ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Борис Антоненко-Давидович (1899—1984)

З багатьох причин ім’я Б. Антоненка-Давидовича сучас­ному читачеві, особливо молодому, донедавна було мало відоме. Звідки було знати про майстра слова, якщо біль­шість його творів, написаних і опублікованих у 20-ті, а серед них і такі відомі, як «Смерть», «Синя Волошка», «Тук-тук…», «Справжній чоловік», «Землею українською» та низка ін­ших, були вилучені з літературного процесу, як «ідейно шкід­ливі». Протягом кількох десятиліть його творчість не видава­лася й не перевидавалася. А йдеться ж бо про видатного романіста й повістяра, новеліста й репортера, нарисовця й публіциста, критика й перекладача, майстра психологічної прози, одного з кращих знавців рідної мови, автора понад двох десятків оригінальних книжок…

Народився він 5 серпня (23 липня) 1899 р. в передмісті Ромен ■— Засуллі (тепер Сумської обл.) у родині машиніста- залізничника. Літературне прізвище «Антоненко-Давидо­вім» є водночас і псевдонім, і прізвище прадідів. Згідно з легендою, предки письменника були реєстрові козаки Ан- тоненки. Увійшовши в літературу, повернув собі прізвище предків.


596

 

Тільки перший рік свого життя майбутній письменник прожив в Україні. Дитячі ж роки минули в Брянську. Най­перші враження і мова раннього дитинства пов’язані із російською дійсністю, хоч батьки його — українці. Шести­літнім хлопчиком повернувся Борис в Україну, в Охтирку, де батько, прагнучи вивести сина-одинака «в люди», віддав його до місцевої гімназії. У 1917 р. юнак вступив на природ­ничий відділ Харківського університету, але, збагнувши свою помилку, перевівся на історико-філологічний факуль­тет Київського університету, а ще згодом став студентом Київського ІНО, створеного на баз? КДУ, проте через ма­теріальні нестатки, безперервну зміну влад і численні ареш­ти в 1922—1923 рр. і через відрахування як «укапіста», ви­щої освіти так і не здобув: довелося ие робити самотужки, «читаючи в бібліотеках та з великої книги життя».

У 1920—1921 рр. Б. Антоненку-Давидовичу, члену УКП згодом КП(б)У, випало завідувати Охтирською повітовою наросвітою За власним спогадом, він мало висиджував у своєму «комісарському» кабінеті й більше бував у школах, дитбудинках, серед селян, воював у загоні ЧОНу проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозклад- ку й проводив вибори до Рад. Та щодалі стан ейфорії змі­нювався глибокими роздумами над спостереженим і пере­житим. Дешо перефразувавши вираз Є. Зам’ятіна, можна сказати, що Б. Антоненко-Давидович був закоханий у рево­люцію, доки вона була юною, вільною, вогнеокою коханкою, й зазнав розчарувань, коли побачив її криваве обличчя. Не прийнявши непу й не погоджуючись із практикою роз­в’язання національного питання, він восени 1921 р. вийшов в КП(б)У і повернувся до УКП. Переконавшись у марності її зусиль і не бажаючи «помножувати дяківський хор у мос­ковській церкві з філіалом в Україні», восени 1924 р. ви­йшов із цієї партії й перейшов на літературний хліб. Пережи­те і побачене спонукали прозаїка до творчості. У червневому номер? журналу «Нова громада» за 1923 р. з’явилося перше оповідання Б Антоненка-Лавидовича «Останні два». Того ж року в «Червоному шляху» (№ 8) побачила світ драма «Динарі абсурду», а 1926 р.— збірка оповідань «Запоро­шені силуети».

