ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Віктор Петров (Домонтович) (1894—1969)

Літературознавець, етнограф, фольклорист, мовозна-вець, філософ, історик, археолог і водночас — оригінальний прозаїк. Все це належить до характеристик людини винят¬кових здібностей і талантів В. Петрова, яскравої, інтелек¬туальної постаті в українському науковому й літературному світі.
В. Петров як літературознавець досліджував творчість П. Куліша, Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Олеся, інших письменників. Як фольклорист і етнограф цікавився «по-чатком» і «кінцем» — найархаїчнішим і найсучаснішим. Як мовознавець досліджував спадщину О. Потебні. Власну* філософію виводив із вчення Г. Сковороди. Головним об’¬єктом Петрова-археолога й історика була проблема етно¬генезу народів, що втілилась у капітальних монографіях «Скіфи: мова і етнос» (1968) та «Етногенез слов’ян. Дже¬рела, етапи розвитку і проблематика» (1972).
На літературний вік В. Петрова (псевдонім В. Домон-тович) припадає два десятиліття, за які написано п’ять повістей і близько ЗО оповідань, новел, есе. Ця, невелика за обсягом, прозова спадщина засвідчує непересічний та-лант оригінального письменника.
Народився В. Петров 10 жовтня 1894 р. в Дніпропет-ровську у родині православного священика. 1913 р. закін-чив Холмську чоловічу гімназію, 1918 — Київський універ¬ситет. Його курсова робота про поета пушкінської плеяди М. Язикова була удостоєна срібної медалі. Здібний студент слов’яно-російського відділення історико-філологічного фа¬культету був залишений при кафедрі української мови й словесності «яко професорський стипендіат». 1927 р. Пет¬ров закінчує аспірантуру в 1НО і захищає наукову роботу «Теорія культурництва в Кулішевому листуванні в 1856— 1857 рр.».
В. Петров був серед перших науковців новонародженої Української Академії наук. З 1919 по 1941 працює в різних наукових установах: секретарем Комісії історичного слов¬ника української мови, науковим співробітником і керів¬ником Етнографічної комісії, співробітником і завідуючим сектором в Інституті Матеріальної Культури (Археології). На початку 1941 р. стає директором новоствореного Інсти¬туту українського фольклору Академії наук УРСР.
У 20-ті роки Петров заявляє про себе в літературознав-стві, досліджуючи творчість Г. Сковороди, М. Костомаро-
642

ва, М. Гоголя, Віктора Гюго. Але особлива увага віддана Пантелеймону Кулішу. За період 1925—1932 рр. вчений присвятив П. Кулішеві вісімнадцять наукових розвідок.
З початком війни В. Петров евакуювався з Академією наук до Уфи, де працював ученим секретарем Інституту су¬спільних наук. В автобіографії 1956 р. зазначає, що під час війни «перебував у партизанському загоні». Насправді, у лютому 1942 р. він з’являється в окупованому Харкові, де активно включається в тогочасне культурне життя, ство¬рює й редагує журнал «Український засів». Відступаючи з німецькими військами, у 1943 р. очолює кафедру етногра¬фії Українського наукового інституту у Львові, потім — співробітник Українського наукового інституту в Бер¬ліні.
У повоєнний час В. Петров живе в різних містах Бава-рії, спочатку в таборах ДіПі, потім у Мюнхені. Спрага ді-яльності й організаторський талант ставлять його в центрі багатьох помітних подій в колі української еміграції, котра тоді намагалась зорганізуватись. Він був одним з ініціа¬торів створення, а потім — членом правління письменниць¬кої організації МУР (Мистецький український рух), що існувала в 1945—1949 рр. До багатьох періодичних видань української еміграції в Німеччині долучився В. Петров як редактор чи автор: редагує всі Мурівські збірники і Альма¬нах, часопис «Хоре», друкується в журналах «Арка», «Сві¬тання», «Похід», «Заграва», «Пу-гу», «Орлик», в численних газетах. Водночас — він професор Богословсько-педагогіч¬ної Академії УАПЦ і продекан філософського факультету УВУ в Мюнхені. Про його розвідницьку місію, на жаль, сьогодні відомо небагато. Але знана річ, що в літературних колах еміграції він не викликав політичної підозри і, як писав 1951 р. Юрій Шевельов, «був однією з найбільших, якщо не найбільшою інтелектуальною постаттю серед емі¬грації, один із дуже небагатьох, хто міг сказати своє слово в розвитку світової думки» *.
