Як письменника його не знає сьогодні ні український, ні російський читач. Ім’я М. Могилянського з’являлося досі на сторінках преси лише у зв’язку з коментуванням листів та статей видатних діячів української культури. Ті, хто пам’ятав Київ часів М. Зерова, П. Филиповича, згадував його як одного з відомих членів української Академії наук ’. Адвокат за освітою, талановитий трибун-полеміст, публіцист, Могилянський був ще й політиком, членом конституційно- демократичної партії, зустрічався з Г. Плехановим, дискутував з В. Леніним, як вчений-філолог виявив себе в критиці та літературознавстві. Товаришував із М. Грушев- ським, М. Зеровим, А. Кримським. М. Могилянський — це ще одна трагічна літературна доля,— адже більшість його художніх творів залишилося в рукописах. Письменник прислужився до розвитку інтелектуального напряму української прози
Народився М Могилянський 22 листопада 1873 р. в Чернігові, в сім’ї юриста. Тут закінчив класичну гімназію, після якої вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Українські зацікавлення М. Могилянського не були випадковими. «Пісні і казки,— як він сам згадував,— навколишня народна стихія, пізніше український театр— були факторами його органічного українства, що послаблювалося зр>сифікованою сім’єю та школою, в якій все українське було рішуче заборонено» 2. Проте у батька зберігалося празьке видання Шевченкового «Кобзаря», пізніше духовним учителем став М Драгоманов. М. Могилянський в ідейно-естетичних орієнтирах пішов за ним, обстоюючи європейський шлях розвитку української літератури, свою позицію сформулював у статті «О культурном творчестве» (1912). Національна культура, на його думку, повинна перебувати в постійному контакті із світовою; давати світові своє надбання і черпати з неї, перетворюючи загальнолюдське в національне. «Украинская интеллигенция,— писав він,— отличается национальной неустойчивостью. Дать же ей необходимую национальную устойчивость бессильны народнические настроения, ее может дать только полнота национальной жизни с постановкой во гла |
1 Безсмертні / Збірник спогадів про М. Зерова, П Филиповича і М. Драй-Хмару. Мюнхен, 1963. С. 240. |
2 Могилянский М. Девяностые годы. Воспоминания // Былое. 1924. № 23. С. 135. |
624 |
ве ее полноты культурного творчества, могущего удовлетворить мятежные искания, ответить на пытливые вопросы сложной души современного человека» ‘.
Як літератор М. Могилянський заявив про себе спершу російськомовними драмами («Мираж» — 1902; «Тина» — 1904; «Усталые»— 1906) та критичними працями («Три стихотворения в прозе» — 1895; «Поэзия Надсона» — 1897; «Критические наброски» — 1898; «О культурном творчестве: украинская проблема»— 1916). Але він постійно популяризував українську літературу, друкуючись в російських періодичних виданнях «Речь», «Новости», «Свобода и культура», «Украинская жизнь», «Слово», «Запросы жизни», «Современник», «Украинский вестник». Ерудиція письменника, знання іноземних мов давали йому змогу бути постійним автором «Нового Енциклопедичного словника» Брокгауза і Єфрона. Тут вміщені, зокрема, його статті про М. Вербицького, В. Винниченка, М. Вороного, Л. Глібова, М. Драгоманова, В. Забілу, М. Заньковецьку, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, О. Олеся. Статті про видатних діячів вітчизняної культури дали грунт для наступних літературознавчих розвідок. Важко передбачити, як могла скластися подальша творча біографія М. Могилянського, якби не його дружба з М. Коцюбинським. Бо саме він остаточно схилив молодого літератора до українського письменства. Перші оповідання прозаїка почали з’являтися в «Літературно-науковому віснику» та «Українській хаті». Це «Наречена», «Недоля», «З темних джерел», «Коротке побачення», «Згуба», «Сльози», «Млості», «Покута». Прикметно, що вже в них окреслився основний мотив усієї подальшої творчості письменника — пошуки людиною гармонійної єдності особистого й громадського, біологічного й соціального, індивідуального й колективного. Згодом усі згадані оповідання увійшли до збірки «Оповідання» (Петроград, 1916). Побутовий малюнок чи психологічна ситуація? На це запитання М. Могилянський дав відповідь ще в ранній юності. 1 тому, коли М. Коцюбинський радив йому описати хроніку середніх дідичів Чернігівщини, він, не замислюючись, відповів, що «побутовий матеріал якось не зв’язувався у нього з моральними й психологічними завданнями, втілення яких в образи є для нього «голосом», що кличе до творчості». А спонукало бажання пізнати почасти підсві |
‘ Могилянский М. О культурном творчестве // Украинская жизнь, 1912 № 4 С. 11. |
625 |
домі процеси людської психіки, що взагалі було характерним для мистецтва кінця XIX — поч. XX ст.
