ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Валер’ян Підмогильний (1901—1937)

У «Розповідях про неспокій» Ю. Смолич залишив нам чи не єдиний грунтовний спогад про цього письменника, якого добре знав особисто: «Коли б хтось із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих-тридцятих років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався і відказав: — Валер’яна Підмогильного» ‘. Ці слова — не традиційна данина поша­нування пам’яті тих, хто безвинно постраждав під час жор­стоких репресій. В. Підмогильний справді користувався високим авторитетом письменника-інтелектуала, виховано­го на національній та європейській класиці, схильного до філософського осягнення світу й людини.

Звідки це все у хлопця з селянської родини степового села Чаплі під Катеринославом, де він народився 2 лютого 1901 р.? У юнака, який після церковноприходської школи закінчив лише реальне училище, а потім — через матері­альну скруту, голодні 1921—1922 рр. навчався уривками (на перших курсах математичного та юридичного факуль­тетів Катеринославського університету, тепер Дніпропет­ровський університет), вчителював, працював у видав­ництвах Києва, слухаючи лекції в Інституті народно­го господарства. Його творче життя тривало п’ятнадцять років (враховуючи співробітництво у журналах та видав­ництвах). Зовсім молодим він був силоміць вирваний із лі­тературного процесу та ізольований від суспільного ото­


1 Смолич Ю. Твори: У 8 т. К-, 1986. Т. 7. С. 600—601.


520

 

чення. Залишилося три збірки оповідань, кілька повістей, дна романи і чимала бібліотека перекладів з французької класики (Вольтер, Д. Дідро, В. Гюго, О. Бальзак, А. Доде, Г. Мопассан, П. Меріме, А. Франс), про які академік

О.  Білецький ще наприкінці 20-х років сказав, що ними «сміливо може пишатися українська література»

Витоки таланту В. Підмогильного — в його рідному краї. Його внутрішній світ і світовідчуття формувалися під ііпливом матері — сільської жінки, яка усе життя працюва­ла на своїй землі. Від неї в майбутнього письменника до­бірна та розмаїта мова, органічна й глибока любов до істо­рії рідного краю. Потяг до минулого поглибився знайомст­вом зі славетним дослідником Запоріжжя Д. Яворницьким.

Національне закорінення було характерним для біль­шості письменників України першої пореволюційної фалан­ги, яка стала і наслідком, і генератором закономірного культурного відродження українського народу в першій чверті XX ст. А ось те, що двадцятилітній вчорашній селюк у час ще не стихлої громадянської війни здійснює переклад роману «Таїс» А. Франса і пропонує його київському ви­давництву зі своєю передмовою,— це видається непересіч­ним навіть сьогодні.

Ймовірно, що філософська притча «Таїс», широко спо­пуляризована в Європі на початку XX ст., захопила В. Підмогильного ще в училищі. У легенді про долю кур­тизанки з античної Александрії, яка прийняла християнст­во, приваблювало уміле відтворення всепереможної сили кохання. Та за зовнішнім сюжетом поставала значно глиб­ша ідея, яку сам А. Франс визначав як пробудження філо­софських сумнівів — сумнівів до всього, спричиненого слі­пою вірою, фанатизмом, соціальною ейфорією, й утверджу­вав ідеї гуманізму, любов до всього природного. Від цього й починалася одна з провідних ліній творчості В. Підмо­гильного. Від перших юнацьких спроб він поволі, але не­ухильно виходив на шлях психологічного реалізму (це — поширене визначення 20-х років), який розвивали в пе­редреволюційній українській прозі М. Коцюбинський, В. Стефаник, а в драматургії — Леся Українка та В. Вин« ниченко. Осмислюючи новаторство молодої прози початку

XX   ст., І. Франко відзначав, що нове тут криється не в темах, а в способі трактування тих тем письменником, в умінні бачити й відчувати життєві явища: «Для них голов­на річ людська душа, її стан, її рухи в таких чи ін­


1 Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. К-, 1966. Т. 5. С. 606.