18 квітня 1949 р. Петров загадково зникає з Мюнхена і через рік з’являється у Москві, в Інституті археології. Тільки 1956 р. перебирається до Києва, повертається до Інституту археології АН УРСР — завідує архівом. 1965 ро¬ку згадують про його заслуги як розвідника і нагороджу¬ють орденом Великої Вітчизняної війни 1-го ступеня… У 60-ті, після мовчанки 50-х, починає інтенсивно друкува¬тись, але тільки наукові праці — з археології, мовознавст¬
1 Шерех Ю. Віктор Петров, як я його бачив//Україна [Париж]. 1951. Ч. 6.
21*
643

ва, етногенезу народів. Петров-письменник, Петров як До- монтович перестав існувати ще 18 квітня 1949 р. …
Повоєнне двадцятиріччя в його житті є найбільш загад-ковим. Повернувшись на батьківщину, він не повторив до¬лі ні Вороного, ні Грушевського, але ж і почестей Глущен- ка (художника-розвідника) йому не перепало. Ці «непо- яснювані» роки в житті одного з найцікавіших українських письменників, котрий на першому з’їзді МУРу кликав від-крити «ворота світової літератури», а через чотири роки раптово й назавжди зрікся свого письменства і навіть лі-тературознавства… Можна припустити, що такий стиль життя був зумовлений не тільки чи не стільки зовнішніми обставинами, а здебільшого внутрішніми чинниками осо-бистості. Доцільно послатися на спогад Уласа Самчука про Петрова: «Це був інтелект не лишень розвинутий, але й вимуштруваний до повного підпорядкування своїй волі. А тому, що його інтелект належав все-таки до «свобідних» і «незалежних», у ньому розвинулося почуття вищості до всього, що є поза ним…»
1968 р. 74-річний вчений захищає дисертацію на здо-буття вченого ступеня кандидата філологічних наук. На-уковці, які складали тоді Вчену раду, розуміли, що перед ними — нетитулований академік. І одностайно присудили пошукувачеві ступінь доктора філологічних наук. Через рік, у червні 1969 р., В. Петров помер.
Контури власного літературного шляху вчений скупо окреслює 1944 р. в автобіографічному листі до В. Маяков- ського. В радянський час цікавився зборами «музагетів- ців», потім — дискусіями в Асписі, у голодні 1922—1923 рр. разом з М. Зеровим після О. Бургардта викладав в Бари- шівській школі під Києвом; товаришував з «неокласика¬ми», найбільше з М. Рильським.
Дебют В. Петрова-прозаїка припадає на 1928 р.: вихо-дять у світ повісті «Дівчина з ведмедиком», потому «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша» у харківському видав-ництві «Рух» (1929—1930). У журналі «Життя й револю-ція» 1934 р. було вміщено кілька розділів повісті «Напере-додні (Гракх Бабеф)». На кожну із опублікованих повіс¬тей з’явилися критичні нарікання з метою розвінчання «реакційності, дрібнобуржуазності, ворожого нам ідеалізму та психологізму». Більше на сторінках радянських видань
В. Петров-Домонтович як прозаїк не друкувався.
Проте Петров мав змогу творити й друкуватися в роки війни та еміграції: чимало оповідань, новел, нарисів роз-кидані в українській періодиці 40-х рр. Дещо залишилось поза публікацією. Зібрав усі художні твори В. Домонтовича
644

і підготував до друку Юрій Шевельов. У 1988—1989 рр. тритомне зібрання творів опубліковане в Нью-Йорку в серії «Бібліотека Прологу і Сучасності».
