В. Винниченко востаннє залишив Україну 23 вересня 1920 р., відмовившись од участі в уряді Радянської України. І вже на V Всеукраїнському з’їзді Рад у Харкові (25 лютого — 3 березня 1921 р.) його називатимуть запеклим націоналістом і ворогом радянської влади та ще й «узаконять» це спеціальною ухвалою. Зрозуміло, для того щоб |
16 юі |
481 |
поставит популярного письменника й політичного діяча «поза законом» як «ворога народу», потрібно було мати певні підстави. Ними виявились статті й заяви митця, які він друкував в органі Закордонної групи Української Комуністичної партії «Нова доба». Це передусім його «Лист до українських робітників і селян», дописи «Не в усьому чесні з собою», «Справозавдання в подорожі на Україну», а особливо— памфлет «Революція в небезпеці!»
Основними причинами занепаду революції В. Винниченко вважає те, що в Росії і в Україні майже немає радянської влади, а є диктатура осіб, авторитетів, невеличкого абсолютного центру: «Всякі спроби творити щось нове, боротись за нові методи хоч би в середині партії, бюрократично караються. Ні свободи слова, ні свободи зібрань в партії немає» ‘. Звісно, різке, безкомпромісне осудження диктатури партії, яка почала «витворювати з себе якусь упривілейовану касту», її політики абсолютного централізму, недовіри до українців-комуністів, прихований курс на творення нової «єдиної і неділимої», не могло не викликати зливи ідеологічних «розвінчань» В. Винниченка-політика. Але дискредитувати письменника комуністична партія не наважувалася. В Україні він найпопулярніший з усіх письменників, як класиків, так і сучасних, він найчитабельніший. Доводилося миритися. До пори, до часу… Народився В. Винниченко 16 липня за старим стилем 1880 р. у селянській родині в селі Веселий Кут Єлисавет- градського повіту на Херсонщині (тепер Кіровоградська область); навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, та не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. Йому, наймитові, судилося зазнати того, що й іншим селянам-бідарям, заробітчанам,— жорстокої експлуатації, приниження людської гідності, голоду й відчаю, що вибухає сліпою помстою. У Златополі В. Винниченко екстерном складає іспити за середню школу і з 1900 року стає студентом юридичного факультету Київського університету. Та вже з першого курсу його виключають і ув’язнюють як члена місцевої організації Революційної Української Партії (РУП). Відтоді письменник не припиняє політичної діяльності. Йому заборонено жити в Києві, а про поновлення в університеті не могло було й мови. Тому вирушає на Полтавщину, де про- |
1 Революція в небезпеці! (Лист. Зак. групи У. К. П. до комуністів і революційних соціалістів Європи та Америки). Відень; Київ, 1920- С- 16—17. (Курсив наш.— Ред.). |
482 |
довжує революційну агітацію. Забирають у солдати — а він тікає з війська й емігрує за кордон. Нелегально переходить кілька разів кордон із забороненою революційною літературою, та потрапляє до рук жандармів. Пригадали йому тут і дезертирство з армії — та на півтора року ув’язнили в камеру-одиночку Київської Лук’янівської в’язниці та в «дисциплінарний батальйон». Знову втеча за кордон, повернення 1905-го в Україну, участь у першій революції, знову арешт — тепер як члена Української соціал-демокра- тичної робітничої партії (УСДРП), що реорганізувалася 1905 року з РУП, вісім місяців ув’язнення, вихід із в’язниці на поруки та втеча за кордон. Проживає в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Для політичної роботи приїздить нелегально з Україну, а в 1914—1917 рр. переховується від поліції як на батьківщині, так і в Москві, співробітничає в журналі «Украинская жизнь». Перші його твори — поема «Повія» та оповідання «Народний діяч», написані 1901 р. Першим же твором, що з’явився друком на сторінках «Киевской старины» 1902-го, була повість «Сила і краса» (згодом прибирає назву «Краса і сила»). Пише багато, друкується часто, молодим прозаїком цікавляться відомі літератори, популярні журнали й видавництва. Пам’ятався його лист «О морали господствующих и морали угнетенных»
(1911) , в якому революціонер і письменник писав: «Я искренне и горячо протестовал против социальных несправедливостей, во имя этого протеста шел в тюрьму, готов был идти на смерть за торжество своих политических и социальных убеждений» ‘. Критика чутливо зреагувала на щире зізнання, що так емоційно й чесно виливалося з душі на папір, бачила глибоке співчуття до гноблених і гнаних сільських трударів, безправних, вимуштруваних до механічної покори солдатів, здеморалізованих босяків і спраглих до свободи й правди пролетарів. Усе це В. Винниченко відтворив у повістях «Краса і сила», «Біля машини», «Голота», в оповіданнях «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнімий господін», «Честь», «Студент», «Солдатики!», «Федько-халамидник»… З’являється друком перша збірка оповідань «Краса і сила» і — захоплений, подивований І. Франко запитує: «І відкіля ти такий узявся? Серед млявої тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось |
1 Винниченко В. О морали господствующих и морали угнетенных. Открытое письмо к читателям и критикам. Льв!в, 1911. |
16* |
183 |
таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в суміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості» ’.
Краще визначити образно-стильову особливість художнього мислення В. Винниченка-прозаїка важко. Він бачив життя в усій повноті його суперечностей і неоднозначностей вираження, сам переживав багато драматичних ситуацій і відтворював їх емоційно, гостро, правдиво. В українську літературу, яка пишалася талантами І. Франка і Лесі Українки, М. Коцюбинського і В. Стефаника, О. Кобилянсь- кої і М. Черемшини, яскравим метеором ввірвався бунтівливий дух революціонера. В. Винниченко пише оповідання й драми, повісті й комедії, публіцистічні статті й романи, які з охотою публікують українські та російські видання, його твори перекладають російською мовою, хоча здебільшого він це робить сам, як, наприклад, роман «Чесність з собою», про нього сперечаються критики, його талантом, «як дорогим скарбом нашого народу», захоплений М. Коцюбинський. «Кого у нас читають? — Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки інтереси сходяться на літературі?— Винниченка. Кого купують? Знов — Винниченка». Ця загальновідома оцінка видатного митця — свідчення неабиякої слави молодого тоді українського письменника. Слави заслуженої, бо в 1909 р., коли М. Коцюбинський захоплено вітав талановитого новеліста, драматургія В. Винниченка активно виставлялась на українській та російській сцені. Від першої п’єси «Дисгармонія» до останньої «Пророк» талант драматурга «працював» над піднесенням рівня українського театру, над його європеїзацією. його п’єси й романи інтригували, захоплювали й дратували, бо черпав і ситуації, і характери з особисто пережитого у в’язницях, на засланні, в еміграції, сміливо «освоюючи» гострі соціально-політичні та морально-психологічні колізії своєї епохи. З’являються різні, найчастіше полярного змісту рецензії — від беззастережного прийняття до повного заперечення його творів, як аморальних, безжально сатиричних щодо свого, рідного. Емоційний і безкомпромісний, він бере з життя такі характери й долі, такі колізії та конфлікти, які українська література не освоювала. Для В. Винниченка не існує заборонених, психологіч- |
1 Франко /. Новини нашої літератури: Володимир Винниченко.— Краса і сила (зб. оповідань) Ц ЛНВ. К., 1907, Кн. 4. С. 139. |
484 |
по «непосильних» тем і проблем. Зрада, компроміси, ренегатство, грубі, неупокорені прагнення, сексуальні проблеми, імпульсивно вибухаючі, темні, приховані в глибинах підсвідомості інстинкти, добро, «чесність з собою» — все це є об’єктом посиленого зацікавлення письменника.
