Сповнене творчих злетів і трагічних втрат життя А..Люб- ченка увібрало багато перипетій бурхливої доби українського культурного відродження. Любченкові — одному з небагатьох літературних соратників М. Хвильового — пощастило уникнути арешту в роки терору. Проте як митець він був знищений. Мало не все краще зі створеного письменником хронологічно належить до 20-х років. А спадщина його повернулася в Україну лише після півстолітнього забуття.
Народився А. Любченко 7 березня 1899 p., в селі Ста- ро-Животові Уманської округи, навчався в церковнопарафіяльній школі, потім у гімназії. Період особистісного й творчого становлення пов’язаний з містечком Сквирою на Київщині, де з 1912 по 1918 р. Любченко продовжував освіту, заробляючи на прожиття репетиторством, пробував писати, навіть опублікував у газеті «Сквирський вісник» свої перші вірші, низку статей і фейлетонів. Деякий час перебував у Києві, а 1921 —1922 pp. служив у Червоній армії, ймовірно, в пересувному театрі, що давав вистави у військових частинах. Десь із 1923 р. він — у столичному Харкові, активно долучається до літературного життя. Стає членом «Гарту», одним із фундаторів і секретарем ВАПЛІТЕ, опісля й членом Пролітфронту. А головне — зростає як талановитий і вибагливий художник. Починаючи з 1924 р. «Червоний шлях» друкує низку його оповідань, зокрема, «З темного передпокою», «Хінська новела», «Кров» та ін. У 1926 р. вийшла невелика збірка прози «Буремна путь». Тоді ж київський журнал «Життя й революція» видрукував одну з кращих його новел— «Via dolorosa». А в місячнику «Вапліте» (1927) публікуються повість «Образа», уривок з роману «Незнані гості». В цей час А. Любченко працює і над відомим «Вертепом» (1929)—своєрідним маніфестом романтики вітаїз- му і загалом — спробою філософського синтезу ідей українського культурного відродження 20-х років. |
1 Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. |
610 |
Після ліквідації ВАПЛІТЕ саме у А. Любченка зберігся архів організації, частина листування, зокрема, й листи М. Хвильового. Час для літератури наставав більш ніж несприятливий. Письменник поділяв із друзями усі спроби відстояти свободу творчості, протистояти партійному й адміністративному диктатові. Він був співробітником «Літературного ярмарку», членом редколегії місячника «Про- літфронт». Багато енергії віддавав роботі з літературною молоддю, зокрема, в робітничих літстудіях на харківських заводах.
Навесні 1933 р. А. Любченко супроводжував М. Хвильового у поїздці по українських селах. Про цю подорож, про моторошні враження від картин масового голоду, про розмову в знайомого директора цукроварні Бичка, колишнього українського матроса, де М. Хвильовий чи не вперше висловив думку про свідому організацію голоду і своє рішення ще раз «гайнути проти течії»,— про все це А. Любченко розповів у присвячених своєму другу спогадах «Його таємниця». Багато років А. Любченко скрупульозно збирав матеріали для монографії про М. Хвильового. Ці записи — поки що чи не найгрунтовпіше джерело для пізнання побутових деталей, рис особистої вдачі відомого публіциста. Як пережив /\. Любченко 30-ті, про це маємо лише уривчасті спомини. Працював у редакціях, продовжував писати, пробував навіть догодити новій кон’юнктурі, але друком виходило мало що. З перенесенням столиці до Києва переїздить із Харкова і А. Любченко. Тут його застає війна. Евакуюватися, очевидно, не захотів. Можливо, вважав, що зможе на окупованій території працювати на користь Україні. З Києва А. Любченко добирається в окупований Харків. Деякий час працював у газеті «Нова Україна», аж поки з’ясувалося, як писав Ю. Шерех-ІІІевельов, що «це була більше німецька газета, ніж українська» Цей період знайшов відображення у «Щоденнику» А. Любченка (виданий лише на Заході) — гіркому свідченні втрачених ілюзій, помилок, розбитих надій і нежиттєздатних мрій. Ю. Шерех пригадує, що хоча радянська пропаганда говорила про німецький режим багато правди, але цьому джерелу не дуже довіряли. «Здавалося невірогідним, що на заході міг народитися близнюк совєтської системи» 2. Подібні ілюзії знаходимо і в «Щоденнику». Часом письменник не хотів помічати реальностей в ім’я збере |
1 Шерех Ю. Не для дітей. Літературно-критичні статті й есеї. Нью- Йорк, і964. С. 8. |
1 Там само. С. 10. |
20* |
611 |
ження виплеканої омани. Але вже за кілька місяців прийшло прозріння. Розчарован-ий, душевно й фізично виснажений, він за допомогою друзів приїжджає до Києва, лікується в університетській клініці. Та гестапівський терор проти українських діячів посилювався, бо антифашистське спрямування національного руху ставало все очевиднішим. А. Любченко втікає до Львова. Тут був арештований гестапівцями; з в’язниці вийшов тяжко хворим. Помер у Німеччині, в містечку Бад-Кіссінгені 25 лютого 1945 р.
