ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Гнат Михайличенко (1892—1919)

Ім’я цього письменника досі можна було зустріти хіба що в окремих, переважно тенденційних курсах історії ук­раїнської радянської літератури. А тимчасом у перше по- революційне десятиліття про твори Г. Михайличенка спе­речалася критика: їхнього автора поряд з В. Елланом-Бла- китним, В. Чумаком та А. Заливчим називали серед «пер­ших хоробрих», одним із фундаторів нової літератури. Втім, не виключено, що й тоді його сприймали передовсім як активного громадського та політичного діяча напруже­ної доби на зламі двох історичних епох. Це ставлення по­значилося і на численних спогадах його сучасників, зокре­ма в поезії «Гнатові Михайличенку» П. Тичини, написаній на смерть близького друга:

Не уявляєм, як ти тлієш, як у землі сирій лежиш, — бо завше ти живеш, гориш, бо вічно духом пломенієш…

Г. Михайличенко народився 27 вересня 1892 р. в с. Сту- денок (Миропілля) Курської, а нині Сумської обл., в се­лянській родині. Батьки як могли дбали про освіту дітей, і здібний хлопець після місцевої двокласної школи вступає до Харківського землеробського училища. Тут захоплю­ється підпільною літературою, відкрито виявляє свої ате­їстичні погляди. Дирекція позбавляється від «бунтівника», він змушений перевестися до Московської сільськогоспо­дарської школи. Але шлях юнака вже окреслився: посиле­но вивчає суспільні науки, зближується з нелегальними організаціями. Мобілізований під час імперіалістичної вій­ни, втікає в травні 1914 р. з армії і повністю віддається ре­волюційній діяльності. У січні наступного року, коли Г. Ми­хайличенко в підпільній друкарні харківської соціал-рево- люційної організації готував листівки та відозви до десятої річниці «кривавої неділі» 1905 р., його було заарештовано. Військовий суд виніс вирок: шість років заслання і довічне поселення в Сибіру.

Повернувшись в Україну після Лютневої революції.


514

 

І Михайличенко став одним із керівників партії есерів (голова харківського губкому, член ЦК УПСР), очолив їі ліве крило, яке протистояло українофобським тенденціям і консолідувалося з більшовиками у боротьбі проти геть­манщини та кайзерівських військ. З цього крила утворила­ся партія боротьбистів. Політичне життя було напружене й складне: лише на початку 1918 р. Г. Михайличенка ув’яз­нювали і Центральна рада, і німецькі окупанти, присудили до розстрілу. З-під другого арешту втікає, перебуває неле­гально на «Кручі» (будиночок над урвищем Дніпра, біля Видубицького монастиря).

Після встановлення радянської влади активно співро­бітничає з нею, зокрема організовує молоді літературні си­ли республіки. За його участю створюється видавництво «Товариство українських письменників». Г. Михайличенко очолює редколегію першого українського радянського лі­тературно-художнього часопису «Мистецтво», сприяє вихо­ду у світ журналу «Музагет». У травні 1919 р. його при­значають першим наркомом освіти УРСР.

Однак незабаром — знову підпільна діяльність: разом з В. Затонським та О. Шумським входить до групи, яка пере­тинає польський кордон, щоб підняти селян Галичини на повстання. Задум не вдався. Г. Михайличенко з тяжким пораненням повертається до Києва, який невдовзі скупову­ють денікінці. Знову на «Кручі» відбуваються нелегальні політичні й літературні зібрання (саме тут склалася група «здорового футуризму», до якої входили В. Блакитний,

В.   Чумак, М. Семенко). 20 листопада 1919 р. відбулося чергове засідання літературної групи. Відчуваючи кінець денікінщини, підпільники будували плани гуртування роз­порошених творчих сил. Під вечір покрадьки розійшлися. Г. Михайличенко і В. Чумак лишилися на «Кручі». А на світанку, наведений провокатором, сюди підкотив автомо­біль денікінської контррозвідки. Арешт і розстріл (начебто при спробі втечі) обох талановитих митців…

