У «Розповідях про неспокій» Ю. Смолич залишив нам чи не єдиний грунтовний спогад про цього письменника, якого добре знав особисто: «Коли б хтось із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих-тридцятих років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався і відказав: — Валер’яна Підмогильного» ‘. Ці слова — не традиційна данина пошанування пам’яті тих, хто безвинно постраждав під час жорстоких репресій. В. Підмогильний справді користувався високим авторитетом письменника-інтелектуала, вихованого на національній та європейській класиці, схильного до філософського осягнення світу й людини.
Звідки це все у хлопця з селянської родини степового села Чаплі під Катеринославом, де він народився 2 лютого 1901 р.? У юнака, який після церковноприходської школи закінчив лише реальне училище, а потім — через матеріальну скруту, голодні 1921—1922 рр. навчався уривками (на перших курсах математичного та юридичного факультетів Катеринославського університету, тепер Дніпропетровський університет), вчителював, працював у видавництвах Києва, слухаючи лекції в Інституті народного господарства. Його творче життя тривало п’ятнадцять років (враховуючи співробітництво у журналах та видавництвах). Зовсім молодим він був силоміць вирваний із літературного процесу та ізольований від суспільного ото |
1 Смолич Ю. Твори: У 8 т. К-, 1986. Т. 7. С. 600—601. |
520 |
чення. Залишилося три збірки оповідань, кілька повістей, дна романи і чимала бібліотека перекладів з французької класики (Вольтер, Д. Дідро, В. Гюго, О. Бальзак, А. Доде, Г. Мопассан, П. Меріме, А. Франс), про які академік
О. Білецький ще наприкінці 20-х років сказав, що ними «сміливо може пишатися українська література» Витоки таланту В. Підмогильного — в його рідному краї. Його внутрішній світ і світовідчуття формувалися під ііпливом матері — сільської жінки, яка усе життя працювала на своїй землі. Від неї в майбутнього письменника добірна та розмаїта мова, органічна й глибока любов до історії рідного краю. Потяг до минулого поглибився знайомством зі славетним дослідником Запоріжжя Д. Яворницьким. Національне закорінення було характерним для більшості письменників України першої пореволюційної фаланги, яка стала і наслідком, і генератором закономірного культурного відродження українського народу в першій чверті XX ст. А ось те, що двадцятилітній вчорашній селюк у час ще не стихлої громадянської війни здійснює переклад роману «Таїс» А. Франса і пропонує його київському видавництву зі своєю передмовою,— це видається непересічним навіть сьогодні. Ймовірно, що філософська притча «Таїс», широко спопуляризована в Європі на початку XX ст., захопила В. Підмогильного ще в училищі. У легенді про долю куртизанки з античної Александрії, яка прийняла християнство, приваблювало уміле відтворення всепереможної сили кохання. Та за зовнішнім сюжетом поставала значно глибша ідея, яку сам А. Франс визначав як пробудження філософських сумнівів — сумнівів до всього, спричиненого сліпою вірою, фанатизмом, соціальною ейфорією, й утверджував ідеї гуманізму, любов до всього природного. Від цього й починалася одна з провідних ліній творчості В. Підмогильного. Від перших юнацьких спроб він поволі, але неухильно виходив на шлях психологічного реалізму (це — поширене визначення 20-х років), який розвивали в передреволюційній українській прозі М. Коцюбинський, В. Стефаник, а в драматургії — Леся Українка та В. Вин« ниченко. Осмислюючи новаторство молодої прози початку XX ст., І. Франко відзначав, що нове тут криється не в темах, а в способі трактування тих тем письменником, в умінні бачити й відчувати життєві явища: «Для них головна річ людська душа, її стан, її рухи в таких чи ін |
1 Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. К-, 1966. Т. 5. С. 606. |
521 |
ших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження залежно від того, чи вона весела, чи сумна… Властиво, те окруження само собою їм мало інтересне і вони звертають на нього увагу лиш тоді й остільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться малювати» Ч
