ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Юліан Шпол (Михайло Яловий) (1895—1937)

Прибитий напруженою ситуацією, що склалася на по­чаток 1933 р. (голодомор, примусова колективізація), М. Хвильовий виїхав на Полтавщину, аби почути все з пер­ших уст. Коли повернувся до Харкова, дізнався про неор­динарні події: почалося цькування усуненого з поста нарко­ма освіти М. Скринника: ДПУ оголосило про викриття контрреволюційної організації в Наркомземі СРСР на чолі з українцем Ф. Конаром. А найболючішою подією, що «привітала» М. Хвильового в Харкові, був арешт Михайла Ялового — одного з найближчих його однодумців і друзів… Це вже був безпосередній тяжкий удар по середовищу Хви­льового ‘.

Що ж це за постать — Михайло Яловий (у художній лі­тературі виступав як Юліан Шпол), який був близький із «основоположником нової української прози» (О, Білець- кий) і якого добре знали в 20-х — на початку 30-х, а сьо­годні він фактично невідомий навіть історикам літератури? Біографічні дані М. Ялового донині лишаються скупими.


1 Костюк Г. Микола Хвильовий // Хвильовий М. Твори: У 5 т. Нью- Йорк. Ьалимор. Торонто, 1978 Т 1. С. 94.


618

 

Народився він у с. Дар Надежді, Червоноградського райо­ну на Полтавщині (нині Сахновщинський район Харків­ської обл.). Навчався у Миргородській гімназії, потім на медичному факультеті Київського університету, який не закінчив, захопившись революційною діяльністю. У час громадянської війни брав активну участь у боротьбі з геть­манцями, німцями, петлюрівцями, очолював Червоноград- ську раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. З 1918 р.— член Української комуністичної партії. В складі делегації боротьбистів 1919 р. їздив до Галичини на пере­говори з радикалами щодо об’єднання політичних сил, які виступають за суверенність України. І хоча потім перейшов до КП(б)У, все це в 30-х роках стало причиною арешту, звинувачень у контрреволюційній діяльності. Як наслі­док — заслання до концтабору, звідки вже не повернувся.

Свою творчу діяльність письменник постійно поєднував із журналістсько-видавничою роботою: був редактором га­зети «Селянська біднота», заступником головного редакто­ра журналу «Червоний шлях», головним редактором ДВУ. Писав лише про те, що особисто пережив. Як і його партій­ний і творчий однодумець Г. Михайличенко, Ю. Шпол ма­ло встиг написати. Проте якщо перший трагічно загинув, так і не розкривши належно свого таланту, то у Ю. Шпо- ла була можливість це зробити.

Драматична особливість його творчої біографії, на наш погляд, полягала в тому, що, активно працюючи в гурті поетів-футуристів, потім у «Гарті», ВАПЛІТЕ (перший президент), Пролітфронті, він був, насамперед, громадським діячем, дбайливим, щирим товаришем, а вже опісля — мит­цем. Часто траплялося так, що актуальний сюжетний ма­теріал художньо переосмислював уже з чималої часової дистанції, а головне, в тій стильовій тональності, яка вже втрачала домінантні позиції на арені поточного літератур­ного процесу. Тому твори Ю. Шпола немов «запізнювали­ся» у своїй функціональності і, бувало, не знаходили свого читача на час публікації. Навіть найдовершеніший і най­вагоміший в його доробку роман «Золоті лисенята» (1929) ледве здобувся на кілька посередніх рецензій. Подальша ж трагічна доля самого автора спричинилася взагалі до за­буття на довгі десятиліття аж до сьогодні і його самого (згадувався хіба що в обоймі «хвильовистів»), і його спад­щини.

А починав творчий шлях письменник не випадково під найменш знаним псевдонімом — Михайло Красний. Він був сповнений віри в революційні ідеали, побудову нового щасливого життя і через масову періодику агітував за ньо­


619

 

го й своїх читачів Популярною була його агітаційна казка «Треба розжувати», що друкувалася в «Селянській бідно­ті» (червень, 1920 р.) і тоді ж вийшла окремим виданням. Це — «казка для дорослих», ліризована публіцистична роз­повідь про вайлуватого Явдокима, котрий триста літ спав на печі, а потім сталася революція, «розбудила Явдокима, принесла йому Радянську владу і дала землю й волю». Він радо почав обробляти землю, а коли робітники й червоно- армійці кликали захищати революцію від гайдамаків, де- пікінців та петлюрівців, довго роздумував і казав: «Це ді­ло треба розжувати». А зрештою, так чи так зазнавав фі­зичної розправи.

