ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Пилип Капельгородський (1882—1938)

П. Капельгородський народився 14 листопада 1882 р. в с. Городищі (тепер Недригайлівського р-ну на Сумщи­ні) в багатодітній селянській родині. Навчався в земській школі, звідки його було віддано казенним коштом до Ро-


630

 

менської духовної школи. У 1902 р., навчаючись у Полтавсь­кій семінарії, юнак взяв активну участь у бунті, водночас Полтавщину збурунили селянські заворушення, в яких семі­нарист теж взяв участь і зазнав переслідувань та ареш­ту, а потім сам залишив навчальний заклад. Почалася нова сторінка життя — з поліційним наглядом, обшуками, арештами. Довелося тікати на Кубань, де юнак працює спочатку вчителем, а невдовзі й директором училища в с. Успенському під Армавіром.

1905 р. він публікує свої поезії у збірнику початківців «Перша ластівка» та інших виданнях, вперше перекладає рідною мовою «Траурний марш» В. Архангельського («Вьі жертвою пали в борьбе роковой…») і друкує його в петер­бурзькому журналі «Вільна Україна».

Незабаром у Києві побачила світ перша й фактично єдина досі друкована збірка поезій П. Капельгородського «Відгуки життя» (1907), до якої ввійшло близько шістде­сяти оригінальних віршів, а також кілька перекладів та переспівів з М. Лєрмонтова, П. Беранже, С. Надсона, То- маса Гуда й М. Горького. В ті «олов’яномерзотні часи» поет сам прагнув «побачить день ясний крізь темну пітьму ночі». Хоча збірка й була прихильно зустрінута критиками, все ж вона не дала поетові великої радості, бо після «пиль­ної опіки» ліберальних редакторів та цензури з неї зали­шилися лише «уривки».

16 квітня 1909 р. П. Капельгородського арештували й кинули до Армавірської в’язниці. Та поет не занепав ду­хом, про що свідчить цикл віршів «Із-за грат і мурів». Пе­редані на волю, вони друкувалися в «Літературно-науково­му віснику». В тюрмі були написані й оповідання «Чия провина?» та автобіографічна повість-хроніка «Записки се­мінариста», де талановито відтворено затхлий режим і гні­тючу для здібної людини атмосферу, що панували в Ромен- ській бурсі та Полтавській духовній семінарії (ЛНВ. 1910. № 6, 7, 8).

26 вересня 1909 р. виїзна сесія Новочеркаської судової палати в Армавірі звинуватила П. Капельгородського в то­му, що він «протягом 1906—1908 рр. публічно виголошував промови злочинного характеру, в яких закликав до зброй­ного повстання з метою повалення існуючого державного ладу, встановлення демократичної республіки, закликав селян силоміць відбирати землю в поміщиків і ображав йо­го величність…». «Речовим доказом» став і вірш «Не стрі­ляй!» Під тиском селянських мас, які щільно оточили судо­ву залу, суд змушений був виправдати поета, але заборо­нив учителювати й «порадив» негайно покинути Кубань.


631

 

Ліберальні північнокавказькі газети писали про «гучний політичний процес» над «серйозним громадським діячем» та його однодумцями.

Вирвавшись на волю, П. Капельгородський переїздить до Владикавказа, де активно співробітничає в газеті «Те­рек»; його двічі притягають до суду як публіциста, але ре­дакція газети й особисто її секретар С. М. Кіров беруть провину на себе. Поет не вгамовується. Зацікавившись при­чинами абрецтва, він переконується, що політика самодер­жавства поставила численні народи груди на груди, ніж на ніж. Зібравши в Чечено-Інгушетії та Осетії багатющий фактичний матеріал, письменник був вражений наслідками неписаного закону «тюрми народів» щодо колоній та на­півколоній: «поділяй і владарюй!» Він їде до Петербурга і передає редакторові «Русского Богатства» В. Короленкові разючі докази зловживань царських сатрапів, а також до­повідає про все це членам Державної Думи.

А тим часом, помітивши в пресі гострі статті П. Капель- городського і прочувши про його виступи в Думі на захист народів Терека, несподівано для письменника, в далеких кизляро-астраханських пісках гридцятитисячний ногайсь­кий народ 16 січня 1910 р. в «столиці» Караногаю — Терек- лі—Мектеб зібрав нізам — всенародний сход •— і ухвалив запросити письменника до себе. Замислені П. Капельго- родським соціальні та економічно-культурні реформи справили глибоке враження на споконвічних степовиків. Крім того, він написав повну історію ногайського народу від XII ст. до 1928 р. і передав її у власність Дагестанської АРСР. Відомий письменник Дагестану Д. Трунов якось зізнався: «Для мене особисто ім’я Пилипа Йосиповича Ка- пельгородського священне, його життя справді подвиж­ницьке. Треба знати, що таке Караногай, щоб зрозуміти, що для нього значить ім’я диво-людини з України» ’.

