ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Олесь Досвітній (1891 — 1934)

Олесь Досвітній (Скрипаль-Міщенко) був помітною по­статтю в літературному процесі 20—30-х років. Він — ав­тор кількох романів і повістей та збірок оповідань, належав до керівництва ВАПЛІТЕ, брав участь у численних літе­ратурних дискусіях. Письменник прожив складне, насичене найрізноманітнішими подіями й пригодами життя, і в ос­нові його творів лежать, як правило, реальні події.

Народився О. Досвітній 8 листопада 1891 р. у містечку Вовчанськ Харківської губернії в родині дрібного крама­ря. Здібний юнак екстерном склав гімназійні іспити і всту­пив до Петербурзького університету. Виключений за по­ширення нелегальної літератури, на деякий час поверта­ється додому, а незабаром, з початком імперіалістичної війни, стає солдатом Кавказького корпусу. За антивоєнну діяльність військово-польовий суд засуджує двадцятитрьох- літнього пропагандиста до розстрілу. Йому пощастило втекти з-під арешту та емігрувати. Через Киргизію, Китай після виснажливих випробувань О. Досвітній дістався до Сан-Франциско, після революції повертається в Україну. На початку 1918 р. він уже в Харкові, працює в підпіллі, 1919 р. вступає до більшовицької партії, виконує ряд ризи­кованих доручень, зокрема в Західній Україні, в Польщі.

Тут був знову заарештований, однак після кількамі­сячного ув’язнення звільнений внаслідок обміну полоне-


567

 

йими. Ці події покладені в основу повісті «Нас було троє»

(1928).

Перша книжечка його оповідань з’явилася ще 1920 р., а 1925 побачив світ роман «Американці». Це — розповідь про повернення з Америки через Далекий Схід революціоне- рів-емігрантів. Творові властива надмірна публіцистич­ність, схематичне окреслення характерів, проте «Амери­канці» все ж мали популярність, адже це була одна з пер­ших спроб оволодіти пригодницьким жанром і освоїти українською прозою інонаціональний матеріал.

Майже водночас з романом було опубліковано повість у новелах «Тюнгуй» (1924) про китайських повстанців, їх­ню допомогу російській революції 1917 р. Вона щедро на­сичена пейзажами, картинами своєрідного побуту, звича­їв тюнгуїв, спостережених уважним мандрівником. За жан­ром це деколи нагадує подорожні нотатки. Та ще певна перевага зображення над вираженням, опису зовнішніх подій над аналізом причин, психологічних спонук, внут­рішньої еволюції героїв.

Також з’являється ряд оповідань, психологічно-драма­тичні повісті «Алай» (1924) і «Гюлле» (1926), що разом з повістю «Нас було троє» складають кращу частину творчо­го доробку О. Досвітнього. «Алай» — це історія поступо­вого розпаду особистості, втрати юнацьких ідеалів. Сол­дата Марка Шешеля арештовують за революційну пропа­ганду. З величезними труднощами йому вдається втекти, зв’язатися з товаришами і дістатися майже до кордонів імперії. Виснаженого відчуттям смертельної небезпеки Шешеля все частіше принаджують думки про право спо­кійно відпочити, пожити, нарешті, для себе, про те, що дов­га боротьба його химерних прагнень і поривань не варта була ламаного шеляга. Колізія почуття й обов’язку, праг­нення повнокровного життя й необхідності аскетичного самозречення задля революції по-різному оцінювали і ін­терпретували майстри української прози початку століття. Можна легко спостерегти спільність деяких мотивів повісті

О.  Досвітнього з хрестоматійною новелою М. Коцюбинсь­кого «В дорозі», певний перегук з новелою М. Хвильового «Пудель».

На відміну од героя М. Коцюбинського, Шешель легко спокушається численними принадами. Втомлений і пригні­чений страхом, він втрачає мету своєї небезпечної манд­рівки, ніби губить сам себе в безкраїх припамірських про­сторах. Мрії про продовження боротьби все частіше вида­ються йому оманою. Переламною була його зустріч з киргизькими провідниками. Шешель дав волю честолюбним


568

 

мріям, уявив себе ватажком повстанців і враз звірився киргизам, що він утікач, а не присланий урядовець, і хоче разом з ними помститися багатим. Та недовірливі киргизи арештовують пропагандиста і, покірні наказу, відправля­ють у найближчий російський форт. Шешель тепер уже без вагань пристає до їхніх гнобителів.