Оце прагнення відчувати стан і порухи людської душі й було провідним для новобранця літератури, дев’ятнадцятилітнього автора збірки оповідань, зухвало озаглавленої «Твори, Том 1» (Катеринослав, 1920). Вже в цих творах В. Підмогильного не так цікавлять сюжетні перипетії, як зовнішнє сприйняття людиною подій і явищ. Спочатку складалося враження, що автор надто довільний у виборі тематики: в одному оповіданні йшлося про скаліченого робітника, який жебрає на вулиці («Старець»), в іншому — про гімназиста, розчарованого у житті і навмання прибулого до загону гайдамаків, аби десь виявити себе («Гайдамаки»), ще в іншому мовиться про студента, який заповзявся з’ясувати собі поняття соціалізму, та не зміг прочитати жодної брошури, потрапив у полон випадкового кохання («На селі»). Цікавила автора й проблема морального становлення юнацтва («Важке питання», «Добрий бог»). На тлі тогочасних суспільних подій, у контексті революційно-романтичної поезії й прози така позиція письменника багатьох дивувала, а упередженим поцінувачам видавалася конфронтаційною, відгомоном декадентства, буржуазної культури загалом (що пояснювалося впливами Л. Андреєва, В. Винниченка, С. Пшибишевського). Тим самим не брався до уваги філософсько-етичний, естетичний аспект творів В. Підмогильного, цілісне сприйняття світу самим митцем. Людина й обставини, колективне й особисте, сліпі інстинкти природи й зобов’язуюча суспільна мораль, суперечності прагнень розуму й серця — такими були художньо-пізнавальні домінанти молодого прозаїка. Він одразу, може, й сам того до кінця не усвідомлюючи, брав найвищі творчі орієнтири, прагнув до заглиблення в психіку особистості, яка болісно шукає себе, зазнаючи поки що більше поразок, ніж перемог, але не полишаючи наміру пізнати глибину свого єства й відчути себе органічною часткою великої системи буття. «Він — на варті страждання, навіть особистого страждання, а не радості людини… Він не одвертає свого лиця від неправди, якою вона сумною, нерадісною та невтішною не здавалася б йо |
1 Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К-, 1982. Т. 35. С. 108. |
522 |
му…» 1 — писав один із перших дослідників творчості прозаїка.
І справді, В. Підмогильний, на противагу багатьом своїм колегам першого пореволюційного призову, не розчулювався від утопічних перспектив колективного «ми», а намагався бачити реальність навколишнього життя, тверезо зважувати здатність людини до різкої зміни обставин її соціального й духовного існування. А правда дійсності мимохіть вела до позиції гуманістичного застереження — до отих філософських сумнівів, якими й був переповнений світ А. Франса, загалом європейської літератури. Однак свідомість своїх героїв В. Підмогильний не протиставляв суспільному поступу, він лише спрямовував читача до об’єктивної оцінки спроможності людей, які взялися будувати нове суспільство, застерігав від ілюзійних сподівань. Захоплених емоційними гаслами про високі ідеали кликав задуматись: ідеали — прекрасні, але чи всі готові духовно їх сприйняти, чи не занадто ті ідеали від- далені од реальних обставин життя, які формують свідомість «звичайного» індивіда? І щоб заземлити романтичні сподівання, він зображав сучасників у суперечностях матеріального й духовного, в стані елементарного бажання погамувати голод, в спокусах і сумнівах перед моральним збоченням, збереженням чи втратою власної гідності. Написані на початку 20-х оповідання «Собака», «В епідемічному бараці», «Проблема хліба» (збірка «Військовий літун», 1924) — це твори про переживання приниження людини перед «проблемою хліба», це гіркий, колючий насміх персонажа над собою, коли йому, студенту-філософу, доводиться думати про перевагу борщу над студіями Е. Канта. Це — усвідомлення, що, крім загальної радості, є ще і конкретне страждання розгубленої чи забутої всіма окремої людини. Втім, не можна сказати, що письменник бачить ї осмислює лише таких персонажів, їхній внутрішній стан і оминає діяння, і діяльних героїв. В оповіданні «Син» (1923), одному з кращих в українській літературі про голод початку 20-х років, розкривається непересічна особистість Грицька Васюренка, молодого селянина з гостро розвиненим моральним чуттям, опертим на засади народної етики, якою він коригує свої дії в найекстремальніших ситуаціях. А в новелах «Історія пані Івги», «Військовий лї- тун», «Сонце сходить» (збірка «Проблема хліба», 1927) постають інтелігенти, душі яких терзає провина за колись |
1 Юноша В. Поет чарів ночі//Вир революції. 1921. С. 97. |
523 |
сите життя, і ведуть відчайдушну, до трагічності, зовні приховану боротьбу за нове розуміння й сприйняття світу.