В. Винниченко-художник — яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби — від критичного реалізму до модернізму. У своїй творчості йому судилося перекинути своєрідний ідейно-естетичний «місток» до нової, стимульованої європейським мистецтвом української літератури і створити оригінальний мистецький світ. Цей світ увібрав і соціальний критицизм, аналіз історичних та соціально-політичних обставин, об’єктивне повіствуван- ня, авторську оцінку дійсності, раціональне використання елементів поетики імпресіонізму та символізму тощо. Письменник сміливо долав межі психологічного пізнання людини, відкриваючи нові перспективи розвитку реалізму й нео романтизму. Художній досвід, набутий М. Коцюбинським, Лесею Українкою, О. Кобилянською, естетичні пошуки українських модерністів (що гуртувались навколо журналів «Світ» (1906—1907); «Будучність»— 1909), молодих львівських поетів (об’єднаних «Молодою музою»), київських поетів (друкувалися в «Українській хаті»— 1909—1914) настійно осмислювалися молодим В. Винниченком. Він творив на зламі двох культурно-стильових епох і, головне, не прагнув роз’єднати ланку традицій, а утвердити своєю творчістю неминучість і необхідність нових форм, прийомів і засобів для художнього пізнання людини в нових реаліях її буття. Митець володів даром органічного підпорядкування художньої структури твору ефективному емоційному «самовираженню» характерів, які в процесі сюжетного дійства розкривають глибинні психоемоційні — на рівні інтуїтивного, підсвідомого — імпульси-реакції на свої вчинки й на вчинки інших. Письменник не прийняв народницького етнографізму й побутового реалізму своїх попередників, а набував необмеженої свободи у творенні таких сюжетних колізій, завершення яких майже неможливо передбачити, його герої в переважній більшості «не чекають» на схвалення чи на осудження своєї поведінки, бо діють в екстремальних морально-психологічних ситуаціях, які свідомо витворює письменник. Ці соціально-моральні колізії, які спричиняють складні етичні конфлікти і змушують героїв вступати в боротьбу з фатумом, захищати себе шляхом вибору одного-єдиного рішення — основний засіб виявлення його героями своїх сил у боротьбі за право бути собою, бути суверенною особис |
485 |
тістю, здола-гй «дисгармонію» між реальним і бажаним, бути «чесним з собою».
Вони воліють бути незалежними від натовпу, юрби, суспільної моралі, різного роду умовностей, приписів і обов’язковостей тільки тому, що йдуть за внутрішнім покликом бути вільними, а не рабами. Майстерність художника виявилася передусім у творенні конфліктів, що героїв випробовують на моральну витривалість, збереження, на відстоювання свого «я». Складається враження, що його героїв провадить в цю круговерть випробувань якась таємнича сила, що причаїлася в глибинах підсвідомого і підштовхує людину зсередини на край прірви. Чи вистачить сил у неї зупинитися, зазирнути в темні глибини свого непізнаного «я», своїх інстинктів і жадань? Чи може людина бути «чесною з собою» в таких ситуаціях, коли, здається, від неї вже нічого не залежить? Як розв’язати конфлікти між розумом і серцем, між свідомістю та інстинктом, між обов’язком і почуттям? Уже в п’єсі «Дисгармонія» В. Винниченко порушує проблему внутрішнього вибору, точніше — внутрішнього роздвоєння особистості, яка розпинає себе на ідейному хресті суспільного обов’язку. Головний герой драми свідчить: «От у чому дисгармонія? Нам треба оправдання! Нам треба виправдать себе. Я певен, що кожен з нас, заглянувши в себе, іноді лякається. Як? Ми ж передові люди, ми — борці за правду, за добро, ми повинні бути чистими, високими. А ми так само, як і всі, ходимо в публічні доми, сидимо в кабачках, інтригуємо, сплетничаємо, брешемо, завидуємо…» У цьому розділі між ідеальним та реальним, між людиною і її долею — сутність етичного конфлікту в творчості В. Винниченка. Письменник наголошує, що людина повинна знайти в собі сили для протидії жорстоким обставинам, вона одна відповідає за свої вчинки й тільки вільна внутрішньо особистість здатна знайти гідний вихід із соціально- морального конфлікту. І ніхто не повинен чинить насильство над людиною. Нема такого бога, якому слід віддати на заклання душу, вважає герой п’єси «Великий Молох»: «Ну, це ще побачимо! Я з примусу не признаю обов’язків! Це вже вибачайте. Коли вся моя істота тягтиме мене, коли це буде випливать з моєї сили, коли ця сила буде вимагати прикласти її до цього діла, тоді — це мій обов’язок». Обов’язок із примусу, із нав’язаної кимось згори волі, навіть із ідейних побудників «вирощеної» необхідності суперечить морально-етичним засадам В. Винниченка-драма- турга. Він обстоює ідеал соціальної рівності й справедли- |
486 |
пості, бунтує супроти фальші буржуазного суспільства, закликає звільнити людину від насильства над особистістю, під жорстоких форм приниження людської гідності, честі и свободи. Тому головною рисою його творчості є соціально гостре бачення проблем життя, виражене в майстерній індивідуалізації характерів героїв. Жоден із українських письменників не зумів так яскраво і об’єктивно відтворити соціальні та моральні конфлікти складної епохи періоду трьох російських революцій і виступити своєрідним ідейно- естетичним «містком» між періодом української літератури
XIX століття і літературою століття двадцятого, як це здійснив Винниченко. І тут визначальним є не лише проблематика, скільки сфера художніх форм, сфера поетики, прози іі драматургії. В. Винниченко відкрив нові естетичні «виміри» конфліктного — передусім через індивідуальне сприйняття— переживання соціальних і духовних проблем перехідної доби. Його драматичні твори засвідчують специфіку винниченківського художнього мислення на межі двох епох, в драматичних умовах осмислення багатьох «клятих питань». В. Винниченко усвідомлював, що український театр треба європеїзувати — надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію… Розумів це й М. Садовський, який взяв у роботу п’єсу драматурга «Брехня» (1910). Проблема інтелігенції, яку порушив автор, цікавила тогочасну публіку. Та перші постановки успіху не принесли. Надто традиційною була режисура, та й актори, навіть такі славнозвісні, як Мар’яненко, Ковалев- ський, Корольчук, не були спочатку готові до психологічно ускладненого сценічного вираження характерів п’єси. Але це лише спочатку. Але вже після третьої-четвертої вистави публіка відчула, що народжується новий театр, нова сценічна естетика, яка сміливо забирає в орбіту сценічних колізій те, що хвилює суспільство, що донедавна було прихованим, прикритим декларованими моральними пересторогами. Конфлікти в п’єсах В. Винниченка нагадували хірургічну операцію, яку драматург і режисер творили на сцені перед здивованою й зацікавленою публікою з допомогою асистентів-акторів. На сторінках «Української хати» з’являється такий відгук на постановку п’єси: «Театр нарешті вдарив по нервах сучасності, торкнув боляче питання інтелігенції, й вона обізвалася й почала ходити в «Український театр». Цього раніше не бувало. З часу постави «Брехні» ми можемо рахувати нову еру в історії нашого театру. «Брехню» вважаємо тараном, яким пробито дорогу для літературних драм, для серйозного репертуару і разом з |