Художня спадщина А. Любченка порівняно невелика. Дебютну збірку «Буремна путь» склали нерівнозначні твори Людяне, пройняте авторським співчуття до героя оповідання «Зяма», лірична розповідь про волелюбного борця-невільника Гайдара («Гайдар»), епізод пореволю- ційного побуту, в якому знайшла виявлення полярність світогляду двох найближчих людей — батька й дочки («З темного передпокою»). Уже 1926 р. такий авторитетний поцінувач, як М. Хвильовий, у статті «Соціологічний еквівалент трьох критичних оглядів» писав: «Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно, буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелах» Так само щедрим у своїх оцінках був О. Білецький: «Цей поет юності не по-юнацькому суворий до своєї форми, до свого стилю й композиції: він взагалі скупий на слова й лише зрідка показує, які скарби слова встиг надбати, і починає кидати їх із своїх щедрот. Така є проза А. Любчепка. Сучасний український читач приймає її як щось таке, що займає особливе місце в літературі наших днів» 2. Художню зрілість молодого прозаїка переконливо засвідчила тонка настроєва новела «■Via dolorosa». Цією аквареллю А. Любченко заявив про себе як про талановитого продовжувача блискучої модерної традиції М. Коцюбинського. Твір побудований як спогад героя у поетичному обрамленні. Цим обрамленням став короткий епізод зустрічі в спустілому осінньому парку. Несподівана зустріч двох молодих людей збурила спомини й болючі почування, висвітлила не лише складну долю й особисту душевну драму, в різний час пережиту кожним із них, але — в під |
1 Вапліте. 1927. № 1. |
1 Лейтес А , Яиіек М. Десять років української літератури. X., |
1928. Т. І.С. 298. |
612 |
тексті — й грандіозні історичні зміни, суспільний переворот, здійснений у країні. Хоча будь-яких конкретних суспільних реалій тут власне немає. Герой-оповідач (дл/і подібних настроєвих, тонко оркестрованих творів доречним, очевидно, може бути термін «ліричний герой»), утомлений ритмами напруженого трудового дня великого міста, впивається осінньою прозорістю передвечірнього парку. Він сповнений нерозтраченої снаги і віри в «переконуючу силу й повноту» життя: «І хочеться випити небо, хочеться зневажити всіх, хто незграбно, поволеньки плентається на хідниках, перебільшено розмахувати руками, навмисне штовхатися, або, набравши повні кишені пломенистого листя, пустотливо, як на карнавалі, обсипати стрічних. Хочеться, згадавши дитинство, шибай-головою покотитися в степ…» Останні сонячні промені окреслюють у сутінках самотню жіночу постать. Підсвідома асоціація пробуджує спогад про юнацьку драму: розкішна садиба, примхлива ніжна дівчина в шезлонгу з незмінними скаргами на нудьгу. Він бачить у цьому минулому й себе — ще майже під- літка-водовоза із засапаною шкапою. Примхлива панночка зупинила погляд й на ньому. Були навіть якісь розмови, нічні побачення, але все те, що хлопцем переживалося як захват і трагедія, було для Сюзен лише хвилинною розвагою. За любов вона віддячила: «Гніда шкапо, завжди така байдужа, слухняна, навіть ти підозріло кліпнула й прищулила вухо, коли другого дня пухкі ручки тихенько сунули мені три карбованці, а тебе хляснули по морді. Хто з нас мав більше?»
