ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Михайло Івченко (1890—1939)

У другій половині 20-х років М. Івченко був досить попу­лярним. Його оповідання та повісті часто друкувалися в журналах, включалися до читанок для трудових шкіл, вихо­дили окремими книжками. О. Білецький у статті «Про про­зу взагалі та про нашу прозу 1925 року» розпочав аналіз творів саме зі збірки М. Івченка «Імлистою рікою», відзна­чаючи тут, зокрема, сильні традиції класичної літератури та «серйозне чинення авторове з своєю письменницькою ро­ботою» Інший критик, Я- Савченко писав, узагальнюючи творчий доробок прозаїка: «Від цілої його постаті віє спо­коєм і серйозним гуманним ставленням до людини. Він увесь задуманий і філософічний» 2.

Але майже шість десятиліть на творах цього письменни­ка лежало тавро заборони, вони не перевидавалися і були відомі небагатьом. До недавнього часу бракувало й біогра­фічних даних про автора.

М. Івченко народився 9 серпня 1890 р. на хуторі під с. Никонівкою Прилуцького повіту на Полтавщині (нині Срібнянський район Чернігівської обл.). Про свій родовід письменник напише у спогадах 1929 р.: «Батьки мої похо­дять з козаків, з тих недобитків давньої гетьманщини, що по всіх змаганнях тихо посіли собі сотнями иа землі хлібо- робствувати» 3.

Після сільської навчався у вчительській школі, де читав заборонені цензурою твори Т. Шевченка, нелегальну полі­тичну літературу, розповсюджував її серед селян. Це не за­лишилось непоміченим, і, закінчивши 1906 р. школу, М. Ів- ченко вчителювати не зміг: обов’язкового посвідчення про благонадійність йому не видали.

Вирішив їхати на Кавказ: там були далекі родичі, зем­ляки. У Ставрополі-Кавказькому М. Івченко влаштувався в статистичному бюро, водночас вступив до реальної шко­ли й почав співробітничати в місцевій соніал-революційній газеті. Першою літературною публікацією стала новела, написана російською мовою, «Их было трое», видрукована у газеті «Кубанский край» (1910).

Того ж року М. Івченко повертається в Україну, працює у Полтавському земстві, згодом очолює відділення стати-


1 Червоний шлях, 1926. № 3. С. 136.

8 Савченко Я. Поети й белетристи. X., 1927. С. 190.


8 Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН Уи раїни. Ф. 109. Од, зб. 20. С. 1 (Далі див. посилання у тексті).


503

 

Стичного бюро в Лохвиці. водночас екстерном закінчує мос­ковську землеробську школу. А в періодичних виданнях («Рада», «Русские ведомости», «Хуторянин») публікує стат­ті й нотатки з природознавчих, економічних, національних питань. Знову відчуває потяг до художньої творчості. За порадами звертається до В. Короленка, який тепло підтри­мав дебютанта.

На початку першої світової війни М. Івченка мобілізу­ють до армії. Проте незабаром він повертається до Києва, працює за фахом агронома-економіста в різних сільськогос­подарських установах. Та протягом ряду років сімейні й сус­пільні обставини (руйнація, голод) змушували часто змі­нювати місце проживання й роботу. І все-таки М. Івченко ставав усе більш знаним у письменницькому оточенні. Ува­гу привернуло ще його оповідання «Навесні» (1916), видру­куване в українському журналі «Промінь», що виходив тоді в Москві. Уже тут виявилися характерні риси майбутньої творчої манери письменника: прагнення за зовнішніми вчин­ками людини побачити її внутрішній світ, відчути її розу­міння життя, природи. Людина і природа, навіть конкрет­ніше — людина і земля — ця проблема досить виразно окре­слюється в доробку новобранця літератури, коли він починає активно друкуватися в відновленому в Києві «Літе­ратурно-науковому віснику» (1917—1919). Активно співро­бітничає також у перших українських радянських журналах («Мистецтво», «Шляхи мистецтва», «Нова громада», «Чер­воний шлях»).

