П. Капельгородський народився 14 листопада 1882 р. в с. Городищі (тепер Недригайлівського р-ну на Сумщині) в багатодітній селянській родині. Навчався в земській школі, звідки його було віддано казенним коштом до Ро- |
630 |
менської духовної школи. У 1902 р., навчаючись у Полтавській семінарії, юнак взяв активну участь у бунті, водночас Полтавщину збурунили селянські заворушення, в яких семінарист теж взяв участь і зазнав переслідувань та арешту, а потім сам залишив навчальний заклад. Почалася нова сторінка життя — з поліційним наглядом, обшуками, арештами. Довелося тікати на Кубань, де юнак працює спочатку вчителем, а невдовзі й директором училища в с. Успенському під Армавіром.
1905 р. він публікує свої поезії у збірнику початківців «Перша ластівка» та інших виданнях, вперше перекладає рідною мовою «Траурний марш» В. Архангельського («Вьі жертвою пали в борьбе роковой…») і друкує його в петербурзькому журналі «Вільна Україна». Незабаром у Києві побачила світ перша й фактично єдина досі друкована збірка поезій П. Капельгородського «Відгуки життя» (1907), до якої ввійшло близько шістдесяти оригінальних віршів, а також кілька перекладів та переспівів з М. Лєрмонтова, П. Беранже, С. Надсона, То- маса Гуда й М. Горького. В ті «олов’яномерзотні часи» поет сам прагнув «побачить день ясний крізь темну пітьму ночі». Хоча збірка й була прихильно зустрінута критиками, все ж вона не дала поетові великої радості, бо після «пильної опіки» ліберальних редакторів та цензури з неї залишилися лише «уривки». 16 квітня 1909 р. П. Капельгородського арештували й кинули до Армавірської в’язниці. Та поет не занепав духом, про що свідчить цикл віршів «Із-за грат і мурів». Передані на волю, вони друкувалися в «Літературно-науковому віснику». В тюрмі були написані й оповідання «Чия провина?» та автобіографічна повість-хроніка «Записки семінариста», де талановито відтворено затхлий режим і гнітючу для здібної людини атмосферу, що панували в Ромен- ській бурсі та Полтавській духовній семінарії (ЛНВ. 1910. № 6, 7, 8). 26 вересня 1909 р. виїзна сесія Новочеркаської судової палати в Армавірі звинуватила П. Капельгородського в тому, що він «протягом 1906—1908 рр. публічно виголошував промови злочинного характеру, в яких закликав до збройного повстання з метою повалення існуючого державного ладу, встановлення демократичної республіки, закликав селян силоміць відбирати землю в поміщиків і ображав його величність…». «Речовим доказом» став і вірш «Не стріляй!» Під тиском селянських мас, які щільно оточили судову залу, суд змушений був виправдати поета, але заборонив учителювати й «порадив» негайно покинути Кубань. |
631 |
Ліберальні північнокавказькі газети писали про «гучний політичний процес» над «серйозним громадським діячем» та його однодумцями.
Вирвавшись на волю, П. Капельгородський переїздить до Владикавказа, де активно співробітничає в газеті «Терек»; його двічі притягають до суду як публіциста, але редакція газети й особисто її секретар С. М. Кіров беруть провину на себе. Поет не вгамовується. Зацікавившись причинами абрецтва, він переконується, що політика самодержавства поставила численні народи груди на груди, ніж на ніж. Зібравши в Чечено-Інгушетії та Осетії багатющий фактичний матеріал, письменник був вражений наслідками неписаного закону «тюрми народів» щодо колоній та напівколоній: «поділяй і владарюй!» Він їде до Петербурга і передає редакторові «Русского Богатства» В. Короленкові разючі докази зловживань царських сатрапів, а також доповідає про все це членам Державної Думи. А тим часом, помітивши в пресі гострі статті П. Капель- городського і прочувши про його виступи в Думі на захист народів Терека, несподівано для письменника, в далеких кизляро-астраханських пісках гридцятитисячний ногайський народ 16 січня 1910 р. в «столиці» Караногаю — Терек- лі—Мектеб зібрав нізам — всенародний сход •— і ухвалив запросити письменника до себе. Замислені П. Капельго- родським соціальні та економічно-культурні реформи справили глибоке враження на споконвічних степовиків. Крім того, він написав повну історію ногайського народу від XII ст. до 1928 р. і передав її у власність Дагестанської АРСР. Відомий письменник Дагестану Д. Трунов якось зізнався: «Для мене особисто ім’я Пилипа Йосиповича Ка- пельгородського священне, його життя справді подвижницьке. Треба знати, що таке Караногай, щоб зрозуміти, що для нього значить ім’я диво-людини з України» ’. Глибоке знання економічно-правового й патріархально- родового побуту караногайців спонукало його до написання трагедійної повісті «Аш хаду» («Я стверджую», 1917). Це зворушлива повість про трагічне кохання й гірку долю байгуша-сироти Каїрбека та його нареченої Отарбіке. Коли ж Каїрбек викрав наречену і втік із нею, то за таке зухвале порушення одвічних законів і традицій багатії вирішили закопати його і дівчину живими в землю. Зрештою, Каїрбек потрапляє до в’язниці, звідки виходить одчайдушним месником, тікає на Терек, до абреків. |
1 Бойко Л. Пилип Капельгородський: Нарис життя і творчості. К.. 1982. С. 159—160. |
632 |
Опублікована в перекладі російською мовою повість, перший прозовий твір про життя караногайців, стала улюбленою їхньою книгою.