Досить партійно-тенденційним був молодий письменник і в поезії, якою захопився згодом. У 1921 р., разом із М. Семенком та В. Алешком, започатковує «Ударну групу поетів-футуристів» (Харків). Невдовзі в більшому об’єд­нанні підписує програмну редакційну статтю футуристів у альманасі «Семафор у майбутнє» (1922). Футуризм, як відомо, декларував зневагу до старих форм творчості, про­тиставляючи їм патетику урбанізму й індустріалізації, на­повнену вірою в перспективу з космополітизованого суспіль­ства. Тому й із сторінок єдиної поетичної збірки «Верхи»

(1922)  автор виголошував:

Я не піду на похорони Старого світу…

Скривавлений прапор встромлю собі в груди І знову кинуся в бій,

І знову піду я вперед…

Звичайно, це вже нікого не вражало після тривалих епа- тажів у кількох збірках М. Семенка. Та й було помітно — не футуризм органічний для Ю. Шпола, а звичайний лі­ризм, фольклорні пісенні мотиви. За кілька років по тому, коли облетить сухозлотиця експериментування, він у по­езії «Про себе» щиро зізнається:

Як і колись, так і тепер Спадає лист з берези

і стигне сік у жилах верб Під гострим часу лезом…

Та вже й тоді, на початку 1925 р., втративши творчий інтерес до футуристичного «Комункульту», письменник ра­зом з О. Слісаренком та М. Бажаном переходить до «Гар­ту», де тривала конфронтація між стриманим В. Блакит­ним та імпульсивним М. Хвильовим. Згодом у критиці усталиться думка В. Коряка, що «Гарт» знищено прихильни­ками М. Хвильового «за допомогою групи Ялового». Про


620

 

правомірність такого твердження судити сьогодні важко. Але з певністю можна сказати інше: відтоді М. Хвильовий з 10. Шполом були до останніх днів життя найщирішими друзями, що засвідчено в багатьох спогадах сучасників та у «Вступній новелі» самого М. Хвильового до тритомника його творів (1927).

Це підтверджує й спільність позицій письменників у роботі редколегії журналу «Червоний шлях» (звідки оби­два були одночасно звільнені постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 20 листопада 1926 р.), у всеукраїнській диску­сії 1925—1928 рр. та в літературній організації ВАПЛ1ТЕ. Хоча вага діяльності М. Хвильового, звичайно, була істот­но значнішою, ніж М. Ялового, останній так само публічно приймав на себе всі удари партійно-адміністративної си­стеми. Варто назвати, наприклад, принциповий публіцис­тичний виступ М. Ялового «Санкт-Петербурзьке холуйст­во» («Культура і побут». 1926. 18 квіт.) в оборону націо­нальної самобутності української культури — з приводу редакційної статті «Самоопределение или шовинизм?», опублікованої у ленінградському журналі «Жизнь искусст- ва» (1926. № 14).

Очевидно, не без М. Хвильового, як засновника нового стильового напряму — романтики вітаїзму, Ю. Шпол у се­редині 20-х почав писати малу прозу в романтичному клю­чі («Три зради», «Червоний перстень» та ін.). Перший твір жанрово визначений автором як «Романтичне оповідання на 3 розділи з інтермедією та епілогом», його можна бу­ло б означити як романтичну баладу, коли б не та неве­личка інтермедія після трьох розділів, що звичайною бу­денністю (пошук рукопису роману, зміст якого немовби переказується в оповіданні) заземлювала пафос твору.

Три розділи — то монологи трьох закоханих дівчат, їхні звернення до своїх обранців, які йдуть на збройний захист Вітчизни. Іменем високої любові юнки благають воїнів не зрадити в житті найсвятішого: перша — Росії, друга — Ук­раїни, третя — революції. Але офіцерський мундир був не­вдовзі виміняний «на порядну чесну радянську валюту», гайдамацький шлях теж сховано на дно скрині й одімкнено двері «чепурненької крамнички». І лише третій героїчно загинув у відкритому бою. В епілозі від автора мовилося, що публікацію знайденого рукопису роману зроблено, аби читачі наступних поколінь мали уявлення, «як писав, як любив і як страждав оцей їхній попередник — симпатичний юнак, чесний солдат революції, непохитний комунар».

Ідея твору лежала «на поверхні»: революція — понад усе! Заради неї можна йти на будь-які жертви… Цьому ж


621

 

автор фактично присвятив і розгорнуту епічну оповідь — роман «Золоті лисенята» (Вапліте. 1927. № 4—5). Тут ро­мантичний стиль поєднано з імпресіонізмом, твір напов­нений образами-символами. Все це навіть сьогодні одра­зу ж навертає на згадку про «Блакитний роман» Г. Михай­личенка, що, з’явившись на самих першопочатках порево- люційної літератури, викликав чималу дискусію в критиці. Роман Ю. Шпола резонансу не мав.