521

 

ших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження залежно від того, чи вона весела, чи сум­на… Властиво, те окруження само собою їм мало інтересне і вони звертають на нього увагу лиш тоді й остільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться малювати» Ч

Оце прагнення відчувати стан і порухи людської душі й було провідним для новобранця літератури, дев’ятнадця­тилітнього автора збірки оповідань, зухвало озаглавленої «Твори, Том 1» (Катеринослав, 1920). Вже в цих творах В. Підмогильного не так цікавлять сюжетні перипетії, як зовнішнє сприйняття людиною подій і явищ. Спочатку складалося враження, що автор надто довільний у виборі тематики: в одному оповіданні йшлося про скаліченого робітника, який жебрає на вулиці («Старець»), в іншо­му — про гімназиста, розчарованого у житті і навмання прибулого до загону гайдамаків, аби десь виявити себе («Гайдамаки»), ще в іншому мовиться про студента, який заповзявся з’ясувати собі поняття соціалізму, та не зміг прочитати жодної брошури, потрапив у полон випад­кового кохання («На селі»). Цікавила автора й проблема морального становлення юнацтва («Важке питання», «Добрий бог»).

На тлі тогочасних суспільних подій, у контексті рево­люційно-романтичної поезії й прози така позиція письмен­ника багатьох дивувала, а упередженим поцінувачам вида­валася конфронтаційною, відгомоном декадентства, бур­жуазної культури загалом (що пояснювалося впливами Л. Андреєва, В. Винниченка, С. Пшибишевського). Тим са­мим не брався до уваги філософсько-етичний, естетичний аспект творів В. Підмогильного, цілісне сприйняття світу самим митцем. Людина й обставини, колективне й особис­те, сліпі інстинкти природи й зобов’язуюча суспільна мо­раль, суперечності прагнень розуму й серця — такими були художньо-пізнавальні домінанти молодого прозаїка.

Він одразу, може, й сам того до кінця не усвідомлюючи, брав найвищі творчі орієнтири, прагнув до заглиблення в психіку особистості, яка болісно шукає себе, зазнаючи поки що більше поразок, ніж перемог, але не полишаючи наміру пізнати глибину свого єства й відчути себе органіч­ною часткою великої системи буття. «Він — на варті страждання, навіть особистого страждання, а не радості людини… Він не одвертає свого лиця від неправди, якою вона сумною, нерадісною та невтішною не здавалася б йо­


1 Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К-, 1982. Т. 35. С. 108.


522

 

му…» 1 — писав один із перших дослідників творчості про­заїка.

І справді, В. Підмогильний, на противагу багатьом сво­їм колегам першого пореволюційного призову, не розчулю­вався від утопічних перспектив колективного «ми», а нама­гався бачити реальність навколишнього життя, тверезо зважувати здатність людини до різкої зміни обставин її соціального й духовного існування. А правда дійсності ми­мохіть вела до позиції гуманістичного застереження — до отих філософських сумнівів, якими й був переповнений світ

А. Франса, загалом європейської літератури.

Однак свідомість своїх героїв В. Підмогильний не про­тиставляв суспільному поступу, він лише спрямовував чи­тача до об’єктивної оцінки спроможності людей, які взя­лися будувати нове суспільство, застерігав від ілюзійних сподівань. Захоплених емоційними гаслами про високі ідеали кликав задуматись: ідеали — прекрасні, але чи всі готові духовно їх сприйняти, чи не занадто ті ідеали від- далені од реальних обставин життя, які формують свідо­мість «звичайного» індивіда? І щоб заземлити романтичні сподівання, він зображав сучасників у суперечностях ма­теріального й духовного, в стані елементарного бажання погамувати голод, в спокусах і сумнівах перед мораль­ним збоченням, збереженням чи втратою власної гід­ності.

