ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Григорій Косинка (1899—1934)

Українська новелістика, творцями якої були на межі XIX—XX ст. прозаїки, що належали до «покутської трій-ці»,— В. Сгефаник, Т. Мартович, М. Черемшина, а також М. Коцюбнський, О. Кобилянська і В. Винниченко, після революції 1917 р. сприймалась уже як традиція, що по-требувала розвитку і осмислення. Відчувала це передовсім талановита молодь, найпомітніше тут вирізнявся Г. Косин¬ка. його новелістичні дебюти в 1920—1922 рр. одразу ж привернули увагу тогочасних письменників і дослідників літератури (С. Єфремов, М. Ірчан, М. Рильський, В. Ко¬ряк, Я. Савченко та ін.), а В. Стефаник у листі до моло¬дого прозаїка назве його згодом своїм «сином з Дівич- гори». Водночас новели Г. Косинки наражалися й на впер¬тий спротив функціонерів від літератури, що проявлявся то в формі наглядацьких окриків (Є. Григорук), то в фор¬мі вульгаризацій (В. Коряк, С. Щупак, О. Полторацький та ін.). За таких обставин творче життя письменника обер¬талося на загрозливу драму, котра 1934 року заверши¬лася трагічно: Г. Косинку страчено за буцім-то приналеж¬ність до групи терористів-білогвардійців. У 1957 р. пись¬менник був реабілітований «через відсутність доказів злочину».
Час довів, що головним «злочином», який привів Г. Ко-синку на лаву підсудних, став його талант, який не дозво-ляв йому стати слухняним ілюстратором вигаданих владою й критикою перемог революційних ідей у пожовтневій Ук¬раїні, а змушував об’єктивно писати про дуже суперечли¬ве, насильницьке їх втілення у життя. Письменник ставився до правлячої ідеології з позицій народної історії і, за при¬кладом творців модерної новели, кожну ідею «виводив»
з душі конкретної особистості. Йдучи в своїх художніх уза¬гальненнях від «малого» до «великого», від психології факту до його філософії, він відкривав у пожовтневій дій-сності драми й трагедії, а не перемоги й тріумфи; йому вдається подати складність душевних зламів у людині з позицій не якогось одного класу, а з позицій буття люд-
55»

ського загалом. І розкрити мовою динамічного лаконізму, за допомогою такого об’ємного афористичного слова, яке ніби вихоплене з уст народу. Сталося, по суті, те, ідо про-рокував М. Рильський у рецензії на першу збірку новел письменника: трепетні, як життя, вони, «з часом у певну гармонію злившись, дадуть епопею революції»
Характеризуючи новаторство модерної новели на межі XIX—XX ст., І. Франко вбачав його «не в темах, а в спо-собі трактування тих тем»2. Той «спосіб» дав змогу нове-лістам відійти од описових форм мислення, натомість роз-винувши лаконічний метафоризм і тонке нюансування в передачі душевних станів героя, психології подій і обста-вин. Як наслідок, через почування й думи окремої людини рельєфніше поставала в творах доля народу і краю, точ-ніше вимальовувався драматичний шлях людства до істи-ни буття. Опанування таким мистецтвом прози далося Г. Косинці поступово.
Г. Косинка (справжнє прізвище — Стрілець) народився у родині селянина-бідняка 29 листопада 1899 р., в с. Щер- банівка на Київщині. Пройшов голодні наймитські «уні-верситети» в рідному селі, потім, здобувши двокласну освіту в сусідньому селі Красному, перебивався тимчасо-вими заробітками. Під час навчання на вечірніх гімна-зіальних курсах в Києві у 1916—1918 роках вдався до твор¬чості. Спершу це були відверто початківські вірші (перша публікація в газеті «Більшовик», 1920, 2 листопада), згодом нариси та статті з відчутним впливом ідей лівих соціал-ре- волюціонерів (боротьбистів) з’явилися в газеті «Боротьба»
4 травня 1919 р. Це видання вмістило перший художній твір молодого автора — новелу «На буряки».
