ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Степан Тудор (1892—1941)

Творчість цього письменника — одне з яскравих свід-чень суперечності між талантом та служінням ідеї, котра стає добровільним переконанням і упокорює талант, ро-бить його інструментом не так мистецтва, як політика. Бе-летрист і видатний публіцист, ерудит з непересічним фі-лософським хистом, С. Тудор пройшов, як висловився б М. Хвильовий, «мятежний» шлях, формуючи ідейно не ті¬льки себе, а й інших, вимагаючи від них ідейного колекти¬візму та самозречення заради панівної ідеології. «Літера¬турна боротьба — та ж класова боротьба, зі всією її не¬щадністю і жорстокістю, з усіма її жертвами. Відточене літературне слово — той же тонкий і гострий кинджал»,— писав С. Тудор у статті «Визволення слова». Все, здавало¬ся б, просто. Тим часом творчість самого Тудора — справ¬ді художня діяльність — не раз суперечила цій прос¬тоті…
С. Тудор (справжнє прізвище — Олексюк) народився 25 серпня 1892 р. в селі Пониква на Львівщині. З дитинства пережив матеріальні скрути, раннє заробітчанство. 1914 р. його, студента першого курсу Львівського університету, мобілізовують до австро-угорської армії, далі — фронт і російський полон, що спричиняє перебування С. Олек- сюка в Наддніпрянській Україні (переважно Київщина, Чер¬кащина). Він бере участь у революційних подіях як боєць Корсунської ревбригади, організатор кооперативів, праців¬ник наросвіти. З 1923 р., повернувшись до Галичини, ак¬тивно пропагує ідеї жовтневої революції. Закінчивши уні¬верситет, працює вчителем у Чорткові, але, природно, не зживається з владою: комуністичний агітатор. З 1927 р. включається в літературну й політичну боротьбу, зокрема і як один з організаторів журналу «Вікна» — органу ра¬дикально настроєних львівських письменників, згодом об’¬єднаних у спілду «Горно».
Складними були наступні роки: сутички з поліцейським управлінням та судовими властями, що притискають жур¬нал «Вікна», співредактором якого був разом з В. Бобин- ським, а згодом і редактором. Напружено працює у різних жанрах. Зазнає переслідувань і вигнання в містечко Золо- чів після закриття часопису у 1932 р. У 1939 р.— після злуки із Східною Україною в тому ж Золочеві бере участь у розподілі поміщицької землі, а потім, у Львові, консолі¬дує письменницькі сили. У розпал цієї бурхливої діяльності
651

життя С. Тудора трагічно урвалося: 22 червня 1941 р. він загинув під фашистськими бомбами, що впали на Львів.
Огляньмо творчу спадщину цього письменника. Уже з кінця 20-х, обравши позиції тенденційності («Ми за тенден¬ційність у дусі пролетарському», 1928), він пристрасно на¬вертає в цю свою «віру» інших, від імені «Горна», від іме¬ні групи західноукраїнських письменників, об’єднаної ідео¬логічно навколо журналу «Вікна» пристрасно проповідує пролетарську ідеологію. Обстоюється не лише тенденцій¬ність, а й «плановість у тематиці», тобто вибір першочер¬гових тем: міський пролетаріат, життя села («Криноліну — хоч би й стефаниківського крою — прийдеться стягнути. Мода тепер — на шкуратянку»), «теми з життя пролетар¬ського партійного активу», «теми з життя західноукраїн¬ського дрібноміщанства» (інтелігенції). Отже, типова «роз-верстка» в літературі та ще й під гаслом не прихованої, а демонстративної партійності. Щоправда, з істотними за-стереженнями: тенденція не мусить бути «причеплена до твору паперовою квіткою». Отже, і в теорії не все виходить просто, ще складніше — у власне художній практиці, і най- перш — у творчості самого письменника.
Його белетристика становить досить неоднорідну ціліс¬ність, характерну, однак, тим, що в ній майже немає речей банальних. Сказати б, серединну позицію в ній — за мірою естетичної складності — посідає повість «Марія» (1928) з промовистим підзаголовком: «Події з життя наймичок, розказані просто». Так, доля наймички, на перший погляд, до елементарності типова. Збезчещена молодим паничем Синицьким, вагітна, Марія поневіряється в чужому їй міс¬ті, то знаходячи короткочасний притулок у такої ж, як і вона, Магдп, то ризикуючи втрапити до «закладу» (цілком певного призначення) пані Вєжбової, то опиняється на по¬розі Марійського товариства, до якого довірливих заманю¬ють його служки. Випадкове ув’язнення й знайомство з Лаєю, дочкою багатодітного єврея-візника, змушують Ма¬рію пильніше придивлятися до цього збуреного світу і прой-нятися переконанням: «Тільки в комуні вихід із великої кривди…»
Повість пройнята щемким настроєм передчуття. Світ неспокійний, життя хистке. Народження Марією сина збі-гається з революційними виступами народу. Стильова «діа¬грама» повісті, здається, відбиває весь пошуковий шлях
С. Тудора —до власної індивідуальності, до суголосся зі стилем часу, з потребами української прози, як вони тоді уявлялись авторові. Водночас повість навіть у змісті сво-єму, відтак в ідейному вимірі — непроста. Самоусвідомлен-
652

