилучення за допомогою «буксирних бригад». їхньою ударною силою виступають, поряд з парт- уповноваженими, також комсомольці та піонери. У романі Івана Ле «Історія радості» особливо агресивні «войовничі настрої піонерів», а у героїв-комсомольців І. Кириленка («Аванпости») «з молодих очей просто бризкала люта не­нависть і бажання негайної акції проти ворога». Характер­но, що нікчемній мудрості старших цей молодий «бравий народ» протиставляє свою вищу «класову свідомість», яка увібрала ходовий набір газетних фраз. їхній світогляд ви­черпує зворушлива філософема з Кириленкових «Аванпо­стів»: «Є наказ — виконуй». Мабуть, у цьому творі най­яскравіше відтворено воєнізований характер колективізації. Це підкреслено вже самою назвою роману, а потім обгрун­товано всім його пафосом, навіть фразеологією: «на штурм нових фортець», «на аванпости фронту», «передові позиції», «Особлива Далекосхідна», «розгромити, роздушити», «фронт» і т. д., і т. п. На жаль, усе це не метафорика. Це була реальність і фразеології, і мислення, і методів. Література — в її уцілілій частині — механічно й слухняно відбила цю реальність.

І все-таки за цим верхнім шаром газетно-директивної тенденційності у творах про колективізацію можна побачи­ти і її об’єктивний стан, враховуючи, сказати б, коефіцієнт викривлення, переломлюючи його «назад», до норми… Вра­ховуючи цей «коефіцієнт викривлення», зробивши «поправ­ку» з історичної дистанції, багато що можна вичитати і в загальній картині колективізації, її принципових політич­них та ідеологічних конструкціях — за всієї збідненості, спрощеності та схематичності цієї картини в літературі. Якесь зіткнення позицій та думок навіть у стані колективі- заторів «осідало» на сторінках книжок; були подані, хай і в окарикатуреній формі, висловлювання «ворогів». Певна річ, «ворогам» надавалося слово лише для того, щоб вони самовикривалися, публічно демонструючи своє огидне нут­ро й відтіняючи історичну правоту колективізаторів. Ця


469

 

правота і правда були тільки в офіційних лозунгах і дирек- І тивах, а найменший сумнів у них майже завжди прирівню- І вався до зради. Позитивні герої неухильно керувалися чіт- 1 кими вказівками центру, і міра їхньої войовничості у здій- і сненні цих вказівок за будь-яку ціну і була одночасно мірою їхньої позитивності, людської цінності взагалі. Ті, хто і в чомусь відхилявся від генеральної лінії або не встигав ,і за її зигзагами, тим самим засвідчували свою негативність З і зрештою поставали як одверті або приховані класові во- 1 роги.

Та ось минуло півстоліття, і ми з гірким посміхом знаходимо в «злобних» пророцтвах ворожих елементів при- Я крі передбачення, які, на жаль, збулися, а в «плутаних» , міркуваннях малосвідомих елементів та різномасних опор- ]! туністів маємо крихти здорового глузду. І тоді відчуваєш ( навіть вдячність цій літературі, часом і псевдолітературі, Я за те, що вона хоча б у такий спотворений, мало не маяч­ливий спосіб якось донесла деякі фрагменти реальної істо- Ч рії, реальної боротьби, якісь відлуння народної соціальної і мудрості, вкладеної в уста «ворогів», якісь свідчення чесної моральної позиції, затаврованої всілякими «ізмами».

Особливо цікавий під цим кутом зору роман Г. Епіка «Перша весна» (1931). Хоч і в ньому героїзуються насиль­ство над селянином та соціально-деструктивні інстинкти у формі «класової свідомості», але водночас є і чимала «ін- , формація для роздумів» сучасному читачеві. В ньому, ма­буть, більше, ніж у будь-якому іншому творі того часу, ‘ політичних суперечок навколо проблем колективізації; по­сутніше репрезентовано позицію та почасти аргументацію «ухильників» та «опортуністів», противників сталінських у методів колективізації. Старий революціонер, голова окр- виконкому Сергій Голубенко застерігає: «…Тільки надто гарячі, надто молоді голови уявляють собі процес знищен- ; ня капіталістичних елементів на селі, наче якусь нову ре­волюцію». І далі: «Історія має свої закони, і хто хоче її перехитрувати чи обійти, той буде немилосердно покараний нею». Справедливість цих слів стане очевидною пізніше; сам же Голубенко, зацькований партійцями, наклав на се- ’ бе руки (чи не передбачення долі Скрипника, Хвильового та інших?). Є в романі ще один опортуніст, голова райви- і конкому Товстодум, який вважає, що «пояснювати все тіль- і ки куркульським наступом, куркульською агітацією — це виправдовувати усі наші помилки. Причини такого став­лення селянства до колгоспів лежать глибше». Характерно, що «правильні» (Діденко, Холод, Логвин) навіть не нама­гаються спростовувати аргументи опонентів — їм вистачає