М. Івченка одразу прийняли митці старшого покоління (С. Васильченко, П. Капельгородський, Н. Романович-Тка- ченко), та молодші, котрі щойно прийшли в літературу (В. Підмогильний, Г. Косинка, А. Головко). В першій поло­вині 20-х років він був активним і в громадському житті: входив до літературних об’єднань «Музагет», «Аспис», брав активну участь у диспуті 24 травня 1925 р. при УАН про шляхи розвитку української літератури, виступив із допо­віддю під час обговорення «Сонячної машини» В. Винни- ченка у Київському будинку вчених (7 берез., 1928). Та все ж його натурі, творчому й життєвому світосприйманню біль­ше імпонували спокійна спостережливість, внутрішня врів­новаженість, намагання окреслити характери героїв засоба­ми психологізму. Такий підхід багато кому тоді видавався не відповідним напруженому, динамічному часу, вважав­ся як прагнення виявити «нейтральність», втеча від акту­альних проблем. Насправді все було глибше й конкретніше: письменник шукав органічного для себе художнього осмис­лення доби.


504

 

Активне творче життя М. Івченка тривало понад десять років (1919—1929). Та за пей час він опублікував збірки оповідань і повістей «ІПуми весняні» (1919), «Імлистою рі­кою» (1926), «Порваною дорогою» (1926), «Землі дзвонять» (1928), а також п’єсу «Повідь» (1924) і роман «Робітні си­ли» (1929). Усі ці твори так чи інакше ставали об’єктом критичних студій різних дослідників. Професійна критика звернула увагу на письменника фактично після виходу збір­ки «Шуми весняні», яка в час гучних закликів до творення нового мистецтва стала продовжувачем традицій україн­ської класичної прози. Без особливих зусиль дослідники відшукували тут впливи М. Коцюбинського, А. Чехова, Л. Андрєєва, В. Винниченка. Герої творів — переважно ро­мантичні натури, виписані в стилістиці передреволюційної літератури — реально і в мріях вони пориваються до одвіч­ного шукання краси, прагнуть позбутися «сірого» безбарв­ного життя. Але не були сприйняті ні такий романтизм, ні «безнадійний сум і чехівське скигління» 1 окремих персона­жів збірки, ні імпресіоністичні та символістські стильові засоби, до яких виявляв схильність молодий прозаїк.

Та якшо ілейно-тематичне спрямування творів першої збірки М. Івченка викликало в критики сумніви, то її емо­ційність всі дослідники сприйняли прихильно. Один із пер­ших рецензентів М. Могилянський підкреслював: «Загаль­ний ліричний тон Івченка зачіпляє в душі якісь відповідні струни, звучить справжньою поезією»2. Тут проступали ще не чітко сформовані індивідуальні риси творчої манери письменника. Вочевидь пробивалось намагання автора з’я­сувати головну наскрізну проблему всієї творчості — лю­дина й навколишній світ, пошуки гармонії у взаєминах осо­би й суспільства, пізнання її як частки загальної спільно­сті. М. Івченко шукав підходів до розв’язання цієї проблеми на кожному етапі своєї творчості.

У перших оповіданнях («Навесні», «Марійка», «Мужича пісня») переважали етнографічно-побутовий план, безпо­середнє сприйняття природи персонажами, загострена зо­рова та слухова образність. Але від цих ідилічних картин письменник швидко переходить до соціального осмислення порушених проблем. Зокрема, він переймається драмами людського життя, що минає марно («Легкий хліб»), най­більш панорамно відтворивши це у повісті «В рідній оселі» (1918). Тут особливості його стильової манери, зокрема лі­


1 Дорошкевич О. Підручник історії української літератури. X.; К.,


1924. С. 346.


* ЛНВ, 1919. Кн. XII—X, IX. С. 175.


606

 

ризму, проступали дедалі виразніше, що дозволяло гово­рити не про залежність молодого письменника від своїх сильних попередникіз (як то зазначали рецензенти збірки «ІПуми весняні»), а про творче прагнення обрати свій шлях.

Проблему єдності людини й суспільства М. Івченко на­магався осмислити, пов’язуючи її з революційними змінами. Варто підкреслити також, що хоча згодом його часто зви­нувачували в апологетизації села та упередженому став­ленні до міста, вже рання творчість письменника спросто­вувала ці закиди. У першій спробі змалювати революційну ситуацію — в оповіданні «Місто вмерло» (1919) М. Івченко очима міського інтелігента передає в імпресіоністичній, із вкрапленнями символізму, тональності драматичну бороть­бу, руйнування старого світу й очікування прийдешнього. Не позбавлене елементів деякої ірреальності, оповідання гостро передавало сум’яття, розчахненість душі героя, коли він мусив залишати місто, втікаючи до далекого села, щоб вижити в складній веремії.