яя Марії подається як дуже суперечливий процес, де пе-реплітаються позиція комуністки Лаї та бунт зневажених дівчат у «закладі» Вєжбової, умонастрої «маргінальної» особистості (місто для колишнього селюка — важке се-редовище) і нові погляди на церкву та її служителів (об¬раз о. Пана — своєрідна інтродукція до роману «День отця Сойки»).
Потрібні додаткові дослідницькі зусилля, аби відтво-рити ідейне, а відтак художнє формування С. Тудора, де багато важить сам характер його обдаровання — як пись-менника і як вченого з виразним теоретико-філософським хистом. Заслуговує пильної уваги в цьому плані його по-езія, жанрові пошуки в малій прозі. Вони значною мірою раціоналістичні (назви віршів: «Оруддя антитези» або «Діалектичне чергування»), бо автора здебільшого цікави-ли психологічні проблеми, як і питання філософії взагалі. «…Працював науково в обсягу філософії критики й теорії літератури»1,— свідчив письменник у біографічній довідці. 1932 р. захистив дисертацію на ступінь доктора філосо¬фії — «Про т. зв. реалізаційний осуд у спостереженні». «Предмет і його вигляд у спостереженні», «Про почування і пізнання» — з такими доповідями виступає С. Тудор у Львівському філософському товаристві. У списках вико-ристаної літератури — праці німецькою, польською мова-ми: ознака дослідницької праці.
«Дослідництвом» займається і в галузі художньої твор-чості, що може засвідчити бодай повість «Молочне боже-вілля» (1930), де не просто гострий сюжет про бунт політ-в’язнів у тюрмі, а й концепція діалектичного взаємозв’язку між біологічним і соціальним у людині, між підсвідомим та усвідомленим, стихійним і організованим. Він схильний детермінувати, бодай почасти, масові революційні виступи накопиченням стихії, своєрідним психічним магнетизмом. Це — антитеза експлуатації, а народні маси «оруддя ан¬титези». Вірш під такою назвою С. Тудор написав ще 1925 р. Повсталі тут — «як діти ті свавільні», що силою змітають усі одвічні аргументи поневолення, згідно з кот¬рими «Людина раб! Людина пан! Людина егоїст!»
В одвіт на ці глибокі речі Всі ваші томи, книги чільні Одним кивком ноги —
До печі!
Це — істотний штрих: «Бо божевільні ми!», бо «вразила нас при світлі блискавиць Велика манія (!) комуни».
1 Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН Ук¬раїни. Ф. № 56. Од. зб. № 36.
653