Без цих, хоча й пунктирно окреслених, політичних мо­ментів читачеві важко буде належним чином усвідомити зміст та спрямування творчості Г. Михайличенка, в якій органічно поєднуються переконаність професійного рево­люціонера і ніжна душа лірика. Його літературні спроби почалися в харківській в’язниці, де Г. Михайличенко брав участь у підготовці рукописного журналу «За гратами» (сам, до речі, художньо й оформив цей часопис). Тут бу­ло написано перше оповідання «Погроза невідомого» (1916) —про психічний стан засудженого до тяжкого по­карання юнака, з правдивим відображенням реалій аж до


17


515

 

примарних напів’ясновидінь. 1916 роком датований також етюд «Тюрма»,— з іронічним рефреном «Нема величніше, нема нічого натхненніше тюрми!», та пригодницька повість з дореволюційного життя підпільників «Історія одного за­маху».

Загалом новелістику Г. Михайличенка можна поділити на два основних цикли, що творилися паралельно: «Місто» й «Лірика». Новели першого циклу («Дівча», «Повія», «Старчиха», «Місто» та інші) — це фрагменти емоційно зображеної мозаїки суспільного життя в період між Лют­невою революцією та жовтневим переворотом. Ліричного героя цих творів проймає почуття зболеності за приниже­них і ображених людей, найнижчих представників суспіль­ної ієрархії (стара жінка жебрачка, посиніле від холоду дівча, що продає байдужим перехожим шнурки; дівчина- повія, якій світ заступила «керенка, пари пива і папіро- си»). На грані постійного ризику постає життя революціо- нера-інтелігента в складних політичних умовах України із задавненими ускладненнями взаємин міста й села. У циклі «Лірика» («Зацвіла моя Люба», «Поцілунок», «Кольорові аркушики», «Огонь моїх очей», «Дівчина») — здебільшого особисті переживання й настрої у час сибірського заслан­ня та пізнішого підпілля: туга за рідним краєм, терпкий біль нерозділеного юнацького кохання. Крім цих тематич­них циклів є у спадщині письменника й кілька новел із ча­сів першої світової («На річці Мережаній», «Забив») та громадянської воєн («Крик», «Навесні»),

Але мала проза Г. Михайличенка привертала увагу критики 20-х років не так тематикою й проблематикою, як своїми жанрово-стильовими особливостями. У ній найви­разніше в літературі тої пори відбилося своєрідне поєднан­ня «старого» реалістичного письма та «революційних» ро- мантично-імпресіоністично-символістських пошуків. Шкі­ци, новели, новелетки, ескізи, з чого починали майже всі молоді прозаїки, як і «телеграфний» стиль з уривчастими, однослівними реченнями, звуконаслідування, насиченість образами-символами — все це чи не в першого зустрічаємо у творах Г. Михайличенка. Тож і тогочасні, і пізніші до­слідники мали підстави говорити про нього «як про оригі­нального художника з гострим зором, витонченого у кольо­рах, у ритміці» ’.

У прозаїка знайдемо не лише колористично-медитативне визначення жанрів («акварельні плями», «непроспівані


1 Приходько І. Гнат Михайличенко І І Письменники Радянської Ук­раїни. 20—30-і роки: Нариси творчості. К-, 1989. С. 89.


516

 

пісні», «блакитнорожева новела», «різдвяна новела», «осін­ні листки з-під снігу»), а й цілком свідому ритмізацію тек­сту, музичність стилю. І водночас — контрастні емоційні перепади, рефрени та лейтмотивні фрази, згущено-асоціа- тивна настроєність. У цих веселково-розмаїтих світлих мріях і гірких спогадах, тривогах і радощах, звичайно ж, чимало було й алегоричного, символічного. Але не слід шукати в них «впливів декадентських течій», «хворобли­вого психологізму», що намагалися робити ортодокси про­летарського мистецтва. Коли вже з’ясовувати впливи й тра­диції, то можна побачити, що захоплення поезіями в прозі, з отими характерними образно-стильовими забарвленнями, бере початок у класичній українській новелістиці, утвер­дженій такими майстрами, як М. Коцюбинський («Інтер- меццо»), В. Стефаник («Дорога»), Г. Хоткевич («Гірсь­кі акварелі»), Дніпрова Чайка («Шпаки»),