У повісті «Гюлле» ситуація, обставини де в чому пов­торюються. Молодий утікач-революціонер Ремо, заблукавши в пустелі, потрапляє до глухого китайського містечка. В нього також з’являється спокуслива можливість залиши­тись тут, посісти поважне місце в управлінській ієрархії. До того ж він закохується у дівчину-турчанку, опиняється перед можливістю втішатися подружнім щастям. Проте Ремо обирає інший шлях, ніж герой попередньої повісті. Він не хоче жертвувати своїм несподіваним коханням, але й не може згодитися на животіння в чужому для нього світі.

У повісті письменник зумів уникнути властивої раннім речам політизованої дидактики й описовості. Сюжет ди­намічний: один за одним змінюються епізоди зустрічі Ре­мо з мурзою Ахметом, знайомства в його екзотичній хатин­ці зі схованою від людських очей юною красунею Гюлле, їхніх таємних побачень. Ремо навчається мови, навіть… приймає мусульманську віру й одружується з Гюлле. Кар­тини посвячення в іслам, східного весілля О. Досвітній описує барвисто, з багатьма несподіваними й колоритними подробицями. Властива йому сухувато-раціоналістична манера викладу з’багачується ліричними, навіть романтич­ними інтонаціями, особливо коли йдеться про Гюлле — жінку, яка зважується повстати проти одвічних звичаїв мусульманського світу. Цей образ для тогочасного читача сприймався як символ нового життя.

Щоправда, подібні узагальнення не властиві письмен- никовій стилістиці, він аналітик, вдумливий спостерігач, прихильник конкретно-реалістичного письма. Важливою рисою його творчої манери були передовсім увага до сю­жету, до реалістичної деталі, прописаність суспільного, по­бутового тла. Все це сприяло популярності О. Досвітнього. Більшість його творів зазнала впродовж 20-х рр. кілька перевидань. З огляду на це М. Хвильовий назвав О. Дос­вітнього «оригінальним і воістину масовим (в найкращому сенсі цього слова) художником» *.

Спогади про пережите покладено в основу і повісті «Нас


1 Хвильовий М. Соціологічний еквівалент трьох критичних огля­дів // Вапліте. 1927. № 1. С. 95.


669

 

було троє». Сюжет її організовано навколо кількох напру­жених епізодів з життя підпільників, котрі переходять кордон, щоб розгорнути роботу серед галицьких робітни­ків. Один із членів групи, професійний революціонер Лео­нід Віолен, і виступає оповідачем, та його введення зде­більшого посилює суб’єктивне начало. Тут цього не ста­лося. Постаті головних героїв окреслені досить однобічно. Вони живуть єдиним прагненням — виконати покладене на них завдання. Концепція людини-гвинтика сформульо­вана О. Досвітнім недвозначно: «Кожен з нас,, мов комаха в гурті, не має можливості пізнати близько одне одного — часу немає, у кожного свої негайні справи: кожен є гвин­тик великої живої машини, що ні на мить не повинна спи­нитися». У Віолена на якусь мить майнула думка, чи має він право в цій небезпечній подорожі через кордон ризику­вати не лише собою (а й життям юної дружини), проте цей сумнів заступає вірність громадянському обов’яз­кові.

Виказані провокатором підпільники опиняються в ув’яз­ненні. Тюремні епізоди без потреби насичені жахливими натуралістичними подробицями, описами катувань і зну­щань. Ці мотиви, це протиставлення рабства й уявної сво­боди сьогодні сприймаються інакше, ніж задумувалося ав­тором. Повість викликає не тільки пошану до самопожертви героїв, а й співчуття до них — хай щирих, однак засліпле­них у своєму фанатизмі людей, роздуми про неправомір­ність забуття гуманістичних ідеалів в ім’я абстрактної ідеї.