Участь Г. Косинки в громадянській війні і в політичних перипетіях того часу не була активною. Біографічні ма-теріали фіксують лише епізоди з перебування майбутнього письменника на фронті (як рядового козака) та коротко¬часне ув’язнення в тюрмі (можливо, це була «муравйов- ська» в’язниця, реалії якої Г. Косинка відтворить пізніше в новелі «Фауст»). Він намагався, за настійними порадами К. Анищенка (прозаїка, рідного дядька), основну увагу зо¬середжувати на вдосконаленні літературного хисту3. У 1920 р. Г. Косинка опинився в Кам’янці-Подільському з
1 Рильський М. Два поети-громовиці // Нова громада. 1924. № 22.
2 Франко /. Зібр. творів: У 50 т. К.-, 1982. Т. 35. С. 107.
3 У ЦНБ ім. В. Вернадського зберігається близько сотні листів К- Анищенка до Г. Косинки (Ф. 54).
552

Думкою про еміграцію 1, але повернувся, зрештою, до Киє¬ва і став студентом КІНО (Київського інституту народної освіти). Через матеріальні нестатки закінчити повний курс навчання не зміг, але студентські роки (1921 —1923) ва¬жили для нього дуже багато: він здобув глибокі історико- філологічні знання, чітко означився в своїх світоглядних орієнтаціях, опублікував першу збірку новел («На золотих богів»— 1922). Новели цього періоду дають змогу просте¬жити, як письменник долав початківський період й прилу¬чався до традицій модерної новелістики саме стефаників- ського типу. У деяких новелах помітне захоплення автора імпресіоністичною стилістикою (ліричні надсади, розірвані фрази, спроби ритмізувати прозовий текст у «Менті» й «Троєкутному бою»); зрідка продуктивним було звертання до «чистого» романтизму (принцип бінарного протистав¬лення зображеного, погляд на нього «з патетичної висоти» в новелі «На золотих богів»), а в оповіданні «Заквітчаний сон» (видане окремою книжечкою в 1923) неважко доба¬чити сліди символізму (недомовки й натяки, туга за втра¬ченими ілюзіями, що спливають лише в снах, тощо). Та від новели до новели письменник поставав дедалі у своїй майстерності реаліста, розповідаючи про страдницьку до¬лю народу, якого втягнуто у вир революції та громадян¬ської війни («В хаті Штурми»), стає жертвою завойов¬ницьких погромів, розперезаних хижацьких інтересів («За земельку»), Г. Косинка уникає виявлення якоїсь політич¬ної тенденції. Як художник «від бога», виступає водночас «за всіх» і «проти всіх»; йому болять і рани бідності най¬більш окраденого селянина («На буряки»), і месницькі дії заблуканого «бандита» та кров переконаного партійця («Десять», «Темна ніч»), безпросвітність декласованих спекулянтів та «вічних» міщан («Місячний сміх», «Троє- кутний бій»). У його художніх узагальненнях часом мож¬на почути то відлуння Шевченкових думок («…Ви ж таки люди, не собаки!»); то Франкових про народ, що «презир¬ством, наче струпом вкритий», то глибоко стефаниківське співчуття тим бідакам, які змушені або рідних дітей топи-ти, або ховати свій біль на саме дно скривдженої душі. Над усім цим, однак, час від часу зринає світлий промінь надії на те, що «далі цього не буде» («На буряки»); а са¬ма надія поставала завжди в такому об’єктивно-худож¬ньому світлі, яке критики-ортодокси вважали абсолютно неприпустимим у літературі пожовтневої пори. В. Коряк у відгуку на першу книжку письменника зізнався, що об’єк-
1 Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Париж, 1959. С. 457,
553

тйвіпсть письма ме дає йому зрозуміти, «за кого є власне автор — з революцією чи проти неї, чи спостерігає як стороння людина»1, а Є. Григорук навіть лякав письмен-ника, що коли гой буде пропонувати більшовицькій пресі такі новели, як «На золотих богів», то «рукопис піде до
чк»2.
М. Ірчан помітив у книжці «На золотих богів» «май-стерно скриту червону нитку революційного духу письмен¬ника» 3, М. Рильський сприймав її як заявку на «епопею революції», а С. Єфремов підкреслював, що «велика на¬ших часів боротьба знайшла в Косинці вдумливого спосте¬режника,— саме оця боротьба, а не дрібний щоденний побут» 4.
