ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Мирослав Ірчан (1897—1937)

Ірчан (Андрій Бабюк) розділив і захоплення, і розча­рування багатьох представників того покоління, яке щиро сприйняло жовтневу революцію. Народився майбутній

‘ [Іолторацький О. Куркульська, езопова мова // Критика. 1931. № 4 С. 130.


681

 

письменник 14 липня І897 р. в селі П’ядики під Коломи­єю. Батько — сільський наймит — заповзявся дати дітям освіту. Враження дитинства, гімназійних років у Коломиї та Львові так чи інакше відбилися в автобіографічних за­писках М. Ірчана «Трагедія Першого травня» (1918) та «В бур’янах» (1924).

Ці спогади цікаві як свідчення очевидця, причетного до історичних подій, хоча власне літературна їхня вар­тість невисока. Напередодні першої світової війни М. Ір- чан належав до молодіжної соціалістичної громади, 1914 р. вступив добровольцем до легіону «Українських січових стрільців»; був одним із видавців рукописного стрілецько­го гумористичного часопису «Самохотник». Дезертирував­ши з армії, М. Ірчан деякий час перебував у Києві, брав участь у літературному житті. М. Ірчан зумів передати в своїх спогадах розчарування, трагічну безнадію й безви­хідь в середовищі добровольців-стрільців, які переходили на бік червоних, під час боїв з білополяками деякі з них ставали під польські корогви.

Літературна обдарованість проявилася у М. Ірчана ду­же рано. Перші юнацькі спроби склали його збірку «Сміх Нірвани» (1918). В основі більшості творів — воєнні вра­ження автора. Болючим песимізмом пройняті картини ро­зорення сіл, образи голодних дітей, доведених до божевіл­ля матерів. Трагічні символи тут часом набувають глоба­льного смислу. Проте здебільшого вони не оригінальні, часом вражаючи читача точною й своєрідною імпресіоніс­тичною деталлю, передачею мінливих настроїв персонажів. Письменник ще не може подолати традиційну, модерніст­ську, поетику. Мав підстави молодий М. Рильський заува­жити, що Ірчан «зробився» модерністом, що він пише «з такою афектацією, з таким накопичуванням різного «символічного» страхіття, що просто страх бере […] за автора» *.

Намацуючи свій шлях у прозі, М. Ірчан активно пра­цює в цей час і як драматург. В автобіографії є спогади про першу п’єсу, написану в дев’ятирічному віці під впливом вистав українських театрів, зокрема мандрівної трупи «Руської бесіди», що гастролювала у Коломиї. З початку 20-х рр. одна за одною з’являються друком п’єси «Бунтар» (1921), «Безробітні» (1922), «Дванадцять» (1923), «Роди­на щіткарів» (1924), «Підземна Галичина» (1925), «От­рута» (1927), «Плацдарм» (1931).

1921 р. М. Ірчан виїжджає до Чехословаччини, наступ-


1 Шлях. 1918. № 9. С. 69—70.


562

 


мого року на запрошення українських організацій вирушає до Канади. Там і вийшли першодруком та побачили світ­ло рампи драми «Дванадцять», «Родина щіткарів», «Під- ісмна Галичина».

«Дванадцять» вперше поставлено у Вінніпегу. В ос­нову сюжету покладено реальні події — революційні вис­тупи в Галичині 1922 р. Автор зберіг прізвища героїв, бо не хотів погрішити проти реальності, а з іншого боку — перевантажив твір публіцистичними відступами, пафос­ними монологами. Сцени нічних походів, сутичок з жандар­мами виписані здебільшого поверхово, без заглиблення в психологію персонажів. За законами агітки зроблена й фінальна сцена загибелі героїв з «Інтернаціоналом» на ус­тах.

Соціально-критичний пафос досить сильний і в кращих п’єсах М. Ірчана «Родина щіткарів» та «Отрута». Тут є всі підстави говорити про вплив поетики експресіоністич­ної драми, зокрема німецької, якою захоплювалося тоді чимало українських революційних митців, насамперед Лесь Курбас. Драматург не прагне до розкриття складності ду­шевних колізій персонажів. Чи не кожен з них може сприй­матися як символ, як уособлення певної ідеї. Загострене вираження основного пафосу твору стає художнім надзав­данням п’єси. У «Родині щіткарів» для цього знайдено справді вражаючий сюжетний поворот. Єдиною опорою м нужденної сім’ї сліпих був їхній зрячий син Івась, його мобілізовують на фронт, і солдат повертається додому слі­пим і покаліченим. «Вітай, сліпа родино щіткарів, нового сліпця!» Драматичний конфлікт загострюється через ту обставину, що власник будинку, де живуть щіткарі, збага­чується на винаходах хімічної зброї. Прокляття, кинуті Івасем, сприймаються як вирок усьому суспільству. В за­вершальній сцені автор наголошує на соціальному проз­рінні аполітичних героїв. Але цей штучний фінал майже не послаблює емоційного впливу п’єси.