Образа довго пекла хлопця і, можна здогадуватися, стала першопоштовхом для виборювання своєї долі. Його шлях — це нелегкий шлях самоутвердження й духовного зростання. Знуджена ж дівчина в шезлонгу не змогла вистояти в бурях, які пронеслися над затишною садибою. Вона пройшла «скорботним шляхом» (так перекладається назва новели), спустившись аж на саме суспільне дно, до становища нікому не потрібної, спустошеної, напівголодної столичної повії. Так закільцьовується новелістичне обрамлення. Герой переконується, що його асоціація не випадкова: самотня постать у парку справді була його колишнім коханням. У відповідь на її голодні скарги він простяг сакраментальні три карбованці. Було б помилкою трактувати підтекст новели лише як парафраз тези про приреченість панівних класів і перемогу трудящих. Тут постає ще й життєствердне самоусвідомлення «молодого класу молодої нації» (Хвильовий)„ |
613 |
та «романтика вітаїзму», котру ваплітяни сприймали як життєтворчість нової української людини, активної, сильної, здатної на боротьбу, людини, що не ховатиметься від труднощів, не шукатиме патріархального спокою, а прагне сприймати всю повноту життя з його спопеляючими стражданнями й п’янкими радощами. Цей вітаїстичний (віталістичний) пафос відчутний у М. Хвильового й молодого Ю. Яновського, у А. Любченка й М. Куліша. Романтика вітаїзму обіцяла естетичне оновлення й піднесення української літератури. Але за кілька років могутній мистецький рух був жорстоко перепинений репресіями.
«Via dolorosa» закінчується симптоматично. Попрощавшись із Сюзен як із власним принизливим минулим, герой прямує просторими вулицями: «Мені назустріч радісно верещала сирена, що завтра знову буде день». Письменник вдається до натуралістичних подробиць. Традиційні романтичні образи («стара, вкрита плющем веранда», «тьмяний чад і квітів, і трав», «дівчина у білосніжному вбранні, з виразом пречистим, лагідним») сусідять із подробицями брудного навколишнього побуту («водовозна засапана шкапа», «тебе, гніда, облізла шкапо, давно розтаскали собаки із того бучавого яру»). Подібні стильові риси, поєднання романтичної та натуралістичної образності, знайдемо і в новелістиці М. Хвильового та Ю. Яновського. «Via dolorosa» невловно нагадує також класичну новелістику М. Коцюбинського та А. Чехова. А. Любченко завершує свій твір радісною ноткою хвали прийдешньому дню. В цьому прийнятті й переборенні страждання, сміливому зіставленні потворного й прекрасного з метою простежити сам процес виборювання щастя— одна з найприкметніших ознак світогляду й стилю романтики вітаїзму, активного романтизму 20-х pp. Якщо «Via dolorosa» можна розглядати в річищі романтичної, лірико-імпресіоністичної новелістики 20-х, то повість «Образа» (Вапліте. 1927. № 4) стає в ряд соціаль- но-критичної, сатиричної ваплітянської прози, поряд, наприклад, з «Іваном Івановичем» чи «Ревізором» М. Хвильового. Імпресіоністичну акварельність деяких ранніх новел А. Любченка тут можна пізнати лише в окресленні головної героїні. Дія повісті після описового вступного абзацу започатковується сенсаційним повідомленням: «Ніхто не знав, що на вечірці, крім інших гостей, є повія. Ніхто. Бо тоді…» У цій молодій жінці, яку обставини ще майже підлітком штовхнули на дно життя, письменник розкриває виняткове благородство й самовідданість. Ставши дружиною вишуканого, зовні інтелігентного Кості, кот |
614 |
рий здається Ніні незрівнянно вищим за неї, жінка терпляче, вкладаючи всю душу, вибудовує родинне щастя. Автор опоетизовує маленький домашній світ героїні, її повсякчасне пристрасне бажання піднятися над власним минулим, дорівнятися до якогось справжнього, вищого світу. Але середовище канцеляристів, чиновників, партійних і державних функціонерів видається таким лише наївній жінці. Дрібнодушність новоявлених радянських бюрократів, сіреньких обивателів, інтереси яких зосереджені на власному просуванні в канцелярській ієрархії та підсиджуванні колег, А. Любченко малює з безжальним сарказмом. Це, ймовірно, свідома проекція гоголівської колізії — зіткнення наївної й щиросердної маленької людини з бездушною бюрократичною машиною — на радянську дійсність.
