ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Олекса Слісаренко (1891—1937)

О. Слісаренку в літературному процес! 20-х належить помітна, хай і не першорядна, роль. У його творчості так чи інакше переломилося кілька важливих напрямів, стильо­вих пошуків молодої української поезії та прози. Починав О. Слісаренко як поет-символіст, згодом став палким при­хильником футуризму, а потім раптом звернувся до прози Творче становлення О Слісаренка припадає на нелегкий час. Народився 28 березня 1891 р. в с. Канівпеве ня Харків­щині. Здобув спеціальну сільськогосподарську освіту пра­цював агрономом, кілька років провів в окопах імпепіялі стичної війни. Перша, перейнята символістськими мотива­ми. поетична книжка «На березі Кастальському» пийтпла 1919 р. її проблематика була традиційною для символіст­ської поезії початку століття: осмислення ролі художника в суспільстві, натурфілософські роздуми. Збірка сповнена три­вожними настроями, пов’язаними з авторовими передчуття­ми неминучості якихось великих, можливо, трагічних змін Захоплення футуризмом, певна річ, змінило стиль Слі- саренкового письма. Чим пояснюється несподіваний пере­хід? Письменник міг відчути певну вторинність своєї сим­волістської поетики чи, зрештою, запізнілість українського символізму в контексті розвитку світової поезії того часу. Та й сама душевна організація О. Слісаренка, його естетичні уподобання зумовлювали інший погляд на світ, переважно раціональне його сприймання. Ймовірно, мала значення й привабливість футуризму як «лівої», «найпередовішої» і «найреволюційнішої» течії, до якої хотів бути причетним поет. Його футуристичні поеми — це гімни машинній циві­


587

 

лізації, техніці, з розвитком якої автор пов’язує надії на кардинальні зміни в житті людства:

Прийде машина

з новою красою,

з  новими кодексами правди.

Рішучим запереченням зужитих форм і відмерлих, як тоді здавалося, цінностей, ствердженням торжества вивіль­неної перетворювальної енергії людини вирізняється «Пое­ма зневаги» (1919). Проте загонисті гасла автора таких тво­рів, як названа поема, чи «Циклони» (1922), навіть зважаю­чи на психологічну атмосферу епохи, сприймаються сьогодні з настороженістю. Рвійне бажання збудувати новий, хай і незрівнянно кращий, як уявлялося, світ на уламках осто­гидлого старого не виправдовує бездумної зневаги автора до непроминальних цінностей.

Короткочасна спроба знайти себе в футуризмі мала для

О   Слісаренка певне позитивне значення лише в стильовому плані, прискорила його відхід од сентиментальних штампів ранньої поезії, посприявши розкутості письма, збагаченню кола тем і образів. Особливо це стане помітним у новелі­стиці.

Письменник виступав прихильником динамічної, гостро- сюжетної новели, і саме його мала проза вирізнялася на тлі тогочасної, переважно лірико-імпресіоністичної, літера­тури. Лірична тональність була панівною у творчості моло­дих українських митців — М. Хвильового, А. Головка, І. Ми- китенка, Г. Косинки. На думку О. Дорошкевича, котрий уже 1928 р. вирізняє М. Хвильового, О. Слісаренка й Г. Ко­синку як найвидатніших сучасних прозаїків, «Слісаренкова новела цілком протилежна психологічній новелі імпресіо­ністичної школи; вона позбавлена ліризму і всю свою увагу скупчує на динамічному розвиткові фабули»1.

Разом з кількома молодшими літераторами О. Сліса­ренка зараховували до групи «сюжетників», що активно за­явила про себе в 20-ті рр. Теоретиком групи був Майк йо- гансен, автор праці «Як будується оповідання». Увага пред­ставників групи до гострого, навіть авантюрного сюжету, намагання будь-що зацікавити читача, орієнтація на таких письменників, як О’Генрі, Уеллс, була своєрідною реакцією на тогочасне захоплення імпресіонізмом (що породив безліч епігонів, засилля «слов’янської недисциплінованості з до­датком українського пан-ліризму» — М Доленго).