У наступних оповіданнях, де розвивалася соціальна тема­тика («Із днів польових», 1922; «Наступ», 1923), прозаїк реалістичніше підійшов до проблеми, глибше сприймав жи­ву дійсність. Хоча, дбаючи передусім про сюжетність, втра­чав на ліризмі оповіді. Гармонія людського життя неможли­ва без герцю за неї —до такого висновку приходять герої його творів. А сам письменник прагне простежити її в най­складніших суспільних ситуаціях. Це спостерігаємо в пові­сті «Горіли степи» (1923) та п’єсі «Повідь» (1924).

Повість «Горіли степи» була досить популярною на по­чатку 20-х рр., виходила окремим виданням у «Бібліотеці селянина». Прикметна її ознака — знову ж таки внутрішній драматизм, самовизначення особи в революційному вирі, який М. Івченко художньо відтворив одним із перших з-по­між українських прозаїків. (Будуть потім і емоційніші, масштабніші в цьому плані твори: від новел «Я (Романти­ка)» та «Мати» М. Хвильового до роману «Вершники» Ю. Яновського. Але це згодом). За гостротою суспільних по­дій письменник не випускав з уваги й гуманістичний та на­віть соціально-економічний, сказати б, аспекти. Досить про­мовистими видаються, зокрема, роздуми дбайливого госпо­даря, німецького колоніста Вільгельма Кравзе: «Нащо землю одбирати… Все одно прийдуть і скажуть: бери, Вільгельме, свою землю! Дай нам краще хліба. Земля мусить мати сво­го майстра!»

Через напружені роздуми над феноменом людського бут­тя, його зв’язку з вічністю та «душею» рідної землі (повість про Г. Сковороду «В тенетах далечини», 1924) М. Івченко

 

приходить до розкриття драматизму, як стану душі особи­стості, яка відчула дисгармонію своїх стосунків із середо­вищем і від цього страждає й шукає розв’язання навислого над нею морального конфлікту. Характерним є оповідання «Смертний спів» (1924) —одне з найталановитіших у до­робку письменника, близьке в окремих рисах до твору «Зло­дій» В. Стефаника: тут відображена досить поширена ситуація в молодій пожовтневій літературі («Десять», «Тем­на ніч» Г. Косинки, «Повстанці» В. Підмогильного, «Солон- ський Яр» М. Хвильового), але помічаємо тут і власне ори­гінальне вирішення. За напруженими епізодами з життя села періоду продрозкладки (напад селян-повстанців на продовольчий загін, розстріл комісара-латиша, принизливе порятування від смерті колишнього актора-співака, що ви­ступає у ролі оповідача, мобілізованого на допомогу прод- загонові) поставав морально-психологічний драматизм, мас­штаб якого — від окремої особистості до цілого народу. Своєрідно цей драматизм відображено й в інших оповідан­нях на теми перехідного періоду: «Пан Коломбицький», «Векша», «Земля в цвіту».

Майже всі згадувані вище твори увійшли до другої збір­ки оповідань «Імлистою рікою» (1926), котра одразу по­ставила ім’я М. Івченка в коло відомих українських про­заїків середини 20-х рр. Критика, нарешті визнавши його лірико-філософський стиль, все ж зауважувала то схиль­ність письменника до пантеїзму (О. Білецький — Ю. Межен- ко), то розмиту сюжетність (О. Білецький — Ф. Якубовсь- кий). Чимало мовилося й про естетизм, абсолютизацію кра­си, «інтелігентщину».

