ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Василь Вражливий (1903—1937)

Він належав до тих прозаїків 20-х — початку 30-х рр., які заявляли про себе одразу, легко й непретензійно, вида­вали книжки одну за одною і які змушені були рано про­


583

 

щатися з життям, не встигаючи сказати найголовнішого, найзаповітнішого.

В. Вражливий (справжнє прізвище Штанько) народився в с. Опішні Зіньківського р-ну на Полтавщині в багатодіт­ній сім’ї селянина-середняка. Закінчив сільську школу, нав­чався в Полтавській гімназії та Харківському робітничому технікумі. Від середини 20-х професійно зайнявся літератур­ною творчістю, перебуваючи в Спілці селянських письменни­ків Плуг, потім у ВАПЛІТН та Пролітфронті. Видав збірки оповідань «В яру» (1924), «Земля» (1925), «Вовчі байраки» (1929), «Молодість» (1930) та ін. Окремими виданнями вийшли повість «Батько» (1929) та роман «Справа серця» (1933). Репресований 1934 р., відбував заслання на Солов- ках, де знищений 1937 р.

Вже в перших збірках молодий прозаїк виявив досить широку тематичну зацікавленість. Тут знаходимо картини боротьби на селі за землю, злиденного незаможницького існування, проявів бандитизму і водночас — непманського життя міста, безпритульниптво дітей, студентський побут. Але привернув увагу В. Вражливий найперш умінням у но­велістичній формі вибудовувати напружений сюжет, нерід­ко вдаючись до засобів авантюрної прози: раптові пригоди, переслідування, а то й убивства; насичені діалоги героїв, лаконічно окреслені характери.

Коли визначити стильову домінанту малої прози

В.  Вражливого, то це побутовий реалізм із лірико-імпресіо- ністичними пейзажними вкрапленнями. Останніми, щоправ­да, автор інколи аж надто захоплювався, вдаючись і до штучних тропів, та все ж уважний читач і професійна кри­тика відзначали поступове визрівання найголовнішого — конкретно-реалістичного зображення життя через психіку персонажів. А що сюжети часто ще й будувалися на розкрит­ті негативних сторін непівської доби, то рецензенти неодно- раз виводили це з близькості новелістики В. Вражливого до «Синіх етюдів» М. Хвильового.

З М. Хвильовим у молодшого письменника були справді дружні зв’язки від перших публікацій В. Вражливого. Зго­дом у протоколах енкаведистських допитів залишиться від­верте (й правдиве) зізнання останнього: «Я вихованець Хвильового, знаходився під його впливом і вже у 1927—

1925  рр. це визначало мій наступний політичний шлях…» (19 січня 1935 р.). Втім, товариський вдачею, В. Вражли­вий легко сходився з багатьма літераторами. Перебуваючи у ВАПЛІТЕ, він близько здружився з марсівцями: Є. Плуж- ником, І. Багряним, В. Підмогильним. Під впливом остан­нього захопився французькою класикою, вивчив французь-

 

«У мову і навіть переклав українською мовою О. Вальзака «Шагренева шкіра» (1929). Могутній талант французького реаліста, певне, вплинув на творче зростання В. Вражли- вого. Це засвідчила його повість «Батько», написана під час праці над перекладом і тематично близька до роману «Бать­ко Горіо» О. Бальзака.

Як і французький класик, український прозаїк спробував художньо відтворити на новому матеріалі одвічну проблему поколінь батьків і дітей, що завершується не взаємною іди­лією, а драмою й трагедією, зокрема, тих, хто мусить схо­дити із життєвої арени. В. Вражливий реалізовував перма­нентну ідею моральної руйнації сім’ї як розпаду особистої моралі людини, особливо коли вона уособлює нову силу суспільства. Звичайно, варто зазначити, що під впливом європейського класика В. Вражливий спромігся на такий твір, що за інших обставин розвитку літературного процесу міг би посісти помітне місце в українській прозі першої половини XX ст.

У повісті йдеться про взаємини батька й сина, які опи­нилися на протилежних полюсах суспільного буття: син — на вершині, батько — на «дні». Але це не той типовий ви­падок, коли революція розводила членів однієї сім’ї на во­рожі позиції. Батько-священик добровільно відмовляється від свого сану, аби не зашкодити кар’єрі сина-комуніста. Залишившись удівцем, ледве зводячи кінці з кінцями (вла­штувався чистити плювальниці в туберкульозному санато­рії), старий з пієтетом розповідає про сина-начальника, в усьому виправдовуючи його. Хоча той не підтримує ніяких зв’язків з батьком, нічим йому не допомагає, щоб не бути запідозреним у зв’язках з непролетарським елементом.

