Прибитий напруженою ситуацією, що склалася на початок 1933 р. (голодомор, примусова колективізація), М. Хвильовий виїхав на Полтавщину, аби почути все з перших уст. Коли повернувся до Харкова, дізнався про неординарні події: почалося цькування усуненого з поста наркома освіти М. Скринника: ДПУ оголосило про викриття контрреволюційної організації в Наркомземі СРСР на чолі з українцем Ф. Конаром. А найболючішою подією, що «привітала» М. Хвильового в Харкові, був арешт Михайла Ялового — одного з найближчих його однодумців і друзів… Це вже був безпосередній тяжкий удар по середовищу Хвильового ‘.
Що ж це за постать — Михайло Яловий (у художній літературі виступав як Юліан Шпол), який був близький із «основоположником нової української прози» (О, Білець- кий) і якого добре знали в 20-х — на початку 30-х, а сьогодні він фактично невідомий навіть історикам літератури? Біографічні дані М. Ялового донині лишаються скупими. |
1 Костюк Г. Микола Хвильовий // Хвильовий М. Твори: У 5 т. Нью- Йорк. Ьалимор. Торонто, 1978 Т 1. С. 94. |
618 |
Народився він у с. Дар Надежді, Червоноградського району на Полтавщині (нині Сахновщинський район Харківської обл.). Навчався у Миргородській гімназії, потім на медичному факультеті Київського університету, який не закінчив, захопившись революційною діяльністю. У час громадянської війни брав активну участь у боротьбі з гетьманцями, німцями, петлюрівцями, очолював Червоноград- ську раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. З 1918 р.— член Української комуністичної партії. В складі делегації боротьбистів 1919 р. їздив до Галичини на переговори з радикалами щодо об’єднання політичних сил, які виступають за суверенність України. І хоча потім перейшов до КП(б)У, все це в 30-х роках стало причиною арешту, звинувачень у контрреволюційній діяльності. Як наслідок — заслання до концтабору, звідки вже не повернувся.
Свою творчу діяльність письменник постійно поєднував із журналістсько-видавничою роботою: був редактором газети «Селянська біднота», заступником головного редактора журналу «Червоний шлях», головним редактором ДВУ. Писав лише про те, що особисто пережив. Як і його партійний і творчий однодумець Г. Михайличенко, Ю. Шпол мало встиг написати. Проте якщо перший трагічно загинув, так і не розкривши належно свого таланту, то у Ю. Шпо- ла була можливість це зробити. Драматична особливість його творчої біографії, на наш погляд, полягала в тому, що, активно працюючи в гурті поетів-футуристів, потім у «Гарті», ВАПЛІТЕ (перший президент), Пролітфронті, він був, насамперед, громадським діячем, дбайливим, щирим товаришем, а вже опісля — митцем. Часто траплялося так, що актуальний сюжетний матеріал художньо переосмислював уже з чималої часової дистанції, а головне, в тій стильовій тональності, яка вже втрачала домінантні позиції на арені поточного літературного процесу. Тому твори Ю. Шпола немов «запізнювалися» у своїй функціональності і, бувало, не знаходили свого читача на час публікації. Навіть найдовершеніший і найвагоміший в його доробку роман «Золоті лисенята» (1929) ледве здобувся на кілька посередніх рецензій. Подальша ж трагічна доля самого автора спричинилася взагалі до забуття на довгі десятиліття аж до сьогодні і його самого (згадувався хіба що в обоймі «хвильовистів»), і його спадщини. А починав творчий шлях письменник не випадково під найменш знаним псевдонімом — Михайло Красний. Він був сповнений віри в революційні ідеали, побудову нового щасливого життя і через масову періодику агітував за ньо |
619 |
го й своїх читачів Популярною була його агітаційна казка «Треба розжувати», що друкувалася в «Селянській бідноті» (червень, 1920 р.) і тоді ж вийшла окремим виданням. Це — «казка для дорослих», ліризована публіцистична розповідь про вайлуватого Явдокима, котрий триста літ спав на печі, а потім сталася революція, «розбудила Явдокима, принесла йому Радянську владу і дала землю й волю». Він радо почав обробляти землю, а коли робітники й червоно- армійці кликали захищати революцію від гайдамаків, де- пікінців та петлюрівців, довго роздумував і казав: «Це діло треба розжувати». А зрештою, так чи так зазнавав фізичної розправи.