Нінині ілюзії розвіялися досить швидко. Засліплена коханням, вона старалася пе помічати інфантильності, дрібного фразерства Кості. Він задовольняється примітивною канцелярською роботою, докладає усіх сил для просування по службі, шукає відради в картах, а вдома натхненно виголошує, що людина «мусить бути гордою», не спокушатися «дешевенькими принадами обивательського щастя». Автор знаходить вдалий композиційний прийом. Прекраснодушні тиради, зокрема Кості, зіштовхуються з наївним, власне, дитячим сприйманням щирої, люблячої жінки. Вона глушить будь-які сумніви, палко хоче вірити і все ж поступово усвідомлює дріб’язковість оточення, в яке потрапила. Широта «інтелігентної» натури самозакоханих персонажів блискуче розкривається через їхнє ставлення до українізації. «Я, понімаєш, перестаю почувати себе чоловіком, мене позбавляють достоїнства чоловіка, мене чуть- чуть не беруть за вухо, як приготовішку,— жаліється канцелярист Мішель.— Чорт зна! Та хіба ж я для того в університеті вчився? […] Я ж сам чернігівський, у мене ж прадіди — козаки. І я не заперечую, я согласен признати мову. Но, помилуйте, не в такій же мірі, не в такому ж вигляді!» «Кобзар» —це я понімаю, але якийсь плутаний галицько-польський діалект, видуманий якимсь фантазьо- ром,— ні, це вже, знаєте […] В сельських районах — будь ласка. А в городі — тут уже пардон». Саркастичний блиск цієї трохи задовгої цитати не потребує коментарів. Хіба що — натяку про її виняткову злободенність для сучасних процесів. А Любченко пробує дошукатися коренів психології денаціоналізованої напівінтелігенції. Зокрема, дещо пародій |
615 |
на ностальгія персонажів за впорядкованим передреволюційним життям усе ж має і серйозний підтекст, коли вони звертаються до сучасності: «Людини нема — є автомат. Все обернути в машину! Геть душу! Уперто культивується огрубілість, насаджується спрощену психіку […] Економіка економікою, але уперто ігнорувати етику, естетику, мораль…»
А. Любченко часом навіть жертвує пластичністю зображення, композиційною цілісністю задля розкриття ідеологічної, суспільно-психологічної атмосфери доби. Прекраснодушні герої «Образи» якоюсь мірою й жертви обставин, їм, вихованим за інших умов, забракло сили витримати жорстоку революційну ломку всього життя — їхні скарги на бездушність нових суспільних відносин, вимога: «дозвольте поважати не тільки Маркса чи Енгельса, дозвольте поважати й Ніцше» — аж ніяк не безпідставні. Проте Кость і його колеги, все ж, хай і ціною моральних компромісів, душевного здрібніння, пристосовуються до умов і знаходять навіть задоволення в дотриманні правил бюрократичної гри. Жертвою бездушного оточення стає чиста й наївна Ніна (душевну чистоту — за контрастом з її минулим—прозаїк особливо акцентує). Саме маленьким людям вимріяна фанатиками, здійснена ціною величезних втрат революція приносить, замість очікуваної рівності й соціального визволення, найтяжчі випробування. Молода жінка стає предметом недвозначних зазіхань чоловікового начальника. А коли Кость програє казенні гроші, то… сам посилає дружину до нього, щоб такою ціною себе порятувати. Приголомшена Ніна в розпачі усвідомлює, «що вона знову, як була річчю, так і є річчю». Грандіозний суспільний переворот не знищив людської ницості, і класична колізія людського серця та державної машини, щирості маленької людини й своєкорисливої бездушності власть імущих зосталася актуальною. Однією з вершин творчості А. Любченка став «Вертеп» — невеликий за обсягом твір, де зроблено сміливу спробу синтезу світогляду, філософії українського відродження 20-х років, спробу своєрідного потрактування самого стилю активного романтизму. У творі поєднані авторські ліричні рефлексії та філософські узагальнення, «лялькові дійства» й побутові сценки, раціоналістичні роздуми і яскрава образність. Це роздум і про історичну долю України, і про її майбутнє, і про новий тип людини — активного діяча й перетворювача,— який сформувався під час революційних процесів 1917—1919 рр. У «Слові перед завісою» автор попереджує, що «серед інших номерів сьогоднішньої |
616 |
програми вашу заквітчану героїню екзотичних танків і своєрідних українських розваг, героїню, що їй багато віддавалося вами часу та хвали,— сьогодні показано не буде, як не буде вже її показано ніколи».
