Досить плідно розробляв історичну тематику Г. Ба- бенко, автор книжок «В тумані минулого» (1927), «Люди з червоної скелі» (1929), «Шляхом бурхливим» (1931). Останній з названих творів — широкоформатне полотно з побуту Запорозької Січі часів Сіркових походів проти та- тарів і турків та повстання 1668 року. На цьому творі особливо позначилася вульгарно-соціологічна настанова: тенденційне «засудження» козацької старшини як нібито ворожої народові почасти призводить і до заперечення прогресивної ролі Січі в історії України, до поверхових негативних оцінок діяльності Богдана Хмельницького.
Значно менше вражений вульгарним соціологізмом роман О. Соколовського «Богун» (1931). Тут глибше й діа- лектніше осмислюється питання про народний рух та його ватажків. Богун постає як народний герой, що мало принципове значення для вироблення історичних критеріїв у радянській українській літературі. У цьому творі знову виявилося вміння О. Соколовського будувати напружений, захоплюючий історичний сюжет, послуговуючись переважно реальними подіями. Етапом у розвитку української історичної романістики став роман 3. Тулуб «Людолови» (1934), епічний твір з |
477 |
життя українського, польського, кримсько-татарського і турецького суспільств у першій половині XVII ст., монументальна картина боротьби українського народу за соціальне та національне визволення, вписана в увесь обшир ї в усю складність міждержавних, соціально-економічних, політичних, національно-релігійних відносин у східній і центральній Європі, в культурну й ідеологічну атмосферу тієї доби. Це була перша в українській історичній прозі епопея такого ідейно-художнього масштабу й високого методологічного рівня. Від роману 3. Тулуб починається традиція (підготовлена й трилогією М. Старицького) зображення життя українського народу тієї доби у широких міжнародних вимірах, а українських національно-визвольних змагань, дій козацьких провідників — на тлі європейської політики, у багатоманітних державних і дипломатичних зв’язках; традиція (ще, на жаль, недостатньо розвинена) інтерпретувати ідеологічні та культурні явища та тенденції українського життя теж у міжнародному контексті. Слід сказати і про драматизм образу Петра Сагайдачного не лише як полководця, а й державного діяча, мислителя, просвітителя — попри деякі моменти вульгарно-соціологічні у зображенні цієї історичної постаті (зважаймо, що переконливо показано болючу суперечність між його щирим патріотизмом і класовою обмеженістю старшинської орієнтації).
З’являються історико-культурологічні та історико-біографічні повісті В. Петрова (В. Домонтовича) — «Аліна і Костомаров» (1929), «Романи Куліша» (1930). А пізніше повісті й оповідання Варвари Чередниченко «Останній лист» (1936), «Історія одного вірша» (1939), «В картезіанському монастирі» (1940), «Під одним плащем» (1938). Письменниця тяжіє до розгортання картин історій, культури, змалювання світу мистецьких цінностей, до ідейного й духовного аспектів життя видатних письменників та поетів, моментів психології творчості,— все це відбивало й прагнення вивільнитися з-під впливу соціологічних стереотипів та орієнтації на пріоритетну героїко-революційну тематику. Свідченням розширення тематичних і стильових можливостей української прози була й яскраво оригінальна повість І. Сенченка «Чорна брама» (1933), в якій він, звернувшись до історичного епізоду з французького середьовіч- чя й засвідчивши відчуття колориту далекої доби, блискуче використав елементи пародійованого авантюрництва, іронічної інтерпретації рицарської романтики для розкриття теми єретичного руху плебейсько-ремісничої маси, для антиклерикальної, соціальної та філософської сатири. В іншій повіс |
478 |
ті — «Руді Вовки» (1936)—І. Сенченко заглиблюється у; далеке від нас життя первісного суспільства, і його фантазія малює пригоди, спричинені «примітивним» буттям, боротьбою за існування, складними стосунками людини з природою.
По-іншому розвивалася історична проза в Західній Україні. Тут на вибір тем і мотивів впливав не політичний диктат і не «соціальне замовлення», а особисті міркування та зацікавлення авторів, звичайно ж, зумовлені — більшою або меншою мірою — настроями та ідеологічними уподобаннями певних кіл суспільства, почасти й читацькою «модою». Переважала, сказати б, патріотична, національно- героїчна тематика з княжої та козацько-гетьманської доби, її можна порівняти з відповідними мотивами в поезії «празької» та «варшавської» груп, з тією лише різницею, що проза не сягала такого рівня сугестивності й мистецької досконалості, за винятком хіба повістей К- Гриневичевої «Шестикрилець» (1929) та «Шоломи в сонці» (1935), яка поєднала експресію мови, близьку до поетики В. Стефани- ка, з історичною стилізацією. Серед найпомітніших творів про княжу добу — історична повість (у двох томах) з XI ст. В. Бірчака «Василько Ростиславович» (Берлін, 1923); свого часу вона дістала прихильну оцінку в критиці, зокрема, в рецензії Б. Лепкого: «…Бірчак… не задовольняється самим епічним оповіданням, лиш залюбки переплітає його психологічною аналізою та поетичними інтермеццами»1. Чимало було в історичній прозі і маловартісних творів, автори яких недостатнє знання історичних обставин та брак глибокого проникнення в дух доби надолужували патріотичним або релігійним пропагандизмом (як-от «історична повість з XIII віку» І. Филипчака та І. Зубенка «Княгиня Романова», видана в Коломиї 1927 р.). Набула популярності й історична повість О. Назарука «Роксоляна, жінка Халіфа й падишаха, Сулеймана Великого Завойовника» (Львів, 1930), хоча й вона не відзначалася належним художнім рівнем. Це хроніка із статичними описами, ніж структурована мистецька річ. Найвідомішим твором історичної прози в Західній Україні стала багатотомова повість Б. Лепкого «Мазепа» («Мотря», 1926; «Не вбивай», 1926; «Батурин», 1927; «Полтава», 1923—1929; «Мазепа», 1955). Це монументальна річ, у якій охоплено великий відрізок української історії, використано багатющий фактичний матеріал, поетично інтер- |
1 Літопис політики, письменства і мистецтва. Берлін, 1923. Кн. І. Ч. 1. С. 10. |
479 |
претований; однак ліричне й романтичне начало переважають аналітичне; негативно вплинули на естетичний рівень твору недостатність пластичності й психологічності, описова екстенсивність.
