Ірчан (Андрій Бабюк) розділив і захоплення, і розчарування багатьох представників того покоління, яке щиро сприйняло жовтневу революцію. Народився майбутній
‘ [Іолторацький О. Куркульська, езопова мова // Критика. 1931. № 4 С. 130. |
681 |
письменник 14 липня І897 р. в селі П’ядики під Коломиєю. Батько — сільський наймит — заповзявся дати дітям освіту. Враження дитинства, гімназійних років у Коломиї та Львові так чи інакше відбилися в автобіографічних записках М. Ірчана «Трагедія Першого травня» (1918) та «В бур’янах» (1924).
Ці спогади цікаві як свідчення очевидця, причетного до історичних подій, хоча власне літературна їхня вартість невисока. Напередодні першої світової війни М. Ір- чан належав до молодіжної соціалістичної громади, 1914 р. вступив добровольцем до легіону «Українських січових стрільців»; був одним із видавців рукописного стрілецького гумористичного часопису «Самохотник». Дезертирувавши з армії, М. Ірчан деякий час перебував у Києві, брав участь у літературному житті. М. Ірчан зумів передати в своїх спогадах розчарування, трагічну безнадію й безвихідь в середовищі добровольців-стрільців, які переходили на бік червоних, під час боїв з білополяками деякі з них ставали під польські корогви. Літературна обдарованість проявилася у М. Ірчана дуже рано. Перші юнацькі спроби склали його збірку «Сміх Нірвани» (1918). В основі більшості творів — воєнні враження автора. Болючим песимізмом пройняті картини розорення сіл, образи голодних дітей, доведених до божевілля матерів. Трагічні символи тут часом набувають глобального смислу. Проте здебільшого вони не оригінальні, часом вражаючи читача точною й своєрідною імпресіоністичною деталлю, передачею мінливих настроїв персонажів. Письменник ще не може подолати традиційну, модерністську, поетику. Мав підстави молодий М. Рильський зауважити, що Ірчан «зробився» модерністом, що він пише «з такою афектацією, з таким накопичуванням різного «символічного» страхіття, що просто страх бере […] за автора» *. Намацуючи свій шлях у прозі, М. Ірчан активно працює в цей час і як драматург. В автобіографії є спогади про першу п’єсу, написану в дев’ятирічному віці під впливом вистав українських театрів, зокрема мандрівної трупи «Руської бесіди», що гастролювала у Коломиї. З початку 20-х рр. одна за одною з’являються друком п’єси «Бунтар» (1921), «Безробітні» (1922), «Дванадцять» (1923), «Родина щіткарів» (1924), «Підземна Галичина» (1925), «Отрута» (1927), «Плацдарм» (1931). 1921 р. М. Ірчан виїжджає до Чехословаччини, наступ- |
1 Шлях. 1918. № 9. С. 69—70. |
562 |
■ |
мого року на запрошення українських організацій вирушає до Канади. Там і вийшли першодруком та побачили світло рампи драми «Дванадцять», «Родина щіткарів», «Під- ісмна Галичина».
«Дванадцять» вперше поставлено у Вінніпегу. В основу сюжету покладено реальні події — революційні виступи в Галичині 1922 р. Автор зберіг прізвища героїв, бо не хотів погрішити проти реальності, а з іншого боку — перевантажив твір публіцистичними відступами, пафосними монологами. Сцени нічних походів, сутичок з жандармами виписані здебільшого поверхово, без заглиблення в психологію персонажів. За законами агітки зроблена й фінальна сцена загибелі героїв з «Інтернаціоналом» на устах. Соціально-критичний пафос досить сильний і в кращих п’єсах М. Ірчана «Родина щіткарів» та «Отрута». Тут є всі підстави говорити про вплив поетики експресіоністичної драми, зокрема німецької, якою захоплювалося тоді чимало українських революційних митців, насамперед Лесь Курбас. Драматург не прагне до розкриття складності душевних колізій персонажів. Чи не кожен з них може сприйматися як символ, як уособлення певної ідеї. Загострене вираження основного пафосу твору стає художнім надзавданням п’єси. У «Родині щіткарів» для цього знайдено справді вражаючий сюжетний поворот. Єдиною опорою м нужденної сім’ї сліпих був їхній зрячий син Івась, його мобілізовують на фронт, і солдат повертається