Глибоке знання економічно-правового й патріархально- родового побуту караногайців спонукало його до написан­ня трагедійної повісті «Аш хаду» («Я стверджую», 1917). Це зворушлива повість про трагічне кохання й гірку долю байгуша-сироти Каїрбека та його нареченої Отарбіке. Ко­ли ж Каїрбек викрав наречену і втік із нею, то за таке зухвале порушення одвічних законів і традицій багатії вирішили закопати його і дівчину живими в землю. Зреш­тою, Каїрбек потрапляє до в’язниці, звідки виходить од­чайдушним месником, тікає на Терек, до абреків.


1 Бойко Л. Пилип Капельгородський: Нарис життя і творчості. К.. 1982. С. 159—160.


632

 

Опублікована в перекладі російською мовою повість, перший прозовий твір про життя караногайців, стала улюб­леною їхньою книгою.

У травні 1917 р. письменник переїхав до Владикавказа, де його і застав жовтневий переворот. Знайдені останнім часом нові факти в біографії письменника дозволяють стверджувати, що П. Капельгородський сприйняв револю­цію неоднозначно. Про це свідчать його публіцистичні статті «Як наш селянин у «буржуї» потрапив», «Рідні кар­тинки», «Бережіть кооперативи», «Наші чергові завдання», а також віршовані фейлетони «Російська історія від Олек­сандра Благословенного (Романова) до Ніколая Леніна (Ульянова)», «Потік-Богатир» та ін.

У липні 1918 р. денікінці захопили Ставрополь, учинив­ши погром, внаслідок якого загинув архів письменника. П. Капельгородський мусив тікати, бо в загонах генерала Шкуро було чимало терських офіцерів, які вважали його «червоним». Оселився після переїзду у Лубнах. Звісно, че­рез тривалі мандри погано знав тогочасну Україну, тож і заходився сумлінно вивчати життя, нові соціальні умови, щоб визначити в них і своє місце.

Внаслідок збройного повстання, здійсненого на чолі з Директорією, 14 грудня 1918 р. було скинуто й вигнано гетьмана Скоропадського. Натхнений ідеєю відродження України, П. Капельгородський 1 січня 1919 р. випустив перший номер газети «Лубенщина». Три чверті матеріа­лів — статей, віршів, фейлетонів — належали перу її го­ловного редактора. Про політичну орієнтацію та зміст га­зети можна скласти думку вже з промовистих заголовків статей: «265 літ Московської неволі», «Чи потрібна нам федерація з Москвою?», «Чому селяне не хочуть більшо­вицької комунії?» тощо.

За два тижні по тому до Лубен увійшли більшовики. На десятому номері газету було заборонено, а її редактор відтоді й до кінця життя був для влади неблагонадійним. Природно, що про цю сторінку свого життя й творчості письменник не згадував публічно. Лише в автобіографії, написаній на вимогу ДНУ, розповів, як став редактором «петлюрівської» газети. Невдовзі ситуація докорінно змі­нилася: влітку 1919 р. до Лубен увірвалися денікінці й учинили дикунські погроми. Згодом він яскраво розповів про ці події в оповіданнях «Дід Явтух» та «Червоноармі- єць» (Наше слово. 1928).

У 1921 —1922 рр. під час арештів української інтеліген­ції, яка виявляла «хитання», П. Капельгородського знову посадили в в’язницю, цього разу чекісти, і з метою «пере-


633

 

виховання» змусили читати в’язням лекції політграмоти, а згодом і в школі ПУР. І таки «перевиховали». З 1924 р. він працює в редакції газети «Червона Лубенщина», а з 1925 р.— завідувачем відділу «Більшовика Полтавщини», таким чином засвідчивши свою, хоч і вимушену, а все ж ло­яльність до радянської влади.

Природа обдарувала П. Капельгородського ще й талан­том сатирика та гумориста. Людина разючої працездатно­сті, письменник лише за два роки опублікував на сторінках згаданих газет близько 600 фейлетонів, гуморесок, критич­них розвідок та понад 200 віршів, політичної сатири, ліри­ки. А ще ж 60 фейлетонів у газеті «Комуніст» та стільки ж у «Робітнику». Сатиричні списи він спрямовував проти неп- манів, крамарів, куркулів, бюрократів, лицемірів… Най- популярніші з гуморесок були видані окремими збірками: «Гей, не дивуйте…» (1927), «Роздайсь, море» (1927), «Прейскурант отця Максима» (1929), «Знищимо як клас…» (1931). ‘

Кращі фейлетони й гуморески, побудовані переважно на конкретних фактах і прізвищах, були дуже популярними, зокрема такі, як «Браг», «По-євангельському». Проте не­рідко надто щільна пов’язаність із місцем і часом ставала причиною сумної долі цих творів. До того ж, коли авторові зраджувало чуття міри й смаку, його гумор скочувався до «малоросійського» сміхотворства, розрахованого на неви­багливі смаки. Згодом, усвідомивши це, письменник зарікся писати фейлетони.