1 Дорошкевич О. Українська література: Підручник. X., 1928. С. 389.


588

 

Формалістичні надмірності часом завдавали шкоди дея­ким творам О. Слісаренка, М. ИогаНсена, С. Жигалка, Г. Шкурупія. Але водночас ними написані й такі талановиті речі, як «Камінний виноград», «Крючковар», «Авеніта» (О. Слісаренко), «Монгольські оповідання» (Гео Шкуру- пій). Загалом же увага до архітектоніки, незважаючи на наївні лівацькі заклики й присуди, сприяла піднесенню культури письма, приверненню читацького інтересу, отже така увага до сюжету була закономірною. Для відтворення «розбурених до хаотичного стану» емоцій, внутрішнього світу учасників недавніх революційних боїв великою мірою «безсюжетна, спокійна, позбавлена участі автора оповідаль­на форма була так само непридатна,— писав у статті «Про­за взагалі й наша проза 1925 року» О. Білецький,— як фор­ма, перейнята особою самого тільки автора… читач жадав від читання цікавості» *. Цим приваблювали якраз пере­кладні твори.

Слісаренкова творчість досить нерівна, і критичні оцінки її бували часом полярними. 1925 р. вийшли збірки оповідань «Сотні тисяч сил» та «Плантації». Вони принесли авторові визнання як майстрові зовні простої, але захопливої фабу­ли. Саме пореволюційна дійсність, зокрема громадянська війна, була винятково щедрою на неймовірні випадки, зітк­нення, пригоди, дивовижні переплетення людських доль, і О. Слісаренко талановито відтворив усе це в кращих своїх оповіданнях.

Письменника цікавила доля звичайної, «маленької» лю­дини в революції, її здатність протистояти насильству, зна­ходити підтримку в умовах, коли руйнувалися усталені уяв­лення, закони, моральні норми. У оповіданні «Випадкова сміливість» (назва загалом симптоматична для розуміння типу героя в Слісаренкових творах про громадянську війну) дія розгортається в глухому, зтероризованому безвладдям і бандитськими нападами поліському містечку. Молодий учи­тель із «співчуваючих» не був учасником революційних по­дій. Та коли над ним знущається отаман Підлужний, неспо­дівано принісши на суд учителю свої недолугі змістом і фор­мою вірші, у героя раптом прокидається уражена гордість і відвага, виявляються приховані сили, які відіграють свою роль в екстремальній ситуації.

О. Слісаренко уважний до тих ситуацій, де герой роз­кривається кращими своїми рисами. Він бере якраз ті мо­менти, коли «спалахують» його герої «падучими зорями ма


1 Червоний шлях. 1926. № 2. С. 125.


589

 

тлі визначних історичних подій» писав О. Білецький про ранні збірки прозаїка. Цю теорію р’аптових спалахів, «гуд­зиків», які пристібає сліпий випадок до тої чи іншої виз­начної події, обстоює герой «Запалівської історії». Тут, як і в попередньому оповіданні, обставини змушують нічим не примітного персонажа до рішучого вибору, до активної, історично значимої діяльності.

Голова комбіду Яшка Перець до часу вміє лише блис­кавично зникати при зміні влади на селі. Та запал бороть­би, знущання різних «нальотників» над сільчанами врешті змушують його очолити найодчайдушніших повстанців, він виростає в проводиря. Скільки таких «випадкових» борців розбудила до активної діяльності, вивела на авансцену істо­рії революція! (І як часто потім відчували вони себе ошу­каними, позбавленими тих свобод, за які боролися, не шко­дуючи життя. Але це згодом…) Важливо й те, що оповідан­ня письменника про громадянську війну передають якусь особливу, важко вловиму атмосферу «невпорядкованості», збуреності світу, революційної стихійності; особливо відчут­ної в Україні,— обставини, коли посилюється роль випадку, оголюються риси людського характеру.