Написані на початку 20-х оповідання «Собака», «В епі­демічному бараці», «Проблема хліба» (збірка «Військовий літун», 1924) — це твори про переживання приниження лю­дини перед «проблемою хліба», це гіркий, колючий насміх персонажа над собою, коли йому, студенту-філософу, дово­диться думати про перевагу борщу над студіями Е. Канта. Це — усвідомлення, що, крім загальної радості, є ще і кон­кретне страждання розгубленої чи забутої всіма окремої людини. Втім, не можна сказати, що письменник бачить ї осмислює лише таких персонажів, їхній внутрішній стан і оминає діяння, і діяльних героїв. В оповіданні «Син» (1923), одному з кращих в українській літературі про го­лод початку 20-х років, розкривається непересічна особис­тість Грицька Васюренка, молодого селянина з гостро роз­виненим моральним чуттям, опертим на засади народної етики, якою він коригує свої дії в найекстремальніших ситуаціях. А в новелах «Історія пані Івги», «Військовий лї- тун», «Сонце сходить» (збірка «Проблема хліба», 1927) постають інтелігенти, душі яких терзає провина за колись


1 Юноша В. Поет чарів ночі//Вир революції. 1921. С. 97.


523

 

сите життя, і ведуть відчайдушну, до трагічності, зовні при­ховану боротьбу за нове розуміння й сприйняття світу.

Тогочасна критика так оцінювала В. Підмогильного: від­творення колізій між окремою особистістю та оточенням — це не що інше, як «специфічно-інтелігентська література» *. А інтелігент, за подібними мірками,— це той, кого роз’їда­ють песимізм та скептицизм, яким не місце в пролетарсько­му мистецтві. Складний і суперечливий процес пристосу­вання героя до зміни життєвих вимог і обставин трактував­ся як така собі «трагедія непотрібної трагічності», котра, мовляв, відверто дивує своєю дріб’язковістю. Але те, над чим іронізувала критика, В. Підмогильний розглядав як серйозну психологічну реальність. Чуттям художника він уже тоді, в середині 20-х помічав, що заохочується нова, спрощена «методологія» в письменстві, нав’язується розу­міння літератури як ілюстратора соціально-економічних програм, а природне апелювання до морально-психологіч­ної природи людини зневажливо оголошувалося «інтелі­гентщиною», попутництвом, рецидивами буржуазної куль­тури.

Уже на початку літературної дискусії 1925—1928 рр. В. Підмогильний на одному з публічних диспутів говорив з тривогою, що справа не так у тезі М. Хвильового «Євро­па чи просвіта?», як у тому, що в літературі, як і в інших галузях життя, з’явився небезпечний тип «ура-комуніста», що «продовжує гопаківські традиції», орієнтуючись за вся­ких обставин виключно на примітивність свого мислення» 2. У літературі ця орієнтація призвела до того, що художній твір, як тільки він «не відповідав вимогам офіційної ідео­логії», його «засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний» 3.

За В. Підмогильним для української літератури особ­ливо важливим мало бути продовження лінії інтелектуаль­ної, філософсько-психологічної прози, активно культивова­ної в XVI—XVII ст., за умов безпосереднього контактуван­ня з культурою Західної Європи. На переході до XX ст. ця лінія відроджувалась у творах І. Франка, М. Коцюбин­ського, О. Кобилянської. Але на цей час їх уже не було на практичному полі творчості. Глибоке осмислення (зав­дяки перекладам) фрацузької класики, усвідомлення, що для розвитку літератури необхідний синтез національ­


1  Доленго М. Трагедія непотрібної трагічності//Червоний шлях. 1924. № 4-5. С. 265.


2  Шляхи розвитку сучасної літератури: Диспут 24 травня 1925 ро­ку. К., 1925. С. 36


3  Там само. С. 37.


524

 

ного змісту і європейської форми, спонукали В. Підмогиль- пого до пошуків в цьому напрямі.