Отже, своє перше «хрешення» письменник пройшов у лі­тературній організації «Ланка» (згодом — «Марс»), що 1924 р. відокремилася від строкатого «Аспису» (асоціація письменників), об’єднавши невелику групу молодих обда­рованих письменників-«попутників»: Б. Антоненка-Давидо- вича, Г. Косинку, В. Підмогильного, Є. Плужника, Б. Те- нету, Т. Осьмачку, Д. Фалькївського, М. Галич. Кожен


597

 

прагнув «заповнити зяючу прогалину, що утворилася в ук­раїнській літературі після великих катаклізмів, і всім ра­зом стати ланкою в розірваному ретязі, перебираючи все те демократично-народне, що мала в собі дожовтнева україн­ська література, й творчо опрацьовуючи його на своєму шляху в майбутнє»1. А на диспуті в УАН (24.У.1925 р.) письменник заявив: «…наше гасло не «Європа чи просві­та»,— а література УСРР, позбавлена халтури, просвітян- щини і хохлацької макулатури!» 2

Письменник виняткової спостережливості й психологіч­ної чутливості, до того ж із виразним тяжінням до зобра­ження трагедійного в житті («Синя Волошка», «Останні два», «Комуніст», «Вартовий Чапенко», «Пиріжки», а згодом повісті «Смерть» і «Тук-тук…»), Б. Антоненко-Давидович вельми болісно сприймав процеси тогочасної жорстокої дійс­ності. Митцям із таким творчим темпераментом і незалеж­ним, твердим характером, як у нього, було важко жити Й працювати.

Названі твори засвідчили, що в літературу прийшов пись­менник самобутній, талановитий, суворий реаліст із гост­рим поглядом на життя І з чималою дозою здорового кри­тицизму, іронії та скепсису в змалюванні дійсності Він постає автором дошкульним і, сказати б, інтелектуально роз­дратованим. Замість поступу до «світлого майбутнього» письменник раз у раз помічає, як «звідусіль стирчать злидні, безвихідь і якась непройдена, тупа жорстокість застиглого життя» (новела «Окрилені обрії»). На цій підстав? надто амбітні «правовірні» молодняківські та вусппівські крити­ки — апостоли вульгарного соціологізму,— засліплені гру­повою нетерпимістю до «попутників», звинувачували моло­дого прозаїка у всіх смертних гріхах, чіпляли до його імені всілякі налички, докоряли в «ізмах». Б. Коваленко, ставля­чи за мету «вивернути інтелігентське нутро» Б. Антоненка- Давидовича, писав з приводу «Запорошених силуетів», що тут «сатира на окремих негативних типів нашого суспільст­ва має яскраву тенденцію перейти в сатиру на весь радян­ський лад на селі», «на все життя в цілому», а це, мовляв, «робить із сатири просто випад захованого незадоволення сучасного інтелігента, що песимістично, злорадно спостерігає будівничу працю справжніх робітників революції та єхидно занотовує всі гріхи, всі хиби в цій роботі, скептично ставить­ся до можливості її успіху».


1 Антоненко-Давидович. Б. Здалека й зблизька. К., 1969. С. 159.


1 Шляхи розвитку сучасної літератури. К-, 1925. С. 34.


598

 

Та письменник ніби й не зважає на ті Докори критикй. Сповнений творчих задумів, він береться до творів масштаб- ніших, прагне художньо дослідити вплив революційних пе­ретворень на людину та її подальшу долю. Показовий що­до цього й головний герой повісті «Тут-тук…» телеграфіст Гусятинський, син священика, який не зумів поєднати своє «я» з революцією, вступив у непримиренний конфлікт з но­вим життям. Він інтуїтивно відчуває, що «якась шкуратяна рука (та сама, що — «конкретно!», «по суті!», «опіум для народу!») загнуздала телеграф… все життя і тільки він ще якось «борсається між пальцями».

