ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Яків Мамонтов (1888—1940)

Творча доля Я. Мамонтова склалася так, що він не став ні послідовним «співцем нового світу», подібно до І. Мики- тенка чи О. Донченка, ні представником творчої опозиції» як М. Куліш чи Л. Курбас. Третє десятиліття віку розчави­ло його обдаровання і змусило продукувати літературні ілю­страції до підручника політграмоти. Йому вдалося уникну­ти репресій, він зумів пристосуватися до суспільних умов, але література втратила ще один талант.

Народився письменник 22 жовтня 1888 р. в селянській родині на хуторі Стріличному на Сумщині. Освіту здобув грунтовну й різногранну — після церковно-приходської та міністерської шкіл закінчив сільськогосподарське учили­ще. Не вдовольнившись професією агронома, 1909 р. Я. Ма- монтов приїздить до Києва, в 1911—вступає до Москов­ського комерційного інституту на відділення педагогічної психології. Рік успішного захисту дисертації «Проблема естетичного виховання» і присудження наукового звання кандидата економічних наук був і роком початку пер­шої світової війни, з якої драматург повертається лише 1917 р.

З 1920 р. викладає в науково-дослідному інституті на­родної освіти, на педагогічних курсах ім. Г. Сковороди, друкує наукові статті в періодиці, видає працю «Основні педагогічні течії», що стала подією в науковому житті.

Писати Я. Мамонтов почав рано, захоплювався театром, був активним учасником драмгуртків, а 1907 р. київський журнал «Рідний край» друкує його нарис «Під чорними хмарами» й вірш «Коли я дивлюся…». Згодом чимало йо­го поезій було покладено на музику. Частину з них він об’єднав 1918 р. у збірку «Вінки за водою», яка побачила світ тільки 1924 р.

Уже в перших літературних спробах доволі виразно окреслюються певні характеристичні ознаки творчої інди­відуальності митця, основні риси його філософії, артистич­ного темпераменту. Лірика Я. Мамонтова далека від па­тетичних нот, від «бур громадських». Більшість віршів написані «серед задуми і спокою». Це чудові ліричні кар­тини природи («Міський парк», «Парк восени»), нюансу­вання елегійних настроїв («Вікно в сад», «Визволення») й под. Поезія Мамонтова — щира, зворушлива — не містить значних художніх відкриттів. Доволі майстерна, вона свід­чить про духовність людини, схильної до філософського


706

 

споглядання. Ці риси притаманні й першим драматичним творам письменника.

Творчість Я. Мамонтова розвивалась у силовому полі європейського та українського модерну, зазнаючи поміт­ного впливу театру Ібсена й Метерлінка, а також твор­чості М. Вороного, О. Олеся, В. Винниченка, хоча й по­ступалася їм художнім рівнем.

Ще у 1914 р. драматург працював над п’єсою «Дівчина з арфою», яку закінчив лише 1918 р. В основі твору — конф­лікт на зламі століть: криза науки, усвідомлення небезпе­ки, що таїть у собі технічний прогрес. Професор Буднов- ський переживає складний період зневіри, він сумнівається у всевладності людського розуму. Зустріч із вуличною ар­тисткою рішуче змінює долю вченого. Він вирішує порвати з минулим, покинути науку й податися на острів у Полі­незії, поринути в природне буття. Серйозно готується здій­снити свій замір, але його наміри зазнають краху. Бо це — утопія, реалізувати яку заважає життєвий досвід. Що цін­ніше— дитинні ілюзії чи знання, набуті ціною безлічі не­поправних втрат, життя у злагоді із собою та природою, чи нестримний поступ науки, цивілізації, що поневолює й руйнує людину? Ці питання постають у суголоссі з мис­тецькою атмосферою початку XX ст. Письменник щедро користується умовними символічними образами — оживають казки дитинства, промовляє статуя Науки тощо. Прикметна й категоричність вирішення конфлікту — самогубство вче­ного.