Обраний Г. Косинкою об’єктивно-драматичний, загаль¬нолюдський погляд на відтворювану дійсність не обіцяв йому, звичайно, «спокійного» життя в літературі, яку но¬вонароджена офіційна критика (за допомогою цензури) дедалі активніше штовхала на шлях ортодоксальної одно- вимірності. Це письменник виразно відчув уже в процесі роботи над другою книжкою «Новели дезертира». У 1924 р. письменнику відмовили в її публікації, що стало предме¬том серйозного занепокоєння і самого автора, і літератур¬ної громадськості Харкова. М. Хвильовий у листі до М. Зе- рова писав про цей факт як про кричуще порушення літе¬ратурної етики 5, а Г. Косинці не залишалось нічого іншо¬го, як працювати над новими творами. В пригоді ставала наполегливість, до якої постійно схиляв племінника К. Анишенко, нагадуючи йому, зокрема, відомий афоризм: «Братья писатели, в нашей судьбе что-то лежит роковое»
Друїа книжка повел «В житах» (1926) увібрала окре¬мі шори першої збірки, але більшість була написана про-тягом 1923—1925 рр. Основні мотиви ранньої прози тут поглиблюються, засвідчуючи, зокрема, що в пожовтневій долі народу Г. Косинка вирізняв гри драми.
Першою булсі драма найбіднішого селянства, котре стало свідком революційної бурі та братовбивчої війни, і після всього не здобуло волі. Художнє осмислення цієї трагедії набувало особливої глибини в новелах, де ншло-
1 Книга 1923 № !. С. 5.
* Архів 11НБ. Ф, 54 Од збр. 9.
“ Земля і воля 1922 Лі 24—25.
4 Ьфрьм.т С Ісіирія українського письменства (з одмінами й
додатками). Київ, Лейпціг, 1924. Т. 2. С. 405.
6 Лисіи Миколи Хвильового до Миколи Зерова // Рад. літерату-рознавство 1989. № 7. С. 10.
6 Архів ЦНБ. Ф. 54. Од. збр. 57.
654

сп про долю страдниць-матєрів, яким судилося за нових умов нести на собі той мученицький хрест, що гнув до іемлі і Маланку з повісті М. Коцюбинського «Fata morga-na», і безіменную матір з «Кленових листків» В. Стефа- ника, і багатьох інших героїнь класичної літератури. Мати у новелах Г. Косинки — похилена-зажурена над сонним сином-наймитом («На буряки»), то бліда й безпомічна в оточенні голодних дітей («В хаті Штурми»); то «стеряна з журби» за загиблими синами («На золотих богів»); то на мить обнадіяна новими порядками в селі («За воріть¬ми»), У одноіменній новелі вона чекає смерті, й син Андрій намагається крізь фронти громадянської війни пробитися до лікаря і будь-що врятувати їй життя. У новелі «Змо¬вини» (1930) вона пробуватиме протистояти махінатор- ським домаганням куркуля Рудика, а в «Гармонії» (1933) на її серце ляже «туга й журба, мов та сажка на пшениці», бо з пучок своїх вигодувала трьох дітей, «та тепер так ви¬ходить, що то вона трьох наймитів людських викохала». Характерно, що всі створені Г. Косинкою героїні — вдови. Послідовний наголос на цьому наштовхує на асоціацію з фольклорним образом «вдови-України», котра за всі ті страждання, що випали на її багатовікову долю, не одер¬жала нічого, «опріч соціального, національного і релігій¬ного поневолення» ‘. Винятково драматичне буття Косин- чиних матерів є таким ще й тому, що кожна з них — на¬одинці з життям, без будь-чиєї підтримки. Чи громадян¬ська війна надворі, чи переддень колективізації — а вона як була, так і зостається зі світом напризволяще. Якусь внутрішню підпору в змаганні з багатіями відчувають хіба що Марта («За ворітьми») та Мелашка («Змовини»), які вірять, що нова влада тягне руку таки не за багатих, а за бідних.