Якою ж постає в уяві знервованого і вкрай пригніченого Гусятинського ота нова сила, що її він боїться й ненави­дить? І що про неї із сарказмом думає: «Зруйнували дер­жаву сукини сини», «Весь мир — до основанія…» Він не­щадно картає себе за те, що вітав революцію, «радів чомусь з дурного розуму», і хоча помічає, як «з пекла, з руїни, із зубожіння, під свист куль і грохот снарядів постала знову держава», вона його мало тішить, а більше лякає, бо «її оперезав новими дротами, зв’язав новим апаратом, поштри­кав скрізь ячейками, уповноваженими, агентами» отой самий, що в шкуратяній тужурці, що «негайно виконати!», або «в Чека — до стінки!» …Відтак герой доходить невтішного висновку, що і його зять Загорулько («комуністишка не­щасний»), і всі оті розхристані, одчаяні люди, для яких не­має минулого, можуть дійти всього». Він згадує бездушних і твердих, як камінь, німців, лакованих офіцерів, тимчасо­вих поляків…— усіх тих, хто норовив «навести порядок» у розореній і розгойданій імперії… Та ось «прийшов із півночі розхристаний, босий, обірваний, голодний більшовик», який «був проти всіх і всі проти нього. Але він коротко й рішуче сказав: — Негайно виконати!» — і всі безмовно пішли слу­жити, як служили й доти. «Вони зруйнували все і відбудо­вують по-своєму. Вони зневажали бога і бог мовчить. Мов­чить увесь світ, бо на версі стоїть розхристаний, неперемож­ний більшовик. Він зможе взяти бога за бороду! Зможе… Ось плакат на телеграфі: робітник і на долоні аероплан — «лети, железный соловей, и миру пой освобожденье…» І Василь Григорович тепер напевно знає, що він, отой біль­шовицький аероплан, полетить і заспіває!»: «Вони зможуть усе… Вони мудрі, хитрі й непереможні, як сам Сатана!..»

Зрештою, отого нового життя, переконливо розкритого автором, Гусятинський не сприйняв, у психологічному зма­ганні з ним зазнав поразки, і тому порятунок від нього вба­чав у «втечі від людей, від їхніх свят, революцій, вимог… від їхніх запитливих підозріливих очей». Відчувши себе


689

 

безпорадним і безсилим, він тихо и непомітно пітон з життя…

У наступній повісті «Смерть» (вперше побачила світ у журналі «Життя й революція». 1927. № 10—12) Б. Антонен- ко-Давидович прагнув ще глибше, конкретніше дослідити й показати ту «незбагненну» більшовицьку силу й джерела її утвердження. Повість була значною подією в літератур­ному процесі 20-х, завдала письменникові багато прикро­щів і, з-поміж інших факторів, спричинилася до двадця­тирічних його поневірянь. Понад шість десятиліть пролежа­ла вона у спецсховах і лише 1989 р. знову побачила світ.

Описані в творі події відбуваються 1920 р. в одній із парторганізацій українського повітового містечка. Своє став­лення до гострих проблем письменник виявив через скру­пульозний психологічний самоаналіз головного персонажа Костя Горобенка. Колишній петлюрівець, він засновував «Просвіту», «Національний союз»… Та, чи то зневірившись у їхніх ідеалах, чи з якихось причин, формально порвав із минулим, навіть став членом РКП(б), але відтоді втратив спокій… бо заплутався в суперечностях жорстокої дійсності та власних переживаннях.

У повісті простежено процес ідейного перелицювання Горобенка, його входження «в іншу віру», обгрунтовано хід його думок та логіку вчинків. Шкода тільки, що не розкрито першопричин, які спонукали героя так рішуче порвати із своїм минулим і вступити до лав партії. Щоправда, судячи з поведінки Горобенка, до його ренегатства спричинилися егоїстичні, кар’єристські спонуки — захотілося бути членом правлячої партії й погойдатися на революційних хвилях. На постаті й долі цього героя аьтор дослідив процес витравлен­ня національної свідомості та гідності, показав, як ціною зречення ідеалів, добровільної відмови од своєї історії та культури український інтелігент деградує в безбатченка- яничара, котрий в ім’я ефемерного «світлого майбутнього», зневажає.своє минуле, зрікається свого народу, навіть бать­ка й матері («дрібних буржуа»).

Драматизм Горобенка в тому, що він постійно перебуває в становищі дволикого Януса: думає і почуває одне, а пар­тійний обов’язок та обставини, в які потрапляє або й сам себе ставить, змушують чинити всупереч волі, переконан­ням і національним почуттям.

