О. Слісаренку в літературному процес! 20-х належить помітна, хай і не першорядна, роль. У його творчості так чи інакше переломилося кілька важливих напрямів, стильових пошуків молодої української поезії та прози. Починав О. Слісаренко як поет-символіст, згодом став палким прихильником футуризму, а потім раптом звернувся до прози Творче становлення О Слісаренка припадає на нелегкий час. Народився 28 березня 1891 р. в с. Канівпеве ня Харківщині. Здобув спеціальну сільськогосподарську освіту працював агрономом, кілька років провів в окопах імпепіялі стичної війни. Перша, перейнята символістськими мотивами. поетична книжка «На березі Кастальському» пийтпла 1919 р. її проблематика була традиційною для символістської поезії початку століття: осмислення ролі художника в суспільстві, натурфілософські роздуми. Збірка сповнена тривожними настроями, пов’язаними з авторовими передчуттями неминучості якихось великих, можливо, трагічних змін Захоплення футуризмом, певна річ, змінило стиль Слі- саренкового письма. Чим пояснюється несподіваний перехід? Письменник міг відчути певну вторинність своєї символістської поетики чи, зрештою, запізнілість українського символізму в контексті розвитку світової поезії того часу. Та й сама душевна організація О. Слісаренка, його естетичні уподобання зумовлювали інший погляд на світ, переважно раціональне його сприймання. Ймовірно, мала значення й привабливість футуризму як «лівої», «найпередовішої» і «найреволюційнішої» течії, до якої хотів бути причетним поет. Його футуристичні поеми — це гімни машинній циві |
587 |
лізації, техніці, з розвитком якої автор пов’язує надії на кардинальні зміни в житті людства:
Прийде машина з новою красою, з новими кодексами правди. Рішучим запереченням зужитих форм і відмерлих, як тоді здавалося, цінностей, ствердженням торжества вивільненої перетворювальної енергії людини вирізняється «Поема зневаги» (1919). Проте загонисті гасла автора таких творів, як названа поема, чи «Циклони» (1922), навіть зважаючи на психологічну атмосферу епохи, сприймаються сьогодні з настороженістю. Рвійне бажання збудувати новий, хай і незрівнянно кращий, як уявлялося, світ на уламках остогидлого старого не виправдовує бездумної зневаги автора до непроминальних цінностей. Короткочасна спроба знайти себе в футуризмі мала для О Слісаренка певне позитивне значення лише в стильовому плані, прискорила його відхід од сентиментальних штампів ранньої поезії, посприявши розкутості письма, збагаченню кола тем і образів. Особливо це стане помітним у новелістиці. Письменник виступав прихильником динамічної, гостро- сюжетної новели, і саме його мала проза вирізнялася на тлі тогочасної, переважно лірико-імпресіоністичної, літератури. Лірична тональність була панівною у творчості молодих українських митців — М. Хвильового, А. Головка, І. Ми- китенка, Г. Косинки. На думку О. Дорошкевича, котрий уже 1928 р. вирізняє М. Хвильового, О. Слісаренка й Г. Косинку як найвидатніших сучасних прозаїків, «Слісаренкова новела цілком протилежна психологічній новелі імпресіоністичної школи; вона позбавлена ліризму і всю свою увагу скупчує на динамічному розвиткові фабули»1. Разом з кількома молодшими літераторами О. Слісаренка зараховували до групи «сюжетників», що активно заявила про себе в 20-ті рр. Теоретиком групи був Майк йо- гансен, автор праці «Як будується оповідання». Увага представників групи до гострого, навіть авантюрного сюжету, намагання будь-що зацікавити читача, орієнтація на таких письменників, як О’Генрі, Уеллс, була своєрідною реакцією на тогочасне захоплення імпресіонізмом (що породив безліч епігонів, засилля «слов’янської недисциплінованості з додатком українського пан-ліризму» — М Доленго). |
1 Дорошкевич О. Українська література: Підручник. X., 1928. С. 389. |
588 |
Формалістичні надмірності часом завдавали шкоди деяким творам О. Слісаренка, М. ИогаНсена, С. Жигалка, Г. Шкурупія. Але водночас ними написані й такі талановиті речі, як «Камінний виноград», «Крючковар», «Авеніта» (О. Слісаренко), «Монгольські оповідання» (Гео Шкуру- пій). Загалом же увага до архітектоніки, незважаючи на наївні лівацькі заклики й присуди, сприяла піднесенню культури письма, приверненню читацького інтересу, отже така увага до сюжету була закономірною. Для відтворення «розбурених до хаотичного стану» емоцій, внутрішнього світу учасників недавніх революційних боїв великою мірою «безсюжетна, спокійна, позбавлена участі автора оповідальна форма була так само непридатна,— писав у статті «Проза взагалі й наша проза 1925 року» О. Білецький,— як форма, перейнята особою самого тільки автора… читач жадав від читання цікавості» *. Цим приваблювали якраз перекладні твори.