Зрозуміло, стильовою домінантою М. Івченка й надалі лишався ліризм драматичного характеру. Що ж до панте­їстичного забарвлення, то воно притаманне переважно по­чатковій стадії його творчості. Що більше письменник вхо­див у атмосферу складних суспільних подій, то драматичні­шим ставав ліризм, виявляючи суперечності між природним покликанням людини та можливостями реального здійснен­ня того покликання. Вдумливий митець не міг не прагнути заглибитись у ті суперечності, зрозуміти їхню діалектику, художніми засобами допомогти людині в складному само­пізнанні. Насамперед в цьому і вбачав М. Івченко завдання літератури, її актуальність. І, як лірик, відразу і дуже гост­ро відчув загрозу спрямування художньої творчості в річи­ще соціального ілюстрування, її параліч однозначними іде­ологічними приписами.

Застереження письменника сприймалося як необ’єктивне та час згодом підтвердив, що він мав рацію: був правий і


507

 

тоді, коли й далі наполягав на художньому пізнанні людини не з «парадного входу», а в складнощах становлення, внут­рішніх боріннях. Після збірки «Імлистою рікою» це знайшло виразне підтвердження в невеликій книжечці «Порваною дорогою» (1926), де вміщено лише три оповідання («Землі дзвонять», «Порваною дорогою», «Ранок»), але вони, оче­видно, були для письменника важливими як певний творчий стан — до поглибленого пізнання села непівського періоду через дослідження первинної клітини суспільства.

Чи не найскладніше ці проблеми переплелися в малень­кій повісті «Землі дзвонять», де письменник через змалюван­ня психологічних порухів сільської родини відкрив зміни мо­ральних і духовних цінностей, що сталися під впливом нової дійсності. Для селянської душі це був надто психологічний і болісний процес, стан розгубленості перед новим життям, чекання чогось іще не зрозумілого, кардинального, за чим одні бачили втрату моральних засад, а інші — очищення від усіх «нашарувань минулого» заради завтрашнього дня. Що­правда, філософічні поетизми та ускладнена символіка, до яких так щедро чи не востаннє вдався автор, на наш погляд, дещо пригасили гостроту реалістичних проникнень повісті, принаймні як для тогочасного сприйняття. Чи не завдяки цьому і згодом дехто з істориків літератури побачив у цьому творі найперш «поетизацію ідіотизму сільського життя» *.

Гнітючі сторони сільського побуту М. Івченко свідомо намагався виявити якнайгостріше. Але, звичайно, не живо- писуючи їх, а подаючи як серйозну соціальну драму, що не раз переростала в індивідуальну трагедію, на зразок зобра­женої в оповіданні «Ранок» (убивство в родині при розподілі спадщини). Тут немов продовжено ситуацію повісті «Землі дзвонять»: з одного боку — очікування нового, обіцяного більшовиками колективістського життя, і з другого — сила власницьких прагнень і почуттів.

Застереження щодо моральної неодновимірності людини звучить і в несприйнятті науково-технічного прогресу як па­нацеї від гострих соціально-етичних проблем нової дійсності («Порваною дорогою»). Багатьом це видавалося абстракт­ним, пов’язаним з ідеалістичним потрактуванням завдань літератури й сприймалося як нерозуміння письменником бадьорого будівничого пафосу революційного оновлення, який все активніше лунав зі шпальт періодики. М. Івченко ж бачив шлях усіх суспільних зрушень найперш через роз­виток гуманістичної сутності людини. Заглиблюючись у до­свід класики, не лише уважно перечитував твори Марка


1 Історія української літератури: У 8 т. К., 1970. Т. 6. С. 291.


508

 

Бовчка, І. Франка, А. Тесленка, Панаса Мирного, а й випу­стив протягом 1925—1927 рр. серійною бібліотекою у видав­ництві «Час» кращі їхні оповідання для масового читача зі своїми передмовами.

У оповіданнях та повістях другої половини 20-х прозаїк прагнув досліджувати найтонші порухи душі, які здатні ви­значити не лише певний вчинок, а подеколи навіть її долю. Дедалі ширшає і обсервація реальної дійсності в його тво­рах— тут і еволюція села очима міського інтелігента («Світляки», 1927), і перебіг життя декласованих елементів («Лісові пасма», 1927), і процес становлення творчої інте­лігенції («Березневі вітри», 1928) та студентської молоді («Па-д’еспань», 1928). Помітно збагатилася поетика, тема­тичні обрії творів прозаїка. М. Івченко докладніше виписує характери своїх героїв, більше зосереджуєтьсз на конкрет­ній постаті; відчутний потяг і до більш реалістичного зо­браження самих подій, хоча загалом це поглиблення епіч­ного начала давалося авторові не без додаткових внутрішніх зусиль. Характерно, що пошуки нових форм сюжету, компо­зиції водночас супроводжувалися й дальшим посиленням психологізму, освоєнням нових проблемно-тематичних по­кладів.