487 |
тим — першим кроком трупи М. К. Садовського в ролі про- пагатора і толкователя дійсного театрального мистецтва»
Драми В. Винниченка відіграли принципово важливу роль у культурному відродженні українського народу. І формою, і змістом вони творили своєрідну, національно новаторську драматургію в річищі новітніх течій європейської драми, яку на той час репрезентували Г. Ібсен, А. Чехов, М. Метерлінк, К. Гауптман, А. Стріндберг. Талановитий драматург переакцентував тематику своїх п’єс на дослідження людської особистості, на морально-психологічне випробування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого «я», своїх принципів і прагнень. У ці ж роки В. Винниченка виставляють і на російській сцені. Крім «Чорної Пантери і Білого Ведмедя», великий успіх випадає на п’єсу «Пригвожденні», яка йшла в Москві й Петербурзі у театрах К. Незлобіна, в Саратові (театр ім. О. Островського), в театрах М. Синельникова в Києві та Харкові, в Самарі (театр В. Лебедєва), в Тбілісі (театр Гітаєвої). Загалом, період 1910—1912 рр.— «зоряний час» для драматурга. У ці роки були написані, крім «Базару» й «Брехні» (1910), п’єси «Співочі товариства» (1911), «Чорна пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Дочка жандарма» (1912) , «Натусь» (1912); у 1913 р. з’явилися «Молода кров», згодом — «Мохноноге», «Мементо», «Гріх», «Кол-Нідре», «Над», «Великий секрет», «Пророк» (остання була надрукована лише після смерті автора). Але чи не найбільший успіх випав на долю п’єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». Вона вперше була опублікована у «Літературно-науковому віснику» (І911, кн. VI). Ознайомившись з п’єсою, театральний критик львівського тижневика «Неділя» М. Данько пророкує їй щасливу сценічну долю: «П’єса на українській сцені мусить мати цілком заслужений успіх» 2. На жаль, перша світова війна ускладнила її шлях на українську сцену. Але вже сезон 1917 року «Молодий театр» Леся Курбаса відкриває постановкою драм «Чорна пантера та Білий Ведмідь» і «Базар». Прем’єра першої п’єси відбулася V Києві 12 вересня 1917 р., роль Кор- нія виконав сам Лесь Курбас, Ріти — Поліна Самійленко, а Сніжинки — Олімпія Добровольська. За кордоном найбільший успіх зажили теж ці п’єси. Театри Німеччини, Голландії, Швейцарії, Чехословаччини, Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Румунії, Сербії, Хорватії, Данії, Норвегії, Швеції та інших країн із великим зацікавленням брали до свого |
1 Українська хата. 1911. Березень. С. 198. |
* Неділя. 1912. № 35. С. 4. |
репертуару драми В. ІЗинниченка. Та, на жаль, ця велична сторінка української драматургії залишається недослідже- ною. Має рацію один із найавторитетніших дослідників спадщини письменника Г. Костюк, коли узагальнює: «Ні одна п’єса ні одного українського драматурга за всю історію української літератури не може похвалитися такою сценічною біографією» 1. І незважаючи на те, що його п’єси руйнували канони сценічного дійства, які плекав етнографічний і романтично-сентиментальний, водевільно-розважальний український театр, вони посіли одне з провідних місць у репертуарах «Молодого театру», стаціонарного українського театру Миколи Садовського та драматичного театру імені І. Я. Франка. Саме в репертуарі цього колективу 1920—1921 рр. були поставлені «Гріх», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Панна Мара», «Співочі товариства».
На драматургію В. Винниченка новий театр покладав надію на осучаснення і проблематики, й стилістики сценічного мистецтва, на народження нової театральної культури європейського рівня. Творча енергія В. Винниченка-художника не згасала. Він працює натхненно в різних жанрах, сповідуючи моральне кредо: «чесність із собою». Не шкодує ні оміщаненого, зденаціоналізованого робітника, задля соціального визволення якого прирікає себе на підпільну боротьбу, ні засліпленого міщанським колоритом дрібнобуржуазної «інтелігентності» заможного селянина, ні хижої юної селянки домашньої робітниці в місті, ні щирого поміщика-«малороса» з його українофільською патріархальщиною, ні самовпевне- ного російського чиновника-шовініста, ні наляканого, схильного до блискавичної мімікрії єврея-лихваря… Письменник художньо «освоював» гострі соціально-політичні й моральні проблеми передреволюційної доби. Не завжди вдавалося йому здійснювати це на високому естетичному рівні. Критикували його часто й гостро. І було за що. Революційна діяльність не сприяла творчості. І хоча збагачувала новими темами й характерами героїв, проте й не дозволяла належним чином опрацьовувати витворене Так, п’єсу «Панна Мара» він написав у поїзді, коли їхав до Петрограда на переговори з Тимчасовим урядом. Один із найдискусійніших романів «Чесність з собою» з’явився внаслідок двомісячного «самоув’язнення» у львівській квартирі Левка Юркевича. Негативно впливали на самопочуття письменника, на творчий процес часте перебування на чу- |
1 Нові дні, 1980, 23 верес, |
48» |
жині, постійні нестатки, переїзди, арешти, мінлива лоліїИЧ- на атмосфера в Російській імперії. Особливо вразила його поразка революції 1905—1907 рр. Письменник зосереджується на психологічному вияві егоцентричного індивідуалізму. У його творчості посилюється інтерес до біологічних та сексопатологічних мотивів, домінує тема честі, зради, підлості, стихійного, імпульсивного вияву темних, захованих у підсвідомості інстинктів. Він наполегливо шукає ідейно-естетичний «еквівалент для виявлення морально-етичного кодексу принципу; «чесність з собою».