Слісаренкова творчість досить нерівна, і критичні оцінки її бували часом полярними. 1925 р. вийшли збірки оповідань «Сотні тисяч сил» та «Плантації». Вони принесли авторові визнання як майстрові зовні простої, але захопливої фабули. Саме пореволюційна дійсність, зокрема громадянська війна, була винятково щедрою на неймовірні випадки, зіткнення, пригоди, дивовижні переплетення людських доль, і О. Слісаренко талановито відтворив усе це в кращих своїх оповіданнях. Письменника цікавила доля звичайної, «маленької» людини в революції, її здатність протистояти насильству, знаходити підтримку в умовах, коли руйнувалися усталені уявлення, закони, моральні норми. У оповіданні «Випадкова сміливість» (назва загалом симптоматична для розуміння типу героя в Слісаренкових творах про громадянську війну) дія розгортається в глухому, зтероризованому безвладдям і бандитськими нападами поліському містечку. Молодий учитель із «співчуваючих» не був учасником революційних подій. Та коли над ним знущається отаман Підлужний, несподівано принісши на суд учителю свої недолугі змістом і формою вірші, у героя раптом прокидається уражена гордість і відвага, виявляються приховані сили, які відіграють свою роль в екстремальній ситуації. О. Слісаренко уважний до тих ситуацій, де герой розкривається кращими своїми рисами. Він бере якраз ті моменти, коли «спалахують» його герої «падучими зорями ма |
1 Червоний шлях. 1926. № 2. С. 125. |
589 |
тлі визначних історичних подій» писав О. Білецький про ранні збірки прозаїка. Цю теорію р’аптових спалахів, «гудзиків», які пристібає сліпий випадок до тої чи іншої визначної події, обстоює герой «Запалівської історії». Тут, як і в попередньому оповіданні, обставини змушують нічим не примітного персонажа до рішучого вибору, до активної, історично значимої діяльності.
Голова комбіду Яшка Перець до часу вміє лише блискавично зникати при зміні влади на селі. Та запал боротьби, знущання різних «нальотників» над сільчанами врешті змушують його очолити найодчайдушніших повстанців, він виростає в проводиря. Скільки таких «випадкових» борців розбудила до активної діяльності, вивела на авансцену історії революція! (І як часто потім відчували вони себе ошуканими, позбавленими тих свобод, за які боролися, не шкодуючи життя. Але це згодом…) Важливо й те, що оповідання письменника про громадянську війну передають якусь особливу, важко вловиму атмосферу «невпорядкованості», збуреності світу, революційної стихійності; особливо відчутної в Україні,— обставини, коли посилюється роль випадку, оголюються риси людського характеру. Чи не найяскравішою серед інших подібних персонажів виступає постать Крючковара з однойменного оповідання О. Слісаренка. Непримітний службовець-рахівник, дрібно- духий чоловічок, що потрапляє в полон до однієї з численних у глухих закутках Полісся банд, уже не відчуває навіть особливого потрясіння, бо й сприйманню ударів, котрі падають на людину, є межа. З байдужістю приреченого сприймає Крючковар і свій полон, і загрозу смерті. Та коли заясніла надія на порятунок, в ньому прокидається діяльна жадоба життя. Крючковар гине в нерівній боротьбі. Але саме в ці передсмертні хвилини він чи не вперше духовно випростався, відчув себе справжньою людиною: «Крючковар біг і почував свою перемогу. Буйна радість наповнювала запалі груди його. Він напився бадьорого трунку боротьби й переродився. Зникла млявість, вихована роками неважкої, але одноманітної праці. Ніколи ще він так гостро не відчував життя, як тепер, у цих нетрях, в оточенні сосен і боліт». Моменти переродження, піднесення звичайної людини покладені в основу багатьох оповідань О. Слісаренка. В «Авеніті» (це милозвучне слово виявляється назвою особливо врожайних трав) у двобій з насильством вступає хворий агроном-селекціонер, і його перемога — це ще й торже- |
1 Червоний щлях. 1926. № 3. С. 158. |
590 |
ство творчого начала. Андрій Овчаренко бере до рук зброю, аби врятувати врожай, який став для нього виправданням немарності прожитого. Сюжет розгортається стрімко, з багатьма інтригуючими поворотами, весь час тримаючи в напрузі читацьку увагу.