За хронологічним поділом проза В. Петрова вкладаєть¬ся у два періоди: кінець 20-х і початок 30-х років; на 40-ві припадає більшість оповідань, есе, новел, публіцистика. З погляду жанрового поділу теж визначаються дві групи: романізовані історико-біографічні твори та психологічна проза чи просто белетристика.
Романізована біографія як новий тип історичної літе-ратури розвинулась і утвердилась у 20-ті рр. нашого сто-ліття та паралельно в різних країнах Європи. її найвидат- нішими представниками були Андре Моруа, Стефан Цвейг, Юрій Тинянов. Синтезуючи дві головні і необхідні риси творчого потенціалу письменника — історизм та інтелек¬туалізм — белетризована біографія найбільш концентрова¬но і послідовно втілює у твори власні авторські погляди. «Романізування» означає передусім оригінальне прочитан¬ня й суб’єктивне коментування подій і документів.
Широка освіченість, знання іноземних мов і прагнення прилучитися до світової культури давали йому змогу віль-но почуватися в європейському контексті й з готовністю сприймати віяння нових «циклонів», котрі «носилися» в літературному просторі. Романізовані історії Петрова — це радикальний відхід од традиції. Свідомо обираючи новий жанр, робить це з необхідності, продиктованої часом. Зго¬дом, у 40-ві, в «Болотяній Лукрозі» він пояснить: «Уже наприкінці першого десятиліття XX ст. починає накреслю¬ватися злам. Поет стає ученим»… Крім того, сама пробле¬ма пошуку нового жанру як характерна і необхідна риса молодої національної літератури була суголосна програм¬ним гаслам про культурну повноцінність на противагу про¬вінційному позадництву. Це протистояння між «психологіч¬ною Європою» й «пасивно-страждальною Просвітою» ви¬кликало до життя відому літературну дискусію 1925— 1928 рр. В. Петров, до речі, ніколи ніде публічно в диску¬сію не вступав (у кожному разі, не залишив друкованих доказів). Але вирішив цю проблему для себе досить ори¬гінально: обрав новий європейський жанр, а героями — Панька Куліша і Миколу Костомарова.
Письменник не випадково звертається до минулого сто¬ліття, а саме до тогочасного символу національного від¬родження — Кирило-Мефодіївського товариства, його при¬вабила споріднена тональність XIX і XX ст. через властиві їм ідеї українства. Спочатку це зацікавлення реалізується в літературознавчих розвідках, потім продовжується в по-
645

вісті-біографії. Можна сказати, що там, де закінчився «Пантелеймон Куліш у 50-ті роки», там почались «Романи Куліша». Це той випадок, коли маса накопиченого мате-ріалу і думок, яка не може претендувати на місце в на-уковій праці, потребує окремого художнього вияву.
Використовуючи як сюжет відому історію кохання Ми-коли Костомарова, опираючись, часом дослівно, на спогади Аліни Костомарової, Петров розповідає зворушливу, хоч і драматичну, але до певної міри традиційно-банальну істо¬рію кохання — щасливий кінець після довгої розлуки. Він дослідив цей роман з погляду взаємодії в ньому зовнішніх і внутрішніх чинників і важелів. Поклавши свої спостере¬ження на філософію романтичного почуття, Петров із фор¬мули романтиків про «святе кохання» виводить Костома¬рову формулу «запереченого, оберненого» кохання.