М. Ірчан не раз наголошував, що в основу його сюжетів покладено реальні факти. Настанові на художній докумен­талізм він не зрадив і в п’єсі «Отрута». На матеріалі газет­них публікацій про таємничу хворобу американських ро- бітників-годинникарів вибудувано гострий конфлікт твору. Працівники фабрики вмирають у тяжких муках від от­руєння радієм, який використовується у виробництві. На відміну од «Родини щіткарів», характери тут окреслені повніше, різнобічніше. Тривога, майже містичний жах, який охопив робітників, змушують їх гуртуватися, вимагати за­ходів до порятунку. Трагізм зображуваного наростає, автор


563

 

не боїться з натуралістичною одвертістю зобразити муки приречених, зломлених безнадією людей. Конфлікт сягає апогею, коли лікар Геррісон після тривалих пошуків зна­ходить причину недуги. Щоб уникнути опромінення, треба згортати виробництво, але власник фабрики воліє прихо­вати цю трагедію. Кожен з головних персонажів опиня­ється в ситуації неминучого вибору. Геррісон, одержавши щедру плату за мовчання, зміг би забезпечити майбутнє родини, його дружина, в минулому робітниця цієї фабри­ки, згодна купити благополуччя навіть ціною загибелі ко­лишніх друзів. Фабрикант Макдугел відмахується від до­корів совісті в ім’я збагачення. У конфлікті — трагізм і бай­дужість, цинізм і самопожертва. Схематизм такої ситуації очевидний. Кожен з персонажів є, власне, носієм однієї душевної якості, уособленням доброго чи злого начала, його вибір заздалегідь вмотивований.

Нерішучий доктор Геррісон готовий піти на компроміс. Але якраз тоді ознаки променевої хвороби виявляються у його дружини. Тільки це потрясіння примушує його відкри­ти робітникам причину їхньої трагедії. Страйкарі перема­гають, але ця радість гірка, адже вони приречені на по­вільну смерть. В останніх сценах п’єси — знову сумніви Геррісона. Він вирішує не позбавляти людей надії і від­криває людям очі на винайдені ним ліки. Ідея героїчного терпіння, стоїцизму людини перед жорстокістю неперебор­них обставин робить драму «Отрута» актуальною для сьо­годнішнього читача. Щоправда, п’єсі шкодить прямолі­нійність класового протиставлення персонажів, розтягну­тість багатьох сцен страйкової боротьби, надуживання політичними гаслами. Та попри все це вона належить до помітних явищ в українській драматургії 20-х рр.

Значно слабші «Підземна Галичина» та драма-ревю «Плацдарм». Остання багато в чому повторює сюжет пер­шої. 1932 р. «Плацдарм» було поставлено Л. Курбасом на сцені харківського «Березоля» з участю блискучих акторів

А.  Бучми, Н. Ужвій, М. Крушельницького, В. Чистякової.

Творча спадщина М Ірчана-прозаїка цікавіша для ни­нішнього читача, ніж драматургія. У кращих новелах і по­вістях письменник розкрив трагедію знівеченої долі га­лицького селянина. (Зауважимо принагідно, то, окрім про­зи В. Стефаника, на молодого М. Ірчана справила великий вплив творчість М. Яиківа). Справді, «після В. Стефани­ка в українській літературі, мабуть, ніхто так не передав моторошну правду болів і страждань, що їх зазнає проста людина в несправедливому суспільстві, як це зробив М. Ірчан, ніхто не володів такою вразливістю до фізичного


564

 

і морального бідування людини праці» *. Більшості його героїв судилася доля тих, хто «ніколи не знав спочинку: запряжений до старості в тяжкий віз життя — тягнув його всіма жилами і ніколи не міг заснути з радісною думкою, що завтра буде інакше, як сьогодні». В аналізі почуттів персонажів М. Ірчан уважний до мінливих душевних по­рухів, нюансів настрою, свідомості й підсвідомості.

Однією з найцікавіших тут видається повість «Карпат­ська ніч» (1923). Історія життя Матвія Шавали, котрий стратив сили в далекій Америці, а вдома застав зруйновану родину і змушений покірно чекати смерті в окопах імпе­ріалістичної війни, подана як сповідь героя. Письменник наголошує на безглуздості цього потворного світу, де оту­пілі від страждань і принижень люди, що різняться лише кольором шинелей, вбивають один одного. Виснажені до краю солдати втрачають навіть відчуття часу. День бою «був у календарях цілого світу, його свідомо прожили лю­ди, які жили, а не крутилися у божевіллю війни, але на бескидському фронті його не знали», він «став туманною згадкою».