На жаль, тут, як ставало дедалі очевиднішим, М. Івчен- ко мало відчував підтримки від критики. Вона, навпаки, інколи дезорієнтувала читача й збурювала сумніви у самого автора. Приміром, у рецензії на збірку творів зрілого вже письменника («Землі дзвонять») головний редактор жур­налу «Життя й революція» І. Лакиза, писав: «Надмірна віра в людину, надмір внутрішніх психологічних переживань лю­дини» ’. Звичайно, ні про який надмір віри в людину не могло бути й мови. (Чи одважиться хто взагалі визначити таку «норму» для художника?) М. Івченко робив те, що глибоко усвідомлював, записавши до щоденника ще 21 серп­ня 1925 р.: «Маємо багато різних дисциплін із різних галу- зів знання, але самої головної не маємо — як треба жити, як цьому навчитися, як цього досягти. І література повинна цими справами займатись» (Од. зб. 110).

Проте науку життя конкретної людини письменник аж ніяк не намагався відривати од суспільного поступу. Він дедалі більше переймається тими процесами й проблемами кінця 20-х рр., якими визначалося тогочасне життя, до яких зверталася література. Але й тепер ішов через психіку, внутрішній світ особистості. Врешті, виникає широкий за­дум художнього осмислення розвитку нації в соціалістичних


1 Життя н революція, 1928. № 5. С. 190.


609

 

уМойах, взятого в синтезі. Зрозуміло, складність, масштаб­ність проблеми вимагали й відповідної форми — письмен­ник одважується на створення «Робітних сил», що виходять окремим виданням 1929 р.

Роман — полемічний, пошуковий. Слід одразу сказати, що автор ще не досить певно почувався в обраному жанрі з його багатими можливостями, не завжди вдавалося йому переконливо виписати персонажів другого плану, які мали

б   нести більше ідейно-художнє навантаження (Горошко, Гамалій). А проте — це лиш частковості. Головне полягало в тому, що «Робітні сили» органічно влилися в річище тих проблем, котрі читач знаходив у вершинній романістиці то­гочасної української прози: «Вальдшнепах» М. Хвильового, «Місті» В. Підмогильного, «Майстрі корабля» Ю. Яновсь- кого…

Сюжетна канва твору — проста й непретензійна. На од­ній із селекційних станцій з невідомих причин сталося різке зниження цукристості буряків. Сюди виїздить молодий про­фесор сільськогосподарського інституту Віктор Савлутинсь- кий. Навколо цієї постаті, власне, й схрещуалися усі інвективи критики, яка упереджено сприймала роман. А Сав- лутинський — постать неординарна. Він тривалий час пере­бував за кордоном, працював у селекційно-дослідному ін­ституті в Чехії. Його судження ерудовані, хоча й нерідко різкі, безапеляційні, в них подекуди вчувається зайва само­впевненість чи й хизування. Все це викликає в одних захоп­лення, в інших — несприйняття. В одній з розмов із дирек­тором селекційної станції Сахновичем започатковується й головна проблема твору… Савлутинський, згадуючи своє навчання за кордоном, підкреслює:

«— Отже, як бачите, Захід привчає нас до високої тех­нічної культури.

—   І нехтувати зовсім моральну культуру,— підхопив ди­ректор.

—   А це ж зовсім інша справа. Захід завжди йшов доро­гою сильної егоїстичної волі, що все перемагала, і це однак не заважало йому дійти великих досягнень матеріальної культури.

—   А чи ж буде та культура міцна, як вона не має під собою морального грунту?»