Письменника глибоко вражає хворобливе, патологічне, егоцентричне в людині, незважаючи на те, до якого світу — буржуазного чи пролетарського — вона належить. Він із тривогою спостерігає наростання таких суспільних настроїв і переживань, які сприяють формуванню здеморалізованих, одержимих ідеєю насильства в здобутті влади, спраглих до помсти фанатиків у подобі гордих «надлюдей», які готові в ім’я досягнення мети підкорити й партійних і безпартійних, добрих і злих, чесних і моральних (драма «Щаблі життя», романи «Чесність з собою», «Рівновага», «По-свій!», «Божки», «Хочу», «Записки Кирпатого Мефістофеля»). Великим досягненням В. Винниченка-художника є психологічне відтворення морального краху людини, яка беззастережно віддала себе революційній діяльності й втратила морально-етичні орієнтири нормального буття. Герой його роману «Записки Кирпатого Мефістофеля» Михайлюк, «знаменитий оратор, тонкий адвокат, психолог», вважає, що «революціонери подібні до нічних метеликів» — «багато їх з помнятими, поламаними крильцями лежить десь у темноті й безсило прагне до світла». Що лишається їм, цим «нічним метеликам», які в пориванні до революційних ідеалів обпекли чисті крильця, як не одягати на себе маску бездумності й моральної вседозволеності? Яків Васильович Михайлюк — цей «кирпатий Мефісто- фель»—навчився хитрувати, ховати своє хиже єство за маскою безтурботності, свідомо продає себе переможцям і цинічно насміхається над своїми колишніми товаришами по революційній боротьбі. Цей патологічний егоцентризм «підпільників», який помітив і відтворив іще Ф. М. Досто- євський, і тривожить В. Винниченка. Тому така прицільна його увага до того нового суспільного середовища, яке витворилося внаслідок революції 1905—1907 рр. і яке майстерно зобразив письменник у романах «Рівновага», «По-свій» та «Божки». Різні соціальні типи відкриваються внаслідок безжалісного, психологічного аналізу нових суспільних сил |
490 |
її Україні. Це поміщики-українофіли (Аркадій Микульський), націоналісти-«відродженці» (Водосвятський, Ганжу- .’іа), революціонери-ренегати (Піддубний), народники-куль- турники (Модест Микульський), промислові та аграрні буржуа (Анатоль Микульський і Никодим Стельмашен- ко).
Ідейний і моральний розклад буржуазного суспільства, яке «поглинає» душі недавніх ідеалістів, обурює письменника, бо на його очах деморалізується українське суспільство, відкриває своє справжнє обличчя легендарний рево- люціонер-підпільник, великодержавний шовінізм торжествує перемогу над українським національним відродженням (роман «Хочу»). Тому так дратівливо зреагував В. Ленін у листі до Інесси Арманд на роман В. Винниченка «Заповіт батьків», бо не міг сприйняти безжалісного розвінчання моральної деградації соціалістів-революціонерів. Згодом, у період національних змагань 1917—1920 рр., він з болем переконається, у яку морально-психологічну прірву може «кидати» людину політика. У період написання п’єси «Між двох сил», перебуваючи на Княжій Горі, і, здавалося б, щасливою долею «приречений» на творчість, він не заспокоюється, бо вже остаточно «захворів» на політику, і йому несила спокійно споглядати, як у Києві панує гетьман Скоропадський. На глибоке переконання В. Винниченка-сопіаліста, тільки вони, перековані, чесні, морально чисті соціалісти, повинні творити нову Україну. Тому політичні компроміси Скоропадського його знову підключають до боротьби. 1 серпня 1918 року гетьманська охранка заарештовує його. Правда, 4 серпня звільняють із-під варти… Та він розумів і ту обставину, що народ був розчарований діяльністю Центральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і робітникам, а більшовицькі ідеї мали підтримку серед спролетаризованих мас. Спостерігаючи зростаюче невдоволення народу окупацією України кайзерівською Німеччиною, В. Винниченко висуває ідею повстання проти уряду гетьмана Скоропадського та його спільників. Шансів на успіх було обмаль, але перемогу він вбачає в тому, «що ми, українські соціялісти і демократи, що ми, українці, з’єдналися зі своїм народом. Хай нас розіб’ють фізично, але духовно, національно й соціально, ми поєднані тепер і в слушний час наш голос матиме довір’я в народі нашому» ’. Перемогу було здобуто, але не ту, на яку очікував |
* Винниченко В. Щоденник: 1911—1920. Т. 1. С. 308. |
491 |
В. Винниченко — голова нового уряду Української Народної Республіки — Директорії. Знову ж трагічне непорозуміння. Він виступає за інтереси робітників, а виконавська влада ті інтереси топче. Члени Директорії — патріоти, «але тільки патріоти. Вони не революціонери» *. Усвідомлює, що історія щастя рідного народу не твориться, зате в історію страждань записано вже немало сторінок. В. Винниченко намагається вийти зі складу уряду.