Якщо «Аліна й Костомаров» — це майстерно переказа-ні, трансформовані спогади, то повість-есе «Романи Кулі-ша» — вільне авторське коментування листів героїв. Панько Куліш, енергійний діяч на українській ниві, переживає розквіт своїх творчих можливостей у 40 років і водночас «поспішає випити все, що лишилось недопите». П. Куліш у Петрова постає як герой чотирьох романів протягом ше¬сти років — з Лесею Милорадовичівною, Марком Вовчком, Параскою Глібовою, Ганною Рентель. Кожна із цих при¬год — тонко характеризована автором за допомогою епі¬столярного цитування, коротких пояснень і влучних визна¬чень. Іронія В. Петрова часто переходить в неприхований сарказм. Проте Петров не ставив собі за мету розвінчува¬ти. Він справедливо зазначав, що «на всіх Кулішевих, та¬ких типово-«фавстівських» романах лежить прикмета ме- фістофелівського зневір’я, сумніву, вагань, непевності…» Тому всю суперечливість характеру П. Куліша автор по¬яснює, врівноважує і виправдовує: «Щоб творити, він офі¬рував коханням». Дві протилежні дії виконує одночасно автор, висвітлюючи свого героя,— засуджує і виправдовує. Саме цей оригінальний прийом створює постійне психона- пруження в такому, здавалось би, «несюжетному» творі.
Порівняльний погляд на зазначені повісті підтверджує припущення, що «проросли» вони і одночасно, і на одному грунті. І не тільки тому, що головні герої поєднані спіль-ними зовнішньо-біографічними ознаками. Сполучувальна авторська ідея значно глибша. В. Петров вважає, що дра-матизм молодої української генерації, котра прагнула «збудити» й «відродити» Україну, увібрала сама доба, вір-ніше, її інтелектуальне підгрунтя — романтичний ідеал. Романтики 50-х років минулого століття — романтики за
646

переконанням, творчістю, світосприйняттям, способом мис¬лення, коханням — П. Куліш і М. Костомаров уособлюють, як доводить В. Петров, специфічну романтичну рису — ду¬ховне роздвоєння, «двопланову двоїстість», чи «удвозна- чення поглядів», брак внутрішньої єдності, суголосності між уявою і реальністю.
Паралельно до історичних біографій Віктор Петров ске¬ровує увагу на психологічну прозу, його дебютна повість «Дівчина з ведмедиком» попри всі недоліки не мала ознак початківства. Прозаїк обирає модну на той час тему — це один із варіантів пошуку емансипованого щастя, і напов¬нює нею незвичайний сюжет.
Перша повість В. Петрова-Домонтовича не уникла зви-нувачень… Проте автор якнайменше прагнув розв’язати актуальні проблеми соціндустрії. Виразно відчутне його прагнення до проникнення у психологію і «графікування» людських почуттів у переломні моменти історії — в час духовної чи політичної кризи суспільства.
У передмові до першого, 1947 р., Мюнхенського видан-ня, Домонтович зазначає, що повість «Доктор Серафікус», написана 20 років тому, «належить зовсім відмінній добі», і «на сьогодні… є лиш документ часу».
В загальній ілюзії самодостатності живе Василь Хри- санфович Комаха, вчений-ерудит, самотній дивак, що зов-нішньо існує як викладач рефлексології і НОП, а внутріш-ній світ наповнює археологією, етнографією, міфологією. Він сторонився людей, тікав у самоту, до фортепіано. Вві сні йому привиділось, що хотів би мати дитину, «не тур-буючи у тій справі жінку». Бо жінок всіляко уникав, за що дістав прізвисько Серафікус. Підкорений правилами се-редовища і власним прагненням до обмежень, герой посту-пово стає серафічним в цілому. Так автор із конкретного Комахи виводить новий тип людини-Серафікуса, сутність якої — «диференційованість суспільних функцій», фахова відокремленість на конвеєрі життя. Але в той же час твір розповідає про Нелегке «очоловічення» Комахи-Серафіку- са через історію його дивного кохання.
Головного героя Домонтович постійно тримає в межах як зовнішньої, так і внутрішньої дисгармонії для доказо-вості конфлікту людини природної і людини історичної. Отже, це вічний конфлікт біологічного й розумового, який зумовлює дуалізм існування двох паралельних джерел сут¬ності світу — духовного і матеріального.