1925  р. вийшов роман О. Досвітнього «Хто?» — чи не найслабший у доробку письменника, а 1927 «Кварцит», який вирізнявся в тогочасній виробничій прозі своєю компози­ційно-сюжетною своєрідністю. Це один із творів, якими якраз і започатковувалася наша сумнозвісна виробнича тематика. Письменник спробував поєднати дві сюжетні лінії: зображення письменницького середовища і паралель­но — життя шахтарів Криворіжжя. Сьогодні не без ціка­вості читаються окремі сценки з харківського літератур­ного побуту, характеристики деяких героїв, за якими можна вгадувати когось із реальних мистецьких чи партійних ді­ячів (зокрема, Скрипника, Куліша, Йогансена, Семенка). Щоправда, більшість персонажів окреслена схематично, чимало уваги віддано перипетіям тогочасної міжгрупової літературної боротьби. Автор, зокрема, засуджує гріхи ваплітянства, орієнтацію на західноєвропейські зразки, «очорнительство» й «непотребне копирсання в психологіч­них нюансах». Як відлуння тогочасних суперечок сприй-


570

 

Маються виболілі роздуми «новітнього драматурга» Баку- ла (в цьому персонажі вгадується Микола Куліш): «В сус­пільстві є хворобливі явища. Ми боролися зараз і з гно­бителями, і з хворобливістю минулого, жахливого ладу й подолали. Але наслідки, виховання його лишились тавром на людях. Тепер нема фронтів. Я пером відзначаю ці хво­роби. Невже я вчиняю злочинство проти пролетарського колективу, до якого належу?» Ця думка не раз з’являється в суперечках героїв «Кварциту».

Гнітюче враження справляють саморозвінчувальні мо­нологи письменників, які каються у власній дріб’язковості, проголошують непотрібними свої писання. Втім, всі ці епі­зоди правдиво передають атмосферу часу. Адже на сто­рінках періодики подібні покаянні листи з’являлися не­рідко.

У цілковитій згоді з офіційними вказівками письменни­ки перероджуються, опинившись у робітничому середови­щі. Поїздка до шахтарів Криворіжжя стала для них прос­то цілющою. Якщо столичні інтелігенти зневірені, розча­ровані потворними непівськими контрастами, відродженням «базарної» психології, то шахтарі сповнені трудового ен­тузіазму. Роман з рідкісною навіть для тих часів послі­довністю проймають антиінтелігентські настрої. Всі ці ідеї тоді агресивно насаджувалися в суспільну свідомість, дбай­ливо культивувалися. Віра в перевиховання відсталої ін­телігенції і здекларована як основна ідея твору: «Є такий камінь — кварцит… Багато треба мороки, щоб добути з нього залізо… Отак, мабуть, і я — отой кварцит. Можливо, й ви усі. Дорого коштує пролетаріатові переробка нас на доброякісну руду». Що ж, у деяких тогочасних творах присуди від імені пролетаріату бували й суворішими. (Не забуваймо, що роман писався на початку 30-х р.)

У цей час нападки на М. Хвильового і його соратників по ВАПЛІТЕ посилюються. Досвітній був одним із найді- яльпіших фундаторів організації, обстоював її позиції в пресі. До речі, в ході літературної дискусії він мав муж­ність виступити із статтею на захист цькованих офіційною критикою «неокласиків». II. Филипович не оминув цей епі­зод у знаменитій «Епітафії неокласикові» («Прощай — не­окласичну руку стисла Після Європ досвідчена рука»). Сумна іронія цих рядків адресована О. Досвітньому. 28 січ­ня 1927 р. О. Досвітнього разом з М. Хвильовим було ви­ключено з ВАПЛІТові. Олесь Досвітній, можливо, тверезі­ше за інших оцінював обстановку, очевидно, багато в чому поділяв думки М. Хвильового про перекручення в націо­нальній політиці. Як і інші керівники ВАПЛІТЕ, робив,


571

 

здається, все можливе, щоб захистити товаришів. Пізніше

О.  Досвітній разом з М. Хвильовим і М. Кулішем став ор­ганізатором Пролітфронту. Його заарештували у другій половині 1933 р. й розстріляли 11 листопада 1934 р.

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.