У зображенні першої драми Г. Косинка йшов від ху-дожньої констатації (ранні етюди) до осмислення його че-рез конфліктні ситуації. Друга драма поставала у творах письменника із сюжетних структур, в основі яких — ви-ключно гостродраматичний конфлікт героя із дійсністю. Мова про так званих заблуканих героїв, котрі не визна¬ють жодної офіційної влади, стають дезертирами, втікача¬ми і право на свою позицію відстоюють різними шляхами, зокрема й у кривавій боротьбі. Такі герої діють у новелах «Десять», «Темна ніч», «Постріл», «В житах», «Анархісти» тощо. Вульгарне літературознавство закидало Г. Косинці «поетизацію» таких типів як речників ворожих революції
1 Єфремов С. Історія українського письменства. К-, 1917. С. 5.
555

сил, через що згадані новели навіть після реабілітації письменника, аж до 1988 р., не включались до окремих збірок. На межі 20—30-х рр. за тією ж логікою припису-валася Г. Косинці «поетизація» куркуля (С. Щупак, О. Пол- торацький, Л. Смілянський та ін.). Тоді удари критики падали навіть на такі твори, як «Політика» чи «Змовини», де справді виведено поряд з іншими персонажами коло¬ритні постаті куркулів (Кушнір, Рудик, Кашуба тощо). Насправді ж ішлося про трагічні наслідки громадянської війни для українського народу, який залишився віч-на-віч з її жорстокостями і втратами. Це не могло не бентежити Г. Косинку, перейнятого ідеєю відродження єдиного на¬ціонального організму.
Втім, як «поетизував» він це явище, видно хоча б із слів героя новели «Постріл» Матвія Киянчука, котрого банда Дзюби розстрілює за партійну агітацію: «Стріляй¬те… Все рівно не вам судилося правити, ви, як собаки, самі себе покусаєте, самі себе ж будете розстрілювати, чуєте?.. А ти, Корнію… знай: вийдеш з Лиском на осьмуху, ляже, а хвіст на чужому… Бандуй за Дзюбу!…» Отака «поетиза-ція»… В бандуванні, дезертирстві й отаманщині Г. Косинка бачив ще один вияв нашої одвічної біди, яка в різні істо¬ричні епохи не давала змоги українцям випростатися на повен зріст і об’єднатись у взаєморозумінні. Сотник Сан- дуляк з незакінченої новели «Зустріч» 1 гнівно картає за це своїх «землячків», називає їх наївними, короткозорими патріотами й дітьми в політиці («Як вони не можуть зро¬зуміти того, що отаманщина проковтне нас,— на п’ятдесят років, а може, й навіть знищить саму ідею визволення України. Годі панькатися, на коліна припадати…»), але щирість його докорів виявляється марною: він, на чолі стрілецької сотні, прийшов громити банду отамана Зеле¬ного і постав… живим втіленням тієї ж отаманщини, яку так гаряче засуджує. Драму Сандуляка розкрито в кінці новели: покинутий «своїми», він конає на снігу від ран, а неподалік за клунею «стоїть дядько, чекає на Сандуляко- ву смерть, щоб зняти з нього важкі австрійські черевики і велику, колишньої російської армії шинелю…»
Трагічне тут переплітається з комічним і вичерпує, зда¬валося б, тему до самого дна. Але вона… невичерпна. В та¬ких новелах, як «Циркуль», «Голова ході» й головне «Анке¬та», Г. Косинка показав, що в нових умовах «обніжковий» патріотизм чи бандитизм здатні розкритися найнеспо¬діванішими гранями. У новелі «Голова ході» колишні де¬
1 Архів ЦНБ. Ф. 54.
556

зертири майже зуміли приноровитися до непівської дій-сності, та не можуть лише зрозуміти, звідки береться нове панство, або як це може якийсь чужинець-китаєць гинути в боротьбі не за «свою» землю. А в новелі «Анкета» Антон Собачка з колишнього борця проти більшовизму цілком перероджується на більшовицького бандита («Бандит був — бандит зостався», — кажуть про нього в селі),— тут письменник запримітив симптоматичне явище, дивовижну мімікрію.
