ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Володимир Винниченко (1880—1951)

В.        Винниченко востаннє залишив Україну 23 вересня 1920 р., відмовившись од участі в уряді Радянської Украї­ни. І вже на V Всеукраїнському з’їзді Рад у Харкові (25 лютого — 3 березня 1921 р.) його називатимуть запеклим націоналістом і ворогом радянської влади та ще й «узако­нять» це спеціальною ухвалою. Зрозуміло, для того щоб


16 юі


481

 

поставит популярного письменника й політичного діяча «поза законом» як «ворога народу», потрібно було мати пев­ні підстави. Ними виявились статті й заяви митця, які він друкував в органі Закордонної групи Української Комуніс­тичної партії «Нова доба». Це передусім його «Лист до українських робітників і селян», дописи «Не в усьому чесні з собою», «Справозавдання в подорожі на Україну», а особ­ливо— памфлет «Революція в небезпеці!»

Основними причинами занепаду революції В. Винничен­ко вважає те, що в Росії і в Україні майже немає радянсь­кої влади, а є диктатура осіб, авторитетів, невеличкого абсолютного центру: «Всякі спроби творити щось нове, бо­ротись за нові методи хоч би в середині партії, бюрокра­тично караються. Ні свободи слова, ні свободи зібрань в партії немає» ‘.

Звісно, різке, безкомпромісне осудження диктатури пар­тії, яка почала «витворювати з себе якусь упривілейовану касту», її політики абсолютного централізму, недовіри до українців-комуністів, прихований курс на творення нової «єдиної і неділимої», не могло не викликати зливи ідеоло­гічних «розвінчань» В. Винниченка-політика. Але дискре­дитувати письменника комуністична партія не наважувала­ся. В Україні він найпопулярніший з усіх письменників, як класиків, так і сучасних, він найчитабельніший. Доводилося миритися. До пори, до часу…

Народився В. Винниченко 16 липня за старим стилем 1880 р. у селянській родині в селі Веселий Кут Єлисавет- градського повіту на Херсонщині (тепер Кіровоградська область); навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, та не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. Йому, наймитові, суди­лося зазнати того, що й іншим селянам-бідарям, заробітча­нам,— жорстокої експлуатації, приниження людської гід­ності, голоду й відчаю, що вибухає сліпою помстою.

У Златополі В. Винниченко екстерном складає іспити за середню школу і з 1900 року стає студентом юридичного факультету Київського університету. Та вже з першого кур­су його виключають і ув’язнюють як члена місцевої орга­нізації Революційної Української Партії (РУП). Відтоді письменник не припиняє політичної діяльності. Йому забо­ронено жити в Києві, а про поновлення в університеті не могло було й мови. Тому вирушає на Полтавщину, де про-


1 Революція в небезпеці! (Лист. Зак. групи У. К. П. до комуністів і революційних соціалістів Європи та Америки). Відень; Київ, 1920- С- 16—17. (Курсив наш.— Ред.).


482

 

довжує революційну агітацію. Забирають у солдати — а він тікає з війська й емігрує за кордон. Нелегально перехо­дить кілька разів кордон із забороненою революційною лі­тературою, та потрапляє до рук жандармів. Пригадали йому тут і дезертирство з армії — та на півтора року ув’яз­нили в камеру-одиночку Київської Лук’янівської в’язниці та в «дисциплінарний батальйон». Знову втеча за кордон, повернення 1905-го в Україну, участь у першій революції, знову арешт — тепер як члена Української соціал-демокра- тичної робітничої партії (УСДРП), що реорганізувалася 1905 року з РУП, вісім місяців ув’язнення, вихід із в’язниці на поруки та втеча за кордон. Проживає в Австрії, Фран­ції, Швейцарії, Італії. Для політичної роботи приїздить не­легально з Україну, а в 1914—1917 рр. переховується від поліції як на батьківщині, так і в Москві, співробітничає в журналі «Украинская жизнь». Перші його твори — поема «Повія» та оповідання «Народний діяч», написані 1901 р. Першим же твором, що з’явився друком на сторінках «Ки­евской старины» 1902-го, була повість «Сила і краса» (зго­дом прибирає назву «Краса і сила»). Пише багато, друку­ється часто, молодим прозаїком цікавляться відомі літера­тори, популярні журнали й видавництва. Пам’ятався його лист «О морали господствующих и морали угнетенных»

(1911)     , в якому революціонер і письменник писав: «Я иск­ренне и горячо протестовал против социальных несправед­ливостей, во имя этого протеста шел в тюрьму, готов был идти на смерть за торжество своих политических и социаль­ных убеждений» ‘.

Критика чутливо зреагувала на щире зізнання, що так емоційно й чесно виливалося з душі на папір, бачила гли­боке співчуття до гноблених і гнаних сільських трударів, безправних, вимуштруваних до механічної покори солдатів, здеморалізованих босяків і спраглих до свободи й правди пролетарів. Усе це В. Винниченко відтворив у повістях «Краса і сила», «Біля машини», «Голота», в оповіданнях «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнімий господін», «Честь», «Студент», «Солдатики!», «Федько-халамидник»…

З’являється друком перша збірка оповідань «Краса і си­ла» і — захоплений, подивований І. Франко запитує: «І від­кіля ти такий узявся? Серед млявої тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної гене­рації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось


1 Винниченко В. О морали господствующих и морали угнетенных. Открытое письмо к читателям и критикам. Льв!в, 1911.


16*


183

 

таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в су­міш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості» ’.

Краще визначити образно-стильову особливість худож­нього мислення В. Винниченка-прозаїка важко. Він бачив життя в усій повноті його суперечностей і неоднозначностей вираження, сам переживав багато драматичних ситуацій і відтворював їх емоційно, гостро, правдиво. В українську літературу, яка пишалася талантами І. Франка і Лесі Ук­раїнки, М. Коцюбинського і В. Стефаника, О. Кобилянсь- кої і М. Черемшини, яскравим метеором ввірвався бунтів­ливий дух революціонера. В. Винниченко пише оповідання й драми, повісті й комедії, публіцистічні статті й романи, які з охотою публікують українські та російські видання, його твори перекладають російською мовою, хоча здебіль­шого він це робить сам, як, наприклад, роман «Чесність з собою», про нього сперечаються критики, його талантом, «як дорогим скарбом нашого народу», захоплений М. Ко­цюбинський.

«Кого у нас читають? — Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки інтереси сходяться на літерату­рі?— Винниченка. Кого купують? Знов — Винниченка». Ця загальновідома оцінка видатного митця — свідчення не­абиякої слави молодого тоді українського письменника. Слави заслуженої, бо в 1909 р., коли М. Коцюбинський за­хоплено вітав талановитого новеліста, драматургія В. Вин­ниченка активно виставлялась на українській та російській сцені. Від першої п’єси «Дисгармонія» до останньої «Про­рок» талант драматурга «працював» над піднесенням рівня українського театру, над його європеїзацією.

