Р.Іванченко - Золоті стремена. Романи.

Оглавок п’ятий. Чим пахне степ – 3

— Маю! — посміхнулась устами, а очі розтанули в ласкавіні,—
Скалка… Оскольда.
— Оскольда!.. От де ви заховались. А ми з Буслом, вітцем твоїм,
гадали, що живеш у царських хоромах кагана! — Вітер шарпонув
його брудну, розідрану полотняну сорочку, розкуйовдив сиве во­
лосся. Немилосердно шарпонулось і її серце. А думала, що воно
давно вже від зневаги ординської і від печалі оніміло. Ат ні, живе її
серце! Несамовитою радістю обізвалося. Та так, що аж задихаєть­
ся, ось-ось упаде і помре від щастя. О-о, ні, це гріх помирати від
щастя. Мить щастя інколи потрібніша людині, ніж роки ситості.’
Але яка безодня відчаю затягує людину в наступну мить, коли при­
ходить усвідомлення минучості цього щастя.
Славино, Славино, радій, твої боги не забули тебе. Вони по­
слали тобі вість від рідного отця.
— Де вітець мій? — крізь сльози прошепотіла. В усі очі диви­
лась в обличчя цього молодого, але вже зсивілого мужа, і воно
здавалося їй найпрекраснішим у світі.
— Він лишився там, під Сурожем. А я… А ми… потрапили у сіті
хозарські, яко в сілки… Ех!..
— Так звідси недалеко Сурож? А я не знала де ми. Степ і степ.
Кажуть, недалеко від нас річка Бузан. А де — не відаю.
— Бузан — це Дон. Це ось недалечко. Ми йшли сюди на лодіях.
До Саркела, це по-нашому Біла Вежа. Тут десь князь чекає на нас.
Не дійшли… Ех!..
— Князь!..— Який безмежний світ містився для неї в цьому
слові! Не вміщувався в голові… Це той, хто зневажив її, не схотів
взяти в жони, а тільки сина хотів забрати, мов теля у скотини без­
словесної. Князь десь близько, прийшов сюди, щоб визволити їх…
А може, тільки сина, вона ж лишиться в орді… І справді, чим бути
робою на волі, краще бути робою в неволі. Вона не хоче ганьби…
Уста її затремтіли. Схопила Вадима за руку,— Чуєш? Не кажи йому
нічого про мене. Хай Оскольда визволяє…
— Але ж ти мати Оскольдова?
— Тихіше. Не говори голосно. Тут усі мовчать і все чують.
Оскольда можуть убити…
Вадим огледівся. Справді, тут не треба довго стояти і розмовля­
ти з цією бранкою. Нагнувся, підняв із землі якусь палицю, пішов
до корів.
Була обідня пора. Корови стояли на тирлищі, мружили великі
добрі очі, ніби знали шось важливе й хотіли заховати його в собі.
Хльоскали себе хвостами, відганяли гедзів. Ремиґали.
Славина підійшла до однієї з них, поставила їй під вим’я це­
берку й заходилася доїти. Ціву-ціву!.. Цярп-цярп!.. Молоко текло
з-під долонь. Тепле молоко, як її надії. Авжеж, людина мусить
216 сподіватись на добро і йти на клич серця, мусить шукати й зна-
чішити свою долю! Інакше боги відмовляться від неї.
Нові жадання зажевріли в її душі. Ні, тепер треба жити інак­
ше…
Тихою ходою ішла до сироварів. Гуготіли під казанами вогни­
ща — плавився сир. А за вогнищами — степ. Скільки разів бачила,
ігіимку і влітку, а лиш тепер відчула його звабу. Вітер котив теплі
хвилі по смарагдовому безмежжю тирси. Ласкаві, теплі трунки, на­
стояні на чебрецях і полинах, лоскотали ніздрі, бентежили груди.
Ще трохи, ще краплина снаги — і відірветься вона від землі, і по­
мстить до рідних дібров і заплав. О Стрибоже, могутній сину Рода-
отця! Носиш ти ріками й морями білокрилі лодії, що лебедями па­
цають на зелені береги. Мчиш на них дружини полян-русичів, що
як грізні орли налітають на стійбища кочовиків, розносиш дзвін
мечів і бойовий рик баралищ! Пошли, Стрибоже, і до них визво-
шітелів, що ходять десь тут невідомими стежками…
Змахнула долонею сльози, що забриніли на пекучих повіках.
І враз побачила: на обрії здіймався стовп куряви. В цю ж мить
якийсь комонник наметом зірвався від стойбища і помчав у степ.
Це ж той, що розмовляв з нею! За ним кинулась зграя вовкодавів,
але скоро відстала. Невдоволені пси повернулись до стійбища…
Може, то дружина Турова?.. Де ж Оскольд? Хай-но біжить до
свого табуна. Коні ситі зараз. Бистроногі… Хай син біжить назу­
стріч своєму визволенню!
Славина покинула цебра, побігла до Оскольдового табуна.
Знемагала від радісного передчуття, страху і від чекання, яке на­
валилось на неї усією важкістю не порахованих невільничих літ…
Бігла, падала. У грудях клекотів перемішаний з радістю від­
чай. Задихалась, мліла… і не могла й на мить спинитись у цьому
шаленому нелюдському бігу до волі, до визволення… Не за себе
раділа — за сина. Сьогодні він мав вирватися на волю. Вона ж тут
молитиметься своїм добрим, віщим богам! Сину, сину! Ти доче­
кався своєї волі!..

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.