Це, власне, і є та вісь, навколо якої обертатимуться всі суперечки в романі. Не пройшла непоміченою і теза Савлу- тинського щодо сильної, інтелектуальної особистості, за якою, на його думку, майбутнє. Загалом підтримуючи таку особистість, письменник тим часом і застерігав од прагма­тизму, авторитарності, що дедалі владніше утверджувалися


510

 

у суспільстві… Одне слово, критика мала досить цікавий твір — гідний предмет для серйозної розмови про серйозні речі, та й про саме новонадбання української прози. Та ні в час виходу твору, ні пізніше вона не завдала собі клопоту докладніше заглибитися у ідейну канву роману, його про­блематику, хоча вона й викликала занепокоєння письмен­ників.

Наставав час інших вимог і підходів до художньої твор­чості, ніж у перші пореволюційні роки. Інтенсивніше розгор­талися індустріалізація та колективізація, і причини невдач волюнтаристського форсування економіки вишукували­ся в підривній діяльності капіталістичної агентури, шпигу­нів, завербованих ними «спеців», яких треба було викрива­ти й таврувати. Тим паче, що назрівали сумнозвісні проце­си, на зразок шахтинського, чи так званої Промпартії, які були сфальсифікованими і лише знекровили нашу технічну інтелігенцію.

У цьому контексті «Робітні сили» ставали очевидною «поживою» для вульгарних соціологів, котрі націлювали лі­тературу лише на мажорне відображення суспільних явищ. Попутницька ж «белетристика» спричинила класове не- сприйняття ортодоксальної критики. А тим часом до цієї «белетристики» належали кращі здобутки української літе­ратури: крім згадуваних «Міста» В. Підмогильного, «Май­стра корабля» Ю. Яновського — і повість «Смерть» В. Анто- ненка-Давидовича, роман «Недуга» Є. Плужника, п’єси «Мина Мазайло» та «Народний Малахій» М. Куліша… Як і названі майстри слова, М. Івченко орієнтувався у своїй творчості не на ідеологічні гасла, а на реальне життя, на той естетичний кодекс, що замість образу утвердження дик­тував образ-застереження, зокрема, від потворних крайно­щів, до яких можна дійти, нехтуючи особистістю, її правами й свободами.

В образі Савлутинського критика найперше побачила «спеца» з буржуазними звичками, апологета старовини, егоїстичну натуру, ледь не ніцшеанця. В дусі тогочасних командно-адміністративних настанов одразу ж було зроб­лено висновок: в романі пропагується ідея, що «гегемоном сучасної соціалістичної «стройки» є не пролетаріат, а інте­лігенція» ]. Після шахтинського процесу («шкідництво» тех­нічної інтелігенції на Донбасі), який щойно завершився засудженням 49 чоловік, це був загрозливий закид.

Та М. Івченко продовжував інтенсивно працювати. За віком він був у розквіті творчих сил, його талант міцнів,


1 Колесник П. «Робітні сили» Івченка//Літ. газ. 1929. 1 верес.


51!

 

незважаючи на постійні осмикування й підправляння. Це

засвідчила й повість «У сонячнім колі» (Життя й революція.

  1. № 9—10), близька проблематикою до роману «Робіт­ні сили», але в художньому плані довершеніша завдяки пов­нішому розкриттю особистості головного героя — виклада­ча педтехнікуму Косеня. Внаслідок нелегких життєвих ви­пробувань він усвідомлює, що лише через любов і злагоду людина найглибше пізнає інших людей і здатна творити новий світ.

У задумах був знову епічний твір — наслідок вивчення життя робітництва в районах високої індустріалізації (Дніпрогесу), про що згадував сам М. Івченко у листі до президії Всеукраїнської федерації радянських письменни­ків (Од. зб. 100). Однак в Україні розгорталася нова кам­панія викриття «підривних сил» соціалізму — тепер їх було «виявлено» серед інтелігенції, в так званій Спілці визво­лення України (СВУ). Підозра впала передусім на тих культурних діячів, що мали стосунки з «буржуазним світом» і в останній час так чи так виявляли стривоженість поміт­ним відхиленням курсу країни від основних засад, прого­лошених революцією. До таких незабаром було зараховано й М. Івченка. Багато що в його творах уже раніше епатува­ло ортодоксальну критику. Потрапивши на лаву підсудних, письменник став відкритою мішенню для вульгаризаторсь­ких вправ. Здавалось, рецензенти змагалися, хто завдасть болючішого удару. Амплітуда висловлювань коливалася між виразами «обивательсько-міщанська література» («Кри­тика». 1929. № 11. С. 7.), пропаганда «куркульсько-дворян­ських ідеалів» (Плуг. 1929. № 10. С. 56) та «продукція кла­сового ворога», «продукт фашистської ідеології» (Літ. газ.