Зваживши на прагнення автора до типізації, пригадав-ши характеристику епохи (з одного боку, це був спокій пі-сля хаосу, з другого — світ розпадався й вимирав: «приро¬
647

да обернулася на продукт фабричного виробництва»), тре-ба відзначити, що «Доктор Серафікус», поза сумнівом, твір-попередження. Закінчилися революції і війни, прийшов відносний спокій, а людини — справжньої, органічної, ці¬лісної…— нема. Є змеханізована умовна істота, що під впливом технізації буде все більш функціональною, част¬ковою, одновимірною. Ще у 1929-му Петров прогнозував змеханізований світ, що сьогодні вже став реально загро¬жувати людству.
З погляду канонізованих уявлень про прозу «Доктор Серафікус» мав недоліки — композиційну незв’язність, не-рівну образність, уривчасту діалогову мову, різностильо-вість. Дійсно, все, від гуманістичної ідеї до «манери син-тезу», не вкладалося в усталені рамки. Було іншим. Сам автор, у тій же мюнхенській передмові, називає свій твір «свідченням про літературу, якою вона була або могла бути в другій половині 20-х років». Це справді було не що інше, як пошук, спроба вгамувати спрагу на літературу нового, вищого порядку. На жаль, як і багатьом іншим, цим пагонам прози не судилося, дати квіту і плоду.
Остання, підсумкова повість В. Петрова-Домонтовича, «Без грунту» вперше друкувалася в харківському «Україн-ському засіві» на рубежі 1942—1943 рр., окремою книгою виходить 1948 р. в Регенсбурзі (Німеччина). Слово «грунт» часто вживане автором на сторінках твору, як зумисно під¬креслений символ сталості, коренів, основи. Коли він по¬рушується, втікає з-під ніг, знищується різними способа¬ми— настає час «без грунту». Таку песимістичну назву
В. Домонтович аргументує, означивши в повісті триєдиний початок тотального безгрунтя — національного, суспільно¬го, духовного.
У центрі твору — Варязька церква над Дніпром, довко-ла неї — фабула про загрозу знищення і боротьбу за вря-тування церкви. В сюжетній архітектоніці автор вірний собі щодо автономних новел. Одна з них — глибоко сим-волічна— про самотнього митця Степана Линника. За три роки до смерті він переносить свій талант із Петербурга в Україну: в рідному місті будує церкву. Але хіба міг знати він, що пройдуть революції, перебудовуючи світ, і витво-рять «нову суспільність людей», яка не потребуватиме Церк¬ви — ні як Храму Божого, ні як мистецького шедевру, і на¬віть учні його не стануть в оборону її?.. Приходив час націо¬нального безгрунтя. Використовуючи алегорію, автор ілю¬струє регресивний хід історії в «одній, окремо взятій» і по¬будову «царства свободи» з «гекатомбами жертв» — ще один вид безгрунтя, яке невідворотно насувалося на суспільство.

Кількапланово прочитується Ростислав Михайлович — головний поміж героїв, але єдиний, що не має прізвища. Очевидне прагнення автора до узагальнення цього образу в двох площинах: в абстрактній — це зразок класичного конформізму; в конкретній — певний тип людини передво-єнного десятиріччя в СРСР. Респектабельний зовні, герой насправді живе в постійному страху, як існує мовчазна і покірна більшість у 30-ті, трагічні для інтелігенції, роки, «намацуючи межу, де кінчається твердий грунт і починаєть¬ся провалля».
Незримий образ безодні, як катастрофи, що насуваєть-ся, ненав’язливий, але постійно присутній контекст. Допи-суючи повість за межами сталінського соціалізму, В. Пет-ров міг, маючи бажання, переконливо продовжити її — доб¬ре знав, як розгорталися в Україні процеси 30-х pp. (Про тотальне знищення української інтелігенції він написав у 40-ві публіцистичне дослідження «Українські культурні ді¬ячі Української PCP 1920—1940»), Але В. Петрова-Домон- товича хвилюють масштабні проблеми буття. Все відчут¬ніше, із твору в твір, вирізняється його головний письмен¬ницький інтерес — психологія перехідного часу. Йому вдається блискуче провести психологічну «межу» між «грун¬том» і «безгрунтям» і зафіксувати, як балансують на ній герої, церква, старе місто, зрештою — вся країна: «людн втратили почуття сталості. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове зни¬щення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє».
