ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

ПРОЗА — 4

Досить плідно розробляв історичну тематику Г. Ба- бенко, автор книжок «В тумані минулого» (1927), «Люди з червоної скелі» (1929), «Шляхом бурхливим» (1931). Останній з названих творів — широкоформатне полотно з побуту Запорозької Січі часів Сіркових походів проти та- тарів і турків та повстання 1668 року. На цьому творі особ­ливо позначилася вульгарно-соціологічна настанова: тен­денційне «засудження» козацької старшини як нібито ворожої народові почасти призводить і до заперечення про­гресивної ролі Січі в історії України, до поверхових нега­тивних оцінок діяльності Богдана Хмельницького.

Значно менше вражений вульгарним соціологізмом ро­ман О. Соколовського «Богун» (1931). Тут глибше й діа- лектніше осмислюється питання про народний рух та його ватажків. Богун постає як народний герой, що мало прин­ципове значення для вироблення історичних критеріїв у радянській українській літературі. У цьому творі знову виявилося вміння О. Соколовського будувати напружений, захоплюючий історичний сюжет, послуговуючись переваж­но реальними подіями.

Етапом у розвитку української історичної романістики став роман 3. Тулуб «Людолови» (1934), епічний твір з


477

 

життя українського, польського, кримсько-татарського і турецького суспільств у першій половині XVII ст., мону­ментальна картина боротьби українського народу за соці­альне та національне визволення, вписана в увесь обшир ї в усю складність міждержавних, соціально-економічних, політичних, національно-релігійних відносин у східній і центральній Європі, в культурну й ідеологічну атмосферу тієї доби. Це була перша в українській історичній прозі епопея такого ідейно-художнього масштабу й високого ме­тодологічного рівня. Від роману 3. Тулуб починається тра­диція (підготовлена й трилогією М. Старицького) зобра­ження життя українського народу тієї доби у широких між­народних вимірах, а українських національно-визвольних змагань, дій козацьких провідників — на тлі європейської політики, у багатоманітних державних і дипломатичних зв’язках; традиція (ще, на жаль, недостатньо розвинена) інтерпретувати ідеологічні та культурні явища та тенденції українського життя теж у міжнародному контексті. Слід сказати і про драматизм образу Петра Сагайдачного не лише як полководця, а й державного діяча, мислителя, про­світителя — попри деякі моменти вульгарно-соціологічні у зображенні цієї історичної постаті (зважаймо, що перекон­ливо показано болючу суперечність між його щирим пат­ріотизмом і класовою обмеженістю старшинської орієнта­ції).

З’являються історико-культурологічні та історико-біо­графічні повісті В. Петрова (В. Домонтовича) — «Аліна і Костомаров» (1929), «Романи Куліша» (1930). А пізніше повісті й оповідання Варвари Чередниченко «Останній лист» (1936), «Історія одного вірша» (1939), «В картезіан­ському монастирі» (1940), «Під одним плащем» (1938). Письменниця тяжіє до розгортання картин історій, культу­ри, змалювання світу мистецьких цінностей, до ідейного й духовного аспектів життя видатних письменників та поетів, моментів психології творчості,— все це відбивало й праг­нення вивільнитися з-під впливу соціологічних стереотипів та орієнтації на пріоритетну героїко-революційну тематику.

Свідченням розширення тематичних і стильових можли­востей української прози була й яскраво оригінальна по­вість І. Сенченка «Чорна брама» (1933), в якій він, звер­нувшись до історичного епізоду з французького середьовіч- чя й засвідчивши відчуття колориту далекої доби, блискуче використав елементи пародійованого авантюрництва, іроніч­ної інтерпретації рицарської романтики для розкриття теми єретичного руху плебейсько-ремісничої маси, для антикле­рикальної, соціальної та філософської сатири. В іншій повіс­


478

 

ті — «Руді Вовки» (1936)—І. Сенченко заглиблюється у; далеке від нас життя первісного суспільства, і його фанта­зія малює пригоди, спричинені «примітивним» буттям, бо­ротьбою за існування, складними стосунками людини з природою.

По-іншому розвивалася історична проза в Західній Ук­раїні. Тут на вибір тем і мотивів впливав не політичний диктат і не «соціальне замовлення», а особисті міркування та зацікавлення авторів, звичайно ж, зумовлені — більшою або меншою мірою — настроями та ідеологічними уподо­баннями певних кіл суспільства, почасти й читацькою «мо­дою». Переважала, сказати б, патріотична, національно- героїчна тематика з княжої та козацько-гетьманської доби, її можна порівняти з відповідними мотивами в поезії «празької» та «варшавської» груп, з тією лише різницею, що проза не сягала такого рівня сугестивності й мистецької досконалості, за винятком хіба повістей К- Гриневичевої «Шестикрилець» (1929) та «Шоломи в сонці» (1935), яка поєднала експресію мови, близьку до поетики В. Стефани- ка, з історичною стилізацією. Серед найпомітніших творів про княжу добу — історична повість (у двох томах) з XI ст.

В.  Бірчака «Василько Ростиславович» (Берлін, 1923); сво­го часу вона дістала прихильну оцінку в критиці, зокрема, в рецензії Б. Лепкого: «…Бірчак… не задовольняється са­мим епічним оповіданням, лиш залюбки переплітає його психологічною аналізою та поетичними інтермеццами»1. Чимало було в історичній прозі і маловартісних творів, автори яких недостатнє знання історичних обставин та брак глибокого проникнення в дух доби надолужували патріо­тичним або релігійним пропагандизмом (як-от «історична повість з XIII віку» І. Филипчака та І. Зубенка «Княгиня Романова», видана в Коломиї 1927 р.).