його п’єси й романи інтригували, захоплювали й дра­тували, бо черпав і ситуації, і характери з особисто пере­житого у в’язницях, на засланні, в еміграції, сміливо «освою­ючи» гострі соціально-політичні та морально-психологічні колізії своєї епохи. З’являються різні, найчастіше по­лярного змісту рецензії — від беззастережного прийняття до повного заперечення його творів, як аморальних, без­жально сатиричних щодо свого, рідного. Емоційний і без­компромісний, він бере з життя такі характери й долі, такі колізії та конфлікти, які українська література не освою­вала. Для В. Винниченка не існує заборонених, психологіч-


1 Франко /. Новини нашої літератури: Володимир Винниченко.— Краса і сила (зб. оповідань) Ц ЛНВ. К., 1907, Кн. 4. С. 139.


484

 

по «непосильних» тем і проблем. Зрада, компроміси, рене­гатство, грубі, неупокорені прагнення, сексуальні проблеми, імпульсивно вибухаючі, темні, приховані в глибинах під­свідомості інстинкти, добро, «чесність з собою» — все це є об’єктом посиленого зацікавлення письменника.

В. Винниченко-художник — яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби — від критичного реалізму до модернізму. У своїй творчості йому судилося перекинути своєрідний ідейно-естетичний «місток» до нової, стимульованої європейським мистецтвом україн­ської літератури і створити оригінальний мистецький світ. Цей світ увібрав і соціальний критицизм, аналіз історичних та соціально-політичних обставин, об’єктивне повіствуван- ня, авторську оцінку дійсності, раціональне використання елементів поетики імпресіонізму та символізму тощо. Пись­менник сміливо долав межі психологічного пізнання люди­ни, відкриваючи нові перспективи розвитку реалізму й нео романтизму. Художній досвід, набутий М. Коцюбинським, Лесею Українкою, О. Кобилянською, естетичні пошуки укра­їнських модерністів (що гуртувались навколо журналів «Світ» (1906—1907); «Будучність»— 1909), молодих львів­ських поетів (об’єднаних «Молодою музою»), київських поетів (друкувалися в «Українській хаті»— 1909—1914) настійно осмислювалися молодим В. Винниченком. Він творив на зламі двох культурно-стильових епох і, головне, не прагнув роз’єднати ланку традицій, а утвердити своєю творчістю неминучість і необхідність нових форм, прийомів

і засобів для художнього пізнання людини в нових реаліях її буття. Митець володів даром органічного підпорядкуван­ня художньої структури твору ефективному емоційному «самовираженню» характерів, які в процесі сюжетного дій­ства розкривають глибинні психоемоційні — на рівні інту­їтивного, підсвідомого — імпульси-реакції на свої вчинки й на вчинки інших. Письменник не прийняв народницького етнографізму й побутового реалізму своїх попередників, а набував необмеженої свободи у творенні таких сюжетних колізій, завершення яких майже неможливо передбачити, його герої в переважній більшості «не чекають» на схва­лення чи на осудження своєї поведінки, бо діють в екстре­мальних морально-психологічних ситуаціях, які свідомо ви­творює письменник.

Ці соціально-моральні колізії, які спричиняють складні етичні конфлікти і змушують героїв вступати в боротьбу з фатумом, захищати себе шляхом вибору одного-єдиного рі­шення — основний засіб виявлення його героями своїх сил у боротьбі за право бути собою, бути суверенною особис­


485

 

тістю, здола-гй «дисгармонію» між реальним і бажаним, бу­ти «чесним з собою».

Вони воліють бути незалежними від натовпу, юрби, су­спільної моралі, різного роду умовностей, приписів і обо­в’язковостей тільки тому, що йдуть за внутрішнім покликом бути вільними, а не рабами.

Майстерність художника виявилася передусім у творен­ні конфліктів, що героїв випробовують на моральну витри­валість, збереження, на відстоювання свого «я». Склада­ється враження, що його героїв провадить в цю круговерть випробувань якась таємнича сила, що причаїлася в глиби­нах підсвідомого і підштовхує людину зсередини на край прірви. Чи вистачить сил у неї зупинитися, зазирнути в тем­ні глибини свого непізнаного «я», своїх інстинктів і жадань? Чи може людина бути «чесною з собою» в таких ситуаціях, коли, здається, від неї вже нічого не залежить? Як розв’я­зати конфлікти між розумом і серцем, між свідомістю та інстинктом, між обов’язком і почуттям?

Уже в п’єсі «Дисгармонія» В. Винниченко порушує про­блему внутрішнього вибору, точніше — внутрішнього роз­двоєння особистості, яка розпинає себе на ідейному хресті суспільного обов’язку. Головний герой драми свідчить: «От у чому дисгармонія? Нам треба оправдання! Нам треба виправдать себе. Я певен, що кожен з нас, заглянувши в се­бе, іноді лякається. Як?

Ми ж передові люди, ми — борці за правду, за добро, ми повинні бути чистими, високими. А ми так само, як і всі, ходимо в публічні доми, сидимо в кабачках, інтригуємо, сплетничаємо, брешемо, завидуємо…»

У цьому розділі між ідеальним та реальним, між люди­ною і її долею — сутність етичного конфлікту в творчості В. Винниченка. Письменник наголошує, що людина повин­на знайти в собі сили для протидії жорстоким обставинам, вона одна відповідає за свої вчинки й тільки вільна внут­рішньо особистість здатна знайти гідний вихід із соціально- морального конфлікту. І ніхто не повинен чинить насильст­во над людиною. Нема такого бога, якому слід віддати на заклання душу, вважає герой п’єси «Великий Молох»: «Ну, це ще побачимо! Я з примусу не признаю обов’язків! Це вже вибачайте. Коли вся моя істота тягтиме мене, коли це буде випливать з моєї сили, коли ця сила буде вимагати прикласти її до цього діла, тоді — це мій обов’язок».

Обов’язок із примусу, із нав’язаної кимось згори волі, навіть із ідейних побудників «вирощеної» необхідності су­перечить морально-етичним засадам В. Винниченка-драма- турга. Він обстоює ідеал соціальної рівності й справедли-


486

 

пості, бунтує супроти фальші буржуазного суспільства, за­кликає звільнити людину від насильства над особистістю, під жорстоких форм приниження людської гідності, честі и свободи. Тому головною рисою його творчості є соціально гостре бачення проблем життя, виражене в майстерній ін­дивідуалізації характерів героїв. Жоден із українських письменників не зумів так яскраво і об’єктивно відтворити соціальні та моральні конфлікти складної епохи періоду трьох російських революцій і виступити своєрідним ідейно- естетичним «містком» між періодом української літератури

XIX  століття і літературою століття двадцятого, як це здій­снив Винниченко. І тут визначальним є не лише проблема­тика, скільки сфера художніх форм, сфера поетики, прози

іі драматургії. В. Винниченко відкрив нові естетичні «вимі­ри» конфліктного — передусім через індивідуальне сприй­няття— переживання соціальних і духовних проблем пере­хідної доби. Його драматичні твори засвідчують специфіку винниченківського художнього мислення на межі двох епох, в драматичних умовах осмислення багатьох «клятих пи­тань».