Досить партійно-тенденційним був молодий письменник і в поезії, якою захопився згодом. У 1921 р., разом із М. Семенком та В. Алешком, започатковує «Ударну групу поетів-футуристів» (Харків). Невдовзі в більшому об’єднанні підписує програмну редакційну статтю футуристів у альманасі «Семафор у майбутнє» (1922). Футуризм, як відомо, декларував зневагу до старих форм творчості, протиставляючи їм патетику урбанізму й індустріалізації, наповнену вірою в перспективу з космополітизованого суспільства. Тому й із сторінок єдиної поетичної збірки «Верхи» (1922) автор виголошував: Я не піду на похорони Старого світу… Скривавлений прапор встромлю собі в груди І знову кинуся в бій, І знову піду я вперед… Звичайно, це вже нікого не вражало після тривалих епа- тажів у кількох збірках М. Семенка. Та й було помітно — не футуризм органічний для Ю. Шпола, а звичайний ліризм, фольклорні пісенні мотиви. За кілька років по тому, коли облетить сухозлотиця експериментування, він у поезії «Про себе» щиро зізнається: Як і колись, так і тепер Спадає лист з берези і стигне сік у жилах верб Під гострим часу лезом… Та вже й тоді, на початку 1925 р., втративши творчий інтерес до футуристичного «Комункульту», письменник разом з О. Слісаренком та М. Бажаном переходить до «Гарту», де тривала конфронтація між стриманим В. Блакитним та імпульсивним М. Хвильовим. Згодом у критиці усталиться думка В. Коряка, що «Гарт» знищено прихильниками М. Хвильового «за допомогою групи Ялового». Про |
620 |
правомірність такого твердження судити сьогодні важко. Але з певністю можна сказати інше: відтоді М. Хвильовий з 10. Шполом були до останніх днів життя найщирішими друзями, що засвідчено в багатьох спогадах сучасників та у «Вступній новелі» самого М. Хвильового до тритомника його творів (1927).
Це підтверджує й спільність позицій письменників у роботі редколегії журналу «Червоний шлях» (звідки обидва були одночасно звільнені постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 20 листопада 1926 р.), у всеукраїнській дискусії 1925—1928 рр. та в літературній організації ВАПЛ1ТЕ. Хоча вага діяльності М. Хвильового, звичайно, була істотно значнішою, ніж М. Ялового, останній так само публічно приймав на себе всі удари партійно-адміністративної системи. Варто назвати, наприклад, принциповий публіцистичний виступ М. Ялового «Санкт-Петербурзьке холуйство» («Культура і побут». 1926. 18 квіт.) в оборону національної самобутності української культури — з приводу редакційної статті «Самоопределение или шовинизм?», опублікованої у ленінградському журналі «Жизнь искусст- ва» (1926. № 14). Очевидно, не без М. Хвильового, як засновника нового стильового напряму — романтики вітаїзму, Ю. Шпол у середині 20-х почав писати малу прозу в романтичному ключі («Три зради», «Червоний перстень» та ін.). Перший твір жанрово визначений автором як «Романтичне оповідання на 3 розділи з інтермедією та епілогом», його можна було б означити як романтичну баладу, коли б не та невеличка інтермедія після трьох розділів, що звичайною буденністю (пошук рукопису роману, зміст якого немовби переказується в оповіданні) заземлювала пафос твору. Три розділи — то монологи трьох закоханих дівчат, їхні звернення до своїх обранців, які йдуть на збройний захист Вітчизни. Іменем високої любові юнки благають воїнів не зрадити в житті найсвятішого: перша — Росії, друга — України, третя — революції. Але офіцерський мундир був невдовзі виміняний «на порядну чесну радянську валюту», гайдамацький шлях теж сховано на дно скрині й одімкнено двері «чепурненької крамнички». І лише третій героїчно загинув у відкритому бою. В епілозі від автора мовилося, що публікацію знайденого рукопису роману зроблено, аби читачі наступних поколінь мали уявлення, «як писав, як любив і як страждав оцей їхній попередник — симпатичний юнак, чесний солдат революції, непохитний комунар». Ідея твору лежала «на поверхні»: революція — понад усе! Заради неї можна йти на будь-які жертви… Цьому ж |
621 |
автор фактично присвятив і розгорнуту епічну оповідь — роман «Золоті лисенята» (Вапліте. 1927. № 4—5). Тут романтичний стиль поєднано з імпресіонізмом, твір наповнений образами-символами. Все це навіть сьогодні одразу ж навертає на згадку про «Блакитний роман» Г. Михайличенка, що, з’явившись на самих першопочатках порево- люційної літератури, викликав чималу дискусію в критиці. Роман Ю. Шпола резонансу не мав.