Повість «Молочне божевілля» мала складну долю. Кри¬тика закидала їй формалізм і примат біологізму, ідейну нечіткість та недооцінку ролі партії. Своєрідно перепліта¬ються в ній естетика й світогляд автора, а в формальних пошуках проблискує «рахунку зимне лезо». Це дістане свій розвиток і в романі «День отця Сойки», в характеристиці його персонажів, де часто використовуються паралелі з тваринним, як правило, хижацьким світом, закони якого переносяться на міжлюдські стосунки.
Шлях С. Тудора до роману був закономірний передусім у світоглядному плані. Здається, він просто не міг не на¬писати цього твору, тому що готував себе до нього як ху¬дожник і як філософ-атеїст. Роман залишився незаверше¬ним, однак основний конфлікт і в існуючому варіанті твору окреслено з граничною виразністю. Йдеться, як говорить Сойка, про «одну з найважливіших дилем, що нависла те¬пер над світом». «Бог або комуна» — так категорично, без права вибору, визначив її для себе герой, так сформулював її й автор.
Через півстоліття після створення роману ця дилема ще не втратила своєї гостроти, але вочевидь набирає ін¬шого вигляду. Уже з 80-х, зокрема після появи роману Ч. Айтматова «Плаха», котрий набрав широкого суспіль¬ного резонансу, людина повертається до релігійної духов¬ності як надійного прихистку. Наступні ж динамічні по¬дії— не лише в літературі та мистецтві, а, головне, в жит¬ті— змусили критично поглянути на шкалу гуманітарних, відтак і політичних, ідеологічних цінностей, отже, й на ко-муністичну доктрину та її історичне побутування в одній шостій частині планети.
Природно, все це істотно корегує ставлення критики не лише до таких творів, як «День отця Сойки», що був да-ниною своєму часові, а й до радянської літератури (у ма-совій своїй частині вона — данина фальшивим ідеологічним концепціям). І природно ставити питання взагалі про місце в історії літератури відповідних творів, особливо таких, як одверто тенденційний роман С. Тудора. Та річ у тому, що маємо тут випадок по-своєму винятковий, унікальний, са¬ме той, де тенденція вмотивована художньо і постає з гли¬боких та щирих переконань, отже, здатна стати й переко¬нанням читача.
«День отця Сойки» — художньо-філософський твір скла¬дної структури. Здається, вічно триває цей один день з життя подільського священика, а в ньому все — історія церкви й віри, історія й сучасність краю, кар’єра й інтереси Сойків, Климовичів та багатьох інших з їхнього середови¬
654

ща, а ще війни, заворушення і Жовтень у Росії з його між-народним впливом.
Узвичаєно в дотеперішньому літературознавстві трак-тувати твір С. Тудора як взірець літератури атеїстичної. Однак обмежувати його тільки цією роллю несправедливо. Справді, атеїстичний зміст і пафос роману тут присутній — письменник створив не один, а цілу галерею образів, що характеризують попівство виразно, в різних ієрархічних зрізах, хоча отець Сойка з цього погляду — вершина. Від д’Есте й Льотті в Римі до низових подільських парохів — проймає письменник своїм дослідницьким поглядом цю сильну соціальну машину, розбираючи найпотаємніші сек-рети її майже безперебійної роботи.
І все ж маємо в даному випадку щось значніше. Це — філософськи концепційна «розправа» про речі важливіші, аніж, приміром, власницькі пристрасті чи цинізм служите-лів культу, найопукліше втілені в образі Михайла Сойки, йдеться-бо про вибір між вірою і наукою, духовним і ма-теріальним, між віковічними устоями експлуататорських формацій і революційною їх зміною — отже, між Богом і комуною. Льотті і Сойка ще й ще раз повертаються до цієї важкої «дилеми», і прелат наголошує: «— Не є вона з тих популярних питань, що надаються до прилюдного обгово-рення перед вірними.— у самій її настанові: бог або кому-на — міститься деяка небезпека й спокуса для невиробле- них і несвідомих малих душ… Але, між нами кажучи, це правда,— стоїть така дилема перед людством у цілій ре-альності,— ніби сам об’єктивний розвиток подій поставив її перед нами…
— І боюся, мій сину…
Отець Льотті затягає опуклі очі повіками й посміхаєть-ся водянисто:
— …боюся, сину, що божому провидінню подобається залишити нас самих у практичному рішенні цього питан-ня…»
У романі бачимо, ясна річ, не того, кого б можна назва¬ти «малою душею». Сойка — не просто священик. Це ідей¬ний, глибокоосвічений, розумний, далекоглядний борець проти комуни з твердим життєвим кредо: «Нехай загине світ, щоб не було комуни!»
Сюжетна частина твору невелика: Михайло Сойка до-сить легко успадковує, з одруженням, Нову Климівку, очо-лює чи не найкращий деканат повіту. Але матеріальні стат¬ки для нього далеко не все. Хоче, поза тим, знати: «Що таке Бог? Яка істота релігії?» Так опиняється в Римі, ува¬жно вивчає історію віри й церкви, контактує з найосвічені-
655