Тогочасна критика так оцінювала В. Підмогильного: відтворення колізій між окремою особистістю та оточенням — це не що інше, як «специфічно-інтелігентська література» *. А інтелігент, за подібними мірками,— це той, кого роз’їдають песимізм та скептицизм, яким не місце в пролетарському мистецтві. Складний і суперечливий процес пристосування героя до зміни життєвих вимог і обставин трактувався як така собі «трагедія непотрібної трагічності», котра, мовляв, відверто дивує своєю дріб’язковістю. Але те, над чим іронізувала критика, В. Підмогильний розглядав як серйозну психологічну реальність. Чуттям художника він уже тоді, в середині 20-х помічав, що заохочується нова, спрощена «методологія» в письменстві, нав’язується розуміння літератури як ілюстратора соціально-економічних програм, а природне апелювання до морально-психологічної природи людини зневажливо оголошувалося «інтелігентщиною», попутництвом, рецидивами буржуазної культури. Уже на початку літературної дискусії 1925—1928 рр. В. Підмогильний на одному з публічних диспутів говорив з тривогою, що справа не так у тезі М. Хвильового «Європа чи просвіта?», як у тому, що в літературі, як і в інших галузях життя, з’явився небезпечний тип «ура-комуніста», що «продовжує гопаківські традиції», орієнтуючись за всяких обставин виключно на примітивність свого мислення» 2. У літературі ця орієнтація призвела до того, що художній твір, як тільки він «не відповідав вимогам офіційної ідеології», його «засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний» 3. За В. Підмогильним для української літератури особливо важливим мало бути продовження лінії інтелектуальної, філософсько-психологічної прози, активно культивованої в XVI—XVII ст., за умов безпосереднього контактування з культурою Західної Європи. На переході до XX ст. ця лінія відроджувалась у творах І. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської. Але на цей час їх уже не було на практичному полі творчості. Глибоке осмислення (завдяки перекладам) фрацузької класики, усвідомлення, що для розвитку літератури необхідний синтез національ |
1 Доленго М. Трагедія непотрібної трагічності//Червоний шлях. 1924. № 4-5. С. 265. |
2 Шляхи розвитку сучасної літератури: Диспут 24 травня 1925 року. К., 1925. С. 36 |
3 Там само. С. 37. |
524 |
ного змісту і європейської форми, спонукали В. Підмогиль- пого до пошуків в цьому напрямі.
У цих прагненнях письменник, однак, не був винятком. До класичної європейської традиції свідомо тяжіли «неокласики». У прозі ж, крім самого В. Підмогильного, цілеспрямовано йшов цим шляхом хіба що близький до неокласиків, майже невідомий сьогодні М. Могилянський, новелістику якого цінував М. Коцюбинський. Та і «неокласиків», і М. Могилянського, і самого В. Підмогильного, як і все угруповання «Ланка» (МАРС), до якого він належав, ортодоксальна критика одразу віднесла до попутників — тобто тих, хто, мовляв, гальмував чи, принаймні, не прагнув творити нову радянську літературу. Ця наличка супроводжувала їх довгі роки, навіть по смерті. Та разом з тим краще, що закладалося тоді в основу нової літератури, належало саме тим, які не спокушалися агітками, а прагнули до пізнання людини, багатовимірного сприйняття світу. Проза В. Підмогильного тематично розмаїта: через усю творчість письменника 20-х років магістральною лінією проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема: революція і людина. Тільки В. Підмогильний сприймав її інверсійно: людина і революція, і відповіді на питання, котрі поставали перед українською культурою, нацією загалом, пов’язував, передусім, із проблемою міста й села, їхніх взаємин, тобто двох класів, зображуваних у минулому й сучасному, в соціальному та національному аспектах, в контексті життя всього народу. Художнє осмислення цієї проблеми, починаючи від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, зазнавало послідовної еволюції, було позначене й суперечностями, зумовленими особливостями авторського ставлення: скажімо, лірико-сентиментальним, споглядально-розчуле- ним сприйняттям села і настороженим чи й упередженим ставленням до міста, яке в умовах колонізаторської політики царизму не без підстав сприймалось як щось вороже селянинові, як зона деморалізації вихідців із села. І навіть після першої революції в Росії 1905 р. українська література все ще залишалася селянською — за головним своїм орієнтиром, переважаючою увагою, вболіванням — місто не стало для неї своїм, бо несло русифікацію, нівелювання національної моралі, мови, побуту. Водночас це й призводило до певної консервації тематики й проблематики літератури, що не могло не тривожити на початку століття інтелектуальний авангард творчих сил України. (Досить згадати відомий лист до письменни |
525 |
ків 1903 р. М. Коцюбинського та М. Чернявського). Тож зрозуміло, чому в молодій, пореволюційній літературі всіляко віталася урбанізація, підтримувалося якнайширше відтворення міського життя. Щоправда, в трактовці досить однобічній, визначеній для письменників: показувати «неоціниму допомогу пролетарського міста селу… творчу співдружність робітників і селян в справі будівництва соціалізму» ‘. Тих літераторів, які ставилися до цього інакше, хто не приховував реальних суперечностей між містом та селом, з’ясовував причини недовіри селянина до міста в нових соціальних умовах, засуджували як таких, що, виявляється, писали «без врахування нових обставин або перебували під тиском буржуазної ідеології» 2.