Г. Косинка як художник досяг «своєї сили» в середині 20-х років. Форма його творів набувала реалістичної «чис¬тоти», а зміст їх, виростаючи з окремих життєвих мотивів, ставав всеохопним, поліфонічним. Це особливо помітно в новелах, де на перший план виступала третя драма укра¬їнського народу — драма тих, хто віддав себе на олтар комуністичної ідеї. Заглиблюючись у характери сільських більшовиків, письменник показує, що мета в них ніби бла¬городна — покінчити з бідністю й експлуатацією, але спо¬соби досягнення її чомусь ведуть не до гармонійності, а до нових кривавих репресій. Я Савченко. аналізуючи одну з кращих новел такого змісту («Політика»), звертав увагу саме на особливості художньої реалізації авторського за¬думу: нема вже, писав він, «ні романтики, ні лірики, а тільки — жорстокий реалізм і глибока побутова мотивація драми» 1 Критик помилявся, відмовляючи Г. Косинці в лі¬риці та романтиці (палітра справжнього митця поєднує в собі всі барви, виявлені тою чи тою мірою), однак чис¬тота («жорстокість») реалізму в «Політиці» відзначена слушно
У новелах, шо писалися протягом 1922—1924 рр. і від-творювали драматичні ситуації, які відбуваються з героя- ми-комуністами. відчутна деяка різностилістика художньо¬го мислення. Новела «Товариш Гавриш», в якій мовиться про спробу героя-комуніста зорганізувати своїх односель¬ців на будівництво кооперативної крамниці, написана в підкреслено «буденному» тоні, відверто орієнтована на так званого простого читача; в «Темній ночі» і «Десяти» роз¬праву «бандитів» над комуністом Байденком і укапістом Рублем зображено як лірично-іронічне «весілля смерті криваве» (акцент зроблений на виражальній силі імпре¬сіоністичних барв), тоді як «Постріл» і особливо пізніша «Політика» — це глибоко реалістичні драми з переважан¬ням об’єктивно-епічної, логічно-мотиваційної образності. Лише зрідка її посилює якийсь «ультрземоційний» елемент
1 Червоний шлях. 1927. А6 4. С. 178.

(фольклорна говірка, «мотив» народної пісні, брутальний вираз на зразок — «зараза», «гадюка», «собака» тощо), але художня функція його ніяк не орнаментальна, а саме — мотиваційна.
Чому новели цього циклу сприймаються як драматич-ні? Не тільки тому, що в них усі герої-комуністи гинуть. На останнє, до речі, Я. Савченко в згаданій статті теж звертав увагу, трактуючи його знову ж таки спрощено: з усіх сучасних письменників, зазначав він, Г. Косинка «,..най- кривавіший. Соціальні конфлікти в нього неодмінно кін¬чаються смертю. І коли перші сторінки оповідання обвіяні ніжним колоритом природи, теплою лірикою, то останні конче парують кров’ю»
Поетизації крові в Г. Косинки, звичайно, не було. На гостроту соціальних конфліктів, які вели до загибелі лю-дей, письменник дивився з висоти життєвої діалектики і народного сприйняття. Він бачив, що комуніст на селі — явище окремішнє, не типово селянське, дядьки ставляться до нього недовірливо й насторожено, і це зумовлює неспо-кій в українському етнічному соціумі. Автор не висловлює присудів, він говорить про це з болем, але й з епічною три¬вогою, як про «щось окреме від себе» (Арістотель), як про об’єктивну реальність, з котрою не можна не рахуватись і котрій потрібна якась душевніша альтернатива. Комуніст Швачка з новели «Політика», здається, міг би бути живим втіленням такої альтернативи; він щиро любить свою дру¬жину (хочй вона й куркульська дочка), послідовно захи¬щає інтереси незаможників, але головною зброєю своєї «політики» обрав силу, котра, як відомо, здатна породити відповідну реакцію. Ставши жертвою цієї протисили, озлоб¬леної, мстивої, Швачка так і не зміг прищепити в житті комуністичні ідеали (як лишилося для більшості чужим, чудернацьким і саме його улюблене слово — «політика»). Співчуття в цій ситуації заслуговує тільки народ, якому судилося пережити ще й драму комуністичних ілюзій.