В. Винниченко усвідомлював, що український театр тре­ба європеїзувати — надати йому філософської глибини, гост­роти морально-етичних колізій, динамізувати дію… Розумів це й М. Садовський, який взяв у роботу п’єсу драматурга «Брехня» (1910). Проблема інтелігенції, яку порушив ав­тор, цікавила тогочасну публіку. Та перші постановки успі­ху не принесли. Надто традиційною була режисура, та й актори, навіть такі славнозвісні, як Мар’яненко, Ковалев- ський, Корольчук, не були спочатку готові до психологічно ускладненого сценічного вираження характерів п’єси. Але це лише спочатку. Але вже після третьої-четвертої вистави публіка відчула, що народжується новий театр, нова сце­нічна естетика, яка сміливо забирає в орбіту сценічних колізій те, що хвилює суспільство, що донедавна було прихо­ваним, прикритим декларованими моральними пересторога­ми. Конфлікти в п’єсах В. Винниченка нагадували хірургіч­ну операцію, яку драматург і режисер творили на сцені перед здивованою й зацікавленою публікою з допомогою асистентів-акторів. На сторінках «Української хати» з’яв­ляється такий відгук на постановку п’єси: «Театр нарешті вдарив по нервах сучасності, торкнув боляче питання інте­лігенції, й вона обізвалася й почала ходити в «Українсь­кий театр». Цього раніше не бувало. З часу постави «Брех­ні» ми можемо рахувати нову еру в історії нашого театру. «Брехню» вважаємо тараном, яким пробито дорогу для лі­тературних драм, для серйозного репертуару і разом з


487

 

тим — першим кроком трупи М. К. Садовського в ролі про- пагатора і толкователя дійсного театрального мистецтва»

Драми В. Винниченка відіграли принципово важливу роль у культурному відродженні українського народу. І фор­мою, і змістом вони творили своєрідну, національно нова­торську драматургію в річищі новітніх течій європейської драми, яку на той час репрезентували Г. Ібсен, А. Чехов, М. Метерлінк, К. Гауптман, А. Стріндберг. Талановитий драматург переакцентував тематику своїх п’єс на дослід­ження людської особистості, на морально-психологічне ви­пробування внутрішніх сил людини у боротьбі за утверд­ження свого «я», своїх принципів і прагнень.

У ці ж роки В. Винниченка виставляють і на російській сцені. Крім «Чорної Пантери і Білого Ведмедя», великий успіх випадає на п’єсу «Пригвожденні», яка йшла в Москві й Петербурзі у театрах К. Незлобіна, в Саратові (театр ім. О. Островського), в театрах М. Синельникова в Києві та Харкові, в Самарі (театр В. Лебедєва), в Тбілісі (театр Гітаєвої). Загалом, період 1910—1912 рр.— «зоряний час» для драматурга. У ці роки були написані, крім «Базару» й «Брехні» (1910), п’єси «Співочі товариства» (1911), «Чорна пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Дочка жандарма»

(1912)    , «Натусь» (1912); у 1913 р. з’явилися «Молода кров», згодом — «Мохноноге», «Мементо», «Гріх», «Кол-Нідре», «Над», «Великий секрет», «Пророк» (остання була надруко­вана лише після смерті автора).

Але чи не найбільший успіх випав на долю п’єси «Чор­на Пантера і Білий Ведмідь». Вона вперше була опубліко­вана у «Літературно-науковому віснику» (І911, кн. VI). Ознайомившись з п’єсою, театральний критик львівського тижневика «Неділя» М. Данько пророкує їй щасливу сце­нічну долю: «П’єса на українській сцені мусить мати цілком заслужений успіх» 2. На жаль, перша світова війна усклад­нила її шлях на українську сцену. Але вже сезон 1917 року «Молодий театр» Леся Курбаса відкриває постановкою драм «Чорна пантера та Білий Ведмідь» і «Базар». Прем’єра першої п’єси відбулася V Києві 12 вересня 1917 р., роль Кор- нія виконав сам Лесь Курбас, Ріти — Поліна Самійленко, а Сніжинки — Олімпія Добровольська. За кордоном най­більший успіх зажили теж ці п’єси. Театри Німеччини, Гол­ландії, Швейцарії, Чехословаччини, Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Румунії, Сербії, Хорватії, Данії, Норвегії, Швеції та інших країн із великим зацікавленням брали до свого


1 Українська хата. 1911. Березень. С. 198.


*  Неділя. 1912. № 35. С. 4.

 

репертуару драми В. ІЗинниченка. Та, на жаль, ця велична сторінка української драматургії залишається недослідже- ною. Має рацію один із найавторитетніших дослідників спадщини письменника Г. Костюк, коли узагальнює: «Ні одна п’єса ні одного українського драматурга за всю істо­рію української літератури не може похвалитися такою сце­нічною біографією» 1. І незважаючи на те, що його п’єси руйнували канони сценічного дійства, які плекав етногра­фічний і романтично-сентиментальний, водевільно-розва­жальний український театр, вони посіли одне з провідних місць у репертуарах «Молодого театру», стаціонарного українського театру Миколи Садовського та драматичного театру імені І. Я. Франка. Саме в репертуарі цього колек­тиву 1920—1921 рр. були поставлені «Гріх», «Дисгармо­нія», «Великий Молох», «Панна Мара», «Співочі товарис­тва».

На драматургію В. Винниченка новий театр покладав надію на осучаснення і проблематики, й стилістики сценіч­ного мистецтва, на народження нової театральної культури європейського рівня.

Творча енергія В. Винниченка-художника не згасала. Він працює натхненно в різних жанрах, сповідуючи мораль­не кредо: «чесність із собою». Не шкодує ні оміщаненого, зденаціоналізованого робітника, задля соціального визво­лення якого прирікає себе на підпільну боротьбу, ні засліп­леного міщанським колоритом дрібнобуржуазної «інтелі­гентності» заможного селянина, ні хижої юної селянки до­машньої робітниці в місті, ні щирого поміщика-«малороса» з його українофільською патріархальщиною, ні самовпевне- ного російського чиновника-шовініста, ні наляканого, схильного до блискавичної мімікрії єврея-лихваря…

Письменник художньо «освоював» гострі соціально-полі­тичні й моральні проблеми передреволюційної доби. Не завжди вдавалося йому здійснювати це на високому есте­тичному рівні. Критикували його часто й гостро. І було за що. Революційна діяльність не сприяла творчості. І хоча збагачувала новими темами й характерами героїв, проте й не дозволяла належним чином опрацьовувати витворене Так, п’єсу «Панна Мара» він написав у поїзді, коли їхав до Петрограда на переговори з Тимчасовим урядом. Один із найдискусійніших романів «Чесність з собою» з’явився внаслідок двомісячного «самоув’язнення» у львівській квар­тирі Левка Юркевича. Негативно впливали на самопочуття письменника, на творчий процес часте перебування на чу-


1 Нові дні, 1980, 23 верес,


48»

 

жині, постійні нестатки, переїзди, арешти, мінлива лоліїИЧ- на атмосфера в Російській імперії. Особливо вразила його поразка революції 1905—1907 рр. Письменник зосереджу­ється на психологічному вияві егоцентричного індивідуаліз­му. У його творчості посилюється інтерес до біологічних та сексопатологічних мотивів, домінує тема честі, зради, під­лості, стихійного, імпульсивного вияву темних, захованих у підсвідомості інстинктів. Він наполегливо шукає ідейно-есте­тичний «еквівалент для виявлення морально-етичного ко­дексу принципу; «чесність з собою».