470

 

констатувати, що вони не відповідають «лінії». Варто ще наголосити, що Голубенко й Товстодум у своїх поглядах та аргументації мають багато спільного з секретарем райкому Опейкою — із знаменитої трилогії білоруса І. Мележа…

І ще одне мимовільне пророцтво в романі. Воно — у зло­ворожих словах селянина непевних статків і непевної орі­єнтації Гниди (в романі так званий «проміжний еле­мент») — їх так глузливо передає голова комнезаму Гри­горій Химочка, який ратує за «темпи» і за те, щоб «вдарити всією силою»: «Він такої вчора нам заспівав, що хоч із села тікай. Ви, каже, руйнуєте господарство. Ви, каже, ве­дете всіх до голоду…»

Слово голод було в ті роки — 1932—1933, та й пізніше — заборонене. Преса писала про «прорив» у хлібозаготівлях та про ліквідацію цього «прориву». Але в художній літера­турі прохоплювалися згадки про голод. Хронологічно, ма­буть, найперша з них — в оповіданні А. Любченка «Костри- га», опублікованому 11 січня 1933 р. в газеті «Комуніст». У ньому йдеться про селянина, який нібито сам себе і сім’ю морив голодом, закопавши хліб, аби не віддати його вла­ді,— з класової ненависті до неї.

Версія про те, що куркулі, «підкуркульники» та просто несвідомі селяни самі себе і свої сім’ї морять голодом за­для компрометації радянської влади та політики колекти­візації використовувалася і в усній пропаганді. В шпаль­ти газет її не пускали, щоб не дати офіційних доказів го­лодомору. Але в художній літературі вона зрідка зринала. У «сценарії мовного фільму на сім частин» «Пристрасть» (1934) Ю. Яновського і М. Бажана, де дія відбувається в трудовому концтаборі на Півночі, про одного із засланих туди «куркулів» розповідається, що «він закопав свій хліб», і «через це вмерли з голоду жінка його й четверо дітей». До речі, в сценарії, перейнятому пафосом більшовицького трудового перевиховання в концтаборі колишніх урків та повій, робиться наголос на тому, що єдиний елемент, який не піддається перевихованню, це, звичайно ж, куркулі, «землеїди невмивані»: «—За що сидимо? — Не покорили­ся,— шепотів дідок.— І не покоримося…»

Ще раніше, саме 1933 р., Ю. Яновський і М. Бажан написали літературний сценарій фільму «Серця двох». У ньо­му військові маневри відбуваються на тлі щасливої укра­їнської землі, «радгоспної Фламандії», серед «скирт кол­госпного збіжжя», і колгоспниця, яка виносить червоноар- мійцям «повну макітру пирогів», примовляє: «От які в нас трудодні в колгоспі білі».

Про багатий колгоспний трудодень пишуть у ті голодні


471

 

роки й інші автори. В оповіданні М. Дукина «Восени», да­тованому саме 1933 р., бригадир мовить, що колгоспники «вже по сто пудів жита та пшениці у коморах на трудодні позасипали». А проте несвідомі колгоспники «жменьками ячмінь крадуть з току». Вкрала й Варка, дружина Сидора. Його реакція на жінчин вчинок бездоганно принципова: «Я піду й скажу!.. Нехай тебе скарають, як хочуть… Я без тебе тисячу разів проживу, а без артілі не прожи­ву… Мені повірять… повинні повірити…» Ще «правдивіша» реакція сина-комсомольця, який, вартуючи колгоспний тік, вовчою картеччю перебив хребта одному підкуркульнику: «—Що ж… Виходить, і вас мені, мамо, встрелити треба?..»

Чи могли такі масові запаморочення в літературі про­триматися довго? У творах, що з’являлися в другій поло­вині 30-х, таких страхітливих викликів елементарному почуттю правдоподібності вже немає. Але обов’язкові стерео­типи залишаються; класова боротьба на селі й далі спро­щується та примітивізується, підмінюється набором шаб­лонних «надзвичайних» ситуацій. Знайдемо її і в романі П. Нечая «Поворот» (1935). У повісті В. Минка «Ярина Черкас» (1936)—все ті ж махінації куркуля: ухиляння від хлібоздачі, одруження куркульського синка із батрач­кою з метою приховати експлуатацію чужої праці, створен­ня куркульської лжеартілі. В романі О. Десняка «Удай-рі- ка» (1938) йде у нових формах розбазарювання колгосп­ної землі, насаджування хуторів, розвиток присадибних ділянок на шкоду колективному господарюванню.