Своєрідним синтезом художніх роздумів Г. Косинки про драматичні випробування людини й народу в порево- люційну добу можна вважати два його твори — «Фауст» (1923) 2 і «Гармонія» (1933). В обох оповіданнях головні
1 Червоний шлях. 1927. № 4. С. 178
2 Новела «Фауст» тривалий час існувала в рукописному списку: про неї згадує С. Єфремов в «Історії українського письменства» (1924. Т. 1); вона відома була також укладачеві «Хрестоматії української літератури» М. Плевако (Архів ЦНБ Ф. 27. Од збр. 582). 1942 р. під час фашистської окупації України недовершений варіант новели опубліковано в журналі «Український засів» (№ 1), який виходив у
558

І’ерої проведені крізь горнило тюремних випробувань: му- равйовських застінків і білогвардійської катівні. Василь Гандзюк («Гармонія») уособлює найменш свідому частину українського селянства («…Не гаразд розуміє він, що воно визначає — нація? Справді, якої він нації?»), в ув’язненні ж він еволюціонує до усвідомлення азів більшовицької ідеології й починає бачити в ній заманливу перспективу. Прокіп Конюшина («Фауст») — особистість, яка увібрала і загальнолюдські, й виразно національні риси. Цілеспря¬мовано шукаючи шляхів до головних життєвих істин, герой одержимий національною ідеєю, жаданням справжньої во¬лі своєму народові. Напад муравйовських карателів обер¬нувся для нього поремним ув’язненням і тортурами; остан¬нє слово, яке приходить до Конюшини на межі божевілля, він пише своєю кров’ю з розбитих щиколоток: «Укра…»
Якщо ситуації, в які потрапляє Василь Гандзюк, і рух його світоглядних орієнтацій у бік більшовицької ідеології можна вважати одномірно оптимістичними, то драма Про- копа Конюшини — явище значно складніше. Мотив «сві¬тового» Фауста (інші персонажі твору називають Коню¬шину Фаустом не лише за характерну зовнішність, а й за внутрішню непоступливість, філософське шукання істини буття українського народу) сам по собі усував ідейну од- номірність. Погляд новеліста охоплює не просто проблеми злиднів та горя, експлуатації чи формування політичних орієнтацій, а усю складність стосунків між людьми будь- якого маєстату і будь-яких ідейних переконань. Г. Косинка розмірковує над свободою й рабством, над джерелами добра і зла, над життям ідеологічно детермінованим й життям не заангажованим, над проблемою особистості й народу.
Відтак перед читачем поставав філософський розтин тих болючих конфліктів і жорстокостей у житті конкретної нації та людини загалом, з якими можна або мовчки при¬миритись, або шукати вихід, долаючи їх. Це була цілком нова ідейно-художня якість у літературі; справжня новиз¬на її розкривається в контексті як тогочасного мистецтва, так і традицій усього українського письменства, в контек¬сті попередніх літературних епох України.
Г. Косинка, знаючи пропоновані відповіді класики, шу-кав вихід через катарсис драми. Варто наголосити: дра-матичне у прозаїка не всуціль похмуре, воно перейняте саме очищаючою надією, поборенням приреченості, ман¬
Харкові. У 1990 р. такий же варіант твору опубліковано в журналі . «Прапор» (№1) за машинописною копією оригіналу, яку зберігала дружина письменника, Т. Мороз—Стрілець.
559

ливою вірою в людський поступ, яка органічно випливає із дум і дій багатьох героїв. За них усіх міг би сказати Прокіп Конюшина з «Фауста»: «Пам’ятайте: сотні поля-жуть, тисячі натомість стануть до боротьби».