Незабаром із мандатом ЦК УСДРП письменник вирушає за кордон, начебто для участі в міжнародній соціалістичній конференції, але зупиняється в Австрії. Втішається спокоєм, самотністю, намагається взятися до праці, але його думки повсякчасно на Україні. Літо й осінь 1919 р., зима й весна 1920-го — плідні творчі періоди в його біографії. Пише повість «На той бік», тритомну мемуарно-публіцистичну працю про українську революцію «Відродження нації», а головне — поринає в політичну еміграційну діяльність. Вітає встановлення диктатури пролетаріату в Угорщині, обмірковує можливість соціалістичної революції в Західній Європі, виважує, що робити: віддатися улюбленій творчій роботі, жити в спокої, у злагоді з собою, чи знову зайнятися політикою, наштовхуючись на образи й непорозуміння, на непевність і нещадне вимотування нервів і здоров’я? І знову політик перемагає художника. Його захоплює ідея легального повернення в Україну з метою компромісної співпраці з радянською владою. Він глибоко й щодо себе безжально аналізує минулі два роки сходження до державності й доходить висновку, що робив усе, що найбільше топтало його гідність. Після цього Винниченко пориває з УНР. Після закордонної конференції УСДРП 14 вересня 1919 р. він із кількома колегами виходить з УСДРП і створює у Відні Закордонну групу Української Комуністичної партії, організовує політичний, економічний і науковий тижневик «Нова доба», який починає виходити з березня 1920 р. На сторінках «Нової доби» він публікує багато своїх статей, де аналізує минулі події, викладає свої погляди та позицію щодо розвитку політичної ситуації в Україні, гостро засуджує політику Директорії і продовжує переговори стосовно виїзду до Москви, наполягаючи на своїх умовах: «Самостійність державна; цілком незалежний, чисто національний український уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки посереднє, але й безпосереднє, активне національне визволення; незалежне військо, військо- |
1 Винниченко В. Щоденник: 1911—1920, Т. 1. С. 310, |
492 |
вий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога Без вирішення цих питань їхати не можу» *.
Звісно, ці умови, вибудувані, по суті, на принципах конфедерації, не могли бути прийняті, тим паче за відсутності В. Винниченка. Тому він вирішує все ж таки повернутися, щоб домагатися поставленої мети. Свідомо готується «йти на всі труднощі, небезпеки, на кров і вигнання», жертвує затишком, спокоєм, планами улюбленої творчої праці — аби лише була з того якась користь для рідного народу. На цей крок він наважується й тому, щоб своїм прикладом заохотити інших, переконати в необхідності будувати нову Україну. Письменник 24 травня 1920 р. разом із дружиною Роза- лією Яківною з чеським дипломатичним паспортом та з відомим чеським соціал-демократом Яроміром Нечасом і особистим секретарем Олександром Баданом виїздить до радянської Росії. Розпочинається та Голгофа, яку передбачав В. Винниченко, яка увібрала в себе й листи до В. Леніна з викладом своїх позицій, домагань, і перших розчарувань та образ, зустрічі з Л. Каменевим, Л. Троцьким, Г. Зінов’євим, Г. Чи- черіним, К Радеком, Досвідчений політик, він одразу ж помічає, що стихія «єдинонеделімого» мислення не хоче прийняти федерації, союзу рівних і самостійних членів, хоча вона й відповідає духові, інтересам і цілям вимріяного ним ідеалу комунізму, що віра в комунізм… стала тьмяною, сіренькою, віддаленою від реальностей боротьби, що всіх захопила ідея грандіозної перебудови світу, ідея світової революції, що важка економічна ситуація в Росії механічно відкидає національно-етнографічний принцип функціонування соціалістичних федеративних організмів, що активно підживлюється російський патріотизм, а отже — «націоналізм починає покривати комунізм» 2. Досить велику небезпеку революції В. Винниченко вбачає в Україні. Саме тому, що, передусім там революція здійснюється військовими силами, селянство в загальній своїй масі починає вороже ставитися до «комунії», організовується у повстанські загони, збройно виступає проти реквізицій хліба і карних експедицій. Українська інтелігенція розчарована непослідовною політикою українського радянського уряду, який на словах проголошує українську державність, а насправді проводить курс на централізацію, на «єдину- |
1 Винниченко В. Щоденник. 1911—1920. Т. 1. С. 397. |
2 Там само. С. 432. |
493 |
неділиму». У цій ситуації, приходить до висновку письменник, йому не залишається нічого іншого, як виїхати з України знову за кордон, на чужину, а найприкріше — знову потрапити до табору реакції, контрреволюції. Бо лишатися та увійти до складу уряду Української Радянської Республіки — означає проводити приховану русифікаторську політику, тобто, взяти на себе разом із іншими керівниками партії та уряду відповідальність за цей політичний курс.
Врешті-решт, після чотиримісячних розмов, переговорів, приїздів в Україну й повернень до Москви, після дискусій з Д. Мануїльським, X. Раковським, Г. Петровським В. Вин- ниченка призначають членом ВУЦВК’у, заступником Голови Ради Народних Комісарів та наркомом закордонних справ республіки. Він погоджується, але в нього залишаються сумніви, чи послідовно проводить ЦК КП(б)У життя резолюцію VIII конференції РКП(б) «Про Радянську владу на Україні». Саме цими сумнівами зумовлений його «Лист до українських робітників і селян», у якому він різко критикує політику партії та уряду з національного питання й схиляється до політичної програми новоутвореної Української Комуністичної партії. Переданий на збереження до ЦК УКГІ, цей лист якийсь час був невідомий. Подолавши свої сумніви, В. Винниченко пише другий лист до ЦК УКП, в якому просить повернути цей документ, вважати його недійсним. Згодом, після виїзду В. Винниченка за кордон, навколо цього документа розпалилися пристрасті, які не затихають і досі. В. Винниченко пропонує зміцнити керівництво партії й уряду за рахунок кількох національно свідомих діячів, які поділяють позицію центральних партійних органів щодо принципу федерації. Усвідомлюючи, яке значення матиме його участь у партійних і державних органах республіки, передусім тому, що його ім’я приверне значну частину національних елементів до політики УСРР і розколе лави контрреволюції, він категорично й рішуче заявляє, що без участі в Політбюро КП(б)У про його вступ до КП(б)У не може бути мови, а отже, не входячи до Політбюро, він не хоче бути й членом уряду. «…Мене не допущено до Політбюро,— занотовує письменник 10 вересня 1920 р.— Себто, єдиного, де хоч трохи можна було б брати участь в дійсній відповідальній роботі,— мене позбавлено. Виходить те саме, що ввесь час: не допустити. Через що? Або мені не вірять або бояться, щоб я був там, де відбувається те, чому я не довіряю» |
* Винниченко В. Щоденник. 19Н—1920. Т. 1. С. 479. |
494 |
Тонкий психолог і спостережливий художник, він ВЛОВЛЮЄ настрої мас, помічає частковості, з яких робить правильні узагальнення про безперспективність розвитку революції. Особливо болісно він реагує на рецидиви командно- адміністративного правління, тотального засилля бюрократизму, цілеспрямованої централізації влади. Письменника вражає злостиво-втішне пролиття крові, розстріли, знущання над селянством, той вир трагічних зіткнень нової влади з традиційним укладом життя в Україні, який виявила стихія громадянської війни.