додому сліпим і покаліченим. «Вітай, сліпа родино щіткарів, нового сліпця!» Драматичний конфлікт загострюється через ту обставину, що власник будинку, де живуть щіткарі, збагачується на винаходах хімічної зброї. Прокляття, кинуті Івасем, сприймаються як вирок усьому суспільству. В завершальній сцені автор наголошує на соціальному прозрінні аполітичних героїв. Але цей штучний фінал майже не послаблює емоційного впливу п’єси. М. Ірчан не раз наголошував, що в основу його сюжетів покладено реальні факти. Настанові на художній документалізм він не зрадив і в п’єсі «Отрута». На матеріалі газетних публікацій про таємничу хворобу американських ро- бітників-годинникарів вибудувано гострий конфлікт твору. Працівники фабрики вмирають у тяжких муках від отруєння радієм, який використовується у виробництві. На відміну од «Родини щіткарів», характери тут окреслені повніше, різнобічніше. Тривога, майже містичний жах, який охопив робітників, змушують їх гуртуватися, вимагати заходів до порятунку. Трагізм зображуваного наростає, автор |
563 |
не боїться з натуралістичною одвертістю зобразити муки приречених, зломлених безнадією людей. Конфлікт сягає апогею, коли лікар Геррісон після тривалих пошуків знаходить причину недуги. Щоб уникнути опромінення, треба згортати виробництво, але власник фабрики воліє приховати цю трагедію. Кожен з головних персонажів опиняється в ситуації неминучого вибору. Геррісон, одержавши щедру плату за мовчання, зміг би забезпечити майбутнє родини, його дружина, в минулому робітниця цієї фабрики, згодна купити благополуччя навіть ціною загибелі колишніх друзів. Фабрикант Макдугел відмахується від докорів совісті в ім’я збагачення. У конфлікті — трагізм і байдужість, цинізм і самопожертва. Схематизм такої ситуації очевидний. Кожен з персонажів є, власне, носієм однієї душевної якості, уособленням доброго чи злого начала, його вибір заздалегідь вмотивований.
Нерішучий доктор Геррісон готовий піти на компроміс. Але якраз тоді ознаки променевої хвороби виявляються у його дружини. Тільки це потрясіння примушує його відкрити робітникам причину їхньої трагедії. Страйкарі перемагають, але ця радість гірка, адже вони приречені на повільну смерть. В останніх сценах п’єси — знову сумніви Геррісона. Він вирішує не позбавляти людей надії і відкриває людям очі на винайдені ним ліки. Ідея героїчного терпіння, стоїцизму людини перед жорстокістю непереборних обставин робить драму «Отрута» актуальною для сьогоднішнього читача. Щоправда, п’єсі шкодить прямолінійність класового протиставлення персонажів, розтягнутість багатьох сцен страйкової боротьби, надуживання політичними гаслами. Та попри все це вона належить до помітних явищ в українській драматургії 20-х рр. Значно слабші «Підземна Галичина» та драма-ревю «Плацдарм». Остання багато в чому повторює сюжет першої. 1932 р. «Плацдарм» було поставлено Л. Курбасом на сцені харківського «Березоля» з участю блискучих акторів А. Бучми, Н. Ужвій, М. Крушельницького, В. Чистякової. Творча спадщина М Ірчана-прозаїка цікавіша для нинішнього читача, ніж драматургія. У кращих новелах і повістях письменник розкрив трагедію знівеченої долі галицького селянина. (Зауважимо принагідно, то, окрім прози В. Стефаника, на молодого М. Ірчана справила великий вплив творчість М. Яиківа). Справді, «після В. Стефаника в українській літературі, мабуть, ніхто так не передав моторошну правду болів і страждань, що їх зазнає проста людина в несправедливому суспільстві, як це зробив М. Ірчан, ніхто не володів такою вразливістю до фізичного |
564 |
і морального бідування людини праці» *. Більшості його героїв судилася доля тих, хто «ніколи не знав спочинку: запряжений до старості в тяжкий віз життя — тягнув його всіма жилами і ніколи не міг заснути з радісною думкою, що завтра буде інакше, як сьогодні». В аналізі почуттів персонажів М. Ірчан уважний до мінливих душевних порухів, нюансів настрою, свідомості й підсвідомості.