Майже у всіх творах другої половини 30-х років не те що захоплено, а навіть гарячково оспівується щастя кол­госпної праці, колгоспного життя і казковий, над усяку люд­ську міру, достаток (хіба що у своєму художньому письмі О. Кундзіч 1 у «Родичах» та К. Гордієнко у «Дітях землі» трохи стриманіші). І ще що вражає — масова танцювальна ейфорія, що охопила українське колгоспне селянство. Тан­цюють — святкуючи перемогу над класовим ворогом або просто виражаючи нестримну радість причетності до ста­лінської доби — в «Диктатурі» І. Микитенка, в «Гопаку» М. Дукина, у «Удай-ріці» О. Десняка, в колективному збір­нику «Ой, чого ти, земле, молодіти стала?» (1938), у кіно­сценарії «Пристрасть» і п’єсі «Потомки» Ю. Яновського…

Ю. Яновський, письменник величезного обдарування і доброї, світлої, романтичної душі, змушений був втискува­ти свій неповторний художній світ в убогу й людоненавис- ницьку офіційну модель життя. Як страждала, фальшив­


1 Літературні портрети О. Кундзіча, Ю. Яновського подано у дру­гій книзі, ч. 1.


472

 

лячи, і шукала виходу його натура, його художня думка,— можна відчути за його творами на колгоспну тематику, а найбільше, за п’єсою «Потомки» (1940). Важко сказати, чи свідомо Ю. Яновсь’кий розраховував на можливість різ­ного акцентування ряду сцен, чи просто його талант «випирав» із обов’язкової схеми,— але постать Григорія Чор­ного, який повернувся до рідного села із заслання,— всу­переч усім обов’язковим компрометаційним зусиллям ав­тора (вустами інших персонажів), постає у вимірах тра­гічної людської долі, здатної багато що сказати про жор­стоку добу та людську засліпленість; відносність і мину­щість тих критеріїв та принципів, які тоді намагалися утвердити як абсолютні та вічні. Можна припустити навіть, що знайдеться режисер, який зовсім по-інакшому, ніж ра­ніше, поставить і «Потомків» 10. Яновського, і, скажімо, «Диктатуру» І. Микитенка. Подивиться на ті часи очима нашого часу.

Таке переакцентування можливе й після прочитання ряду творів прози. Навіть у найменш талановитих і най­більш догматичних, тенденційних з них дещо можна вичи­тати про реальний стан справ. Але все-таки це — лише крихти правди. Крихти зі столу, де бенкетувала неправда.

Тим часом зовсім по-інакшому відбувався розвиток про­зи в літературі Західної України. Тут домінували найав­торитетніші представники старшого покоління: В. Стефа- ник, М. Черемшина, О. Маковей, Т. Бордуляк, О. Кобилян- ська, Б. Лепкий, хоча не всі з них зберігали свою творчу активність. У нарисах та оповіданнях О. Маковея, В. Сте- фаника велике місце посідає тема страждань і руїни за­хідноукраїнського села під час першої світової війни. У творчості В. Стефаника посилюються національно-пат­ріотичні мотиви («Марія», «Сини», «Дід Гриць» та ін.), як і у творчості Ольги Кобилянської («Апостол черні»).

Рівноцінного поповнення майстрам західноукраїнська проза в 20-ті роки не мала. Свої мотиви вносили в неї мо­лоді письменники — учасники визвольної боротьби, які на­магалися осмислити свій досвід у ній, рідше — її загальні уроки. Серед них були емігранти з Наддніпрянської Укра­їни, як от Федір Дудко, автор повістей «Отаман Крук» (1924), «В заграві», «Чорторий», «Квіти і кров», «На зга­рищах», «Прірва» (1928—1931), збірки оповідань «Дівчата відчайдушних днів» (1937) та інших творів переважно на теми визвольної боротьби, яку він подає в романтичних барвах, контрастно зображуючи національний і більшови­цький табори, часом примітивізуючи останній.