«Авеніта», «Камінний виноград», «Смерть генерала Га- тераса», повість «Бунт» (всі вони увійшли до збірки 1927 р. «Камінний виноград») засвідчили зростання письменницької майстерності. О. Слісаренко прагне до об’ємності зображення, намагається показати подію чи героя з різних точок зору. Він більше дбає про мотивування поведінки персонажів, частіше вдається до передачі внутрішнього мовлення. Зростає роль художньої деталі, вага авантюрних елементів у зрілій прозі до певної міри зменшується, автор стає уважнішим не так до зовнішньої інтриги, як до внутрішнього драматизму подій. Ці стильові риси яскраво виявилися в новелі «Камінний виноград» — чи не кращій у всьому прозовому доробку письменника. Вирізняється вона й тематично. Автор звернувся до грузинського матеріалу. Каменяр Сандро багато в чому близький героям попередніх Слісаренкових творів. Завдана образа враз пробуджує в ньому здатність до опору, готовність до боротьби. Не змирившись із втратою коханої, Сандро зважується вбити суперника — російського офіцера. Проте йому пощастило досягти найбажанішого — принизити невдатного нареченого в жіночих очах. Сцена замаху за допомогою незарядженого пістолета виписана з вражаючим комізмом: «Вибухнув постріл, і русявий поручик, кумедно відкинувши ногу, сів на землю, а потім перекинувся горічерева». Врешті виявилося, що, просто «геройський пан поручник до смерті перелякався». Конфлікт грузинського каменяра й російського офіцера- колонізатора постає тут як частковий прояв тривалого протиборства двох способів життя, двох культур — питомої, національної і штучно насаджуваної, йдеться про згубний колонізаторський вплив на стародавню культуру волелюбного народу. З цим мотивом пов’язаний ключовий образ новели — образ камінного винограду. Колонізатори топчуть «живий виноград життя» казенними чобітьми, насаджувана ж культура призводить до скам’яніння. Автор послідовно, не без спрощення, протиставляє народну культуру, етику і аскетичне, нежиттєздатне християнство. Але у нього йшлося не лише про релігію, може, навіть не так про релігію, як загалом про заперечення всього омертвляюче-догматичного, «візантійського», силоміць прищеплюваного. Важко сказати, наскільки свідомою була орієнтація самого митця, але |
591 |
коли йшлося про розтоптувану культуру, то в уяві читача виникає зв’язок не лише з історією, а й з практикою вели кодержавницької більшовицької політики, із зневажливо імперським ставленням до відроджуваної української куль- тури.
Утвердження переваги «живого життя» над умоглядними символами й нормами — прикметна риса світоглядної й художньої концепції зрілого О. Слісаренка. У «Камінному винограді» вона виявилася найяскравіше. Змінюється часова організація малої прози О. Слісаренко. Його ранні новели здебільшого замкнені в часі, сконцентровані навколо однієї— гострої й драматичної — події; в «Камінному винограді» герої виводяться за рамки локального конфлікту, постають представниками різних національно-культурних традицій. О. Слісаренко не раз звертався до воєнної тематики. Тут також можна простежити, як поступово змінювалися його стильові орієнтації, як відрізняються ранні оповідання від написаних у зрілі роки. Найвідоміші в цьому тематичному циклі — «Редут № 16», «Канонір Душта», «Алхімік», «Спроба на огонь», «Позолочене олово». Натуралістичність описів, загалом властива О. Слісаренкові, в даному випадку допомагає відчути безпросвітність зображуваної дійсності, принизливість обставин, у яких змушені перебувати мільйони людей. Майстерно вибудувано напружений, драматичний конфлікт оповідання «Редут № 16» (1925). Добре знані подробиці нестерпного окопного існування автор нанизує з рідкісною одвертістю. Гнітючий військовий побут, тягар постійної небезпеки й смертельної втоми, безконечні «години чорного розпачу та звірячого жаху», здавалося б, могли розтоптати все людське в солдатських душах. Однак причиною зіткнення між капітаном-артилеристом і його підлеглим телефоністом Чайкою стала якраз вражена людська гідність. «Розжалуваний», переслідуваний самодуром-офіце- ром, солдат плекає помсту. Його прагнення відстояти свою людську гідність, можна сказати, рятує від духовного спустошення не лише його самого, а й інших. Розв’язка, як то властиво Слісаренковим новелам, несподівана. Чайка не зміг здійснити ретельно підготовленої помсти. Його кривдник гине в тому самому редуті смертників, куди він надовго спровадив осоружного солдата. Героя не втішає ця гримаса долі. Для нього найважливішим було захистити свою честь, скинути з душі гніт принижень і образ. Письменник часто відкривав своїх героїв у момент найвищого піднесення. В «Редуті № 16» маємо ніби перевернуту ситуацію, коли |
Б92 |
персонаж довів свою духовну вищість над ворогом, але «матеріалізувати» задум не зміг. Втім людська гідність і привабливість героя не викликає в читача сумнівів.