Вишуканість форми не була кінцевою метою автора, вона відбивала цілком реальне сум’яття душі ліричного ге­роя, за яким легко вгадувався сам автор, який перебував у вирі складних політичних перипетій, де вирішувалася доля народу. Відтак і його герой — не пасивний спостері­гач, а дійовий учасник, перейнятий розвиненим почуттям національної гідності.

На перехресті гострих полемік початку 20-х рр. постав «Блакитний роман» Г. Михайличенка — твір і сьогодні ба­гато в чому загадковий, «зашифрований» для дослідників. Над ним автор працював тривалий час (1918—1919), до останніх своїх днів. Опублікований він посмертно, в жур­налі «Шляхи мистецтва» 1921, № 1 (Певна річ, слово «ро­ман» у заголовку несе не жанрове, а етичне навантажен­ня). Радше це алегорична повість у восьми новелах-прит- чах («Інтродукція», «Палала червона заграва», «Аорист», «Блакитні душі» та ін.), які містять найширший спектр символічних образів, що в основному й спричинилися до полярно дискусійних оцінок твору.

Ускладненість «Блакитного роману» відзначали й при­хильники таланту Г. Михайличенка, вказуючи навіть у не- кролозі, що це — «власне не стільки роман, скільки лірич­на п’єса на зразок симфоній Андрія Бєлого ‘. Справді, могло бути, що, навчаючись у московському народному універси­теті ім. Шанявського, молодий літератор познайомився з такими експериментальними творами одного з визначних російських письменників-символістів, як повість «Срібний голуб» (1911) та роман «Петербург» (1913) —і саме вони


1 [Зеров М.] Гнат Михайличенко//Книгар. 1919. № 28. С. 1962.


517

 

стали згодом своєрідним поштовхом до задуму «Блакитно­го роману». Водночас цілком реальне припущення і про вплив на індивідуальний стиль початківця західноукраїн­ської літератури (зокрема В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Яцківа), в якій був сильний струмінь символізму. Був час, коли Г. Михайличенко, як видно з натяків у повісті «Історія одного замаху», перебував у Галичині.

Так чи інакше, уважне вивчення творчості письменника чіткіше освітлює проблему такого досить примітного і в українському літературному процесі першої чверті століт­тя всеєвропейського явища, як символізм.

Автор «Блакитного роману» цілком органічно почував­ся в річищі подібних стильових спрямувань, друкувався в «Музагеті» (1919), що був, фактично, органом символіс­тів, першим, як зазначалося, спробував експериментувати в пошуках синтезу художньої модерністської форми і реа­лій тогочасного суспільного життя в Україні. Що це відби­вало індивідуальну естетичну програму Т. Михайличенка, свідчить і виголошена напередодні призначення його нар­комом освіти доповідь «Пролетарське мистецтво» на ко­місії Всеукрліткому при Наркомосвіті. Не вільний в окре­мих моментах від пролеткультівства, Г. Михайличенко все ж відкидав його колективно-класову амбітність, від­стоював еволюційність процесу мистецтва, наголошував на ролі творчої особистості художника *.