Трагічний герой теж у центрі наступних творів драма­турга— етюдів «Третя ніч» і «Захід». Не вельми досконалі художньо, вони приваблюють незвичністю проблематики, їх об’єднує абстрактність місця й часу дії, морально-пси­хологічні домінанти конфлікту, певна книжність. Певна штучність композиції і форсований трагізм властиві й дра­мі «Над безоднею». Кохання, родинне щастя протистоять мистецькому покликанню — ця тема варіюється у класич­ному трикутнику (Данило і Марина Білогори та панка Зоя, заїжджа актриса, що нагадує Данилові про давню любов), а також у змалюванні долі старого композитора пана Яна, що занапастив сім’ю заради мистецтва і цим прирік свій талант на загибель. Вберегти кохання не допомагають Ма­рині жодні засоби — навіть убивство Зої, від якого засте­рігає Ян: «І де та мета, для якої годяться всі засоби? Не мета, а люди є такі, що для всякої мети виправдовують всякі засоби. Стережітеся, Марино, іти цим шляхом! Це — шлях титанів і шлях негідників! Для нормальної людини цей шлях заборонений». Драматургія п’єси хибує на деяку


23*


707

 

нарочитість сюжету, декларативність багатьох реплік пер­сонажів. Ці прорахунки помітно перешкоджають органіч­ній матеріалізації потужного задуму, втіленню морально- філософської проблематики.

У ранніх творах Я. Мамонтов виявляє себе більше як мислитель, ніж як художник. Здається, тут справедливим буде визначення, дане сучасниками П. Кулішу: «Він був розумніший од свого таланту». В цьому — певна слабкість, але разом з тим і достоїнство інтелектуально наснаженої драматургії письменника. Мамонтов активно розробляє філософські конфлікти, в ряді п’єс фігурують образи фі­лософів, мислителів — і це найбільший художній успіх драматурга. Пан Ян із «Над безоднею», Валерій із «Весе­лого Хама», Андріан із драми «Коли народ визволяється» — це персонажі, позбавлені рис наївності, їхні репліки часто містять по-справжньому глибокі ідеї, що не застаріли й досі.

Твори драматурга щораз позначені трагедійним кар­бом. Певна зміна відбувається у п’єсі «Веселий Хам», де автор уперше звертається до синтезу трагічного з елемен­тами комічного. Автор переосмислює біблійний міф про Хама, висновки його персонажів ще далекі від «революцій­ної» однозначності: «Ви кажете, що сором бавитися фан­тазіями…— мовить головний герой п’єси Валерій, автор поеми «Веселий Хам».— Так казали аскети всіх часів, ко­ли ганьбили своїх Хамів за їх веселий сміх! А чим же були винуваті ці Хами перед людством? Тим, що були щирі? Тим, що не хотіли неволити себе ні для Бога, ні для лю­дей? Коли так, то ганьбіть і сонце, бо й воно регочеться над ланами, политими людським потом і кров’ю…» У фіналі п’єси саме Валерій виявляється спроможним на подвиг, і гине від рук карателів.

Пошук у новому напрямі виявився вельми продуктив­ним для творчості Я. Мамонтова: поволі зникає властива «високому» жанру зайвина урочистості й риторики, дра­матург звертається до трагікомедії, пише побутову коме­дію «Рожеве павутиння» і найпопулярнішу свою п’єсу «Рес­публіка на колесах», якій також дає визначення трагіко­медії, хоча твір має яскравий комедійний характер.