Письменника глибоко вражає хворобливе, патологічне, егоцентричне в людині, незважаючи на те, до якого світу — буржуазного чи пролетарського — вона належить. Він із тривогою спостерігає наростання таких суспільних настроїв

і  переживань, які сприяють формуванню здеморалізованих, одержимих ідеєю насильства в здобутті влади, спраглих до помсти фанатиків у подобі гордих «надлюдей», які готові в ім’я досягнення мети підкорити й партійних і безпартійних, добрих і злих, чесних і моральних (драма «Щаблі життя», романи «Чесність з собою», «Рівновага», «По-свій!», «Бож­ки», «Хочу», «Записки Кирпатого Мефістофеля»).

Великим досягненням В. Винниченка-художника є пси­хологічне відтворення морального краху людини, яка безза­стережно віддала себе революційній діяльності й втратила морально-етичні орієнтири нормального буття. Герой його роману «Записки Кирпатого Мефістофеля» Михайлюк, «зна­менитий оратор, тонкий адвокат, психолог», вважає, що «революціонери подібні до нічних метеликів» — «багато їх з помнятими, поламаними крильцями лежить десь у темно­ті й безсило прагне до світла».

Що лишається їм, цим «нічним метеликам», які в пори­ванні до революційних ідеалів обпекли чисті крильця, як не одягати на себе маску бездумності й моральної вседозволе­ності?

Яків Васильович Михайлюк — цей «кирпатий Мефісто- фель»—навчився хитрувати, ховати своє хиже єство за маскою безтурботності, свідомо продає себе переможцям і цинічно насміхається над своїми колишніми товаришами по революційній боротьбі. Цей патологічний егоцентризм «підпільників», який помітив і відтворив іще Ф. М. Досто- євський, і тривожить В. Винниченка. Тому така прицільна його увага до того нового суспільного середовища, яке ви­творилося внаслідок революції 1905—1907 рр. і яке майстер­но зобразив письменник у романах «Рівновага», «По-свій» та «Божки». Різні соціальні типи відкриваються внаслідок безжалісного, психологічного аналізу нових суспільних сил


490

 

її Україні. Це поміщики-українофіли (Аркадій Микульсь­кий), націоналісти-«відродженці» (Водосвятський, Ганжу- .’іа), революціонери-ренегати (Піддубний), народники-куль- турники (Модест Микульський), промислові та аграрні буржуа (Анатоль Микульський і Никодим Стельмашен- ко).

Ідейний і моральний розклад буржуазного суспільства, яке «поглинає» душі недавніх ідеалістів, обурює письмен­ника, бо на його очах деморалізується українське суспіль­ство, відкриває своє справжнє обличчя легендарний рево- люціонер-підпільник, великодержавний шовінізм торжест­вує перемогу над українським національним відродженням (роман «Хочу»). Тому так дратівливо зреагував В. Ленін у листі до Інесси Арманд на роман В. Винниченка «Запо­віт батьків», бо не міг сприйняти безжалісного розвінчан­ня моральної деградації соціалістів-революціонерів. Згодом, у період національних змагань 1917—1920 рр., він з болем переконається, у яку морально-психологічну прірву може «кидати» людину політика.

У період написання п’єси «Між двох сил», перебуваючи на Княжій Горі, і, здавалося б, щасливою долею «прирече­ний» на творчість, він не заспокоюється, бо вже остаточно «захворів» на політику, і йому несила спокійно споглядати, як у Києві панує гетьман Скоропадський. На глибоке пе­реконання В. Винниченка-сопіаліста, тільки вони, переко­вані, чесні, морально чисті соціалісти, повинні творити нову Україну. Тому політичні компроміси Скоропадського його знову підключають до боротьби. 1 серпня 1918 року геть­манська охранка заарештовує його. Правда, 4 серпня звіль­няють із-під варти…

Та він розумів і ту обставину, що народ був розчарова­ний діяльністю Центральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і робітникам, а більшовицькі ідеї ма­ли підтримку серед спролетаризованих мас. Спостерігаючи зростаюче невдоволення народу окупацією України кайзе­рівською Німеччиною, В. Винниченко висуває ідею повстан­ня проти уряду гетьмана Скоропадського та його спільни­ків. Шансів на успіх було обмаль, але перемогу він вбачає в тому, «що ми, українські соціялісти і демократи, що ми, українці, з’єдналися зі своїм народом. Хай нас розіб’ють фізично, але духовно, національно й соціально, ми поєдна­ні тепер і в слушний час наш голос матиме довір’я в народі нашому» ’.

Перемогу було здобуто, але не ту, на яку очікував


* Винниченко В. Щоденник: 1911—1920. Т. 1. С. 308.


491

 

В. Винниченко — голова нового уряду Української Народ­ної Республіки — Директорії. Знову ж трагічне непорозумін­ня. Він виступає за інтереси робітників, а виконавська вла­да ті інтереси топче. Члени Директорії — патріоти, «але тільки патріоти. Вони не революціонери» *. Усвідомлює, що історія щастя рідного народу не твориться, зате в історію страждань записано вже немало сторінок. В. Винниченко намагається вийти зі складу уряду.

Незабаром із мандатом ЦК УСДРП письменник виру­шає за кордон, начебто для участі в міжнародній соціалі­стичній конференції, але зупиняється в Австрії. Втішається спокоєм, самотністю, намагається взятися до праці, але йо­го думки повсякчасно на Україні. Літо й осінь 1919 р., зима й весна 1920-го — плідні творчі періоди в його біографії. Пише повість «На той бік», тритомну мемуарно-публіци­стичну працю про українську революцію «Відродження на­ції», а головне — поринає в політичну еміграційну діяль­ність. Вітає встановлення диктатури пролетаріату в Угор­щині, обмірковує можливість соціалістичної революції в Західній Європі, виважує, що робити: віддатися улюбленій творчій роботі, жити в спокої, у злагоді з собою, чи знову зайнятися політикою, наштовхуючись на образи й непоро­зуміння, на непевність і нещадне вимотування нервів і здо­ров’я? І знову політик перемагає художника.

