ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Дмитро Бузько (1890—1937)

Життєвий і творчий шлях Бузька склався нелегко. Ку­ди тільки не кидала його доля: й на каторгу, й на заслання до Сибіру, й за кордон в еміграцію, до есерів і до більшови­ків, до гетьманців і до петлюрівців, у ЧК і в штаб отамана…

Народився письменник 1890 р. в м. Новомиргороді ко­лишньої Херсонської губернії (тепер — Кіровоградська обл.), в родині священика, який, хоч як це парадоксально, фанатично в Бога не вірував — охочий був до філософії та природознавчих наук, учителював. Через матеріальні нестатки Дмитрові не пощастило здобути світську середню освіту, то ж навчався в бурсі, а згодом — в Одеській ду­ховній семінарії.

1904 р. пристав до нелегального учнівського гуртка й відтоді захопився революційною діяльністю, а в жовтні 1905 р. був серед організаторів Всеросійської спілки семі­наристів та учнівського страйку. У жовтні 1907 р. юнака заарештовують, за вироком військово-окружного суду йо­му належало відбути три з половиною роки каторги. Од- сидівши у в’язниці чотири з половиною роки, з липня 1911 р.— на засланні в Іркутській губернії, де бере активну участь у нелегальній організації політзасланців. Згодом про свої поневіряння він розповість в автобіографічних по­вістях «За гратами» (1930) і «З таєжного краю» (1931).

Здібний до наук, Д. Бузько на засланні займався само­освітою: самотужки вивчав англійську мову. Через деякий час йому вдається утекти до Німеччини, звідти перебратися до Швейцарії. Тут стає членом організації лівих соціал- революціонерів. Улітку 1913 р. переїздить до Італії, звід­ти— до Бельгії, де вступає до агрономічного інституту у м. Жамблю. З початком першої світової війни він у Лон­доні — член комітету есерів та емігрантського комітету, а з середини 1915-го — у Швеції, потім — Данії; там стає студентом Копенгагенського агроінституту. Водночас бе­


19*


579

 

ре активну участь у діяльності емігрантських гуртків, вив­чає німецьку, французьку, датську мови.

Одразу ж після повалення царизму двадцятисемирічний Д. Бузько повертається на батьківщину. Його швидко за­хоплює романтика національного відродження й незалеж­ності України, він активно працює в уряді Української Народної Республіки. Калейдоскопічна зміна влад та уря­дів кидають Д. Бузька врізнобіч: він працює в Міністер­стві закордонних справ гетьманського уряду перекладачем, редактором газети «Козацьке слово» в Тирасполі (1918); у 1919 — перебуває в Данії як аташе преси в дипломатич­ній місії Директорії УНР. Невдовзі він складає свої пов­новаження і відтак працює інспектором освіти штабу при­кордонної петлюрівської дивізії в Кам’янці-Подільському, а трохи згодом — у консульському відділі Міністерства за­кордонних справ УНР у Вінниці (1920).

Улітку 1920 р. Д. Бузька заарештовує особливий відділ 14-ї Червоної армії, обіцяючи звільнити його, якщо виконає «важливе завдання» органів ЧК і таким побитом спокутує свої «провини». Під загрозою розстрілу Д. Бузько погод­жується на необачний крок і як уповноважений Одеської губернської ЧК по Балтському повіту їде в штаб Заболот­ного. …«Полювання» на цього ватажка згодом стане ос­новою сюжету першої повісті «Лісовий звір» («Червоний шлях». 1923). За мотивами цього твору створений одно- іменний художній фільм — один із первістків української кінематографії.

Минуло перше пореволюційне десятиріччя. Письменник відчув потребу глибше осмислити досвід жовтневого пе­ревороту й спричиненої ним громадянської війни з її ге­роїкою і трагізмом, калейдоскопічним перебігом подій, со­ціальними та національними зрушеннями. 1929 р. побачив світ історико-революційний його роман «Чайка». Згідно з авторським задумом, на звивистому й трагічному шляху головного героя — Петра Чайки — мав відбитися процес іде­ологічного прозріння й визволення українського інтеліген­та від політичних ілюзій та хитань.