Чи не найяскравішою серед інших подібних персонажів виступає постать Крючковара з однойменного оповідання О. Слісаренка. Непримітний службовець-рахівник, дрібно- духий чоловічок, що потрапляє в полон до однієї з численних у глухих закутках Полісся банд, уже не відчуває навіть особливого потрясіння, бо й сприйманню ударів, котрі па­дають на людину, є межа.

З байдужістю приреченого сприймає Крючковар і свій полон, і загрозу смерті. Та коли заясніла надія на поряту­нок, в ньому прокидається діяльна жадоба життя. Крючко­вар гине в нерівній боротьбі. Але саме в ці передсмертні хвилини він чи не вперше духовно випростався, відчув себе справжньою людиною: «Крючковар біг і почував свою пере­могу. Буйна радість наповнювала запалі груди його. Він напився бадьорого трунку боротьби й переродився. Зникла млявість, вихована роками неважкої, але одноманітної пра­ці. Ніколи ще він так гостро не відчував життя, як тепер, у цих нетрях, в оточенні сосен і боліт».

Моменти переродження, піднесення звичайної людини покладені в основу багатьох оповідань О. Слісаренка. В «Авеніті» (це милозвучне слово виявляється назвою особ­ливо врожайних трав) у двобій з насильством вступає хво­рий агроном-селекціонер, і його перемога — це ще й торже-


1 Червоний щлях. 1926. № 3. С. 158.


590

 

ство творчого начала. Андрій Овчаренко бере до рук зброю, аби врятувати врожай, який став для нього виправданням немарності прожитого. Сюжет розгортається стрімко, з ба­гатьма інтригуючими поворотами, весь час тримаючи в на­прузі читацьку увагу.

«Авеніта», «Камінний виноград», «Смерть генерала Га- тераса», повість «Бунт» (всі вони увійшли до збірки 1927 р. «Камінний виноград») засвідчили зростання письменницької майстерності. О. Слісаренко прагне до об’ємності зображен­ня, намагається показати подію чи героя з різних точок зо­ру. Він більше дбає про мотивування поведінки персона­жів, частіше вдається до передачі внутрішнього мовлення. Зростає роль художньої деталі, вага авантюрних елементів у зрілій прозі до певної міри зменшується, автор стає уваж­нішим не так до зовнішньої інтриги, як до внутрішнього драматизму подій.

Ці стильові риси яскраво виявилися в новелі «Камінний виноград» — чи не кращій у всьому прозовому доробку пись­менника. Вирізняється вона й тематично. Автор звернувся до грузинського матеріалу. Каменяр Сандро багато в чому близький героям попередніх Слісаренкових творів. Завдана образа враз пробуджує в ньому здатність до опору, готов­ність до боротьби. Не змирившись із втратою коханої, Санд­ро зважується вбити суперника — російського офіцера. Про­те йому пощастило досягти найбажанішого — принизити невдатного нареченого в жіночих очах. Сцена замаху за до­помогою незарядженого пістолета виписана з вражаючим комізмом: «Вибухнув постріл, і русявий поручик, кумедно відкинувши ногу, сів на землю, а потім перекинувся горі­черева». Врешті виявилося, що, просто «геройський пан поручник до смерті перелякався».

Конфлікт грузинського каменяра й російського офіцера- колонізатора постає тут як частковий прояв тривалого про­тиборства двох способів життя, двох культур — питомої, національної і штучно насаджуваної, йдеться про згубний колонізаторський вплив на стародавню культуру волелюб­ного народу. З цим мотивом пов’язаний ключовий образ но­вели — образ камінного винограду. Колонізатори топчуть «живий виноград життя» казенними чобітьми, насаджува­на ж культура призводить до скам’яніння. Автор послідовно, не без спрощення, протиставляє народну культуру, етику і аскетичне, нежиттєздатне християнство. Але у нього йшлося не лише про релігію, може, навіть не так про релігію, як загалом про заперечення всього омертвляюче-догматичного, «візантійського», силоміць прищеплюваного. Важко сказа­ти, наскільки свідомою була орієнтація самого митця, але


591

 

коли йшлося про розтоптувану культуру, то в уяві читача виникає зв’язок не лише з історією, а й з практикою вели кодержавницької більшовицької політики, із зневажливо імперським ставленням до відроджуваної української куль- тури.