Найвиразнішим прикладом щодо цього в 20-ті й пізніше називалася повість В. Підмогильного «Третя революція» (1925), а поряд із нею — твори інших прозаїків, котрі ідеологічне «збочували» в селянській тематиці: М. Івченка, Г. Косинки, Б. Антоненка-Давидовича, Б. Тенети, О. Копи- ленка. Були такі митці й в інших національних літературах (в російській, скажімо, Л. Сейфулліна, Б. Пільняк, А. Платонов). Тож цілком резонно виникає питання: чи випадкові ці «збочення» в письменників і чому так уперто вони керувалися тією «буржуазною ідеологією»? Повість В. Підмогильного «Третя революція» була своєрідним другим етапом художнього осмислення прозаїком проблеми «місто — село». В. Підмогильний наполегливо відтворював складнощі суспільних взаємин двох класів з того «затінкового» боку, що не заохочувався до глибшого пізнання вже тоді, а згодом і взагалі розцінювався як контрреволюційна пропаганда з відповідними висновками і щодо подібних творів, і щодо самого автора. Проблема міста й села цікавила В. Підмогильного від самого початку його творчості. Досить виразно вона окреслилася в повісті «Остап Шаптала» (1921), де герой-селя- нин, здобувши в місті освіту, маючи тут посаду, все ж почувається незатишно: його гнітить атмосфера байдужості до окремої людини, власна загубленість у цьому світі, моральна провина за свою відірваність од джерел. Критика зустріла повість спокійно, хоча й звинуватила автора в натуралізмі, захопленні «екзотикою буденщини» (М. Долен- го). А проте це був один із перших взірців великої форми в українській пореволюційній прозі, яка в цілому мала ще шкіцо-новелетковий характер. |
1 Історія українсько! літератури: У 8 т. К-, 1970. Т. 6. С. 293. |
1 Там сало. |
626 |
Зате бурхливий резонанс у критиці викликав цикл новел • Повстанці». З особливою дражливістю сприймався той факт, що, помічаючи зволікання із випуском нової збірки її київському видавництві, автор передав новели для публікації до емігрантського журналу В. Винниченка «Нова Україна» (Прага-Берлін, 1923). Та головне було в іншому. Письменник чи не вперше в радянській прозі (цикл почав друкуватися в 1920 р. в катеринославській газеті «Український пролетар») відобразив реальні труднощі, що склалися внаслідок командно-штучних, політико-економічних перетворень на селі, від яких залежала подальша життє- спроможність більшовицької держави. Жорстокість і насильство, що супроводжували революцію, залишалися й далі; на наступному етапі, зокрема, мали місце і в стосунках із трудящими. Це насильство, від продрозкладки до інших масових примусів, постійно відчувало на собі селянство, це пробуджувало його невдоволення і, врешті, призвело до прямих повстань, утворення великих військових з’єднань, зокрема на Катеринославщині, під проводом Н. ,Махна.