Однією з найцікавіших тут видається повість «Карпатська ніч» (1923). Історія життя Матвія Шавали, котрий стратив сили в далекій Америці, а вдома застав зруйновану родину і змушений покірно чекати смерті в окопах імперіалістичної війни, подана як сповідь героя. Письменник наголошує на безглуздості цього потворного світу, де отупілі від страждань і принижень люди, що різняться лише кольором шинелей, вбивають один одного. Виснажені до краю солдати втрачають навіть відчуття часу. День бою «був у календарях цілого світу, його свідомо прожили люди, які жили, а не крутилися у божевіллю війни, але на бескидському фронті його не знали», він «став туманною згадкою». Втраченим часом, ланцюгом розбитих і розтоптаних надій уявляється Матвію Шавалі все його буття. Намагаючись підвести підсумок життю в передчутті неминучої загибелі, він шукає хоч якоїсь духовної опори. Вражаюче виписаний епізод пристрасної молитви героя у запльованій, перетвореній на брудний військовий шпиталь бойківській церкві: «Він бив головою в заболочений поріг, як би домагався відповіді. Був безрадний, хотів знати, хотів почути дужий голос Бога. Віра його кипіла в хаосі думок, як кипів він самий на бескидських полонинах серед метелиці снігу й смерті. Не вмів найти ліку на пекучий біль, що згинав його удвоє, що душив його в запалих грудях. Він вірив ще в Христа. Того доброго Христа, що проганяв з святині мошенників-купців, що не цурався бідних, що проповідував мир на землі». Змученому селянинові здається вже, що «нема Бога. Вмер Бог, застрелили його, вбили». Руйнується остання надія, і герой божеволіє. У хворих мареннях знову бачиться йому Христос, який розсудить зневірених людей і покарає несправедливість. Уривчастими імпресіоністичними мазками письменник передає стан збуреної, доведеної до розпачу душі. У подібній ситуації бачимо героя оповідання «Він не поміг» (1920). Бідний єврейський хлопець, який живе під |
1 Новиченко Л. В сумі тому міць і завзяття… І І Ірчан М. Твори: В 2 т. Т. 1. С. 33. |
565 |
страхом пержитого в дитинстві погрому, смерті рідних, щиро, навіть екзальтовано вірить у заступництво Всевишнього. Він кидається з терміновим повідомленням під кулі, на неминучу смерть, щоб переконатися в опіці вищих сил. Герой гине, переживши мить тяжкої зневіри й розпачу.
Оповідання «Він не поміг» увійшло до другої збірки М. Ірчана .«Фільми революції» (1923), схвально зустрінутої тогочасною критикою. її склали короткі новели, ліричні етюди (як пафосний реквієм «Напівдорозі» з дещо наївною вірою у «вашингтонську робітничу раду в Білому домі»), ряд сюжетних оповідань. Автор поспішав втілити окремі фрагментарні кадри здибленої революцією дійсності. У ряді творів проповідувалася ідея революційної самопожертви. З-поміж кращих тут варто назвати «Перший розподіл» (1922). Твір написано, очевидно, не без впливу повісті «Fata morgana» М. Коцюбинського. Якраз про ці речі у радянській критиці писалося чи не найбільше. Але в таких оповіданнях, як «Шпіон», «Лі Юнк-шан і Лі Юнк-по», «Княжна», прозаїк на боці класової ненависті, червоного терору. Цим оповіданням шкодить і надмір декларативності. М. Ірчану часом зраджувало чуття міри у зображенні натуралістичних епізодів жорстоких розправ і сутичок. У пізніших творах кінця 20-х «Проти смерті», «Надії», «Протокол» ця декларативність посилюється. Впродовж чи не всієї’ творчості М. Ірчан звертався до типу шукаючого, бунтівливого, спраглого правди героя. Непокірним правдошукачем зображено старого українського селянина в оповіданні «Апостоли» (1927). Вмираючий Іван не хоче каятися в гріхах, його мучить тяжка кривда, що все життя переслідувала, але й просвітлює віра в дорогі ще з літ молодості ідеали розумної перебудови несправедливого суспільства. Ці ідеали молодий галицький хлопець сприйняв від Івана Франка і віру в них зберіг продовж двадцятилітніх поневірянь до еміграції. У доробку письменника слід виділити оповідання «Смерть Асуара» (1927), «Біла мавпа» (1926), «Забута матір» (1925) та ін. Письменник багатогранного обдаровання, М. Ірчан звертався й до публіцистики, журналістики, літературної критики. Він співробітничав у газетах «Більшовик», «Галицький комуніст», у прогресивній канадській пресі (зокрема, в «Українських робітничих вістях»). Разом з І. Куликом М. Ірчан став одним з організаторів філії «Гарту» у Вінніпегу, куди увійшли українські поети Канади. В Україну М. Ірчан повернувся 1929 р. у Харкові сус |
566 |
пільні обставини вже не сприяли творчій роботі. Завершувалася літературна дискусія, вульгарно-соціологічна критика наступала дедалі активніше. Навішування ярликів, цькування митців ставало нормою літературного побуту.
М. Ірчана було обрано головою спілки революційних письменників «Західна Україна», редактором однойменного місячника. Члени цього угруповання стали жертвами першої хвилі репресій. М. Ірчана арештували 1933 р., розстріляли у 1937 р. Не все з його прози досі зібрано (зокрема, відомі лише уривки незавершеного роману «Акули»), далеко не все витримало іспит часом. Але краща частина драматичної і прозової спадщини М. Ірчана вносить у розмаїту палітру українського пореволюційного письменства своєрідний колорит. |