Не тільки в художній практиці втілював і розвивав свої ідеї письменник. Він активно виступав із теоретичними й театрознавчими статтями, рецензіями, брав участь у лі­тературних дискусіях, культурному житті загалом. «Тра­гікомедія — жанр нашого часу» — така промовиста назва однієї з його вже пізніших публіцистичних статей (1928), де автор слушно доводить великі можливості цього синте­


708

 

тичного жанру драматургії. Думки Я. Мамонтова перегу­кувались із найпомітнішими течіями світової драматургії, їх різко критикували деякі театральні діячі України, зо­крема Л. Курбас, із яким письменник тривалий час поле­мізував. Прихильник класичних форм драми, він бачив шлях українського народного театру «між Садовським і Курбасом», обстоював необхідність диференціації театра­льних шкіл, віддавав належне як традиціям вітчизняної і світової драматургії, так і новаторським течіям. Позиція письменника в питаннях театрального життя республіки 20-х років, мабуть, одна з найбільш виважених. Я. Мамон- тов не належав до жодної з численних тогочасних літе­ратурних організацій і зберігав неупередженість суджень.

Драматургія письменника після громадянської війни поступово втрачає символічність, вбирає нові мотиви, ти­пові аксесуари нової суспільної свідомості. Драматург звер­тається до головних реалій нового світу ідей — соціально­го визволення, революційної героїки, атеїзму тощо. З-під його пера виходять п’єси «Коли народ визволяється» (ско­рочено «Колнарвиз»), «Батальйон мертвих», «До третіх півнів» та інші твори, в яких автор також прагне філософ­ського осмислення революційної проблематики. Трактуван­ня навіть звичайних епізодів громадянської війни («До тре­тіх півнів») художньо достовірне, без вульгарних агіткових реплік. Драматург прагне відшукати в зображуваних поді­ях і характерах загальнолюдський сенс.

А втім, його твори не уникли й соціологічних штампів; «…Навіть тоді, коли весь край наш буде в руках чужинців,, ми ще не будемо переможені: наш творчий дух, наша мова і культура лишаться з нами і не дадуть нашому народові загинути в неволі». Так патетично промовляє будівничий Альберт, головний герой драми «Коли народ визволяється». П’єса побудована за чіткою ідейною схемою. В ній виве­дено узагальнені типажі «класового поділу» суспільства із своїм ставленням до національного визволення і класо­вих битв. Конфлікт і фабула п’єси — хімічно чиста «ху­дожня ідеологія», узагальнена ілюстрація соціологічної доктрини. Тому діалоги персонажів часто позначені декла­ративністю, фальшивим пафосом. Цей художній експери­мент не пережив свого часу й становить переважно істо- рико-літературний інтерес. Революційна дійсність у тих категоріях, у яких вона ввійшла в суспільну свідомість і які намагався осмислити Я. Мамонтов, не піддавалася ху­дожньому синтезу. Будь-яка спроба «оживити» класову доктрину в мистецькому творі зазнавала поразки, справжня художність завжди пропорційна виходу за її рамки.


709

 

Є такі виходи і в драмі «Колнарвиз». Ось один із них: коли будівничому доповіли про смерть каменяра на будів­ництві «пам’ятника визволенню», він говорить: «…Я мимо­волі подумав, що це — фатальний символ: каменяр, що будував пам’ятник волі, розбив об нього ж голову. Поду­май, Кароліно,— звертається він до дружини,— чи не така доля всіх будівничих волі?». Ще найцікавіший розвиток цієї думки: «…Я ціле життя хотів би будувати пам’ятники волі й визволителям. Бо це той бог, на чий жертовник люд­ність в найбільшій мірі офірувала і честь, і розум, і любов, і все, що є найкращого в людині. І хай цей бог—мара! Я радо кинуся в огонь і воду за кожним блиском її. А ко­ли є такий фатальний закон, що будівничий волі мусить розбити череп об свій же твір, то я готовий і на це». До­сить «крамольна» ця ідея сягає далеко за межі свого часу.