473

 

Ще один емігрант з Наддніпрянщини, К. Поліщук (який пізніше повернувся в Україну і загинув на Соловках), опу­блікував 1922 р. роман у двох частинах «Отаман Зелений»

(з незакінченої «Трилогії Українського Визволення»), в якому широко змальовував повстанський рух та подавав зідеалізовану постать самого отамана: «Сумний і ніжний, як колискова пісня матері, укоханий всіма за щирість і справедливість, він добровільно переніс усі негоди життя й пройшов усі дороги терпіння, аби нарешті скласти на ріднім полі свою безталанну голову й залишити після себе одні лише болючі спогади…» К. Поліщукові належать та­кож роман «Гуляйпільський батько» (1925), ряд прозових та поетичних збірок, драматичні твори.

Тему визвольних змагань, громадянської війни активно розробляли поет і прозаїк О. Бабій, Г. Журба та інші письменники. Як і в радянській українській літературі, ця тема висвітлюється на гострих контрастах, тільки розподіл тонів—зовсім протилежний. Але були й цікаві спроби глибшої психологічної розробки проблеми вибору між дво­ма ідеями — національної та соціальної в її більшовицькій інтерпретації (порівняймо таку ж проблему — але в інак­шому насвітленні — в українській радянській прозі), про­блеми пошуку ідеологічної відповіді на більшовицький ви­клик. Тут зберігають своє пізнавальне значення й емоційну впливовість такі речі, як повість «Дві сестри» (1936) О. Ба­бія та повість І. Зубенка «Фатум» (1934), де є спроба са­мокритичного погляду на ідеологію національного табору та причин його «ласування» перед більшовицькою ідеєю. Натомість у героїні Г. Журби («В переліті років», 1925) сумнівів немає: «Це ж ми, ми мусимо дати щось, щоб за­хопити маси. Міцний, здоровий націоналізм, як противагу соціалмосковській гнилі». У творчості О. Бабія велике місце посідає стрілецька тема, «Голгофа українських полків» («Перші стежі», 1931). На теми громадянської війни на Наддніпрянщині писав Ю. Горліс-Горський («Отаман Хма­ра», 1934; «Червоний чортополох», 1935; «Холодний Яр», 1937).

В 30-ті роки активно працює в прозі Улас Самчук, автор трилогії «Волинь» (1932—1937), в якій на епічному соці­ально-побутовому тлі зображено національно-політичні шу­кання молоді кінця 20-х рр., та повісті «Марія» (1934), що стала відгуком на трагедію українського села в 30-ті роки.

Велике місце в західноукраїнській прозі посідала істо­рична тематика, суголосна розвитку історичного жанру в українській літературі загалом.

До найбільших здобутків української літератури радян­


474

 

ського періоду можна віднести досить активний розвиток історичної прози. У кожного народу в добу бурхливих со­ціальних змін та зміцнення національного самоусвідомлен­ня (а одним із таких періодів і була для України перша третина XX ст.) загострюється потреба в глибокому й си­стематизованому пізнанні своєї історії, повноти й повчаль­ності свого минулого — у створенні своєрідної художньої «автобіографії». Цій потребі протистояло в перші роки революції нігілістичне ставлення до історії, зневажання минулих етапів розвитку людства, насаджуваний фанати­ками революції стереотип «нульового» часу: нібито справж­ня історія людства почалася лише з міфічного залпу «Ав­рори». Тому українській літературі нелегко було відстояти право на історичний жанр, і спочатку вона мала підпоряд­ковувати його розробці актуальної революційної теми та революційних мотивів, вишукуючи в минулому свого на­роду переважно моменти класової боротьби, повстань, ви­бухів бунтівничої енергії. (Хоча історичний жанр мав уже певні традиції в українській дожовтневій літературі. Пе­редумови його існували ще в літописанні старокиївської доби, перекладній умовно-історичній літературі, оригіналь­них «хоженіях», самобутніх козацьких літописах, в істо­ричній пісні та думі. Українська історична проза в ново- часному розумінні народжується в ЗО—40-ві роки XIX ст., а її класичним зразком став історичний роман П. Куліша «Чорна рада». П. Куліш витворив той тип історичного ро­ману, який на багато десятиліть стане найпродуктивнішим для української літератури: поєднавши органічно історич­ну хроніку, епічний малюнок народного життя й невиму­шені пригодницькі епізоди. Свій внесок в українську істо­ричну прозу зробили також Є. Гребінка, М. Костомаров, Марко Вовчок, М. Старицький, І. Франко, А. Чайковський,

  1. Кащенко, Р. Заклинський, автори белетризованих іс­торичних нарисів А. Лотоцький, О. Левицький, О. Остров- ський, Б. Грінченко, М. Загірня, І. Нечуй-Левицький, М. Комар.)