Набула популярності й історична повість О. Назарука «Роксоляна, жінка Халіфа й падишаха, Сулеймана Вели­кого Завойовника» (Львів, 1930), хоча й вона не відзнача­лася належним художнім рівнем. Це хроніка із статичними описами, ніж структурована мистецька річ.

Найвідомішим твором історичної прози в Західній Ук­раїні стала багатотомова повість Б. Лепкого «Мазепа» («Мотря», 1926; «Не вбивай», 1926; «Батурин», 1927; «Пол­тава», 1923—1929; «Мазепа», 1955). Це монументальна річ, у якій охоплено великий відрізок української історії, вико­ристано багатющий фактичний матеріал, поетично інтер-


1 Літопис політики, письменства і мистецтва. Берлін, 1923. Кн. І. Ч. 1. С. 10.


479

 

претований; однак ліричне й романтичне начало переважа­ють аналітичне; негативно вплинули на естетичний рівень твору недостатність пластичності й психологічності, описо­ва екстенсивність.

Аналітичнішим і критичнішим до національної історії був Ю. Опільський, автор повістей «Іду на вас» (1918), «Сумерк» (1929), «Ідоли падуть» (1928), «Золотий лев» (1926), «В царстві золотої свободи» (1920), «Вовкулака» та ін. Антиклерикальні мотиви в нього часом межували з фривольністю, що дало привід для звинувачень у «грубо­му сексуалізмі», «опоганенні священничого стану» тощо ‘. Новим словом в українській літературі були твори Ю. Опільського на теми світової історії: повісті «Танечни- ця з Пібасту» (1921), «Поцілунок Іштари» (1923), «Шко­ляр з Мемфісу» (1927) та ін. Ці останні, як і «екзотичні» та «євангельські» твори Наталени Королевої, виводили істо­ричну прозу за межі національного матеріалу, у світову те­матику. (Докладно розглядаємо ці імена у II кн., ч. 1).

До історично-пригодницького жанру тяжіли оповідання й повісті В. Будзиновського («Пригоди запорізьких ски- тальців», «Осаул Підкова», «Під одну булаву», «Міщанка» та ін.). Але вони не мали глибини осмислення історичних фактів, виявляють суб’єктивістсько-волюнтаристське розу­міння історії, в них прохоплюється зневага до «плебейства» як сили, мовляв, антипатріотичної.

Пожвавлення історичного жанру та його зростаюча про­дуктивність у літературі і Галичини, і України не були ви­падковими. Вона відповідала зростаючій потребі націо­нального самопізнання, хоча і по-різному виявленій в обох суспільствах. У літературі Західної України переважали пошуки опертя на державницькі традиції та на вольову патріотичну особистість. У літературі великої України — апеляція до «об’єктивних законів історії» та зусилля зма­лювати трудову масу, суспільний побут, життя народу (що загалом було неабияким здобутком літератури й набувало ваги ідейно-художнього новаторства — якщо було підкріп­лене талантом,звичайно).

Широкий перегляд нашої історії, який відбувається ни­ні, заперечення політичних та ідеологічних стереотипів, ви­вільнення від тягара фальшивих догматів, глибоке духовне оновлення всього нашого суспільства — владно диктують і необхідність нового прочитання художньої літератури 20-х та особливо 30-х років, оскільки остання була фактично лі-


1 Поступ. 1928. Ч. 9—10. С. 314—315.


480

 

тописом сталінізму. Багато що в ній сьогодні або неприйнят­не, або потребує інакшого, ніж раніше, ставлення.

Література 30-х років змушена була творити свого роду поетику несвободи, нервом якої був фанатизм самозапе­речення. Любов треба було замінити ненавистю, душевну правду — політичною формулою, загальнолюдське моральне почуття — псевдокласовим нюхом. Запроваджувалася мо­дель світу, в якому спотворювалися всі людські поняття, в якій усі клітинки життя пронизувало рентгеном ворожнечі й страху, в якій відбувалося самовбивче оскудіння й озві­ріння людського серця. І це не могло не відбитися на літе­ратурі, провадячи її в бік деморалізації, дегуманізації. Та вона боронилася і в кращій своїй частині намагалася боро­нити людину і свій народ.

Тому було б нерозумним і несправедливим, керуючись антиісторичним максималізмом, перекреслювати творчість багатьох видатних поетів і прозаїків на тій підставі, що з-під їхнього пера в 30-ті роки виходило і те, що не відпові­дає нашим нинішнім поглядам.

Нам треба заново вчитися читати літературу 30-х, зано­во осмислювати її матеріал, понятійний апарат і її мову.

По-перше, в загальному її пафосі й тенденційності від­різняти авторське світоглядне од неминучого тенденційно­го, що диктувалося літературним режимом.

По-друге, бачити навіть малопомітні відхилення од офі­ційної догми, які робити тоді було нелегко. Тх навіть помі­чати тоді остерігалися, або ж це було справою донощиків.

По-третє, і в ортодоксально потрактованих картинах ба­чити той об’єктивний зміст, що перевищує ортодоксальну інтерпретацію, виходить за її межі…

Не маємо, звичайно, на увазі ті твори, що стоять поза літературою через свою аморальну спрямованість, ідеоло­гічний цинізм, внутрішню антинародність чи художню без­порадність…

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.