Отже, мусив кинути не тільки фейлетони, а й журналіст­ську діяльність. Тим паче, що пережите під час громадян­ської війни і трьох революцій спонукало його до система­тичної праці. У вересні 1928 р. він завершив сатиричну по­вість «Непорозуміння», а в 1930 написав повість-хроніку «Шурган». За два роки по тому вона вийшла у видавницт­ві «Рух» (X., 1932), а наступного була перевидана з допов­ненням і новим жанровим визначенням — «роман-хроніка». Тоді ж прийшло й широке визнання його як талановитого прозаїка. У творі йдеться про одну з найтрагічних сторінок історії громадянської війни на ‘Герщині та Кубані — геро­їчну боротьбу Північно-Кавказької II армії з денікінцями та її останню страдницьку путь та загибель у кизляро-ас- траханських пісках.

Твір цінний передусім історичною достовірністю зобра­ження. У невеличкій передмові автор висловив жаль з при­воду того, що в художній літературі ця епопея належно не відтворена. Мало хто знав, що героїчні таманські загони після відомого переходу через гори поділили трагічну


634

 

участь усієї армії, засіявши своїми кістками піски астра­ханські. Всупереч О. Серафимовичу, який у «Залізному по­тоці» відійшов од правди факту з тим, щоб «з найбільшою силою виявити… головні думки, головні ідеї, головні за­вдання маси», автор «Шургану» свідомо «взяв у шори свою фантазію й поклав в основу повісті справжні події й фак­ти, аж до дрібниць» *. Він чесно й правдиво розповів не тільки про масовий героїзм, а й величезні людські втрати, людські жертви, покладені на вівтар революції.

Саможертовність героїв в екстремальних умовах зобра­жена у творі як історична настанова. Герої роману, усві­домивши неминучість загибелі, турбуються передусім про те, щоб гідно померти й тим самим довести ворогові свою моральну вищість. Вони вмирають, свідомі своєї високої місії, й хоча почуваються лиш «маленькими піщинками», свою боротьбу, як і смерть, вважають чи не «найважливі­шою послугою революції», як у П. Тичини: «Ну що з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть покоління — єднання тіл і душ. Ми робим те, що робим, і світ новий — він буде наш!»

Та поряд із революційним пафосом П. Капельгород- ський не оминає й численних епізодів здичавіння людей, проявів «огидно-простої» загибелі. Зображене життя — понад трагедію чи комедію, воно взагалі поза всякими ме­жами, що їх здатна осягнути людська уява.

Проблема ставлення до революції переконливо розкри­та через долю головного героя роману Гаврила Рогожина, чимось схожого на Григорія Мелехова.

Донедавна роман «Шурган» порівнювали із «Залізним потоком» О. Серафимовича, «Ходіннями по муках» О. Тол- стого та «Вершниками» 10. Яновського. Вважалося, що «таких творчих удач у зображенні революції і громадян­ської війни, як «Шурган» П. Капельгородського, українська романістика 20 х років більше не має», що цей твір «став класичним» і є «справжньою окрасою української істори- ко-революційної прози». Сьогодні у ці захоплені оцінки доводиться вносити істотні корективи, разом із тверезою й об’єктивною оцінкою й самої громадянської війни.

Так само неоднозначно сприймається сьогодні й роман «Артезіан» (написаний 1934 р., опублікований 1973). Го­туючи твір до видання, П. Капельгородський так визначив свій задум: «Я хотів би написати радісний гімн нашим творчим силам, праці, боротьбі й перемогам. Я хотів би любовно й правдиво змалювати бодай шматочок епохи, що


1 Капельгородський П. Шурган. Повість-хроніка. X., 1932. С. 4.


635

 

захоплює творчим ентузіазмом маси й підносить їх на хви­лях героїзму».

Певна річ, такі наміри письменника, висловлені по сві­жих слідах нечуваного голодомору, можуть збити з панте- лику сьогоднішнього читача. Але відомо, що слід виходити не так з авторських декларацій та намірів, як із наслід­ків їхнього втілення, коли ж йдеться про талановитий твір, для нас важливі й самі відтворені факти життя, і так само пафос того чи іншого трактування фактів.