Аналітичнішим і критичнішим до національної історії був Ю. Опільський, автор повістей «Іду на вас» (1918), «Сумерк» (1929), «Ідоли падуть» (1928), «Золотий лев» (1926), «В царстві золотої свободи» (1920), «Вовкулака» та ін. Антиклерикальні мотиви в нього часом межували з фривольністю, що дало привід для звинувачень у «грубому сексуалізмі», «опоганенні священничого стану» тощо ‘. Новим словом в українській літературі були твори Ю. Опільського на теми світової історії: повісті «Танечни- ця з Пібасту» (1921), «Поцілунок Іштари» (1923), «Школяр з Мемфісу» (1927) та ін. Ці останні, як і «екзотичні» та «євангельські» твори Наталени Королевої, виводили історичну прозу за межі національного матеріалу, у світову тематику. (Докладно розглядаємо ці імена у II кн., ч. 1). До історично-пригодницького жанру тяжіли оповідання й повісті В. Будзиновського («Пригоди запорізьких ски- тальців», «Осаул Підкова», «Під одну булаву», «Міщанка» та ін.). Але вони не мали глибини осмислення історичних фактів, виявляють суб’єктивістсько-волюнтаристське розуміння історії, в них прохоплюється зневага до «плебейства» як сили, мовляв, антипатріотичної. Пожвавлення історичного жанру та його зростаюча продуктивність у літературі і Галичини, і України не були випадковими. Вона відповідала зростаючій потребі національного самопізнання, хоча і по-різному виявленій в обох суспільствах. У літературі Західної України переважали пошуки опертя на державницькі традиції та на вольову патріотичну особистість. У літературі великої України — апеляція до «об’єктивних законів історії» та зусилля змалювати трудову масу, суспільний побут, життя народу (що загалом було неабияким здобутком літератури й набувало ваги ідейно-художнього новаторства — якщо було підкріплене талантом,звичайно). Широкий перегляд нашої історії, який відбувається нині, заперечення політичних та ідеологічних стереотипів, вивільнення від тягара фальшивих догматів, глибоке духовне оновлення всього нашого суспільства — владно диктують і необхідність нового прочитання художньої літератури 20-х та особливо 30-х років, оскільки остання була фактично лі- |
1 Поступ. 1928. Ч. 9—10. С. 314—315. |
480 |
тописом сталінізму. Багато що в ній сьогодні або неприйнятне, або потребує інакшого, ніж раніше, ставлення.
Література 30-х років змушена була творити свого роду поетику несвободи, нервом якої був фанатизм самозаперечення. Любов треба було замінити ненавистю, душевну правду — політичною формулою, загальнолюдське моральне почуття — псевдокласовим нюхом. Запроваджувалася модель світу, в якому спотворювалися всі людські поняття, в якій усі клітинки життя пронизувало рентгеном ворожнечі й страху, в якій відбувалося самовбивче оскудіння й озвіріння людського серця. І це не могло не відбитися на літературі, провадячи її в бік деморалізації, дегуманізації. Та вона боронилася і в кращій своїй частині намагалася боронити людину і свій народ. Тому було б нерозумним і несправедливим, керуючись антиісторичним максималізмом, перекреслювати творчість багатьох видатних поетів і прозаїків на тій підставі, що з-під їхнього пера в 30-ті роки виходило і те, що не відповідає нашим нинішнім поглядам. Нам треба заново вчитися читати літературу 30-х, заново осмислювати її матеріал, понятійний апарат і її мову. По-перше, в загальному її пафосі й тенденційності відрізняти авторське світоглядне од неминучого тенденційного, що диктувалося літературним режимом. По-друге, бачити навіть малопомітні відхилення од офіційної догми, які робити тоді було нелегко. Тх навіть помічати тоді остерігалися, або ж це було справою донощиків. По-третє, і в ортодоксально потрактованих картинах бачити той об’єктивний зміст, що перевищує ортодоксальну інтерпретацію, виходить за її межі… Не маємо, звичайно, на увазі ті твори, що стоять поза літературою через свою аморальну спрямованість, ідеологічний цинізм, внутрішню антинародність чи художню безпорадність… |