Його захоплює ідея легального повернення в Україну з метою компромісної співпраці з радянською владою. Він глибоко й щодо себе безжально аналізує минулі два роки сходження до державності й доходить висновку, що робив усе, що найбільше топтало його гідність.

Після цього Винниченко пориває з УНР. Після закордон­ної конференції УСДРП 14 вересня 1919 р. він із кількома колегами виходить з УСДРП і створює у Відні Закордонну групу Української Комуністичної партії, організовує полі­тичний, економічний і науковий тижневик «Нова доба», який починає виходити з березня 1920 р.

На сторінках «Нової доби» він публікує багато своїх статей, де аналізує минулі події, викладає свої погляди та позицію щодо розвитку політичної ситуації в Україні, гостро засуджує політику Директорії і продовжує переговори сто­совно виїзду до Москви, наполягаючи на своїх умовах: «Са­мостійність державна; цілком незалежний, чисто національ­ний український уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки посереднє, але й безпосереднє, ак­тивне національне визволення; незалежне військо, військо-


1 Винниченко В. Щоденник: 1911—1920, Т. 1. С. 310,


492

 

вий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога Без вирішення цих питань їхати не можу» *.

Звісно, ці умови, вибудувані, по суті, на принципах кон­федерації, не могли бути прийняті, тим паче за відсутності В. Винниченка. Тому він вирішує все ж таки повернутися, щоб домагатися поставленої мети. Свідомо готується «йти на всі труднощі, небезпеки, на кров і вигнання», жертвує затишком, спокоєм, планами улюбленої творчої праці — аби лише була з того якась користь для рідного народу. На цей крок він наважується й тому, щоб своїм прикладом заохо­тити інших, переконати в необхідності будувати нову Ук­раїну.

Письменник 24 травня 1920 р. разом із дружиною Роза- лією Яківною з чеським дипломатичним паспортом та з ві­домим чеським соціал-демократом Яроміром Нечасом і осо­бистим секретарем Олександром Баданом виїздить до ра­дянської Росії.

Розпочинається та Голгофа, яку передбачав В. Винни­ченко, яка увібрала в себе й листи до В. Леніна з викла­дом своїх позицій, домагань, і перших розчарувань та образ, зустрічі з Л. Каменевим, Л. Троцьким, Г. Зінов’євим, Г. Чи- черіним, К Радеком,

Досвідчений політик, він одразу ж помічає, що стихія «єдинонеделімого» мислення не хоче прийняти федерації, союзу рівних і самостійних членів, хоча вона й відповідає духові, інтересам і цілям вимріяного ним ідеалу кому­нізму, що віра в комунізм… стала тьмяною, сіренькою, від­даленою від реальностей боротьби, що всіх захопила ідея грандіозної перебудови світу, ідея світової революції, що важка економічна ситуація в Росії механічно відкидає на­ціонально-етнографічний принцип функціонування соціалі­стичних федеративних організмів, що активно підживлю­ється російський патріотизм, а отже — «націоналізм почи­нає покривати комунізм» 2.

Досить велику небезпеку революції В. Винниченко вбачає в Україні. Саме тому, що, передусім там революція здійс­нюється військовими силами, селянство в загальній своїй масі починає вороже ставитися до «комунії», організовуєть­ся у повстанські загони, збройно виступає проти реквізицій хліба і карних експедицій. Українська інтелігенція розчаро­вана непослідовною політикою українського радянського уряду, який на словах проголошує українську державність, а насправді проводить курс на централізацію, на «єдину-


1   Винниченко В. Щоденник. 1911—1920. Т. 1. С. 397.


2  Там само. С. 432.


493

 

неділиму». У цій ситуації, приходить до висновку письмен­ник, йому не залишається нічого іншого, як виїхати з Укра­їни знову за кордон, на чужину, а найприкріше — знову по­трапити до табору реакції, контрреволюції. Бо лишатися та увійти до складу уряду Української Радянської Респуб­ліки — означає проводити приховану русифікаторську полі­тику, тобто, взяти на себе разом із іншими керівниками пар­тії та уряду відповідальність за цей політичний курс.

Врешті-решт, після чотиримісячних розмов, переговорів, приїздів в Україну й повернень до Москви, після дискусій з Д. Мануїльським, X. Раковським, Г. Петровським В. Вин- ниченка призначають членом ВУЦВК’у, заступником Голо­ви Ради Народних Комісарів та наркомом закордонних справ республіки. Він погоджується, але в нього залиша­ються сумніви, чи послідовно проводить ЦК КП(б)У життя резолюцію VIII конференції РКП(б) «Про Радянську владу на Україні». Саме цими сумнівами зумовлений його «Лист до українських робітників і селян», у якому він різко кри­тикує політику партії та уряду з національного питання й схиляється до політичної програми новоутвореної Україн­ської Комуністичної партії. Переданий на збереження до ЦК УКГІ, цей лист якийсь час був невідомий. Подолавши свої сумніви, В. Винниченко пише другий лист до ЦК УКП, в якому просить повернути цей документ, вважати його не­дійсним. Згодом, після виїзду В. Винниченка за кордон, на­вколо цього документа розпалилися пристрасті, які не за­тихають і досі.

В. Винниченко пропонує зміцнити керівництво партії й уряду за рахунок кількох національно свідомих діячів, які поділяють позицію центральних партійних органів щодо принципу федерації. Усвідомлюючи, яке значення матиме його участь у партійних і державних органах республіки, передусім тому, що його ім’я приверне значну частину на­ціональних елементів до політики УСРР і розколе лави контрреволюції, він категорично й рішуче заявляє, що без участі в Політбюро КП(б)У про його вступ до КП(б)У не може бути мови, а отже, не входячи до Політбюро, він не хоче бути й членом уряду. «…Мене не допущено до Політ­бюро,— занотовує письменник 10 вересня 1920 р.— Себто, єдиного, де хоч трохи можна було б брати участь в дійсній відповідальній роботі,— мене позбавлено. Виходить те са­ме, що ввесь час: не допустити. Через що? Або мені не ві­рять або бояться, щоб я був там, де відбувається те, чому я не довіряю»


* Винниченко В. Щоденник. 19Н—1920. Т. 1. С. 479.


494

 

Тонкий психолог і спостережливий художник, він ВЛОВ­ЛЮЄ настрої мас, помічає частковості, з яких робить правиль­ні узагальнення про безперспективність розвитку революції. Особливо болісно він реагує на рецидиви командно- адміністративного правління, тотального засилля бюрокра­тизму, цілеспрямованої централізації влади. Письменника вражає злостиво-втішне пролиття крові, розстріли, знущан­ня над селянством, той вир трагічних зіткнень нової влади з традиційним укладом життя в Україні, який виявила сти­хія громадянської війни.