Зрештою, дійшовши висновку, що нове життя «купується кров’ю, добувається смертю», і що «це новий негласний, суворий закон, якого не обійти», він вирішує стати «вольо­вим більшовиком», відкидає «к чорту всякі нерви й легко­


600

 

І


духість» і з нелюдською жорстокістю вбиває заручника…

І  стає йому від того «одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко…»

Поряд із такими жорстокими фанатиками є у творі й кілька привабливих постатей комуністів. Деякі ортодоксаль­ні або й просто непорядпі критики, ототожнюючи роздуми персонажа з думками й позицією самого автора, докоряли йому в безоглядній симпатії до Горобенка, у «проповіді вбивства», називали «апостолом гітлеризму» тощо. За зіз­нанням одного з молодняківських дописувачів, колишнього редактора «Молодняка» ІО. Кобилецького, «проблеми лі­тератури ми ставили і розв’язували лише з позицій класової боротьби… і були непримиренними до будь-яких ворожих проявів. Пощади ми не давали нікому… Деякі твори М. Хви­льового і «Смерть» Антоненка-Давидовича ми розцінювали як одверту контрреволюцію» Та більшість читачів схваль­но сприйняли твір. Прихильно поставився до нього й М. Скрипник, благословивши до друку. Сам автор на схилі віку вважав, що повість уже давно втратила свою актуаль­ність. Але він помилився: порушені проблеми виявилися на- вдивовиж сучасними.

У художніх творах, нарисах та літературних репортажах Б. Антоненка-Давидовича 20-х — початку 30-х рр. багато місця приділено національному відродженню. Важко знайти серед них такі, де б у тій чи тій площині не порушувалась ця гостра, болюча й вічно жива проблема. З виходом у світ збірки репортажів «Землею українською» (1929) на пись­менника знову впали звинувачення, політичні пересліду­вання. Молодняківські та плужанські критики докоряли йо­му за те, нібито він «хворіє» на «перебільшений національ­ний бзик», який у нього «домінує над усім», буцімто автор «засліплений націонал-шовінізмом», «неприкритим зооло­гічним націоналізмом» (А. Клоччя) тощо. А Б. Коваленко розпікав автора за «національну обмеженість», бо він на­звав свою книжку «Землею українською»…

Масові арешти творчої інтелігенції, сфальсифікований гучний процес над СВУ, самогубство М. Хвильового та М. Скрипника глибоко вразили Б. Антоненка-Давидовича й були сприйняті ним як свідомий і цілеспрямований наступ на українську літературу й культуру. Шельмування його самого, заборона друкувати роман-трилогію «Січ-мати», повернення з видавництва «ЛІМ» роману «Борг» для доко­рінної переробки — все це пригнічувало. І морально й ма­теріально його життя стало нестерпним. Мусив тимчасово


1 Кобилецький 10. Даль махне крилом. К-, 1985. С. 118—119.


601

 

виїхати з України до Алма-Ати, де працював в Держкрайви- даві редактором художнього сектору.

У грудні 1934 р., після вбивства С. Кірова, почалася нова хвиля репресій. Вже 5 грудня заарештовано Є. Плуж­ника; 17-го розстріляні як «вороги» й «терористи» друзі Б. Антоненка-Давидовича по «Марсу» — Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Близько… 2 січня 1935 р. було заарештовано Б. Антоненка-Давидовича й під конвоєм відіслано до Києва на очну ставку з Є. Плужником та Г. Епі­ком. На вимогу слідчого «зізнатися» письменник відповів: «Я не знаю, які у вас є засоби впливу на в’язнів під слідст­вом, та навіть коли б, припустимо, якимись невідомими спо­собами вам пощастило зламати мене, і я виказав би вам на себе й на інших оцю фантасмагорію, і коли б ви не тіль­ки дарували мені моє «мерзенне», як ви кажете, життя, а навіть випустили на волю, то я повісився б на першому ж сучку. Тому, що таким людям, як я, можна жити з пере­ламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би. На це ви зважте». Слідчий змушений був визнати, що в особі заарештованого він зустрів «такого во­рога, якого можна поважати», «закоренілого ворога, але стійкого».