Такою була реальна суспільна ситуація того часу, й реаліст В. Підмогильний не міг її не відобразити в своїй творчості. Йшлося ж бо про драму селянської душі: знову брати до рук зброю для кровопролиття чи вирощувати хліб? Щоправда, в новелах «Повстанці» немає батальних сцен. У романтично-імпресіоністичних барвах подано кілька картин про вступ сільських юнаків до загону повстанців, атмосферу в самому загоні (тут помітний вплив «Тараса Бульби» М. Гоголя), про маніфестацію тої вольниці, котра не визнає ніяких обмежень і тому зневажає унормоване життя, в першу чергу міське. Критика довільно трактувала це як «захоплення петлюрівською романтикою» *, не помітивши, що В. Підмогильний зумів відтворити й розшарування в середовищі повстанців, показати зародки втіленої в образі отамана Кремнюка анархічної, руйнівної сили, готової нищити не лише місто, а й село і все навколо заради абсолютної ідеї про волю. Письменник тим самим ніби застерігав від небезпечних прагнень насильно руйнувати природу селянина й силоміць вести його до соціалістичного раю. А в оповіданні «Іван Босий» (1922), яке фактично примикає до циклу «Повстанці», В. Підмогильний, вдаючись до засобів ірреальності, ще гостріше зобразив тогочасну ситуацію на |
1 Червоний шлях. 1923. № 2. С. 308. |
527 |
селі, показав протистояння невдоволеного селянства й нової влади.
Годі говорити, що сприйняття цих суто художніх образів і картин, створених В. Підмогильним, було вульгарним, упередженим, і це наклало помітний відбиток на весь наступний творчий шлях прозаїка. Проте письменник і далі розгортав художнє дослідження взаємин міста й села, їх загострення — «третьої революції», за визнанням теоретиків анархізму. Це визначення, можливо, надто образне, засвідчувало очевидну конфронтацію села й міста, а насправді — села і нової «комунівської» політики щодо нього. Автор «Третьої революції» прагнув осмислити це явище глибше: як національну трагедію, що призвела до розшарування, замість очікуваного об’єднання, будівничих сил українського народу. Порівняно з попередніми творами це розгорнуте художнє дослідження, психологічне пізнання характерів, аналіз життя сім’ї міських інтелігентів, через яку проходить вістря зображених суперечностей. В. Підмогильний лаконічно й виразно (взагалі повість компактна композиційно, з енергійним ритмом сюжету) змалював досить типове для тогочасної літератури класове розшарування в родині під впливом революційних подій. Помітно, що письменник свідомо вдавався до психоаналізу — це виявляє і його власна художня творчість, і дослідження ним поетики класиків та сучасників (статті й рецензії про творчість І. Нечуя-Ле- вицького, М. Рильського, 10. Яновського). Фабульне ядро повісті — захоплення міста махновцями, цими «брудними, веселими чубатими хлопцями», в яких вихлюпнулася задавнена, сліпа помста місту за кривди села, «звідки йшли усі накази, куди возились податки, де жили дідичі, лунала чужа мова й зникав викоханий у степах хліб». Однак при відкритому співчутті до повсталих степовиків (що й педалювала тоді вульгаризаторська критика, переводячи це в політичну площину) письменник не просто відображав, а робив нещадний «розтин» буйної вольниці, і перед читачем розкривалася недоцільність, безперспективність анархії — руйнівної сили революції. Маніфестуючи незалежність і волю для усіх, вона легко жертвувала конкретною особистістю (це органічно передано і в образі самого Махна). Насильство породжувало у відповідь таку ж протидію, а в загальній масі вело до настроїв апатії, безвір’я, нехтування моральними, життєтворчими чинниками. Устами старого революціонера, колишнього емігранта й каторжника, В. Підмогильний проголошує в повісті необ |
528 |
хідність поєднання розвированих, «незагнузданих» сил народу з культурою, витвореною цивілізацією за довгі роки: «Людськість хитається між дикунством і культурою. А їх треба поєднати, не протиставити». Місто — це, крім усього,
