Він належав до тих прозаїків 20-х — початку 30-х рр., які заявляли про себе одразу, легко й непретензійно, видавали книжки одну за одною і які змушені були рано про |
583 |
щатися з життям, не встигаючи сказати найголовнішого, найзаповітнішого.
В. Вражливий (справжнє прізвище Штанько) народився в с. Опішні Зіньківського р-ну на Полтавщині в багатодітній сім’ї селянина-середняка. Закінчив сільську школу, навчався в Полтавській гімназії та Харківському робітничому технікумі. Від середини 20-х професійно зайнявся літературною творчістю, перебуваючи в Спілці селянських письменників Плуг, потім у ВАПЛІТН та Пролітфронті. Видав збірки оповідань «В яру» (1924), «Земля» (1925), «Вовчі байраки» (1929), «Молодість» (1930) та ін. Окремими виданнями вийшли повість «Батько» (1929) та роман «Справа серця» (1933). Репресований 1934 р., відбував заслання на Солов- ках, де знищений 1937 р. Вже в перших збірках молодий прозаїк виявив досить широку тематичну зацікавленість. Тут знаходимо картини боротьби на селі за землю, злиденного незаможницького існування, проявів бандитизму і водночас — непманського життя міста, безпритульниптво дітей, студентський побут. Але привернув увагу В. Вражливий найперш умінням у новелістичній формі вибудовувати напружений сюжет, нерідко вдаючись до засобів авантюрної прози: раптові пригоди, переслідування, а то й убивства; насичені діалоги героїв, лаконічно окреслені характери. Коли визначити стильову домінанту малої прози В. Вражливого, то це побутовий реалізм із лірико-імпресіо- ністичними пейзажними вкрапленнями. Останніми, щоправда, автор інколи аж надто захоплювався, вдаючись і до штучних тропів, та все ж уважний читач і професійна критика відзначали поступове визрівання найголовнішого — конкретно-реалістичного зображення життя через психіку персонажів. А що сюжети часто ще й будувалися на розкритті негативних сторін непівської доби, то рецензенти неодно- раз виводили це з близькості новелістики В. Вражливого до «Синіх етюдів» М. Хвильового. З М. Хвильовим у молодшого письменника були справді дружні зв’язки від перших публікацій В. Вражливого. Згодом у протоколах енкаведистських допитів залишиться відверте (й правдиве) зізнання останнього: «Я вихованець Хвильового, знаходився під його впливом і вже у 1927— 1925 рр. це визначало мій наступний політичний шлях…» (19 січня 1935 р.). Втім, товариський вдачею, В. Вражливий легко сходився з багатьма літераторами. Перебуваючи у ВАПЛІТЕ, він близько здружився з марсівцями: Є. Плуж- ником, І. Багряним, В. Підмогильним. Під впливом останнього захопився французькою класикою, вивчив французь- |
«У мову і навіть переклав українською мовою О. Вальзака «Шагренева шкіра» (1929). Могутній талант французького реаліста, певне, вплинув на творче зростання В. Вражли- вого. Це засвідчила його повість «Батько», написана під час праці над перекладом і тематично близька до роману «Батько Горіо» О. Бальзака.