Єжовські опричники та судді-фальсифікатори звинувати­ли його у «приналежності до контрреволюційної націоналі­стичної організації» (УВО), яка нібито «прагнула повалити Радянську владу в Україні й готувала індивідуальний те­рор проти Компартії та Радянської держави». Але можна сказати, що Б. Антоненку-Давидовичу «пощастило» — його арештовано в Алма-Аті, а не в Києві, і це врятувало його від трагічної долі Г. Косинки. Б. Антоненка-Давидовича бу­ло засуджено до 10 років концтаборів ГУЛАГу, згодом (у 1937) додано ще 10 років БАМЛАГу, де письменник пройшов усі кола табірного пекла, а по тому (з 1951) від­правлено в довічне заслання на село з промовистою назвою Мало-Росська Красноярського краю. Реабілітований лише

1956    р.

Повернувшись 1957 р. до Києва, окрилений суспільно- політичною відлигою, Б. Антоненко-Давидович активно включається в літературний процес. Уже наступного року він вирушає в мандри по Україні й свої подорожні враження втілює у збірках репортажів «Збруч» (1959) та «В сім’ї вольній, новій» (1960). Водночас доопрацьовує привезений із заслання в чернетці роман «За ширмою», спочатку він публікується в журналі «Дніпро» (1961, № 12), а за рік по тому (1963) твір виходить окремою книжкою і стає по­мітним явищем в українській прозі.


602

 

Ідейний задум твору автор з притаманною йому скром­ністю визначив як бажання «нагадати молодому поколінню про його обов’язки до своїх батьків, а разом з тим торкну­тися деяких родинних проблем». Та своїм змістом і пафо­сом, важливістю порушених проблем твір вийшов далеко за межі цього наміру, хоча зовні й справді всі події відбувають­ся в родині дільничного лікаря Постоловського — людини вольової, енергійної та ініціативної. Він увесь до останку віддається улюбленій роботі, працюючи «не для себе — для людей, для добра, для життя!» Ще юнаком мріяв про те, аби його «короткий вік на землі не промайнув через життя пустоцвітом». Життя його й справді подвижницьке. Та от лихо: ця чесна й порядна людина, всіма шанований лікар, уважний і чуйний до своїх пацієнтів, виявився злочинно байдужим і неуважним до найдорожчої людини — рідної матері, яка «жила з ним поруч, яку він бачив щодня, яка перед його очима марніла, сохла, згасала, а він нічого того не помічав — і як лікар, і як син…» Одгородивши матір за ширмою в кутку свого кабінету, він прогледів її тяжке за­хворювання, що й спричинило її передчасну смерть. Пись­менник талановито розкрив безмежну материнську любов і трагедію сина, котрий надто пізно усвідомив свою байду­жість і відтоді прагне бодай якоюсь мірою спокутувати свою провину перед найдорожчою людиною.

У творі немає карколомних сюжетних поворотів. Оповідь плине спокійно й невимушено, а внутрішня експресія дося­гається завдяки напруженим монологам та діалогам, у яких герої саморозкриваються.

Ідейно-художня концепція і позиція автора чіткі й не­двозначні. А тим часом з виходом у світ роману «За шир­мою» з уст офіційної критики за інерцією тих сумнозвісних часів на адресу Б. Антоненка-Давидовича знову посипалися докори й звинувачення у «зраджуванні життєвої правди», «фальшивості письменницьких концепцій», «песимізмі» то­що. Дехто з критиків силкувався довести, нібито автор ро­ману, поставивши питання про те, чи доцільно, чи виправда­но присвячувати своє життя громадській меті, всім підтек­стом запевняв: ні, недоцільно, бо втратиш своє щастя, загубиш рідних та близьких. А тому, мовляв, «ні взірцем, ні еталоном (?) для сучасної української прози похмурий твір Б. Антоненка-Давидовича бути не може». Той же ав­тор (Л. Дмитерко) уперто шукав якесь «таємниче дно» в романі і навіть те, що заховане «під дном», і що «випирає назовні».

