ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Спиридон Черкасенко (1876—1940)

Ім’я цього драматурга (писав також вірші, прозу, пуб­ліцистику) було викреслене з літературного процесу й за­боронене в Україні ще на початку 1930-х рр. І тільки через

60  р. воно знову посіло належне місце в історії української літератури.

Народився С. Черкасенко 1 грудня 1876 р. в містечку Новий Буг на Херсонщині у селянській родині. Закінчив Но- вобузьку вчительську семінарію (1895), учителював на Катеринославщині та в Донбасі. З 1910 р. жив у Києві, був співробітником київських українських газет і журналів, працював над українськими підручниками, працював у те­атрі М. Садовського. 1919 р. переїздить до Кам’янця-Поділь- ського і цього ж року за дорученням уряду Української Народної Республіки їде до Відня у справах видання під­ручників. У 1923—1929 рр. С. Черкасенко живе на Закар­патті, працює у товаристві «Просвіта» в Ужгороді. За спів­працю з прогресивними силами краю його висилають із міс­та. Оселяється в с. Горні Черноушіце на околиці Праги, де й помирає 8 лютого 1940 р.

Перша збірка С. Черкасенка «Хвилини» (1909) засвід­чила, що автор успішно переборює літературні впливи, шу­кає власних шляхів поетичного відтворення світу. В його ранній поезії переважають соціальні мотиви, бунтарські на­строї. Згодом він утверджується як блискучий поет-лірик, творець ніжних, акварельних, музично «озвучених» малюн-


701


 

ків («Симфонія ночі», «Серенади», «Романси», «Тихої ночі»).

Поезія С. Черкасенка 1917—1921 рр. передає настрої українського суспільства тієї доби, відтворює картини ре­волюційних зрушень, пересипана бойовими закликами, гріз­ними інвективами, національно-патріотичними гаслами, зверненнями до героїко-історичної традиції (поетичні цикли «До верховин!», «На варті», «В огні наш край», «Відгуки», «На бойовищі», «У бурі білій» передають своєрідну кон­кретику буремних літ). Автор створив нові образи рідного краю, проголошує свої поетичні гасла («Не спіть!», «За рідний край», «Вартуймо!», «На варту всі!», «Не вгашайте духа», «Шляху назад для нас нема»). Підсумком двадцяти­літньої поетичної творчості С. Черкасенка стали його «Тво­ри», що вийшли у Відні 1920—1921 рр. і склали три томи оригінальної лірики.

Ще на початку літературної діяльності С. Черкасенко працював і в жанрі прози, писав оповідання, нариси, фей­летони.

Здобутком тут вважають цикл оповідань про дітей, на­писаний 1910—1912 рр. (зб. «Маленький горбань та інші оповідання», 1912), де відтворено працю, злидні й горе шах­тарчуків та їхніх батьків, приречених на безпросвітне жи­вотіння. Шахтарська тема переважає і у збірці «Вони пере­могли» (1917). В оповіданнях С. Черкасенка влучно схарак­теризовано темні сторони тогочасного життя, виведено образи, що найповніше відбивають добу реакції після рево­люційних подій 1905—1907 рр. («На посту», «Весела люди­на», «Пастка»). Ряд творів присвячено гіркій долі народного вчительства («Зануда»), Водночас письменник далекий від ідеалізації інтелігенції, про що свідчить книжка дошкульних оповідань «Жарти Сатира» (1913).

В еміграції С. Черкасенко написав «Пригоди молодого лицаря. Роман з козацьких часів» (Львів, 1937), де від­творено події в Україні на початку XVII ст. Головним геро­єм роману є Павло Похил, юнак із Канева, який бере участь у козацьких виправах під проводом гетьмана Петра Сагай­дачного. Про подальші пригоди свого героя автор розповів у романі «Блиснем шаблями, як сонце в хмарі», що зали­шився неопублікованим.

Улюбленим літературним заняттям С. Черкасенка була драматургія. Він створив свій поетичний театр, яким на­магався утвердити новий напрям сценічного мистецтва, по­єднати досягнення традиційного українського побутового етнографічного театру з новими пошуками в цьому жанрі. Можливості побутово-реалістичної драми на початку XX ст.