У травні 1917 р. письменник переїхав до Владикавказа, де його і застав жовтневий переворот. Знайдені останнім часом нові факти в біографії письменника дозволяють стверджувати, що П. Капельгородський сприйняв революцію неоднозначно. Про це свідчать його публіцистичні статті «Як наш селянин у «буржуї» потрапив», «Рідні картинки», «Бережіть кооперативи», «Наші чергові завдання», а також віршовані фейлетони «Російська історія від Олександра Благословенного (Романова) до Ніколая Леніна (Ульянова)», «Потік-Богатир» та ін. У липні 1918 р. денікінці захопили Ставрополь, учинивши погром, внаслідок якого загинув архів письменника. П. Капельгородський мусив тікати, бо в загонах генерала Шкуро було чимало терських офіцерів, які вважали його «червоним». Оселився після переїзду у Лубнах. Звісно, через тривалі мандри погано знав тогочасну Україну, тож і заходився сумлінно вивчати життя, нові соціальні умови, щоб визначити в них і своє місце. Внаслідок збройного повстання, здійсненого на чолі з Директорією, 14 грудня 1918 р. було скинуто й вигнано гетьмана Скоропадського. Натхнений ідеєю відродження України, П. Капельгородський 1 січня 1919 р. випустив перший номер газети «Лубенщина». Три чверті матеріалів — статей, віршів, фейлетонів — належали перу її головного редактора. Про політичну орієнтацію та зміст газети можна скласти думку вже з промовистих заголовків статей: «265 літ Московської неволі», «Чи потрібна нам федерація з Москвою?», «Чому селяне не хочуть більшовицької комунії?» тощо. За два тижні по тому до Лубен увійшли більшовики. На десятому номері газету було заборонено, а її редактор відтоді й до кінця життя був для влади неблагонадійним. Природно, що про цю сторінку свого життя й творчості письменник не згадував публічно. Лише в автобіографії, написаній на вимогу ДНУ, розповів, як став редактором «петлюрівської» газети. Невдовзі ситуація докорінно змінилася: влітку 1919 р. до Лубен увірвалися денікінці й учинили дикунські погроми. Згодом він яскраво розповів про ці події в оповіданнях «Дід Явтух» та «Червоноармі- єць» (Наше слово. 1928). У 1921 —1922 рр. під час арештів української інтелігенції, яка виявляла «хитання», П. Капельгородського знову посадили в в’язницю, цього разу чекісти, і з метою «пере- |
633 |
виховання» змусили читати в’язням лекції політграмоти, а згодом і в школі ПУР. І таки «перевиховали». З 1924 р. він працює в редакції газети «Червона Лубенщина», а з 1925 р.— завідувачем відділу «Більшовика Полтавщини», таким чином засвідчивши свою, хоч і вимушену, а все ж лояльність до радянської влади.