Утвердження переваги «живого життя» над умоглядними символами й нормами — прикметна риса світоглядної й ху­дожньої концепції зрілого О. Слісаренка. У «Камінному винограді» вона виявилася найяскравіше. Змінюється часо­ва організація малої прози О. Слісаренко. Його ранні новели здебільшого замкнені в часі, сконцентровані навколо одні­єї— гострої й драматичної — події; в «Камінному вино­граді» герої виводяться за рамки локального конфлікту, постають представниками різних національно-культурних традицій.

О. Слісаренко не раз звертався до воєнної тематики. Тут також можна простежити, як поступово змінювалися його стильові орієнтації, як відрізняються ранні оповідання від написаних у зрілі роки. Найвідоміші в цьому тематичному циклі — «Редут № 16», «Канонір Душта», «Алхімік», «Спро­ба на огонь», «Позолочене олово». Натуралістичність опи­сів, загалом властива О. Слісаренкові, в даному випадку допомагає відчути безпросвітність зображуваної дійсності, принизливість обставин, у яких змушені перебувати мільйо­ни людей.

Майстерно вибудувано напружений, драматичний конф­лікт оповідання «Редут № 16» (1925). Добре знані подроби­ці нестерпного окопного існування автор нанизує з рідкіс­ною одвертістю. Гнітючий військовий побут, тягар постійної небезпеки й смертельної втоми, безконечні «години чор­ного розпачу та звірячого жаху», здавалося б, могли роз­топтати все людське в солдатських душах. Однак причиною зіткнення між капітаном-артилеристом і його підлеглим телефоністом Чайкою стала якраз вражена людська гід­ність. «Розжалуваний», переслідуваний самодуром-офіце- ром, солдат плекає помсту. Його прагнення відстояти свою людську гідність, можна сказати, рятує від духовного спу­стошення не лише його самого, а й інших. Розв’язка, як то властиво Слісаренковим новелам, несподівана. Чайка не зміг здійснити ретельно підготовленої помсти. Його кривд­ник гине в тому самому редуті смертників, куди він надовго спровадив осоружного солдата. Героя не втішає ця гримаса долі. Для нього найважливішим було захистити свою честь, скинути з душі гніт принижень і образ. Письменник часто відкривав своїх героїв у момент найвищого піднесення. В «Редуті № 16» маємо ніби перевернуту ситуацію, коли


Б92

 

персонаж довів свою духовну вищість над ворогом, але «матеріалізувати» задум не зміг. Втім людська гідність і привабливість героя не викликає в читача сумнівів.

У пізнішому «Алхіміку» (1927) інтонаційний малюнок уже складніший. Тут і інтригуюча таємничість, і їдкий сар­казм, і нотки болю за безсилля людини перед непідвладни­ми їй обставинами. Сюжет спершу розгортається цілком реалістично. Тиловий штаб, знудьговані тривалим неробст­вом офіцери, шляхетні панночки-медсестри, шукачки екзо­тики на фронті. Близька загроза смерті ніби скасовує для багатьох звичні моральні приписи й закони. Розваги офіцер­ського зібрання О. Слісаренко описує в одверто саркастич­них тонах. Поява тут солдата-ворожбита стривожує при­сутніх, а провіщена картами трагічна загибель молодого поручика справляє на всіх гнітюче враження, тому після прощання з солдатом «немов спав тягар, що пригнічував і сковував волю…». А проте пророкування швидкої смерті збулося — тільки загинув не поручик, а сам ворожбит. Про­заїка чимдалі більше цікавлять не просто інтригуючі пово­роти подій, а напружені в психологічному аспекті моменти людського життя, складні психічні реакції, навіть і таємниці підсвідомого.