М. Могиляпський органічно розвивав традиції психологічної прози М. Коцюбинського та В. Винниченка, його осмислення своєрідності обох митців у статті «Коцюбинський і Винниченко»1 дає змогу глибше збагнути тенденції і власної прози. Про близькість світовідчуття з Винничен- ковим автор зізнавався у листі до М. Коцюбинського того ж таки 1912 р.: «Нема,— писав він,— дорогий Михайле Михайловичу, сонця, лірики та м’якого тону і в моїх оповіданнях. Навпаки, в них досить жорсткого тону. Треба Вам сказати, що всі вони дуже коротенькі; дія в них перенесена вглиб душі, а температура піднята до більшого «каления»… «Наречену» — саму боявся посилати (до «Літературно-наукового вісника».— Ред.), та й тепер за неї боюсь. З зовнішнього боку вона дуже легко може здатися «порнографічною». А мені буде дуже жаль, як вона не пройде. І жаль тому, що вона кільце в ланцюзі. Витягти його і весь ланцюг порветься» 2. «Ланцюг», який не хотів розривати М. Моги- лянський,— це, на перший погляд, перебіг життя у таких віхових обмеженнях, як народження і смерть, а точніше: любов і смерть. Перебіг між «точками» найвищого злету мобілізації усіх духовних та фізичних сил людини. А глибше— то це значною мірою фрейдистське розв’язання М. Могилянським проблеми підсвідомого: джерело психічної енергії він вбачав у двох протилежних тенденціях — в сексуальному інстинкті та потягу до смерті. Вже у першій збірці, проектуючи людину як біологічний феномен на соціальний грунт, він заглиблюється в пошуки «людського в людині», тих моральних параметрів, завдяки яким їй вдавалося б залишатися на рівні своїх найвищих духовних можливостей. Це інтуїтивно й підвело письменника до думки про певний культурний регістр людини як гальмівний чинник вседозволеності її «безмежних можливостей», той рівень, на якому з’являються відчуття честі й гідності. Такий комплекс проблем знайшов подальшу розробку у романах «Честь» (1929), «Всюду страсти роковые» (1939), «Хильда» (1941). Жовтневий переворот М. Могилянський ніби сприйняв, повернувшись 1923 року з Петрограда в Україну. У 20-ті роки активно включається в громадське життя: очолює Комісію по складанню «Біографічного словника діячів Ук |
1 Див.: Могилянский М. Коцюбинский и Винниченко // Украинская жизнь. 1912. № 6. С. 57. |
2 Чернігівський літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського. № 1615. А. 2098. |
628 |
раїни» при Українській Академії наук, активно виступає як критик та літературознавець. За ідейно-естетичними уподобаннями він був близький до групи «неокласиків». І вже цим багато визначалося. На диспуті 1925 року, найстарший з усіх, він сказав: «…вмирати за ідею, за комунізм часто буває легше, ніж жити для ідеї, для комунізму і своїм життям крок за кроком зміцнювати і закріпляти його позиції. Тут часто людини не вистачає, бо у неї немає тієї культури, яка утворює нову людину, формує її і яка так потрібна для нових відносин нового життя» І саме тому боротьбою за нову людину, її культурний рівень, духовність загалом були перейняті усі подальші літературні виступи письменника — як критичні, так і художні.