іі культура, і його слід завойовувати не зброєю, а духовно». Про те, як прагнула селянська молодь сама «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку, й водночас як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого царизмом міста, в усуненні існуючого тут антагонізму, розповість письменник у своєму найвидатнішому творі — романі «Місто». Книга вийшла двома виданнями в Україні (1928, 1929) і була одразу перекладена російською мовою в популярній серії «Творчество народов СССР» (1930). Розповідь подана через історію душі Степана Радчен- ка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного вузу і сподівається повернутися з новими знаннями на село. Та в Києві юнака захоплює літературне життя, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Був певен, що вирушає «завойовувати» місто, це, здавалося, міщанське, вороже середовище, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. І він — один із цієї зміни, якій й долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають. Проте це передусім — психологічний твір. Образ Степана Радченка далеко не однозначний, як його часто трактували. Письменник вивів людину, в якій постійно борються добро і зло, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на переступ, не страждатиме й від людських жертв, і разом — це неординарна особистість із виразною суспільною й психологічною неодновимірністю, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе і навколишній світ. В романі, отже, відбилося — так чи інакше — уважне освоєння В. Підмогильним європейської літератури, зокрема творів «Батько Горіо» Бальза- ка, «Любий друг» Мопассана, «Кандід» Вольтера, які тоді перекладав В. Підмогильний. Роман «Місто» переконав критику в тому, що письменник «цікавиться не людством, а людиною» ‘. Ця, на сьогодні цілком прийнятна характеристика, звучала далеко не позитивно в той час, коли в літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, а психологізм зневажався як |
1 Якубовський Ф. Силуети сучасних українських письменників. К-. 1928. С 45 |
529 |
традиція «дрібнобуржуазна», як вияв ворожої ідеології. На традиції європейської класики закликали орієнтуватися й М. Хвильовий та ряд інших учасників літературної дискусії 1925—1928 рр. і передовсім це мав на увазі И. Сталін, який у закритому листі (26 квітня 1926 р.) партійному керівництву республіки (Л. Кагановичу та ін.) характеризував національні проблеми на Україні як боротьбу «проти російської культури та її найвищого досягнення — ленінізму» ‘.
Тож, у цьому контексті, значно зрозумілішою постане тривога В. Підмогильного, висловлена на публічному диспуті 1925 р., коли він застерігав від небезпеки в суспільному житті «ура-комуністів», здатних лише на догматичне виконання будь-яких «верховних» настанов. Тривога була не безпідставною. Бо не встигли на Україні оговтатися від «оргнаслідків» дискусії 1925—1928 рр., як восени 1929 р. розпочався новий наступ на українську культуру вже безпосередньо з політичного боку: сфальсифікований органами ДПУ процес так званої Спілки визволення України (СВУ)… У цей час «Місто», хоча й широко читалося, зокрема, молоддю, упереджено викривалося й паплюжилося в пресі. Починалося з того, що автор «дивиться на світ крізь вузькі щілинки рафінованого інтелігентського світогляду» 2, а доходило до висновків, що «книжка антирадян- ська», бо в ній не показано «змички робітників і селян», а головний герой — «безмежний індивідуаліст, обиватель-мі- щанин з куркульською ідеологією»^– Та все було навпаки: індивідуалізм, конформізм, взагалі міщанство з’являлися у творах В. Підмогильного не від авторської «інтелігентщини» чи «дрібнобуржуазного естетства», а від того, що письменник, доскіпливо вивчаючи реальне життя, чуттям художника розпізнавав отруйні метастази в душах людей і намагався застерегти від них незміцнілий суспільний організм. Ці думки знайдуть втілення і у романі «Невеличка драма», закінченому 1929 р. У неопублікованому післяслові до нього автор зазначав: «У цьому романі я писав про міщанство. Писав тому, що воно здається мені не тільки гідним зневаги, але й вартим громадської уваги задля своєї небезпечності. Писав тому, що вважаю міщанство за одного з помітних ворогів нашої перебудови, за ворога тяжкого, дарма що причаєного, за |
1 Сталін Я. Твори. Т. 8 С. 152. |
2 Савченко Я. Проблеми культурної революції і українська радянська література//Пролетарська правда. 1928. 20 черв.