У пізнішому «Алхіміку» (1927) інтонаційний малюнок уже складніший. Тут і інтригуюча таємничість, і їдкий сарказм, і нотки болю за безсилля людини перед непідвладними їй обставинами. Сюжет спершу розгортається цілком реалістично. Тиловий штаб, знудьговані тривалим неробством офіцери, шляхетні панночки-медсестри, шукачки екзотики на фронті. Близька загроза смерті ніби скасовує для багатьох звичні моральні приписи й закони. Розваги офіцерського зібрання О. Слісаренко описує в одверто саркастичних тонах. Поява тут солдата-ворожбита стривожує присутніх, а провіщена картами трагічна загибель молодого поручика справляє на всіх гнітюче враження, тому після прощання з солдатом «немов спав тягар, що пригнічував і сковував волю…». А проте пророкування швидкої смерті збулося — тільки загинув не поручик, а сам ворожбит. Прозаїка чимдалі більше цікавлять не просто інтригуючі повороти подій, а напружені в психологічному аспекті моменти людського життя, складні психічні реакції, навіть і таємниці підсвідомого. Попри зовнішню простоту стилю, О. Слісаренко був невтомним у пошуках нових форм, у подоланні зужитих по- вістярських прийомів чи, з іншого боку, надміру патетики, ліричного пафосу. Він активно використовує прийоми оповіді, вдається до імітації розмовної мови, до іронії. Гумор, комедійність — невід’ємна риса обдаровання цього митця. У його доробку кілька гумористичних оповідань; пародій. Серед найвідоміших — «Президент Кислокапустянської республіки». Розповідь про ефемерне «правління» групки бандитів, які обдирали навколишніх селян, скомпонована дуже вигадливо. Вводяться такі незвичні для тогочасної прози елементи, як листи, виокремлені монологи-розповіді різних персонажів, промови, дотепні авторські коментарі тощо. Найважливішу роль тут відіграють пародійні, сатиричні елементи. Однак, як часом траплялося у творах письменника, прикро вражає надуживання хай і вдало знайденим прийомом (наприклад, невибагливість, натуралістичність стилізації мови персонажів, прямолінійність, розв’язність авторської іронії тощо). Як послідовний прихильник реалістичного письма, динамічних, але при тому міцно пов’язаних з життєвою конкретикою сюжетів постав О. Слісаренко у своїх романах та повістях. Упродовж лише кількох років вийшли повісті «Плантації» (1925), «Бунт» (1928), «Зламаний гвинт» |
593 |
(1929) ; романи «Чорний Ангел» (1929), трохи згодом «Хлібна ріка» (1932). Кращі з-поміж них твори «Плантації» та «Бунт», зосереджені довкола подій 1905 p., містять автобіографічні елементи. В «Плантаціях» автор за допомогою численних деталей фіксує зміни в одвічному життєвому укладі селян, їхнє зубожіння й наростання стихійного протесту. Дія розгортається стрімко, і приховане протистояння персонажів — студента-підпільника та управителя маєтку Рампа — переходить в одверту, уже збройну боротьбу. Деякі мотиви єднають цей твір з повістю «Fata morgana» М. Коцюбинського.