Перші твори української радянської історичної прози з’являються в середині 20-х (повісті П. Панча, Івана Ле,

  1. Чередниченко, О. Іваненко та ін.). Знаменно, що майже всі вони були присвячені подіям 1905 р. в Україні і при­урочені до 20-річчя першої буржуазно-демократичної рево­люції в Російській імперії. Отже, це було народження в українській літературі зовсім нового для неї жанру — ре­волюційно-пригодницького.

О. Досвітній, О. Слісаренко, Г. Шкурупій використали прийоми жанру (пов’язавши їх із специфікою політично-


475

 

авантюрного роману) для художнього освоєння актуально­го досвіду революції, підпілля, громадянської війни, для романтизації постаті революціонера й сатиричного викрит­тя обивателя та ворога.

Роман О. Соколовського «Перші хоробрі» (1927) по­клав початок циклові творів про революційну боротьбу народників. Одна з найдраматичніших сторінок історії ре­волюційного народництва — тривалий, тяжкий двобій з та­ємною агентурою, що її заслала в коло змовників царська охранка з ініціативи обер-прокурора синоду К- П. Победо­носцева — стала предметом оповіді в романі «Нова зброя» (1932). Тут, як і в попередньому творі, є динаміка авантюр­них епізодів, сюжетних загадок і розгадок — але вже біль­ше «виходів» на історично-інформативні рівні тексту, пря­мого використання документів, авторських інтерпретацій проблематики народницького руху. У романі «Роковані на смерть» (1933) ідеологічна та документальна сторона на­родницької змови (йдеться про відомий невдалий замах на Олександра III, безпосередніми учасниками якого були Шевирьов, Ульянов, Осипанов, Андрєюшкін та Генералов) виходить на перший план. Трохи осібно стоїть повість «Бунтарі» (1934). Голосна свого часу втеча відомих народ­ників Дейча й Стефановича з київської Лук’янівської тюр­ми стала сюжетом революційно-пригодницького твору. Од­нак у центрі повісті — не так сама втеча та її підготовка, як психологія і рефлексії в’язня-революціонера, насампе­ред Дейча, його роздуми про мету й шляхи боротьби, ва­гання й сумніви.

Коли О. Соколовський писав свої твори, наукове дослі­дження історії народництва ще тільки починалося. Беле­тристика мала книжки С. Степняка-Кравчинського, Д. Мо- рдовця, Н. Арнольді, англійського письменника Д. Конрада, польського — С. Бржозовського. В 1925 р. виходять роман О. Форш «Одягнені в камінь» та повість С. Ауслендера «За волю народну»; повість Б. Бухштаба «Герой підпілля»

(1927)     ; Тож О. Соколовський був серед піонерів, і хоча творчий шлях його урвався дуже рано, проте в українській літературі він постать помітна. Саме йому випало започат­кувати художню розробку величезного історичного мате­ріалу про народницький рух в Україні та у зв’язках з Ук­раїною. Саме він залишив класичні зразки українського історико-революційного роману, де гармонійно поєдналися захоплююча інтрига і динамічний сюжет з живою розроб­кою характерів історичних осіб. Це було освоєння не лише нової теми, а й нових можливостей жанру.

Наприкінці 20-х з’являються і твори про козаччину, бо­


476

 

ротьбу з іноземними поневолювачами. Письменники праг­нули висвітлити її по-новому, підпорядковуючи національ­ний момент соціальному (згідно з теорією марксизму-ле- нінізму); звертаючись до життя й побуту трудових мас, оцінюючи історичні явища з «класових» позицій. Фактично це прибирало форм залежності від вульгарно-соціологіч­них концепцій, які вимогливо орієнтували на спрощенство, схематизм і натяжки, по суті антиісторизм,— і сліди цього явища лишилися в творчості багатьох навіть талановитих авторів 20—30-х рр.

Цікавою з’явою в белетристиці були твори В. Таля «Лю­бі бродяги» (1927) та «Надзвичайні пригоди бурсаків» (1929)—«чисті» зразки історико-пригодницького жанру, яких в нашій літературі небагато. У другій, наприклад, опи­сано походеньки та мандрівку на Січ двох бурсаків Києво- Печерської братської школи.

Яскраво пригодницький характер мала й історична по­вість М. Горбаня «Козак і воєвода» (1929) —про повстан­ня українських козаків та селян 1668 року проти утисків і знущань царської адміністрації на чолі з харківським воєводою Ситіним. Наступна книжка М. Горбаня — «Сло­во й діло государеве» (1930) була свого роду колекцією курйозних випадків з діяльності заснованої Петром І «Та­ємної канцелярії», яка особливо лютувала в Україні.

 

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.