Є в творчості Я. Мамонтова своєрідний «виняток» — «Республіка на колесах». Колоритна сатира на сільську «державність» часів громадянської війни, вона водночас містить глибоке узагальнення. Не знайдемо в ній абстракт­ної «теоретичної» структури, символіки — всі події жит­тєві, напрочуд конкретні. Жодної натяжки, бездоганна дра­матургія, щедрий гумор, кожний персонаж виписаний жва­во, точно, переконливо, починаючи від перших авторських ремарок: «Люся Пазунок — учителька народна. Чудова панночка! І в педагогіці зовсім не винувата…». Або харак­теристика Феньки: «ненавидить міщанство і вся горить: голова горить, серце горить і все горить. Аж страх бере за ту акторку, що гратиме цю роль: згорить, сердешна, на попіл».

Авторське визначення жанру п’єси — трагікомедія. В чо­му ж трагізм анекдотичної бузанівської «республіки», утво­реної заїжджим прапорщиком Дудкою зі своїми «мініст­рами»? Очевидно, не в безглуздому вбивстві «президентом» свого «міністра» Кудалова. Питання тут значно принципо­віше.

Давно утвердилася думка, що гротескна комедія Я. Ма­монтова «не відбиває протиріч епохи, події тут відбува­ються… десь на периферії…» ’, тоді як є певні підстави вва­жати, що п’єса відобразила центральні конфлікти револю­ційної дійсності — ошуканство, сваволю самозванців, що збиткували над простолюдом і одне ярмо замінили іншим. Характерна деталь: критика помітила повну ідентичність засобів змалювання таранівського ревкому на чолі з Заві­рюхою та Дудчиної «республіки»: «І поведінка, і мова За-


1 Кисельов П. Драматургія України. К-, 1967. С. 116.


710

 

вірюхи та його побратимів аж ніяк не контрастують з бу- занівським балаганом, а саме таку мету повинен був по­ставити собі драматург, якщо він хотів уславити револю­ційні сили» Чи не протилежну мету мав Мамонтов, по­ставивши, по суті, знак рівності між «двома владами»?

Можна сумніватися в тому, що узагальнюючий зміст п’єси виходить за рамки сатири на діяльність Скоропадсь­кого, Петлюри та інших вождів. Але важко повірити в на­ївність такого письменника, як Я. Мамонтов, і припустити, що він не розуміє значно ширшого змісту створеної ме­тафори, котра вміщувала й трагічну історію національної державності 2, й натякала на можливе її повторення у май­бутньому. «…По соціальній суті,— писав драматург про жанр трагікомедії,— що може більше відповідати гострій боротьбі двох антагоністичних світів, ніж рухлива, конт­растна трагікомедія? Хіба ж не кожне явище всієї боро­тьби трагедійно сприймається на одному боці й комедійно —■ на другому?» 3 В «Республіці на колесах» у такій комедій­ній ситуації опиняються обидва табори, а трагедією це обертається для народу. Сьогодні важко не помітити цієї філософської ноти п’єси в контексті усієї творчості Я. Ма­монтова.

«Республіка на колесах» написана за мотивами опові­дання О. Слісаренка «Президент Кислокапустянської рес­публіки», драматург часто звертався до інсценізації відо­мих літературних творів, писав п’єси на сюжети Т. Шевченка («У тієї Катерини»), М. Коцюбинського («Фата Моргана», «Хо») та інших класиків. За мотивами «Захара Беркута» І. Франка створив лібрето опери «Золотий обруч», музи­ку до якої написав Б. Лятошинський.

Помер Я. Мамонтов 31 січня 1940 р., залишивши по со­

бі  чималу й доволі суперечливу художню та наукову спад­щину. З неї вимальовується оригінальна й непересічна по­стать мислителя й художника. Постать неоднозначна, як і вся українська література початку нашого століття.

 

1 Кисельов Я. Драматургія України. С. 114.

 

2 Пригадаймо лише авторську характеристику Дудки: «Великий ли­цедій. Нащадок славетного лицедійського роду, що походить з давніх- давен і з блиском виступає на арені кожного століття. За революцій- но-бузанівських обставин з нього розкішний президент».

 

3 Мамонтов Я■ Театральна публіцистика. К., 1967. С. 69.

 

Категорія: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.