1929 р. «Золоті лисенята» з’явилися окремим видан­ням, затим — повторно, але й вони також лишилися непомі­ченими критикою. Однозначне пояснення цьому навряд чи можна знайти.

Твір —про пошуки шляхів революційної боротьби, з широкими підпільними зібраннями й провалами конспіра- цій, терористичними актами і небезпечно-романтичними по­дорожами, щасливими хвилинами кохання і психологічни­ми драмами на цьому грунті. Хоча цілісного фабульного стрижня в «Золотих лисенятах» немає. Роман тримається на кількох авантюрно-драматичних оповідях, сюжетні лінії яких через основних персонажів наприкінці твору все ж в’яжуться у спільний вузол. Важче сприймається аж ніяк не органічний символізм твору, що позначається пе­редовсім на індивідуалізованості художніх образів. І на­віть загальний символ «золотих лисенят» — сонячних про­менів нового дня, втрачає свою оригінальність на цьому тлі.

Твір забирав увагу все тією ж авторською концепцією одержимості героїв-романтиків, їхньою саможертовністю в ім’я втілення «теорії» загальної рівності. Майже всі вони зазнають краху: провокатор виказує підпільну друкарню; не вдається зв’язатися з повсталими військами; провалю­ється замах на генерала-реакціонера; арештовані, а то й роз­стріляні кращі підпільники. Та все ж викликає симпатію Мандибула (персонажі діють за підпільними прізвиськами), Який живе анахоретом, відрікшись од усього звичного для молодої людини заради партійної справи. Так само й Мав­ка та Кірка жертвують коханням, виявляючи щирі почуття лише в романтичних монологах та листах. Втім, це не фа­натики чи бездушні манекени. Відчувається, що автор вклав у ці постаті свою пристрасть, що вони йому внутріш­ньо близькі.

Пробував письменник виявити себе і в гумористично- іронічній прозі та драматургії: комедія «Катіна любов або будівельна пропаганда» (1928), оповідання «Голомозий ге- вал» (1927) та «Веселий швець Сябро» (1930). Оглянемо їх побіжно, бо чогось істотного до загального сприйняття написаного Ю. Шполом вони не додають. Так соціально-


622

 

проблемна сатира (українізація і новітнє міщанство) в п’є­сі «Катіна любов…» зрештою звелася до дрібнопобутової комедійності довкола життя обивателів, які знайшли собі грунт і в новій, пореволюційній ситуації. Головна героїня Катя-комсомолка «повстає» проти батьків-міщан, котрі хочуть її вигідно видати заміж, і привертає увагу лише надумано комедійними дисонансами.

З названих оповідань зацікавлює стилізацією під на­родну оповідку гумористичне «філософування» «веселого швеця Сябра». Твір з’явився в останньому перед закриттям номері «Літературного ярмарку», в час політичного проце­су СВУ, тому говорити про якийсь його резонанс не дово­диться.

Підсумовуючи, слід зазначити, що творча особливість Ю. Шпола — в тому, що він був романтиком із поглядом у минуле, в той день, коли була чистою віра у високі ідеа­ли революції, у їх неодмінне звершення на рідній землі. У цьому, мабуть, криється причина й того, що письменник, будучи у громадському житті активним, в художній твор­чості майже не звертався до «живого» навколишнього ма­теріалу. Не хотів ятрити своє сумління розчаруванням, яке прийшло до нього раніше від багатьох інших? (І. Сенченко у «Нотатках про літературне життя 20—40-х років» згадує, як часто сонячного ранку на подвір’ї письменницького бу­динку «Слово» він бачив Ю. Шпола, що годинами сидів у самотній задумі).

Так чи так, але він не зумів перейти ті щаблі творчості, що їх подолав М. Хвильовий. Ю. Шпол затримався на пер­шому етапі, його художнім об’єктом залишалися романти­ки відшумілої доби. А «поблажливість» до його творів у середовищі прискіпливих ваплітян пояснювалася, можливо й тим, що більшість із них в його героях крізь символічні образи, романтичний ореол впізнавали свою юність, яку, попри всі розчарування, викреслити з пам’яті неможливо.

Невідомо з чиєї «легкої» руки утвердилася версія, що після арешту в травні 1933 р. М. Яловий загинув наступ­ного літа. Цей факт наводиться в усіх біографічних довід­ках як у нас, так і в діаспорі. Та насправді це не так. В архівах колишнього КДБ України зберігаються матеріа­ли судової справи колишніх боротьбистів, у тому числі й М. Ялового. Він був засуджений у вересні 1933 р. на де­сять років виправно-трудових таборів. Висланий на Солов­ки. Після перегляду справи ччособливою трійкою» Ленін­градського УНКВС розстріляний 3 листопада 1937 р., як і велика група української інтелігенції.

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.