шими богословами й поступово виділяється з-поміж них. А ще студіює, за порадою прелата Льотті, марксизм. Із знаннями приходить до Сойки впевненість: Бог — на землі, він рукотворний і лишається тільки зміцнювати цю даність. От лише загроза: занепад віри в Бога під натиском «кому¬ни», уособленням якої і став 1917 р. у Росії. На пропозицію Льотті їхати туди, аби на місці боротися, Сойка відповідає запереченням і ставить за мету укріпитися в своєму краї, щоб «зараза» не поширювалась. На цьому етапі діяння й застаємо отця Сойку, один з днів життя якого Тудор і від¬творює в романі.
«Однн із перших днів грудня 31-го», він так і лишився недописаним, хоч, як уже зазначалося, суть, тенденція ро-ману достатньо окреслена: розстановка сил нового часу, історична закономірність — все начебто проти Бога, все за комуну. І Сойка, і Льотті, і їхні однодумці майже певні цього, і надія хіба що одна (її з осторогою висловлює під кінець твору Сойчин тесть):
— Комунізм, який побідить, буде вогняною пробою для християнства: або воно витримає ту пробу, й тоді потвер¬диться його божеське походження, або не витримає, й тоді…
1 Сойка говорить твердо й упевнено:
— Не витримає!..»
Щоправда, він тут трохи ворохобиться, прагнучи по-дратувати співрозмовника, та в глибині душі упевнений: інакше не буде. У трактуванні автора він надто розумний, аби помилятися в такому висновку. В цьому ідея роману, в цьому й переконаність самого письменника.
Тенденційність письменника в романі «Дні отця Сой¬ки» не шкодить реалістичному зображенню повсякденного побуту подільського села, зокрема й попівського побуту-вання. Автор створює виразний характер, розкриває пси-хологічні збудники поведінки того чи іншого персонажа в панорамі сільських звичаїв, неписаних, але твердих за-конів. Все відлагоджено, все під контролем, за винятком хіба що випадковостей. Як їх не любить Сойка! Автор ніби мимохідь зауважує: «…Дурень плаває від випадку до ви¬падку, як сліпа риба в воді, а мудрий розбивається на нім, як корабель на скелі, що несподівано вискочила з дна… Хто знає, які підводні скелі причаїлися під розпланованим плесом твого нинішнього дня… Вважай!..»
Зрозуміло, грунтовний «низовий» реалізм С. Тудора — не самоціль, і роман його в українській прозі виділяється тим, шо принципово виходить на виші рівні узагальнення та художнього відтворення дуже складного в самій своїй фактурі життєвого матеріалу. Ось де й стало в пригоді
656

випробуване в інших, раніших його творах уміння поєдну-вати різнорідну художню «інформацію» з фундаменталь-ністю тенденцій. Щоправда, читати в романі досить просто¬рі викладки документального та філософського змісту, ін¬формативно-пояснювальний чи й одверто описовий текст не завжди легко. На жаль, в експозиції другого тому (а він зберігся лише в першій рукописній редакції) ця інформа¬тивність особливо помітна і руйнує художність. Та згодом і в цій частині Тудор повертається до «вихідного стилю», і читач знову поринає в життя героїв з його гострими су¬перечностями.
Поза сумнівом, «День отця Сойки» як роман непересіч-ний у гносеологічному, психологічному, соціально-історич¬ному й естетичному вимірах має належати до «великої іс¬торії» української літератури. Але важче оцінювати атеїс¬тичну тенденцію твору, минущість авторських переконань тощо. Легше всього запевнити сучасного читача, що пись¬менник, мовляв, не зумів розрізнити віру й служителів її, що перемогу комуни над Богом надто прямо витрактував у матеріалістичному (щоб не сказати вульгарно-матеріа¬лістичному) ключі. І правомірно спитати: чи врівноважу¬ється це художніми достойностями роману, відтак — чи місце С. Тудорові в отій «великій історії» нашого письмен¬ства?

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.