В українську новітню літературу М. Могилянський увійшов передусім як критик, літературознавець, грунтовний знавець світової літератури, а вже потім як майстер слова. Заговорили про нього як про письменника лише після скандального оповідання «Вбивство», надрукованого журналом «Червоний шлях» (1926). Критика, нехтуючи правом на умовність в художньому творі, витлумачила його надто тенденційним, як таке, в якому не схвалювалося повернення М. Грушевського в Україну. Через цей твір ім’я М. Могилянського потрапило і до статті А. Хвилі «Марні надії ворогів» (Комуніст. 1926. 17 серп.), спрямованої проти діяльності Д. Донцова, а принагідно і проти М. Хвильового, якого той підтримував, та проти всіх, хто поділяв погляди М. Хвильового. Після цієї публікації «легальне» творче життя письменника припинилося, залишилося єдине — виступати під псевдонімами. У такій формі побачили світ його передмови до творів Марка Вовчка (1927), Ганни Барвінок (1927), О. Стороженка (1927), до збірників «Досвітні огні» (1927), «Веселий оповідач» (1927), «П. Куліш» (1927). А от роман «Честь» (1929), «Всюду страсти роковые» (1939), «Хильда» (1941) залишилися неопублікованими. Не опублікований у харківському видавництві «Література і мистецтво» роман «Честь» привернув пильну увагу внутрішніх рецензентів, і вони навіть дали йому оцінку в офіційній пресі. У передовій статті «Літературної газети» від 21 липня 1933 р. зазначалося: «… ворог знахабнів до того, шо одверто підсовує нам свої отруйні шовіністичні «твори» в надії, що їх ніхто не викриє. Досить покликатись на те. М. Могилянський не посоромився прислати до ЛіМу |
1 Шляхи розвитку сучасної літератури / Диспут 24 травня 1925 р. К., 1° С 48 |
627 |
свій твір «Честь», який ідейним спрямуванням нічим не різниться від славнозвісного «Вбивства»
Безпосереднім прототипом головного героя «Честі», за визнанням самого письменника, став хірург С. П. Колом- нін, який 1886 р. застрелився, вважаючи винним себе у смерті прооперованої хворої. Трагічний випадок з життя лікаря ліг і в сюжетну основу роману, хоча особливість побудови твору цим не вичерпується. Історія життя духовно багатої, творчої особистості лікаря Каліна раз у раз переривається коментуванням високоосвіченого оповідача, почасти іронічно настроєного, який має вихід до читача у своїх безпосередніх звертаннях, продовжує полемізувати з плужанами, засуджуючи їхній ма- совізм, з вульгаризаторськими тенденціями критики. Вставними пасажами М. Могилянський вписує свій роман не лише у контекст вітчизняної літератури, а й європейської. Призначення оповідача, з одного боку,— ввести твір у коло лектури для освіченого читача, який розуміє підтекст, а з іншого — вивести на вищий рівень порушені у творі проблеми. Присутність такої особи — це своєрідний паліатив у творенні літератури, орієнтованої на європейську культуру, і водночас спосіб не втратити широке коло читачів. Сюжетній двоплановості «Честі» відповідає пафосна характеристика твору, окреслена у жанровому визначенні самого автора — «патетично-іронічний». Якщо «іронічність» пов’язана переважно із світосприйманням та світобаченням оповідача-коментатора, то «патетичність» — з головним героєм, носієм ідеї честі. В межах досить-таки нескладного основного сюжету розгортається цілий комплекс актуальних проблем. Це ж давня проблема — пошуки гармонії між особистим і громадським, біологічним і соціальним (почутгя честі Каліна випробовується і коханням, і батьківськими почуттями); і нова — оміщанення ре- волюціонерів-активістів (образ кооператора Падалки). Через «елітарно-літературні» розмови про морську націю дається блискучий зріз обивательської національної психології. А головне — порушується таке актуальне тоді питання честі. Маючи на увазі основну ідею роману, не можна обійти увагою вставної новели про батька Каліна, попа-правдо- шукача. Вона безпосередньо пов’язана з мотто до роману («Коли наша честь перевертом полетить, це зовсім не звеселить богів, по-перше, тому, що, як тепер добре відомо. |
1 Роман «Честь» вперше надруковано в журналі «Вітчизна» (1990. № 1). |
628 |
жодних богів не існує в природі.Але ж неіснування богів не привід для висновку, що наша честь може собі летіти перевертом…»). Калін-старший намагався впорядкувати життя на землі в межах Божої волі. Його честь і людська гідність стимулювалися вірою. А чим ці почуття стимулюватимуться в новий час, час атеїзму? Відповідь однозначна — високими ідеалами. І тут знову постає питання про якість людини, яка втілює їх у життя. Коло замикається. І ця замкненість може бути щасливою або трагічною для суспільства.