Природа обдарувала П. Капельгородського ще й талантом сатирика та гумориста. Людина разючої працездатності, письменник лише за два роки опублікував на сторінках згаданих газет близько 600 фейлетонів, гуморесок, критичних розвідок та понад 200 віршів, політичної сатири, лірики. А ще ж 60 фейлетонів у газеті «Комуніст» та стільки ж у «Робітнику». Сатиричні списи він спрямовував проти неп- манів, крамарів, куркулів, бюрократів, лицемірів… Най- популярніші з гуморесок були видані окремими збірками: «Гей, не дивуйте…» (1927), «Роздайсь, море» (1927), «Прейскурант отця Максима» (1929), «Знищимо як клас…» (1931). ‘ Кращі фейлетони й гуморески, побудовані переважно на конкретних фактах і прізвищах, були дуже популярними, зокрема такі, як «Браг», «По-євангельському». Проте нерідко надто щільна пов’язаність із місцем і часом ставала причиною сумної долі цих творів. До того ж, коли авторові зраджувало чуття міри й смаку, його гумор скочувався до «малоросійського» сміхотворства, розрахованого на невибагливі смаки. Згодом, усвідомивши це, письменник зарікся писати фейлетони. Отже, мусив кинути не тільки фейлетони, а й журналістську діяльність. Тим паче, що пережите під час громадянської війни і трьох революцій спонукало його до систематичної праці. У вересні 1928 р. він завершив сатиричну повість «Непорозуміння», а в 1930 написав повість-хроніку «Шурган». За два роки по тому вона вийшла у видавництві «Рух» (X., 1932), а наступного була перевидана з доповненням і новим жанровим визначенням — «роман-хроніка». Тоді ж прийшло й широке визнання його як талановитого прозаїка. У творі йдеться про одну з найтрагічних сторінок історії громадянської війни на ‘Герщині та Кубані — героїчну боротьбу Північно-Кавказької II армії з денікінцями та її останню страдницьку путь та загибель у кизляро-ас- траханських пісках. Твір цінний передусім історичною достовірністю зображення. У невеличкій передмові автор висловив жаль з приводу того, що в художній літературі ця епопея належно не відтворена. Мало хто знав, що героїчні таманські загони після відомого переходу через гори поділили трагічну |
634 |
участь усієї армії, засіявши своїми кістками піски астраханські. Всупереч О. Серафимовичу, який у «Залізному потоці» відійшов од правди факту з тим, щоб «з найбільшою силою виявити… головні думки, головні ідеї, головні завдання маси», автор «Шургану» свідомо «взяв у шори свою фантазію й поклав в основу повісті справжні події й факти, аж до дрібниць» *. Він чесно й правдиво розповів не тільки про масовий героїзм, а й величезні людські втрати, людські жертви, покладені на вівтар революції.
Саможертовність героїв в екстремальних умовах зображена у творі як історична настанова. Герої роману, усвідомивши неминучість загибелі, турбуються передусім про те, щоб гідно померти й тим самим довести ворогові свою моральну вищість. Вони вмирають, свідомі своєї високої місії, й хоча почуваються лиш «маленькими піщинками», свою боротьбу, як і смерть, вважають чи не «найважливішою послугою революції», як у П. Тичини: «Ну що з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть покоління — єднання тіл і душ. Ми робим те, що робим, і світ новий — він буде наш!» Та поряд із революційним пафосом П. Капельгород- ський не оминає й численних епізодів здичавіння людей, проявів «огидно-простої» загибелі. Зображене життя — понад трагедію чи комедію, воно взагалі поза всякими межами, що їх здатна осягнути людська уява. Проблема ставлення до революції переконливо розкрита через долю головного героя роману Гаврила Рогожина, чимось схожого на Григорія Мелехова. Донедавна роман «Шурган» порівнювали із «Залізним потоком» О. Серафимовича, «Ходіннями по муках» О. Тол- стого та «Вершниками» 10. Яновського. Вважалося, що «таких творчих удач у зображенні революції і громадянської війни, як «Шурган» П. Капельгородського, українська романістика 20 х років більше не має», що цей твір «став класичним» і є «справжньою окрасою української істори- ко-революційної прози». Сьогодні у ці захоплені оцінки доводиться вносити істотні корективи, разом із тверезою й об’єктивною оцінкою й самої громадянської війни. Так само неоднозначно сприймається сьогодні й роман «Артезіан» (написаний 1934 р., опублікований 1973). Готуючи твір до видання, П. Капельгородський так визначив свій задум: «Я хотів би написати радісний гімн нашим творчим силам, праці, боротьбі й перемогам. Я хотів би любовно й правдиво змалювати бодай шматочок епохи, що |
1 Капельгородський П. Шурган. Повість-хроніка. X., 1932. С. 4. |
635 |
захоплює творчим ентузіазмом маси й підносить їх на хвилях героїзму».