Попри зовнішню простоту стилю, О. Слісаренко був не­втомним у пошуках нових форм, у подоланні зужитих по- вістярських прийомів чи, з іншого боку, надміру патетики, ліричного пафосу. Він активно використовує прийоми опо­віді, вдається до імітації розмовної мови, до іронії. Гумор, комедійність — невід’ємна риса обдаровання цього митця. У його доробку кілька гумористичних оповідань; пародій. Серед найвідоміших — «Президент Кислокапустянської рес­публіки». Розповідь про ефемерне «правління» групки бан­дитів, які обдирали навколишніх селян, скомпонована дуже вигадливо. Вводяться такі незвичні для тогочасної прози елементи, як листи, виокремлені монологи-розповіді різних персонажів, промови, дотепні авторські коментарі тощо. Найважливішу роль тут відіграють пародійні, сатиричні елементи. Однак, як часом траплялося у творах письменни­ка, прикро вражає надуживання хай і вдало знайденим при­йомом (наприклад, невибагливість, натуралістичність сти­лізації мови персонажів, прямолінійність, розв’язність ав­торської іронії тощо).

Як послідовний прихильник реалістичного письма, дина­мічних, але при тому міцно пов’язаних з життєвою конкре­тикою сюжетів постав О. Слісаренко у своїх романах та повістях. Упродовж лише кількох років вийшли повісті «Плантації» (1925), «Бунт» (1928), «Зламаний гвинт»


593

 

(1929)    ; романи «Чорний Ангел» (1929), трохи згодом «Хліб­на ріка» (1932). Кращі з-поміж них твори «Плантації» та «Бунт», зосереджені довкола подій 1905 p., містять авто­біографічні елементи. В «Плантаціях» автор за допомогою численних деталей фіксує зміни в одвічному життєвому укладі селян, їхнє зубожіння й наростання стихійного про­тесту. Дія розгортається стрімко, і приховане протистояння персонажів — студента-підпільника та управителя маєтку Рампа — переходить в одверту, уже збройну боротьбу. Де­які мотиви єднають цей твір з повістю «Fata morgana» М. Коцюбинського.

У «Бунті» простежується, як у душах людських, пригні­чених обставинами, виснажливою працею, у учнів приват­ної сільськогосподарської школи під впливом передових ідей часу пробуджується гідність, здатність протистояти зну­щанням шкільного керівництва. Ці хлопчаки, може, й не од­разу усвідомлюють перейдену ними грань між звичайним учнівським непослухом і організованим протестом проти сваволі «вихователів», проти шкільної схоластики. У сере­довищі відірваних від дому селянських дітей відлунюють усі найважливіші соціальні питання, якими живе країна. Одні, як Марко Балан, спрагло пориваються до знань, на­магаються сформувати власне, хай наївне, уявлення про майбутній справедливий суспільний лад, інші не замислю­ються над складними проблемами, але інстинктивно праг­нуть змін, помсти своїм кривдникам.

Один із персонажів і революцію уявляє «як щось подіб­не до величезної школярської капости». Повість написано, очевидно, й з огляду на юного адресата. Виразні характе­ристики героїв-підлітків, значимість моральних колізій, які вони переживають, захоплюючий сюжет, відсутність такої поширеної в дитячій прозі сентиментальної дидактики — все це ставить «Бунт» у ряд кращих в українському пожовтне- вому письменстві творів для дітей.

Багато в чому, новим, пошуковим був для тодішньої про­зи і роман «Чорний Ангел». Автор намагається зламати усталені канони об’єктивно-реалістичного повістування, ві­дійти од традиційних конфліктів, неодмінного прямого про­тиставлення персонажів з різних суспільних таборів. Проте немотивованість поведінки героїв, схематизм, штучне ус­кладнення сюжету коштом порушення правдоподібності подій тут досить відчутні. Як і в ряді інших творів, автора цікавила доля українського інтелігента в революції, пере­довсім сільського інтелігента, «маленької» людини, якій нелегко визначатися серед різних політичних сил і орієн­тацій. Герой «Чорного Ангела» агроном Артем Гайдученко