У цих прагненнях письменник, однак, не був винятком. До класичної європейської традиції свідомо тяжіли «нео­класики». У прозі ж, крім самого В. Підмогильного, ціле­спрямовано йшов цим шляхом хіба що близький до нео­класиків, майже невідомий сьогодні М. Могилянський, новелістику якого цінував М. Коцюбинський. Та і «неокла­сиків», і М. Могилянського, і самого В. Підмогильного, як і все угруповання «Ланка» (МАРС), до якого він належав, ортодоксальна критика одразу віднесла до попутників — тобто тих, хто, мовляв, гальмував чи, принаймні, не прагнув творити нову радянську літературу. Ця наличка супрово­джувала їх довгі роки, навіть по смерті. Та разом з тим краще, що закладалося тоді в основу нової літератури, належало саме тим, які не спокушалися агітками, а праг­нули до пізнання людини, багатовимірного сприйняття світу.

Проза В. Підмогильного тематично розмаїта: через усю творчість письменника 20-х років магістральною лінією проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема: революція і людина. Тільки В. Підмогильний сприй­мав її інверсійно: людина і революція, і відповіді на пи­тання, котрі поставали перед українською культурою, на­цією загалом, пов’язував, передусім, із проблемою міста й села, їхніх взаємин, тобто двох класів, зображуваних у минулому й сучасному, в соціальному та національному аспектах, в контексті життя всього народу.

Художнє осмислення цієї проблеми, починаючи від

І.  Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, за­знавало послідовної еволюції, було позначене й суперечно­стями, зумовленими особливостями авторського ставлення: скажімо, лірико-сентиментальним, споглядально-розчуле- ним сприйняттям села і настороженим чи й упередженим ставленням до міста, яке в умовах колонізаторської полі­тики царизму не без підстав сприймалось як щось вороже селянинові, як зона деморалізації вихідців із села. І на­віть після першої революції в Росії 1905 р. українська література все ще залишалася селянською — за головним своїм орієнтиром, переважаючою увагою, вболіванням — місто не стало для неї своїм, бо несло русифікацію, ніве­лювання національної моралі, мови, побуту.

Водночас це й призводило до певної консервації тема­тики й проблематики літератури, що не могло не тривожи­ти на початку століття інтелектуальний авангард творчих сил України. (Досить згадати відомий лист до письменни­


525

 

ків 1903 р. М. Коцюбинського та М. Чернявського). Тож зрозуміло, чому в молодій, пореволюційній літературі всі­ляко віталася урбанізація, підтримувалося якнайширше відтворення міського життя. Щоправда, в трактовці досить однобічній, визначеній для письменників: показувати «не­оціниму допомогу пролетарського міста селу… творчу спів­дружність робітників і селян в справі будівництва соціа­лізму» ‘. Тих літераторів, які ставилися до цього інакше, хто не приховував реальних суперечностей між містом та селом, з’ясовував причини недовіри селянина до міста в но­вих соціальних умовах, засуджували як таких, що, вияв­ляється, писали «без врахування нових обставин або пере­бували під тиском буржуазної ідеології» 2.

Найвиразнішим прикладом щодо цього в 20-ті й пізніше називалася повість В. Підмогильного «Третя революція» (1925), а поряд із нею — твори інших прозаїків, котрі ідео­логічне «збочували» в селянській тематиці: М. Івченка, Г. Косинки, Б. Антоненка-Давидовича, Б. Тенети, О. Копи- ленка. Були такі митці й в інших національних літерату­рах (в російській, скажімо, Л. Сейфулліна, Б. Пільняк,

А.  Платонов). Тож цілком резонно виникає питання: чи випадкові ці «збочення» в письменників і чому так уперто вони керувалися тією «буржуазною ідеологією»?

Повість В. Підмогильного «Третя революція» була своє­рідним другим етапом художнього осмислення прозаїком проблеми «місто — село». В. Підмогильний наполегливо відтворював складнощі суспільних взаємин двох класів з того «затінкового» боку, що не заохочувався до глибшого пізнання вже тоді, а згодом і взагалі розцінювався як контрреволюційна пропаганда з відповідними висновками

і  щодо подібних творів, і щодо самого автора.