Повість «Без грунту» — кульмінація Петрова-прозаїка. В ній найбільш яскраво викристалізувались риси його письма: діалектично-синтезуюча манера викладу, оригі-нальний, майстерно сконструйований механізм повістуван- ня. Якщо додати до цього композиційну єдність, характери з чітко окресленим зовнішнім і внутрішнім малюнком, вправну мову, то можна без перебільшення говорити про один із кращих творів української прози першої половини XX ст.
Майже вся «мала» проза В. Домонтовича написана у 40-ві pp. Оповідання з давньої і нової історії України, ро-манізовані біографії, філософські новели, короткі анекдо-ти, сюжетні шкіци — всього близько 30 творів. Різні люди, відомі постаті, віддзеркалюючи сучасну їм добу, стають героями біографічних оповідей письменника; святий Фран- ціск Ассізький із Середньовіччя, астрономи Тіхо Браге та Йоган Кеплер, німецький класик РІоган Вольфган Гете, австрійський поет Райнер Марія Рільке, польський ман-дрівник, поет Вацлав Ржевуський. В жанрі романізованої
649

біографії залишились незакінченими три повісті — про Франсуа Війона, Вінсента ван Гога і Марка Вовчка.
Історичні новели про Сірка («Помста») та Саву Чалого («Приборканий гайдамака») вирізняються в прозі Домон- товича, виказуючи віртуозного майстра стилізації, тонкого психолога, вишуканого стиліста. Кілька оповідань політич¬ної спрямованості присвячено темам з радянської історії (цикли «1921 рік» та «На засланні»). Про жорстоко пере¬слідуване і нищене українське село йдеться в оповіданні «Трипільська трагедія». Писав В. Домонтович і в розва¬жальному жанрі анекдоту — короткі замальовки «Дивна історія», «Я й мої черевики», «Курортна пригода». Диптих «Болотяна Лукроза» засвідчує блискуче опанований ним мемуарний жанр. Університет, Баришівка, Київ різних ро¬ків, роздуми про літературу й особливо зворушливі сторін¬ки про Миколу Зерова — неповторний колорит спогадів.
На діалогах про вікове протистояння кривавого «гума-нізму» і наївного естетизму побудоване оповідання «Роз-мови Екегартові з Карлом Гоцці». З ним перекликається проблематикою і характерами філософська притча «Апо-столи», котра посідає особливе місце в творчості письмен-ника. Біблійна легенда про Ісуса і його учнів постає в не-сподіваному аспекті: автор зводить у протиставленні двох апостолів: Петра — як втілення сліпої і через те нетривкої, здатної до зради, віри, і «Хому невірного» — як уособлення скептичного аналізу і тверезої думки.
Очевидно, що об’єктивний у вічних сумнівах Хома був найбільш близьким героєм-образом самому В. Петрову: так само, минаючи усталені канони, доктрини, догми, він долав у послідовності свій письменницький шлях — праг-нучи власного об’єктивного «прочитання» світу й утвер-джуючи власну манеру письма. Він розумів і відчував яви-ща в їх трансцендентному виявленні і тому не довіряв зовнішнім контурам. Як Домонтович ніколи не вдавався до пояснень своїх творів, так Петров ніколи не мав бажання пояснити себе. Його незалежність від часу, обставин, ото-чення живилась синтезом взаємопогоджених філософії жит¬тя і філософії творчості. Сповідувані ним гуманістичні ідеї втілювалися в оригінальну тематику й огорталися незви¬чайними сюжетними конструкціями, а присутність автора у творі позначалася блискучим стилем і афористичною дум¬кою. В. Петров-Домонтович, безперечно,— «пан форми», майстер інтелектуального письма.

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.