504

 

хоче служити революції, але обирає для цього незвичайний шлях. Зневірившись у політичній боротьбі як засобі утвер­дження гідного людини майбутнього, він мріє розв’язати усі суспільні проблеми за допомогою свого наукового ви­находу, унікальної речовини, яка стане невичерпним дже­релом енергії. Проте «Чорний Ангел» — не фантастичний твір. Розорену війною, безвладдям поліську глушину так конкретно, так щедро в описанні побутових деталей зобра­жував тоді мало хто. Контраст між грандіозними мріями Артема й нужденним існуванням села вражаючий. Чи не всі центральні герої — диваки, фанатики, з різних причин від­далені від буденних вартостей і турбот.

Артем Гайдученко займається лише своїм винаходом. Його брат Петро, колись’ не чужий революційним ідеям, а тепер отаман-повстанець, сподівається використати Арте- мів винахід для боротьби з радянською владою. Петрова наречена Марта — трагічна постать з-поміж ошуканих і кинутих при битій історичній дорозі, розчахнена між праг­ненням чесно служити народові, революції і «злочинним» коханням до ворога. До речі, саме Марта, переживши тра­гічні помилки й втрати, знаходить своє місце в новому жит­ті. Що ж до Артемового винаходу, то він виявився «цілко­витим непорозумінням» — така величезної вибухової сили речовина, виявляється, була вже відома хімікам. При на­паді банди на комуну, де працював агроном-винахідник, він використав цю речовину і сам загинув у страшному вогні.

Що змушувало О. Слісаренка після 1928 р. писати одну за одною кон’юнктурні, з художнього боку цілком безпорад­ні, твори «на злобу дня» («Зламаний гвинт», «Хлібна ріка»)? Адже це вже був цілком сформований майстер, авторитет­ний, досвідчений письменник. Якраз у цей час змінюється суспільна ситуація, психологічна атмосфера в самому пись­менницькому середовищі. Вульгарно-соціологічними оцін­ками вражають у цей час навіть статті кваліфікованіших лі­тературознавців. Очевидно, що намагання убезпечити себе від дошкульних закидів у нехтуванні сучасністю, а то й у «непролетарській» ідеології і спонукали О. Слісаренка до згубних для нього як для художника компромісів. Та й не лише як для митця. Бадьора розповідь про «хлібні ріки» в українських селах вийшла якраз перед початком страшного голоду. Та, як відомо, всі ці гіркі компроміси (аж до най­прикрішої сторінки у Слісаренковій біографії, коли у нього не вистачило мужності відмовитися від нав’язаної йому га­небної ролі громадського обвинувача на процесі СВУ) не допомогли письменникові уникнути трагічної долі. Він був


595

 

безпідставно репресований і загинув 3 листопада 1937 р. в одному з Соловецьких таборів.

За чверть століття його праці в літературі вийшло понад сорок книжок. Додамо до цього діяльність письменника як головного редактора «Киигоспілки» — одного з найбільших тоді видавництв. У 20-ті роки О. Слісаренко був діяльним членом спершу «Гарту», згодом ВАПЛІТЕ. Не варто замов­чувати, що в літературних дискусіях Слісаренко — цілком у традиціях того часу—бував і неприпустимо грубим, не­уважним до думки опонента, не відмовляв собі в сумнівному задоволенні «припечатати» ярлик. Тим же відповідали й ті, з ким він полемізував. Наслідки були згубними для всіх.

Охоплюючи поглядом зроблене письменником, можна по­дивуватися його працьовитості, невичерпній енергії, що ви­явилася в розсуванні естетичних обріїв, осягненні нових жанрово-стильових форм і різновидів. Талант О. Слісарен- ка, може, й не розвинувся вповні, життєві обставини цьому не сприяли. Та краще із створеного ним не втратило інтересу для читача. Об’єктивний же дослідник відзначить плідність художніх пошуків прозаїка, його майстерність володіти словом.

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.