Відсутність культури, а отже, і похідних від неї — честі та інтелігентності,— шлях до вседозволеності як у моральному, так і політичному житті, шлях до спотворення плідних ідей попередників та поширення їх серед народу в своїй власній, вигідній для себе інтерпретації. Та це вже проблематика іншого роману — «Всюду страсти роковые», ідейно альтернативного «Честі». У 1933 р. було ліквідовано історико-філологічний та соціально-економічний відділи ВУАН. Зліквідовано і Комісію для складання «Біографічного словника українських діячів». Звільнено і Могилянського за стосунки з «ворогами радянської влади». Десь у той самий час було арештовано й пізніше розстріляно його дочку, поетесу Ладю. Заслано і його сина, прозаїка та поета, Дмитра Тася (псевдонім). Самому М. Могилянському було «дозволено» пережити своїх дітей. Це був також один із випробуваних методів психологічного катування. До початку Великої Вітчизняної війни письменник жив у Дніпропетровську в родині дочки Ірини. Саме в цей час він і працював над наступним романом «Всюду страсти роковые», який завершив у 1939 р., писав цей твір на українському матеріалі, але російською мовою, сподіваючись надрукувати його десь в Росії. У новому романі М. Могилянський зробив спробу «розгорнути» ідею вседозволеності. Це, по-суті, роман-засте- реження від розгулу та некерованості темних сил людської натури, її прихованих інстинктів. Ідея вседозволеності, хоч і втілена на рівні «проблем статі», але подається не без сподівання на прямі політичні асоціації. На противагу Каліну письменник моделює легкий і безвідповідальний характер жінки. (До речі, напевне, не без думки дероман- тизувати традиційний жіночий український характер, ведучи полеміку з просвітянами). Вилучена зі сфери суспільних відносин, ні в що не закорінена, як перекотиполе, позбавлена навіть материнських інстинктів, Женя має єдине переконання: «Людина створена для щастя, як птах для |
629 |
польоту». Чи не тому ці парадоксальні слова і взято епіграфом до роману? Цілком очевидно, що щастя вона розуміє по-своєму, на доступному їй рівні — сексуального задоволення. І лише ставши на шлях непогамованих плотських бажань, Женя засумнівалася в істинності свого життєвого кредо: «Человек создан для счастья! Но разве поднимут к солнцу крылья, отяжелевшие от облепившей их грязи».
В контексті всієї творчості М. Могилянського будівни- чій ідеї честі протиставлена руйнівна ідея вседозволеності. І зовсім не випадково носіями раціонально-логічного й чуттєво-емоційного начал постають чоловічий і жіночий образи. Таке протиставлення яскраво прочитується в контексті ніцшеанського ставлення до жінки, яку філософ вважав здатною лише до дітонародження, та фрейдистського розв’язання проблем соціального і біологічного. Передбачаючи подальші втрати соціалізму, письменник виявив прозірливість і в останньому романі «Хильда» (1941). Але вже мав на увазі не лише «якість» людини за параметрами сутнісного виміру, а й нетривкість новоутвореної державної системи, яка, абсолютизуючи колективне й недооцінюючи потреби та запити індивіда, соціальної групи, нації як духовно згармонізованої одиниці,— програмувала на майбутнє децентристські соціальні процеси, які вже виявили себе вочевидь. Цікаво, що поетика романів М. Могилянського близька до стилістичного ефекту впливовості фільмів А. Тарков- ського. Адже після ознайомлення з прозою М. Могилянського також залишається фізичне відчуття: в одному випадку— «важкості» від максималістських вимог людини до самої себе та до інших («Честь»), в іншому — огиди до хтивої жінки з її непогамованими пристрастями («Всюду страсти роковые»), а ще в іншому — відчуття хисткості та непевності в завтрашній день («Хильда»). Помер М. Могилянський 22 березня 1942 р. в селищі Велика Мурта Красноярського краю, куди був евакуйований. Там і похований. |