Втраченим часом, ланцюгом розбитих і розтоптаних на­дій уявляється Матвію Шавалі все його буття. Намагаю­чись підвести підсумок життю в передчутті неминучої за­гибелі, він шукає хоч якоїсь духовної опори. Вражаюче виписаний епізод пристрасної молитви героя у запльова­ній, перетвореній на брудний військовий шпиталь бойків­ській церкві: «Він бив головою в заболочений поріг, як би домагався відповіді. Був безрадний, хотів знати, хотів по­чути дужий голос Бога. Віра його кипіла в хаосі думок, як кипів він самий на бескидських полонинах серед метелиці снігу й смерті. Не вмів найти ліку на пекучий біль, що зги­нав його удвоє, що душив його в запалих грудях. Він вірив ще в Христа. Того доброго Христа, що проганяв з святині мошенників-купців, що не цурався бідних, що проповіду­вав мир на землі». Змученому селянинові здається вже, що «нема Бога. Вмер Бог, застрелили його, вбили». Руй­нується остання надія, і герой божеволіє. У хворих марен­нях знову бачиться йому Христос, який розсудить зневіре­них людей і покарає несправедливість. Уривчастими ім­пресіоністичними мазками письменник передає стан збу­реної, доведеної до розпачу душі.

У подібній ситуації бачимо героя оповідання «Він не поміг» (1920). Бідний єврейський хлопець, який живе під


1 Новиченко Л. В сумі тому міць і завзяття… І І Ірчан М. Твори: В 2 т. Т. 1. С. 33.


565

 

страхом пержитого в дитинстві погрому, смерті рідних, щиро, навіть екзальтовано вірить у заступництво Всевиш­нього. Він кидається з терміновим повідомленням під ку­лі, на неминучу смерть, щоб переконатися в опіці вищих сил. Герой гине, переживши мить тяжкої зневіри й роз­пачу.

Оповідання «Він не поміг» увійшло до другої збірки М. Ірчана .«Фільми революції» (1923), схвально зустріну­тої тогочасною критикою. її склали короткі новели, лірич­ні етюди (як пафосний реквієм «Напівдорозі» з дещо на­ївною вірою у «вашингтонську робітничу раду в Білому домі»), ряд сюжетних оповідань. Автор поспішав втілити окремі фрагментарні кадри здибленої революцією дійс­ності. У ряді творів проповідувалася ідея революційної самопожертви. З-поміж кращих тут варто назвати «Пер­ший розподіл» (1922). Твір написано, очевидно, не без впли­ву повісті «Fata morgana» М. Коцюбинського. Якраз про ці речі у радянській критиці писалося чи не найбільше. Але в таких оповіданнях, як «Шпіон», «Лі Юнк-шан і Лі Юнк-по», «Княжна», прозаїк на боці класової ненависті, червоного терору. Цим оповіданням шкодить і надмір дек­ларативності. М. Ірчану часом зраджувало чуття міри у зображенні натуралістичних епізодів жорстоких розправ і сутичок. У пізніших творах кінця 20-х «Проти смерті», «Надії», «Протокол» ця декларативність посилюється.

Впродовж чи не всієї’ творчості М. Ірчан звертався до типу шукаючого, бунтівливого, спраглого правди героя. Непокірним правдошукачем зображено старого українсь­кого селянина в оповіданні «Апостоли» (1927). Вмираю­чий Іван не хоче каятися в гріхах, його мучить тяжка кривда, що все життя переслідувала, але й просвітлює ві­ра в дорогі ще з літ молодості ідеали розумної перебудови несправедливого суспільства. Ці ідеали молодий галиць­кий хлопець сприйняв від Івана Франка і віру в них збе­ріг продовж двадцятилітніх поневірянь до еміграції.

У доробку письменника слід виділити оповідання «Смерть Асуара» (1927), «Біла мавпа» (1926), «Забута матір» (1925) та ін.

Письменник багатогранного обдаровання, М. Ірчан звертався й до публіцистики, журналістики, літературної критики. Він співробітничав у газетах «Більшовик», «Га­лицький комуніст», у прогресивній канадській пресі (зо­крема, в «Українських робітничих вістях»). Разом з І. Ку­ликом М. Ірчан став одним з організаторів філії «Гарту» у Вінніпегу, куди увійшли українські поети Канади.

В Україну М. Ірчан повернувся 1929 р. у Харкові сус­


566

 

пільні обставини вже не сприяли творчій роботі. Завершу­валася літературна дискусія, вульгарно-соціологічна кри­тика наступала дедалі активніше. Навішування ярликів, цькування митців ставало нормою літературного побуту.

М. Ірчана було обрано головою спілки революційних письменників «Західна Україна», редактором одноймен­ного місячника. Члени цього угруповання стали жертвами першої хвилі репресій. М. Ірчана арештували 1933 р., роз­стріляли у 1937 р.

Не все з його прози досі зібрано (зокрема, відомі лише уривки незавершеного роману «Акули»), далеко не все витримало іспит часом. Але краща частина драматичної і прозової спадщини М. Ірчана вносить у розмаїту палітру українського пореволюційного письменства своєрідний ко­лорит.

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.