Не марними виявились і табірні нотатки в «захалявно­му» зшитку: з них народилася збірка «Сибірських новел»,


603

 

Що багато років маринувалася в шухляді, про їх публікацію в роки стагнації годі було й думати. Лише 1989 р. весь цикл сибірських новел побачив світ. Це невигадані оповіді, напи­сані переважно від першої особи, що надає новелам, побу­дованим на випадках унікальних, парадоксальних, часом навіть казусних, не лише вірогідності, а й документальної достовірності в зображенні життя за колючим дротом. Тут — ціла низка неповторних людських доль і характерів, іноді винятково колоритних, виписаних майстерно, з повагою і співчуттям до людей порядних і чесних, або ж — діалектич­но-об’єктивно до підлих і жорстоких.

Кращі твори письменника — це яскраві зразки реаліс­тичної прози. Характерна риса його як художника — гли­боке проникнення в найпотаємніші куточки психіки персо­нажів, високохудожня мотивація їхніх дій і вчинків, пильна увага до тонких порухів і нюансів у змінах людського на­строю. Б. Антоненко-Давидович — письменник мужнього таланту, майстер психологічного малюнка і водночас — про­никливий лірик. В його творах органічно поєдналися, зда­валося б, несумісні риси: суворий реаліст і непоправний романтик. Він має свій виразний художній стиль, свою ма­неру образного мислення й ліплення характерів. А лірич­ний струмінь і теплий смуток, якими пройняті майже всі твори письменника, надають їм особливої тональності. Мо­ва його творів чиста й добірна, іноді аж дещо пуристична. Яскраві епітети й метафори для нього — не самоціль. Ними він грішив тільки в ранній молодості — у першій збірці «За­порошені силуети». В пізніших творах увага майстра слова зосереджена на тому, щоб найощадливіше, а водночас най­точніше, виразніше донести головну думку, провідну ідею, причому ненав’язливо, безтенденційно.

У роки брежнєвсько-сусловського застою Б. Антоненко- Давидович і далі дратував офіційну критику, ненавидів брех­ню й лицемірство самовдоволених сибаритів і мав мужність говорити правду в очі. За це письменника безжально й без­карно цькували, принижували, не давали змоги протягом років надрукувати жодного рядка, змушували животіти на скромну пенсію. У цей час за кордоном, зокрема, в Болга­рії, Польщі, Англії, Канаді, США і навіть у далекій Австра­лії його твори видавалися окремими книжками (роман «За ширмою»—мовою оригіналу й англійською; повість «Смерть», низка оповідань у перекладах англійською, бол­гарською, польською; збірка лігрепортажів «Землею укра­їнською» та мовознавче дослідження «Як ми говоримо» — в оригіналі). За океаном широко відзначалися ювілеї пись­менника з привітаннями від Пенклубу, а в Україні — ніхто


001

 

цього не знав, тут—шельмування або ж цинічне замовчу­вання, тяжке життя пенсіонера… Отже, терновий вінок був покладений на чоло Майстра слова ще задовго до смер­ті 9 травня 1984 р. З повним правом відносимо трагічну постать Б. Антоненка-Давидовича до «задушеного від­родження».

Втім, письменник залишився безкомпромісним і в роки стагнації, хоча це й дорого коштувало йому і фізично, й матеріально. Він прагнув рішучого й беззастережного суду над ненависним тоталітаризмом, справжньої, а не демаго­гічно проголошуваної демократії, мріяв, аби його народ міг вільно розвиватися, вчитися й розмовляти рідною мовою.

Сім десятиліть тому письменник із болем і тугою в серці питав: «Чи ж повстанеш ти до активного творчого життя, мій знедолений і кволий народе, чи ж знайдеш колись самого себе, чи й далі будеш «паралітиком на роздоріжжі», лиш «тяглом у поїздах бистроїзних?» (І. Франко).

Самого ж Б. Антоненка-Давидовича за всіх часів та об­ставин бентежило тільки одне: прагнення писати так, щоб мати право сказати своїй музі Шевченковими словами: «У нас нема зерна неправди за собою…», вважаючи, що са­ме в цьому, незалежно від діапазону письменницького та­ланту, е найбільш моральна й творча втіха кожного митця.

І вельми символічно, що гідно було поціновано життєвий і творчий подвиг митця: присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка 1992 р. за збірку художньої прози «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки».

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.