23 вересня 1920 р. В. Винниченко з почуттям туги й вод­ночас хвилюючої радості — передчуттям творчої роботи офі­ційно виїздить за кордон і більше в Україну не повертає­ться. 1933 р. він зізнається: «Причиною мого розходження з партією була національна політика партії того періоду…» Підкреслимо: «того періоду», періоду 1920 р. Звісно, були й інші обставини. Як суб’єктивні, так і об’єктивні. Але па­м’ятаймо, читаючи і «несвоєчасні думки» М. Горького, лис­ти В. Короленка до А. Луначарського, щоденник І. Буніна «Окаянні дні» та інші свідчення цієї важкої, трагічної епо­хи, що революція й громадянська війна багато в чому пере­креслили ідеальні сподівання частини інтелігенції і не тіль­ки її.

Не випадково письменник звертає пильну увагу на мо­рально-етичний бік розвитку революційних ПОДІЙ. И )ГО обу­рює нехтування етичним моментом, що зумовлює розход­ження між словом і ділом, призводить до зловживання вла­дою, до бюрократизму, комчванства, крадіжок, корупції, обману, брехні, бездумних парадів і рапортувань…

Для В. Винниченка є очевидним, що шлях революції й відродження нації буде тривалим і тяжким — довгими ро­ками треба міряти цей шлях. Тепер він оддає себе тихій, са­мотній, напруженій праці, не витрачаючи сил на політичну діяльність. Так він себе втішав, мабуть, не усвідомлюючи дорешти, що сходження на Голгофу політики не завершує­ться його виїздом з України. Та ім’я письменника в Україні ще популярне близько п’ятнадцяти років: друкуються його твори, досліджується його спадщина. У 1924—1928 рр. «Рух» видає «Зібрання творів» В. Винниченка в 23 томах; в 1930— 1932 рр. «Книгоспілка» готує до друку «Зібрання творів» у 28 томах, багато оповідань і повістей українською та росій­ською мовами виходять у Києві, Харкові, Москві, Ленін­граді…

Жоден український письменник першої третини XX сто­ліття не мав такої величезної слави, такої читацької попу­лярності, такої кількості видань своїх творів, як В. Вин-


495

 

ниченко. Його творчість майже до 1933 р. вивчали у школі, популяризували, досліджували як факт історії української літератури та непересічне явище тогочасного літературного процесу. Але в кінці 20-х — на початку 30-х в Україні набу­вають розмаху репресивні акції проти інтелігенції, колишніх Членів інших політичних партій, української православної автокефальної церкви. Не витримують ідеологічного та мо­рально-психологічного терору М. Хвильовий і М. Скрипник. В. Винниченко у вересні 1933 р. пише відкритого листа до Політбюро КП(б)У, в якому звинувачує Сталіна та Пости- шева в голодоморі й масових репресіях проти українського народу.

Цей лист викликав різке заперечення на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 року. В. Винниченка тепер нази­вають «старим вовком української контрреволюції», його гонорари за видання конфіскуються спеціальною ухвалою Наркомфіна СРСР, а самі книги вилучають із бібліотек…

Різке відлучення од України пережив тяжко, з нерво­вим потрясінням, бо зрозумів, що шлях йому на Україну закритий доти, доки в СРСР пануватиме сталінський ре­жим. Позбавлений будь-яких постійних матеріальних кош­тів на щодень, він шукає засобів для забезпечення свого життя. Купує стару садибу в окрузі міста Канн, відновлює її майже власними силами, розводить сад, город. Багато часу витрачає на фізичну працю, на здобування шматка хліба. Намагається так унормувати свій час, щоб викрою­вати кілька годин для творчої праці. Самодисципліна Вин­ниченка вражає, творча активність захоплює. За все життя написав він понад сто оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат «Відродження на­ції» (понад 70 друкованих аркушів), двотомну етико-філо- софську працю «Конкордизм», чотирнадцять романів (один

із   них незавершений). До речі, одинадцять великих творів В. Винниченко написав за кордоном. Після смерті письмен­ника в його архіві залишилися невідомі читачеві романи «Поклади золота», «Вічний імператив», «Лепрозорій», «Сло­во за тобою, Сталіне!», низка оповідань, п’єс та сценаріїв, обсягове листування, збірка його малярських творів «Що­денник» за 1911 —1951 рр. З-поміж недописаних творів — роман «Хмельниччина», серед нездійснених задумів — «Мо­нографія визволення», «Роман боротьби», «Хроніка великого зрушення». Це орієнтовні назви майбутнього, запланованого ще на початку 20-х років «Роману мого життя» чи мемуар­но-історичної «Хроніки українського відродження» (з доби останніх 50 років).

На сьогодні за кордоном і в Україні з’явилися друком


498

 

два романи В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» і «Поклади золота», п’єса «Пророк», оповідання, два перших томи — з шести — «Щоденника» (спільно з Канадським ін­ститутом українських студій Альбертського університету). У вступній статті до першого тому І. Костюк узагальнює: «Одне слово, щоденник найкраще й найавторитетніше дже­рело, де рік за роком показано, як ішла, як відбувалася ве­лика світоглядова еволюція письменника від радикальних соціал-демократичних позицій перших двох десятиріч XX- го сторіччя до цілковитого їх заперечення новою утопійною синтезою старого Фур’є й модерного Ганді. В усякому разі, не невичерпне джерело для дослідження як цієї еволюції В. Винниченка, так і великого збурення інтелекту європей­ського інтелігента взагалі, його бунту проти пароксизму страхітливої сучасності Сталіна й Гітлера. І найцікавіше в цих щоденних записках Винниченка те, що в усій цій гранді­озній системі світоглядової еволюції, в усіх філософських концепціях «громадянина світу» Україна завжди й постій­но стояла в центрі його шукань, мрій, болючих згадок і но­стальгійних страждань. Вона завжди ятрила і пекла його душу».

Переживаючи за Україну, за майбутнє українського на­роду, В. Винниченко намагається переконати міжнародну громадськість зверненнями до політичних діячів і до Органі­зації Об’єднаних Націй в необхідності згуртування усіх миролюбних сил у боротьбі проти ядерної війни, за збере­ження природи, за утвердження принципів організації сус­пільства й світу на соціалістичних засадах, до «світового миру без бомб і барикад». Він то висуває напередодні війни з фашизмом ідею європейського протекторату над Україною, то проголошує ідею колектократії — ідею кооперативної форми організації виробництва, вільної творчої праці, від­сутності найму та експлуатації…

Роман В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» закін­чується викладом на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б). Де­в’ятим нової соціально-політичної доктрини — доктрини трудової колектократії. Заради цієї сцени, заради проголо­шення концепції «визволення трудящих од експлуатації і визволення світу від страхіття війни», по суті, й писано цей останній в творчій біографії письменника роман. Автор ви­ходив із раціональних засад, бажаючи ще раз, після книги «Нова заповідь», звернутися до людства з ідеєю колекто­кратії, яку він виношував багато десятиліть. Як відомо, перші концептуальні начерки ідеї вільної праці зустрічаю­ться в романі «Хочу», в якому інженер Петро Сосненко ос­мислює систему конвейєрної роботи американця Тейлора і


497

 

намагається протиставити їй свої погляди на творчу працю вільної людини. Через двадцять років ці ж думки, але в сис- сематизованішій формі, викладає Жан Рульо — герой рома­ну «Нова заповідь» (1932—1948), який з’явився друком українською мовою 1950 р. (уперше побачив світ у перекла­ді французькою).