Натомість Жінка, що пережила трагедію втрати коханого (цю героїню деякі критики трактували безпосередньо як Україну, як її шлях трагічних втрат і боротьби крізь початок двадцятого століття, хоча зміст образу значно ширший), відчуває себе здатною на нову всеохопну пристрасть. Разом із сильним, одержимим чоловіком вона починає відбудовувати свій зруйнований дім. А. Любченко малює привабливі картини вже не патріархально-заквіт- чаної, а оновленої, індустріальної України. Найвищим акордом твору, виконаного в ліричній тональності, часом із виразним переходом до жанру поезії в прозі, стають слова: «Злети й падіння. Віра і голод. Життя і острах. Біль і перемога! Конче — перемога». Цю перемогу мужні й цілісні люди нової епохи готові здобути у важкій боротьбі. Ось чому так захоплює митця червона барва — «бадьорий колір нестримних палахтінь». У «Вертепі» людина нової доби — це уособлення ренесансної мрії про український народ, який позбудеться комплексу провінційності, патріархального, хуторянського назадництва, опанує європейську культуру. Символом цієї культури можна вважати місто (розділ «Танок міського вечора»), «Вертеп» означуємо як ліричну повість у новелах. Причому в жанровому й композиційному плані твір письменника має безперечну спільність із «Intermezzo» М. Коцюбинського. Ліричний Я-герой переживає ряд примхливо з’єднаних епізодів, віддається роздумам, рефлексіям у пошуках душевної рівноваги й наснаги до дії. Ю. Шерех свого часу захоплено порівнював значення «Вертепу» для українського ренесансу 20-х із значенням «Божественної комедії» Данте для католицького середньовіччя. Не поділяючи цього максималізму молодого тоді критика, охоче погоджуємося з його твердженням, що хоча «неспівмір- ні епохи, неспівмірні індивідуальності творців, неспівмірна концепційна завершеність», усе ж «для короткої й сповненої внутрішнім змістом ери українських двадцятих років «Вертеп» був відносно тим самим, чим «Божественна комедія» для західноєвропейського середньовіччя», тобто «синтезою політичного й загальнофілософського світогляду українських двадцятих років» «Вертепові» часом шко |
1 Шерех Ю. Колір нестримних палахтінь («Вертеп» Арк. Любчеи- ка) //МУ-Альманах. Ч. І. Прометей. 1946. С. 148. |
617 |
дить надмірна дидактичність, точніше, плакатність, «гас- ловість», бракує композиційної викінченості. Та все ж цей оригінальний твір — цікава сторінка української ліричної прози 20-х років.
А. Любченко активно діяв у літературі недовго, всі його основні твори написані впродовж неповного десятиліття, але працював наполегливо й плідно, пробував себе в різних жанрах. У журналі «Вапліте» (1927. №2) друкувалися уривки з роману «Незнані гості». Тут розглядалася проблема співвідношення науки й політики, моральної відповідальності вченого, звучали ї мотиви азіатського ренесансу, жваво обговорювані тоді в середовищі творчої інтелігенції. На початку 30-х було написано п’єсу «Земля горить», що так і не побачила сцени. У свій час творчість А. Любченка здобула визнання і читачів, і критиків. Проте впродовж десятиліть її замовчувано, і сьогодні мало хто знає про цього талановитого митця. Не все в його спадщині однаково вартісне, але без його прози важко осмислити у всій повноті українське письменство ренесансних двадцятих. |