702


були вже вичерпані, тому молодше покоління драматургів — Леся Українка, О. Олесь, В. Винниченко, С. Черкасенко — почали орієнтуватися на європейську неоромантичну або символістську драму. С. Черкасенко не поривав зв’язків із старим театром, тому поряд із типово символістськими дра­мами він — автор соціально-побутових п’єс. Водночас багато уваги приділяє драматургійній обробці чужих сюжетів. Так у співпраці з трупою М. Садовського, були поставлені коме­дія «Газетна помилка», драми «Земля» і «Казка старого млина», трагедія «Про що тирса шелестіла».

Перші драматичні спроби С. Черкасенка — ескіз «Жах», етюд «Повинен» (обидва — 1908) — відлуння буремних по­дій 1905—1907 рр., вони відтворюють революційні настрої в робітничому й селянському середовищі. Твори належать до типово символістської драматургії, тут діють образи-сим- воли, особисте тут підпорядковане грамадському, а події 1905—1907 рр. трактуються як сувора необхідність у бороть­

бі  із світом несправедливості. Кращою серед ранніх драма­тичних творів С. Черкасенка є «Хуртовина» (1908). Драма не зазнала сценічного втілення, її було конфісковано, а автора засуджено на один місяць ув’язнення за вилучені під час обшуку книжки. Помітною подією в українському театральному житті стала також драма «Земля» (1913), де знайшли відбиття погляди народників та ідеалізація се­лянства.

Найвищим досягненням драматурга стали п’єси «Казка старого млина» (1913) і «Про що тирса шелестіла…» (пос­тавлена 1918 р.). Перша — типово неоромантична драма. Написана майже одночасно з «Лісовою піснею» Лесі Укра­їнки, вона вписується в контекст європейської неоромантич­ної драми, перебуває в силовому полі таких її класичних зразків, як «Затоплений дзвін» Ґ. Гауптмана, «Зачароване коло» Л. Риделя, «По дорозі в казку» О. Олеся. У центрі твору — конфлікт між патріархальним укладом українсько­го життя і новими капіталістичними відносинами, що при­зводять до хижацького винищення степової природи. «Казка старого млина» — реквієм та тією мрією, що її витворила українська селянська поетична традиція. В уста Казки- Мар’яни вкладено слова туги за знищеною незайманістю рідних краєвидів:

Краса степів поволі умирає.

І   там, де вітер, як орел, гуляв,

Туман задушливий висить, як хмара.

Трагедію «Про що тирса шелестіла…» надруковано в

1918 р. на титулі — присвята «велетневі рідної сцени Мико­лі Садовському». Річ написана віршованою мовою, містить


703


КлЕБАИОМ’ОУРА

 

%


Лі

Л*


чимало пісень, своєю популярністю завдячує музиці К. Сте- ценка, створеній для цієї п’єси.

Виводячи головним героєм трагедії Івана Сірка, С. Чер- касенко не прагнув документального історизму. «Історичні і взагалі живі особи в п’єсі,— писав автор у передмові,— взято… не для популяризації їх зі сцени, а — як живі сим­воли до втілення певних ідей (Сірко — боротьба в людині двох початків — звірячого й духовного; в образах Оксани й Килини — вираз тих початків; Сірчиха — клопітна буден­щина, не здатна піднестись над життям, і т. д.); епоха і істо­ричні події для драматурга тільки тло, на якому оживають його власні образи» (К-, 1918). Подаючи героя із роздвоє­ною душею, С. Черкасенко вибрав не зовсім вдалу жит­тєву модель. Відважний і монолітний козацький ватажок найменше підходив до такого прототипу. Історична й худож­ня несумісність у цьому образі породжувала безліч запи­тань, незважаючи на авторське застереження.

У 1918 р. з’явилися друком «Страшна помста. Драматич­на казка на 5 картин» і «Чорна Рада. Картина козацького життя XVII ст.». Перша є переробкою однойменного твору М. Гоголя. (На відміну від оригіналу С. Черкасенко дав варіант побутово-історичної драми.) Друга п’єса — сценіч­на версія роману «Чорна Рада» П. Куліша.