Проблема міста й села цікавила В. Підмогильного від самого початку його творчості. Досить виразно вона окрес­лилася в повісті «Остап Шаптала» (1921), де герой-селя- нин, здобувши в місті освіту, маючи тут посаду, все ж по­чувається незатишно: його гнітить атмосфера байдужості до окремої людини, власна загубленість у цьому світі, мо­ральна провина за свою відірваність од джерел. Критика зустріла повість спокійно, хоча й звинуватила автора в на­туралізмі, захопленні «екзотикою буденщини» (М. Долен- го). А проте це був один із перших взірців великої форми в українській пореволюційній прозі, яка в цілому мала ще шкіцо-новелетковий характер.


1 Історія українсько! літератури: У 8 т. К-, 1970. Т. 6. С. 293.


1 Там сало.


626

 

Зате бурхливий резонанс у критиці викликав цикл новел • Повстанці». З особливою дражливістю сприймався той факт, що, помічаючи зволікання із випуском нової збірки її київському видавництві, автор передав новели для публі­кації до емігрантського журналу В. Винниченка «Нова Україна» (Прага-Берлін, 1923). Та головне було в іншому. Письменник чи не вперше в радянській прозі (цикл почав друкуватися в 1920 р. в катеринославській газеті «Україн­ський пролетар») відобразив реальні труднощі, що скла­лися внаслідок командно-штучних, політико-економічних перетворень на селі, від яких залежала подальша життє- спроможність більшовицької держави. Жорстокість і на­сильство, що супроводжували революцію, залишалися й далі; на наступному етапі, зокрема, мали місце і в стосун­ках із трудящими. Це насильство, від продрозкладки до інших масових примусів, постійно відчувало на собі селян­ство, це пробуджувало його невдоволення і, врешті, при­звело до прямих повстань, утворення великих військових з’єднань, зокрема на Катеринославщині, під проводом Н. ,Махна.

Такою була реальна суспільна ситуація того часу, й реаліст В. Підмогильний не міг її не відобразити в своїй творчості. Йшлося ж бо про драму селянської душі: знову брати до рук зброю для кровопролиття чи вирощувати хліб? Щоправда, в новелах «Повстанці» немає батальних сцен. У романтично-імпресіоністичних барвах подано кіль­ка картин про вступ сільських юнаків до загону повстанців, атмосферу в самому загоні (тут помітний вплив «Тараса Бульби» М. Гоголя), про маніфестацію тої вольниці, котра не визнає ніяких обмежень і тому зневажає унормоване життя, в першу чергу міське.

Критика довільно трактувала це як «захоплення пет­люрівською романтикою» *, не помітивши, що В. Підмо­гильний зумів відтворити й розшарування в середовищі по­встанців, показати зародки втіленої в образі отамана Кремнюка анархічної, руйнівної сили, готової нищити не лише місто, а й село і все навколо заради абсолютної ідеї про волю. Письменник тим самим ніби застерігав від не­безпечних прагнень насильно руйнувати природу селянина й силоміць вести його до соціалістичного раю. А в опові­данні «Іван Босий» (1922), яке фактично примикає до циклу «Повстанці», В. Підмогильний, вдаючись до засобів ірреальності, ще гостріше зобразив тогочасну ситуацію на


1 Червоний шлях. 1923. № 2. С. 308.


527

 

селі, показав протистояння невдоволеного селянства й но­вої влади.

Годі говорити, що сприйняття цих суто художніх обра­зів і картин, створених В. Підмогильним, було вульгарним, упередженим, і це наклало помітний відбиток на весь на­ступний творчий шлях прозаїка. Проте письменник і далі розгортав художнє дослідження взаємин міста й села, їх загострення — «третьої революції», за визнанням теорети­ків анархізму. Це визначення, можливо, надто образне, засвідчувало очевидну конфронтацію села й міста, а на­справді — села і нової «комунівської» політики щодо нього. Автор «Третьої революції» прагнув осмислити це явище глибше: як національну трагедію, що призвела до розша­рування, замість очікуваного об’єднання, будівничих сил українського народу.