23 вересня 1920 р. В. Винниченко з почуттям туги й водночас хвилюючої радості — передчуттям творчої роботи офіційно виїздить за кордон і більше в Україну не повертається. 1933 р. він зізнається: «Причиною мого розходження з партією була національна політика партії того періоду…» Підкреслимо: «того періоду», періоду 1920 р. Звісно, були й інші обставини. Як суб’єктивні, так і об’єктивні. Але пам’ятаймо, читаючи і «несвоєчасні думки» М. Горького, листи В. Короленка до А. Луначарського, щоденник І. Буніна «Окаянні дні» та інші свідчення цієї важкої, трагічної епохи, що революція й громадянська війна багато в чому перекреслили ідеальні сподівання частини інтелігенції і не тільки її. Не випадково письменник звертає пильну увагу на морально-етичний бік розвитку революційних ПОДІЙ. И )ГО обурює нехтування етичним моментом, що зумовлює розходження між словом і ділом, призводить до зловживання владою, до бюрократизму, комчванства, крадіжок, корупції, обману, брехні, бездумних парадів і рапортувань… Для В. Винниченка є очевидним, що шлях революції й відродження нації буде тривалим і тяжким — довгими роками треба міряти цей шлях. Тепер він оддає себе тихій, самотній, напруженій праці, не витрачаючи сил на політичну діяльність. Так він себе втішав, мабуть, не усвідомлюючи дорешти, що сходження на Голгофу політики не завершується його виїздом з України. Та ім’я письменника в Україні ще популярне близько п’ятнадцяти років: друкуються його твори, досліджується його спадщина. У 1924—1928 рр. «Рух» видає «Зібрання творів» В. Винниченка в 23 томах; в 1930— 1932 рр. «Книгоспілка» готує до друку «Зібрання творів» у 28 томах, багато оповідань і повістей українською та російською мовами виходять у Києві, Харкові, Москві, Ленінграді… Жоден український письменник першої третини XX століття не мав такої величезної слави, такої читацької популярності, такої кількості видань своїх творів, як В. Вин- |
495 |
ниченко. Його творчість майже до 1933 р. вивчали у школі, популяризували, досліджували як факт історії української літератури та непересічне явище тогочасного літературного процесу. Але в кінці 20-х — на початку 30-х в Україні набувають розмаху репресивні акції проти інтелігенції, колишніх Членів інших політичних партій, української православної автокефальної церкви. Не витримують ідеологічного та морально-психологічного терору М. Хвильовий і М. Скрипник. В. Винниченко у вересні 1933 р. пише відкритого листа до Політбюро КП(б)У, в якому звинувачує Сталіна та Пости- шева в голодоморі й масових репресіях проти українського народу.
Цей лист викликав різке заперечення на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 року. В. Винниченка тепер називають «старим вовком української контрреволюції», його гонорари за видання конфіскуються спеціальною ухвалою Наркомфіна СРСР, а самі книги вилучають із бібліотек… Різке відлучення од України пережив тяжко, з нервовим потрясінням, бо зрозумів, що шлях йому на Україну закритий доти, доки в СРСР пануватиме сталінський режим. Позбавлений будь-яких постійних матеріальних коштів на щодень, він шукає засобів для забезпечення свого життя. Купує стару садибу в окрузі міста Канн, відновлює її майже власними силами, розводить сад, город. Багато часу витрачає на фізичну працю, на здобування шматка хліба. Намагається так унормувати свій час, щоб викроювати кілька годин для творчої праці. Самодисципліна Винниченка вражає, творча активність захоплює. За все життя написав він понад сто оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат «Відродження нації» (понад 70 друкованих аркушів), двотомну етико-філо- софську працю «Конкордизм», чотирнадцять романів (один із них незавершений). До речі, одинадцять великих творів В. Винниченко написав за кордоном. Після смерті письменника в його архіві залишилися невідомі читачеві романи «Поклади золота», «Вічний імператив», «Лепрозорій», «Слово за тобою, Сталіне!», низка оповідань, п’єс та сценаріїв, обсягове листування, збірка його малярських творів «Щоденник» за 1911 —1951 рр. З-поміж недописаних творів — роман «Хмельниччина», серед нездійснених задумів — «Монографія визволення», «Роман боротьби», «Хроніка великого зрушення». Це орієнтовні назви майбутнього, запланованого ще на початку 20-х років «Роману мого життя» чи мемуарно-історичної «Хроніки українського відродження» (з доби останніх 50 років). На сьогодні за кордоном і в Україні з’явилися друком |
498 |
два романи В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» і «Поклади золота», п’єса «Пророк», оповідання, два перших томи — з шести — «Щоденника» (спільно з Канадським інститутом українських студій Альбертського університету). У вступній статті до першого тому І. Костюк узагальнює: «Одне слово, щоденник найкраще й найавторитетніше джерело, де рік за роком показано, як ішла, як відбувалася велика світоглядова еволюція письменника від радикальних соціал-демократичних позицій перших двох десятиріч XX- го сторіччя до цілковитого їх заперечення новою утопійною синтезою старого Фур’є й модерного Ганді. В усякому разі, не невичерпне джерело для дослідження як цієї еволюції В. Винниченка, так і великого збурення інтелекту європейського інтелігента взагалі, його бунту проти пароксизму страхітливої сучасності Сталіна й Гітлера. І найцікавіше в цих щоденних записках Винниченка те, що в усій цій грандіозній системі світоглядової еволюції, в усіх філософських концепціях «громадянина світу» Україна завжди й постійно стояла в центрі його шукань, мрій, болючих згадок і ностальгійних страждань. Вона завжди ятрила і пекла його душу».
Переживаючи за Україну, за майбутнє українського народу, В. Винниченко намагається переконати міжнародну громадськість зверненнями до політичних діячів і до Організації Об’єднаних Націй в необхідності згуртування усіх миролюбних сил у боротьбі проти ядерної війни, за збереження природи, за утвердження принципів організації суспільства й світу на соціалістичних засадах, до «світового миру без бомб і барикад». Він то висуває напередодні війни з фашизмом ідею європейського протекторату над Україною, то проголошує ідею колектократії — ідею кооперативної форми організації виробництва, вільної творчої праці, відсутності найму та експлуатації… Роман В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» закінчується викладом на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б). Дев’ятим нової соціально-політичної доктрини — доктрини трудової колектократії. Заради цієї сцени, заради проголошення концепції «визволення трудящих од експлуатації і визволення світу від страхіття війни», по суті, й писано цей останній в творчій біографії письменника роман. Автор виходив із раціональних засад, бажаючи ще раз, після книги «Нова заповідь», звернутися до людства з ідеєю колектократії, яку він виношував багато десятиліть. Як відомо, перші концептуальні начерки ідеї вільної праці зустрічаються в романі «Хочу», в якому інженер Петро Сосненко осмислює систему конвейєрної роботи американця Тейлора і |
497 |
намагається протиставити їй свої погляди на творчу працю вільної людини. Через двадцять років ці ж думки, але в сис- сематизованішій формі, викладає Жан Рульо — герой роману «Нова заповідь» (1932—1948), який з’явився друком українською мовою 1950 р. (уперше побачив світ у перекладі французькою).