Новий роман «Слово за тобою, Сталіне!» був для втом­леного роками й безуспішною боротьбою за «мир без бомб і барикад» автора ще однією спробою, як він писав у «Що­деннику» 19 червня 1950 p., «навести напівбожевільне сус­пільство на інший шлях погодження змагання». У перед­мові автор наголошував: «Основну ідею цієї соціально-по­літичної й мирної концепції, що пропонується в цій книзі, я виклав у загальних рисах у попередній моїй праці, що ви­йшла під заголовком «Нова заповідь». Я там умисне вбрав цю концепцію в таку літературну форму, яка змогла б лег­ше притягти увагу широких мас читачів (у форму роману), починаючи від робітника на фабриці й кінчаючи професо­ром університету».

Письменник вважав, що обрана епічна форма для реа­лізації в художніх образах ідеї колектократії, виправдала себе «Новою заповіддю», й тому розвиток цієї концепції вже на матеріалі Радянського Союзу прагнув реалізувати також у романі, назву якого довго обдумував і, врешті-решт, обрав.

5   лютого 1950 р. він занотовує у «Щоденнику»: «Нов(а) пр(аця) «Слово за тобою, Сталіне!»… Здається, можна зу­пинитись на цій назві. Здається, вона формулює висновок усієї книги й зможе звернути на себе увагу читача».

Письменник намагається привабити читача, зацікавити його. Тому винесення імені Сталіна в заголовку книги та­кож не випадкове. Та головне, що цікавило передусім її ав­тора,— вкласти ідеї колектократії в свідомість і керівників держав, і цілих народів. Певного мірою його окрилював успіх «Нової заповіді». Та для нього було важливим переду­сім практичне впровадження виношеної ним ідеї миру на ос­нові повсюдного прийняття до реалізації соціально-політич­ної та морально-етичної програми «конкордизму». Як відо­мо, послідовники цих поглядів були, і вони робили певні зусилля створити спеціальний консорціум з необхідною фі­нансовою базою для пропаганди й впровадження в життя ідей конкордизму. Але це було надто ілюзорно.

Написаний 1932 р. роман «Нова заповідь» наприкінці 40-х В. Винниченко доопрацьовує, перекладає разом із дру­жиною французькою мовою й видає у квітні 1949 р. А 10 травня завдяки організаційним зусиллям літературно- артистичного товариства «Club de Faubourg» відбувається


498

 

широке громадське обговорення «Нової заповіді», на якому доповідач називає її автора «великою людиною європейсь­кої міри». Якщо зважити на те, що багато років письменник не чув щирого критичного слова про свої твори — і це піс­ля величезної популярності його оповідань, драм і романів на рідній землі, особливо в 20-х роках, років тріумфу «Со- няшної машини»,— то цей успіх обнадіював письменника. Звісно, не було випадковістю й те, що французьке товарист­во сприяло розвитку мистецтва, науки і літератури Агіз-Бсі- епсев-ЬеНгез, відзначило автора почесним дипломом і сріб- ною медаллю, а найпопулярніший літературний тижневик «Ле Нувель Літерер» 21 липня 1949 р. вміщує прихильний відгук на цей твір. Ідеї В. Винниченка падали на спраглий, благодатний грунт. Після такої кривавої війни з багатоміль­йонними жертвами, яким був двобій з фашизмом, людство жадало миру, спокою, добробуту й віри в щасливе майбут­нє. Жило переконанням, що після такої жахливої катастро­фи жодна країна світу не наважиться ніколи пуститися в подібну авантюру. Тим більше, коли з’явиться така тоталь­на смертоносна зброя, як атомна. Та одна справа проголо­шувати ідеї, інша — впроваджувати їх у життя. Письменник особистим прикладом мало кого міг навчити. Напевне він не мав ілюзій, що його ідеї підхоплять політики і зразу почнуть дбати про їх запровадження. На час задуму напи­сати «Слово за тобою, Сталіне!» він чітко усвідомлював, що «Нова заповідь» не спромоглася відкрити нову сторінку світової історії. Запис 14 січня 1950 р.: «Уже виникає сум­нів, щодо нової праці: чи додасть вона іцо-небудь до «Нової заповіді?» Чи буде її доля така само, як і в тої бідної «апо- столки миру»? І де пускати її в світ? У тій самій Франції? Чи вдаватись до якоїсь іншої країни? Але ж ніде не беруть до видання чужих книг, поки вони не видані в Америці. От­же, тепер Америка є законодавцем літератури і мистецтва».

Чи сподівався він уплинути цією книжкою на Сталіна? Думаю, так, бо остання сцена роману — засідання Політ- бюро ЦК ВКП(б) і поведінка вождя, передусім його заключ­ні фрази: «Дев’ятий порушив дуже важливе питання. Ми по­винні його обміркувати. Коли саме це буде, через тиждень чи рік, ми цього тепер не можемо сказати. І яке саме ви­рішення ми винесемо, так само наперед ніхто не скаже. Хай секретаріат роздасть нам усім копії йс^го промови. Сьогод­нішнє засідання закінчене».

Звичайно, В Винниченко розумів, що подібного засідання Політбюро не могло бути — ніхто не наважився б сказати Сталінові бодай соту долю того, що вкладає в уста Дев’я­тому письменник. Але він вибудовує цю художню модель


499

 

реальності для того, щоб апелювати до свідомості тих, хто ще п’ять років тому змінив політичну карту світу, чий між­народний авторитет після розгрому фашистської Німеччини значно зріс. Можна припускати, що письменник плекав на­дію заінтригувати Сталіна ідеєю трудової колектократії й устами Дев’ятого проголошував те, шо виношував у собі й що, на його переконання, було тим найменшим компромі­сом, на який міг би піти вождь. Він пропонує Сталінові но­вітню роль Месії, сподіваючись, що заімпонує непомірно честолюбному тирану, культ якого надзвичайно розрісся після перемоги. Задум В. Винниченка наївний. Ідею трудової колектократії він «продає» тому, хто, на його думку, може її купити, тобто тому, хто має силу і хто раптом виявить бажання ощасливлювати знедолених і бідних дешевим спо­собом.

Безперечно, «Сталін» в назві роману був для В. Винни­ченка не лише своєрідною наживкою, на яку б попався за­інтригований цією особою читач. Цілком можливо, що в письменникові жевріла надія, що Сталін ухопиться за ідею колектократії, настрашений появою в США атомної бомби, й отже, ймовірністю нової світової війни, яка була б непо­сильною для виснаженого попередньою війною Радянського Союзу.