* П-ко С. (Без загол.) //Службовець. 1929. № 35—36. С. 24- |
530 |
щось подібне до іржі, що точить нишком залізо дверей, не даючи їм вільно розчинитись»
Твір був не лише значною віхою в доробку В. Підмо- гильного. Він органічно доповнив бібліотеку інтелектуального українського роману, на той час уже репрезентованого «Вальдшнепами» М. Хвильового, «Майстром корабля» Ю. Яновського, «Робітними силами» М. Івченка, котрі водночас з п’єсами «Народний Малахій» та «Мина Мазай- ло» М. Куліша повели актуальне художнє дослідження, осмислення перспектив розвитку українського народу в умовах нової суспільно-економічної формації. Та боротьба з «попутниками» набрала таких масштабів і форм, що новий роман В. Підмогильного встиг з’явитися лише в журнальній публікації («Життя і революція». 1930. № 3—6) і відразу ж був підданий жорстокому шельмуванню. Сам автор іще сподівався врятуватися, переїхавши до Харкова — тогочасної столиці України. (У Києві його вже вивели зі складу редколегії журналу «Життя й революція», надзвичайно важко стало друкуватися). Але і в Харкові за три роки (1931—1934) він зміг опублікувати лише одне оповідання. Весь талант і енергію спрямував на перекладацьку діяльність: випускає двотомник творів Дід- ро, трактат К. Гельвеція «Про людину», бере активну участь і фактично очолює видання 15-томника О. Бальзака та 25-томника А. Франса. Загальна атмосфера ставала дедалі гнітючішою. Примусова колективізація, голод 1932—1933 рр. впали крилом не лише на українське село, а й увесь народ. Починалися масові репресії, політичні процеси, розправа над інтелігенцією, передусім письменниками. Насувалася епоха тотальної деморалізації, біологічного страху за життя, котрий змушував або «не бачити» жахливої реальності, заспокоювати себе разом з усіма утопіями про далекий едем, або приречено чекати невідворотного фіналу. Не в багатьох письменників вистачало мужності іти раніше обраним шляхом. В. Підмогильний сповідував свої принципи до кінця. У не- закінченому рукописі «Повісті без назви» (1934) його герой журналіст Городовський проголошує своє кредо митця: «Ні, ви пірніть, будь ласка, в саму гущу життя і розберіться в ньому. Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки, і кожен рядок ви писатимете власного кров’ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску…» 2. |
1 ЦДА—МЛМ Україні. Ф. 107. Од. зб. 1. Арк. 1. |
! Підмогильний В. Повісті без назви//Вітчизна. 1988. № 2. С. 143. |
531 |
8 грудня 1934 р. В. Підмогильного заарештували як учасника вигаданої в зв’язку з убивством С. Кірова групи терористів-контрреволюціонерів. У березні 1935 р. його, разом з Є. Плужником, В. Поліщуком, М. Кулішем та іншими сімнадцятьма підсудними, було засуджено до ув’язнення в спецтаборах. Потім письменника вивезли на Соловки, де після повторного перегляду справи особливою трійкою УНКВС Ленінградської обл. його розстріляно 3 листопада 1937 р.1
У таборі В. Підмогильний написав ще кілька оповідань, невеличку повість і навіть роман про колективізацію «Осінь, 1929». Про все це відомо лише з його стоїчно-спокійних листів до матері та дружини… У 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР визнала відсутність складу злочину і повністю реабілітувала митця. Невідомо, як далі розвивалася б творчість В. Підмогильного, але можна впевнено сказати, що з її штучним і жорстоким вигубленням зломилася одна з найоригіналь- ніших гілок української радянської літератури — інтелектуальна проза. Психологічний реалізм, поєднаний із філософським осмисленням незворотної самоцінності кожного індивіда — ця ідейно-стильова домінанта, органічно виростаючи з класичної української літератури, мала в особі В. Підмогильного за нових суспільних обставин послідовного і яскравого виразника. Більше того, він зумів сягнути синтезу набутків європейської класики. Але така проза і такі герої не імпонували тогочасній ідеологічній системі. їй були потрібні белетризовані агітки з чорно-білою розстановкою персонажів — рупорів політичних настанов. Відродження інтелектуальної прози настало в 60-х рр. переважно в творчості тоді ще молодих Б. Харчука, Є. Гуцала, Вал. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшика. Щоправда, це покоління читало твори В. Підмогильного, лише беручи їх у приватних книгозбірнях. Жодна збірка його творів не вийшла аж до другої половини 80-х років включно, в усіх дотеперішніх академічних і вузівських курсах історії української літератури він подавався як проповідник песимізму й скептицизму, над яким, мовляв, тяжіло «декадентське», «натуралістичне», одне слово «дрібнобуржуазне» сприйняття революційних подій. Тільки зараз відкриваємо неординарну особистість, |
1 Див.: Коли загинув Валер’ян Підмогильний? // Україна. 1989. № 28. С. 10—11. |
532 |
талановитого письменника, чиї твори «без натяжок маємо підстави зарахувати до класики української пожовтневої літератури» |