У «Бунті» простежується, як у душах людських, пригнічених обставинами, виснажливою працею, у учнів приватної сільськогосподарської школи під впливом передових ідей часу пробуджується гідність, здатність протистояти знущанням шкільного керівництва. Ці хлопчаки, може, й не одразу усвідомлюють перейдену ними грань між звичайним учнівським непослухом і організованим протестом проти сваволі «вихователів», проти шкільної схоластики. У середовищі відірваних від дому селянських дітей відлунюють усі найважливіші соціальні питання, якими живе країна. Одні, як Марко Балан, спрагло пориваються до знань, намагаються сформувати власне, хай наївне, уявлення про майбутній справедливий суспільний лад, інші не замислюються над складними проблемами, але інстинктивно прагнуть змін, помсти своїм кривдникам. Один із персонажів і революцію уявляє «як щось подібне до величезної школярської капости». Повість написано, очевидно, й з огляду на юного адресата. Виразні характеристики героїв-підлітків, значимість моральних колізій, які вони переживають, захоплюючий сюжет, відсутність такої поширеної в дитячій прозі сентиментальної дидактики — все це ставить «Бунт» у ряд кращих в українському пожовтне- вому письменстві творів для дітей. Багато в чому, новим, пошуковим був для тодішньої прози і роман «Чорний Ангел». Автор намагається зламати усталені канони об’єктивно-реалістичного повістування, відійти од традиційних конфліктів, неодмінного прямого протиставлення персонажів з різних суспільних таборів. Проте немотивованість поведінки героїв, схематизм, штучне ускладнення сюжету коштом порушення правдоподібності подій тут досить відчутні. Як і в ряді інших творів, автора цікавила доля українського інтелігента в революції, передовсім сільського інтелігента, «маленької» людини, якій нелегко визначатися серед різних політичних сил і орієнтацій. Герой «Чорного Ангела» агроном Артем Гайдученко |
504 |
хоче служити революції, але обирає для цього незвичайний шлях. Зневірившись у політичній боротьбі як засобі утвердження гідного людини майбутнього, він мріє розв’язати усі суспільні проблеми за допомогою свого наукового винаходу, унікальної речовини, яка стане невичерпним джерелом енергії. Проте «Чорний Ангел» — не фантастичний твір. Розорену війною, безвладдям поліську глушину так конкретно, так щедро в описанні побутових деталей зображував тоді мало хто. Контраст між грандіозними мріями Артема й нужденним існуванням села вражаючий. Чи не всі центральні герої — диваки, фанатики, з різних причин віддалені від буденних вартостей і турбот.
Артем Гайдученко займається лише своїм винаходом. Його брат Петро, колись’ не чужий революційним ідеям, а тепер отаман-повстанець, сподівається використати Арте- мів винахід для боротьби з радянською владою. Петрова наречена Марта — трагічна постать з-поміж ошуканих і кинутих при битій історичній дорозі, розчахнена між прагненням чесно служити народові, революції і «злочинним» коханням до ворога. До речі, саме Марта, переживши трагічні помилки й втрати, знаходить своє місце в новому житті. Що ж до Артемового винаходу, то він виявився «цілковитим непорозумінням» — така величезної вибухової сили речовина, виявляється, була вже відома хімікам. При нападі банди на комуну, де працював агроном-винахідник, він використав цю речовину і сам загинув у страшному вогні. Що змушувало О. Слісаренка після 1928 р. писати одну за одною кон’юнктурні, з художнього боку цілком безпорадні, твори «на злобу дня» («Зламаний гвинт», «Хлібна ріка»)? Адже це вже був цілком сформований майстер, авторитетний, досвідчений письменник. Якраз у цей час змінюється суспільна ситуація, психологічна атмосфера в самому письменницькому середовищі. Вульгарно-соціологічними оцінками вражають у цей час навіть статті кваліфікованіших літературознавців. Очевидно, що намагання убезпечити себе від дошкульних закидів у нехтуванні сучасністю, а то й у «непролетарській» ідеології і спонукали О. Слісаренка до згубних для нього як для художника компромісів. Та й не лише як для митця. Бадьора розповідь про «хлібні ріки» в українських селах вийшла якраз перед початком страшного голоду. Та, як відомо, всі ці гіркі компроміси (аж до найприкрішої сторінки у Слісаренковій біографії, коли у нього не вистачило мужності відмовитися від нав’язаної йому ганебної ролі громадського обвинувача на процесі СВУ) не допомогли письменникові уникнути трагічної долі. Він був |
595 |
безпідставно репресований і загинув 3 листопада 1937 р. в одному з Соловецьких таборів.
За чверть століття його праці в літературі вийшло понад сорок книжок. Додамо до цього діяльність письменника як головного редактора «Киигоспілки» — одного з найбільших тоді видавництв. У 20-ті роки О. Слісаренко був діяльним членом спершу «Гарту», згодом ВАПЛІТЕ. Не варто замовчувати, що в літературних дискусіях Слісаренко — цілком у традиціях того часу—бував і неприпустимо грубим, неуважним до думки опонента, не відмовляв собі в сумнівному задоволенні «припечатати» ярлик. Тим же відповідали й ті, з ким він полемізував. Наслідки були згубними для всіх. Охоплюючи поглядом зроблене письменником, можна подивуватися його працьовитості, невичерпній енергії, що виявилася в розсуванні естетичних обріїв, осягненні нових жанрово-стильових форм і різновидів. Талант О. Слісарен- ка, може, й не розвинувся вповні, життєві обставини цьому не сприяли. Та краще із створеного ним не втратило інтересу для читача. Об’єктивний же дослідник відзначить плідність художніх пошуків прозаїка, його майстерність володіти словом. |