Порівняно з попередніми творами це розгорнуте худож­нє дослідження, психологічне пізнання характерів, аналіз життя сім’ї міських інтелігентів, через яку проходить віст­ря зображених суперечностей. В. Підмогильний лаконічно й виразно (взагалі повість компактна композиційно, з енергійним ритмом сюжету) змалював досить типове для тогочасної літератури класове розшарування в родині під впливом революційних подій. Помітно, що письменник сві­домо вдавався до психоаналізу — це виявляє і його власна художня творчість, і дослідження ним поетики класиків та сучасників (статті й рецензії про творчість І. Нечуя-Ле- вицького, М. Рильського, 10. Яновського).

Фабульне ядро повісті — захоплення міста махновцями, цими «брудними, веселими чубатими хлопцями», в яких вихлюпнулася задавнена, сліпа помста місту за кривди села, «звідки йшли усі накази, куди возились податки, де жили дідичі, лунала чужа мова й зникав викоханий у сте­пах хліб». Однак при відкритому співчутті до повсталих степовиків (що й педалювала тоді вульгаризаторська кри­тика, переводячи це в політичну площину) письменник не просто відображав, а робив нещадний «розтин» буйної вольниці, і перед читачем розкривалася недоцільність, без­перспективність анархії — руйнівної сили революції. Мані­фестуючи незалежність і волю для усіх, вона легко жертву­вала конкретною особистістю (це органічно передано і в образі самого Махна). Насильство породжувало у відпо­відь таку ж протидію, а в загальній масі вело до настроїв апатії, безвір’я, нехтування моральними, життєтворчими чинниками.

Устами старого революціонера, колишнього емігранта й каторжника, В. Підмогильний проголошує в повісті необ­


528

 

хідність поєднання розвированих, «незагнузданих» сил на­роду з культурою, витвореною цивілізацією за довгі роки: «Людськість хитається між дикунством і культурою. А їх треба поєднати, не протиставити». Місто — це, крім усього,

іі культура, і його слід завойовувати не зброєю, а духовно».

Про те, як прагнула селянська молодь сама «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку, й водночас як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого цариз­мом міста, в усуненні існуючого тут антагонізму, розпо­вість письменник у своєму найвидатнішому творі — романі «Місто». Книга вийшла двома виданнями в Україні (1928, 1929) і була одразу перекладена російською мовою в по­пулярній серії «Творчество народов СССР» (1930).

Розповідь подана через історію душі Степана Радчен- ка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Киє­ва, вступає до технічного вузу і сподівається повернутися з новими знаннями на село. Та в Києві юнака захоплює літературне життя, він починає писати, стає відомим пи­сьменником і залишає навчання. Був певен, що вирушає «завойовувати» місто, це, здавалося, міщанське, вороже середовище, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змі­нить «його вигляд і істоту. І він — один із цієї зміни, якій й долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернен­ня остаточно зникають.

Проте це передусім — психологічний твір. Образ Сте­пана Радченка далеко не однозначний, як його часто трак­тували. Письменник вивів людину, в якій постійно борють­ся добро і зло, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на переступ, не страждатиме й від люд­ських жертв, і разом — це неординарна особистість із ви­разною суспільною й психологічною неодновимірністю, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе і навколишній світ. В романі, отже, відбилося — так чи інакше — уважне освоєння В. Підмогильним європей­ської літератури, зокрема творів «Батько Горіо» Бальза- ка, «Любий друг» Мопассана, «Кандід» Вольтера, які тоді перекладав В. Підмогильний.