Як і французький класик, український прозаїк спробував художньо відтворити на новому матеріалі одвічну проблему поколінь батьків і дітей, що завершується не взаємною ідилією, а драмою й трагедією, зокрема, тих, хто мусить сходити із життєвої арени. В. Вражливий реалізовував перманентну ідею моральної руйнації сім’ї як розпаду особистої моралі людини, особливо коли вона уособлює нову силу суспільства. Звичайно, варто зазначити, що під впливом європейського класика В. Вражливий спромігся на такий твір, що за інших обставин розвитку літературного процесу міг би посісти помітне місце в українській прозі першої половини XX ст. У повісті йдеться про взаємини батька й сина, які опинилися на протилежних полюсах суспільного буття: син — на вершині, батько — на «дні». Але це не той типовий випадок, коли революція розводила членів однієї сім’ї на ворожі позиції. Батько-священик добровільно відмовляється від свого сану, аби не зашкодити кар’єрі сина-комуніста. Залишившись удівцем, ледве зводячи кінці з кінцями (влаштувався чистити плювальниці в туберкульозному санаторії), старий з пієтетом розповідає про сина-начальника, в усьому виправдовуючи його. Хоча той не підтримує ніяких зв’язків з батьком, нічим йому не допомагає, щоб не бути запідозреним у зв’язках з непролетарським елементом. Фінал повісті, на перший погляд, побутово-мелодраматичний: «Я нещодавно зустрів одного знайомого, що був у тій санаторії після мене. Між іншими новинами він оповів, що дідок повісився». (До речі, твір таким був сприйнятий критикою 20-х років, мелодраматизм вона й ставила на карб авторові). Та сучасники тоді ще не всі помічали, що через внутрішній психологічний конфлікт сина й батька В. Вражливий розкривав тривожні симптоми революційної перебудови, показував, як раціоналістичне, загальноколек- тивістське дедалі відчутніше переважає гуманістичну мораль, духовні запити індивіда розглядаються як патріархальні пережитки, як, пориваючись у «прекрасне майбутнє», будівники «нового» руйнували першоклітину моральної стабільності суспільства — сім’ю. Ідеєю нового пролетарського мистецтва стало знамените «Рід розпадається, а клас стоїть!» Але повість підводила до думки, що той клас |
585 |
утверджується на безкультурності, стадному егоїзмі, прагматизмі, котрі лише прикриваються гаслами про цінність особистості. Отже, величезні жертви, принесені на олтар революції, рано чи пізно виявляться даремними… І хіба не «духовним» спадкоємцем того «сина» є Гончарів Володька Лобода, котрий (уже в 60-ті) запроторює рідного батька до притулку, аби не заважав його кар’єрі?
Тогочасна критика, наголошуючи на здобутках повісті, все ж спостерегла у ній занадто ускладнений сюжет (дореволюційне життя села, провінційний побут попівської родини, події громадянської війни) та вже згадуваний мелодраматизм розповіді, але так і не заглибилася в ідейну сутність твору. Зрештою, автор і сам його злякався. Злякався, зрозуміло, під впливом ліквідації ВАПЛІТЕ, процесу СВУ, початку насильницької колективізації. За спогадами сучасників, В. Вражливий, пам’ятаючи, що його батька занесено до списку розкуркулених, тривожився хисткістю свого письменницького становища. Треба було або відчайдушно йти далі, або вмовкати на невизначений час, або відгукуватися на соціальне замовлення державного апарату. Він вибрав останнє, сподіваючись таким чином зберегти себе для «справжньої роботи». Уже 1932 р. виходить невеличка збірка В. Вражливого «Глибокі розвідки. Нариси про Каспій». А наступного, 1933 р., роман «Справа серця» — про будівництво нафтопромислів у степах Казахстану. Інтернаціональна група нафтовиків на чолі з комуністом Богушем, звичайно ж, не лише робила свою справу, а й активно втручалася у життя ко- човиків-казахів, насаджуючи революційно-класовий «досвід». Був тут і традиційний любовний трикутник: Богуш — лікарка Ксана та інженер Кремньов. У образі керівника будівництва прозаїк відтворював непохитного більшовика, для якого нічого не існує в світі, крім дорученої партією справи. «Справа серця» для нього була чужою й незрозумілою. А проте автор не підтримував такого погляду, він розглядав цю рису як недолік партійця. Критика ж, загалом схвально оцінивши роман, не помітила цього акценту І дорікала письменникові: «Він помиляється, коли вважає, що будівники соціалізму чомусь не мають права на почуття, на кохання. Так мислити — значить позбавляти пролетаріат права на почуття, права на повноцінне життя, з усіма його радощами» ‘. |
1 Кирилюк Є. У чому помилки Вражливого?//За марксо-ленінську критику. 1934. № 7. С. 95. |
Звичайно, письменник і в гадці не мав позбавляти трудящу людину повноцінного, радісного життя. Це робила сама держава, дедалі виразніше набуваючи тоталітарного характеру. А досвідчене око художника просто помічало загрозливі передумови і не могло їх уникнути, незважаючи на всі застороги. А можливо, й не прагло того штучного уникнення, про що можна лише здогадуватися: архіву письменника не існує.
Однак навіть певні компроміси В. Вражливого не «переконали» владу. Адже ще задовго до повних обертів репресивної машини його було заарештовано як контрреволюціонера, «ворога народу»… |