Але не треба беззастережно вірити в повну заангажова- ність В. Винниченка наміром зацікавити й отверезити полі­тичних діячів концепцією колектократії. Після завершення роману в процесі остаточного — переважно редакторсько­го— доопрацювання, письменник записує 3 березня 1950 р. в «Щоденнику»: «Чит[ання] «Сл[ова] за тоб[ою], Сталі­не!», сумніви щодо вартості «Слова». Нехіть займатись ці­єю працею далі. Навіть коли б вона розгеніяльна, ті можно­владці, які не хочуть випустити своєї влади, постараються або замовчати її, або забити іншими способами». Сумніви небезпідставні. І закономірні, якщо виходити навіть із за­гальних принципів психології творчості. Спочатку захоплен­ня, величезна психоемоційна напруга творення, повне розчи­нення в атмосфері уявного світу, який живе й рухається за своїми законами, згодом емоційне виснаження, психологічна й фізична втома, розчарування і жаль за світом уяви і фан­тазії, іноді й сумніви, зневіра, а то й повне ігнорування ви­твореного і завершеного. Письменник не раз переживав ці етапи душевного ослаблення, емоційного знесилення, а в да­ному випадку — тим паче слід було чекати таких напливів розчарування і сумнівів. Мав за плечима 70 років житгя. І життя важкого, з працею, яка виснажувала не лише фі­зично, а й кидала не раз у прірву глибоких сумнівів та ніч­


500

 

них переживань-роздумів… А праця над цим романом була особливо інтенсивною й виснажливою. Задум прийшов 29 ве­ресня 1949 р., реалізація розпочалася 26 листопада 1949 р„ а закінчено твір 28 лютого 1950 р. Ще кілька місяців — до 28 червня 1950 р.— забрало доопрацювання. Отже, за 9 мі­сяців динамічного творчого життя народився твір обсягом 315 сторінок машинопису. Але якою ціною? Свідчить сам письменник: «Підходимо до кінця. Втома — болюча. Біль у голові й у горлі виникає після найменшого руху. Це — по­кажчик того, наскільки нервова система вимучена. Та й було чим: годин по 16—17 мозкової напруженої праці, що почи­налась о 4-й ранку і затихала по 10-й вечора, з крихітними перервами на їжу. Яка, властиво, сила жене мене так висна­жуватись, точно не можу навіть собі самому відповісти. Не хочеться, щоб знову запанував сказ убивання, руйнування, нищення? Щоб знову не ходив голод по землі? Щоб… е, ра­ди чого б не було, а на вечір горить мій мозок і все тіло від напруження і винищування їх».

Безперечно, ідея миру на Землі була визначальною в цьому творі і, зрозуміло, основним стимулом несамовитого творчого марафону. Але крім розчарування пережитого письменником наслідками своєї праці, були й інші сумніви. В. Винниченко сумнівався в естетичній вартості роману, не без підстав вважаючи, шо ідейний, пропагандистський ас­пект приглушив необхідну мистецьку розкриленість твору. Саме тому митець жанрово уточнює цей твір — «політич­на концепція в образах», саме тому в процесі перекла­ду французькою мовою занотовує: «Все більший і більший сумнів: чи не жертвую я літературою, мистецькою стороною ради ідейної, пропагандивної».

Логіка мистецтва певною мірою (але не повністю) пере­креслює логіку соціології. В. Винниченко як художник сло­ва міг витворювати наперед драматургію ідеї і сміливо її втілювати в мистецьких образах. Письменник був певним, що характери героїв «поведуть» фабулу, розгорнуть її ор­ганічно— згідно з логікою свого саморозвитку — й дове­дуть життєву реальність зображуваного. Але в цьому творі, який претендує на повноту образного осягання конкретної дійсності — радянської дійсності кінця 40-х — початку 50-х років із конкретними місцями розгортання подій (Москва, Кремль, Київ), з реальними героями, передусім із Сталі­ним,— це здійснити, як виявилося, повністю не вдалося. Уявний світ романного життя повсякчас «перевіряється» чи­тацьким сприйняттям, тією сумою знань про тогочасний Радянський Союз, яка почерпнута з документальних дже­рел, із газет, розповідей очевидців і не відповідає повністю


501

 

цим знанням. І саме тому, що логіка мистецтва перебуває під контролем наперед заданої ідеї колектократії, ідеї ми­ру без бомб і барикад. Саме ця ідея підпорядкувала розвиток характерів героїв твору, вона диктувала розвиток сюжету, залишаючи досить мало простору для вільного — у межах романного життя — розгортання характерів і подій.

Та головна й щоденна його печаль і турбота — майбут­нє України. У щоденному подоланні нестатків його не поли­шає надія на звершення свого складного, драматичного, сповненого помилок і гірких розчарувань, життя в Україні. Вже напередодні смерті, 1950 року, він звертається до укра­їнської еміграції, роз’єднаної різними течіями, із заперечен­ням поширеної на Заході думки щодо існування українсь­кої держави тільки в еміграції, тільки «морально», тільки під прапором державності, який тримають дві чи три неве­личкі групки людей, котрі називають себе «урядами»: «Ук­раїнська держава і державність на Україні є. Ні відмовля­ти їй, ні творити нема потреби. Тридцять років тому її ви­боров, відновив і створив український народ. За неї він три­дцять років не переставав і не перестає боротись, за неї він ніс і несе там, на Україні, величезні жертви своїми кращи­ми синами, замученими по тюрмах, таборах, каторгах».

13  цим спраглим переконанням видатний письменник та політичний діяч В. Винниченко відходить із життя.

14   лютого 1958 року Розалія Винниченко складає запо­віт, в якому засвідчує: «Всі ці матеріали й бібліотеку по­кійного В. Винниченка передаю до Архіву Колумбійського університету на збереження безкоштовно, але з умовою, що коли на Україні буде відновлено демократичний устрій і Україна стане справді вільною й незалежною демократич­ною державою, де буде забезпечено справжню свободу сло­ва й безстороннє об’єктивне наукове вивчення цих матеріа­лів — то Архів Колумбійського Університету передасть їх Українській Академії Наук у Києві також безкоштовно».

Завдяки зусиллям професора Г. Костюка всі матеріали, документи й бібліотека письменника передаються до Нью- Йорка. Малярська спадщина митця передана на збережен­ня до Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку.

Понад п’ятдесят років ім’я В. Винниченка було під іде­ологічною забороною, його книжки знищували, лише пооди­нокі примірники затаєно німіли в спецфондах; його п’єси не допускалися на сцену. На жаль, повернення творчості Володимира Винниченка до українського читача відбулося з непоправним запізненням. Повернення запізніле, але необ­хідне, бо без творчості його немислиме духовне життя Ук­раїни.

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.