Фінал повісті, на перший погляд, побутово-мелодрама­тичний: «Я нещодавно зустрів одного знайомого, що був у тій санаторії після мене. Між іншими новинами він оповів, що дідок повісився». (До речі, твір таким був сприйнятий критикою 20-х років, мелодраматизм вона й ставила на карб авторові). Та сучасники тоді ще не всі помічали, що через внутрішній психологічний конфлікт сина й батька

В.  Вражливий розкривав тривожні симптоми революційної перебудови, показував, як раціоналістичне, загальноколек- тивістське дедалі відчутніше переважає гуманістичну мо­раль, духовні запити індивіда розглядаються як патріар­хальні пережитки, як, пориваючись у «прекрасне майбут­нє», будівники «нового» руйнували першоклітину мораль­ної стабільності суспільства — сім’ю. Ідеєю нового проле­тарського мистецтва стало знамените «Рід розпадається, а клас стоїть!» Але повість підводила до думки, що той клас


585

 

утверджується на безкультурності, стадному егоїзмі, праг­матизмі, котрі лише прикриваються гаслами про цінність особистості. Отже, величезні жертви, принесені на олтар революції, рано чи пізно виявляться даремними… І хіба не «духовним» спадкоємцем того «сина» є Гончарів Володька Лобода, котрий (уже в 60-ті) запроторює рідного батька до притулку, аби не заважав його кар’єрі?

Тогочасна критика, наголошуючи на здобутках повісті, все ж спостерегла у ній занадто ускладнений сюжет (доре­волюційне життя села, провінційний побут попівської роди­ни, події громадянської війни) та вже згадуваний мелодра­матизм розповіді, але так і не заглибилася в ідейну сут­ність твору. Зрештою, автор і сам його злякався. Злякався, зрозуміло, під впливом ліквідації ВАПЛІТЕ, процесу СВУ, початку насильницької колективізації. За спогадами сучас­ників, В. Вражливий, пам’ятаючи, що його батька занесено до списку розкуркулених, тривожився хисткістю свого пись­менницького становища. Треба було або відчайдушно йти далі, або вмовкати на невизначений час, або відгукуватися на соціальне замовлення державного апарату. Він вибрав останнє, сподіваючись таким чином зберегти себе для «справжньої роботи».

Уже 1932 р. виходить невеличка збірка В. Вражливого «Глибокі розвідки. Нариси про Каспій». А наступного, 1933 р., роман «Справа серця» — про будівництво нафтопро­мислів у степах Казахстану. Інтернаціональна група наф­товиків на чолі з комуністом Богушем, звичайно ж, не лише робила свою справу, а й активно втручалася у життя ко- човиків-казахів, насаджуючи революційно-класовий «дос­від».

Був тут і традиційний любовний трикутник: Богуш — лікарка Ксана та інженер Кремньов. У образі керівника будівництва прозаїк відтворював непохитного більшовика, для якого нічого не існує в світі, крім дорученої партією справи. «Справа серця» для нього була чужою й незрозу­мілою. А проте автор не підтримував такого погляду, він розглядав цю рису як недолік партійця. Критика ж, зага­лом схвально оцінивши роман, не помітила цього акценту І дорікала письменникові: «Він помиляється, коли вважає, що будівники соціалізму чомусь не мають права на почуття, на кохання. Так мислити — значить позбавляти пролетаріат права на почуття, права на повноцінне життя, з усіма його радощами» ‘.

1 Кирилюк Є. У чому помилки Вражливого?//За марксо-ленінську критику. 1934. № 7. С. 95.
Звичайно, письменник і в гадці не мав позбавляти тру­дящу людину повноцінного, радісного життя. Це робила са­ма держава, дедалі виразніше набуваючи тоталітарного характеру. А досвідчене око художника просто помічало загрозливі передумови і не могло їх уникнути, незважаючи на всі застороги. А можливо, й не прагло того штучного уникнення, про що можна лише здогадуватися: архіву пись­менника не існує.

Однак навіть певні компроміси В. Вражливого не «пе­реконали» владу. Адже ще задовго до повних обертів репре­сивної машини його було заарештовано як контрреволюціо­нера, «ворога народу»…

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.