Певна річ, такі наміри письменника, висловлені по свіжих слідах нечуваного голодомору, можуть збити з панте- лику сьогоднішнього читача. Але відомо, що слід виходити не так з авторських декларацій та намірів, як із наслідків їхнього втілення, коли ж йдеться про талановитий твір, для нас важливі й самі відтворені факти життя, і так само пафос того чи іншого трактування фактів. Справді, об’єктивна правда у творі постає не такою, якою заявлена в заспіві, тож, ймовірно, та ейфорія — лиш данина часові. Таке застереження було тим більш доречним і виправданим, що над письменником протягом двадцяти пореволюційних років, мов Дамоклів меч, висіла ціла низка звинувачень. В образі головного героя «Артезіану» професора Лу- ценка втілено чимало рис самого автора, зокрема, жовтневий переворот герой сприймає спочатку як «непоправну катастрофу, громадсько-політичну й свою особисто». Далекий (так йому здавалося) від політики, від громадських течій і процесів, молодий учений ще за кілька років до революції закопався в лабораторні й практичні досліди, створив власний «парадиз» і переживав те високе творче піднесення, яке, поєднуючись із точним науковим розрахунком, забезпечує перемогу. Але раптом вибухнула революція і зруйнувала всі його плани. Спроба невдалого опору більшовицькій владі лише ускладнила ситуацію. Луценкові разом із коханою дружиною довелося тікати з «парадизу», залишивши напризволяще плоди довголітньої праці, які безслідно загинули… Не тямлячи себе від кривд, заподіяних революцією, він у всьому вбачав тільки руйнацію, знищення, занепад. Внаслідок цього та особистої трагедії герой усамітнився від усього світу. І тільки згодом, поступово переймається ентузіазмом молоді, духовно відроджується й починає спрагло працювати. Назва твору символічна. В ній конкретне тісно поєднується з абстрактним: «Артезіан! Яке чудесне, радісне, творче слово, як символ, як гасло визволення, оновлення старого життя? Чи ж не так і в душі людини ховаються джерела животворних сил і можливостей,— треба тільки знайти, де їх шлях, дати їм вихід…» І все ж у творчості П. Капельгородського, в «Аргезіа- ні», поряд із сторінками, осяяними благородством і високістю людського духу, є вразливі для проникливого письменника з його життєвим досвідом. Звісно, навіть згадувати саме слово «голод» прозаїк не міг. Але чи ймовірно, |
636 |
щоб він не помічав кричущої дисгармонії між демагогічно проголошуваними «комуністичними» ідеями та гаслами й трагічною дійсністю? Мабуть, помічав, але мусив кривити душею, «захоплено» пишучи про те, як в умовах казарме- ного соціалізму «дзвеніла й буяла земля в темпах соцбу- дівництва», «радянський трактор краяв останні куркульські межі. Переможним кроком ішла суцільна колективізація…»
Незважаючи на вкрай несприятливу добу, П. Капельго- родський продовжував працювати; він мріяв у трьох-чоти- рьох романах подати всю історію громадянської війни в Україні, розпочавши романом «Оборона Полтави» й закінчивши цикл «Перекопом». Ранньої весни 1938 р. автор завершив перший роман, його назва, як зауважив сам письменник, символічна, бо тоді це означало — оборона України. Однак, широкому задумові П. Капельгородського не судилося здійснитись. Від першого роману залишилися тільки перша частина та чималий уривок другої — решта загубилася у воєнному лихолітті. Вірний своєму улюбленому жанру епічно-панорамного літопису на документальній основі, П. Капельгородський і тут головні події відтворив з історичною достовірністю, а багатьох персонажів подав під справжніми прізвищами, документальне підгрунтя не завадило створити живі людські характери. Одну зі своїх повістей М. Гоголь закінчив сумною фразою: «Скучно жить на этом свете, господа!..» У 1930 p. П. Капельгородський зауважив, що він «хотів би закінчити повість свого життя словами: «Страшенно цікаво й радісно жити, працювати й творити, товариші!» Чи думав тоді письменник, що за кілька років по тому — 19 березня 1938 р.— його знову — вкотре вже! — буде заарештовано, а ще за два місяці передчасно й трагічно обірветься життя його в* розквіті творчих сил? Досі на підставі «Довідки про смерть», виданої в січні 1957 р. Полтавською прокуратурою, вважалося, нібито П. Капельгородський помер 21 лютого 1942 р. «від запалення легенів». Тепер з архівних документів КДБ встановлено, що особливою судовою трійкою НКВС в Полтавській області (протокол № 17 від 5 квітня 1938 p., спр. 3365, с. 542) П. Капельгородського як «найзапеклішого ворога Компартії і Радвлади» було засуджено до розстрілу «за участь у підпільній націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації»… Вирок виконано 19 травня 1938 р.» |