Доля Петра Чайки багато в чому автобіографічна. На каторгу юнак потрапив «за есерівську справу», трохи пе­рехворів «анархізмом». Захоплювався марксизмом. Але соціальна сторона революції й національна проблема роз­ривають героя навпіл, не дають душевного спокою. Цю «дво­їстість» можна зрозуміти, коли зважити на те, що шляхи української молоді в революції, здебільшого інтелігентсь­кої, були значно складнішими, саме через національне пи­тання, ніж, приміром, для молоді російської.


580

 

Після виходу в світ роман протягом двох років був три­чі перевиданий, зокрема й російською мовою, і викликав гостру полеміку. Одні критики вважали, що автор зумів уникнути стереотипів і намалював постать та звивистий шлях українського інтелігента в революції переконливо й реалістично’; інші вважали Чайку людиною надломленою, хворобливою, вчинки якої зумовлені не так впливом ото­чення, як власною вдачею, а вульгарно-соціологічна крити­ка— «головним лицеміром», «наскрізь фальшивою», «мо­рально дефективною» людиною з міщанською психологією 2. Та особливо нищівну оцінку дав романові відомий тоді

А. Хвиля, зробивши висновок, що в романі Д. Бузько «заті­нює контрреволюційне минуле свого героя, недооцінює кла­сової сили петлюрівської контрреволюції… робить спробу помирити минуле свого героя з нашим сьогодні. Таке трак­тування подій революції й контрреволюції на Україні — не наше» 3.

Наприкінці 1927 р. Д. Бузько їде в с. Сокільчу на ком природне: так, він співчуває героєві, прагне пояснити фатальну неминучість саме такого шляху й фіналу. Він — не вигаданий автором винятковий індивід із «сумнівним контрреволюційним минулим», а досить поширений тип інтелігента, який нелегко, але вперто шукав своє місце в революційній дійсності.

Наприкінці 1927 р. Д. Бузько їде в с. Сокільчу на Білоцерківщині (в колишній маєток магната Терещенка), де 1920 р.. була створена перша в Україні комуна з роман­тичною назвою «Чайка», й пише «з натури» роман про ко- муну — «Голяндія», але робить це досить своєрідно. Річ у тім, що роман був задуманий тоді, коли руйнувалися ста­рі форми оповіді, зокрема, зазнавав «девальвації» й кла­сичний роман. Завдяки цим пошукам народився «роман нової конструкції» (згадаймо хоча б «Арсенал сил» Гео Коляди, «Двері в день» Гео Шкурупія, «Інтелігент» Л. Скрипника). Тут, у цьому переліку, помітне місце посідає і роман Д. Бузька.

Д. Бузько належав тоді до літугруповання українських футуристів «Нова генерація» й співробітничав у одноймен­ному часописі. Значною мірою поділяючи настанови «ле- фівців» та платформу лідерів «Нової генерації» (що зас­відчує, зокрема, його стаття «Проблематична проблем­ність»— «Нова генерація». 1927. № 1), Д. Бузько вважав,


1  Див.: Комуніст. 1929 10 жовтня.


2 Петлюрівщина в освітленні української художньої літератури// Літ. газ. 1929. № 24.


8 Хвиля А. Нотатки про літературу//Критика. 1930. № 4. С. 27.


581

 

Що література не повинна художньо пізнавати життя, а лише будувати його, «раціоналізовуючи нову психіку чи­тачів». Ці настанови відбилися й на творчій практиці пись­менника, найбільше — на романі «Голяндія», що є зразком пародійної прози з елементами репортажу з місця подій. У заспіві до твору (вперше опублікований — «Нова гене­рація». 1929. №11, 12) автор зробив характерне іронічне зауваження, яке дає змогу краще зрозуміти роман: «Я — не я. Я — вітер. Мінливий і непевний. Погано це, але — що ж зробиш? — Я такий. І, признаюся, кілька разів я, справ­жній я — намагався почати цю повість, чи роман. І кож­ний раз у мене мінялися погляди. Лихо та й годі! Непевна ж річ — емоції. От коли б розвідку писати чи репортаж. А то — роман!.. Комедія чи драма — все одно — брехня. Нехай же пише його це друге — вигадане «Я». А я — шу­катиму далі фактичну, документальну правду».