  1. 31 січ.).

На щастя, час масових репресій ще не набрав тотальних обертів. За всієї продуманості судового сценарію органами ДПУ, очевидної підтасовки фактів навіть тоді дев’ятьом підсудним із сорока п’яти так і не вдалося інкримінувати злочину — їх засудили умовно. Серед них був і М. Івченко. У квітні 1930 р. після відкритого судового процесу, його бу­ло звільнено. Але публічно зневажений, зганьблений, виму­шений каятися у нескоєних гріхах, переживши сильну пси­хічну депресію, письменник довго не міг взятися за перо. Лише 24 грудня 1932 р. він зробив запис у щоденнику: «Перший мій вихід у світ… Пішов на доповідь проф Пер- ліна про погляди на трагедію Арістотеля, Гегеля, Лессінга, Маркса та Енгельса… Якось наважився й виступив і я…» А за кілька днів не менш вражаючий запис: «По довгім бо­ліснім розриві з наймилішою ділянкою праці — літерату-


т

 

рою, здається, знову повертаюся… І ось тепер на новій галя­вині — нову хату ставлю. І почуваєш себе так, ніби заново треба вчитися ходити» (Од. зб. 112).

З новонаписаного нічого видрукувати не пощастило. (Ця спадщина ще сподівається на дослідників: в рукописах — не лише оповідання, а й, повісті, кіносценарій, роман, подо­рожні нотатки, щоденники різних років, спогади). Перекла­дав з англійської, зокрема свого улюбленого Рабіндраната Тагора, з яким особисто листувався. Працював знову еконо­містом (у Київському тресті «Свиновод»), перевтомлював­ся, почало слабнути серце. Та й сподіванок на кращі су­спільні обставини було дедалі менше. Арешт і розстріл у грудні 1934 р. групи безневинних письменників, звинуваче­них у тероризмі (Г. Косинка, О. Близько, К. Буревій, Д. Фальківський, І. Крушельницький), віщували нову, знач­но жорстокішу хвилю репресій.

Залишатися в Україні багатьом культурним діячам ста­вало небезпечним. М. Івченко виїздить на деякий час до Москви, а звідти — у край своєї юності, на Північний Кав­каз. Працює у Владикавказі за старим фахом агронома- економіста на селекційній станції, а з березня 1939 р.— ви­кладачем англійської мови місцевого сільськогосподарсь­кого інституту.

Та педагогічний стаж виявився надто коротким. 19 жовт­ня в Никонівці мати і брат Філарет одержали телеграму про смерть М. Івченка. Трагедія сталася раптово, за три дні перебування в лікарні — від зараження сибірською вираз­кою. На похорон не встигла з Києва навіть дружина, теж письменниця Л. Коваленко, автор збірок оповідань, п’єс, романів, перекладів з французької літератури. (Вона зов­сім невідома в нашій літературі лише тому, що після смерті чоловіка, уникаючи репресій, емігрувала за кордон).

…Він довго лишався відлученим од рідного слова, рідної землі. В особі М. Івченка українська література має само­бутнього прозаїка ліро-філософського стильового напряму. Він — один із представників, що єднають дореволюційну прозу з літературою 20-х рр., твореною вже тоді Г. Косин­кою, А. Головком, а далі, через роки, по-своєму виявленою у творчості М. Стельмаха, Є. Гуцала, Вал. Шевчука.

Творчий шлях М. Івченка — то нелегкі пошуки худож­нього пізнання людини в складну добу соціальних потря­сінь, але пізнання не через зовнішнє сприйняття подій, а че­рез внутрішньо-духовне осмислення, емоційне відчуття до того ж не завжди й активною особистістю. Письменник прагнув художнього відтворення реальності переважно з по­гляду саме такої індивідуальності, даючи цим багатовимір-


17 юі


513

 

нішу картину живої дійсності, своєрідно застерігаючи від однолінійного, лише апологетичного її трактування, нама­гаючись розкривати людину в її одвічних пошуках гармонії зі світом.

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.