Новий роман «Слово за тобою, Сталіне!» був для втомленого роками й безуспішною боротьбою за «мир без бомб і барикад» автора ще однією спробою, як він писав у «Щоденнику» 19 червня 1950 p., «навести напівбожевільне суспільство на інший шлях погодження змагання». У передмові автор наголошував: «Основну ідею цієї соціально-політичної й мирної концепції, що пропонується в цій книзі, я виклав у загальних рисах у попередній моїй праці, що вийшла під заголовком «Нова заповідь». Я там умисне вбрав цю концепцію в таку літературну форму, яка змогла б легше притягти увагу широких мас читачів (у форму роману), починаючи від робітника на фабриці й кінчаючи професором університету». Письменник вважав, що обрана епічна форма для реалізації в художніх образах ідеї колектократії, виправдала себе «Новою заповіддю», й тому розвиток цієї концепції вже на матеріалі Радянського Союзу прагнув реалізувати також у романі, назву якого довго обдумував і, врешті-решт, обрав. 5 лютого 1950 р. він занотовує у «Щоденнику»: «Нов(а) пр(аця) «Слово за тобою, Сталіне!»… Здається, можна зупинитись на цій назві. Здається, вона формулює висновок усієї книги й зможе звернути на себе увагу читача». Письменник намагається привабити читача, зацікавити його. Тому винесення імені Сталіна в заголовку книги також не випадкове. Та головне, що цікавило передусім її автора,— вкласти ідеї колектократії в свідомість і керівників держав, і цілих народів. Певного мірою його окрилював успіх «Нової заповіді». Та для нього було важливим передусім практичне впровадження виношеної ним ідеї миру на основі повсюдного прийняття до реалізації соціально-політичної та морально-етичної програми «конкордизму». Як відомо, послідовники цих поглядів були, і вони робили певні зусилля створити спеціальний консорціум з необхідною фінансовою базою для пропаганди й впровадження в життя ідей конкордизму. Але це було надто ілюзорно. Написаний 1932 р. роман «Нова заповідь» наприкінці 40-х В. Винниченко доопрацьовує, перекладає разом із дружиною французькою мовою й видає у квітні 1949 р. А 10 травня завдяки організаційним зусиллям літературно- артистичного товариства «Club de Faubourg» відбувається |
498 |
широке громадське обговорення «Нової заповіді», на якому доповідач називає її автора «великою людиною європейської міри». Якщо зважити на те, що багато років письменник не чув щирого критичного слова про свої твори — і це після величезної популярності його оповідань, драм і романів на рідній землі, особливо в 20-х роках, років тріумфу «Со- няшної машини»,— то цей успіх обнадіював письменника. Звісно, не було випадковістю й те, що французьке товариство сприяло розвитку мистецтва, науки і літератури Агіз-Бсі- епсев-ЬеНгез, відзначило автора почесним дипломом і сріб- ною медаллю, а найпопулярніший літературний тижневик «Ле Нувель Літерер» 21 липня 1949 р. вміщує прихильний відгук на цей твір. Ідеї В. Винниченка падали на спраглий, благодатний грунт. Після такої кривавої війни з багатомільйонними жертвами, яким був двобій з фашизмом, людство жадало миру, спокою, добробуту й віри в щасливе майбутнє. Жило переконанням, що після такої жахливої катастрофи жодна країна світу не наважиться ніколи пуститися в подібну авантюру. Тим більше, коли з’явиться така тотальна смертоносна зброя, як атомна. Та одна справа проголошувати ідеї, інша — впроваджувати їх у життя. Письменник особистим прикладом мало кого міг навчити. Напевне він не мав ілюзій, що його ідеї підхоплять політики і зразу почнуть дбати про їх запровадження. На час задуму написати «Слово за тобою, Сталіне!» він чітко усвідомлював, що «Нова заповідь» не спромоглася відкрити нову сторінку світової історії. Запис 14 січня 1950 р.: «Уже виникає сумнів, щодо нової праці: чи додасть вона іцо-небудь до «Нової заповіді?» Чи буде її доля така само, як і в тої бідної «апо- столки миру»? І де пускати її в світ? У тій самій Франції? Чи вдаватись до якоїсь іншої країни? Але ж ніде не беруть до видання чужих книг, поки вони не видані в Америці. Отже, тепер Америка є законодавцем літератури і мистецтва».
Чи сподівався він уплинути цією книжкою на Сталіна? Думаю, так, бо остання сцена роману — засідання Політ- бюро ЦК ВКП(б) і поведінка вождя, передусім його заключні фрази: «Дев’ятий порушив дуже важливе питання. Ми повинні його обміркувати. Коли саме це буде, через тиждень чи рік, ми цього тепер не можемо сказати. І яке саме вирішення ми винесемо, так само наперед ніхто не скаже. Хай секретаріат роздасть нам усім копії йс^го промови. Сьогоднішнє засідання закінчене». Звичайно, В Винниченко розумів, що подібного засідання Політбюро не могло бути — ніхто не наважився б сказати Сталінові бодай соту долю того, що вкладає в уста Дев’ятому письменник. Але він вибудовує цю художню модель |
499 |
реальності для того, щоб апелювати до свідомості тих, хто ще п’ять років тому змінив політичну карту світу, чий міжнародний авторитет після розгрому фашистської Німеччини значно зріс. Можна припускати, що письменник плекав надію заінтригувати Сталіна ідеєю трудової колектократії й устами Дев’ятого проголошував те, шо виношував у собі й що, на його переконання, було тим найменшим компромісом, на який міг би піти вождь. Він пропонує Сталінові новітню роль Месії, сподіваючись, що заімпонує непомірно честолюбному тирану, культ якого надзвичайно розрісся після перемоги. Задум В. Винниченка наївний. Ідею трудової колектократії він «продає» тому, хто, на його думку, може її купити, тобто тому, хто має силу і хто раптом виявить бажання ощасливлювати знедолених і бідних дешевим способом.