Роман «Місто» переконав критику в тому, що письмен­ник «цікавиться не людством, а людиною» ‘. Ця, на сьо­годні цілком прийнятна характеристика, звучала далеко не позитивно в той час, коли в літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, а психологізм зневажався як


1  Якубовський Ф. Силуети сучасних українських письменників. К-. 1928. С 45


529

 

традиція «дрібнобуржуазна», як вияв ворожої ідеології. На традиції європейської класики закликали орієнтуватися й М. Хвильовий та ряд інших учасників літературної диску­сії 1925—1928 рр. і передовсім це мав на увазі И. Сталін, який у закритому листі (26 квітня 1926 р.) партійному ке­рівництву республіки (Л. Кагановичу та ін.) характеризу­вав національні проблеми на Україні як боротьбу «проти російської культури та її найвищого досягнення — ленініз­му» ‘.

Тож, у цьому контексті, значно зрозумілішою постане тривога В. Підмогильного, висловлена на публічному дис­путі 1925 р., коли він застерігав від небезпеки в суспільно­му житті «ура-комуністів», здатних лише на догматичне виконання будь-яких «верховних» настанов. Тривога була не безпідставною. Бо не встигли на Україні оговтатися від «оргнаслідків» дискусії 1925—1928 рр., як восени 1929 р. розпочався новий наступ на українську культуру вже без­посередньо з політичного боку: сфальсифікований органа­ми ДПУ процес так званої Спілки визволення України (СВУ)…

У цей час «Місто», хоча й широко читалося, зокрема, молоддю, упереджено викривалося й паплюжилося в пре­сі. Починалося з того, що автор «дивиться на світ крізь вузькі щілинки рафінованого інтелігентського світогля­ду» 2, а доходило до висновків, що «книжка антирадян- ська», бо в ній не показано «змички робітників і селян», а головний герой — «безмежний індивідуаліст, обиватель-мі- щанин з куркульською ідеологією»^

Та все було навпаки: індивідуалізм, конформізм, взага­лі міщанство з’являлися у творах В. Підмогильного не від авторської «інтелігентщини» чи «дрібнобуржуазного естет­ства», а від того, що письменник, доскіпливо вивчаючи реальне життя, чуттям художника розпізнавав отруйні метастази в душах людей і намагався застерегти від них незміцнілий суспільний організм. Ці думки знайдуть вті­лення і у романі «Невеличка драма», закінченому 1929 р. У неопублікованому післяслові до нього автор зазначав: «У цьому романі я писав про міщанство. Писав тому, що воно здається мені не тільки гідним зневаги, але й вартим громадської уваги задля своєї небезпечності. Писав тому, що вважаю міщанство за одного з помітних ворогів нашої перебудови, за ворога тяжкого, дарма що причаєного, за


1  Сталін Я. Твори. Т. 8 С. 152.


2  Савченко Я. Проблеми культурної революції і українська ра­дянська література//Пролетарська правда. 1928. 20 черв.

*  П-ко С. (Без загол.) //Службовець. 1929. № 35—36. С. 24-


530

 

щось подібне до іржі, що точить нишком залізо дверей, не даючи їм вільно розчинитись»

Твір був не лише значною віхою в доробку В. Підмо- гильного. Він органічно доповнив бібліотеку інтелектуаль­ного українського роману, на той час уже репрезентовано­го «Вальдшнепами» М. Хвильового, «Майстром корабля» Ю. Яновського, «Робітними силами» М. Івченка, котрі водночас з п’єсами «Народний Малахій» та «Мина Мазай- ло» М. Куліша повели актуальне художнє дослідження, осмислення перспектив розвитку українського народу в умовах нової суспільно-економічної формації. Та боротьба з «попутниками» набрала таких масштабів і форм, що но­вий роман В. Підмогильного встиг з’явитися лише в жур­нальній публікації («Життя і революція». 1930. № 3—6) і відразу ж був підданий жорстокому шельмуванню.

Сам автор іще сподівався врятуватися, переїхавши до Харкова — тогочасної столиці України. (У Києві його вже вивели зі складу редколегії журналу «Життя й рево­люція», надзвичайно важко стало друкуватися). Але і в Харкові за три роки (1931—1934) він зміг опублікувати лише одне оповідання. Весь талант і енергію спрямував на перекладацьку діяльність: випускає двотомник творів Дід- ро, трактат К. Гельвеція «Про людину», бере активну участь і фактично очолює видання 15-томника О. Бальза­ка та 25-томника А. Франса.