Справді, об’єктивна правда у творі постає не такою, якою заявлена в заспіві, тож, ймовірно, та ейфорія — лиш данина часові. Таке застереження було тим більш дореч­ним і виправданим, що над письменником протягом два­дцяти пореволюційних років, мов Дамоклів меч, висіла ціла низка звинувачень.

В образі головного героя «Артезіану» професора Лу- ценка втілено чимало рис самого автора, зокрема, жовтне­вий переворот герой сприймає спочатку як «непоправну ка­тастрофу, громадсько-політичну й свою особисто». Далекий (так йому здавалося) від політики, від громадських течій і процесів, молодий учений ще за кілька років до революції закопався в лабораторні й практичні досліди, створив влас­ний «парадиз» і переживав те високе творче піднесення, яке, поєднуючись із точним науковим розрахунком, забез­печує перемогу. Але раптом вибухнула революція і зруйну­вала всі його плани. Спроба невдалого опору більшовиць­кій владі лише ускладнила ситуацію. Луценкові разом із коханою дружиною довелося тікати з «парадизу», зали­шивши напризволяще плоди довголітньої праці, які без­слідно загинули… Не тямлячи себе від кривд, заподіяних революцією, він у всьому вбачав тільки руйнацію, знищен­ня, занепад. Внаслідок цього та особистої трагедії герой усамітнився від усього світу. І тільки згодом, поступово переймається ентузіазмом молоді, духовно відроджується й починає спрагло працювати.

Назва твору символічна. В ній конкретне тісно поєдну­ється з абстрактним: «Артезіан! Яке чудесне, радісне, твор­че слово, як символ, як гасло визволення, оновлення ста­рого життя? Чи ж не так і в душі людини ховаються дже­рела животворних сил і можливостей,— треба тільки знайти, де їх шлях, дати їм вихід…»

І все ж у творчості П. Капельгородського, в «Аргезіа- ні», поряд із сторінками, осяяними благородством і високі­стю людського духу, є вразливі для проникливого пись­менника з його життєвим досвідом. Звісно, навіть згаду­вати саме слово «голод» прозаїк не міг. Але чи ймовірно,


636

 

щоб він не помічав кричущої дисгармонії між демагогічно проголошуваними «комуністичними» ідеями та гаслами й трагічною дійсністю? Мабуть, помічав, але мусив кривити душею, «захоплено» пишучи про те, як в умовах казарме- ного соціалізму «дзвеніла й буяла земля в темпах соцбу- дівництва», «радянський трактор краяв останні куркуль­ські межі. Переможним кроком ішла суцільна колективі­зація…»

Незважаючи на вкрай несприятливу добу, П. Капельго- родський продовжував працювати; він мріяв у трьох-чоти- рьох романах подати всю історію громадянської війни в Україні, розпочавши романом «Оборона Полтави» й закін­чивши цикл «Перекопом».

Ранньої весни 1938 р. автор завершив перший роман, його назва, як зауважив сам письменник, символічна, бо тоді це означало — оборона України. Однак, широкому за­думові П. Капельгородського не судилося здійснитись. Від першого роману залишилися тільки перша частина та чи­малий уривок другої — решта загубилася у воєнному лихо­літті.

Вірний своєму улюбленому жанру епічно-панорамного літопису на документальній основі, П. Капельгородський і тут головні події відтворив з історичною достовірністю, а багатьох персонажів подав під справжніми прізвищами, документальне підгрунтя не завадило створити живі люд­ські характери.

Одну зі своїх повістей М. Гоголь закінчив сумною фра­зою: «Скучно жить на этом свете, господа!..» У 1930 p. П. Капельгородський зауважив, що він «хотів би закінчи­ти повість свого життя словами: «Страшенно цікаво й ра­дісно жити, працювати й творити, товариші!» Чи думав то­ді письменник, що за кілька років по тому — 19 березня 1938 р.— його знову — вкотре вже! — буде заарештовано, а ще за два місяці передчасно й трагічно обірветься життя його в* розквіті творчих сил?

Досі на підставі «Довідки про смерть», виданої в січні

1957   р. Полтавською прокуратурою, вважалося, нібито П. Капельгородський помер 21 лютого 1942 р. «від запа­лення легенів». Тепер з архівних документів КДБ встанов­лено, що особливою судовою трійкою НКВС в Полтавській області (протокол № 17 від 5 квітня 1938 p., спр. 3365, с. 542) П. Капельгородського як «найзапеклішого ворога Компартії і Радвлади» було засуджено до розстрілу «за участь у підпільній націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації»… Вирок виконано 19 травня 1938 р.»

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.