У «Голяндії» (поряд з претензійним штукарством) є чимало вартого уваги, передусім—численні гостропублі- цистичні відступи-монологи, сповнені палкого неспокою, спрямовані проти байдужості місцевих бюрократів та горе- господарів.

Одним із головних персонажів роману є сам автор. Він — безпосередній учасник або живий свідок того, що відбу­вається. Він полемізує у творі з критиками й теоретиками літератури, дістається тут і Иогансену, і Шкурупію, і по­путникам, і класикам… Письменник дотепно пародіює шаб­лонні й примітивні форми роману про село декого зі сво­їх колег — традиціоналістів. Він дискутує і з читачем, ви­являючи до нього іноді поблажливу зверхність, при цьому не милує й себе. Руйнуючи канони, автор розкриває «сек­рети» своєї творчості («не хочу я ховатися з тим, що ви­гадую»), навіть іноді «радиться» з читачем, як йому краще вчинити з тим чи іншим персонажем. Часом він втручається в інтригу, коментує хід подій (згодом, через кілька деся­тиліть, до цього типу роману звернеться П. Загребельний, пишучи «Левине серце»).

Через увесь роман рефреном проходить поетична казка про прийдешню комуну з зеленими островами, білими бу­дівлями та електричними вогнями, з алеями й квітниками. Чи сам автор вірив у оживлення цієї мрії? Принаймні ба­гато в чому він змушений був відбивати спотворену дійс­ність за допомогою поширених тоді вигаданих конфліктів твору, населеного шкідниками, саботажниками, диверсан­тами, шпигунами.

Подібне спостерігаємо і в зображенні куркульства (як «ворога найлютішого»). Твір і справді багато в чому враз­


582

 

ливий. І все ж, попри всі його вади й недохопи та всі оті «кінематографічні та щиро інтелігентські виверти» (само­критичний вираз Д. Бузька), він написаний цікаво. Не­свідомо чи зумисно роман побудований на засадах реаліз­му, щедро приправленого «лівим» експериментаторством. Після шістдесятилітнього перебування у спецсховах ро­мани «Голяндія» та «Чайка» побачили світ у видавництві «Дніпро» (1991).

Крім уже згадуваних творів, Д. Бузько написав ще по- вість-хроніку «Смерть Івана Матвійовича» (1926), кінопо­вість «Про що розповіла ротаційна» (1929), повість «Дом­ни» (1932), збірку оповідань «На світанку» (1932), повість «Нащадки хоробрих» (1933), науково-фантастичний роман «Кришталевий край» (1935), повість для дітей і про дітей «Ядвіга і Малка — поліські партизанки» (1936). Він та­кож автор або співавтор сценаріїв до кількох художніх кінофільмів: «Макдональд» (1924), «Тарас Шевченко» (1926) тощо. Написав і теоретичне дослідження «Кіно й кінофабрика» (1929).

Не все з доробку письменника витримало іспит часом. Його талант не міг нормально розвиватися в задушливо- жорстокій атмосфері 30-х років, він не встиг із достатньою глибиною та правдивістю дослідити й осмислити сутність своєї доби.

Д. Бузькові не судилося дожити навіть до полудня віку. Архівні документи стверджують, що він був арештований в Одесі 20 жовтня 1937 р. Підставою для арешту став його виступ на зборах письменників Одеської організації СРПУ 16 липня того ж року; ухвалою трійки НКВС по Одеській області від 1 листопада 1937 р. було засуджено на смерть. Вирок виконали 14 листопада. Але протягом трьох десяти­літь на підставі лукавого «Свідоцтва про смерть» від 13 грудня 1957 р. вважалося, нібито Д. Бузько помер 18 квітня 1943 р. «від крупозного запалення легенів».

Романи «Чайка» та «Голяндія», інші твори засвідчують, що краще з доробку письменника заслуговує доброї пам’яті нащадків.

 

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.