Загальна атмосфера ставала дедалі гнітючішою. Приму­сова колективізація, голод 1932—1933 рр. впали крилом не лише на українське село, а й увесь народ. Починалися ма­сові репресії, політичні процеси, розправа над інтелігенці­єю, передусім письменниками. Насувалася епоха тотальної деморалізації, біологічного страху за життя, котрий зму­шував або «не бачити» жахливої реальності, заспокоювати себе разом з усіма утопіями про далекий едем, або прире­чено чекати невідворотного фіналу. Не в багатьох письмен­ників вистачало мужності іти раніше обраним шляхом.

В.  Підмогильний сповідував свої принципи до кінця. У не- закінченому рукописі «Повісті без назви» (1934) його герой журналіст Городовський проголошує своє кредо митця: «Ні, ви пірніть, будь ласка, в саму гущу життя і розберіть­ся в ньому. Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки вити­муть, як голодні собаки, і кожен рядок ви писатимете власного кров’ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску…» 2.


1 ЦДА—МЛМ Україні. Ф. 107. Од. зб. 1. Арк. 1.


! Підмогильний В. Повісті без назви//Вітчизна. 1988. № 2. С. 143.


531

 

8 грудня 1934 р. В. Підмогильного заарештували як учасника вигаданої в зв’язку з убивством С. Кірова групи терористів-контрреволюціонерів. У березні 1935 р. його, разом з Є. Плужником, В. Поліщуком, М. Кулішем та інши­ми сімнадцятьма підсудними, було засуджено до ув’язнен­ня в спецтаборах. Потім письменника вивезли на Соловки, де після повторного перегляду справи особливою трійкою УНКВС Ленінградської обл. його розстріляно 3 листопада 1937 р.1

У таборі В. Підмогильний написав ще кілька оповідань, невеличку повість і навіть роман про колективізацію «Осінь, 1929». Про все це відомо лише з його стоїчно-спо­кійних листів до матері та дружини…

У 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР ви­знала відсутність складу злочину і повністю реабілітувала митця.

Невідомо, як далі розвивалася б творчість В. Підмо­гильного, але можна впевнено сказати, що з її штучним і жорстоким вигубленням зломилася одна з найоригіналь- ніших гілок української радянської літератури — інтелек­туальна проза. Психологічний реалізм, поєднаний із філо­софським осмисленням незворотної самоцінності кожного індивіда — ця ідейно-стильова домінанта, органічно виро­стаючи з класичної української літератури, мала в особі

В.  Підмогильного за нових суспільних обставин послідов­ного і яскравого виразника. Більше того, він зумів сягнути синтезу набутків європейської класики. Але така проза і такі герої не імпонували тогочасній ідеологічній сис­темі. їй були потрібні белетризовані агітки з чорно-білою розстановкою персонажів — рупорів політичних наста­нов.

Відродження інтелектуальної прози настало в 60-х рр. переважно в творчості тоді ще молодих Б. Харчука, Є. Гу­цала, Вал. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшика. Що­правда, це покоління читало твори В. Підмогильного, лише беручи їх у приватних книгозбірнях. Жодна збірка його творів не вийшла аж до другої половини 80-х років включ­но, в усіх дотеперішніх академічних і вузівських курсах історії української літератури він подавався як проповід­ник песимізму й скептицизму, над яким, мовляв, тяжіло «декадентське», «натуралістичне», одне слово «дрібнобур­жуазне» сприйняття революційних подій.

Тільки зараз відкриваємо неординарну особистість,


1 Див.: Коли загинув Валер’ян Підмогильний? // Україна. 1989. № 28. С. 10—11.


532

 

талановитого письменника, чиї твори «без натяжок маємо підстави зарахувати до класики української пожовтневої літератури»

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.