Практичним виявом цих теоретичних засад і можна вва­жати «Блакитний роман» з усіма типовими символічними ознаками: поетичний, аж до музичності, ритм оповіді; на­сиченість віддаленими історичними ремінісценціями, по­стійні ліричні відступи з імпресіоністичним забарвленням. («Знаки незнані і давні твою тамували блакить. Чийсь придорожній надгробок з дикого каменю дороговказом шлях твій відзначив, нудьгу невимовну й байдужу у душу тобі навівав. Пітьму безкрайніх снігів ти зором незрячим своїм пронизав і застиг у бутті…» — «Аорист»), Все це, ви­ступаючи на перший план, приглушує, розчиняє в собі звич­ну для реалістичного сприйняття фабулу твору. Вдавшись до відображення складних політичних подій в Україні 1917—1919 рр., Г. Михайличенко (можливо, ще й через не­певність своєї тогочасної «підпільної» безпеки) й додатко­во «зашифрував» і персонажів, і саму ситуацію (Ти, Іна, Яся, Чоловік, які постійно перебувають у напруженому, відчутті «стихійно упертої масово-кривавої боротьби», і водночас поміж ними снується нитка інтимної взаємності,


1 Мистецтво. 1919. № 1. С. 28.


518

 

спорідненості «блакитних душ»). Все це й поклало на твір знак сюжетної нерозгаданості.

Але митець розпізнається за тими творчими законами, за якими він сам діє. Коли відійти од канонів реалістич­ного мистецтва і подивитися на художні образи «Блакит­ного роману» не як на соціально типізовані персонажі, а як носіїв певних символів, що різноаспектно відбивають усю гаму внутрішнього світу автора-оповідача — виразника «загального трагічного стану світу, резонатора природ­них і підгрунтових історичних стихій та вмістилища проро­чих передчувань близького оновлення» — тоді твір сприй­мається по-іншому. Тоді «Блакитний роман» розкриє дра­матичну дисгармонію становлення нового суспільства, коли в ім’я майбутнього гуманізму не лічать сьогочасних жертв, коли людина страждає від суперечностей почуття і обо­в’язку, не маючи свободи вибору, а перебуваючи в полоні фатальної стихії. І все це — засобами симфонічної оркест- ровки стилю.

Знаючи біографію письменника, неважко зрозуміти, що остання частина-новела твору («Посвята») —то звернення до свого народу, сповідь автора, можливо, в передчутті трагічного завершення всіх прагнень молодої душі (заги­нув 27-літнім): «Останній свій погляд тобі я присвячую… В блакиті твоєї душі я розгадав усі таємниці і вгледів прийдешнє. Весь потік своїх слів безборонних, що разком нанизав між рядками присуду смертного, я тобі присвя­тив…». З таким щирим зізнанням він і пішов із життя, по­лишивши в рукописах більшість написаного (зокрема й «Блакитний роман»). Хто знає, як би розпорядився Г. Ми­хайличенко тим творчим набутком в умовах іншої суспіль­ної атмосфери. А тоді, в тривожну добу збройного виборю­вання незалежності України, він бачив необхідність насна­жувати слово таким пафосом, такою символікою, які на­віювали йому навколишня дійсність, його особисте життя.

Сам же символізм, лише відлунням пройшовшись в ук­раїнському мистецтві, поступився місцем імпресіонізму та романтизму, які невдовзі зазнали насильницького потопту, вчиненого адептами соціалістичного реалізму. Тоді ж, на початку 20-х, символізм у поєднанні з імпресіонізмом та романтизмом утворював колоритне явище — орнаменталь­ну прозу. З легкої руки М. Хвильового вона набула досить широкого побутування, охопила своїм впливом новелістику


1  Символизм//Литературньїй знциклопедический словарь. М., 1987.

С.    380.


519

 

О. Копиленка, А. Головка, ГІ. Панча, І. Сенченка та інших молодих новобранців української прози.

А Михайличенко? До 10-річчя загибелі стараннями рев­ного дослідника його творчості В. Гадзінського було під­готовлено видання всієї спадщини в двох томах. Вийшов лише перший том з художніми творами, який так і лишив­ся останнім виданням… Сьогодні творчість Г. Михайличен­ка законно повертається в контекст ранньої прози радян­ського періоду. Без спадщини письменника не будемо мати об’єктивної картини стильового розмаїття української лі­тератури 20-х років.

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.