Безперечно, «Сталін» в назві роману був для В. Винниченка не лише своєрідною наживкою, на яку б попався заінтригований цією особою читач. Цілком можливо, що в письменникові жевріла надія, що Сталін ухопиться за ідею колектократії, настрашений появою в США атомної бомби, й отже, ймовірністю нової світової війни, яка була б непосильною для виснаженого попередньою війною Радянського Союзу. Але не треба беззастережно вірити в повну заангажова- ність В. Винниченка наміром зацікавити й отверезити політичних діячів концепцією колектократії. Після завершення роману в процесі остаточного — переважно редакторського— доопрацювання, письменник записує 3 березня 1950 р. в «Щоденнику»: «Чит[ання] «Сл[ова] за тоб[ою], Сталіне!», сумніви щодо вартості «Слова». Нехіть займатись цією працею далі. Навіть коли б вона розгеніяльна, ті можновладці, які не хочуть випустити своєї влади, постараються або замовчати її, або забити іншими способами». Сумніви небезпідставні. І закономірні, якщо виходити навіть із загальних принципів психології творчості. Спочатку захоплення, величезна психоемоційна напруга творення, повне розчинення в атмосфері уявного світу, який живе й рухається за своїми законами, згодом емоційне виснаження, психологічна й фізична втома, розчарування і жаль за світом уяви і фантазії, іноді й сумніви, зневіра, а то й повне ігнорування витвореного і завершеного. Письменник не раз переживав ці етапи душевного ослаблення, емоційного знесилення, а в даному випадку — тим паче слід було чекати таких напливів розчарування і сумнівів. Мав за плечима 70 років житгя. І життя важкого, з працею, яка виснажувала не лише фізично, а й кидала не раз у прірву глибоких сумнівів та ніч |
500 |
них переживань-роздумів… А праця над цим романом була особливо інтенсивною й виснажливою. Задум прийшов 29 вересня 1949 р., реалізація розпочалася 26 листопада 1949 р„ а закінчено твір 28 лютого 1950 р. Ще кілька місяців — до 28 червня 1950 р.— забрало доопрацювання. Отже, за 9 місяців динамічного творчого життя народився твір обсягом 315 сторінок машинопису. Але якою ціною? Свідчить сам письменник: «Підходимо до кінця. Втома — болюча. Біль у голові й у горлі виникає після найменшого руху. Це — покажчик того, наскільки нервова система вимучена. Та й було чим: годин по 16—17 мозкової напруженої праці, що починалась о 4-й ранку і затихала по 10-й вечора, з крихітними перервами на їжу. Яка, властиво, сила жене мене так виснажуватись, точно не можу навіть собі самому відповісти. Не хочеться, щоб знову запанував сказ убивання, руйнування, нищення? Щоб знову не ходив голод по землі? Щоб… е, ради чого б не було, а на вечір горить мій мозок і все тіло від напруження і винищування їх».
Безперечно, ідея миру на Землі була визначальною в цьому творі і, зрозуміло, основним стимулом несамовитого творчого марафону. Але крім розчарування пережитого письменником наслідками своєї праці, були й інші сумніви. В. Винниченко сумнівався в естетичній вартості роману, не без підстав вважаючи, шо ідейний, пропагандистський аспект приглушив необхідну мистецьку розкриленість твору. Саме тому митець жанрово уточнює цей твір — «політична концепція в образах», саме тому в процесі перекладу французькою мовою занотовує: «Все більший і більший сумнів: чи не жертвую я літературою, мистецькою стороною ради ідейної, пропагандивної». Логіка мистецтва певною мірою (але не повністю) перекреслює логіку соціології. В. Винниченко як художник слова міг витворювати наперед драматургію ідеї і сміливо її втілювати в мистецьких образах. Письменник був певним, що характери героїв «поведуть» фабулу, розгорнуть її органічно— згідно з логікою свого саморозвитку — й доведуть життєву реальність зображуваного. Але в цьому творі, який претендує на повноту образного осягання конкретної дійсності — радянської дійсності кінця 40-х — початку 50-х років із конкретними місцями розгортання подій (Москва, Кремль, Київ), з реальними героями, передусім із Сталіним,— це здійснити, як виявилося, повністю не вдалося. Уявний світ романного життя повсякчас «перевіряється» читацьким сприйняттям, тією сумою знань про тогочасний Радянський Союз, яка почерпнута з документальних джерел, із газет, розповідей очевидців і не відповідає повністю |
501 |
цим знанням. І саме тому, що логіка мистецтва перебуває під контролем наперед заданої ідеї колектократії, ідеї миру без бомб і барикад. Саме ця ідея підпорядкувала розвиток характерів героїв твору, вона диктувала розвиток сюжету, залишаючи досить мало простору для вільного — у межах романного життя — розгортання характерів і подій.
Та головна й щоденна його печаль і турбота — майбутнє України. У щоденному подоланні нестатків його не полишає надія на звершення свого складного, драматичного, сповненого помилок і гірких розчарувань, життя в Україні. Вже напередодні смерті, 1950 року, він звертається до української еміграції, роз’єднаної різними течіями, із запереченням поширеної на Заході думки щодо існування української держави тільки в еміграції, тільки «морально», тільки під прапором державності, який тримають дві чи три невеличкі групки людей, котрі називають себе «урядами»: «Українська держава і державність на Україні є. Ні відмовляти їй, ні творити нема потреби. Тридцять років тому її виборов, відновив і створив український народ. За неї він тридцять років не переставав і не перестає боротись, за неї він ніс і несе там, на Україні, величезні жертви своїми кращими синами, замученими по тюрмах, таборах, каторгах». 13 цим спраглим переконанням видатний письменник та політичний діяч В. Винниченко відходить із життя. 14 лютого 1958 року Розалія Винниченко складає заповіт, в якому засвідчує: «Всі ці матеріали й бібліотеку покійного В. Винниченка передаю до Архіву Колумбійського університету на збереження безкоштовно, але з умовою, що коли на Україні буде відновлено демократичний устрій і Україна стане справді вільною й незалежною демократичною державою, де буде забезпечено справжню свободу слова й безстороннє об’єктивне наукове вивчення цих матеріалів — то Архів Колумбійського Університету передасть їх Українській Академії Наук у Києві також безкоштовно». Завдяки зусиллям професора Г. Костюка всі матеріали, документи й бібліотека письменника передаються до Нью- Йорка. Малярська спадщина митця передана на збереження до Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку. Понад п’ятдесят років ім’я В. Винниченка було під ідеологічною забороною, його книжки знищували, лише поодинокі примірники затаєно німіли в спецфондах; його п’єси не допускалися на сцену. На жаль, повернення творчості Володимира Винниченка до українського читача відбулося з непоправним запізненням. Повернення запізніле, але необхідне, бо без творчості його немислиме духовне життя України. |