Художні здобутки письменника в найзагальніших ри-сах можна звести до інтенсивнішого, ніж у модерній новелі кінця XIX — початку XX ст., змістового насичення і слова, і фрази, і твору загалом. Досягалося це насамперед через лаконізм й лексичну місткість усної мови, багатошарові образні ідіоми і «стандартні» ситуації виразно народного джерела, які в палітрі письменника відігравали доміную¬чу роль. Це стає особливо помітним при зіставленні прози Г. Косинки із вишуканою літературною стилістикою В. Підмогильного, вигадливо-епатажним словом М. Хви¬льового чи романтично-таємничою оповіддю Ю. Яновсько- го. Йдеться не про рівні чи протиставлення, а про «гори¬зонтальне» порівняння, яке виявляє самобутність стилю Г. Косинки серед розмаїття художньої палітри українсько¬го епосу 20-х років.
Образність, закорінена в народне світосприймання та ще композиційна збалансованість кожного твору Г. Ко-синки (в новелі «Політика» впадає в око органічна єдність зовнішньо-об’єктивних сцен із внутрішніми монологами героя; в «Гармонії» ефект поліфонії виникає внаслідок схрещення різних поглядів на головного героя — матері, куркуля Смолярчука, тюремного наглядача Мічугіна та ін.; у «Фаусті» конструкіивну роль відіграють природні ретро¬спекції й магічно впливова присутність оповідача тощо) дали змогу письменнику по-своєму увиразнити й індиві¬дуалізувати створені ним типи й характери. Вони спри¬ймаються як достеменно народні, а відтак ситуації, в яких вони діють, сповнюються потужним гомоном народного життя, неповторним колоритом доби. Національна стихія в характерах і ситуаціях пізнається часом з одної автор¬ської фрази, в якій почуємо найтонший (нерідко — з лука¬винкою) вияв душі українця, або психологічно вмотиво¬ваний роздум-присуд. Домінує в тій фразі переважно епіч¬но-драматичне начало, але не позбавлена вона також і ліричних барв. Наприклад: «Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров’ю поливають» («На золотих богів»); «Ріжу шкуру на нашому дядьку: чи прищепиться князь Кропоткін» («Анархісти»); «Коні й вози ваші. Петре, ні до чого тут… Ви ж, здається мені, сина мого єднаєте, а не коні з возами.. Я з трудів своїх вік уже прожила,— мені тими кіньми не їздити — а все-таки… переховувати чуже добро я не буду» («Змовини»).
660

Незважаючи на те, що окремі твори Г. Косинки з жай- рового боку тяжіють до більших прозових форм («Фауст», «Гармонія»), він до кінця залишався вірним новелістиці, і в цьому виявлялася та закономірність, що новелістичним жанром, як правило, започатковується кожний новий стиль мислення в художній прозі.
Схильний до драматичного світосприйняття, письменник дедалі скутіше почувався в умовах режимно-бадьорих регламентацій творчості початку 30-х років, але роботу над новими новелами не припиняв. Намагався, зокрема, знайти продих в елементах інонаціональної тематики, ство¬ривши новелу («Серце») про рецидиви фашизму на зем¬лях «по той бік Збруча» (так само, до речі, М. Куліш шукав творчого порятунку в драмі «Маклена Граса»); пере¬клав українською мовою «Мертві душі» М. Гоголя (ви¬давалися без імені перекладача до 60-х років); працював над новелою «Перевесла», сліди якої загублено. А восени 1934 р. на одному з літературних зібрань, де обговорюва¬лися успіхи боротьби з «ворогами народу» та колективіза¬ції селянських господарств, автор «Фауста» в своєму висту¬пі сказав: «за таких умов художня творчість — неможли¬ва». На тлі тодішнього заціпеніння вільної думки це був мужній вчинок художника-громадянина і, по суті, останній рядок його творчості, котру вульгарна критика дедалі агре¬сивніше кваліфікувала як творчість «куркульського агента в радянській літературі» *.
Отже, арешт письменника 1 листопада 1934 р. був «ло¬гічним» — як ще один трагічний фарс. А 18 грудня того ж року газети вже повідомили про страту. Разом із смертю Г. Косинки практично урвався в українській прозі худож¬ній напрям суто реалістичного, драматичного осмислення життя, його відродження почнеться через три десятиліття в творчості окремих прозаїків-шістдесятників (насампе¬ред— Гр. Тютюнника). Тоді ж буде започатковано й про¬цес поступового повернення в літературу гідного й чесного імені Григорія Косинки.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.