До оригінальної драматургії С. Черкасенко повернувся у вигнанні, створивши п’єси «Вечірній гість» (1924); «Сміх» (1924); «Лісові чари» (1924); «Бідний Лесько» (1926); «Лі- буша в таборі» (1925); «Хай живе життя» (1930); «Вигад­ливий бурсак» (1937); «До світла, до волі» (1937). Майже всі вони адресовані дитячій аудиторії, написані вправною літературною мовою, мають пригодницький сюжет і приваб­ливих героїв.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. С. Черкасенко звернувся до історичної драми, зокрема — «Коли народ мов­чить» (1927), «Северин Наливайко» (1928), «Ціна крові» (1930), «Еспанський кабальєро Дон Хуан і Розіта» (1931). Два останні твори не вписуються у традиційну українську тематику, бо у драмі «Ціна крові» потрактовано біблійний сюжет про зрадництво Юди Іскаріотського. «Еспанський кабальєро Дон Хуан і Розіта» — нова версія дон-жуанівської теми. Обидві ці теми розробляла і Леся Українка («На полі крові», «Камінний Господар»), Це дало критикам підставу говорити про зумисне творче змагання з поетесою. Насправ­ді ж драматург опрацював ці мандрівні сюжети по-своєму; він не виправдовував зрадництва Юди, а пов’язав цю тра­диційну тему із проблемою національно-визвольної бороть­би. Продаючи вчителя, Юда сподівається, що народ повста­


704

 

не, визволить його і змете завойовників із своєї землі. Коли він побачив, що засліплена юрба віддала Ісуса на розп’яття, тоді ж усвідомив повний крах своєї ідеї. Не відступаючи од євангелічного сюжету та образів, С. Черкасенко написав оригінальний твір, що збагатив літературний серіал цього складного і суперечливого образу.

Дон Хуан в Інтерпретації драматурга свідомо приземле­ний, позбавлений тих містично-демонічних рис, яких нада­вали йому попередні автори, зокрема Леся Українка. Це звичайний зальотник, який шукає гострих відчуттів. Карою за його негідні вчинки є не смерть, а помста зведеної ним простої дівчини. На противагу всім грандесам, що прини­жуються перед Доном Хуаном, дочка рибалки Розіта захи­стила свою дівочу честь і людську гідність.

Тривалий час С. Черкасенко виношував задум написати драматичну трилогію під назвою «Степ». У вересні 1928 р. він завершив роботу над першою частиною — історичною драмою «Северин Наливайко» (надрукована—1934); дру­га частина — «Богдан Хмель» — залишилася неопублікова- ною; про написання третьої частини свідчень немає.

Матеріалом для «Северина Наливайка» стала розвідка П. Куліша «Почини лихоліття ляцького і перві козацькі бучі» (1865) та його «староруська драма» «Цар Наливай» (надрукована— 1900). С. Черкасенко лише відштовхнувся од Кулішевого матеріалу, створивши цілком самобутній твір. Він показав козацтво відважним лицарством, що вибо­рює волю й незалежність України. Історичні драми «Коли народ мовчить» (1933) і «Вельможна пані Кочубеїха» (1936) присвячені добі гетьманування Івана Мазепи, тут відтворе­но стосунки старого гетьмана з Мотрею Кочубеївною і його намагання визволити Україну з-під російського ярма.

Історична драматургія С. Черкасенка близька за своїм характером до «драми ідей», але в ній є історична достовір­ність, часовий реквізит, водночас автор дбає про динамізм сюжету, сценічний рух, прозорість ідеї.

Від гостросюжетиих п’єс із шахтарського життя до істо­ричної драматургії — такий шлях С. Черкасенка-драматур- га, творчість якого — самобутнє явище в українській літера­турі. Образно-стильове, жанрове й тематичне багатство, пое­тика і проблематика його творів засвідчують ідейно-художні пошуки української драматургії першої половини XX ст. У художній спадщині С. Черкасенка віддзеркалено трагічну долю України, її жертовну боротьбу за соціальні й націо­нальні ідеали. Закинутий долею на чужину, С. Черкасенко не став «перекотиполем», а проніс крізь усе любов до зне­доленої Батьківщини.

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.