1929 р. «Золоті лисенята» з’явилися окремим виданням, затим — повторно, але й вони також лишилися непоміченими критикою. Однозначне пояснення цьому навряд чи можна знайти. Твір —про пошуки шляхів революційної боротьби, з широкими підпільними зібраннями й провалами конспіра- цій, терористичними актами і небезпечно-романтичними подорожами, щасливими хвилинами кохання і психологічними драмами на цьому грунті. Хоча цілісного фабульного стрижня в «Золотих лисенятах» немає. Роман тримається на кількох авантюрно-драматичних оповідях, сюжетні лінії яких через основних персонажів наприкінці твору все ж в’яжуться у спільний вузол. Важче сприймається аж ніяк не органічний символізм твору, що позначається передовсім на індивідуалізованості художніх образів. І навіть загальний символ «золотих лисенят» — сонячних променів нового дня, втрачає свою оригінальність на цьому тлі. Твір забирав увагу все тією ж авторською концепцією одержимості героїв-романтиків, їхньою саможертовністю в ім’я втілення «теорії» загальної рівності. Майже всі вони зазнають краху: провокатор виказує підпільну друкарню; не вдається зв’язатися з повсталими військами; провалюється замах на генерала-реакціонера; арештовані, а то й розстріляні кращі підпільники. Та все ж викликає симпатію Мандибула (персонажі діють за підпільними прізвиськами), Який живе анахоретом, відрікшись од усього звичного для молодої людини заради партійної справи. Так само й Мавка та Кірка жертвують коханням, виявляючи щирі почуття лише в романтичних монологах та листах. Втім, це не фанатики чи бездушні манекени. Відчувається, що автор вклав у ці постаті свою пристрасть, що вони йому внутрішньо близькі. Пробував письменник виявити себе і в гумористично- іронічній прозі та драматургії: комедія «Катіна любов або будівельна пропаганда» (1928), оповідання «Голомозий ге- вал» (1927) та «Веселий швець Сябро» (1930). Оглянемо їх побіжно, бо чогось істотного до загального сприйняття написаного Ю. Шполом вони не додають. Так соціально- |
622 |
проблемна сатира (українізація і новітнє міщанство) в п’єсі «Катіна любов…» зрештою звелася до дрібнопобутової комедійності довкола життя обивателів, які знайшли собі грунт і в новій, пореволюційній ситуації. Головна героїня Катя-комсомолка «повстає» проти батьків-міщан, котрі хочуть її вигідно видати заміж, і привертає увагу лише надумано комедійними дисонансами.
З названих оповідань зацікавлює стилізацією під народну оповідку гумористичне «філософування» «веселого швеця Сябра». Твір з’явився в останньому перед закриттям номері «Літературного ярмарку», в час політичного процесу СВУ, тому говорити про якийсь його резонанс не доводиться. Підсумовуючи, слід зазначити, що творча особливість Ю. Шпола — в тому, що він був романтиком із поглядом у минуле, в той день, коли була чистою віра у високі ідеали революції, у їх неодмінне звершення на рідній землі. У цьому, мабуть, криється причина й того, що письменник, будучи у громадському житті активним, в художній творчості майже не звертався до «живого» навколишнього матеріалу. Не хотів ятрити своє сумління розчаруванням, яке прийшло до нього раніше від багатьох інших? (І. Сенченко у «Нотатках про літературне життя 20—40-х років» згадує, як часто сонячного ранку на подвір’ї письменницького будинку «Слово» він бачив Ю. Шпола, що годинами сидів у самотній задумі). Так чи так, але він не зумів перейти ті щаблі творчості, що їх подолав М. Хвильовий. Ю. Шпол затримався на першому етапі, його художнім об’єктом залишалися романтики відшумілої доби. А «поблажливість» до його творів у середовищі прискіпливих ваплітян пояснювалася, можливо й тим, що більшість із них в його героях крізь символічні образи, романтичний ореол впізнавали свою юність, яку, попри всі розчарування, викреслити з пам’яті неможливо. Невідомо з чиєї «легкої» руки утвердилася версія, що після арешту в травні 1933 р. М. Яловий загинув наступного літа. Цей факт наводиться в усіх біографічних довідках як у нас, так і в діаспорі. Та насправді це не так. В архівах колишнього КДБ України зберігаються матеріали судової справи колишніх боротьбистів, у тому числі й М. Ялового. Він був засуджений у вересні 1933 р. на десять років виправно-трудових таборів. Висланий на Соловки. Після перегляду справи ччособливою трійкою» Ленінградського УНКВС розстріляний 3 листопада 1937 р., як і велика група української інтелігенції. |